ЛН Андрєєв Життя і творчість [ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати. скачати Московський державний університет ім. М.В. Ломоносова Філологічний факультет Кафедра історії російської літератури XX століття РЕФЕРАТ на тему: Л. Н. Андрєєв. Життя і творчість Студент V курсу вечірнього відділення 2 англ. групи Рудомьоткін Андрій Викладач - Авраменко О. П. МОСКВА 2001 Л. Н. АНДРЄЄВ. ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ. Андрєєв Леонід Миколайович (9 (21). 8. 1871, Орел - 12.9.1919, д. Нейвала, Фінляндія) - прозаїк, драматург, публіцист. Батько, Микола Іванович, за сімейними переказами, позашлюбний син орловського поміщика, закінчив повітове училище, потім таксаторських курси і став землеміром. Мати, Анастасія Миколаївна, із занепалого дворянського роду. Дитячі та юнацькі роки Андрєєва пройшли в батьківському домі. У 1882 його віддали в Орловську гімназію. Навчався він, за власним визнанням, «погано», але багато і самовіддано читав - Ж. Верна, Е. По, Ч. Діккенса, якого, згадував Андрєєв, «перечитував десятки разів». Але своє свідоме ставлення до книжки він пов'язує з Д. І. Писарєвим. Чи замислювався він і над трактатом Л. М. Толстого «У чому моя віра?», «Вгризався» у Е. Гартмана і А. Шопенгауера, чиє твір «Світ як воля і уявлення» справило на нього сильне і стійкий вплив. Він і в зрілі роки залишався «під знаком» Шопенгауера (Літ. спадщину. Т. 72. С. 219): до його історичної і етичної концепції виходили й трагічне світобачення, і песимізм, які з'являлися у творчості письменника в кризові моменти його розвитку. У 1891 Андрєєв, після закінчення гімназії, вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Відрахований з нього в 1893 «за невзнос плати», перевівся до Московського університету. Плату за навчання вносить за нього Товариство допомоги нужденним. Бідуючи, Андрєєв дає уроки, малює на замовлення портрети (як і в Орлі після смерті батька в 1889). Закінчивши в 1897 університет кандидатом права, Андрєєв служить помічником присяжного повіреного, виступає у суді в якості захисника. У 1897 починається і систематична літературна діяльність Андрєєва, хоча перше його виступ у пресі відбулося в 1892, коли він у журналі «Звезда» опублікував написаний ним для заробітку розповідь про голодуючому студента «У холоді і золоті». Андрєєв входить у літературу автором численних судових репортажів, які друкувалися спочатку в «Московському віснику», а потім в газеті «Кур'єр». Тут він вів два цикли фейлетонів, а з грудня. 1901 завідував белетристичним відділом, де за його сприяння з'явилися перші твори Б.К. Зайцева, А. М. Ремізова, Г. І. Чулкова і ін Новелістичну спадщина Андрєєва включає в себе близько дев'яноста оповідань. Велика їх частина (понад п'ятдесят) створена в перший період творчості - з 1898 по 1904 рр.. У новелістиці, зазначеної бурхливими художніми пошуками, відбулося становлення письменника як майстра, тут намітився коло його постійних образів і тем. Починаючи з 1905 р., Андрєєв працює і як прозаїк, і як драматург. Поступово театр займає все більше місце у творчості Андреєва; протягом десяти років він створює оригінальні театральні системи. У другій половині 1900-х рр.. і в 1910-і рр.. Андрєєв написав приблизно рівне число оповідань: близько двадцяти в кожен період. При цьому неухильно зростає кількість драм, одинадцять п'єс створив Андрєєв в роки першої революції і роки реакції, сімнадцять - в десяті роки. Підвищення питомої ваги драматургії відображало зміна жанрової орієнтації художника. На це вказують не тільки кількісні характеристики творчого спектру. У своїх ранніх оповіданнях Андрєєв продовжує традиції «шістдесятників»: Н. В. Успенського, О. І. Левітова, Н. Г. Помяловського, Ф. М. Решетнікова з типовою для їх прози «правдою без будь-яких прикрас» (Н. Г. Чернишевський), стихією побутописання, скрупульозної, не завжди художньо мотивованою деталізацією. Але в кращих з них - «Баргамот і Гараська» (1898), «Петька на дачі» (1899), «Янголятко» (1899) - виразно проступають і соціальні прикмети героїв, і суперечності часу, і співчутливо-сострадательное ставлення автора до « приниженим і ображеним », і авторська іронія. 5 квітня 1898 в «Кур'єрі» був надрукований розповідь «Баргамот і Гараська», за словами одного з критиків, що відкрив «тріумфаторскій біг колісниці Леоніда Андрєєва». М. Горький висловив свою думку з приводу цієї розповіді так: «Чорт знає, що таке ... Я досить знаю письменницькі штуки, як увігнати в сльозу читача, а сам попався на вудку: знехотя сльоза прошібло». (СБ «Горький на батьківщині», Горьківське вид-во, 1937, с. 135.). Місце дії розповіді Андрєєва - окраїна губернського міста Орла, населена «гармашами», чий побут і звичаї з дитинства були добре знайомі письменнику. У великодню ніч городовий Іван Акіндич бергамотом, прозваний «гармашами» Баргамот, гроза Пушкарне вулиці, раптом розжалобити і привів до себе додому розговлятися безрідного босяка Гараська. Опис мирної бесіди за великоднім столом поліцейського держиморди з босяком без роду, без племені дається в розчулено ідилічному ключі: «Ранок. У відкритого віконця сидять за столом Баргамот і Герасим Андрійович і їдять спрохвала чай ... Розмова йде статечний. Баргамот, пережовуючи слова, викладає свій погляд на ремесло городника, будучи, мабуть, одним з його прихильників. Ось пройде тиждень, і за копання гряд можна буде взятися. А спати поки що Герасим Андрійович може і в комірчині. Час до літа йде. -Ще чашечку викушайте, Герасим Андрійович! -Дякую, Іван Акіндич, вже достатньо. -Їжте, їжте, ми ще самоварчик подогреем ». («Кур'єр», 1898, № 94, 5 квітня.). Цей варіант розповіді, надрукований у «Кур'єрі», безумовно не сподобався Горькому, який написав Андрєєву: «Кращий ваш розповідь« Баргамот і Гараська »- спочатку довгий, в середині чудовий, а в кінці ви збилися з тону». Л. Андреєв прислухався до думки М. Горького і змінив кінець оповідання, що змушує по іншому подивитися на пасхальне «подія» в приході Михайла Архангела, тобто зовсім не розчуленим очима. ... На запрошення дружини Баргамот: «Їжте, Герасим Андрійович», з Гараськіной грудях «виривається знову той жалібний і грубий виття, який так збентежив Баргамот ... Баргамот з розгубленою і жалюгідною міною дивиться на дружину: Ну, чого ви Герасим Андрійович! Перестаньте, - заспокоює та неспокійного гостя. По-батькові ... як народився, ніхто по батькові ... не називав ... ». Отже, під виглядом розчулено великоднього оповідання Андрєєв підніс читачеві страшну історію людини, позбавленого імені людського. Автор ніби показує, що «за вигаданою життям тече своя безрадісне життя» («Кур'єр», 1900, № 356, 24 грудня). І робить він це головним чином за допомогою тонкої іронії, яка супроводжує його розповідь і про життя гармашів, і про долю Гараська, і про прагнення Баргамот покористуватися дармовим працею босяка. «У прикінцевих рядках, в трагічній оглядке п'янички на своє життя промайнуло, ковзнуло щось серйозне, глибоке, зовсім незвичне для пасхального начерку, вильнула і сховалася трагічно-тривожна думка, причулося тінь чийогось вдумливого, солодкого і скорботного обличчя», - писав про Андріївський оповіданні критик А. Ізмайлов (А. Ізмайлов, «Літературний Олімп», М., 1911, с. 235). В оповіданні «Янголятко» для Івана Савича, колишнього статистика, батька Сашка янголятко - це мрія про чисте кохання і щастя зі Свечніковской панянкою, мрія, що служить для героя розривом «кола залізного накреслення», куди він потрапив під впливом «року», а й не без власних зусиль. Для Сашка в янголятка зосередилася не тільки і не стільки ілюзія щастя, скільки «бунт», незгоду "з нормою» життя. В оповіданні «Петька на дачі» Петько, як і дорослі, сприймає як норми життя животіння в перукарні. Дача для нього - та ж ілюзія, лише тимчасовий розрив кільця. Але, як і для Сашка янголятко, вона - не тільки мить, осяяння, випадок, це - реальність, природність, бажане, що суперечить нормі і закону. Образ дитини як носія «природного» почала весόм в оповіданнях Андрєєва. І в Сашкові і в Петька, і в інших дітей є енергія почуття, ненависть, протест, життя. У Андрія Миколайовича («Біля вікна»), Івана Савича, Хижнякова («У підвалі») залишилися примари, тіні