Печорін: герой чи антигерой часу?
Ранчін А. М.
Існують безперечні істини, аксіоми: "Волга впадає в Каспійське море", "ціле більше частини", "вода кипить при температурі 100 градусів за Цельсієм" ... Істини такого роду є і в літературній науці і особливо в шкільному викладанні словесності; одна з них - твердження, що центральний персонаж лермонтовського роману "Герой нашого часу" Григорій Олександрович Печорін - непересічна, неординарна натура, сильна особистість, характер страждає, глибоко розчарований життям. Як прийнято вважати, ця неординарність Печоріна підкреслена порівнянням з Грушницким - його зниженим, пародійним двійником. Це думка про Печоріна сходить до статті В. Г. Бєлінського про роман Лермонтова. Висловлено воно було Бєлінським з різкою наполегливістю і тоном, що не допускає сумнівів.
Думка про Грушницком як "кривому дзеркалі" Печоріна настільки ж поширене, як і висхідний до статті Бєлінського твердження про непересічність і глибині печорінського характеру. "Ця протилежність Печоріна і Грушницкого, розкрита Лермонтовим з усією повнотою психологічної та історичної правди, доведена їм до такої узагальнюючої показовості, що дає право в контрасті між Печоріним і Грушницким бачити протилежність особистості і личини, індивідуальності і наслідувальності, вільної думки і проходження трафаретами", - писав, наприклад, С. М. Дурилін у своїй книзі "" Герой нашого часу "М. Ю. Лермонтова" (М., 1940. С. 120, курсив автора).
Усі докази на користь цієї думки вже давно висловлені, і в переконливості їм важко відмовити. Грушницкий демонструє свою зневагу до "чинам і званням", але будучи проведений в офіцери, поспішає, надівши новий мундир, показатися в суспільстві. Про награнність поведінки Грушницкого говориться ще в першій печоринской щоденникового запису, що відкриває повість "Княжна Мері".
Так свідчить про Грушницком головний герой. Але не менш красномовно про про цього персонажа говорять його власні вчинки. І перш за все, звичайно, участь у підлій інтризі, згода запропонувати Печорину на дуелі незаряджений пістолет - власне, згода на цинічне вбивство суперника.
Отже, все ясно, все вирішено? Багато років здавалося так. Але десять років тому критик і літературознавець О. М. Марченко опублікувала статтю "Печорін: знайомий і незнайомий", в якій сміливо відкинула досі незаперечні оцінки Печоріна і Грушницького. Стаття А.М. Марченко надрукована у збірці "" Століття не зітруть ...": Російські класики та їх читачі ". М., 1989. С. 161-222; далі при цитуванні назва статті та збірки я не вказую, наводячи лише сторінки цієї книги.
Печорін нічим не краще Грушницкого, його розчарування награно, а глибина характеру ілюзорна, - стверджує А.М. Марченко. Її аргументи такі.
По-перше, це свідчення чорнового рукописного тексту роману. Тут Печорин названий "людиною натовпу"; в рукописі передмови до роману (опублікованим у другому окремому виданні 1841 р.) більш наполегливо, ніж у друкованому тексті підкреслювалося неподібність автора і центрального персонажа і іронічно згадувалося про якогось журналі, змішаним "ім'я автора з ім'ям героя його повісті ". А.М. Марченко вважає, що Лермонтов викреслив ці слова, бо вони мітили не тільки в таких недоброзичливих критиків, як С.О. Бурячок, але і в захоплено прийняв роман Бєлінського.
По-друге, це нова інтерпретація ряду фрагментів остаточного, канонічного тексту "Героя нашого часу". Так, А. М. Марченко зауважує, що в описі зовнішності Печоріна, що належить оповідач (зазвичай іменується дослідниками "мандрівним офіцером") і міститься в повісті "Максим Максимович", підкреслені "сліпуче чисту білизну", відсутність "грає уяви" в очах і жіночна слабкість. Чиста білизна героя, на думку дослідниці, говорить про його франтовство, настільки чужому самому Лермонтова, який, за спогадами сучасників, одягався на Кавказі підкреслено недбало. Очі Печоріна свідчать, що йому чуже поетичне, творче начало, і в цьому відношенні він також протиставлений автору роману, - стверджує А.М. Марченко. Нарешті, жіночність Печоріна, - доводить автор статті, - вказує на розпещеність, зніженість, якусь інфантильність "героя нашого часу".
