Доктор історичних наук Г. ІОФФЕ.
Генерал Антон Іванович Денікін, як і генерали Алексєєв і Корнілов, вийшов з "простого народу". Його батько, Іван Денікін, - кріпак Саратовської губернії - був зданий в рекрути. Брав участь, як писали тоді в послужних списках, у багатьох справах і походах, а у відставку вийшов уже офіцером. Мати, Єлизавета Вржезінская, - з бідних польських дворян - до кінця життя погано говорила по-російськи.
Народився майбутній генерал у 1872 році у Варшавській губернії. Рано записався вольноопределяющихся в стрілецький полк і, якийсь час "потягнувши солдатську лямку", в 1890 році вступив до Київського юнкерське училище. Звідти через два роки його "випустили" в офіцерську службу.
В кінці 90-х років А. Денікін закінчив Академію Генерального штабу, потім був у різних штабних і командних посадах. Як людина з народження й виховання близький до солдатської середовищі, як офіцер, якому не були чужі ліберальні ідеї часу (Денікін писав і публікував статті та оповідання з критикою армійського побуту, відсталості військового начальства), він і своїх підлеглих намагався навчати по-новому.
Пізніше Денікін згадував, як, будучи ротним командиром, він спробував запровадити принципи, засновані не на "сліпому" підпорядкуванні солдата, а на свідомості, розумінні наказу, намагався при цьому уникати суворих покарань. Однак, на жаль, рота незабаром виявилася в числі гірших. Тоді, за спогадами Денікіна, втрутився фельдфебель Сцепуро. Він побудував роту, підняв свій величезний кулак і, обходячи лад, говорив: "Ось це вам не капітан Денікін!"
І все ж Денікін не став шанувальником методів свого фельдфебеля. Він рано захопився військової журналістикою, писав у різні журнали нариси й оповідання про побут, звичаї, бойового життя армії. Вони свідчили про безсумнівну літературний талант автора. Підписував їх Денікін псевдонімом "І. Ночін".
"Я прийняв російський лібералізм у його ідеологічної сутності без будь-якого партійного догматизму, - писав Денікін. - В широкому узагальненні це прийняття приводило мене до трьох положень: 1) конституційна монархія, 2) радикальні реформи і 3) мирні шляхи оновлення країни".
Цим переконанням Денікін залишався вірним до кінця. Як знати, може бути, вони зіграли в долі "білого справи" у Громадянську війну не найкращу роль.
*
Під час Російсько-японської війни Денікін не раз відзначався хоробрістю і бойовим майстерністю, за що був проведений в чин полковника. До речі, деякі автори стверджують, що й понині в Маньчжурії існує сопка, названа ім'ям Денікіна.
Коли спалахнула світова війна, генерал-майор Денікін прийняв бригаду, що входила до складу 8-ї армії Південно-Західного фронту. Примітно, що саме з цієї армії вийшли багато майбутні вожді Білого руху - Л. Корнілов, А. Каледін, С. Марков ... Безперервно бере участь у боях, денікінська бригада отримала назву "залізної", а сам Денікін був нагороджений орденом Святого Георгія 3-го ступеня.
У 1915 році почалася смуга невдач і поразок. Російські війська відступали. Віра в швидку перемогу танула, авторитет влади падав, економічне становище погіршувалося. Ліберальна опозиція як не можна краще використовувала всі ці обставини у політичній боротьбі з владою. В одному з листів Денікін писав: "На батьківщині стало геть зле. Своеручно рубають сук, на якому сидять спокон віку".
Крах монархії застало Денікіна на посаді командира 8-го армійського корпусу на Румунському фронті. А в середині березня 1917 року його викликали в Петроград, де він отримав призначення на посаду начальника штабу Ставки нового Верховного головнокомандувача - генерала М. Алексєєва. На цій посаді він перебував до кінця травня. Про страшний розвалі, який багато в чому став наслідком лютою політичної боротьби, внесеної до армії соперничавшими партіями, Денікін говорив в одному зі своїх виступів: "Немає сенсу в тієї божевільної вакханалії, де кругом прагнуть урвати все, що можливо, за допомогою знівеченої Батьківщини, де тисячі жадібних рук тягнуться до влади, розхитуючи її підвалини ".
