Етами виникнення давньоруської держави

Зміст:
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. ... ... ... ... 3
Основна частина:
1. Передумови виникнення давньоруської держави ... .. 5
2. Освіта давньоруської держави ... ... ... ... ... ... ... .... 13
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... ... ... 23
Список використаної літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 24

Введення
Актуальність теми дослідження
Момент виникнення Давньоруської держави не можна визначити з достатньою точністю. Очевидно, мало місце поступове переростання політичних утворень у феодальну державу східних слов'ян - Давньоруська держава. У літературі різними істориками ця подія датується по-різному. Проте більшість авторів сходяться на тому, що виникнення Давньоруської держави слід відносити до 9 ст.
Увага до періоду становлення раннього держави і права на Русі є сьогодні цілком обгрунтованим з точки зору державно-правового підходу ще й тому, що інституціалізація політичних і правових структур відбувалася тут протягом тривалого історичного періоду, а умови, способи та механізми властеотношений саме в цей період набували системоутворююче значення.
На нинішньому етапі досліджень державно-правової історії дозріла необхідність і склалися умови для переходу від вивчення окремих політичних і правових реалій Давньої Русі до їх комплексного, системного аналізу. Такому аналізу політико-правової системи Київської Русі у вітчизняній історико-правовій літературі формально присвячено обмежена кількість досліджень. Але фактичний обсяг робіт, в яких так чи інакше зачіпаються різні аспекти російського історичного державознавства і правознавства, дуже широкий.
Тут слід назвати роботи П.І. Бєляєва, М.Ф. Володимирського-Буданова, А.А. Горського, Б.Д. Грекова, І.М. Данилевського, М.А. Дьяконова, А.А. Зіміна, Н.М. Карамзіна, В.О. Ключевського, Н.Ф. Котляра, В.В. Мавродина, Е.А. Мельникової, А.В. Назаренко, А.П. Новосельцева, В.Т. Пашуто, А.Є. Преснякова, О.М. Раповий, В.А. Рогова, Б.А. Рибакова, О.М. Сахарова, М.Б. Свердлова, В.І. Сергійовича, С.М. Соловйова, М. Н. Тихомирова, П.П. Толочко, А.П. Толочко, О.М. Фі ліппова, І.Я. Фроянова, Л.В. Черепніна, З.М. Черниловского, О.І. Чистякова, Б.М. Чичеріна, Я.М. Щапова, С.В. Юшкова та ін
Багато фундаментальні положення досліджуваної проблеми аж до теперішнього часу продовжують залишатися дискусійними. Зокрема, не існує єдиної думки щодо часу, характеру і конкретно-історичних умов переходу східно-слов'янського суспільства до держави.
Цілі і завдання роботи. Ціль даної роботи полягає у розгляді виникнення давньоруського держави.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються такі приватні задачі:
1. розглянути передумови виникнення давньоруської держави;
2. розглянути освіта давньоруської держави.
Об'єкт дослідження - виникнення давньоруської держави.
Предметом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з розглядом виникнення давньоруської держави.

Основна частина
1. Передумови виникнення давньоруської держави
Розташоване на великій Східно-Європейській рівнині Давньоруська держава з моменту його утворення було одним з найбільших держав того часу і відіграло важливу роль в історії не тільки народів Росії, а й народів Центральної та Західної Європи.
Давньоруська держава утворилася в результаті тривалого процесу розвитку східнослов'янських племен. Слов'янські племена - одне з найважливіших етнічних утворень Європи.
Найбільш ранні звістки письмових джерел про слов'янські племена відносяться до 1-2 ст. н. е.. (Тацит, Пліній, Птолемей). Під іменем венедів слов'яни населяли тоді території в басейні річки Вісли і узбережжя Балтійського моря [1].
Починаючи з 6 ст. джерела про слов'ян стають різноманітними і досить змістовними. Це знаходиться в прямому зв'язку з тією роллю, яку до того часу починають грати в Східній Європі слов'янські племена і їхня боротьба з Візантією, яка, так само як і Римська імперія, але від Різдва Христового, цілком може вважати себе родоначальницею всіх наступних великих і малих імперських домагань.