життя. Разом з тим подальший творчий розвиток Андрєєва визначило не тільки його вірність реалізму і гуманістичним заповітам російської класики. Він тяжіє і до створення абстрактно-алегоричних образів, що виражають переважно авторську суб'єктивність, «одне голе настрій», як відгукнувся М. Горький у листі до Є. Чирікову про «Набат» (1901). Набат, що розриває зловісну тишу ночі, пофарбованої загравою запалених поміщицьких садиб, стає символом творчості Андреєва - бунтівного, насиченого обуренням і протестом. «Звуки були явні і точні і летіли із шаленою швидкістю, як рій розжарених каменів. Вони не кружляли в повітрі, як голуби тихого вечірнього дзвону, вони не розпливалися - вони летіли прямо, як грізні глашатаї лиха, у яких немає часу озирнутися назад і очі розширені від жаху ... І було в них так багато відчаю, ніби це не мідний дзвін звучав, а в передсмертних судорогах калатало серце самої багатостраждальної землі ». Одне «голе» сумнів у здатності людини подолати зовнішні обставини склало зміст притчі «Стіна» (1901). Хоча віра Андрєєва в поступальний рух людства, у прогрес і виявляє себе в оповіданні, як і в інших творах, але шлях до нього, на його думку, завжди трагічний і часто не прямий. Заклик до боротьби в кінці розповіді не зустрічає співчуття і одностайності, «прокажені повернулися до глашатаї своїми« байдужими, втомленими »спинами (« Горе! .. Горе! .. Горе !..»). У березні 1900 відбулося особисте знайомство Андрєєва з Горьким. Схвильовано Горький розповідав про це побачення, про свою розмову з Андрєєвим: «Одягнений у стареньке пальто-кожушок, у волохатій смушевій шапці набакир, він нагадував молодого актора української трупи. Красиве обличчя його здалося мені малорухливим, але пильний погляд темних очей світився тією посмішкою, яка так добре сяяла в його оповіданнях і фейлетонах. Не пам'ятаю його слів, але вони були незвичайні, і незвичайний був лад збудженої мови ... Мені здалося, що це здоровий, неземної весела людина, здатна жити, посміюючись над негараздами буття. Його порушення було приємно ... »(М. Горький, Леонід Андрєєв. В кн:« Книга про Леоніда Андрєєва », вид. З. І. Гржебина, Берлін, 1922, С.8-9). Відносини між М. Горьким і Л. Андрєєвим прийняли характер «сердечної дружби», і це зіграло вирішальну роль у літературній долі молодого письменника. М. Горький залучив його до співпраці в «Журналі для всіх» та літературно-політичному журналі «Життя», органі демократично налаштованих письменників-реалістів, ввів в літературний гурток «Середа». Горький рекомендував Андрєєва як «дуже милого й талановитої людини» учасникам «Середовища» - московського співдружності письменників-демократів, куди входили Н.Д. Телешов, І.А. Бунін, В.В. Вересаєв, А.С. Серафимович, С.А. Нейденов, І.А. Білоусов та інші. На «Середовище» бували Чехов, Горький, Короленко, Купрін, Блукач, Шаляпін, артисти Художнього театру, художники Васнецов, Левітан, Головін. Також Горький організував на власні кошти видання першої його книжки «Оповідання» (1901), протягом багатьох років залишався доброзичливим і вимогливим його критиком. Перший том «Рассказов» Л. Андрєєва був випущений восени 1901 року видавництвом «Знання», заснованим самим М. Горьким. Вихід цієї невеликої книги був відзначений громадськістю як велике літературна подія. Про молодого автора відразу ж «на повний голос» заговорили критики - А. Ізмайлов в «Біржових відомостях», І. Ясинський у «Щомісячних творах», А. Скабіческій в «Новинах», Є. Соловйов у «Журналі для всіх», Н . Михайлівський в «Російському багатство» ... «Кількість хвалебних статей, що вийшли про моїх оповіданнях, значно перевищує розміри самої книжки», - жартував Андрєєв. Андрєєв зізнавався: «Йому [М. Горькому] я зобов'язаний нескінченно в сенсі прояснення мого письменницького світогляду. Ніколи до бесід з ним я не дивився так серйозно на свою працю і дар. Він перший заговорив про такий для мене сумнівною речі, як мій талант, про мою відповідальності перед цим талантом »(Літ. спадщину. 72. С. 532). Товариськи довірчі відносини між письменниками не виключали суперечок і розбіжностей з суспільно-політичним і літературно-естетичних проблем, що й призвело до розбіжності Андрєєва і Горького після Революції 1905 р., особливо різкого в 1907 р. Напередодні Революції 1905 р. у творчості Андрєєва наростають бунтарські мотиви. Життя Василя Фівейського в однойменному оповіданні (1904) - це нескінченний ланцюг суворих, жорстоких випробувань його віри. Потоне його син, зап'є з горя попадя - священик, «скрипнувши зубами» голосно повторює: «Я - вірю». У нього згорить будинок, помре від опіків дружина - він непохитний! Але ось в стані релігійного екстазу він піддає себе ще одному випробуванню - хоче воскресити мертвого. «Тобі кажу, встань!" - Тричі звертається він до небіжчика, але «холодно-лютим диханням смерті відповідає йому потривожений труп». Батько Василь вражений: «Так навіщо ж я вірив? Так навіщо ж ти дав мені любов до людей і жалість? Так навіщо ж все життя мою ти тримав мене у полоні, в рабстві, в кайданах? ». Сюжет оповідання «Життя Василя Фівейського» сходить до біблійної легенди про Йова, але у Андрєєва вона наповнена богоборницьким пафосом, в той час як у Ф. М. Достоєвського у «Братах Карамазових» ця ж легенда символізує непохитну віру в Бога. «Життя Василя Фівейського» дихає стихією бунту і заколоту, - це зухвало спроба похитнути самі основи будь-якої релігії - віру в «диво», в промисел Божий, в «добру провидіння». «Я переконаний, - писав Андрєєв, - що не філософствують, не богословство, а щиро, гаряче віруюча людина не може уявити бога інакше, як бога-любов, бога-справедливість, мудрість і диво. Якщо не в цьому житті, так в тій, обіцяної, бог повинен дати відповіді на корінні запити про справедливість і сенс. Якщо самому «смиренному», наісміреннейшему, яка прийняла життя, як вона є, і благословив Бога, довести, що на тому світі буде як тут: - він відмовиться від бога. Впевненість, що де-небудь та повинна бути справедливість і досконале знання про сенс життя - ось та утроба, яка щодня народжує нового бога. І кожна церква на землі - це образа неба, свідоцтво про страшну невичерпної силі землі і безнадійному безсиллі неба ». Андрєєв створює повну драматизму сцену, в якій змучений нещастями сільський попик виростає в богатиря-богоборця. Силою своєї несамовитої віри він хоче воскресити загиблого в піщаному кар'єрі наймита Насіння Мосягіна. Але дива не відбувається. Обманута, розтоптана віра, яка виявилася безсилою звести небо на землю. На перших сторінках повісті один з її героїв - диякон порівнює священика своєї парафії о. Василя з Іовом, і з цього моменту розповідь про Фівейської мимоволі зіставляється читає з книгою Іова. Але повість Андрєєва має лише зовнішню схожість у викладі про поневіряння і страждання о. Василя з випробування, послане Іову. У кінцевому рахунку Іов переконується, що не в його владі осягнути шляхи Господні і тому він упокорюється і каже: «Я чув про Тебе слухом вуха, а тепер моє око ось бачить Тебе Тому я зрікаюсь і каюсь у поросі й попелі» (Біблія, Кн . Іова, 42:5-6, с. 658). Василь же, як ми вже відзначали, на противагу цьому гнівно вигукує, звертаючись до Бога: «- Так навіщо ж я вірив? -Так навіщо ж ти дав мені любов до людей і жалість - щоб посміятися з мене »Так навіщо ж все життя мою ти тримав мене у полоні, в рабстві, в кайданах? Ні думки вільною! Ні почуття! Ні подиху! Всі одним тобою, все для тебе. Один ти! Ну, стань ж - я чекаю! ». Андрєєва по праву вважають майстром психологічного малюнка. «Життя Василя Фівейського» - одна з кращих його психологічних речей. Природно, що автора найбільше займає внутрішній світ о. Василя. Як же він його відображає? Психологічний метод Андрєєва відрізняється від методу Л. Толстого, пояснює і домовляються за героя його думки і почуття, як усвідомлені самим героєм, так і гніздяться у підсвідомості, невловимі, ​​хвилясті ... Андрєєв йде іншим шляхом. Не відтворюючи послідовного розвитку психологічного процесу, як це робили Толстой і Достоєвський, він зупиняється на описі внутрішнього стану героя в переломні, якісно відмінні від колишніх, моменти його духовного життя, і дає авторську результативну характеристику.