Печорін в повісті "Княжна Мері" згадує якусь "історію", через яку він був переведений на Кавказ. Звичайно стверджувалося, що Лермонтов увазі причетність свого центрального персонажа до якихось подій, які мали політичний сенс (при цьому доля Печоріна вільно чи мимоволі уподібнювалася долі самого автора). Але А.М. Марченко нагадує, що в чернетці "Княжна Мері" ця історія була названа прямо - "дуель" і що в остаточному тексті повісті приятель головного героя доктор Вернер, передаючи слова про нього княгині Лиговской, називає темну "історію" печорінського минулого "пригодами". Впевненість матері Мері в швидкій зміні долі Печоріна на краще остаточно переконує А. М. Марченко в тому, що Лермонтов має на увазі деякий непорядний, аморальний вчинок персонажа: серйозні політичні "історії" уряд Миколи I так легко не прощав, нагадує дослідниця. Печорін ж незабаром залишає Кавказ і повертається до Росії, а через деякий час безперешкодно отримує дозвіл на подорож за кордон, в Персію.
А.М. Марченко пише про те, що Печорін явно програє в порівнянні і з прямодушним і добросердим Максимом Максимович і з уважним і допитливим мандрівником - оповідачем, наділеним літературним даром. Детально автор статті розповідає про безцеремонне і жорстокому вторгнення Печоріна у долю нещасної Бели, про розігруванні їм "колоніального роману": "Як хижак, до того ж підступний, веде він себе з Белою: розплачується за неї з Азаматом не власним, а чужим конем!" (с. 202). Сам же Лермонтов, хоча і брав участь у Кавказькій війні, ставився до горців з повагою і симпатією. Нагадує дослідниця і про визнання героя, що він випробував добре знайоме почуття - заздрість, спостерігаючи участь і увагу княжни Мері до Грушницкому.
Особливу увагу А.М. Марченко приділяє тлумачення свідоцтва, що і Печорін, і Грушницкий служили на правому фланзі Кавказької армії, куди звичайно прагнули ловці звань і нагород. Справжні ж "трудівники війни" (а серед них і сам Лермонтов) перебували на лівому фланзі. Зближуючи, а не протиставляючи Печоріна і Грушницкого, А. М. Марченко звертається до роману "Витівки на Кавказі", опублікованому в 1844 р. під псевдонімом "Е.Хамар-Дабане" (ймовірний автор цього твору - кавказька знайома Лермонтова генеральша Е.П . Лачинова); цей роман містить явні переклички з "Героєм нашого часу". У "Витівки на Кавказі" розповідається про порожньо малому Ніколаш, портрет якого нагадує опис зовнішності Печоріна, а також повідомляється про ... подальшу долю Грушницкого, який, виявляється, не був убитий: дуель з Печоріним була відвернена комендантом. Печорін, - говорить Грушницкий з "витівок на Кавказі", - "як герой нашого часу, повинен бути і брехун і хвалько, тому-то він і помістив у своїх записках поєдинок, якого не було" (цитується за статтею А. М. Марченко , с. 200).
Але як же бути з уїдливою характеристикою, яка дається Грушницкому в "Княжні Мері"? Як бути з дійсно підлої інтригою Грушницького і драгунського капітана проти Печоріна? А. М. Марченко відзначає, що "Княжна Мері" - сама "літературна" повість в "Герої нашого часу", її сюжет складається з набору традиційних мотивів і епізодів - тут і підслуховування і підглядання за центральним персонажем, і адюльтер, і нічне побачення , і пов'язані шалі, за яким герой спускається з вікна, і кривава дуель (А. М. Марченко зіставляє "Княжну Мері" з "світської повістю", доречніше було б порівняти її перш за все з романом пригод). Вже не склав Чи Печорин все це, - запитує дослідниця, нагадуючи про свідоцтво оповідача-видавця, що тексти з "Журналу" Печоріна носять сліди літературної обробки і, може бути, готувалися для друку. Потім автор статті додає важливі міркування: "Звичайно, Грушницкий смішний, а потім і мізерний, та драгунський капітан огидний у своєму нахабному плебейство. Але якось дуже вже огидний - карикатурно! І де гарантія, що й Максим Максимович виявився б схожим на цього вульгарного армійця, якщо б нам його представив інший офіцер - не той, що віз із собою записки про Грузію [тобто оповідач, якому належить обрамляє розповідь в повісті "Бела", повість "Максим Максимович" та передмова до "Журналу" Печоріна. - А.Р.], а той, що, беручи участь у трагічній для обох сторін війні і теж ведучи Журнал, заносить на його сторінки лише те, що стосується його власної персони "(с. 198-199).
Звичайно, А. М. Марченко передбачає заперечення на свою адресу, але не виявляє особливого бажання захиститися контраргументами. За одним винятком: слідуючи аргументів, висловлених Б.Т. Удодовим, вона доводить, що не тільки "Тамань" (як це прийнято вважати), але і "Фаталіст" створювалися як самостійні твори, і лише пізніше, включивши їх до складу "Героя нашого часу", Лермонтов ототожнив їх центрального персонажа з Печоріним. Глибина і серйозність філософських питань, які задає сам собі Печорін в "Фаталисте", явно дисонують зі створюваним А.М. Марченко чином Печоріна - світського хлюсти і жуїра.