Історія не знає слов'янських навал, як і не знає імен тих народних вождів, які, порушуючи у одноплемінників тріумфальний захват і заражаючи їх ідеєю світового панування, залишили б, подібно римським імператорам, велике, якщо з завойовницьких позицій, і страшне, якщо звернутися до людських страждань, спадщина відгримілих епох.
У слов'янських племен не було ні тріумфальної столиці, ані тріумфальної дороги до неї, по якій в'їжджали б підкорювачі світу, ведучи полонених і несучи трофеї, тобто чуже багатство, відібрана для своїх потреб. А що стосується Третього Риму (чим і нині дехто намагається ще дорікнути Москву), то, по-перше, це було всього лише бажання, а не втілена дійсність, а по-друге, бажання, пов'язане, скоріше, з візантійськими привнесениями, ніж з ідеєю доморослої, тим більше народної, яке тому і не могло прижитися на російській землі.
Історія не знає слов'янських навал, але зате в ній чітко визначені інші - нашестя гунів, аварів, печенігів, половців, татаро-монголів, нарешті французів і німців - і це вже в наш, освічений час. Проте за злою чи волею долі, історичної чи заданості войовничими і агресивними, як і раніше, вважаються слов'яни, росіяни, Росія, але ніяк не ті народи і держави, на совісті яких кров мільйонів загублених життів, грабежі, жорстокість, вандалізм. Іспанці, англійці, французи, відкривши і захопивши для себе величезний континент і винищив або майже знищивши жили на ньому племена і народи, бачать в цьому акті історії Боже провидіння і, поставивши себе на чолі миролюбних сил планети, готові диктувати, та й диктують світовій спільноті свою волю [2].
Росія ж поширила свій вплив на Сибір, яка супроводжувалася не стільки насильством, скільки тихій, мирній, безкровною, релігійної експансією. Однак Росія значиться не інакше як у списках агресорів і злочинців, і від неї все виразніше вимагають мало не самогубного покаяння. А слов'янству, між іншим, є що сказати і пред'явити світовій спільноті. Адже Росія, наприклад, тільки в 20 столітті двічі піддавалася економічному і духовному пограбування. Та й сьогодні йде не прикрите нічим пограбування від віку нібито войовничого, агресивного, але чомусь раптом розгубив весь свій агресивний і войовничий запал російського народу, Росії. Російська людина, століттями терпів кабалу і насильство над собою, і сьогодні в силу як раз свого історичного характеру і на шкоду собі продовжує терпіти, страждати і мовчати.
Історія слов'янства як спільності, якщо без упередженості подивитися на неї, швидше за наводить на думку, що зовсім не від військових доблестей і переможних походів по чужих землях, а від понять «славний», «добросердечний», «розуміючий», «миролюбний», більш схильний до самопожертви, ніж на нелюдяність по відношенню до інших, на насильство і жорстокість, - від цих складових, що характеризують лише дружелюбність по відношенню до сусідніх народів, і відбувається або, принаймні, повинно було відбуватися найменування слов'ян.
За візантійськими джерелами встановлено, що слов'яни в 6 ст. займали величезну територію від Дунаю до Вісли і ділилися на три великі групи: склавинів, антів і венедів. Перші мешкали між Дністром, середнім перебігом Дунаю і верхів'ями Вісли, другі - в межиріччі Дністра і Дніпра, в нижній їх течії і в Причорномор'ї, треті - в басейні Вісли. Дослідниками висловлено думку, що зазначені три групи у подальшому розвитку дали три гілки слов'янства: південну (склавини), західні (венеди) і східну (анти). Однак джерела 6 ст. не містять ще вказівок на будь-які відмінності між цими групами, а, навпаки, об'єднують їх, відзначаючи єдність мови, єдність звичаїв і законів [3].
Єдність слов'ян знаходило вияв у їх суспільному устрої. Слов'яни в 6 ст. переживали останню стадію розвитку общинно-родового ладу. Основою суспільної організації у слов'ян стала патріархальна сімейна громада. Держави у слов'ян у 6 ст. ще не було. Поряд з народними зборами існували племінні вожді або князі. Вожді слов'янських племен належали до зароджувалась родоплемен-ної знаті, яка виділялася за своїм майновим станом із основної маси населення. У 6 ст. племінна роздробленість ще не була подолана слов'янами. Однак тенденція до створення більш міцного єдності у них вже була. Цьому значною мірою сприяла та обстановка постійної війни, яку вели слов'яни проти Візантії протягом майже всього 6 століття. У ході цієї боротьби створювалися союзи слов'янських племен.
