А. С. Артамонова, СПбДУ
У статті зроблена спроба зіставити творчість В. Набокова з філософією Л. Шестова і простежити, як одна з центральних тем філософії Льва Шестова - сюжет гріхопадіння - трансформується в романі «Лоліта».
На присутність в "Лоліті" сюжету гріхопадіння, а точніше, образів Адама та Єви, вказували багато дослідників і коментатори творчості Набокова1, але досить повного висвітлення ця тема в літературознавчих дослідженнях не отримала. Слід, однак, особливо виділити дві роботи, які зачіпають саме цей аспект роману, в яких дана тема удостоїлася не короткої згадки, але лягла в основу авторської концептуальної інтерпретації книги.
У першу чергу мова йде про монографії Б. В. Аверіна 2. Автор доводить, що весь текст роману будується за принципами поетики «непрямого висловлювання» (так свого часу визначив Л. Шестов манеру і стиль С. К'єркегора). Тільки таке «непряме говорення» дозволяє героєві розімкнути коло Необхідності, тоді як «пряме висловлювання лише з необхідністю підтвердило б неотменяемой фатальний вирок природи, винесений з тією ж примусової необхідністю» 3. Власне, за Шестову, необхідність і стала наслідком первородного гріха. До того ж необхідність, яку ототожнюють із природними законами буття, була зведена в ранг останньої істини, перетворюючись тим самим у «закони повинності, сукупність яких становить мораль. Так людина втратила свободу. Йому залишилася лише свобода вибору між добром і злом, пов'язана з вічним страхом або зробити неправильний вибір, або виявитися недостатньо сильним і мужнім для того, щоб здійснити правильний. Сталося з'єднання життя і мислення: закони мислення стали законами життя. Мислення ж прийняло форму прямого висловлювання »4. І в цьому випадку форма «непрямого висловлювання» виявляється єдино можливою формою, що компенсує, хоч і частково, втрачену за гріхопадіння людську свободу.
У кінцевому підсумку, автор робить висновок, що своїй сповіді Гумберт наближається «до видінь раю до гріхопадіння і після гріхопадіння, до образів Ліліт, Адама і Єви» 5.
Друга робота, нас цікавить, - це книга Е. Курганова «" Лоліта "і" Пекла "». Курганов так само розглядає тему Адама і Єви як сюжетообразующім. У своїй монографії автор досліджує старозавітні підтексти двох набоковскіх романів і приходить до висновку, що «в основі" Лоліти "та" Ади "лежать два абсолютно визначених старозавітних апокрифів - про Ліліт, дівчинці-демона, першій дружині Адама, і про ангелів, проклятих Богом і перетворених на демонів »6. Ми не зупиняємося на даній книзі детально, оскільки Курганова цікавить власне не сам сюжет гріхопадіння і, відповідно, центральні його фігури - Адам і Єва, а тема Ліліт.
Очевидно, таким чином, що в сучасному літературознавстві робляться спроби пов'язати набоковскій роман з біблійним сюжетом. Але тут виникає питання: чому так відверто звучить, так послідовно проводиться письменником через всю тканину розповіді тема гріхопадіння не звернула на себе більш пильної уваги? Можливо, вся справа в тому, що для Набокова звернення до біблійних сюжетів було не характерно. Може бути, тільки в ранніх оповіданнях «Різдво» (1925), «Великодній дощ» (1925) та оповіданні 1937 року «Озеро, хмара, вежа» можна виявити специфічну трактування християнського міфу, де сакральний сюжет бере на себе функцію організації сенсу.
Так, наприклад, поняття Різдва і Великодня використовуються в цих розмовах як культурні простори, зміст яких отримало вже номінальної характер: Різдво, спочатку як народження Ісуса Христа, тепер пов'язується не з фізичним народженням людини, а з народженням душі; Великдень, або Воскресіння, усвідомлюється як перетворення особистості, часто - набуття нового сенсу буття і відкриття вічності. Саме на Великдень Жозефіна Львівна - героїня оповідання «Великодній дощ» - повертається до Петербурга, і абсолютно не важливо, що потрапляє вона в той далекий російське минуле, так нею улюблене, але вже неможливе, лише в маренні. Сталося воскресіння минулого, минуле зімкнулося з сьогоденням.