Отже, спробуємо розібратися в міркуваннях дослідниці, розберемо можливі "за" і "проти".
Pro et contra: аналіз свідчень тексту
Свідоцтва чорнового тексту роману. Строго кажучи, текст чернетки важливий для дослідження творчої історії твори, але на ньому не можна грунтуватися при тлумаченні остаточного, підсумкового тексту: адже задум автора часом радикально змінюється від чернетки до друкованої редакції. Можуть серйозно змінитися і характеристики персонажів. Але слова з чернетки повісті "Максим Максимович": "... в цьому відношенні Печорин належав до натовпу" - мають зовсім не той зміст, який в них вкладає А.М. Марченко: оповідач всього лише підкреслює, що він боровся з "природними схильностями", але не переміг їх і тому "він не став ні лиходієм, ані святим".
Ілюмінація остаточного тексту. Почнемо з аналізу портрета. Педантичність Печоріна у відношенні одягу, деякий франтовство безсумнівні і безперечно зближують його з Грушницким. Але франтовство це - особливого роду. Грушницкий спочатку розігрує роль людини, байдужого до чинів і звань, "драпіруємо" в товсту солдатську шинель. Але потім він, отримавши офіцерський чин, змінює драпіровку, вирядившись у новенький мундир. У печоринской ж одязі виражені одночасно два протилежні прагнення. З одного боку, - любов до вишуканого сукні, франтівство ("оксамитовий сертучек його, застебнутий лише на дві нижні гудзики, дозволяв роздивитися сліпуче чисту білизну, що викривали звички порядну людину"). З іншого ж боку, - зневага зовнішнім видом одягу, байдужість до неї ("забруднені рукавички"). Одяг Печоріна, якщо завгодно, такі ж "суперечлива", як і риси характеру, про які говорять особа, статуру і манери персонажа. Але така деталь, як розстебнуті верхні гудзики "сертучка", особливо важлива. Печорін підкреслено демонструє чистоту і вишуканість власного білизни, а це значить, що малювання і позерство, які виявляються Грушницким, в якійсь мірі не чужі і йому.
Що ж до печоринской жіночною зніженості, то А.М. Марченко наче забула очевидне: ця жіночність (приклади якої - маленька рука з худими, дуже тонкими пальцями, "нервові слабкість" тіла, "жіноча ніжність" шкіри) поєднується з фізичною силою: "... стрункий, тонкий стан його й широкі плечі доводили міцне додавання, здатне переносити всі труднощі кочового життя і зміни клімату, не переможене ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними ". Але і це свідоцтво фізичної сили Печоріна в свою чергу двозначно, внутрішньо суперечливе: вираз "стрункий, тонкий стан" традиційно в сучасній Лермонтову літературі застосовується в описах жіночої, а не чоловічої зовнішності. Та й чи так міцний і звичний до "змін клімату" і до "труднощам кочового життя" Печорін насправді? Адже йому незабаром судилося померти, "повертаючись з Персії"!
Очі Печоріна, дійсно, не відображають "грає уяви". Але чи говорить ця деталь про відсутність у нього самого дару уяви, художньої фантазії, як вважає А.М. Марченко? Епітет "грає" надає словосполученню "грає уява" особливий сенс: це щось неглибоке, поверхневе. Справжній же творчий дар лермонтовскому герою, звичайно, притаманний: інакше він не зміг би настільки блискуче написати свій "Журнал". Перечитаємо опис печоринский очей: "Через напівопущених вій вони сяяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так висловитися. То не було відображення спека душевного або грає уяви: то був блиск, подібний блиску гладкою стали, сліпучий, але холодний, погляд його нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного питання і міг би здаватися зухвалим, якщо б не був настільки байдуже спокійний ".
У творах Лермонтова сталь асоціюється з силою волі і разючим поетичним словом: ліричний герой уподібнюється булатної, залізному кинджалу (вірш "Кинджал"), йому "хочеться кинути" в очі "натовпі людський" "залізний вірш" (вірш "Як часто, строкатою юрбою оточений ..."), слово поета нині - це "клинок, / Покритий іржею зневаги" (вірш "Поет"). Відповідно, сталевий блиск очей Печоріна не тільки свідчить про силу волі і про жорстокість, і про "охолодженні" душі Печоріна, але і зближує його з ліричним героєм лермонтовською поезії.