Основним заняттям слов'ян було землеробство, що стало вже повсюдно орне. Обробка землі велася за допомогою тяглової сили знаряддями плужного типу, оброблявся широкий круг зернових культур: пшениця, жито, зернобобові та волокнисті культури. Вируб і переліг, що грали ще більшу роль, особливо в північних районах, починали витіснятися двох-і трипільної системою з паровим клином. Велике значення в господарстві слов'янина мало тваринництво. Мисливство та рибальство були поширені повсюдно.
Поширення орного землеробства на всій території розселення слов'ян означало величезний прогрес у порівнянні з подсечной системою, що існувала раніше [4].
Іншим важливим показником зростання продуктивних сил у східних слов'ян був розвиток ремесла. У деяких слов'янських селищах виявлені десятки домниці, в яких виплавлялося залізо. Розкопки показують, що в слов'янських будинках займалися прядінням, виробляли хутра, шкіри, виробляли посуд. Безсумнівно, частина виробленого продукту йшла на обмін.
Ремісниче виробництво створило передумови для виникнення міст як центрів ремесла. До початку X ст. деякі слов'янські міста-укріплення, такі як Київ, Чернігів, Смоленськ, Новгород, перетворилися на центри ремісничого виробництва.
Разом з тим 7-9 ст. з'явилися часом розвитку зовнішніх економічних зв'язків східних слов'ян з країнами Сходу, Візантією, а також з країнами Прибалтики. Великий Волзький торговий шлях пов'язав землю східних слов'ян з племенами Середнього Поволжя і далі - через Хвалинське (Каспійське) море - зі Сходом. Дніпровський шлях пов'язав східних слов'ян з Візантією. А до кінця 9 ст. як Волзький торговий шлях, так і дніпровський шлях «із варяг у греки» отримали своє продовження на північ аж до Прибалтики, перетворившись тим самим у торгові шляхи загальноєвропейського значення.
За археологічними даними, істотною рисою суспільного ладу слов'ян 8-9 ст. є наявність вже повсюдно сільської чи територіальної громади як союзу індивідуальних господарів (малих сімей), у власності яких знаходяться житло, знаряддя праці, продукт праці оброблювану ділянку землі. Невеликий розмір житла на 4-5 чоловік, розміщення і розмір господарських будівель, невеликий запас продуктів - усе це свідчить про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж говорить факт збору данини у слов'ян з «диму», тобто вдома. Виходячи з подальшого розвитку селянської громади, можна припустити в слов'янській общині 8-9 ст. наявність колективної власності на землю, у відомих випадках - колективна праця і пережитки родового ладу в побуті, у правосвідомості та ідеології.
Приватна власність і заснований на ній індивідуальна праця з неминучістю вели до майнового, а значить, і соціальної нерівності. Виділення з громади майнової верхівки свідчило про освіту економічно сильної групи, яка прагнула послабити роль народних зборів і передати владу своїм представникам.
Цей процес знайшов своє вираження у появі до кінця 9 - початку 10 ст. багатих слов'янських поховань поряд з бідними, виявлених археологами в найбільших слов'янських містах, і в освіті на території слов'янських поселень відокремлених укріплень - замків, де жили виділилися із громади представники економічно могутньої верхівки. Всі ці явища відбилися в чудовому пам'ятнику давньоруського права - Найдавнішою Руській Правді, записаної в 11 ст. при Ярославі Мудрому, але у своїй основі відноситься до передодню освіти Давньоруської держави.
Найдавніша Руська Правда малює нам, безсумнівно, суспільство правлячого шару і решти населення, ще не звільнилося до кінця від оболонки родового ладу. Існує ще такий найважливіший інститут родового ладу, як кровна помста і кругова порука. Але родові зв'язки вже починають замінюватися зв'язками територіальними. Основна громадська організація, з якою має справу Найдавніша Правда, - це «світ», територіальна сільська громада (слово «світ» зберіг у російській мові значення територіальної сільської громади аж до 20 ст.). Однак населення цих «світів» вже перестало бути однорідним за своїм соціальним складом [5].