Дія «Різдва», як і «Великоднього дощу», відбувається напередодні свята. Головною темою оповідання стає відкриття вічності. І хоча поняття вічного життя з'являється не з народженням Христа, а з Його воскресінням, події відбуваються в різдвяну ніч, а не в пасхальну. Ясно, що обидва поняття, і Різдво, і Великдень, один від одного практично невіддільні (до Великодня смерть була переможена, і душі знайшли вічне життя; в Різдво Христос стає сином людським для того, щоб «обожити Адама», тобто людина став подібним Богові в Його безсмертя). Але все-таки у Набокова спостерігається деякий зсув смислів. Можливо, це пов'язано з тим, що Набоков, належачи православної гілки християнства, де Великдень - смислотворчий центр людини, виховувався в англійській традиції, а це неминуче пов'язувалося з протестантизмом, де головна подія - Різдво. Очевидно, що і в цьому оповіданні представлено не канонічне розуміння Різдва, але, швидше, використано саме поняття для того, щоб на тлі канону показати варіант розігрування людської долі.
Тема оповідання «Озеро, хмара, вежа» - протиставлення особистості юрбі, головний герой - чергова жертва вульгарності. А так як герой уподібнюється Христу, то, ймовірно, що і Христос в свій час став жертвою саме вульгарності. Таким чином, релігійні мотиви використовуються у творчості Набокова не як канонічні образи, але відбувається їх творче осмислення та авторська інтерпретація.
Важливо відзначити, що вся лірика Набокова до 1925 року пронизана релігійними образами. Таємниця, так старанно приховувалася Набоковим все його життя і зазвичай іменована «потойбічне», в цей період творчості письменника може бути позначена цілком конкретно: свідомість присутності у світі божественного початку. Безумовно, таке переживання життя визначило всю подальшу творчість Набокова. Світ абсолютно всіх його творів представлений як нескінченний, божественний і чудовий. І навіть у тих з них, де, здавалося б, дійсність показана як зразок вульгарності, несправедливості й жорстокості (в «Запрошенні на страту», «Під знаком незаконнонароджених» або, наприклад, в «Аді»), все-таки залишається відчуття краси цього світу.
Різниця лише в тому, що те, що згодом Набоков був «сказати не вправі», тут, в ранніх його віршах, названо7.
Повторюй мені, душа, /.../
що в усіх і в усьому
тихий Бог, таємний Бог
незмінно живе;
що весняна квітка,
вітерець, небосхил,
ніжних хмаринок облямівка
і скеля, і потік,
і, душа, ти сама -
все - одне і все - Бог! Приклади можна множити і множити: Боже! Воістину світ Твій чудовий! Мовчки, зібравши польову росу, серце моє, серце, повне пісень, не розплескавши, до Тебе донесу .. .9
Або:
Йшла повз Життя, але ні лахміття,
ні ран її, ні курних ніг
не бачив я ... Як би в дрімоті,
як би крізь душу зоряної ночі, -
одне я тільки бачити міг:
її радісні очі
і губи, які тільки шепочуть: Бог! 10
Зауважимо також, що в еміграції у творчості Набокова з'являється тема втраченого раю. Але поки вона трактується як втрата рідного дому:
Я теж вигнаний був з раю
лісів рідних і полів ... п
Що сталося після 1925 року з Набоковим, чому так відразу і практично назавжди з його творчості пішли не тільки згадка про Бога, але і взагалі релігійні мотиви, залишається тільки здогадуватися (хоча відчуття їх присутності десь у підтексті твору залишається протягом всієї творчості письменника ) 12. Підкреслимо, що відхід Набокова від релігійної тематики у жодному випадку не повинен сприйматися як втрата будь-якого інтересу до цієї проблеми, вона залишається основною темою його творчості. Тут, на наш погляд, мова йде про розмежування релігії та релігіозності13. Набоков йде від релігії, тобто від застиглих догматів, від їх зовнішнього прояву, але не від їх сутності.
