Курова РОБОТА
тема: "Відносини Іспанії з країнами Латинської Америки в 1975-1991 рр.."
ПЛАН
1. Введення.
2. Іспанія після падіння франкістського режиму.
3. Взаємовідносини країн Латинської Америки та Іспанії в останній третині двадцятого століть.
3.1. Іспано-бразильські відносини.
3.2. Контакти Аргентини та Іспанії.
3.3. Іспано-чилійські взаємини.
4. Підсумки співпраці в різних областях Іспанії та країн латиноамериканського регіону.
5. Бібліографія.
Введення.
Остання третина двадцятого сторіччя характеризувалася різними геополітичними процесами, найбільш значущими з яких є розпад соціалістичного табору, завершення епохи біполярної зовнішньої політики країн світового співтовариства та перехід до монополярной системі Pax Amerikana. На тлі цих епохальних змін для пересічного спостерігача практично не поміченими проходять численні процес дезінтеграції і, навпаки, об'єднавчі тенденції в ряді регіонів земної кулі. Всі ці події просто-напросто включають у вигляді не самодостатніх ланок глобального переділу світу, після падіння Потсдамської системи.
За кривавими і яскравими з точки зору засобів масової інформації подіями в Югославії, Іраку, країнах-республіках колишнього СРСР і ряді країн Південної та Південно-Східної Азії практично не поміченими залишаються події, що відбуваються на території «Старого Світу». Розпад Радянського Союзу та активізація зовнішньополітичних планів США щодо посилення свого світового панування також відволікають увагу не дуже прозорливого спостерігача від змін, що відбуваються в країнах Латинської Америки і контактах останніх з деякими регіонами «старої» Європи.
І вже зовсім на другий план йдуть зміни, що відбуваються з країнами «задвірків» Європейського Союзу. Однією з таких країн і є Іспанія, яка після падіння франкістського режиму в 1975 р. переживає своє «друге народження».
Перебувала під владою профашистського тоталітарного режиму, тільки волею випадку та збігу щасливих обставин зберіг свої позиції після розгрому під час Другої світової війни націонал-соціалістичної Німеччини та її союзників, Іспанія опинилася на довгі десятиліття в міжнародній ізоляції. Починаючи з 1939 р., тобто з остаточної перемоги франкістів над республіканцями, Іспанія з кожним роком все більше і більше виявлялася у вакуумі дипломатичних та інших контактів. [1] Але якщо в роки Другої світової війни це було ще не так страшно, оскільки відносини між країнами Осі і режимом генерала Франко перебували на належному рівні і Іспанія примудрялася граючи на протиріччях між воюючими сторонами отримувати свою вигоду, то із закінченням війну вся світова громадськість дивилася на каудильйо та його режим як на заповідник тоталітаризму в Європі. Йдучи на поводі у своїх виборців практично всі демократичні держави в більшій чи меншій мірі в період 1945-1975 рр.. звели нанівець всі дипломатичні, економічні та суспільні контакти з Іспанією.
У нових умовах повоєнного розвитку і під час «холодної війни» Іспанії доводилося задовольнятися роллю «молодшого» партнера США на європейському континенті. Положення нерівноправного учасника міжнародних відносин і відверте відсування на другу або навіть треті роль у зовнішньополітичних ініціативах показували всю ущербність положення найбільшої країни Іберійського півострова. Ряд великих провалів у зовнішній політиці і конфуз у відношенні пропозицій Іспанії під час Суецької кризи прищепили до повного витіснення цієї країни з русла європейського політичного життя. Спроби змінити власний статус нерівноправного партнера привели Іспанію до активізації своєї зовнішньополітичної діяльності в басейні Тихого океану, тобто на територіях колишньої колоніальної системи іспанського королівства. Однак після закінчення Другої світової війни цей регіон розглядався Сполученими Штатами Америки як особиста вотчина і тому втручання «під внутрішньоамериканські справи» Іспанії ніхто не дозволив. Ще одне фіаско здавалося б остаточно закріпило за країною принижене і підпорядковане чужій диктату положення сателіта США.
Останнім регіоном, де можна було спробувати удачу іспанському зовнішньополітичному відомству, залишалася Латинська Америка, тісні зв'язки з якою зберігалися з часів колоніального панування Іспанії в даному регіоні.
Латинська Америка звільнилася від іспанського колоніального панування протягом першої половини дев'ятнадцятого сторіччя, проте релігійні, культурні та національні зв'язки між метрополією і колишніми колоніями не перервалися. Пануюча еліта латиноамериканських країн складалася з вихідців з Іспанії у другому-третьому поколінні і нащадків перших завойовників-конкістадорів. Таким чином, етнічна схожість, помножена на релігійну єдність, дозволяли Мадриду зберігати в даному регіоні серйозний вплив і зовнішньополітичні позиції. Бурхливі події ХХ століття і стрімке падіння авторитету Іспанії в світі (особливо після іспано-американської та громадянської воєн) призвели до послаблення ролі Мадрида в якості арбітра спорів латиноамериканських держав. [2]
На початку минулого століття в багатьох країнах Латинської Америки встановилися авторитарні режими кемалістською толку. Реалізуючи інтереси і сподівання місцевих політичних еліт, вони разом з тим були часто не визнані рештою світу. У подібній ситуації опинилася і Іспанія після завершення Другої світової війни. Не визнані більшістю країн світу Іспанія і авторитарні режими Латинської Америки були просто «приречені» на взаємне зближення.
Встановлення дипломатичних контактів та налагодження економічного співробітництва Іспанії і латиноамериканських держав активно сприяло ослабленню міжнародної ізоляції франкізму в другій половині 40-х - початку 50-х рр.. Особливо наочно це продемонструвала Аргентина в період президентства Х. Д. Перона, яка в обмін на економічну допомогу надавала активну дипломатичну підтримку франкістської Іспанії. [3]
Проте серйозні внутрішньополітичні проблеми в Іспанії і викликана цим стагнація економіки негативно вдарили по відносинам франкістської Іспанії з країнами Латинської Америки. Незважаючи на ряд спроб активізації економічного співробітництва між країнами і проведення так званих «Ибероамериканские конгресів», структурний криза тоталітарних режимів, що охопив як латиноамериканські держави, так і Іспанію не дозволив здійснити дані починання у задуманому варіанті.