Найдавніша Правда яскраво відобразила поява всередині слов'янських «світів» привілейованого шару. Основну увагу вона приділяє захисту інтересів «мужів» - термін, яким у Найдавнішою Правді позначена соціальна верхівка суспільства слов'ян. «Чоловік» тісно пов'язаний з громадою. Він живе «у своєму світі». Але на противагу рядовим общинникам «чоловік» не є людиною праці - хліборобом. Це переважно військова людина. Живе «чоловік» у «хоромах», оточений численною «челяддю», яка працює на нього.
Основну масу «челяді» становлять раби, хоча в її складі все більше з'являється і нерабов з числа общинників, які, розорившись, втратили свою свободу і потрапили в залежність від багатих «мужів». «Хороми» були не тільки житлом «мужів», а й центром володінь земель, лугів і різних угідь, на які накладав свою руку «чоловік», захоплюючи їх у громади і перетворюючи в свою спадкову приватну власність - «отчину» (термін, від якого пішло слово «вотчина» - позначення феодальної земельної власності в Росії). Разом зі зростанням економічного багатства зростала і політична міць «чоловіків». Виникнення майнової нерівності у слов'ян йшло одночасно з утворенням держави.
З візантійських джерел можна зробити висновок, що в антів 6 ст. держави ще не було, їх князі були військовими ватажками, що не порушують прерогатив і прав народних зібрань, їх війська складалися з усього озброєного народу. Дружина у князів ще була відсутня. Військовий видобуток в основному діставалася воїнам: цінності та полонені ділилися, а завойована земля заселялася переможцями.
У процесі подальшого розвитку слов'янських племен у 7-9 ст. на Східно-Європейській рівнині поступово ізжілісь елементи народоправства. Виділилася верхівка з слов'янської громади - «мужі» (за термінологією Найдавнішою Руської Правди), захопила в свої руки органи племінного самоврядування. Групуючись навколо племінного князя, «мужі» становили його збройну дружину, за допомогою якої князь міг вже протиставити свою владу пережиткові органам родового самоврядування та використовувати їх в інтересах народившихся панів. Норми звичаєвого права, що склалися в громаді, змінилися стосовно до нових умов. Захист складається феодальної власності - головна мета цих змін. Рядовий член громади, котрий бере свій дрібне господарство, втратив риси воїна і став хліборобом. Війна була справою князя і дружини. Так в ході тривалого розвитку складалися окремі елементи державного апарату.
У цілому наявні джерела (Російська літопис, арабські джерела) ділять слов'янські племена на дві групи: південну, що складалася з полян, сіверян і в'ятичів, і північну, що складалася з словен, кривичів і включала в себе ряд неслов'янських племен. Ці два союзи слов'янських племен з'явилися ядром Давньоруської держави.

2. Освіта давньоруської держави
Останній етап створення Давньоруської держави джерела пов'язують з утворенням «Русі», «Російської землі», і народами, створюють цю державу, - «русами» або «росами».

Вісті про «Русі» та «русів», або «росах», з'являються в різних джерелах починаючи з 6 століття. Ще більш численні свідчення джерел про Русь і русів 8-9 століть. У IX ст. руси виступають вже як потужна сила, яка володіє політичною організацією, очолюваної князями; вони отримують широку популярність далеко за межами свого проживання. Свідоцтва джерел дозволяють визначити і місце проживання русів у 6-9 століттях. Це - район середньої течії Дніпра і його притоки - річки Росі. При впадінні річки Росі в Дніпро на високому неприступному березі стояв головне місто русів - Рідня. Цю область здавна називали Руссю, або Руською землею. Пізніше, коли головне становище у союзі племен Придніпров'я зайняли галявині, найменування Русь, Руська земля було перенесено на більш широку область з центром у Києві, а потім засвоєно і Староруським державою [6].
В Древнерусское Киевское государство вошли кроме славян и некоторые соседние финские и балтийские племена. Це держава, таким чином, з самого початку було етнічно неоднорідним. Однако основу его составляла древнерусская народность, являющаяся колыбелью трех славянских народов — русских (великороссов), украинцев и белорусов. Вона не може бути ототожнена з жодним з цих народів окремо. Однако разработанная в конце 19 в. такими выдающимися профессорами Львовского университета, как М.П. Драгоманов, М.С. Грушевский, и киевским историком В.Б. Антоновичем концепция украинской истории пыталась изобразить Древнерусское государство украинским. Названные ученые делали акцент на извечной различности племен юго-западной и северо-восточной Руси.