Так чи інакше, «Лоліта» виявилася однією з останніх книг письменника, в яких релігійна проблематика присутня не тільки на рівні підтексту, але знаходить і словесне вираження. Тут, як і в ранніх своїх віршах, Набоков вводить тему втраченого раю. Але тільки тепер з поетичного стежка цей сюжет перетворюється у філософську проблему.
Перш ніж перейти безпосередньо до «Лоліті», ми б хотіли зупинитися ось на якому моменті: в англомовному романі Набокова «Блідий вогонь» (1961) між героями - поетом Джоном Шейді і коментатором його поеми Чарльзом Кінботом-відбувається вкрай важливий діалог (коментар до рядка 549), в якому зосереджені нервові вузли всієї творчості письменника. І в цій розмові сюжет гріхопадіння займає істотне місце. Незважаючи на те, що предметом нашого аналізу є «Лоліта», ми не можемо виключити згаданий діалог з поля зору. Тим більше що Гумберт Гумберт - багато в чому попередник Кінбота14, а інтереси та цінності Шейді близькі самому Набокову.
У центрі діалогу стоїть саме проблема релігійної свідомості: як розуміє релігійність, або потойбіччя, що в даному контексті одне і те ж, Кінбот, і що думає з цього приводу Шейді. Відразу відзначимо граничну стислість і максимальну обережність у висловлюваннях Шейді, так властиву самому Набоковим у цих питаннях, і, навпаки, надмірну багатослівність Кінбота, багато в чому подану з авторською іронією. Позначимо точку зору одного й іншого. Весь пафос Кінбота зводиться до того, що «так чи сяк, а Розум брав участь у створенні світу і був головною рушійною силою. І намагаючись знайти вірне ім'я для цього Вселенського Розуму, для Першопричини, або Абсолюту, або Природи, я визнаю, що першість належить імені Божу »(473). Звичайно, сама по собі ця ідея не являє собою нічого нового (неважко помітити, що вже тільки одне перерахування цих імен відсилає читача до історії філософії, де саме так в різний час і позначалося «ім'я Боже»), але в контексті міркувань героя вона дозволяє висвітлити деякі особливо важливі сторони філософії Набокова. Так, Кінбот каже, що «варто нам відкинути Вищий Розум, що вважає нашу особисту потойбічне життя і направляє її, як нам доведеться прийняти нестерпно страшне уявлення про Випадковості, поширеної на вічність» (471) (курсив мій. - О. А.) . Таким чином, перед нами опозиція Вищий Розум - Випадковість, де, якщо слідувати Кінботу, одне виключає інше. Практично таке ж протиставлення ми знаходимо й у філософії, де апологетом Розуму виступає Гегель, а Випадковості - Шестов.
Але перш ніж звернутися до опозиції Гегель - Шестов, необхідно зупинитися ось на чому. Міркування Кінбота досить прозорі, вони не виходять за рамки традиційного богослов'я, тоді як з Шейді все набагато складніше. І якщо б Шейді не проговорився в одному-єдиному випадку, малоймовірно, що ми взагалі змогли б позначити позицію самого поета, і, більше того, зрозуміти суть їхнього діалогу. Так, Кінбот стверджує: «Ось тут-то я і спіймав вас, Джон: варто нам відкинути Вищий Розум, що вважає нашу особисту потойбічне життя і направляє її, як нам доведеться прийняти нестерпно страшне уявлення про Випадковості, поширеної на вічність. Дивіться, що виходить. На всьому протязі вічності наші нещасні примари перебувають у владі невимовних злигоднів. Їм не до кого звернутися, немає в кого спитати ні ради, ні підтримки, ні захисту - нічого. Бідний привид Кінбота, бідна тінь Шейді, вони могли заблукати, могли повернути не туди - з однієї лише неуважності або просто через незнання дріб'язкового правила безглуздою гри природи,-якщо у світі взагалі існують якісь правила »(471-172). На що Шейді відповідає: «Є ж правила в шахових задачах: неприпустимість