Бунтівна повість Андрєєва, з такою силою замахнувся на вікові «святині», сучасниками письменника було сприйнята як твір, що передвіщає революцію. Дух обурення і протесту, що клекоче в повісті Л. Андреєва, радісно відгукнувся у серцях тих, хто прагнув революційної бурі. Однак у «Життя Василя Фівейського» відчуваються і почуття подиву і незадоволеності. Заперечуючи «благу провидіння» і божественну доцільність як дурну навмисну ​​вигадку, що виправдує страждання, брехня, пригнічення, ріки сліз і крові, Л. Андрєєв разом з тим зображує людину іграшкою злих і безглуздих сил, незрозумілих, ворожих, непереборних. «Над всією життям Василя Фівейського, - пише Л. Андреєв, - тяжів суворий і загадковий рок». Однак далеко не всі прогресивні критики вважали авторську концепцію песимістично безвихідною. Н. Ашешов, наприклад, побачив пафос повісті зовсім в іншому: «... над усіма символічними нашаруваннями поеми Андрєєва звучить реальна нота, а матеріалістична теза, покладена в її основу, розсіює непотрібні примари та ілюзії. І коли цей гіпноз і цей кошмар, який навіюється талантом письменника, проходить, а допитлива думка аналізує поему всю, цілком, то дзвінко починає співати в повітрі переможна пісня життя і яскраво виділяється клич до розумної осмисленої боротьби, до якої кличе письменник крізь символи і тумани свого чудового твору »(« Освіта », 1904, № 5, від. 3, с. 99).