Прагнучи хоч якось зберегти своє похитнулося вплив у регіоні зовнішня політика Іспанії в Латинській Америці отримує пропагандистське забезпечення. Активно насаджується і розкручується доктрина «Іспанідад». [4] Створюється образ Іспанії як "Матері-Батьківщини" латиноамериканських народів. Одним з найбільш серйозних пропагандистів нової теорії виступає в 50-60-рр. Інститут іспанської культури в країнах Латинської Америки.
Серйозні спроби використати невдоволення латиноамериканців експансією США в регіоні робить іспанська дипломатія під час Карибської кризи і події йому передували. На подив усього світу Іспанія підтримує кубинську революцію наперекір думці і настійним проханням свого могутнього патрона - США. Іспанські торгові судна не визнаючи блокади Куби з боку Сполучених Штатів Америки відвідують «острів Свободи».
Настільки ж активну зовнішньополітичну позицію займає Іспанія і у відносинах з Чилі. Активне економічне співробітництво Іспанії та Чилі в період Народного Єдності призводить до підписання взаємовигідного іспано-чилійського договору 1971 Даний документ є однією із ступенів, що дозволили Іспанії вийти на новий рівень взаємовідносин з країнами Латинської Америки. Завдяки цьому Іспанії вдалося стати учасником в діяльності Міжамериканського банку розвитку, а надалі і в таких міждержавних об'єднань як ОАД, ЛАСТІВ (Асоціації вільної торгівлі) та Андська група.
Всі ці оглушливі успіхи зовнішньої політики мадридської дипломатії в латиноамериканському регіоні зводилися нанівець закостенілим у своєму консерватизмі політичним режимом. Якщо політика «сильної руки» і «вождизм» могли себе хоч якось виправдати в період між двома світовими війнами, то, починаючи з 50-х рр.. вони діяли як серйозне гальмо для поступального розвитку Іспанії. Вони ж перешкоджали повноцінної інтеграції держави в міжнародну економічну і політичну систему, прирікаючи Іспанію існувати на задвірках історії. Проте все змінилося після смерті в 1975 р. Франциско Баамонде Франка, беззмінного глави держави і вождя консервативної Іспанської фаланги. Після смерті глави тоталітарної держави створена ним політична система стала тріщати по швах, що призвело до встановлення демократії і повалення франкістського режиму.
2. Іспанія після падіння франкістського режиму.
З падінням франкізму в 1975 році почався новий етап в історії Іспанії. В іспанській історичній літературі він отримав назву «постфранкістський період» або «період демократизації». Процес демократизації політичного життя Іспанії торкнувся всіх аспектів, в тому числі і зовнішню політику країни. Нові політичні сили, що прийшли до влади, висунули як основного завдання вихід їхньої міжнародної ізоляції.
Відбувається відновлення дипломатичних відносин з Мексикою, а також встановлення дипломатичних відносин з СРСР та європейськими соціалістичними країнами. Іспанія виходить з міжнародної ізоляції і починає активно боротися за завоювання для себе гідного місця у світовому співтоваристві.
Створюються сприятливі умови для активізації іспанської зовнішньої політики, в тому числі для проникнення іспанських капіталів економіку Латинської Америки, були пов'язані зі зростанням самостійних виступів латиноамериканських країн на світовій арені і підвищенням темпів їхнього економічного розвитку, що супроводжувався процесом імпортзамещяющей індустріалізації, що породжувало необхідність пошуку нових ринків і джерел фінансування. Уряду та військові режими, які правили в Латиноамериканських державах у другій половині двадцятого століття були зацікавлені у розвитку національної промисловості і проводили політику етатизму, для чого було необхідно постійне вливання в економіку великих фінансових коштів. Іспанія, хоча і не мала подібними вільними капіталами, але могла брати їх у інших країн Європи на сприятливих умовах і при мінімальній процентній ставці. [5]
Інтерес латиноамериканських країн до розширення співробітництва з Іспанією також був обумовлений пошуками ринків збуту для своїх товарів.
Активізація відносин з Іспанією відповідала завданням диверсифікованості зовнішніх зв'язків, надіям латиноамериканських країн послабити однобічну залежність від США. З огляду на «традиційну» дружбу з Іспанією, латиноамериканські країни розраховували на те, що Іспанія, разом з Португалією і Грецією замикала угруповання держав в Західній Європі, не зможе, на відміну від більш сильних партнерів, рішуче нав'язати свої вимоги і, таким чином, їхні взаємини будуть носити більш рівноправний характер і більше будуватися на обліку балансів інтересів.
Латиноамериканський курс Іспанії в постфранкістський період у своєму розвитку пройшов два головних етапи. На першому етапі (в основному відповідає періоду правління урядів Союзу демократичного центру: липень 1976 - жовтень 1982 років) уряду активно використовували позаблокову політику для прориву міжнародної ізоляції і розширення відносин з країнами Латинської Америки. Новим змістом наповнилася ідеологічне обгрунтування латиноамериканського курсу Іспанії. Реакційний паніспанізм поступився місцем нової концепції, в основу якої, на ряду з ідеєю про закономірності економічного, політичного і духовного зближення всіх іспаномовних народів, було покладено тезу про їх об'єднання в рамках Іберо-американського співтовариства націй, захисту прав людини і мирному переході до демократії.
До кінця цього етапу відбулося посилення європейського й атлантичного напрямку в зовнішній політиці Іспанії, країна вступила в НАТО. Уряд СДЦ на чолі з Л. Кальво Сотело (1981 - 1982 рр..) У зовнішній політиці головна увага стала приділяти зміцненню позицій Іспанії в Західній Європі, послабивши активність у Латинській Америці і в інших регіонах світу.