Зовнішність Печоріна свідчить про непересічність його натури. Але в той же час портрет Печоріна, що належить оповідач - видавцеві "Журналу", виявляє деяку схожість з описом зовнішності Грушницкого, складеним самим Печоріним. Ось печоринский портрет: "З першого погляду на обличчя його я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча потім я готовий був дати йому тридцять". А ось печоринской враження від зовнішності Грушницкого: "... йому на вигляд можна дати двадцять п'ять, хоча йому навряд чи двадцять один рік". Зовнішність обох персонажів оманлива; приховуючи їх вік, вона цим нагадує маску. Звичайно, це чисто поверхнева схожість, і воно ще нічого не говорить про справжню схожості двох персонажів, але додатково співвідносить їх.
Портрет Грушницкого нагадує не тільки про Грушницком, а й самому Лермонтову. І оповідач, і потім княжна Мері говорять про важке погляді героя. Ось що пишуть про цю деталь В.А. Мануйлов та О.В. Міллер: "Автор надав своєму героєві свою власну межу. До нас дійшло багато спогадів про Лермонтова, в яких одноголосно наголошується, що погляд Лермонтова був дуже пронизливий і важкий і звикнути до нього було нелегко" (М. Ю. Лермонтов. Герой нашого часу. Передмова В. А. Мануйлова. Коментарі В. А. Мануйлова та О. В. Міллер. СПб., 1996. С. 308). Отже, Лермонтов наполегливо вказує, що образ Печоріна - не портрет автора, а при цьому наділяє героя особливістю своєї власної зовнішності. Цей випадок свідчить, що в романі є сусідами взаємовиключні, що суперечать один одному характеристики і що Лермонтов свідомо створював такі протиріччя.
Що стосується загадкової "історії", за яку Печорін був переведений на Кавказ, то Лермонтов, мабуть, навмисно допускає можливість двоякого тлумачення: може бути, це політична "історія", але настільки ж можливо, що це якийсь аморальний вчинок. Звичайно, Печорін - не Михайло Юрійович Лермонтов, і письменник у передмові до роману підкреслював неправомірність ототожнення героя й автора. Але все ж ... Обидва вони офіцери, не по своїй волі службовці на Кавказі, один - професійний літератор, інший, як повідомляє оповідач і видавець, здається, готував свій "Журнал" для друку. У світлі таких збігів історія Печоріна набуває політичного змісту. Княгиня Лиговская переконана, що обставини для Печоріна скоро зміняться на краще, і він, дійсно, досить швидко покидає Кавказьку армію. А. М. Марченко права: "неблагонадійний" людина навряд чи міг розраховувати на таку зміну долі. Але і впевненість Лиговской, і короткий термін печоринской кавказької служби мають, мабуть, інше значення в лермонтовському творі. Перш за все, автор підкреслював таким чином, що княгиня не має підстав відкинути Печоріна, якщо той попросить у неї руки дочки. Письменник також прагнув зобразити долю героя як непостійну, а його життя як мандри блукача: Печорін недовго прослужив на Кавказі, потім виїхав до центральну Росію, потім, років п'ять тому, вирушив до Персії, на зворотному шляху звідки помер.
Але все-таки і підозри, що Печорін переведений на Кавказ за "історію" аморальну, а не політичну, відкинути неможливо. А ось з твердженням О. М. Марченко, що Печорін безнравствен, що він "гірше" Максима Максимович і оповідача ("мандрівного офіцера"), а тому і посередній, і неоригінальний, погодитися неможливо. Так, Григорій Олександрович Печорін егоїст до мозку кісток, так, він може бути і цинічним, і жорстоким. Але ж Лермонтов і не стверджує, що його герой - зразок чесноти. Сказано ж у передмові до роману: "Герой Нашого Часу - це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку". Втім, бачити в цих словах якесь засудження героя автором було б необачно. Ця заява не позбавлене мистифицирующими сенсу: Байрон у передмові до поеми "Паломництво Чайльд-Гарольда" теж писав про те, що його герой безнравствен і порочний, а насправді Чайльд-Гарольд - поетичний двійник самого автора. Відносини автора і персонажа в "Герої нашого часу" далеко не такі прості, але і Лермонтов, і його читачі, виховані на творах англійського поета, не могли не зіставляти ці дві передмови.
Романтизм опоетизував і частково виправдав порок. Для Печоріна - літературного спадкоємця романтичних персонажів небезпечна не порочність як така, а "дріб'язковість" в пороках. Але герой, який заявляє про своє демонізм, про "вампіричні" насолоді, що випробовується при думці про страждання княжни Мері, - цей герой може змусити здригнутися, але навряд чи буде докір в пересічності, у вульгарності натури. "Я, як матрос, народжений і виріс на палубі розбійницького брига; його душа зжилася з бурями і битвами, і, викинутий на берег, він сумує і тужить" - у цих рядках, завершальних повість "Княжна Мері", важко угледіти свідоцтво обмеженості, неглубіни Печоріна. Довести ж, що ці та подібні слова лермонтовського персонажа - гра, малювання, практично неможливо. Втім, і повністю спростувати такі підозри теж не вдасться ...