Их излюбленным источником являлось то место из «Повести временных лет», где преподобный Нестор рассказывает о «кротких, тихих и стыдливых» полянах (славянское племя, живущее на грани I и II тысячелетий в окрестностях Киева и вниз по Днепру до порогов), противопоставляя их жившим «звериньским образом» древлянам, радимичам, вятичам, северянам, кривичам и прочим «паганим», не ведущим закона Божия, — речь идет о славянских племенах, живших к северу и востоку от полян.
Эта же идея подхвачена в наше время в националистических кругах «незалежной Украины», старающихся обособить украинские, великорусские и белорусские земли, в которых политическая и культурная гегемония будто бы принадлежала и принадлежит элементу украинскому, южному.
Между тем Древнерусское государство ни по территории, ни по населению не совпадало с современной Украиной, у них была лишь общая столица — город Киев. В 9в. и даже в 12 в. еще нельзя говорить о специфически украинской культуре, языке и т. д. Все это появится позже, когда в силу объективных исторических процессов древнерусская народность распадется на три самостоятельные ветви.
Изъян украинской исторической школы в том, что ни о каком особом украинском народе, равно как великорусском и белорусском, в древних летописях нет упоминания. Имеется множество восточнославянских племен, большую или меньшую родственность которых друг другу, безусловно, признают летописцы: поляне, древляне, хорваты, волыняне, уличи, тиверцы, дреговичи, северяне, радимичи, вятичи, кривичи, при-ильменские славяне. Все они к 11—13 вв. сложились в культурно-политическую целостность, которая, если верить преподобному Нестору, «начася прозывати Руска земля» с княжения Олега, «рускаго князя» ( 881 г .). Кстати, до сегодняшнего дня западные соседи Киевской Руси, поляки, именуют украинцев русинами.
Одновременно с образованием ядра Русского государства, путем объединения южной части восточнославянских племен вокруг Киевского центра во главе с полянами, происходил процесс объединения северной части восточнославянских племен вокруг Новгорода во главе со словенами[7].
Завершающим моментом в этом процессе явилось объединение южной и северной группы восточнославянских племен в единое Древнерусское государство с центром в Киеве. Этот заключительный этап протекал в обстановке борьбы: на юге — с хазарами, на севере — с варягами.
Славянские племена стояли на более высоком уровне социально-экономического развития, чем кочевники-хазары. Хазарам не удалось надолго подчинить себе славян. Раньше всего ликвидировали свою зависимость от хазар поляне.
Несколько иначе развивались события на севере. Походы варягов «из заморья», то есть из Скандинавии, на земли восточных славян носили характер разбойничьих набегов варяжских дружин, для которых славянские племена были новым объектом грабежа и разбойничьей торговли. Русские летописи сообщают о насилиях варягов в отношении славян и других племен. Это привело к тому, что словене, кривичи и другие племена восстали на варягов, изгнали их «за море» и стали сами «владеть собой».
В это время Новгород, подобно Киеву, уже являлся политическим центром складывавшейся славянской государственности. Новгородская летопись сохранила предание о «старейшине» Гостомысле, правившем другими старейшинами в Новгороде. Однако в Новгороде, по-видимому, еще были сильны традиции родового строя, что привело к острой борьбе за власть между родовыми старейшинами Новгорода и других городов.
В этой обстановке междоусобной борьбы в Новгороде и появляется пресловутый Рюрик — легендарный родоначальник правящей династии на Руси.
На этот счет, казалось бы, имеются надежные источники, в том числе летописное произведение — наш древнейший летописный свод «Повесть временных лет», где подробно описано, как возникло государство у славян. Это знаменитая легенда о призвании варягов: жили де славяне в своей богатой земле в беспорядке, надоела им такая жизнь и решили призвать они варяжских князей, чтобы те навели желанный порядок. Князьям за такую работу браться не очень хотелось, но потом они уступили настоятельным просьбам славян, пришли к ним, сели в трех городах в 862 г . на престолы: Рюрик — в Новгороде, Трувор — в Изборске (недалеко от Пскова), Си-неус — в Белоозере — и учредили государство. Таким образом, это событие и было принято считать моментом образования Русского государства.