Другий етап розпочався в 1982 році. Прихід до влади Іспанської соціалістичної партії (жовтень 1982 року) з'явився важливою віхою в історії постфранкістської Іспанії, ознаменував зрушення вліво в політичному житті країни. Соціалісти здобули перемогу на виборах, виступивши з критикою пронатовської політики своїх попередників. Вони висунули програму боротьби за розрядку і ядерне роззброєння. Важливе місце в їхній програмі займали питання розширення співробітництва з латиноамериканськими країнами. Головна відмінність латиноамериканського курсу іспанських соціалістів від політики їх попередників полягає в тому, що ІСРП і уряд Гонсалеса на міжнародній арені виступили на користь визнання права латиноамериканських народів на визвольну боротьбу, на свободу офіційно-політичного вибору і своїми політичними справами продемонстрували намір, хоча непослідовно і половинчасто , сприяти здійсненню цього права.
Однак відносини між Іспанією та Латинською Америкою не завжди були «гладкими» у розглянутий період. Це пояснюється, перш за все, тим, що задуми і претензії іспанського керівництва нерідко перевершували наявні ресурси, які Іспанія може виділити для здійснення свого латиноамериканського курсу. У даному випадку мова йде як про економічні, так і про політичні засобах.
Активність Іспанії на латиноамериканському напрямку наростала більш повільними темпами, особливо в 80-х роках, чим на західноєвропейському й атлантичному напрямах. У результаті значення в зовнішньополітичній діяльності Іспанії латиноамериканського напрямку і, природно, його ефективність щодо зменшуються.
Залишаються не вирішеними багато проблем іспано-латиноамериканських відносин. Зокрема, Іспанії не вдалося домогтися реальних поступок Західної Європи латиноамериканським країнам як в області ліквідації фінансової заборгованості, так і в області торгово-економічних відносин. Не завжди іспанські ініціативи одержують однозначну позитивну оцінку в латиноамериканських країнах, де посилення впливу Іспанії розцінюється деякими колами як прояв схованої експансії НАТО в країнах, що розвиваються.
Незважаючи на існуючі труднощі Іспанія і латиноамериканські держави своєму розпорядженні чималі резерви для розширення взаємовигідного співробітництва.
Іспанія напружено шукає своє місце в біполярній системі міжнародних відносин. На початку 80-х рр.. відбувається широке громадське обговорення різних варіантів вирішення цього питання. Різні сили й угруповання іспанського суспільства пропонують різні позиції: вступ Іспанії до НАТО, збереження нейтралітету, участь у діяльності Руху неприєднання.
Після відставки уряду А. Суареса до влади приходить кабінету Л. Кальво Сотело. Його курс - якнайшвидший вступ Іспанії в НАТО. У грудні 1981 р. відбувається підписання договору про вступ Іспанії в НАТО. Це зміна зовнішньополітичного курсу призвело до деякого охолодження іспано-латиноамериканських взаємин. У зовнішній політики Мадрида починає відчуватися роздвоєність. Прагнення бути учасником НАТО часто йде в розріз з інтересами країн латиноамериканського регіону. [6]
Особливо яскраво ця роздвоєність проявляється під час англо-аргентинського конфлікту 1982 р. Перед зовнішньої дипломатією Іспанії постає проблема вибору між «північноатлантичної солідарністю» і «ибероамериканскими єдністю". [7]
Все більше і більше вливаючись в структури НАТО, Іспанія виявляється вимушеної значною мірою коригувати свою зовнішню політику на догоду інтересам альянсу. Однак, незважаючи на ослаблення військового та державного участі Іспанії у справах Латинської Америки бурхливо розвивається всіляке економічне співробітництво. Держава виявляється поставленим перед необхідністю дипломатичними шляхами підтримувати фінансову та економічну експансію іспанського капіталу в латиноамериканському регіоні. Це призводить до висновку ряд серйозних двосторонніх іспано-латиноамериканських договорів, які дозволили іберійським підприємцям опинитися в привілейованому положенні по відношенню до їх конкурентам з Європи та країн Азії. [8]
Найбільш наочними і цікавими для вивчення в описуваний період виступають зовнішньополітичні контакти Іспанії з Чилі, Аргентиною і Бразилією. З усіма цими державами Мадрид пов'язує тісна економічна співпраця, яка є запорукою політичних контактів між урядами країн. Більшою чи меншою мірою, але всі держави Латинської Америки є економічними партнерами Іспанії як у сфері промислового виробництва, так і у фінансово-ділових новації і експериментах. тема: "Відносини Іспанії з країнами Латинської Америки в 1975-1991 рр.."
ПЛАН
1. Введення.
2. Іспанія після падіння франкістського режиму.
3. Взаємовідносини країн Латинської Америки та Іспанії в останній третині двадцятого століть.
3.1. Іспано-бразильські відносини.
3.2. Контакти Аргентини та Іспанії.
3.3. Іспано-чилійські взаємини.
4. Підсумки співпраці в різних областях Іспанії та країн латиноамериканського регіону.
5. Бібліографія.
Введення.
Остання третина двадцятого сторіччя характеризувалася різними геополітичними процесами, найбільш значущими з яких є розпад соціалістичного табору, завершення епохи біполярної зовнішньої політики країн світового співтовариства та перехід до монополярной системі Pax Amerikana. На тлі цих епохальних змін для пересічного спостерігача практично не поміченими проходять численні процес дезінтеграції і, навпаки, об'єднавчі тенденції в ряді регіонів земної кулі. Всі ці події просто-напросто включають у вигляді не самодостатніх ланок глобального переділу світу, після падіння Потсдамської системи.
За кривавими і яскравими з точки зору засобів масової інформації подіями в Югославії, Іраку, країнах-республіках колишнього СРСР і ряді країн Південної та Південно-Східної Азії практично не поміченими залишаються події, що відбуваються на території «Старого Світу». Розпад Радянського Союзу та активізація зовнішньополітичних планів США щодо посилення свого світового панування також відволікають увагу не дуже прозорливого спостерігача від змін, що відбуваються в країнах Латинської Америки і контактах останніх з деякими регіонами «старої» Європи.
І вже зовсім на другий план йдуть зміни, що відбуваються з країнами «задвірків» Європейського Союзу. Однією з таких країн і є Іспанія, яка після падіння франкістського режиму в 1975 р. переживає своє «друге народження».
