Православний Свято-Тихоновський
Богословський Інститут
IV курс, заочне відділення
Катехізаторскій
Факультет
ІСТОРІЯ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ
Книжкова справа в першій половині XVII століття і при патріарха Никона.
Її вплив на подальші події старообрядницького розколу.
Горбунов Д. А.
Москва, 1997 / 1998 г.
ПЛАН
1. Передумови книжкової справи
2. Виправлення богослужбових книг в період междупатріаршества.
3. Книжкова справа при патріархів Філарета, Іосаф і Йосифа.
4. Виправлення книг патріархом Никоном.
5. Реакція духовенства і мирян на обрядову і книжкову реформи.
Проблема правильності і одноманітності богослужбових книг у всій її гостроті постала перед російською церквою починаючи з другої половини XVI століття після виходу в світ перших друкованих книг. Для їх тиражування необхідно було відібрати рукописні оригінали з мінімальною кількістю помилок та описок. Зіпсутість більшості богослужбових книг була безперечним фактом і тому вже Стоглавий собор рекомендував до вживання і переписування тільки «добрі переклади» [1, c. 114]. Але критерій правильності так і не був знайдений. Тому переписувачі і першодрукарі вибирали найкращу копію, виходячи із суб'єктивного уявлення про якість і авторитетності тієї чи іншої книги, іноді звіряючи її з іншими доступними слов'янськими списками. Питання про звернення до грецьких оригіналів в перші десятиліття друкарства поставлений не був через малоосвіченості духовенства та професійних переписувачів, а також внаслідок фактичної відсутності шкільної освіти.
Ще одним стимулом до якнайшвидшого виправлення церковної та обрядовому житті була концепція «Москва - III Рим», за якою Москва є безпосередньою спадкоємицею візантійської теократії, а цар російський стає «єдиним вселенським православним царем всіх християн» [2, c. 121]. Ці гордовиті національні амбіції, виривали Російську Церкву з соборної єдності, змогли вирости до розмірів державної ідеології внаслідок всього ходу історії, поступово подведшего свідомість російської інтелектуальної еліти до ідеї особливого месіанського шляху російського народу [см. 3, c. 30]. Загострення есхатологічних очікувань у XVII ст., Труднощі православ'я в Польщі і на Близькому Сході, зміцнення Російської державності - все це не могло не зміцнити російської людини в переконанні в тому, що саме Росії належить врятувати християнство і стати вселенським центром месіанського царства. «Не ми чи Ізраїль істинний, люди християнські?», - Писав справщик Друкованого Двору Шестак Мартемьянов в трактаті про одностайність - найгострішому питанні літургійного життя російської церкви того часу [3, c. 118].
Але ні глибина пізнання вероучітельних істин, ні чистота богослужбового життя, ні наявність освіти та культури не відповідали державним претензіям світового масштабу. У той же час замкнута провінційна середу російської глибинки, усвідомлюючи себе центром і останнім оплотом православ'я, вороже ставилася до приходять вченим чужинцям [см. 2, c. 121], побоюючись єретичних віянь. Так, в диспуті з грецьким патріархом Паїсієм Троїцький чернець Арсеній Суханов, звинувачуючи греків у багатьох «єретичних» гріхах, стверджує вже безпосереднє церковне спадкоємство: «ми віру прийняли від Бога, а не від вас і хрещення прийняли изначала від св. апостола Андрія, а не від вас ... Приходив він Чорним морем і до нас, і ми від нього тоді ж прийняли хрещення, а не від греків »[2, c. 127]. Постановка цих богословських проблем була зумовлена часом. XVI - XVI століття - епоха грандіозних релігійних потрясінь у Європі. Тридцятирічна війна, реформація, контрреформація та інквізиція, проникнення в Росію «оновленого» християнства. Все це не могло не викликати відгуку в житті російської держави і Церкви.
Ідеологія «Москва - III Рим», потрапивши на національний грунт, породжує два типи світогляду: перший характеризується вірою в повноту і бездоганність богословського знання російської церкви і прагненням відгородитися від зовнішнього світу. Другий тип російського релігійного світогляду прагнув надати російській церкві вселенське значення і «через зближення в обряді з греками наблизити політичне об'єднання православних народів під московським царем» [2, c. 124], для цього насамперед було необхідно підняти на більш високий рівень книжність, шкільна освіта, скасувати обрядові розбіжності. Прикладом і зразком для виправлення повинна була стати грецька церква. Зіткнення прихильників двох поглядів на місце Росії в світі та історії було неминучим, і саме він став причиною розколу в російській церкві, страшні наслідки якого позначаються і по теперішній час.