Розповіді Леоніда Андрєєва 1910-х рр.., Перш за все, - феномен творчого шляху яскравою художньої індивідуальності. У той же час своєрідність цих творів не скасовує в багатьох випадках їх типологічну перекличку з явищами сучасної літератури. Прагнення до об'єднання соціально-психологічного та філософського аспектів зображення відрізняло в епоху між двох революцій творчість письменників-реалістів. Універсалізація теми, виявлення відповідностей між побутової стороною відбувається і його загальнолюдським змістом викликало використання аналітичної багатоаспектності розповіді, активних композиційних прийомів (побудова оповідання, засноване на принципах лейтмотиву і контрапункту, контрасту і дисонансу. Все це характеризувало такі високі досягнення реалізму нового часу, як «Брати »і« Пан із Сан-Франциско »І. Буніна,« Піски »О. Серафимовича.

У своїх творчих пошуках Андрєєв був близький цим напрямком літературного розвитку і в той же час належав йому далеко не повністю. Поряд з прагненням до глибинного осмислення соціально-історичного кризи епохи у творчості Андрєєва відчутна тяга до міфологізації дійсності, зображенню «вічних» образів і ситуацій, що диктувалося підходом до проблем людської діяльності і свідомості як проблемам одвічним. Це дає об'єктивні підстави співвідносити творчість Андрєєва з творчістю письменників-символістів, зокрема розповідями В. Брюсова і Ф. Сологуба.

Повість «Безодня» (1902), задумана Андрєєвим «з метою всебічного і неупередженого висвітлення подлецкі-шляхетської людської природи» співзвучна Достоєвським (Літ. спадщину. Т. 72. С. 135). Людина постає в ній рабом ницих, тваринних інстинктів. Андрєєв був і до цих пір вважається майстром психологічного аналізу, хоча характер його формальних прийомів в трактуванні психологічної тематики вислизає від однозначного визначення. Незважаючи на те, що при появі перших творів Андрєєва його вітали як письменника-реаліста, дуже незабаром стало зрозуміло, що андріївський психологізм не вписується в рамки традиційної реалістичної «діалектики душі». Може бути, тому Лев Толстой неодноразово дорікав його в нещирості при трактуванні психології героїв. Андрєєв визнає майстрами «психологичности» Достоєвського, Толстого і, перш за все, Чехова, якого він, не вагаючись, називає «панпсіхологом». На його погляд, Чехов заслуговує цього визначення тому, що він як у прозі, так і в своїх драматичних творах «одушевляв все, чого торкався оком: його пейзаж не менш психологічний, ніж люди, його люди не більше психологічні, ніж хмари, каміння, стільці, стакани та квартири ». Прояв цієї тенденції можна помітити в оповіданні «Безодня». Фабула оповідання проста. Студента Немовецкого і дівчину Зіночку, що захопилися під час прогулянки за містом романтичними розмовами про силу і красу кохання, застає темрява. Їх ідилію грубо порушує п'яна компанія: хулігани б'ють студента і чинять насильство над дівчиною. Коли Немовецкій нарешті приходить до тями, вже глибока ніч, він приймається шукати Зіночку і, знайшовши її без свідомості, напівроздягнену, гвалтує її, будучи не в силах побороти в собі нездоланне тваринне бажання. Поступовий розвиток «внутрішнього» дії передається насамперед через пейзаж: сонячний, теплий і золотий на початку розповіді, похмуро-свинцевий, загрозливий при зустрічі з хуліганами, похмурий, безлюдний в епілозі. У цьому творі простір перетворюється на психологічну еманацію, яка не тільки перетворює краєвид, а й зумовлює доля героїв ("відчували похмуру ворожість тьмяних нерухомих очей». Одухотворення природи передає внутрішній стан героїв і нависає над ними небезпеку. Найважливішим композиційним прийомом у прозі Андрєєва є побудова за принципом контрасту, що відповідає біполярності його світогляду, постійно коливається між антиноміями: життя і смерть, світло і темрява, реальне і ірреальне (у «Безодні»: день - ніч, ніжність-звірство, невинність-розпуста, сонячне світло - місячне світло) . Через повторення ключових слів («рука», «тіло», «очі», «тьма», «безодня», «жах») і образів автор показує, як постає жахлива думка, як вона розвивається аж до свого завершення у створеному лише натяками епілозі, де немає ні опису, ні назви відбувається події: «На одну мить блискучий вогненний жах осяяло його думки, відкривши перед ним чорну безодню. І чорна безодня поглинула його». Цей спосіб припинення розповіді яскравіше відтворює перед читачем описану розв'язку сюжету. Подібно талановитому режисеру фільму-трилера вміло користується прийомами монтажу і звуковим супроводом, готуючи сцену пастки, Андрєєв посилає читачеві сигнали тривоги за допомогою особливої ​​образної організації тексту (через метафори, лексичні та синтаксичні повтори) і коннотірует предмети, краєвид, персонажів психологічним «ключем» твору. Андрєєв не пропонує читачеві психологічних обгрунтувань того, чому його герой перетворюється в «звіра», і це треба приписувати не нестачі психологічної проникливості Андрєєва, а швидше його філософського світогляду - таємниця людської натури недоступна, тому неможливо щось доводити. Аж до того моменту в оповіданні , коли побитий хуліганами герой приходить до тями, він представляється звичайною особистістю: мова йде про нормальний, добре вихованій, кілька боязкому юнакові, який мріє про прекрасні почуття і благородних вчинках. Але, опинившись у надзвичайній ситуації - одна, вночі, поруч з зганьбленим бездушним тілом подруги, - він переживає миттєве перетворення, яке Андрєєв не пояснює з точки зору психологічної динаміки, а готує подступно. У Достоєвського Соня була змушена вести ганебний спосіб життя вуличної повії, щоб прогодувати сім'ю. Раскольников ніяк не міг зрозуміти, «що підтримувало її» і «чому вона так дуже вже довго могла залишатися в такому положенні і не зійшла з розуму ...». «Весь цей ганьба, очевидно, торкнувся її лише механічно; справжній розпуста ще не проник ні одною краплею в її серце: він це бачив, вона стояла перед ним наяву ... », - приходить до висновку герой М. Достоєвського. Даний приклад є свого роду антитезою нагоди, описаного Андрєєвим в« Безодні ». Ця« діалектика душі »людської була зафіксована в Біблії, задовго до нашої ери. З одного боку говориться: «Найбільше стережеться, серце твоє, бо з нього походить життя» (Книга Приповістей 4:23), - а з іншого: «Бо з серця виходять злі помисли, вбивство, перелюби, розпуста, крадіжки, лжесвідчення, богозневаги: це оскверняє людину »(Єв. від Матвія 12:19) або« Людське серце над все та невигойне, хто пізнає його? »(Книга Єремії 17:9). Для письменника-« містика »не розум є ключем до світорозуміння, а інтуїція, Розум відступає перед натиском несвідомого - і людина розтрощений. Несвідоме - це безодня, провалля, що загрожує разверзнуться в будь-яку хвилину під витонченими спорудами людського розуму, і знаменно те, що саме винесене в заголовок слово, будучи ємним образом-символом, зустрічається у Андрєєва дуже часто, деколи стаючи одним з ключових (наприклад, в оповіданнях «Злодій» (1905) і «Пітьма» (1907). Письменник мав намір висвітлити і «шляхетні» боку людини в «Антібездне», але задум залишився нездійсненим.