Перебувала під владою профашистського тоталітарного режиму, тільки волею випадку та збігу щасливих обставин зберіг свої позиції після розгрому під час Другої світової війни націонал-соціалістичної Німеччини та її союзників, Іспанія опинилася на довгі десятиліття в міжнародній ізоляції. Починаючи з 1939 р., тобто з остаточної перемоги франкістів над республіканцями, Іспанія з кожним роком все більше і більше виявлялася у вакуумі дипломатичних та інших контактів. [1] Але якщо в роки Другої світової війни це було ще не так страшно, оскільки відносини між країнами Осі і режимом генерала Франко перебували на належному рівні і Іспанія примудрялася граючи на протиріччях між воюючими сторонами отримувати свою вигоду, то із закінченням війну вся світова громадськість дивилася на каудильйо та його режим як на заповідник тоталітаризму в Європі. Йдучи на поводі у своїх виборців практично всі демократичні держави в більшій чи меншій мірі в період 1945-1975 рр.. звели нанівець всі дипломатичні, економічні та суспільні контакти з Іспанією.
У нових умовах повоєнного розвитку і під час «холодної війни» Іспанії доводилося задовольнятися роллю «молодшого» партнера США на європейському континенті. Положення нерівноправного учасника міжнародних відносин і відверте відсування на другу або навіть треті роль у зовнішньополітичних ініціативах показували всю ущербність положення найбільшої країни Іберійського півострова. Ряд великих провалів у зовнішній політиці і конфуз у відношенні пропозицій Іспанії під час Суецької кризи прищепили до повного витіснення цієї країни з русла європейського політичного життя. Спроби змінити власний статус нерівноправного партнера привели Іспанію до активізації своєї зовнішньополітичної діяльності в басейні Тихого океану, тобто на територіях колишньої колоніальної системи іспанського королівства. Однак після закінчення Другої світової війни цей регіон розглядався Сполученими Штатами Америки як особиста вотчина і тому втручання «під внутрішньоамериканські справи» Іспанії ніхто не дозволив. Ще одне фіаско здавалося б остаточно закріпило за країною принижене і підпорядковане чужій диктату положення сателіта США.
Останнім регіоном, де можна було спробувати удачу іспанському зовнішньополітичному відомству, залишалася Латинська Америка, тісні зв'язки з якою зберігалися з часів колоніального панування Іспанії в даному регіоні.
Латинська Америка звільнилася від іспанського колоніального панування протягом першої половини дев'ятнадцятого сторіччя, проте релігійні, культурні та національні зв'язки між метрополією і колишніми колоніями не перервалися. Пануюча еліта латиноамериканських країн складалася з вихідців з Іспанії у другому-третьому поколінні і нащадків перших завойовників-конкістадорів. Таким чином, етнічна схожість, помножена на релігійну єдність, дозволяли Мадриду зберігати в даному регіоні серйозний вплив і зовнішньополітичні позиції. Бурхливі події ХХ століття і стрімке падіння авторитету Іспанії в світі (особливо після іспано-американської та громадянської воєн) призвели до послаблення ролі Мадрида в якості арбітра спорів латиноамериканських держав. [2]
На початку минулого століття в багатьох країнах Латинської Америки встановилися авторитарні режими кемалістською толку. Реалізуючи інтереси і сподівання місцевих політичних еліт, вони разом з тим були часто не визнані рештою світу. У подібній ситуації опинилася і Іспанія після завершення Другої світової війни. Не визнані більшістю країн світу Іспанія і авторитарні режими Латинської Америки були просто «приречені» на взаємне зближення.
Встановлення дипломатичних контактів та налагодження економічного співробітництва Іспанії і латиноамериканських держав активно сприяло ослабленню міжнародної ізоляції франкізму в другій половині 40-х - початку 50-х рр.. Особливо наочно це продемонструвала Аргентина в період президентства Х. Д. Перона, яка в обмін на економічну допомогу надавала активну дипломатичну підтримку франкістської Іспанії. [3]
Проте серйозні внутрішньополітичні проблеми в Іспанії і викликана цим стагнація економіки негативно вдарили по відносинам франкістської Іспанії з країнами Латинської Америки. Незважаючи на ряд спроб активізації економічного співробітництва між країнами і проведення так званих «Ибероамериканские конгресів», структурний криза тоталітарних режимів, що охопив як латиноамериканські держави, так і Іспанію не дозволив здійснити дані починання у задуманому варіанті.
Прагнучи хоч якось зберегти своє похитнулося вплив у регіоні зовнішня політика Іспанії в Латинській Америці отримує пропагандистське забезпечення. Активно насаджується і розкручується доктрина «Іспанідад». [4] Створюється образ Іспанії як "Матері-Батьківщини" латиноамериканських народів. Одним з найбільш серйозних пропагандистів нової теорії виступає в 50-60-рр. Інститут іспанської культури в країнах Латинської Америки.
Серйозні спроби використати невдоволення латиноамериканців експансією США в регіоні робить іспанська дипломатія під час Карибської кризи і події йому передували. На подив усього світу Іспанія підтримує кубинську революцію наперекір думці і настійним проханням свого могутнього патрона - США. Іспанські торгові судна не визнаючи блокади Куби з боку Сполучених Штатів Америки відвідують «острів Свободи».
Настільки ж активну зовнішньополітичну позицію займає Іспанія і у відносинах з Чилі. Активне економічне співробітництво Іспанії та Чилі в період Народного Єдності призводить до підписання взаємовигідного іспано-чилійського договору 1971 Даний документ є однією із ступенів, що дозволили Іспанії вийти на новий рівень взаємовідносин з країнами Латинської Америки. Завдяки цьому Іспанії вдалося стати учасником в діяльності Міжамериканського банку розвитку, а надалі і в таких міждержавних об'єднань як ОАД, ЛАСТІВ (Асоціації вільної торгівлі) та Андська група.