Звичайно, Печорін позбавлений простоти і душевної незатьмареність Максима Максимович. Але він не "гірше" цього персонажа, "природної людини", просто він інший. Що ж стосується оповідача, то його переваги перед Печоріним зовсім не очевидні. Так, він цікавий мандрівник, що цікавиться історією Кавказького краю; так, він літератор; так, йому симпатичний простодушний Максим Максимович. Але і Печорін, бути може, не зовсім байдужий до пам'яток Кавказу, і він веде свій "Журнал" і думає про публікації деяких фрагментів; він холодний при зустрічі з Максимом Максимович - але що поробиш, він не відчуває в бідному штабс-капітана свого друга . Але "Печорін і оповідач" - це окрема тема, і докладніше про неї буде сказано трохи пізніше.
Вибір Печоріним для служби правого флангу, де воювали "золота молодь" і шукачі пригод і нагород, звичайно, знаменний. Але одна ця деталь не в змозі переважити всіх аргументів "за" Печоріна. Крім того, Лермонтов не говорить прямо, що Печорін до відпустки у П'ятигорську був у справі саме на Правому фланзі: це лише припущення, хоча і ймовірне. Приклад ж з романом "Витівки на Кавказі" нічого не вирішує. Він говорить лише про сприйняття Печоріна автором цього роману, максимум - про те, що лермонтовське твір і образ Печоріна зокрема допускають таке трактування. Але не про те, що ця трактовка обов'язкова і що тільки вона істинна.
Найсуттєвіше, по-моєму, інша думка А. М. Марченко: про Грушницком ми знаємо тільки те, що пише Печорін. Іншими словами, ми знайомимося не з Грушницким, але з його образом, створеним свідком упередженим і недоброзичливим. При цьому Грушницкого в тому вигляді, як він представлений в печоринской щоденнику, відрізняє явно, майже до шаржування театралізоване поведінку в дусі ультраромантіческіх героїв Марлинского; Печорин ж, навпаки, не раз "порушує" ці романтичні стереотипи (див. про це докладніше у статті В . Е. Вацуро "Лермонтов і Марлинский" / / Творчість М. Ю. Лермонтова: 150 років з дня народження. 1814-1964. М., 1964. С. 356-357).
Печорін в'їдливо говорить про Грушницком: "Його мета - стати героєм роману". Але ж і Печорін виявляється "героєм роману": по-перше, потрапляючи в ситуації, що нагадують трафаретні епізоди численних романів і повістей (не тільки в "Княжні Мері", але і в "Белі", і в "Тамані"), по- друге, стаючи центральним персонажем лермонтовського твори. Так, Лермонтов відзначає деякий формальну спільність Печоріна і Грушницкого, яке, однак, не є безперечним свідченням подібності характерів.
Я не ризикнув би стверджувати, що вся історія, розказана в "Княжні Мері", вигадана автором "Журналу". По достатку трафаретних літературних мотивів "Бела", наприклад, не поступається "Княжні Мері": тут і любов російського до черкешенку, і викрадення жінки, і помста горця. Проте історію Бели розповідає не Печорін, якого А. М. Марченко підозрює в "письменництво", а простодушний і зовсім не схильний до фантазування Максим Максимович.
Неможливо заперечити здатність Грушницкого не тільки до зла (тут він поступається головному герою), а й до скоєння підлого вчинку. Таких вчинків, як згоду на участь в дуелі, коли противнику подається незаряджений пістолет, за Печоріним не числиться. Отож хоча б у цьому одному він відрізняється від Грушницкого в кращу сторону.
"Княжна Мері", дійсно, нагадує світську повість, але схожість це виключно зовнішнє, покликане звернути увагу на разючі невідповідності. Назва перегукується з заголовками світських повістей Володимира Одоєвського "Княжна Мімі" (1834) та "Княжна Зізі" (1837). У "Княжні Мімі" є й інтриги, і фатальна дуель. Але в повісті Володимира Одоєвського головні герої опиняються жертвами світської плітки, яка руйнує щастя закоханих і губить на поєдинку невинного. Печорін ж, хоч і говорить про своє презирство до Пятигорском світла (до "водяному суспільству"), прийнятий і обертається в цьому суспільстві. Княгиня Лиговская готова дати згоду на шлюб дочки з Печоріним, Мері його по-справжньому любить. Проти героя затівають "змова" Грушницкий і драгунський капітан, але він легко перемагає їх підступи. У підсумку, любовному і сімейному щастю Печоріна ніщо не перешкоджає, але таке щастя йому не потрібно. У кінцевому рахунку, не Печорину завдає зло світло, а він несе страждання і навіть смерть оточуючих - терзаючи княжну Мері (та й Віру), вбиваючи Грушницкого ...