Виправлення богослужбових книг і церковної обрядовості повинно було послужити піднесенню російської церкви в очах всього православного світу, визнанню Москви центром православ'я, про який пророкував старець Філофей: «Два Рими впали, третій - Москва - стоїть, а четвертому не бути. Усі християнські царства прийшли в кінець і зійшлися в одне царство нашого государя; всі християнські царства «потопішася від невірних», тільки царство одного нашого государя благодаттю Христовою стоїть »[4, c. 410].
Перша серйозна спроба проведення виправлення книг з використанням грецьких оригіналів була зроблена в 1615 р., цар Михайло Федорович доручає виправлення Потребника 1602 архімандриту Троїце-С. Лаври Діонісію, канонархи Арсенію Глухому, бібліотекарю Лаври Антонія і священику Івану квочки. Справщики розуміли перед якою непосильним завданням були поставлені: «Нам одним не виправити книги Потребника; - писали Антоній і Квочка государю, - у списках її з давнього часу безліч різновидів і похибок як від перекладачів, так і від невправних переписувачів». Без підтримки згори, «без настоятеля від влади», «без митрополичого ради» книжкові, а тим більше обрядові виправлення не будуть сприйняті церквою - за висловом Арсенія, «простим людям буде смутно» [1, c. 116-117].
Робота тривала півтора року. Для виправлення Потребника в розпорядженні справщиков було близько двадцяти слов'янських списків цієї книги і п'ять списків грецьких, якими користувалися тільки Діонісій і Арсеній, самостійно вивчили грецьку мову. Основні спотворення, знайдені в Потребник, полягали 1) у додатку в чині освячення богоявленської води «... Духом Твоїм Святим і вогнем », цю вставку справщики знайшли тільки в двох слов'янських списках, але не в самому тексті, а на полях і поверх рядка; 2) кілька молитов з чину сповіді потрапили до числа молитов священика перед літургією; 3) кінцеві славослів'я багатьох молитов були спотворені - при звертанні до однієї з Осіб пресв. Трійці молитва закінчувалася гімни всій Трійці. Крім Потребника справщики переглянули кольорову Тріодь, Октоїх, загальну Мінею, місячну Мінею, Псалтир, Канонник, Типікон 1610 [1, c. 117]. Виправлення останньої книги викликало бурхливий протест з боку її малограмотних видавців - головщика лаври Логгін і уставщика Філарета. Їх бурхлива ненависть і клеветничество зіграли свою роль - 18 липня 1618 митр. Іоною був скликаний собор для обговорення зроблених виправлень у Потребник. Результатом Собору стало звинувачення справщиков в єретицтві («... Духа Святого не сповідує яко огнь є »[1, c. 119]). Архим. Діонісій був укладений у Новоспаському монастирі і протягом року піддавався страшним приниженням і наруги навіть з боку митр. Іони. Арсеній Глухий був заточений на Кириловим подвір'я і також терпів різні позбавлення і потреби. Іван Квочка, відлучений від Церкви, залишився на волі і в спростування споруджених на нього наклепів написав велике твір в 35 розділів, що дійшов до нашого часу. Не залишалися безмовними і Діонісій з Арсенієм - вони написали кілька виправдувальних послань. Вчені були реабілітовані лише після посвяти патріарха Філарета (1619 - 1643 рр..). 2 липня 1619 собор, на якому були присутні два патріархи і цар, спростував всі наклепу. Діонісій з честю і великими дарами повернений на місце настоятеля Троїце-С. Лаври, Арсеній призначений головним справщиком, а квочка було дозволено священнодіяти в Успенському соборі [1, c. 280; 2, с. 96]. Після тривалих дискусій вставка «і вогнем» була скасована - тільки 9 грудня 1625 патр. Філарет видав окружний указ про вилучення і виправлення друкованих Требник. Вирішальним аргументом у цій суперечці стали грамоти від Олександрійського і Єрусалимського патріархів та списки грецьких молитов на Богоявлення, що прийшли до того часу в Москву.