Важливим не тільки літературною, але й суспільною подією стала поява антивоєнної повісті «Червоний сміх» (1904). Її тематична основа - події російсько-японської війни, але сюжетно-копозіціонний центр твору склало вражене, болісно галюцинує свідомість учасника кривавої бійні: «Це червоний сміх. Коли земля сходить з розуму, вона починає так сміятися. ... Вона стала кругла, гладка і червона, як голова, з якою здерли шкіру ». Андрєєв хотів, щоб повість видали з офортами улюбленого ним Ф. Гойї «Лиха війни». Ключем до розуміння головної ідеї повісті є слова одного з братів, від імені якого ведеться розповідь у «Червоному сміху»: «... адже не можна ж безкарно десятки і сотні років вчити жалості, розуму, логіці - давати свідомість. Можна стати безжалісним, втратити чутливість, звикнути до виду крові, і сліз, і страждань - як от м'ясники, або деякі доктори, або військові; але як можливо, пізнавши істину, відмовитися від неї? .. Мільйон людей, зібравшись в одне місце і намагаючись надати правильність своїм діям, вбивають один одного, і всім однаково боляче, і всі однаково нещасні, - що ж це таке, адже це божевілля? ». Андрєєв показує вплив війни на свідомість її учасників і людей, які не були на війні, але вражені долею десятків тисяч її нещасних жертв. Незважаючи на фактографичность повісті, завдання Андрєєва полягала не в тому, щоб відобразити «факти війни», які, за його словами, «завжди однакові», а в тому, щоб відтворити відношення до війни сучасників, близьких йому за духом, героїв «гаршинским складки », і своє власне ставлення, яке« ... також факт, і дуже важливий »(Літ. спадщина, С. 244). Жанр «Червоного сміху» Андрєєв визначив як «фантазію на тему про майбутню війні і майбутньому людину». Ідейний підтекст «фантазії» полягає в тому, що розумний інтелігентна людина XX ст., Що бере участь у війні, не маючи будь-яких гуманних цілей або визвольних завдань, повинен перестати існувати як особистість, як повноцінний член суспільства, як представник культурного людства. «Червоний сміх» був криком про невідповідність етичних і історичних гуманних уявлень культурного людства реальному стану світу, він був криком про необхідність порятунку людини, людей, народів, людства від «світової зарази», насаждающей війни як спосіб власного існування і поширення. Консервативно налаштована цензура заборонила інсценування «Червоного сміху», угледівши в ньому «пропаганду ідей антимілітаризму ... з соціалістичною тенденцією» (Цит. за кн.: Андрєєв Л. Повісті й оповідання, т. 1, с. 681 (публікація В. Н. Чувакова ).

Війні Андрєєв, як він сам писав Л. М. Толстому, був «зобов'язаний ламкою світогляду». Росія видається йому тепер хворий, «проклятою ... країною героїв, на яких їздять недотепи і мерзотники» (Лист К. П. П'ятницькому, 15 травня 1904). З надією і натхненням чекає він революції «нинішня весна [йому ж, лютий 1905] багато дасть червоних квітів. ... Що дасть революція, помножена на війну, на холеру, на голод, - неможливо вирішити. А в підсумку буде добре - це безсумнівно »(Літ. спадщину. Т. 72. С. 28). Андрєєв надає свою квартиру для засідання ЦК РСДРП, яку він вважав «найбільшою і серйозною революційною силою», дає згоду на співпрацю в більшовицькій газеті «Боротьба», бере участь у секретній нараді фінської Червоної Гвардії. У повісті «Губернатор» (1906) Андрєєв виправдовує терористичні акти проти царських сановників. Зав'язка сюжету повісті - розстріл демонстрації робітників за розпорядженням губернатора. Але ні ця зав'язка, ні процес підготовки та здійснення вбивства губернатора терористами не складають власного сюжету повісті. Як і всі факти зовнішнього життя, ці дані в повісті через призму сприйняття губернатора, як поштовх до його переживань. Основа сюжету - духовна еволюція губернатора, внутрішній процес його другого, морального народження, що відбувся в момент його фізичної, вимушеної бажаною і необхідною кончини. «Не той момент драматичний, коли на вимогу фабриканта вже прибули солдати і готують рушниці, а той, коли у тиші нічних безсонних роздумів фабрикант бореться з двома правдами і жодній з них не може прийняти ні совістю, ні знервованим розумом своїм» (Андрєєв Л . Листи про театр. - Літературний альманах вид-ва «Шипшина», кн. 22. СПб., 1914, С. 232-233). У драмі «До зірок» (1906), найбільш оптимістичному своєму творі, автор стверджує соціальну цінність подвигу, і наукового, і революційного. Андрєєв виводить на сцену представників кращої частини сучасного людства - учених, для яких робота є повсякденний подвиг, і революціонерів, для яких героїзм є життя. У п'єсі розмежовані «верх» і «низ». «Верх» - це ті, хто наблизився «до зірок», до вічності, безсмертя, досконалості. Десь «внизу» мешкають ті, хто страждає, шукає, але ще не знає шляхів наверх. Було б неправильно стверджувати, що Андрєєв примиряє точки зору революціонерів та вчених, «романтиків» і «реалістів», «верхи» і «низу». Він об'єднує, синтезує все краще, що було в арсеналі «піонерів» науки і революції. Ось чому поряд з Трейчем і Миколою (сином Тернівського), носіями соціально-активної філософії життя як рівновеликий варто астроном Терновський. Ось чому в його фінальному монолозі злиті воєдино сучасне наукове знання про життя і революційно-філософське уявлення русі буття як прогресу, як кінцевого торжества Сонця, Розуму і Гармонії.