Такий незбіг сюжету "Княжна Мері" і світських повістей може мати двоякий сенс. По-перше, на тлі світських повістей яскравіше, різкіше видно тіньові, темні сторони характеру героя і його несхожість на персонажів, які страждають з волі жорстокого і заздрісного суспільства. По-друге, Лермонтов, ймовірно, прагнув показати самотність і трагедію розчарування Печоріна як внутрішній стан персонажа, а аж ніяк не як наслідок чиїхось злих інтриг. Світська повість часто гостросюжетна. "Княжна Мері", незважаючи на всі сюжетні перипетії, - ні. Читач з передмови до "Журналу Печоріна" знає, що лермонтовскому герою судилося прозаїчно-заурядно померти на зворотному шляху з Персії, і тому йому більш цікаві психологічні подробиці, ніж доля Печоріна: адже на дуелі з Грушницким він не загине.
Цілком можливо, що "Фаталіст" був написаний незалежно від задуму "Героя нашого часу" і спочатку не входив до складу роману. Але ж не випадково ж Лермонтов включив цю повість у його текст. Печорін "Княжна Мері" і Печорін "Фаталиста", на мій погляд, розрізняються не настільки сильно, як видається А.М. Марченко. Так, в "Княжні Мері" він бездіяльно проводить час, закохуючи в себе молоденьку дівчину і вбиваючи на дуелі колишнього приятеля, а в "Фаталисте" задає собі питання про існування долі і ризикує власним життям у надії знайти на це питання відповідь. Але в "Княжні Мері" в ніч напередодні смертельно небезпечної дуелі він розмірковує про інше, не менш серйозному філософському питанні - про сенс власного існування.
Отже, наведені А. М. Марченко міркування не доводять пересічності Печоріна, його схожості з Грушницким, але, дійсно, породжують певні сумніви у справедливості традиційного думки про головного героя лермонтовського роману. При уважному читанні в творі виявляються ще деякі свідчення навмисної неоднозначності в авторській характеристиці Печоріна.
Ніким не зрозумілий Печорін, або "Чи не пародія чи він?"
Почнемо з прізвища героя. Ще Бєлінський звернув увагу на схожість прізвищ Печоріна і Онєгіна. Звичайно вибір прізвища Печоріна Лермонтовим витлумачувався так: "Печорін задуманий як пряме заперечення проти Онєгіна - як свого роду апологія або реабілітація" сучасної людини ", страждає не від душевної порожнечі, не від свого" характеру ", а від неможливості знайти дійсно застосування своїм могутнім силам , своїм бурхливим пристрастям "(Б. М. Ейхенбаум." Герой нашого часу "/ / Б. М. Ейхенбаум. Про прозу. Л., 1969. С. 269; дослідник розвиває думку Д. Д. Благого зі статті" Лермонтов і Пушкін ", опублікованій у збірнику" Життя і творчість М. Ю. Лермонтова ", сб. 1, М., 1941). Але можливе й інше тлумачення: Лермонтова важливо вказати на навмисну суперечливість образу Онєгіна, успадковану Печоріним як літературним нащадком пушкінського героя. Ю.Н. Тинянов і Ю.М. Лотман у роботах про "Євгенії Онєгіні" показали цю суперечливість Онєгіна, наділеного Пушкіним взаємовиключними ознаками. Так, на початку першого розділу Онєгін - звичайний молодий дворянин, що належить до столичного світу; ближче до кінця глави це "озлоблений розум", з яким солідарний автор, сьомого чолі Тетяна задає залишений без відповіді запитання: "Чи не пародія, бува?" . Приклади можна продовжити. Отже, не вказує чи Лермонтов, називаючи свого героя Печоріним, на можливість різних, навіть взаємовиключних тлумачень його образу?