Він рішуче вимагав від Тимчасового уряду відновити дисципліну в армії, аж до введення смертної кари на фронті і в тилу. Така позиція зближувала його з генералом Л. Корніловим.
Денікін не був безпосереднім учасником корніловського виступу в кінці серпня 1917 року. Але, будучи тоді головнокомандуючим Південно-Західним фронтом, він відкрито підтримав Корнілова, за що разом з іншими генералами свого штабу був арештований в Бердичеві. З величезною працею Надзвичайна слідча комісія у справі про заколот генерала Корнілова домоглася, щоб Денікіна перевели в Бихов, де вже містилися корніловці і де охорона була більш надійною. Коли генералів вели з в'язниці на вокзал, тільки самовідданість командував конвоєм капітана Бетлінга врятувала їх від люті солдатської натовпу. Бетлінг заклинав, благав солдатів: "Ви дали слово, товариші! Ви дали слово ..."
*
Биховський "сидіння" тривало приблизно до середини листопада 1917 року. Коли над Ставкою (вона знаходилася неподалік, у Могильові) нависла загроза - захоплення її більшовицькими загонами, - корніловські генерали почали таємно залишати Бихов. З паспортом на ім'я поляка А. Домбровсько го поїхав і Денікін. У 20-х числах він уже в Новочеркаську, де генерал Алексєєв формував Добровольчу армію. Разом з нею в лютому 1918 року Денікін пішов у 1-й Кубанський (Крижаний) похід, разом з нею брав участь у невдалому штурмі Катеринодара, що закінчився смертю генерала Корнілова в кінці березня.
З цього моменту армію очолив Денікін. Becной того ж року добровольці повернулися на Дон, що звільнився від влади більшовиків. Влітку вони знову рушили на Кубань, 2-й Кубанський похід увінчався тріумфом. Катеринодар був взятий. Під владою денікінської армії знаходилася тепер велика територія європейського півдня Росії. Було створено свого роду уряд - Особливу нараду. Офіційний політичний курс проголошений як "непредрешение". Це означало, що армія не буде заздалегідь визначати державний устрій Росії. Її мета - розгром більшовизму, після чого "господар землі російської" - Земський собор чи Національні збори - встановить основи майбутнього ладу.
Тим часом чисельність добровольців значно зросла (до 150 тисяч чоловік); сформувалися три армії: Добровольча, Донська та Кавказька. Вже до кінця весни 1919 року постало питання про визначення напряму головного стратегічного удару по червоних. Обговорювалися два варіанти. Перший - йти на південний схід, з'єднатися з арміями Колчака (влітку 1919 року Денікін визнав його Верховним правителем), а потім спільно рухатися на Москву. Другий - форсовано наступати на Москву. 3 липня 1919 Збройні сили півдня Росії (ЗСПР) отримали "московську директиву". Згодом деякі білі генерали та політики вважали її мало не фатальною помилкою. Але це згодом, а тоді успіх супроводив білим.
У середині жовтня 1919 добровольці захопили Орел. До Москви залишалося кілька переходів. Здавалося, вже чути передзвін московських дзвіниць. Здавалося, ще одне зусилля і ... Є свідчення, що більшовицька влада готувалися йти в підпілля. І саме в цей момент - момент найвищого успіху - розігралася катастрофа. Тонка ланцюжок наступаючих добровольців не витримала потужного контрудару червоних. А в тилу, захоплено запаморочливими перемогами, давно розвивався розвал. Там, на звільненій від червоних території, йшов справжній реваншистський шабаш. Поверталися старі господарі, панували сваволя, грабежі, страшні єврейські погроми. Чортополохом розквітала корупція. Введена вільна торгівля часто оберталася справжнім злодійством, причому бариші більшість підприємців і торговців намагалися відразу "відвести" за кордон. Відповіддю на всю цю вакханалію стало "рух зелених". Тут і Махно, і інші загони ("ні за червоних, ні за білих"), які наносили Добровольчої армії важкі удари. Денікін у відчаї писав дружині: "Ні душевного спокою. Щодня - картина розкрадань, грабежів, насильств по всій території збройних сил. Російський народ згори донизу упав так низько, що не знаю, чи вдасться йому піднятися з бруду".
