7 листопада 1913р. - 4 січня 1960р.
Нобелівська премія з літератури, 1957р.
Французький есеїст, письменник і драматург Альбер Камю народився в Мондові, в Алжирі, в родині сільськогосподарського робітника Люсьєна Камю, Ельзасці за походженням, який загинув на Марні під час першої світової війни, коли Альберу було менше року. Незабаром після цього у його матері, уродженої Катрін Сінтес, малограмотній жінки іспанського походження, стався удар, в результаті якого вона зробилася напівнімою. Сім'я К. переїхала до Алжиру, до бабусі і дядька-інваліда, і, щоб прогодувати родину, Катрін змушена була піти працювати служницею. Незважаючи на надзвичайно важке дитинство, Альбер не замкнувся в собі, він захоплювався дивовижною красою південно-африканського узбережжя, яка ніяк не в'язалася з повною позбавлень життям хлопчика. Дитячі враження залишили глибокий слід в душі К. - людини і художника.
Великий вплив на К. надав його шкільний учитель Луї Жермен, який, розпізнавши здібності свого учня, надавав йому всіляку підтримку. За допомогою Жермена Альберу вдалося в 1923р. вступити до ліцею, де інтерес до навчання поєднувався у молодої людини з пристрасним захопленням спортом, особливо боксом. Однак у 1930р. К. захворів на туберкульоз, що назавжди позбавило його можливості займатися спортом. Незважаючи на хворобу, майбутньому письменникові довелося змінити чимало професій, щоб платити за навчання на філософському факультеті Алжирського університету. У 1934р. К. одружився на Сімоне Ійє, що опинилася морфіністкою. Разом вони прожили не більше року, а в 1939р. розлучилися офіційно.
Після завершення робіт про Блаженного Августина та грецького філософа Плотина К. у 1936р. отримує диплом магістра філософії, проте академічній кар'єрі молодого вченого заважає черговий спалах туберкульозу, і К. в аспірантурі не залишається.
Пішовши з університету, К. в лікувальних цілях робить подорож у французькі Альпи і вперше опиняється в Європі. Враження від подорожі по Італії, Іспанії, Чехословакії і Франції склали першу опубліковану книгу письменника «Зворотний бік і обличчя» («L'Envers et 1'endroit», 1937), збірка есе, куди увійшли також спогади про його матір, бабусю, дядька. У 1936р. К. приступає до роботи над своїм першим романом «Щаслива смерть» («La Mort heureuse»), який побачив світ лише в 1971р.
Тим часом в Алжирі К. вже вважався провідним письменником та інтелектуалом. Театральну діяльність (К. був актором, драматургом, режисером) він поєднує в ці роки з роботою в газеті «Республіканський Алжир» («Alger Republicain») як політичного репортера, книжкового оглядача та редактора. Через рік після виходу у світ другої книги письменника «Одруження» («Noces», 1938) К. назавжди переїжджає до Франції.
Під час німецької окупації Франції К. бере активну участь в русі Опору, співробітничає в підпільній газеті «Битва» («Le Comat»), що видавалася в Парижі. Поряд з цією чреватої серйозною небезпекою діяльністю К. працює над завершенням повісті «Сторонній» («L'Etranger», 1942), яку він почав ще в Алжирі і яка принесла йому міжнародну популярність. Повість являє собою аналіз відчуженості, безглуздості людського існування. Герой повісті - якийсь Мерсі, якому судилося стати символом екзистенціального антигероя, відмовляється дотримуватися умовностей буржуазної моралі. За скоєний ним «абсурдне», тобто позбавлене будь-яких мотивів, вбивство Мерсі засуджується до смерті - герой К. вмирає, бо не поділяє загальноприйнятих норм поведінки. Сухий, відсторонений стиль оповіді (який, на думку деяких критиків, ріднить К. з Хемінгуеєм) ще більше підкреслює жах того, що відбувається.
За «Стороннім», які мали величезний успіх, послідувало філософське есе «Міф про Сізіфа» («Le Mythe de Sisyphe», 1942), де автор порівнює абсурдність людського буття з працею міфічного Сізіфа, приреченим вести постійну боротьбу проти сил, з якими не може впоратися. Відкидаючи християнську ідею спасіння та загробного життя, яка надає сенс «сізіфової праці» людини, К. парадоксальним чином знаходить сенс в самій боротьбі. Порятунок, на думку К., полягає в повсякденній роботі, сенс життя - в діяльності.