Всі ці оглушливі успіхи зовнішньої політики мадридської дипломатії в латиноамериканському регіоні зводилися нанівець закостенілим у своєму консерватизмі політичним режимом. Якщо політика «сильної руки» і «вождизм» могли себе хоч якось виправдати в період між двома світовими війнами, то, починаючи з 50-х рр.. вони діяли як серйозне гальмо для поступального розвитку Іспанії. Вони ж перешкоджали повноцінної інтеграції держави в міжнародну економічну і політичну систему, прирікаючи Іспанію існувати на задвірках історії. Проте все змінилося після смерті в 1975 р. Франциско Баамонде Франка, беззмінного глави держави і вождя консервативної Іспанської фаланги. Після смерті глави тоталітарної держави створена ним політична система стала тріщати по швах, що призвело до встановлення демократії і повалення франкістського режиму.
2. Іспанія після падіння франкістського режиму.
З падінням франкізму в 1975 році почався новий етап в історії Іспанії. В іспанській історичній літературі він отримав назву «постфранкістський період» або «період демократизації». Процес демократизації політичного життя Іспанії торкнувся всіх аспектів, в тому числі і зовнішню політику країни. Нові політичні сили, що прийшли до влади, висунули як основного завдання вихід їхньої міжнародної ізоляції.
Відбувається відновлення дипломатичних відносин з Мексикою, а також встановлення дипломатичних відносин з СРСР та європейськими соціалістичними країнами. Іспанія виходить з міжнародної ізоляції і починає активно боротися за завоювання для себе гідного місця у світовому співтоваристві.
Створюються сприятливі умови для активізації іспанської зовнішньої політики, в тому числі для проникнення іспанських капіталів економіку Латинської Америки, були пов'язані зі зростанням самостійних виступів латиноамериканських країн на світовій арені і підвищенням темпів їхнього економічного розвитку, що супроводжувався процесом імпортзамещяющей індустріалізації, що породжувало необхідність пошуку нових ринків і джерел фінансування. Уряду та військові режими, які правили в Латиноамериканських державах у другій половині двадцятого століття були зацікавлені у розвитку національної промисловості і проводили політику етатизму, для чого було необхідно постійне вливання в економіку великих фінансових коштів. Іспанія, хоча і не мала подібними вільними капіталами, але могла брати їх у інших країн Європи на сприятливих умовах і при мінімальній процентній ставці. [5]
Інтерес латиноамериканських країн до розширення співробітництва з Іспанією також був обумовлений пошуками ринків збуту для своїх товарів.
Активізація відносин з Іспанією відповідала завданням диверсифікованості зовнішніх зв'язків, надіям латиноамериканських країн послабити однобічну залежність від США. З огляду на «традиційну» дружбу з Іспанією, латиноамериканські країни розраховували на те, що Іспанія, разом з Португалією і Грецією замикала угруповання держав в Західній Європі, не зможе, на відміну від більш сильних партнерів, рішуче нав'язати свої вимоги і, таким чином, їхні взаємини будуть носити більш рівноправний характер і більше будуватися на обліку балансів інтересів.
Латиноамериканський курс Іспанії в постфранкістський період у своєму розвитку пройшов два головних етапи. На першому етапі (в основному відповідає періоду правління урядів Союзу демократичного центру: липень 1976 - жовтень 1982 років) уряду активно використовували позаблокову політику для прориву міжнародної ізоляції і розширення відносин з країнами Латинської Америки. Новим змістом наповнилася ідеологічне обгрунтування латиноамериканського курсу Іспанії. Реакційний паніспанізм поступився місцем нової концепції, в основу якої, на ряду з ідеєю про закономірності економічного, політичного і духовного зближення всіх іспаномовних народів, було покладено тезу про їх об'єднання в рамках Іберо-американського співтовариства націй, захисту прав людини і мирному переході до демократії.
До кінця цього етапу відбулося посилення європейського й атлантичного напрямку в зовнішній політиці Іспанії, країна вступила в НАТО. Уряд СДЦ на чолі з Л. Кальво Сотело (1981 - 1982 рр..) У зовнішній політиці головна увага стала приділяти зміцненню позицій Іспанії в Західній Європі, послабивши активність у Латинській Америці і в інших регіонах світу.
Другий етап розпочався в 1982 році. Прихід до влади Іспанської соціалістичної партії (жовтень 1982 року) з'явився важливою віхою в історії постфранкістської Іспанії, ознаменував зрушення вліво в політичному житті країни. Соціалісти здобули перемогу на виборах, виступивши з критикою пронатовської політики своїх попередників. Вони висунули програму боротьби за розрядку і ядерне роззброєння. Важливе місце в їхній програмі займали питання розширення співробітництва з латиноамериканськими країнами. Головна відмінність латиноамериканського курсу іспанських соціалістів від політики їх попередників полягає в тому, що ІСРП і уряд Гонсалеса на міжнародній арені виступили на користь визнання права латиноамериканських народів на визвольну боротьбу, на свободу офіційно-політичного вибору і своїми політичними справами продемонстрували намір, хоча непослідовно і половинчасто , сприяти здійсненню цього права.
Однак відносини між Іспанією та Латинською Америкою не завжди були «гладкими» у розглянутий період. Це пояснюється, перш за все, тим, що задуми і претензії іспанського керівництва нерідко перевершували наявні ресурси, які Іспанія може виділити для здійснення свого латиноамериканського курсу. У даному випадку мова йде як про економічні, так і про політичні засобах.
Активність Іспанії на латиноамериканському напрямку наростала більш повільними темпами, особливо в 80-х роках, чим на західноєвропейському й атлантичному напрямах. У результаті значення в зовнішньополітичній діяльності Іспанії латиноамериканського напрямку і, природно, його ефективність щодо зменшуються.
Залишаються не вирішеними багато проблем іспано-латиноамериканських відносин. Зокрема, Іспанії не вдалося домогтися реальних поступок Західної Європи латиноамериканським країнам як в області ліквідації фінансової заборгованості, так і в області торгово-економічних відносин. Не завжди іспанські ініціативи одержують однозначну позитивну оцінку в латиноамериканських країнах, де посилення впливу Іспанії розцінюється деякими колами як прояв схованої експансії НАТО в країнах, що розвиваються.
Незважаючи на існуючі труднощі Іспанія і латиноамериканські держави своєму розпорядженні чималі резерви для розширення взаємовигідного співробітництва.