Сказочность этой истории очевидна. Тем не менее такого материала оказалось достаточно, чтобы создать печально знаменитую Норманнскую теорию происхождения Русского государства. Этим занялись еще в 18 в. немецкие историки, приглашенные для работы в Российскую Академию наук, — Байер, Миллер, Шлецер. Материал был, конечно, очень соблазнительным, а параллели очевидны: русские — народ, ни на что не пригодный. У 9 ст. германцы создали им государство, в 18 в.— науку. Норманнская теория имела большой успех: начиная c Петра I пошла мода на все западное, половина царей и цариц того века были если не чистокровными немцами, то с изрядной долей немецкой крови, не говоря уже о том, что придворная камарилья была в значительной степени иноземной.
Норманнская теория происхождения Русского государства, выдвинутая историками-немцами, жившими в России в 18 в., получила широкое распространение как в дореволюционной русской, так и в современной зарубежной историографии. Смысл все тот же: показать русских полностью зависимыми от Запада в интеллектуальном отношении.
Сторонники этой теории — «норманнисты»: американские ученые З. Бжезинский, Ж. Вьежинский, Х. Дэвидсон, Р. Пайпс — тенденциозно искажая историю, изображают славян как примитивные дикие племена, находившиеся на чрезвычайно низком уровне исторического развития и неспособные сами создать свою государственность. С точки зрения Норманнской теории «варяги» (то есть скандинавы, норманны) явились одновременно и завоевателями славян, и создателями Русского государства. В действительности же государственность у славян начала складываться задолго до 9 в., к которому относятся походы варягов-норманнов в Восточную Европу. Грабительские набеги варягов были лишь помехой в развитии общества и государства у славян.
Несостоятельными являются и стремления норманнис-тов представить легенду «о призвании варягов» как истори чески достоверное свидетельство о реальных событиях. Рассказ «о призвании варягов» представляет собой творчество летописца-новгородца 11 в., пытавшегося изобразить историю возникновения княжеской власти на Руси, исходя из современных ему порядков в Новгороде в 11 в., куда новгородцы сами приглашали угодных им князей.
Дело в том, что история, во всяком случае, была классовой, партийной наукой. Она всегда служила господствующему классу. Новгородский летописец и его поздние редакторы (автор «Повести временных лет», написанной в начале 12 в., как думают историки, киевским монахом Нестором) служили той власти, которой требовалось обоснование своей правомерной, общественной необходимости, законного происхождения. Все это давала легенда о призвании варягов. Если изложить идею этой легенды современным языком, то она сведется к следующему: во-первых, власть князя, государственная власть есть представитель порядка в беспорядке; во-вторых, она установлена по воле самого народа, уставшего от беспорядка; в-третьих, она явление надклассовое, в равной мере необходимое всем членам общества. Таков был социальный заказ летописцу, и он его выполнил.
Проблема характера взаимоотношений легенды «о призвании варягов» и реальных событий требует, очевидно, дальнейшего осмысления. Исследование раннего периода русской истории затруднено недостатком сведений из источников, относящихся ко времени, предшествующему составлению первых отечественных летописных сводов (вторая половина 11 — начало 12 в.). В силу этого достаточно поставить под сомнение сведения Начального свода конца 11 в. и «Повести временных лет» начала 12 в. о Рюрике, Аскольде и Дире, о приходе в Киев Олега и Игоря, поскольку известия эти явно записаны на основе устных преданий. Не менее важным фактором является также и то, что, по мнению историка А.Е. Преснякова, Олег — фигура не легендарная, а историческая. Как преемник Рюрика, новгородский князь Олег организовал поход на юг, завершившийся завоеванием Олегом Киева, убийством им киевских князей Аскольда и Дира и перенесением центра объединенного государства в Киев. Это событие, относимое летописью к 882 р ., традиционно считается датой образования Древнерусского государства.