Патріарх Філарет, який знав не з чуток про бурхливий розвиток книгодрукування в Європі, доклав чимало зусиль до розширення масштабів книжкової справи в Росії. У 1620 р. друкарня була перенесена на старий Друкований двір і мала 7 друкованих станів. Розширився і штат справщиков: троє з них знали грецьку мову (старець Арсеній Глухий, Богоявленський ігумен Ілія, мирянин Григорій Онисимом) і двоє особи, які володіють великими знаннями, авторитетом і досвідом (протопоп Іван Квочка і старець Антоній Кральов). Справщики були забезпечені багатою колекцією давніх пергаментних та паперових рукописів, був виділений штат читців та переписувачів. Московська друкарня за час патр. Філарета випустила видань більше, ніж за весь час попередньої історії книгодрукування в Росії [2, c. 100]. Характерною особливістю роботи справщиков є посилання в післямовах виданих книг на древні харатейних слов'янські списки. Єдиного критерію виправлення книг ще не існувало, тому не було й однаковості текстів і справщики зізнавалися в недосконалості виданих книг, заздалегідь просячи поблажливості і вибачення за неминучі неточності, помилки і розбіжності. Тим не менше, різниці в книгах рукописних досягали набагато більших розмірів і друкування книг запобігало подальше множення розбіжностей. У липні 1633 патр. Філарет видав окружну грамоту, в якій засудив виданий під редакцією Логгін Типікон, як надрукований «не за апостольським і не по отеческому переказами, своїм самовольством» [1, c. 298]. Грецькі книги в якості зразка, по всій видимості, у той час використовувалися тільки для вибору найкращого варіанта.
При патр. Іоасафа (1634 - 1640 рр..) Книжкове виробництво продовжувало розширюватися з колишніми темпами. Всього надруковано 23 книжки, 16 з яких перевидані наново, в двоє збільшилася і кількість друкованих станів. Продовжувалося збирання з монастирів старовинних рукописів. У 1641 р. до Москви були запрошені нові справщики: «старці добрі, і чорні попи, і диякони житієм воздержательни, і крепкожітельни, і грамоті здатний» [1, c. 323]. Найбільш відомий з них був Василь Федоров Бурцев, піддячий патріаршого двору, який друкував своє ім'я на своїх виданнях. До 1650 р. склався досить кваліфікований склад справщиков: продовжував свою діяльність ієромонах (колишній протопоп) Йосип Квочка, протопоп Михайло Рогов та інші менш відомі особи. Над ними були поставлені прот. Стефан Воніфатія, прот. Іван Неронов і прот. Авакум. Саме їхніми зусиллями в доктринальні книги потрапило «Феодорітово Слово» про двуперстіі. З цього часу давньоруські обряди були закріплені друкованим словом. Тому книги Йосипового друку в XVIII і XIX ст. користувалися непорушним авторитетом у старообрядців.
Середина XVII століття відзначена зростанням релігійної активності парафіяльного духовенства. Якщо релігійні рухи попередніх століть мали суто чернечу спрямованість (свв. Сергій Радонезький та Кирило Білоозерський; препп. Йосип Волоцький і Ніл Сорський), то «рух церковної реформи» XVII століття, розпочате прот. Іваном Неронова, охопило шари білого духовенства і мирян. Основними цілями «боголюбцев» було скасування церковних непорядків (напр. нехтування кліру і мирян до богослужінь, Багатоголосий, начотництво) і підвищення морального рівня населення (скасування напівязичницьких ігрищ; боротьба з повсюдним пияцтвом і розбещеністю в т.ч. і серед духовенства; просвітництво всіх верств населення світлом благовістя; організація проповідницької діяльності як в рамках богослужіння, так і поза ним). Це рух охопив майже всю культурну еліту Русі в т.ч. і кращу частину єпископату. Не дивно, що і справщики 40-их років так само належали до числа гарячих прихильників церковного відродження, вносячи свій вагомий внесок шляхом розповсюдження друкованого церковного слова.