Іспанія напружено шукає своє місце в біполярній системі міжнародних відносин. На початку 80-х рр.. відбувається широке громадське обговорення різних варіантів вирішення цього питання. Різні сили й угруповання іспанського суспільства пропонують різні позиції: вступ Іспанії до НАТО, збереження нейтралітету, участь у діяльності Руху неприєднання.
Після відставки уряду А. Суареса до влади приходить кабінету Л. Кальво Сотело. Його курс - якнайшвидший вступ Іспанії в НАТО. У грудні 1981 р. відбувається підписання договору про вступ Іспанії в НАТО. Це зміна зовнішньополітичного курсу призвело до деякого охолодження іспано-латиноамериканських взаємин. У зовнішній політики Мадрида починає відчуватися роздвоєність. Прагнення бути учасником НАТО часто йде в розріз з інтересами країн латиноамериканського регіону. [6]
Особливо яскраво ця роздвоєність проявляється під час англо-аргентинського конфлікту 1982 р. Перед зовнішньої дипломатією Іспанії постає проблема вибору між «північноатлантичної солідарністю» і «ибероамериканскими єдністю". [7]
Все більше і більше вливаючись в структури НАТО, Іспанія виявляється вимушеної значною мірою коригувати свою зовнішню політику на догоду інтересам альянсу. Однак, незважаючи на ослаблення військового та державного участі Іспанії у справах Латинської Америки бурхливо розвивається всіляке економічне співробітництво. Держава виявляється поставленим перед необхідністю дипломатичними шляхами підтримувати фінансову та економічну експансію іспанського капіталу в латиноамериканському регіоні. Це призводить до висновку ряд серйозних двосторонніх іспано-латиноамериканських договорів, які дозволили іберійським підприємцям опинитися в привілейованому положенні по відношенню до їх конкурентам з Європи та країн Азії. [8]
3. Взаємовідносини країн Латинської Америки та Іспанії в останній третині двадцятого століть.
3.1. Іспано-бразильські відносини.
Бразилія (Федеративна Республіка Бразилія) виступає на світовому ринку в ролі аграрно-сировинної бази розвинених капіталістичних країн, поставляючи їм кави (близько 10% бразильського експорту), бавовна, какао, цукор, деревину, залізну і марганцеву руди, імпортуючи різні промислові товари та мінеральне паливо. [9] Країна виробляє близько 2% ВМП. На початку останнього десятиліття ХХ століття бразильська економіка перебувала на 10-му місці у світі. Економічна активність Бразилії вище, ніж в інших країнах, що розвиваються. Експорт становить 10% її Валового Внутрішнього Продукту, а промисловість - близько 30%, що аналогічно показникам деяких розвинених країн.
За багатьма соціально-економічними ознаками Бразилія належить до країнам, але займає серед них особливе місце. Володіючи великим економічним потенціалом і досить високим рівнем економічного розвитку, вона входить до числа нових індустріальних країн.
Багаті запаси гідроенергії і корисних копалин, особливо залізної (друге місце в світі) і марганцевої руд, створюють основу для розвитку важкої промисловості, а величезні лісові масиви відкривають широкі перспективи перед галузями, пов'язаними з переробкою деревини.
Бразилія входить в групу найбільш розвинених країн Латинської Америки. На її території зосереджено 2 / 3 всіх промислових підприємств Латиноамериканського регіону. На частку країни доводиться понад половини науково-технічного потенціалу Південної Америки.
У період після Другої світової війни і в післявоєнні роки в країні відносно швидко розвивалася промисловість. У 1991 році економічно активне населення країни досягало 64 млн. чоловік. У сільському господарстві зайнято - 23% і в промисловості - 18%. У торгівлі працює 12%, а в будівництві - 6%.
На відміну від більшості країн Південної Америки і Мексики, видобувна промисловість почала розвиватися в Бразилії порівняно недавно. Лише в перші десятиліття після Другої світової війни даної галузі виробництва уряд і фінансові кола Бразилії стали приділяти належну увагу.
У видобутку корисних копалин, особливо нафти і залізної руди, важливу роль відіграє держава, але багато великі підприємства, які видобувають марганець та інші корисні копалини, контролює міжнародний капітал.
Певну нішу в галузі розробки надр Бразилії займає і Іспанія, яка є посередником при наданні великих кредитів державі для розвитку транспорту і переробної промисловості.
Бразилія має найбільшою в Латинській Америці чорною металургією. У 40-і роки в Волта-Редонде (штат Ріо-де-Жанейро) на гроші американського Eximbank було побудовано перше металургійне підприємство. У 1980 р. в країні було виплавлено 6,8 млн. т сталі. Близько 50% продукції чорної металургії припадає на завод Волта-Редонда, що належить державі. Більше 76% загальної вартості обслуговування заводського комплексу покрите зовнішніми кредитами у Західній Німеччині і Франції при активному зовнішньополітичному посередництва Іспанії через структури Європейського Економічного Співтовариства. [10]
Бразильське держава вкладає великі кошти (міжнародні кредити і позики в Сполучених Штатів Америки) у будівництво електростанцій, прагнучи зміцнити енергетичну базу бразильської промисловості. Незважаючи на те, що кілька найбільших гідроелектростанцій належить державі (гідрокомплекс Мережі-Кедаш на р.Парана), ключові позиції у виробництві електроенергії займають іноземні компанії.
Підсумовуючи вищесказане, слід вказати на те, що відомий бразильський історик Лусіано Мартінш налічує в сучасній Бразилії три етапи. [11]
Перший (починається з другої половини XIX ст.) Характерний тим, що організація економіки і суспільства в цілому базується на розвитку аграрно-експортного сектора. Країна інтегрується у світове капіталістичне господарство, але безпосередній контроль іноземного капіталу незначний, вирішальну роль відіграють місцеві виробники («кавові барони» і т.п.).
На другому етапі (20-40-ті роки минулого століття) розвивається процес індустріалізації в його першій фазі (виробництво предметів споживання). Йде прискорена урбанізація, центр економічного і суспільного життя переміщається в місто. Падає значення аграрно-експлуатуючої олігархії, швидко ростуть буржуазія, різко посилюється роль держави, поширюється популізм.