Тем не менее, в историографии существуют расхождения по поводу того, что представляет собой в первой половине 10 в. этническое образование под названием «Русь». Одни авторы исходят из того, что речь следует вести о государстве с четко оформившейся центральной властью, включавшем в себя большую часть территории, заселенной восточными славянами, и имеющем столицей Киев. Другие полагают, что единое государственное образование еще не сформировалось, Киев не приобрел значения бесспорно главного центра, на территории Восточной Европы одновременно существовали разные варяжские группировки с независимыми конунгами-предводителями. Выдвинуто, в частности, предположение, что Киев стал резиденцией русского князя только в 30-е годы 10 века. [Конунги (по-славянски «князья») — варяжские предводители, стоявшие во главе военных дружин. Конунги нанимались на службу в городах или захватывали власть в городах и становились городскими владетельными князьями. А так как городу обыкновенно подчинялась окружавшая его волость, то в таком случае образовывалось целое княжество[8].
Суммируя указанные данные, можно предположительно заключить, что складывание государства Русь завершилось только к концу 10 в. с ликвидацией местных княжений и переходом всех восточнославянских земель под непосредственную власть киевской династии, когда на территориях всех бывших союзов племенных княжеств были посажены наместники киевского князя. Сам Киев к этому времени был признан главным центром Руси, власть принадлежала княжескому роду, контролировавшему огромную территорию непосредственно и, по меньшей мере, такую же — через признающих верховенство киевского князя местных князей.
При этом, если «...характерные признаки и свойства древневосточной государственности, существенно отличающиеся от институтов античных обществ, были вызваны к жизни спецификой как действовавших здесь экономических и социальных факторов, так и типологическими особенностями последовательно сменявших друг друга администативно-политических структур», то особенности формирования Древнерусского государства были обусловлены следующими факторами:
1. Географический фактор — огромные слабонаселенные пространства, не имеющие четких природных границ, которые могли бы стать государственными границами (горные хребты, моря), обусловили возможность возникновения огромной (по западноевропейским меркам) страны.
2. Этнический фактор — на территории Восточно-Европейской равнины проживали восточнославянские, финно-угорские, балтийские племена. Общность условий обитания, занятий (оседлое скотоводство, земледелие, рыболовство, охота), языческих верований, отсутствие территориальных притязаний обусловили возможность образования государства с полиэтническим составом населения.
3. Экономический фактор — прохождение через территорию, населенную восточнославянскими племенами, путь «из варяг в греки», выгода сосредоточения которого в одних руках была очевидна (централизованная охрана, отсутствие таможенных пошлин) ускорили объединение Новгородской и Киевской земель в единое Древнерусское государство с центром в Киеве ( 882 р .).
4. Религиозный фактор — господство сходных языческих верований в момент возникновения государства не противопоставило одни племена другим, а принятие православия не обострило противоречий между различными этносами, поскольку оно постепенно, при очень терпимом отношении к язычникам (сравни: крестовые походы) приблизило народ к христианству.
В силу исторических особенностей возникновения государственной организации на Руси исходным ее типом была авторитарная система. В своей основе она представляет собой групповую властную структуру с несколькими относительно независимыми несамодостаточными субъектами управления. Каждый из них выступает как относительно закрытая группа людей, объединившихся для реализации своих особых интересов, или властная корпорация.
Авторитарная государственная организация Киевской Руси основывалась на родовых отношениях. Порядок княжеского владения определялся в соответствии с генеалогической и территориальной общностью обычно-правового уклада, разработанного в теории В.О. Ключевского о «лествичном восхождении» князей с одного стола княжеского на другой по известной очереди. «Очередь эта определялась старшинством лиц и устанавливала постоянно колебавшееся, изменчивое соотношение наличного числа князей с количеством княжеских волостей или владений. Все наличные князья по степени старшинства составляли одну генеалогическую ле-ствицу. Точно так же вся Русская земля представляла лествицу областей по степени их значения и доходности. Порядок княжеского владения основывался на точном соответствии ступеней обеих этих лествиц, генеалогической и территориальной, лествицы лиц и лествицы областей».
На верху лествицы стоял старший из князей, великий князь киевский. Правя Русью и родичами, великий князь в особо важных случаях принимал решения не один, а собирал князей на общий совет, действовал как представитель и исполнитель всего державного княжеского рода.