Методика виправлень при патр. Йосипа (1642 - 1652 рр..) Мало змінилася - як і раніше правка проводилася за слов'янським зразками із залученням грецьких оригіналів у виняткових випадках. Але книжкове виробництво продовжувало розвиватися (видано 36 назв). Розширилася тематика видаваних книг - видана перша граматика церковно-слов'янської мови; надруковано велику кількість творінь свв. батьків і кілька компілятивних апологетичних і полемічних збірників в основному київського походження з виразним впливом латинської вченості [2, c. 116]. За словами митр. Макарія, саме в цей період «число несправностей і похибок у книгах по малограмотності або недбалості справщиков набагато більш зміцнився, а що найважливіше - тепер переважно внесені до друковані книги ті фатальні думки і похибки, які незабаром стали основами і відмітними віруваннями російського розколу» [ 1, c. 338]. Але новітня історична наука заперечує теорію зіпсованості старорусского обряду, незважаючи на бесшкольность російських видавців і неминучі внаслідок цього помилки і розбіжності, російська традиція зберегла ряд рис давньовізантійських обрядів, згодом змінених самими греками [1, c. 662; 3, с. 20].
Середина XVII століття знаменується прагненням передових осіб Російської держави домогтися міжнародного визнання Москви як «Третього Риму», столиці православного світу. Для цього, на думку ідеологів реформи, перш за все необхідно, подолавши розмежування зі слабшаючими православними державами, провести перегляд книг і обрядів за грецьким зразком, виростити власну богословську школу, здатну увібрати в себе всі скарби полторатисячелетней історії Церкви.
Одним з перших кроків у цьому напрямку було рішення царя Олексія Михайловича видати виправлену за грецького оригіналу Острозьку Біблію 1580 Для чого з Києва були запрошені вчені ієромонахи: Арсеній Сатановський, Єпифаній Славинецький і Дамаскін Птіцкій, на яких окрім видавничої діяльності були покладені і шкільно- учительні обов'язки. Приблизно в цей же час боярин Федір Михайлович Ртищев організовує поблизу Москви монастир, в якому оселяються 30 київських ченців. При монастирі утворюється і школа, відкрита для всіх бажаючих. Першим учнем стає сам Ртищев, великий час присвячував вивченню грецької граматики і бесід зі старцями.
Необхідно зауважити, що після сходження на престол царя Олексія Михайловича (1645 р.) найближчі його друзі і радники належали до прихильників церковних реформ, для яких справи Церкви та відродження благочестя мали першочергового значення. Вплив трьох з них було найбільш вагомим: це - дядько царя боярин Морозов, царський духівник Стефан Воніфатія (в майбутньому головний кандидат на патріарше місце) та Федір Ртищев, особистий друг царя. Завдяки їхньому впливу справу реформи, постійно наштовхується на опір єпископату і патріарха, все ж просувалася.
Політика еволюційного виправлення книг і обрядів була перервана візитом в 1649 р. Єрусалимського патріарха Паїсія. Останній відразу ж проникся думкою російської еліти про створення всесвітньої православної держави під керівництвом Московського царя. У промові перед государем Паїсій закликав Олексія Михайловича звільнити терплять гноблення християн «полону нечестивих» [1, c.350]. Але в розмовах з передовими людьми Московської Русі кола царського духівника, протопопа московського Благовіщенського собору Стефана Воніфатьева патріарх висловив думку про неприпустимість введень «новації» у російській церкві (двуперстіе, сугуба алілуя, Багатоголосий і т.д.). У результаті на противагу кістковому патр. Йосипу і переважній більшості населення в церкві створився гурток радикальних реформаторів, до числа яких увійшов і архим. Никон (майбутній патріарх). З цього моменту справа виправлення книг знайшло і міцну ідеологічну підоснову і чіткі орієнтири - грецьку церкву як зразок для точного копіювання.
Після смерті патр. Йосипа (15.III.1652 р.) патріархом стає улюбленець царя новгородський митрополит Никон (1652 - 1658 рр..). Ідея «московського церковного велікодержавія, що вимагала термінових і надзвичайних реформ в російській церкві для її більшого виправлення і прославляння» [2, c. 141] стає справою всього подальшого служіння Нікона. Він традиційно продовжує розвиток книжкової справи, але грецький зразок стає основним і відхилення від нього вже не допустимі. Мотиви до такого підходу Никон знаходить у статтях Діянь КПого собору 1593 р. про затвердження патріаршества на Русі. Постановами собору російська патріархат зобов'язувався «бути згодним в усьому з східними побратимами і заради цього ізглаждать всякі розбіжності» [2, c. 151]. У властивому Никону прямолінійному авторитарному стилі без оглядки на церковне більшість патріарх послідовно і тиранічно починає проводити політику приведення російської церкви до однаковості з грецької.