подвійних рішень, приміром» (472). Саме ця фраза і є ключовою в усьому фрагменті. Знаменно, що Шейді говорить про завдання, а не про шахи (зауважимо, що розмова відбувається після шахової партії). Таким чином, шахи, де варіантів рішень - нескінченна безліч, як би незримо протиставляються шаховим завданням, в яких існує лише єдине рішення. Отже, ми можемо припустити, що для Шейді, як і для Набокова, богослов'я - це свого роду шахова завдання з одним рішенням. Неможливо уявити, що Набоков, всіляко уникав будь-яких узагальнень, і вважав, що не буває і бути не може істини однієї на всіх, як, втім, і вічність чекає кожного своя, приймав таке богослов'я. А ось Кінбот, навпаки, заявляє, що «теж (як і Шейді. - О. А.) <...> був свого часу схильний релігійним сумнівам. Церква допомогла мені перебороти їх »(472). Можливо, така монополізація істини офіційною церквою і стала причиною або, принаймні, однією з причин, через яку Набоков був вкрай обережний у своїх висловлюваннях із приводу віри і релігії, як у власній творчості, так і в інтерв'ю. У зв'язку з цим також відзначимо, що Сібіл Шейді, дружина Джона Шейді, за твердженням Кінбота, відлучила чоловіка «не тільки від батьківської Єпископальної Церкви, але і від всіх інших форм обрядового віросповідання» (470).
Таким чином, ми бачимо, що релігійна проблематика не зникає з творчості письменника, але залишається для Набокова вкрай важливою.
Повертаючись до «Лоліті», варто в першу чергу зупинитися на тих моментах, які й дозволяють виділити тему гріхопадіння як одну з центральних сюжетних ліній. Крім описаної в главі 13 першої частини сцени гри Лоліти з яблуком, яку коментатори звичайно і пов'язують з біблійним сюжетом гріхопадіння, по всьому тексту розсипані деталі, в кінцевому рахунку, і дають привід розглядати цю тему як одну з головних в книзі. Безумовно, вирвані з контексту, вони не наближають нас ні до їх конкретного осмислення, ні до розуміння роману в цілому. Але зараз нам важливо показати, що проблема, поставлена нами, дійсно існує, і що Набокову для чогось знадобилося вводити в текст ці численні відсилання до християнського міфу (думається, що тлумачити їх тільки як літературну гру не цілком вірно).
Так, перша зустріч Гумберта з Лолітою відбувається в саду, який в Шарлотти Гейз асоціюється з раєм: «" Як я люблю цей сад ", продовжувала вона без знака оклику. "А це сонце, хіба це не рай (знак запитання теж відсутній)" »15. Перед тим як побачити Лоліту, Гумберт натикається на «передбачувані <...> звивини гумової змії» (51). Ще один важливий момент: Гумберт, намагаючись дати визначення своєму вчинку з точки зору суддів, до яких він незмінно звертається протягом всієї розповіді, зауважує, що вони «побачить в вищесказаному лише кривляння божевільного, люблячого le fruit vert» (53-54). Незрілий плід (такий переклад 1е fruit vert) тут, звичайно, відсилає до неповнолітніх дівчаток, але це і дуже прозорий натяк на заборонений плід з райського саду. Крім того, Гумберт сам двічі порівнює себе з Адамом. Перший раз, коли обдумує можливі вигоди для себе після одруження на Шарлотті: «... я був податливий, як Адам при попередньому перегляді малоазиатской історії, зняте у вигляді міражу у відомому плодовому саду» (91), другий раз - у віршованому вироку Куільті : «... Коли нагим Адамом я стояв / Перед законом федеральним ...» (365). Є в тексті згадка і про Єву. Напівголий чоловік у сусідньому вікні, прийнятий Гумбертом за нiмфетку, поступово знаходить свої реальні обриси, «і Єва знову перетворювалася на ребро, яке знову обростало плоттю, і нічого в вікні вже не було, крім наполовину роздягненого селюка, який читає газету» (324).