Після розгрому у Фінляндії грудневого збройного повстання і червоною Гвардії настає смуга глибокого ідейного і психологічної кризи Андрєєва. «Ні на кого сподіватися російської революції, - пише він Горькому в жовтні 1906, - мало друзів у свободи, і немає у неї гарячих коханців». До нього повертаються думки про фатальну зумовленість людських доль, про безплідність опору одвічним законам життя, його песимізм приймає «космічний» (Горький) характер. А після смерті в листопаді 1906 Олександри Михайлівни, дружини, яка була йому і другом, і літературним порадником, Андрєєв вступає в смугу депресій, ускладнених нападами запоїв.

Розчарування в недавніх передчуттях і надії, скептична оцінка та окремої людини, і «натовпу» - ось що встановлює ідейно-емоційну тональність андріївських творів післяреволюційного періоду. Так, сповнений непримиренної ненависті до існуючого Сава (драма «Сава» 1906). Але, підкреслює Андрєєв, він «" не герой "мій ... це - ще раз і ще раз трагічне життя, туга про світле, загадка смерті» (Літ. спадщину. Т. 72. С. 266).

«Сава» - це соціально-філософське художній твір «про трагічний в житті», «туга про світле», алканів розкріпачення людини. Її ідейно-художнє завдання, як її розумів автор, «дати синтез російського бунтівного духу в різних крайніх його проявах» (Андрєєв Л. Невидані листи. Публікації та коментарі Л. І. Беззубова. - Учений. Зап. Тартуського ун-ту, 1962 , т. 5. Вип. 119, С. 385). Песимістичний по своїй оцінці перспектив революційних повстань оповідання «Так було» (1906). Оповідання «Так було» і драма «Сава» не закінчуються повною і торжествуючої перемогою. Але перемоги немає ні в повісті «Губернатор», ні в п'єсі «До зірок». «Фізичної» перемоги революції у Андрєєва ніколи і не могла бути навіть в самих світлих його речах («До зірок», «З розповіді, який ніколи не буде закінчено», «Іван Іванович»), вона могла бути і була тільки духовної. І тоді вона свідчила і про демократичну спрямованості творчості Андрєєва, і про його романтичної захопленості, і про органічну симпатії до революції.

Боягузливими обивателями постають у повісті «Іуда Іскаріот та інші» (1907) не тільки натовп, глумящейся над Христом, але і його учні. Приречений на смерть людей у драмі «Життя людини» (1907). Хтось у сірому невпинно нагадує йому, що він лише «покірно здійснює коло залізного призначення». Сценічна історія драматургії Андрєєва почалася в 1907 р. в Петербурзі, на сцені Драматичного театру В.Ф. Коміссаржевської, або, як його називали, в театрі на офіцерською 22 лютого відбулася прем'єра вистави «Життя Людини» у постановці В. Е. Мейєрхольда, 12 грудня та ж п'єса була вперше показана в московському Художньому театрі. Ставив виставу К. С. Станіславський. Обидві постановки, зовсім різні за стилем і виконання, мали величезний успіх і послужили джерелом гострої дискусії в театральній пресі. Тоді ж, в 1907 р. з'явилися і перші театрознавчі оцінки творчість Андрєєва. М. Є. Ефрос, найбільший театральний критик свого часу, писав після перших постановок «Життя Людини»: «Зіграти Леоніда Андрєєва дуже заманливо. Дуже вже це великий талант; безперечно, до нього зараз сильніше, ніж до кого-небудь з наших письменників, спричиняється всяке увагу. Темна хмара огортає душу Андрєєва, і народяться в ній почуття і думки такі важкі, налиті безвихідною тугою, чорною безнадією. Цей темний вогонь пече і при читанні, ці слова театр зараз же повинен був побачити - і побачив, - що йому доведеться, якщо він захоче бути гідним п'єси, не тільки як завгодно зовсім її зіграти, але ще і перш за все винайти способи, як зіграти ».

18 вересня він вперше бачить «Життя Людини» на сцені. Зал вітає його оваціями. Від театру підносять вінок. Андрєєв дуже задоволений постановкою. 21-го він приходить на виставу вдруге і навіть вносити деякі зміни в перший акт п'єси.

Високо оцінюючи мейерхольдовской виставу «Життя Людини», Комиссаржевский вважав, що саме в ній театр вступив «на шлях нового реалізму, реалізму містичного», на відміну від натуралістичного, і від символістського театру «маріонеток, пластичних по деревянности, одноманітності голосів». До останнього, на думку Коміссаржевської, повернув Мейєрхольд після постановки «Життя Людини». Тим не менш, духовне бунтарство, богоборчі тенденції п'єси викликали на батьківщині Андрєєва вибух обурення в реакційних клерикальних і громадських колах. Ті ж сили ополчилися на п'єсу «Життя Людини», поставлену в 1909 р. у Львові на сцені міського польського театру. Більшість польських газет засуджувало п'єсу. Ці звинувачення часом супроводжувалися примітивно грубими випадами проти письменника. Один з рецензентів, посилаючись на статтю Мережковського «Грядущий хам», пише ще більш образливо, говорячи про «низовини», «грубості» «Життя Людини», про те, що нервові люди просто не витримували видовища і тікали з вистави ... Противниками «Життя Людини »керували не тільки, як їм здавалося, ображені релігійні почуття, але більш за все страх перед зростаючою силою нового вільного свідомості. Показово, що навіть вороже налаштована до п'єси газета змушена була визнати: «Вся польська преса одностайно засудила творіння Андрєєва, яким, проте, захоплюються натовпу глядачів, особливо молодь».