У наслідок нерозвиненості церковної археології ні греки, ні росіяни не могли простежити історію розвитку обряду. Кожна зі сторін вважала найдавнішими і неушкодженими саме свої богослужбові канони. Як було зазначено вище, думка Арсенія Суханова, викладене в «дебатах про віру» (суперечка з патр. Паїсієм), найближче до істини. Після XI ст. греки поступово замінюють Студійський (КПий) статут статутом св. Сави (Єрусалимський), з плином часу до Єрусалимського статуту переходять і інші православні церкви. У Росії відбувається той самий процес - у XIV-XV ст. мітрр. Фотій і Кипріян вводять Єрусалимський статут. Але після 1439 р. у Росії більше не було грецьких митрополитів і російська церква до XVII ст. так і зберегла перехідний варіант статуту, що включав в себе як стародавні елементи Студійського, так і частини Єрусалимського статутів.
Сама ідея книжкової справи за грецькими оригіналами для російської людини здавалася підозрілою. Моральний занепад і важке матеріальне становище грецької церкви були відомі на Русі. У суперечці з патр. Паїсієм Арсеній Суханов ставив грекам в докір, що «по взяття Царгорода турками латиняни викупили всі грецькі книги, а в себе, переправи, надрукували і вам роздали» [2, c. 127]. Зіпсутість новогреческих книг була достовірним фактом. Крім того, після прибуття Арсенія до Москви стають відомі факти, абсолютно приголомшливі простодушного благочестивого російської людини: вбивство патр. Паїсієм КПого патр. Парфенія, перехід в іслам родоського митрополита, боротьба за КПий престол чотирьох одночасних вселенських патріархів, крайнє користолюбство грецької ієрархії та ін [3, c. 204]. Все це ще більше посилило позиції реформаторської партії боголюбцев, які боролися за церковне оновлення в дусі давньоруського благочестя, і послабило довіру до філогреческой політиці Никона. І Боголюбцев і Никон домагалися одного і того ж - посилення Церкви і створення теократичної держави, але мотивація цього грунтувалася на різних передумови, а отже різнилися і засоби досягнення, а значить і результат. Никон бачив себе вселенським патріархом, першим серед рівних і в той же час соромився російських провінційних порядків. «Комплекс неповноцінності і провінційності, бажання стати" як усі патріархи ", виглядати і служити як служили блискучі і настільки спокусливі візантійці безсумнівно грали дуже значну роль у розвитку обрядової політики патріарха з простих селян, що пробув майже все своє життя в глибокій провінції. Весь його "еллінізм" випливав не з схиляння перед грецькою культурою або грецьким богослов'ям, а з дрібного марнославства і легковагих надій на вселенську роль »[3, c. 223]. «Каменем спотикання» на шляху до вселенського православному єднання стало, на думку Никона, середостіння між російськими богослужбовими текстами та обрядами і грецьким обрядом, тобто ті різночитання, які не зачіпали вероучітельних істин і тактовно замовчувалися східними патріархами XV-XVI ст. Незнання історії православної літургіки призводило як російських, так і грецьких ієрархів до висновку про «помилки», що закралися в російські книги з плином часу. Ще одним сильним поштовхом до проведення обрядових реформ в дусі Никона стала звістка, привезене Сухановим в 1650 р., про спалення на Афоні, в твердині православ'я, російських богослужбових книг як єретичних [2, c. 128].