Деякі суперечності дуже помітні. Фразеологія самого Печоріна малює його романтичним героєм. Приклади - то ж порівняння себе з Вампіром - персонажем ультраромантіческого твори Полідорі, в основі якого лежить усна розповідь Байрона; підкреслення власного демонізму, уподібнення Печоріним себе пірату, що чекає на пустельному острові бажаного корабля; саркастичне ставлення до суспільства і сильне почуття переваги над ним. І багато, багато іншого. А поруч ... Ось Печорін в повісті "Тамань". Його не тільки відкинула, а й ледь не втопила (сильного, міцного чоловіка!) Дівчина. Він не вміє плавати! Але ж завдяки Байрону, перепливає Геллеспонт, здатність бути добрим плавцем зробилася майже правилом хорошого тону. Пушкінський Онєгін, наслідуючи англійської поетові, перепливав сільську річку; творець роману у віршах приписав Євгену власні вчинки: Пушкін перепливав річку, будучи у Михайлівській посиланням. Звичайно, невелика річка - це не проливши між Європою і Азією. Але все-таки ні Онєгін, ні автор "вільного роману" не боялися б потонути в морі недалеко від берега. Наскільки сильно програє Григорій Олександрович у порівнянні з коханим "ундини" Янко, припливають до неї по неспокійному моря! У "Тамані" справжнім романтичним героєм представлений скоріше саме цей "чесний контрабандист", а не нудьгуючий офіцер, який мандрує "по казенній потреби".
Печорін багато говорить про свою незалежність. І ось - його приймають за шпигуна! Чи є більше приниження для романтичного персонажа?!
Придивімося до тих думок, які викликають Печорін і обставини його життя у оповідача - "мандрівного офіцера". Прослухавши розповідь Максима Максимович про Печоріна і Белі і викладений штабс-капітаном монолог, у якому Печорин пояснює причини свого розчарування в житті, оповідач реагує так: "Я відповідав, що багато є людей, які говорять те ж саме; що є, ймовірно, і такі , які говорять правду; що, втім, розчарування, як всі моди, почавши з вищих шарів суспільства, спустилися до нижчих, які його доношують, і що нині ті, які більше за всіх у самому справі нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як порок " .
Отже, оповідач відверто сумнівається в глибині й у серйозності печоринской нудьги. Іншими словами, він підозрює Печоріна у "грі в розчарування" - в тому, що сам "герой нашого часу" безапеляційно приписує Грушницкому. Щоправда, далі, побачивши Печоріна і ознайомившись з його "Журналом", оповідач вже більше так не відзивається про нього. Проте ж, він ніде і не спростовує ці підозри. Але не виключено, що "мандрівний офіцер" не дуже доброзичливо налаштований по відношенню до Печоріна, оскільки відчуває в ньому в чомусь схожу натуру, так само, як і сам Печорін не може любити Грушницкого, вбачаючи в ньому "пародію", "карикатуру "на себе. У такому випадку спокусник Бели може йому здаватися саме такий "пародією". Це лише одна з можливих інтерпретацій відносини оповідача до головного героя - не безперечна, але цілком можлива.
Взагалі, "мандрівний офіцер" нагадує Печоріна не тільки настороженим ставленням до романтичного позерства. І не тільки тим, що виявляється на Кавказі не по своїй волі (про що говорить уявне звернення до заметілі: "ізгнанніца"). Двічі він виявляє цинічне ставлення до оточуючих, цілком у дусі Печоріна. У перший раз - з приводу історії Печоріна і Бели. У відповідь на слова Максима Максимович: "Так, вони були щасливі!" оповідач зауважує: "Як це нудно! - вигукнув я мимоволі. Справді, я очікував трагічної розв'язки, і раптом так несподівано обдурити мої надії! .." Пожвавлюється він, тільки коли чує про вбивство батька Бели. Історія чужих неприємностей і смертей для нього не більш ніж предмет естетичного інтересу і цікавості, причому радують його саме нещастя ближніх. Таке ставлення "мандрівного офіцера" до бід ближніх не настільки вже далеко від печорінського "вампіризму".
З приводу смерті головного героя оповідач із завидною відвертістю заявляє: "Нещодавно я дізнався, що Печорін, повертаючись з Персії, помер. Ця звістка мене дуже порадувало: воно давало мені право друкувати ці записки".
Не випадкова і ще одна риса, яка зближує "мандрівного офіцера" з автором "Журналу". Грушницкий зауважує про характеристику, яку дає Печорин зовнішності княжни Мері: "Ти говориш про гарненькою жінці, як про англінской коні". Оповідач в свою чергу, говорячи про світлому волоссі і чорних вусах і бровах Печоріна, додає: "ознака породи в людині, так, як чорна грива і чорний хвіст в білому коні".
Всі ці схожі риси співвідносять Печоріна і оповідача, але зміст цієї співвіднесеності залишається неясним: двійники, духовні близнюки, оригінал і бліда копія? І хто саме "оригінал" і хто "копія"? Або холодний егоїст (Печорін) і доброзичливий і тонко відчуває людина (оповідач) - згадаймо, як тепло відгукується "мандрівний офіцер" про Максима Максимович, який Печоріна, здається, глибоко байдужий.