Коли Гумберт і Лоліта приїжджають до «Привал Зачарованих Мисливців», виявляється, що тут саме в цей день «церковний з'їзд .. . Збігся з виставкою квітів в Брайслaндi »(147), і« з великого велелюдного приміщення з написом над дверима "Мисливський зал" доносився гул багатьох голосів, які обговорювали не те садівництво, не те безсмертя душі »(156) (курсив мій. - А . А.). Навряд чи цю пропозицію привернуло до себе увагу, якби Набоков не поставив поруч «садівництво» і «безсмертя душі». Але разом вони можуть бути прочитані, як ще одна відсилання до образу райського саду. Фраза ця особливо значима, оскільки гул доноситься до Гумберта в той самий момент, коли він йде до сплячої Лоліті.
Крім того, протягом усього роману Гумберт постійно порівнює свій стан з райським (як буде показано далі, метафора блаженства набуває тут додаткове значення).
Отже, актуальність даної проблеми безперечна, і її рішення, як ми сподіваємося, дозволить наблизитися не тільки до розгадки образу Гумберта Гумберта, але й до розуміння всього роману. Нам представляється можливим зіставити Набокова і Шестова і розглянути переломлення шестовской трактування теми гріхопадіння в набоковском романе16.
Але перш ніж звернутися до шестовскому тлумачення первородного гріха, необхідно зупинитися на гегелівської інтерпретації цього питання, адже саме з філософією Гегеля в першу чергу Шестов веде свою боротьбу.
Якщо розглядати сюжет гріхопадіння виходячи з традиційного трактування, то сенс його зводиться до наступного: людина, побажавши стати рівним Богу, спонукуваний зарозумілістю, порушив дану йому заповідь. Древо пізнання в такій інтерпретації виступає лише формально, для того, щоб людина могла проявити послух по відношенню до свого Творця. Таким чином, первородний гріх зводиться єдино до непослуху і гордині. Наслідком же гріхопадіння стало відпадання людини від Бога. Людина засудив себе не лише на смерть, але, більш того, на неперебутнє і нерозв'язне протиріччя: неможливість здійснення вільного вибору. Але виявилося можливим інакше повернути цей сюжет, і тоді мова йде вже не про трагедію людини, вимушеного кидатися з боку в бік, не знаходячи ні розради, ні порятунку, а про первородний гріх як благо. Така інтерпретація була запропонована Гегелем.
Згідно з Гегелем, Адам, скуштувавши від дерева пізнання, перестав бути тільки людиною природним, він став людиною духовною. За Гегелем, «дух є дух тільки завдяки свідомості, а вищу свідомість як раз і полягає в пізнанні добра і зла» 17. І саме завдяки пізнання людина стала безсмертний, «бо лише як мислячого він є не смертна, тваринна душа, а душа чиста, вільна» 18. Склалося на той час уявлення про те, що в змозі до гріхопадіння людина «володів вищим знанням природи і Бога», Гегель не тільки піддає сумніву, але, більш того, називає його безглуздим і історично абсолютно не обгрунтованим. Свою позицію він пояснює тим, що «рай, цей золотий вік представлений як втрачений; вже в цьому укладено вказівку на те, що таке подання не містить в собі істини, бо в божественної історії немає минулого, немає випадкового. Якщо існував колись рай втрачений, то незалежно від того, як це сталося, це - випадковість, свавілля, ззовні вторгся в божественне життя. Та обставина, що рай втрачений, свідчить про те, що він не є абсолютно істотне стан. Істинно божественне, відповідає своїм визначенням, не втрачається, воно вічне і стійко в собі і для себе. Скоріше слід розглядати як божественну необхідність втрату раю, і в необхідності свого зникнення цей даний у поданні рай зводиться до моменту божественної тотальності, який не є абсолютно істинне »19.
Таким чином, відповідно до логіки Гегеля, Адам, послухавши змія, зробив необхідний для свого розвитку крок: тільки навчившись розрізняти добро й зло, людина стає повноцінною особистістю.