Владний патр. Никон, що став свідком фактичного усунення патр. Йосипа від церковних справ партією «боголюбцев» на чолі з І. Неронова, природно після вступу в права патріарха постарався повернути церковну владу в свої руки й звести нанівець вплив протопопов-реформаторів, борців за впорядкування обряду і богослужіння, за утвердження старого російського статуту. Друкований Двір був переведений з ведення Палацового Наказу в підпорядкування патріарху. У штаті Друкованого Двору з метою зміцнення позицій прихильників перегляду обряду були зроблені значні зміни: до роботи допушено представники київської вченості - київський ієромонах Єпіфаній Славинецький і його учень Чудовський ієродиякон Євтимій, проделавший величезна праця по систематизації та перепису російських богослужбових книг. Чесність і компетентність Єпіфанія не викликала жодних сумнівів, але проблема «виправлення» книг була для нього чисто технічним питанням, чи не представляв особливих труднощів. Самою одіозною фігурою книжкової справи, багато в чому затруднившие хід прийняття никоновских реформ російською церквою і скомпрометували ідею книжкової справи, став Арсеній Грек. Цей «кваліфікований ренегат» [3, c. 205], який встиг побувати й уніатом, і римо-католиком, і магометанином прибув на Русь разом з патр. Паїсієм і після розкриття всієї правди був відправлений для покаяння на Соловки. У 1652 р. Арсеній визволений з Соловецького монастиря тоді ще митрополитом Никоном і поміщений для вчительства при патріаршому дворі. Через рік Арсеній Грек стає справшіком книг.
Для кваліфікованого проведення виправлення книг в російські та грецькі монастирі і бібліотеки були послані експедиції з метою зібрати якомога більше старих служебників, статутів, псалтирів, євангелій та інших богослужбових та церковних книг. У результаті в розпорядженні Друкованого Двору виявилося близько 2700 найцінніших церковних книг. У 1653 р. бібліотека Друкованого Двору ще більш розширюється: Арсеній Суханов привозить зі Сходу більше п'ятисот книг, п'ятдесят старовинних книг приходить з Афона, близько двохсот старих статутів і служебників надсилають східні патріархи. Природно, що серйозне дослідження і звірення текстів вимагало значного часу і ретельної наукової роботи. Але при Никоні цього не сталося - вже 9 жовтня 1652 р., до прибуття в Москву старих книг, починається друкуватися нове виправлене видання Псалтиря. У даному разі виправлення торкнулися хреста і поклонів при читанні молитви св. Єфрема Сиріна. Т.ч., незважаючи на заяву про необхідність книжкової справи за стародавніми грецькою та слов'янською рукописів, виправлення проводилися за сучасними грецьким книгам венеціанської преси кінця XVI і початку XVII ст. Одним з головних аргументів старообрядців у полеміці з офіційною церквою став саме «факт некритичного покірного прямування новогрецької друкованого тексту» [2, c. 161]. «А печатано з книг, іже грецькі словуть, а друкують їх рстленно в трьох латинських градех: у Римі і в Парижі і у Венеції» - писав у своєму об'ємній праці про нововведення Никона о. Микита Добринін (Пустосвят) [2, c. 161].
Виправлення викликали невдоволення з боку старих справщиков і в тому ж році Іван Квочка і Сила Григор'єв були звільнені. В кінці літа 1652 р. помер і Ш. Мартемьянов, один Неронова і Вонифатьева. Позиції боголюбцев були ослаблені: при Друкованому Дворі виявилися ставленики Никона, беззаперечно виконували вказівки патріарха.
1653 стає роком відкритої конфронтації між прихильниками никоновских реформ і Боголюбцев. Неронов, Авакум, Павло Коломенський і ін подають цареві чолобитну з протестом проти дій патріарха, проти образи національної гідності і фактичного приниження давньоруського (давньовізантійських) православного перекази на користь «переможених» Другого Риму. Після низки конфліктних ситуацій починається відкрита цькування боголюбцев: взятий під варту і расстрижен о. Логгін Муромський, заборонений у служінні і висланий прот. І. Неронов, звільнений і заарештований Михайло Рогов. Та ж доля спіткала і довгий ряд інших соратників Неронова. Для виправдання своїх дій і з метою задоволення вимог опозиції навесні 1654 патр. Никон збирає помісний собор. Результатом його діяльності стає постанову про визнання російських чинів «неправими і нововводнимі» і про необхідність проведення перевірки російських статутів «за старими і харатейних слов'янським та грецьким» оригіналам. Як ми бачили, всупереч даної постанови виправлення проводилося згідно новопечатним грецьким книгам. Єдиний єпископ, який підписав діяння собору з застереженням на захист московської практики - Павло Коломенський-, був заборонений і засланий в Новгородській-Олонецький край, де і безвісно загинув.
