К. Бальмонт, М. Гумільов, А. Ахматова (Приблизний текст твору)
Красива назва "срібний вік" змусило мене звернутися до російської поезії кінця XIX - початку XX століття. Цей дивовижний світ вражає своєю незвичністю, оригінальністю. Людині, вихованому на віршах Пушкіна, Лермонтова і Некрасова, непросто зрозуміти поетику символістів, акмеїстів і футуристів, їх ідеї, особливий, нетрадиційний погляд на навколишню дійсність і самого себе. Першим поетом, який відкрив мені неповторний світ "срібного століття", став К. Бальмонт. За дивовижну музикальність вірша його називали "Паганіні російського вірша". Його твори сприймаються як злиття поезії з музикою, на віршах Бальмонта, як на нотах, можна ставити музичні знаки.
Я мрією ловив йдуть тіні,
Йдуть тіні згасаючого дня,
Я на вежу сходив, і тремтіли ступені,
І тремтіли щаблі під ногою у мене.
Мрія, тіні, згасає день, спроба зловити те, що пішло, зупинити час - ці образи допомагають поетові висловити думку про те, що буття - це лише тінь, а значить, не треба шкодувати про залишений і чекати майбутнього. По-моєму, читаючи Бальмонта, переконуєшся у вірності старої істини про те, що людина - це цілий світ, який цікавий сам по собі. У віршах цього чудового поета вся увага зосереджена на його власній душі, яка не шукає контакту з навколишнім. У його віршах передаються різноманітні відтінки відчуттів, переживань, настроїв ліричного героя.
Я ненавиджу людство,
Я від нього бігу, поспішаючи.
Моє єдине батьківщину -
Моя пустельна душа.
По-моєму, виклик і бравада, що звучать у цих словах поета, не можуть приховати його крайнього самотності. Створюється враження, що Бальмонт творить легенду про себе самого. Його часто дорікали в егоцентризмі, в захопленому ставленні до самого себе, до своєї неповторності, обраності. "Не для мене закони, раз я геній", - писав Бальмонт. Але мені здається, що це зарозумілість одинаки - тільки поза, роль, яку обрав сам поет і яку грав не завжди блискуче й переконливо. Адже холодний, гордовитий егоїст, що піднісся над натовпом, ніколи не зміг би написати таких глибоко людяних, вистражданих рядків:
Я на смерть вражений своїм сознаньем,
Я поранений в серце розумом моїм.
Я нерозривний з цим мирозданьем,
Я створив світ із усім його стражданням,
Струмінь вогонь, я гину сам, як дим.
Поезія Бальмонта і раніше, жива. Вона хвилює своєю емоційністю, одухотвореністю, радістю буття.
Романтизм світосприйняття характерний для іншого чудового поета "срібного століття" - М. Гумільова. На відміну від Бальмонта Гумільов всіляко прагне приховати свій інтимний світ за барвистими екзотичними картинами, за "маскою конкістадора". Дуже важко, а швидше за все, просто неможливо більш-менш повно розповісти про вірші цього поета. Адже кожне його вірш відкриває якусь нову грань поглядів, настроїв, бачення світу. В одному він - співак відваги, ризику, сміливості. Його "Капітани" - гімн мужнім людям, які кидають виклик долі і стихіям.
Швидкокрилі ведуть капітани -
Відкривачі нових земель,
Для кого не страшні урагани,
Хто звідав мальстреми і мілину.
Чия не пилом загублених хартій -
Сіллю моря просякнута груди,
Хто голкою на розірваній карті
Відзначає свій зухвалий шлях.
Але ось енергійний, пружний ритм вірша несподівано змінюється сумними елегійними рядками:
Ще один непотрібний день,
Чудовий і непотрібний!
Прийди, пестить тінь,
І душу смутну одягни
Своєю ризою перловою.
Вірш "Вечір" пройнятий настроєм спокійній печалі, жалем про те, що тільки уві сні є поетові "обітована країна - давно оплакані щастя". Але коли я думаю про Гумільова, то в пам'яті спливає насамперед таємниче озеро Чад, на якому "вишуканий бродить жираф". Чому такий дивний, незвичний образ так зворушує, зачаровує? Це символ того чудесного, прекрасного і таємничого, в яке потрібно вірити.
Я знаю веселі казки таємничих країн
Про чорну діву, про пристрасть молодого вождя,
Але ти занадто довго вдихала важкий туман,
Ти вірити не хочеш у що-небудь, крім дощу.
І як я тобі розповім про тропічний сад,
Про стрункі пальми, про запах немислимих трав ...
Ти плачеш? Послухай ... далеко, на озері Чад
Вишуканий блукає жираф.
По-моєму, в цьому вірші міститься різке неприйняття тієї сірим, одноманітним, убогої почуттями і подіями дійсності, в якій ми живемо. Щоб відчути всю повноту і радість буття, потрібно самому створити світ, розцвітити його яскравими фарбами і звуками і, головне, повірити в його реальність. Але зробити це не під силу звичайній людині, яка може подолати свій скептицизм, розсудливість, раціоналізм. Така людина духовно бідний: він не здатний побачити і відчути красу.
До світу прекрасного нас прилучає і поезія А. Ахматової, хоча в ній немає екзотичних картин, витонченості мови, вишуканості стилю. Незважаючи на відкриту щоденність і граничну простоту мови, її вірші вражають внутрішньою силою почуття і безпосередністю емоцій. При думці про поезію Ахматової відразу приходить слово "любов". Зустрічі і розставання, ніжність і самовідданість, котра рветься з серця радість і тихий сум - всі ці різноманітні відтінки любовного почуття я зустріла на сторінках ахматовських книг. Правда, любов у поетеси рідко буває щасливою. Вона несе з собою печаль, безпритульність, трагедію. Але звернемося до віршів Ахматової, які набагато краще розкажуть про кохання.
Справжню ніжність не сплутаєш
Ні з чим, і вона тиха.
Ти даремно дбайливо кутати
Мої плечі і груди в хутра.
І дарма слова покірні
Говориш про перше кохання.
Як я знаю ці наполегливі
Неситі погляди твої!
Пекуча мрія про кохання істинно високою, нічим не спотвореної, загострене почуття фальші, розчарування в коханій людині знайшли своє вираження в цьому невеличкому вірші. Любовна лірика Ахматової сприймається як величезний роман, у якому переплітаються людські долі, відображаються всі різноманітні нюанси інтимних відносин. Але найчастіше це розповіді про "таємничих незустрічей", "невимовних промовах", про кого-то "не прийшли", про щось втіленими. У вірші "Рибак" розвивається тема передчуття, очікування любові. Перше, ще дитяче почуття владно заволодіває дівчинкою, "що ходить у місто продавати Камс".
Щоки бліді, руки слабкі,
Стомлений погляд глибокий,
Ноги їй лоскочуть краби,
Виповзаючи на пісок.
Але вона вже не ловить
Їх простягнутою рукою.
Всі сильніше биенье крові
У тілі, пораненого тугою.
Лірика Ахматової розкриває не тільки її духовне життя. Вона співзвучна почуттів і переживань людей, життя яких висвітлила любов, даруючи і радість, і смуток, і хвилювання, і страждання.
Поезія "срібного століття" відкрила мені неповторний світ краси, добра, гармонії. Вона навчила бачити прекрасне в повсякденному і звичному, змусила прислухатися до себе і до людей. Завдяки знайомству з нею моє життя стало багатшим і одухотворенішим. Я відчула себе першовідкривачем землі, де панує "союз чарівних звуків, почуттів і дум".