Третій етап (50-ті роки і далі) відзначений другою фазою індустріалізації (виробництво засобів споживання), вторгненням іноземного капіталу, «інтеріорізіруются» в країні, так само як і кризою буржуазії, занепадом популізму і загальним «глибокою кризою влади в 60-х роках» . [12]
Після перемоги на виборах 1955 до влади в Бразилії приходить Жуселино Кубічек представник центристських буржуазних кіл, людина компромісу, спритний політичний комбінатор, що став найпопулярнішим президентом. Вирішивши стати ініціатором бурхливого економічного підйому, він викинув гасло «П'ятдесят років прогресу за п'ять років». [13] Дух економічного розвитку - «дезенволвімьентіжму» - охоплює країну. Виникають грандіозні підприємства, компанії, вся нація розбурхана будівельної лихоманкою. Починається спорудження нової столиці (1956 р.) - міста Бразиліа. Підприємці, підрядники, спекулянти несуться до багатства на хвилях небаченого буму. Будівництво величезних заводів у Сан-Паулу перетворюють округ в «бразильський Детройт». [14]
Виникли нові галузі індустрії - машинобудування, приладобудування, хімічна промисловість. Неймовірними темпами розвивалася тільки що створена автомобільна промисловість. Імпорт споживчих товарів тривалого користування практично був припинений.
Іноземний капітал, поспішаючи захопити свою частку, хлинув у Бразилію бурхливим потоком. Франкістська Іспанія прагнути урвати частину небаченої прибутку для себе. У період 1955-1970-х років на частку іспанських підприємців та інвесторів припадає приблизно 17-23% фінансових вкладень в бурхливо розвивається економіку Бразилії. Багато економічні ініціативи іспанського економічного проникнення в Латинську Америку пов'язані з ім'ям великого політичного діяча-Г.Лопеса Браво.
Однак бурхливий підйом привів до ряду негативних наслідків. Нестримно зростала інфляція, падала реальна зарплата трудящих, ресурси країни перенапружуватися. Кубічек звернувся до іноземного капіталу, надавши йому ряд привілеїв. За роки його президентства в Бразилії було завезено близько 450 млн. доларів. Іноземні монополії зайняли панівне становище в найважливіших, найбільш перспективних галузях бразильської економіки.
Криза влади, викликаний «перегрівом економіки», призвела до ряду військових переворотів, в результаті яких керівництво країною захопила армія (1968 р.). Орієнтуючись на світових лідерів, військові створили так звану «капіталістично-технобюрократіческую модель» (за визначенням бразильського соціолога Перейри). [15]
Головними динамічними елементами, «моторами розвитку» моделі стали транснаціональні корпорації (ТНК) зі своїми філіями та клієнтами і потужний держсектор. Найбільші ТНК, такі як «Фольксваген», «Дженерал Моторз», «Форд», «Тойота», «Симменс», «Крупп», «Фіат», «Вестінгауз» і багато інших перевели до Бразилії значну частину свого виробничого потенціалу; їх прямі інвестиції у виробництво обчислюються мільярдами доларів. Військовий режим цілеспрямовано створював максимально сприятливий для іноземних інвесторів клімат. Бурхливий економічний розвиток отримує визначення «Бразильського дива».
Опинившись не в змозі протистояти економічної конкуренції світових економічних лідерів, Іспанія виявляється вимушеної задовольнятися роллю другорядного інвестора. Спроби поліпшити фінансове становище мадридської дипломатії шляхом отримання кредитів у Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) для подальшого вкладення їх у стрімко розвивається економіку Бразилії стикається з активною протидією Федеративної Республіки Німеччини. Західнонімецька дипломатія, прагнучи максимально захистити власних підприємців від конкуренції іберійців, починаючи з 1982 р. багаторазово зриває отримання кредитів Іспанією, для подальшого кредитування Бразилії та Аргентини. Надана сама собі Іспанія виявляється не в змозі на рівних конкурувати у фінансових вливаннях в економіку Бразилії, і поступово витісняється іншими країнами з цієї галузі фінансів. Тепер основна частина прямих капіталовкладень (30% наприкінці 1991 р.) належить американським ТНК, 14,7% - німецьким, близько 10 - японським і 8% - швейцарським. Британський капітал, який займав раніше чільне місце в бразильському господарстві, скоротив свій вплив. Іспанська капітал з Бразилії практично повністю витіснено з країни.
Опинившись відсунути на другі ролі, мадридська дипломатія прагнути зберегти свій вплив у регіоні шляхом інтеграції в міждержавні органи Латинської Америки. Шляхом двосторонніх договорів про культурне та етнографічному співробітництво іспанська дипломатія намагається захистити власну зовнішню політику в регіоні від втручання не іберійських націй. Посилюється вплив Іспанії на країни Латинської Америки за допомогою католицької церкви, яка отримує від мадридського уряду великі фінансові вливання на проведення проіспанськими агітації в Латиноамериканському регіоні.
Після приходу в ході виборів Іспанської Соціалістичної Робочої Партії (ІСРП) до влади в 1982 році уряд соціалістів відразу ж приступило до пошуків нових шляхів зближення з Латинською Америкою.
Особливо гостро до моменту приходу до влади ІСРП стояла проблема заборгованості Бразилії світового економічного співтовариства. Країна почала пожинати плоди «хижацького та ірраціонального розвитку, при якому величезна більшість ресурсів використовується для сприяння накопичення капіталу в руках різних великих монополій». [16]
Оскільки Бразилія на 80% «працює» на імпортної нафти, причому нафту становить 45% усього енергобалансу країни, то світова нафтова криза, що почалася в 1973 р., найбільш сильно вдарила по державі. Різке підвищення цін на нафту на світовому ринку плюс зростаючі витрати на імпорт нафтопродуктів, сталі і мінеральних добрив призвели до того, що вже в 1974 р. бразильський імпорт виріс за вартістю на 108%. [17]
Зовнішній борг країни, що складав у 1964 р. 3 млрд. доларів, виріс до 1974 р. до 17 млрд., а до 1982 р. - до 80 млрд. доларів. У 1984 р. зовнішня заборгованість Бразилії досягла фантастичної суми - 100 млрд. доларів. Тільки на виплату відсотків по кредитах в 1983 р. довелося витратити 18 млрд. доларів. [18] Країна все більше і більше скочувалася в економічну прірву.