Про непізнаваність світу і панування в ньому ірраціонального, про безсилля добра йдеться і в п'єсі «Анатема» (1910). Розгубленими, болісно-надломленим, лішівшіміся цілей і цінностей виступають у творах Андрєєва та ті, хто зберіг ще здатність до протесту і дії. До вирішення «погасити вогні» приходить есер-терорист: «Якщо нашими ліхтариками не можемо висвітлити всю темряву, так погасимо ж вогні і все поліземо в пітьму. Якщо немає раю для всіх, то і для мене його не треба »(« Пітьма », 1907). Не борються, а тільки бунтують («Цар Голод», 1908) люди праці, нічим по суті не відрізняючись від своїх «попутників» - декласованих елементів, які підпалюють картинні галереї, бібліотеки; селяни в авт. ремарка подібні людиноподібним, у робітників «слабо розвинена голова з низьким чолом». У анархічний авантюризм і бандитизм вироджується колишня революційність у героя роману «Сашко Жегульов» (1911). Нарешті, характерно і те, що саме в ці роки А. створює одне з кращих творів про смерть у всесвітній літературі (оповідання «Елеазар», 1906).

У той же час Андрєєв залишається ворожим реакційного табору: він публікує, з присвятою Л. Толстому. «Розповідь про сім повішених» (1908), який викриває урядові репресії, підтримує нелегальний фонд в'язнів Шліссельбурзькій фортеці, приховує у своєму домі (побудованому в 1908 у фінській селі Ваммельсу) революціонерів. Рішуче дистанціюється він і від тенденції до розвінчання революції як такої, до окарикатуриванию образів її діячів. «Ідею" Царя Голоду ", - коригує він в інтерв'ю, пафос цієї п'єси, - зрозуміли як оголошення банкрутства революції. Може бути, я сам до певної міри винен у тому, що так зрозуміли. Я не дав ясно зрозуміти, що тут йде мова тільки про просте бунт, а не про справжню революції »(Літ. наследство.Т.72. С. 310).

Суперечлива і літературно-естетична позиція Андрєєва. Захищаючи свободу творчості, право художника висловлювати будь-які погляди і настрої, він запрошує до збірки «Знання» та О. Блока, якого цінував і любив більше всіх з сучасних поетів, і Ф. Сологуба. І коли Горький «повстав» проти їхньої участі, Андрєєв склав з себе звання редактора цих збірок. З іншого боку, ставши співробітником, а в 1907-09 і редактором модерністського альманаху «Шипшина», він відхилив романи Б. Савінкова «Кінь блідий» і Сологуба «Навьи чари». Вони були все ж таки опубліковані в «Шипшині», і Андрєєв відмовився від подальшого редагування цього видання. Складними, що відрізнялися і зовнішньої, і внутрішньої суперечливістю, виявилися власне творчі зв'язки Андрєєва з символізмом, його філософією, етикою і естетикою. Він високо цінував у символістах те, що вони люблять літературу, «можливо, навіть більше, ніж ми, бо стверджують її самоцельность, працюють над нею невпинно, термосять її щогодини». І в той же час насторожує «їх відірваність від мас» - «усі вони не демократичні» (Літ. Спадщина. Т. 72. С. 292). Щоправда, у своїй автобіографії (написаній від третьої особи) Андрєєва визнавав, що «за формою писань, за темами своїм, у напрямку думки він так само далекий від народу». Але саме по напрямку думки, за формою, за образно-стильовому строю своїх творів Андрєєв рушив по дорозі, відмінному від художніх шукань російського символізму. Естетика символізму спиралася на постулати ідеалістичної філософії про паралелізм «феноменів», даних чуттєвого досвіду, і «ноуменов», осягаються одкровенням духовних сутностей: Андрєєв залишився байдужий до цього вчення. І тому символісти, зазначивши в його творах «дотик громадськості до релігії» (Мережковський Д. С. У мавпячих лапах / / Мережковський Д. С. У тихому вирі. М., 1991), не визнали його «своїм»: «Містика Достоєвського в порівнянні з містикою Андрєєва - сонячна система Коперника в порівнянні з календарем »(Там же). Символізм вважав «наслідувальне відтворення спостереженого», «феноменів», «постійним субстратом художньої творчості» (Іванов Вяч. Борозни і межі. М., 1916. С. 252), виявляючи в цьому збіг з естетикою реалізму, і застерігав проти будь-якої алегоричності, проти «небезпеки алегоризму, що вбиває мистецтво» (Елліс. Російські символісти. М., 1910. С. 29). Андрєєв уже в ранніх творах вдається до алегоричній образності. Природа власного творчого дару мислиться Андрєєвим такої, що він ніяк «не міг цілком висловити своє ставлення до світу в плані реалістичного письма ... я внутрішньо, по суті мою письменницьки-людському, - я не реаліст» (Літ. Спадщина. Т. 72. З . 541).

Всі категоричніше і різкіше розходячись зі «знаньевцамі», Андрєєв розробляє прийоми і принципи не образотворчого, а виразного листи. Стилеобразующими його домінантами стають не риси і прикмети реальних характерів і ситуацій, а експресивні деталі, слова підвищеної емоційно-оцінної забарвлення, «гіпнотизуючий» (Горький) ритм. Так, його роман «Сашко Жегульов» настільки переповнений стихією ліризму, що виламується з рамок епічного жанру. Для своїх драм Андрєєв шукає нові форми, які синтезують літературу та інші види мистецтва. Пошуки ці призводять до насичення його п'єс граничної умовністю, алегоріями. «Питання про окремі індивідуальностях якось вичерпаний, відійшов, - писав він В. В. Вересаеву, - хочеться всі ці різношерсті індивідуальності так чи інакше, війною або миром, пов'язати з загальним». Так, у «Життя людини» персонажі не мають навіть власних імен - це Вороги, Друзі, Гості, Хтось у сірому ... «Взагалі, - писав Андрєєву з докором Горький, - ти занадто оголила твого людини, віддаливши його від дійсності, і тим позбавив його трагізму, плоті та крові »(Літ. спадщину. Т. 72. С. 276).