Шестовская трактування сюжету гріхопадіння корінним чином відрізняється від трактування Гегеля. Так, наприклад, якщо останній заявляє, що «в божественної історії немає випадкового», стверджуючи тим самим неможливість збігу істини і випадку, то Шестов з точністю до навпаки говорить про те, що «істина там, де наука бачить" ніщо ". Тобто в тому одиничному, неповторним, незрозумілому, завжди ворогують з поясненням - "випадковий" »20. З іншого боку, те, що для Гегеля благо: возз'єднання людини з Духом загального, для Шестова - очевидне зло. Сутність гріха, по Шестову, укладена аж ніяк не відпадати від єдиного, навпаки, в цьому якраз «перше відвагу»: що «якщо перше відвагу було великим подвигом людини? Якщо воно було початком життя? Якщо "єдине" є "ніщо", смерть і вирватися з його влади означало не піти від Бога, а йти до Бога? »21. «Довіра до розуму» - ось, що стало причиною вигнання Адама з раю. Здатність розрізнення добра і зла не зробили людей ні вільними, ні, тим більше, подібними до Бога. Повіривши змію, людина «став знає, але обмеженим і смертним істотою. І чим більше він "знає", тим більше він обмежений. Сутність знання в обмеженості: такий зміст біблійного оповіді »22. Зірвавши плід з дерева пізнання, людина тим самим затвердив «закон», і разом з ним в світ прийшли ясність і виразність, але одночасно з цим зі світу зникла таємниця. І це, на думку Шестова, не єдине зло, «законом» створене. Тільки після того, як перша людина порушив заповідь, він став здатний відрізняти добро від зла. Адам не мав таку здатністю не тому, що був обмежений у своєму знанні, але не було ще «ні брехні, ні зла, і стало бути, ні істини, ні добра» 23, «" за своєю природою "порок від чесноти нічим не відрізнявся »24. Не маючи поняття про добро і зло, людина була абсолютно вільний, але, послухавши змія, він тим самим поставив себе в умови необхідності вибору. Таким чином, свобода стала заручником знання. І там, де зазвичай звикли бачити саме вільний вибір: я сам вирішую, бік добра чи зла мені прийняти, - Шестов бачить необхідність і, значить, зло. Єдина можливість знову знайти божественну свободу - звільнитися від влади розуму. «Вся наша моральна боротьба, так само як і розумні шукання - раз ми визнаємо, що Бог є остання мета наших прагнень, - рано чи пізно приведуть нас до свободи не тільки від моральних оцінок, але і від вічних істин розуму. Істина і добро, плоди з "забороненого" дерева, - для обмежених істот, для вигнанців з раю. Знаю, що здійснити на землі цей ідеал свободи від істини і добра неможливо - найпевніше і не потрібно. Але передчувати останню свободу людині дано »25.
Підкреслимо, що для Шестова сюжет гріхопадіння має подвійне значення. З одного боку, з гріхопадінням у світі утвердився «закон», з іншого - людина вирвався із загального буття і придбав особисте. Таким чином, першим наслідком первородного гріха стало виникло зло, що ототожнюється Шестовим з розумом, а от друге, навпаки, містить в собі позитивну оцінку. Таке, здавалося б, явне протиріччя може бути, якщо й не знято, то, принаймні, пояснено словами самого філософа: «... остання істина завжди одягнена в протиріччя, абсолютно неприйнятні і прямо нестерпні для нашого вуха, що відлякують навіть найсміливіших послідовників »26.
Отже, для людини виявляється неможливим подолати «закон», але він здатний, згадуючи свій стан до гріхопадіння, звільнитися від обмежень, що панують над ним істин розуму. Тим самим, на думку Шестова, людина звільниться і від моральних оцінок, від тієї етики, яка вже давно витіснила зі світу онтологію.
Як вже зазначалося, Набоковим, цілком ймовірно, була близька трактування сюжету гріхопадіння, запропонована Шестовим. Ще раз підкреслимо, що ключовим моментом у його філософії виявляється потреба людини звільнитися від влади Розуму, тієї влади, яка після гріхопадіння запанувала на місці Істини (інша справа, що потреба ця в сучасному світі або зовсім не відчувається, або настільки загрузла в різного роду нашаруваннях , будь то соціальні, історичні, побутові і т. п., що вловити її практично неможливо). Мораль же з її потягом до визначеності і однозначності потіснила самого Бога. Згідно звичної у світі етики, будь непримиренне протиріччя повинно було бути зведено до чогось єдиного. Найбільш явно це проявилося у прагненні раз і назавжди визначити і розмежувати такі категорії, наприклад, як добро і зло, істинне і хибне. З'являється бажання зрозуміти і пояснити все відразу і до кінця. Критерієм розмежування одного від іншого стає знову ж таки розум. Але, як показує Шестов, в історії розум вже не одного разу скомпрометував себе (найхарактерніший приклад тому - математичне доказ буття Божого).