Після закінчення війни К. деякий час продовжує працювати у «Битві», яка тепер стає офіційною щоденною газетою. Однак політичні розбіжності між правими та лівими змусили К., який вважав себе незалежним радикалом, у 1947р. залишити газету. У тому ж році виходить третій роман письменника, «Чума» («La Реste»), історія епідемії чуми в алжирському місті Орані; в переносному сенсі, однак, «Чума» - це нацистська окупація Франції і, ширше, символ смерті і зла. Темі універсального зла присвячено й «Калігула» («Caligula», 1945), краща, на одностайну думку критиків, п'єса письменника. «Калігула», в основу якої лягла книга Светонія "Про життя дванадцяти цезарів", вважається значною віхою в історії театру абсурду.
Будучи однією з провідних постатей у повоєнній французькій літературі, К. в цей час близько сходиться з Жаном Полем Сартром. Разом з тим шляхи подолання абсурдності буття у Сартра і Ко не збігаються, і на початку 50-хгг. в результаті серйозних ідеологічних розбіжностей К. пориває із Сартром та з екзистенціалізмом, вождем якого вважався Сартр. У «Бунтуючій людину» («L'Homme revolte», 1951) К. розглядає теорію і практику протесту проти влади впродовж сторіч, критикуючи диктаторські ідеології, у тому числі комунізм та інші форми тоталітаризму, котрі посягають на свободу і, отже, на гідність людини. Хоча ще в 1945р. К. говорив, що у нього «занадто мало точок зіткнення з модною тепер філософією екзистенціалізму, висновки якої помилкові», саме заперечення марксизму привело до розриву К. з промарксистських налаштованим Сартром.
У 50-егг. К. продовжує писати есе, п'єси, прозу. У 1956р. письменник випускає іронічну повість "Падіння» («La Chute"), в якій розкаявся суддя Жан Батист Кламанс зізнається у своїх злочинах проти моралі. Звертаючись до теми провини і каяття, К. широко користується в «Падінні» християнською символікою.
У 1957р. К. був нагороджений Нобелівською премією «за величезний внесок у літературу, висвітлив значення людської совісті». Вручаючи французькому письменникові премію, Андерс Естерлінг, представник Шведської академії, відзначив, що «філософські погляди К. народилися в гострому протиріччі між прийняттям земного існування та усвідомленням реальності смерті». У своїй промові К. сказав, що його творчість грунтується на прагненні «уникнути відвертої брехні та протистояти гнобленню».
Коли К. отримав Нобелівську премію, йому було всього 44 роки і він, за його власними словами, досяг творчої зрілості; у письменника були широкі творчі плани, про що свідчать записи у блокнотах та спогади друзів. Однак планам цим не судилося збутися: на початку 1960р. письменник загинув в автомобільній катастрофі на півдні Франції.
Хоча творчість К. викликало після його смерті жваві суперечки, багато критиків вважають його однією з найбільш значних фігур свого часу. К. показав відчуженість і розчарування повоєнного покоління, проте наполегливо шукав вихід з абсурдності сучасного існування. Письменник піддавався різкій критиці за відмову від марксизму і християнства, але тим не менш його вплив на сучасну літературу сумніву не підлягає. У некролозі, надрукованому в італійській газеті «Вечірній кур'єр» («Corriere della sera»), італійський поет Еудженіо Монтале писав, що «нігілізм К. не виключає надії, не звільняє людину від розв'язання складної проблеми: як жити і померти гідно".
На думку американської дослідниці Сюзан Зонтаг, «проза К. присвячена не стільки його героям, скільки проблемам провини і невинуватості, відповідальності і нігілістичної байдужості». Вважаючи, що творчість К. не «відрізняється ні високим мистецтвом, ні глибиною думки», Зонтаг заявляє, що «його твори відрізняються красою зовсім іншого роду, красою моральної». Англійський критик А. Альварес дотримується тієї ж думки, називаючи К. «моралістом, який зумів підняти етичні проблеми до філософських».