Не прийняли його п'єс і в таборі символістів. В. Брюсов, висловлюючи загальну думку редакції їх органу журналу «Ваги» писав: «Ми вважаємо" До зірок "безумовно невдалої, просто поганий річчю ... Це сцени мертвонароджені, ходульні, шаблонні» (Лист Чулкову. 1906. 19 квітня.). Андрєєв лише констатував факт, коли в одному з листів 1908 гірко нарікав: «у всіх поверхах російського літературного будинку ... мене лають» (Літ. наследство.Т. 72. С. 307). І сам письменник, і критика перебільшували глибину його розмежування з реалізмом, тим більше що Андрєєв мав на увазі «догматичний реалізм» (монодрама «Реквієм». 1917. С. 261), а в п'єсах «Дні нашого життя» (1908), « Анфіса »(1909),« Катерина Іванівна »(1913) повертається до реалістичного письма, наповнюючи ці драми побутовим та психологічним змістом, відводячи інтризі традиційну роль у побудові сценічної дії. Але це «повернення» не вирішувало болісного для письменника питання: «Я не реаліст. Хто ж я? Містик? »(Там же. С. 260). Відповідь - у тому зв'язку, яка виникла між його творчими дослідами і зародився на початку 20 ст. експресіонізмом.

У силу особливостей свого літературного хисту і творчої особистості Андрєєв виявився сприйнятливим до різних художнім тенденціям і поєднав у своїй творчості явища декількох напрямків літератури початку століття. Показовою в цьому відношенні зв'язок творів Андрєєва з творчістю письменників-«неореалістів», тісно стикалися і з реалізмом і з модернізмом, зокрема його молодших сучасників і багато в чому послідовників - Б. Зайцевим і С. Сергєєва-Ценського. Цих письменників зближували з Андрєєвим (крім численних перегуків у сфері поетики) двостороннє трактування явищ життя - одночасно і підлягає поясненню і невимовно таємничої; що йде від Чехова множинність правд, жодна з яких не скасовує інший (с. 254). Відокремлений положення Андрєєва серед громадських літературних рухів, «надмірного» зміст багатьох його творів призвели до того, що популярність письменника, читацький інтерес до нього, широкий і пекучий в перше десятиліття століття, явно впали. «Часом, - рефлектує Андрєєв, - я ... думаю, що я - просто не потрібен». З тим більшою захопленістю і пристрастю віддається він приватного, сімейного життя - фотографує, малює, робить на яхті прогулянки по Фінській затоці.

1-у світову війну Андрєєв сприйняв і привітав як «боротьбу демократії всього світу з цезаризму і деспотією, представником якою є Німеччина» (Лист І. Шмельову, 1914, верес.). Він закликає «залишити осторонь боротьбу з царизмом», засуджує як «вкрай обурливу» пораженську позицію Горького (там же) і чекає від всіх діячів російської культури твердого та сміливого твердження волі до війни і перемоги. Андрєєв стає співробітником газети Рябушинських «Ранок Росії», органу ліберальної буржуазії, а в 1916 - редактором літературного відділу газети «Русская воля», організованої за сприяння уряду великими капіталістами, але при цьому займає там досить незалежну позицію.

Андрєєв захоплено зустрічає падіння самодержавства, встановлення в Росії демократичного режиму і вважає, що революція «повинна йти далі» - до революції в Берліні і до ... перемозі над Німеччиною («Поверніть Росію!». С. 81-82). Андрєєв допускає і застосування насильства, якщо ним керує «чиста громадянська совість», якщо воно переслідує «високі цілі народного блага і свободи» (Там же. С. 103). Але коли письменник побачив, що більшовики особливо далекі від цих «високих цілей», що - це він пише у вересні 1917 - «по калюжах крові вступає завойовник Ленін» (Там же. С. 147), він з ненавистю обрушується на встановлену ними в країні диктатуру. У блискучій публіцистичної статті «SOS» (1919) Андрєєв звертається до «благородним» громадянам усіх країн за допомогою, закликає їх до об'єднання, щоб врятувати людей в Росії від «дикунів Європи, що повстали проти її культури, законів та моралі», що перетворили Росію « на попіл, вогонь, вбивство, руйнування, кладовище, темниці і божевільні »(Там же. С. 160). Він готовий був навіть, пожертвувавши незалежністю вільнодумної публіциста, взяти на себе справу антибільшовицької пропаганди.

Мимоволі - після проголошення незалежності Фінляндії, де Андрєєв продовжував жити на своїй дачі, - він опинився в еміграції. Письменник відчував себе «вигнанцем тричі: з дому, з Росії і з творчості» (Лист Н. К. Реріха, 1919, 4 верес.). З гинучої Росією «пішло, кудись поділося, пропало те, що було творчістю» (Там же). Самотній, переслідуваний невідступними хворобами, він вважав лікарню «найбільш вірогідним» шляхом з решти йому (Лист Реріху, 1919, 23 серпня.). Андрєєв помер від паралічу серця на дачі свого приятеля, письменника Ф. М. Вальковская, поблизу Мустамякі. Похований у Ваммельсу, перепохований в 1956 на Літераторських містках Волкова кладовища в Ленінграді.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрєєв Л.М. Собр. соч.: в 6 Т. - М., 1990.

2. Арабажин К. Леонід Андрєєв. Підсумки творчості. - СПб., 1910.

3. Афонін Л.М. Леонід Андрєєв. - Орел, 1959.

4. Бабічева Ю.В. Драматургія Л.М. Андрєєва епохи першої російської революції. - Вологда, 1971.

5. Іезуітова Л.А. Творчість Леоніда Андрєєва (1892-1906). - Л., 1976.

6. Книга про Леоніда Андрєєва. Спогади М. Горького, К. Чуковського, А. Блока та ін - Петербург-Берлін, 1922.

7. Л.М. Андрєєв. Бібліографія. Вип. 1. Твори і тексти. - М., 1995.

8. Л.М. Андрєєв. Бібліографія. Вип. 2. Література (1900-1919). - М., 1998.

9. Леонід Андрєєв. Матеріали і дослідження. - М., 2000.

10. Російські письменники 20 століття. Біографічний словник. - М., «Рандеву-А М», 2000.

11. Смирнова Л.А. Творчість Л.М. Андрєєва. Проблема художнього методу та стилю. - М., 1986.

12. Біблія. Книги священного писання Старого і Нового Завіту. 1987.