Нові книги викликали законний протест у більшості православного населення. На відміну від поправок початку століття, більшість виправлень були абсолютно даремні і вкрай спірні, тому що грунтувалися на більш пізніх грецьких текстах. При фактичній відсутності поліпшень текстів та порядку богослужінь був внесений хаос в церковну службу і легковаге зміна статуту підривало віру прихожан в його значущість і свідомість [3, c. 225].
Поступово при посиленні напору реформ посилюється і опозиція. Число чолобитних, послань і ін творів на захист стародавнього статуту збільшувалася з кожним днем. «Деякі з них були значними літургійно-богословськими творами, методично й глибоко розбирається правку книг» [3, c. 262]. У «Слові на єретики» старець Спиридон Потьомкін висуває аргумент про непогрішимість літургійних текстів і священнодійств - «все бо свята суть і тримання [істини] не припинить ні на одну годину». Вже з давніх часів аргумент від богослужбових текстів приймався в богословських суперечках, і в цьому Потьомкін прав, але грань між деталями богослужіння і догматами Церкви старцем явно не розрізняється. За словами грамоти КПого патр. Паїсія, написаної у відповідь на запит патр. Никона, «якщо трапиться, що якась церква буде відрізнятися від іншої порядками, неважливими і несуттєвими для віри ... Це не повинно проводити ніякого поділу, якщо тільки зберігається незмінно одна і та ж віра »[2, c. 157].
У більшості трактатів так чи інакше постає питання про принципову правомочності книжкових виправлень. Якщо Москва - Третій Рим, то тільки її авторитет і перекази значимі для вселенського православ'я. Духовне падіння Москви напряму пов'язано з есхатологічними часом. Тобто правка книг на догоду еретічеством Заходу і підозрілим вселенським патріархам є початком кінця, сигналом до очікування близького явища антихриста. Сама по собі будь-яка ідеологія, як ряд ідей, відчужених від первісного сенсу, неминуче має руйнівну дію для суспільства. І розкол з його катастрофічними наслідками став наслідком розвитку паразитує на народному благочесті ідеології «Москва - Третій Рим».
У вже згадуваному працю Микити Добриніна (Пустосвята) основний упор робиться на незалежність російської церкви, на відміну від східних церков, що знаходяться під ярмом невірних. Тому чистота віри повинна зберегтися саме тут, що й підтверджувало не одне покоління східних патріархів. Докладний розбір правок призводить Добриніна до висновку про їх непотрібності, тому що найчастіше вони зведені єдино до заміни деяких слів на синоніми («Давид» - «Давид»; «співаки» - «песнословци»; «отроча рождаеші» - «деторождаеші» тощо). Т.ч. така дріб'язкова правка м.б. викликана тільки свідомим шкідництвом з научіння темних сил, прагненням внести «єретичну новизну». Поширеним аргументом у суперечці з «ніконіанамі» став аргумент про те, що російські святителі і великі святі рятувалися, користуючись старими книжками. У відповідь на це з вуст патріархів і єпископів на соборі 1667 Авакум почув вразили його слова: «дурні-де були і не мислили наші російські святі; невчені-де люди були, - чому їм вірити!» [3, c. 307]. Не дивно, що після таких образ російських святих російськими ж єпископами значна частина церкви спокусилася й пішла в розкол.
Узагальнення багатьох ідей раннього старообрядництва представлено у «Відповіді Православних», написаному дияконом Федором під час пустозерского ув'язнення. Тут повною мірою постають всі плоди ідологіі «Москва - Третій Рим». «Ніде нема такія правия віри якоже в Московській державі; аще і биша і ще є в інших землях віра християнська, але багато з ересьмі смешашася; а такія вже під сонцем віри нема, яка в русстей землі ...» [3, c. 316]. Продовжуючи ці логічні міркування, ідеологи старообрядництва приходили до висновку про близькість есхатологічної розв'язки - раз впав останній оплот правої віри, то і антихрист вже ходить по землі. Найбільш радикальні релігійні вожді наполягали на необхідності самогубства (у різних його формах) для порятунку душі.