Можливо, в цьому і криється відповідь на питання Гумберта про неможливість розмежування «жахливого» і «чудесного»: «Я пишу все це не для того, щоб минуле пережити знову, серед нинішнього мого безпросвітного відчаю, а для того, щоб відокремити пекельне від райського в дивному, страшному, безумному світі німфолепсіі. Дивовижне й чудесне зливались у якійсь точці; цю-то кордон мені хочеться закріпити, але відчуваю, що мені це абсолютно не вдається. Чому? »(167). Мабуть, тому, що Гумберт намагається усвідомити раціональним шляхом те, що вимагає якогось іншого принципу осмислення. Якого - в цьому полягає ще одна загадка і тексту, і Набокова.
Що Гумберт увазі під «пекельним», цілком очевидно, але, здавалося б, що може бути «райського» у всій цій історії (безумовно, мова тут йде не про фізичне насолоді). По всій імовірності, Набоков, а разом з ним і Гумберт під «райським» розуміють той стан любові, любові неспотвореної, яке було до гріхопадіння. І для того, щоб показати це, Набоков головним героєм роману робить людину з збоченим свідомістю: якщо є збочений, криве свідомість, отже, має бути і інше, що відповідає нормі. Пошук цього нормального і становить прагнення Гумберта. Зрозуміти, що означає норма, - мета всієї сповіді героя. А нормою виявляється любов. Ось чому Гумберту в кінцевому рахунку, зовсім не важливо, що Лоліта переросла німфеточний вік. І усвідомлення любові справжньої прийшло не тоді, коли вона була німфетки, а набагато пізніше, коли він зустрівся з подорослішала Лолітою. «І я дивився, і не міг надивитися, і знав - так само твердо, як те, що помру,-що я люблю її більше за все, що коли-небудь бачив або міг уявити на цьому світі чи мріяв побачити на тому» (340 ).
Таким чином, для того щоб побачити справжнє, ту істину, яка колись була забута, необхідно звільнитися від раціональних, соціальних, психологічних, етичних, побутових надбудов. І тоді відкривається щось таке, то найголовніше, що Гумберт було дано передчувати.
Через Лоліту, через любов до неї Гумберт наблизився до розуміння сенсу існування. Любов виявилася тією силою, завдяки якій герой зміг не тільки проникнути в світ власної душі, але і стикнутися з тим ідеальним, яке справжній автор «Лоліти» іменував потойбічного.
Список літератури
В основному це стосується коментарів до тексту роману. Див коментарі О. Люксембургу, А. Долинина, А. Аппеля.
2см.: Аверін Б. Поетика «непрямого висловлювання» / / Аверін Б. Дар Мнемозіни.
3Тамже. С. 317.
4Там ж. С. 328.
5Там ж. С. 326.
Курганов Є. Лоліта і Ада. СПб, 2001. С. 11.
7Інтересно порівняти з цієї точки зору два вірші Набокова: одне з них, що вже стало хрестоматійним, «Слава» (1942) і вірш «Блаженство моє, хмари і блискучі води» (1921). А саме такі рядки: Але одного разу, пласти розуміння дроблячи, / заглиблюючись у своє ключове, / я побачив, як у дзеркалі, світ і себе, / і інше, інше, інше (курсив мій. - О. А.).