Печорін співвіднесений не тільки з Грушницким, зі "мандрівним офіцером", але і з доктором Вернером, який повною мірою може бути названо двійником головного героя. Як "людина цивілізації", європеєць і російський офіцер, він протиставлений горянам Казбич і Азамату. Але в якийсь момент і йому надаються риси поведінки чеченців: переслідуючи Казбич, "заверещав не гірше будь-якого чеченця". У свідомості Азамата і Казбич коня і жінка ніби прирівняні: Азамат викрадає сестру для Печоріна в обмін на Казбічева коня Карагеза, Казбич, бажаючи помститися за викрадення коня, вбиває Белу. Але й у відношенні Печоріна до коня і до жінки є щось спільне (про це йому і говорить з обуренням Грушницкий). І в долі Печоріна коні і жінки нерозривно пов'язані. Адже це він сам укладає з Азаматом договір про викрадення Бели в обмін на Карагеза. А переслідуючи виїжджаючих Віру, він заганяє на смерть свого коня: втрата жінки відбувається разом з втратою скакуна.
Таким чином, образ Печоріна хіба що збирає, втягує в себе характеристики, ознаки, притаманні іншим персонажам роману. Контрасти між Печоріним та іншими героями постійно і підкреслюються, і стираються, а сам "герой нашого часу" як би вислизає від певних, очевидних читацьких та авторських оцінок. Епізоди за участю Печоріна піддаються одночасно взаємовиключним тлумачення. Історія відносин Печоріна і Бели свідчить, що герой дуже швидко розлюбив викрадену дівчину. Але ось вона була смертельно поранена, і Печорін "цілував її бліді губи", - не свідчення це зачаїлася у глибині його душі любові до Белі? Він холодно подає руку Максиму Максимович і позіхає при розмові з ним, - і ми, слідом за оповідачем (в інших випадках, нагадаю, що виявляють цілком печоринской "бездушність"), готові з обуренням докоряти його в черствості. Але ж з дорогим йому доктором Вернером (який духовно автору "Журналу" незрівнянно ближче, ніж Максим Максимович) Печорін прощається ще куди як холодніше. А от з Грушницким вони обіймаються, хоча один одного і не люблять. Печорін звик приховувати свої справжні почуття, і його поведінка часом разюче суперечить почуттям.
Скача за Вірою, Печорін відчуває, що "при нагоді втратити навіки Віра стала для мене дорожче за все на світі, дорожче життя, честі, щастя!". Що це - любов, що спалахнула, усвідомила себе в передчутті неминучої втрати єдино потрібної герою жінки? І невситима жага утримати цю жінку у своїй владі? І що означають гіркі сльози Печоріна: він плаче через втрату Віри або тому, що гордині його нанесений важкий удар? Його сильні страждання свідчать про любов, але швидке заспокоєння - немає: "Втім, може бути, цьому причиною розстроєні нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета і порожній шлунок.
Все на краще! це нове страждання, кажучи військовим стилем, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово, і потім, ймовірно, якщо б я не проїхався верхи і не був примушений на зворотному шляху пройти п'ятнадцять верст, то і цю ніч сон не стулив б очей моїх ".
Але чи настільки швидко насправді прийшов у себе Печорін. Адже ці повні іронії слова можуть приховувати глибокий відчай.
Печорін неординарний і неабиякий. Він не "другий Грушницкий". Але поетика його образу така, що допускає різні і навіть взаємовиключні інтерпретації і дозволяє виявляти в ньому і романтичну таємницю і глибину, і іронію над романтичними штампами; дозволяє навіть часом засумніватися в щирості, в ненаігранності його страждань. Таке "співіснування" протилежних тлумачень характерно для лермонтовського творчості в цілому. Зазвичай воно виявляється у протилежному осмисленні одних і тих же антитез, контрастів. Так, для Лермонтова зазвичай протиставлення ліричного героя - виняткової особистості "натовпі", світла. Але ось у вірші "І нудно і сумно" ліричний герой говорить про "нікчемності" вже не чиїхось, а своїх власних почуттів, а в "Думі" Лермонтов жорстоко судить все нинішнє покоління, і себе в тому числі. У "Пророка" він пише про поета, незрозумілим і гнаному натовпом, а у вірші "Не вір собі" про поета, виставляє на загальний огляд "гній душевних ран" і програє в порівнянні з людьми "натовпу", чи не кожен з яких випробував справді глибокі страждання.
Що ж до Печоріна, то найбільш точно про нього сказав сам "герой нашого часу": "І, може бути, я завтра помру! .. І не залишиться на землі жодної істоти, яка б зрозуміло мене абсолютно. Одні шанують мене гірше, інші краще, ніж я справді ... Одні скажуть: він був добрий малий, інші - мерзотник! .. І те і інше буде неправдою. Після цього варто праці жити? а всі живеш - з цікавості, очікуєш чогось нового ... Смішно і прикро! "