Найбільшим центром опору введенню «греко-латинської віри» став Соловецький монастир, обложений військами за активний опір нововведенням в 1668 р. і розгромлений тільки через вісім років. Звідси виходить кілька значних праць на захист старого обряду. Серед них чотири чолобитних, посланих на ім'я царя. Автори говорять про порушення «церковного чину і статуту»; про більшого збереження російської віри в порівнянні з грецькою, де «православна віра від насильства поганих турків до кінця вичерпалася»; про недостатню надійності новопечатних грецьких книг, виданих на гроші католиків на неправославних землях і пр . [3, c. 310].
Реакція православного народу на книжкову справу теж була неоднозначна. Сильний вплив на рішення про прийняття або відкиданні виправлених книг надавав приклад більшості духовенства, поступово погоджувався на використання нових книг, а також приклад царя, докладає величезних зусиль до стабілізації богослужбового життя і поширенню виправлених книг. Крім того, на неподчінявшіхся чинився шалений психологічний, а потім і фізичний тиск. Тому для протистояння владі треба було мати серйозні богословські аргументи, мужність і наочний приклад боротьби за «віру батьків». Всього цього було в надлишку у численних прихильників старообрядницького руху: і письменники, апологети старого благочестя, і численні мученики за віру, і поступово формувалися центри протистояння «Никонівському єресі», розкидані по всій Росії і мали тісні зв'язки між собою. Більшість народу насилу розуміло сенс дій патріарха. Вперше характерні претензії були висловлені під час заворушень літа 1654 р., викликаних морової виразкою. Бунтівники говорили, що «патріарх ненадійний у вірі і діє не краще єретиків і іконоборців», що до виправлення допущений багаторазовий ренегат Арсеній Грек, який «багато книг перепсував», «ведуть-де нас Арсеній і патріарх до кінцевої загибелі». Але незабаром спалахи невдоволення згасла, тому що всім було відомо про те, що в разі потреби уряд без вагань пустить у хід війська [3, c. 235].
Про сум'ятті парафіян писав Неронов в одній з чолобитних царю. За його словами, дуже багато «малодушних людей гине, еже в розпач впали, і до церков Божим по оскуду учалі ходити, а инии і не ходять, і отців духовних учалі не мати». Олексій Михайлович у листі до Никона також констатує той факт, що після правки книг «в народі чутка многая про різницю в церковних службах і про друковані книгах» по всюди йде і що можна «у народі сподіватися всякого спокуси» [3, c. 261].
Книжкова справа першої половини XVII ст. не викликала такого активного протесту з боку православних. Поступове створення богословської бази, школи книжкової справи і виховання достатнього числа підготовлених кадрів поступово дало свої результати: зусиллями боголюбцев до середини століття можна говорити про церковний відродженні та досить розвиненому книгодрукуванні. Шестирічне патріарше служіння Нікона з його волюнтаристським підходом до всіх церковних справ, часто вимагають тільки соборної дозволу, виявилося загрожує катастрофічними наслідками. В останні роки правління Никон збайдужів до справи книжкового виправлення, якому на початку служіння він віддавав стільки сил та енергії. І можливо, що терпимість до прихильників старих книг могла взяти гору в церкві. Але під впливом двох східних патріархів собори 1666-1667 рр.. додали обрядовим питань догматичну силу і мирне вирішення обрядових суперечок стало неможливо. Завдяки силовому та психологічному впливу уряду нові книги були введені в ужиток, а боротьба з їхніми супротивниками розтяглася на кілька століть.
Список літератури
1) Макарій (Булгаков), митрополит Московський і Коломенський. Історія Російської Церкви, Книга шоста. Період самостійності Руської Церкви (1589-1881), Патріаршество в Росії (1589-1720), Відділ перший Патріаршестов Московське і всієї Великої Росія і Староукраїнська митрополія (1589-1654); Вид. Спасо-Преображенського Валаамського монастиря, М.: 1994, - 798 с.
2) Карташов В.А. Зібрання творів: У 2т.Т.2: Нариси з історії російської церкви. - М.: ТЕРРА, 1992.-565 с.
3) Зіньківський С.А. Російське старообрядництво: духовні руху сімнадцятого століття. Репринтне відтворення. - М.: «Церква», 1995. - 528 с.
4) Макарій (Булгаков), митрополит Московський і Коломенський. Історія Російської Церкви. Книга четверта. Частина перша. Історія Російської Церкви в період поступового переходу її до самостійності (1240-1589); Вид. Спасо-Преображенського Валаамського монастиря, М.: 1994, - 591 с.