Князь киевский считался всего лишь старшим среди других князей и в отличие от князей местных назывался «великим князем русским». Местные князья были относительно самостоятельными в своих владениях. А все вместе они нераздельно владели Русской землей всего княжеского рода. Таков был порядок авторитарной государственной организации в Киевской Руси, его корпоративная структура.
Целостного и достоверного освещения авториторизма, во всяком случае российского, история еще не получила. Однако его признаки хорошо известны на уровне имеющихся современных знаний. К их числу прежде всего относятся: 1) отчуждение народа от власти; 2) значительный централизм в руководстве обществом; 3) руководство и управление обществом во всех сферах жизнедеятельности осуществляется в основном командно-административными, приказными методами; 4) доминирование в политической системе одной правящей партии; 5) наблюдается во многом неправовой характер деятельности власти; 6) ущемление прав и свобод граждан; 7) армия, полиция, органы безопасности используются для подавления оппозиционных сил, выступающих против режима; 8) все средства массовой информации и само ее содержание берутся под строгий контроль государства.
Указанные выше признаки свидетельствуют, что авторитаризм был действительно присущ Древнерусскому государству — Киевский Руси до завоевания ее татаро-монголами.

Висновок
Итак, мы рассмотрели предпосылки возникновения древнерусского государства, а также образование древнерусского государства.
З усього вищевикладеного можна зробити наступні висновки.
Древнерусское государство явилось важнейшей вехой в истории народов нашей страны и его соседей в Европе и Азии. Древняя Русь стала крупнейшим для своего времени европейским государством. Ее площадь составляла более 1 млн. кв. км, а население - 4,5 млн. человек. Естественно, что она оказала сильнейшее влияние на судьбы мировой истории.
Древнерусское государство, созданное древнерусской народностью, явилось колыбелью трех крупнейших славянских народов - великороссов, украинцев и белорусов.
Древняя Русь с самого начала была полиэтническим государством. Народы, в нее вошедшие, продолжали потом свое развитие в составе других славянских государств, ставших ее преемниками. Одни из них ассимилировались, добровольно утратили свою этническую самостоятельность, другие же сохранились до наших дней.
В Древнерусском государстве сложилась форма раннефеодальной монархии, которая сохранилась потом и у ее преемников на протяжении нескольких веков.
Громадное значение имело древнерусское право, памятники которого, особенно Русская Правда, дожили и до Московского государства. Имели они значение и для права соседних народов.
Объективные исторические процессы развития феодализма повлекли за собой отмирание Древнерусского государства. Развитие феодальных отношений, породившее Древнюю Русь, привело, в конце концов, к ее распаду, неизбежному процессу установления феодальной раздробленности в 12 в.

Список використаної літератури:
1. Данилевський І.М. Давня Русь очима сучасників і нащадків (9-12 ст.). М., 2001. С. 340.
2. Гордієнко М.С. "Хрещення Русі": факти проти легенд і міфів. Л., 1986. С. 27.
3. Кацва Л.А., Юрганов А.Л. Історія Росії 7-15 ст. - М., 2001. С. 240.
4. Ключевський В.О. Вибрані лекції "Курсу російської історії". - М., 2002. - С. 672.
5. Ключевський В.О. Російська історія. Повний курс лекцій. У трьох книгах. - М., 1997. - С. 1792.
6. Кутьіна Г., Мулукаев Р., Новицька Т. Історія вітчизняного держави і права. Частина 2. - М., 2003. - С. 544.
7. Ловмянскій Х. Русь і нормани. М., 1985.
8. Мавродина Р.М. Київська Русь і кочівники (печеніги, торки, половці). Л., 1983.
9. Тихонов О.І. Історія вітчизняного держави і права. - М., 2003. - С. 120.
10. Фортунатов В.В. Історія вітчизняного держави і права (документи, таблиці, словник). Навчальний посібник. - М., 2000. - С. 144.
11. Цечоев В.К., Власов В.І., Степанов О.В. Історія вітчизняного держави і права. - М., 2003. - С. 480.
12. Чистяков О.І. Історія вітчизняного держави і права. Частина 1: Підручник. - М., 2001. - С. 430.
13. Чистяков О.І. Хрестоматія з історії вітчизняної держави і права. 1917-1991. - М., 2005. - С. 592.