Щоб Денікін написав таке, йому треба було дійсно пережити почуття розпачу. Але що він міг вдіяти? Застосувати "залізну руку"? У нього її й не було. Проте головне в іншому. Ось як писав один із сучасників, сам спостерігав картину розкладу, який захопив значну частину добровольців: "Шаленства знизу не можуть бути обмежені зверху жодними нормами, бо верхи, керуючі Добровольчою армією, або ж повністю в руках дуже шкідливих людей, або ж за необхідності йдуть за хвилею знизу ". Розраховували, ймовірно, на швидку остаточну перемогу, а там вже ... На жаль!
Почався відкат денікінських військ на південь, до Чорного моря. Авторитет головнокомандувача похитнувся. Праві елементи, незадоволені його "лібералізмом", різко активізувалися, об'єднуючись навколо командувача Кавказької армії генерала П. Врангеля. Він повів проти Денікіна справжню боротьбу, поширюючи у військах свої "рапорти", в яких різко звинувачував його у всіх невдачах і поразках. З новою силою спалахнув козачий сепаратизм.
Після новоросійської катастрофи, що завершилася евакуацією залишків денікінських військ у Крим, Денікін вирішив піти. На нараді вищих генералів, яке відбулося 22 березня 1920 року в Севастополі, головнокомандувачем був обраний П. Врангель. Денікін на англійському кораблі відбув до Константинополя. Тут він пережив ще один важкий удар. Член таємницею монархічної організації М. Харузін прямо в будівлі російського посольства застрелив начальника денікінського штабу І. Романовського, якого в чорносотенних колах числами "масоном". Як знати, може бути, наступний постріл призначався Денікіну? Вражений, морально розбитий, він виїхав до Англії. Весь його "капітал" складав приблизно 13 фунтів стерлінгів, а на утриманні перебували дружина, дочка Марина, її нянька, батьки дружини, діти генерала Корнілова (дочка Наталя та син Юрій), прийомна донька.
*
З цього дня життя колишнього головнокомандувача Збройними силами півдня Росії круто змінилася. Він став емігрантом, ледве зводив кінці з кінцями, вранці сам розпалював пічку в холодній квартирі. Незабаром з Лондона Денікін з сім'єю переїхав до Бельгії, а звідти до Угорщини. Весь свій час Денікін присвятив створенню фундаментальної праці (п'ять томів) "Нариси російської смути". До цього дня це одне з кращих творів з історії революції та громадянської війни в Росії.
У 1926 році Денікіна переїхали до Франції, де прожили майже 20 років. У середині 30-х років повіяли перші холодні вітри насувалася світової війни. Стало ясно, що Радянському Союзу не уникнути зіткнення з Німеччиною. Деякі емігранти готові були підтримати німецький фашизм, аби розгромити більшовиків. Денікін зайняв іншу позицію - патріотичну. Виступаючи з лекціями і в пресі, він закликав у разі війни стати на бік Червоної армії. Він вважав, що, зламавши хребет фашизму, Червона армія потім почне боротьбу за визволення своєї країни. У цьому, безсумнівно, була чимала політична наївність, нерозуміння того, що відбувалося в Радянській Росії. Втім, так тоді думав багато, не один Денікін.
У листопаді 1945 року Денікін виїхав до Америки. Коли союзники почали передавати радянським властям деяких колишніх білогвардійців і радянських військовополонених, що вступили в Російську визвольну армію (РВА) генерала А. Власова, Денікін, знаючи, що чекає їх у сталінській Росії, звернувся з листом до генерала Ейзенхауера. "Як солдат солдата", він просив не допустити загибелі цих людей. Відповіді не було. У 1946 році Денікін написав і направив урядам США та Англії меморандум під назвою "Російське питання". У ньому він роз'яснював, якою повинна бути позиція Заходу у випадку воєнного конфлікту з Радянським Союзом. Ні в якому разі не слід повторювати прорахунку Гітлера, який не тільки прагнув скинути комунізм, але й воював з російським народом.
Цікаво, що б сказав Денікін, доживи він до Горбачова-єльцинських днів, коли, за влучним висловом одного з наших сучасників, "целівшіе в комунізм потрапили в Росію". Втім, і в часи смути початку XX століття цілили в царизм, а теж потрапили до Росії ...
Антон Іванович Денікін помер у США в 1947 році. Прах його покоїться російською кладовищі в Нью-Джерсі.