Я відчуваю бризки і музику вологи студеної, / коли я під зірками в полі стою, / верб краплі медвяної, в росинці прозоро-зеленою / я Бога і світ і себе дізнаюся (курсив мій. - О. А.). Знаменно, що на місці «Бога» у більш пізньому вірші виступає неназване «інше». І ця тенденція, догляд Набокова від прямого позначення, від називання, знову-таки характерно для всієї його подальшої творчості. ^ Набоков В. Розгорається височінь ...// Набоков В. Собр. соч. радянського періоду: У 5 т. СПб, 2000. Т. 1. С. 482. Далі вірші цитуються за цим виданням. 9Набоков В. Котиться небо, дихаючи і виблискуючи ... С. 501. ^ Набокова. Життя. С. 560. 11 Набоков В. Рай. С. 639.
12Отзвукі релігійної тематики ще можна зустріти в ранніх романах. Наприклад, спогад Лужина про церковній службі у вербну неділю, в «Машенька» ще згадуються образу. Варто відзначити, що Набоков включив в покажчик «Пам'ять, говори» (своєрідний путівник по особливо значущим для письменника життєвим моментів) слово «православ'я».
13Такое розмежування релігії і релігійності пропонує М. Бубер. Згідно філософу, «релігія - це є лише теофанія, явище Бога, але не сам Бог». Для нас також важливий і той факт, що Шестов приймає і розділяє дане протиставлення. Про це: Лев Шестов Мартін Бубер / / Бубер М. Два образи віри. М., 1995.
14см., Наприклад, коментарі О. Люксембургу та С. Ільїна до роману «Бліде полум'я», де опозиція Гумберт Гумберт - Клер Куільті порівнюється з опозицією Шейді - Кінбот / / В. Набоков Собр. соч. американського періоду: У 5 т. СПб., 2000. Т. 3. С. 655. Далі посилання на текст роману наводяться за цим виданням, із зазначенням у дужках сторінки.
15В. Набоков Собр. соч. американського періоду: У 5 т. СПб., 2000. Т. 2. С. 72. Далі посилання на текст роману наводяться за цим виданням, із зазначенням у дужках сторінки.
163акономерен питання, чому стало можливим такого порівняння. У нас немає прямих доказів того, що Набоков був знайомий з філософією Шестова. Але важко собі уявити, що, автор «Лоліти», друкуючи в одному і тому ж журналі з відомим філософом, не читав його роботи (у «Сучасних записках» було опубліковано шість з восьми російських романів Набокова, оповідання і вірші; у Шестова ж вийшли основні його твори: «Одкровення смерті», «Подолання самоочевидностей», «Гефсиманська ніч» і т. д.). Здається безперечним той факт, що Набоков, якщо і не зазнав прямого впливу цього філософа, то безперечно був залучений до кола розвиваються ним ідей. Абсолютна значимість конкретної людини, розвінчання ідеї про всемогутність розуму, здатного пояснити все, аж до Божественної сутності, - ось теми, які знайшли відображення у творчості Шестова. Але головною і, по суті, єдиною темою філософа стала проблема гріхопадіння. Втім, поряд з названою проблемою, Шестов зайнятий і питаннями, що стосуються природи людського розуму і людського «я», які в свою чергу не тільки найтіснішим чином пов'язані з роздумами філософа про первородний гріх, але і вирішення їх було б неможливо без звернення до теми гріхопадіння . Іншими словами, для того, щоб наблизитися до таємниці людини, необхідно спочатку зрозуміти, в чому ж полягала та його собі «помилка», яка і призвела до абсолютної влади розуму, поклонінню загальним істин і до забуття індивідуального «я». Зробити це можна, згідно Шестову, тільки повернувшись до початку історії.
Про можливий вплив філософії Шестова на творчість Набокова дивіться також: Аверін Б. «" анамнезіс "про втрачений рай» (Лев Шестов) / / Аверін Б. Дар Мнемозіни.
Гегель Філософія релігії: У 2 т. Москва, 1977. Т. 2. С. 108.
18Там ж. С. 265.
19Гегель Філософія релігії. Т. 1. С. 424.
20Шестов Л. На терезах Іова / / Шестов Л. Соч.: У 2 т. М., 1993. Т. 2. С. 202.
21Тамже. С. 185-186.
22Там ж. С. 245.
23Там ж. С. 226.
24Там ж. С. 272.
25Там ж. С. 226.
26Тамже. С. 177.