Саме в цей момент допомогу Іспанії виявилася для Бразилії як не можна до речі. Будучи одночасно країною-кредитором і країною-боржником, Іспанія намагалася орієнтувати своїх партнерів в Латинській Америці, в тому числі і Бразилію, на пошуки компромісного рішення проблеми. Перехресне кредитування та позики у світових лідерів дозволили бразильському уряду на час зменшити внутрішню і зовнішню напруженість.
Однак зміна зовнішньополітичного курсу Іспанії після 1982 р. і орієнтація правлячої еліти в Мадриді на Середземноморські акценти розвитку і тіснішу інтеграцію до Європейського Співтовариства призвели до значного скорочення обсягів торгівлі між Іспанією та країнами регіону. Бразилія як і решта іберо-американські партнери Іспанії в регіоні починають виявлятися не при справах.
До середини 80-х років намітилося зниження інтенсивності політичних контактів між ними.
Тільки після перемоги соціалістів на парламентських виборах в 1986 році іспанський уряд зробив кроки для тог, щоб переломити цю негативну тенденцію і взяло курс на реактівізацію відносин Іспанії з країнами Латинської Америки.
Всі тісніше вливаючись у співпрацю з Європейським Союзом, Іспанія у другій половині 80-х років бере на себе роль посередника у розвитку зв'язків Європейського союзу з країнами Латинської Америки.
Послідовне скорочення частки США у зовнішній торгівлі Бразилії, відносне зменшення частки американських інвестицій в загальному обсязі іноземних капіталовкладень із зростанням капіталовкладень країн Західної Європи і Японії, а також загострення суперечностей з США з питань економічних взаємовідносин створили об'єктивні передумови для більш самостійної позиції Бразилії у відносинах з країнами, що розвиваються.
Позитивні тенденції простежуються в посередницькій діяльності Іспанії між Європейським союзом з МЕРКОСУР (Загальний ринок Південного конуса). [19]
Незважаючи на те, що економічний вплив Іспанії на Бразилію за останні двадцять років зведено нанівець жорсткою конкуренцією інших капіталістичних країн, мадридська дипломатія зберігає певні «важелі тиску» на Бразилію допомогою етно-культурного і релігійного подібності. За допомогою активної участі Іспанії в різних організаціях і об'єднаннях країн Латинської Америки Мадрид опиняється в стані корегувати курс держав латиноамериканського регіону у сприятливий для себе і своїх партнерів по Європейському Співдружності русло.
3.2. Контакти Аргентини та Іспанії.
Аргентина (Аргентинська Республіка) - друге за територією і населенням держава Південної Америки. Вона поставляє на світовий ринок м'ясні продукти, вовна, шкіри та зерно. Ці товари становлять близько 75% аргентинського експорту. Імпортує вона головним чином промислове обладнання, тверде та рідке паливо. Основним зовнішньоторговельним партнером Аргентини виступає Європейський Союз, який пред'являє попит на зерно і м'ясні продукти.
За кількістю робітників і вартості продукції чільне місце в аргентинській промисловості займає харчова промисловість, особливо м'ясна. Найбільші м'ясокомбінати належать англійською та північноамериканським компаніям. Щодо розвинена текстильна промисловість. За виробництвом бавовняних тканин Аргентина займає друге місце в Латинській Америці, поступаючись тільки Бразилії. Велике значення вовняної промисловості, добре забезпеченої сировиною.
Важка індустрія не покриває потреб країни. Найважливіші її галузі - виробництво електроенергії, головним чином на теплових електростанціях, видобуток нафти, нафтопереробка, нафтохімія, металургія, металообробка і машинобудування. У цих галузях досить сильні позиції займає держава. [20]
Багата традиція військових переворотів і хунт різного штибу накладає на розвиток Аргентини своєрідний відбиток. Армія має значну участь в управлінні державним сектором економіки. При цьому слід враховувати, що формування армійських традицій і власне збройних сил Аргентинської Республіки відбувалося під впливом німецької милитаристической школи. Так на формування доктрин аргентинської армії великий вплив зробили німецькі військові теоретики. Свою роль зіграла і підготовка аргентинського офіцерського складу в Німеччині та Італії. У 1939 році, коли вибухнула друга світова війна, з 34 генералів 17 пройшли службу в Німеччині, майже половина перших викладачів Вищої військової школи були німцями. [21]
Сприйняття держави як геополітичного гегемона у регіоні властиво для аргентинської правлячої політичної та військової еліти. З цим пов'язано мілітарна зовнішньополітичне кредо більшості заходів керівництва аргентинського держави. Профашистська політика аргентинського військового керівництва і тісні контакти в 30-40-ті роки з Італією та Німеччиною призвели до тісного зближення франкістської Іспанії та Аргентини. Після поразки країн Осі в Другій світовій війні і Іспанія, і Аргентина поспішили продемонструвати свою лояльність переможцям. Підсумком подібних дій стає висновок Аргентинський Республікою дуже вигідних для США договорів. Аргентина потрапляє під диктат Сполучених Штатів Америки і багато в чому втрачає свободу зовнішньополітичного маневру. На даному етапі контакти між «знедоленими режимами» Аргентини та Іспанії сходять практично нанівець. Обидві країн побоюються афішувати свої політичні погляди і плани на майбутній розвиток.
Чергування демократичних режимів і військових переворотів у період 1945-1973 років призводить до значного ослаблення позицій Аргентини в світі.
В кінці 1950-60-х років важливим напрямом зовнішньої політики аргентинського уряду було зміцнення економічних, політичних і культурних зв'язків з країнами регіону. Великий інтерес представляє позиція Аргентини у вирішенні такої складної та суперечливої проблеми, якою є інтеграція латиноамериканських країн, яка має не тільки економічний, але і політичний аспект.
Тенденція до інтеграції, відбивала прагнення до досягнення економічної самостійності, прискоренню індустріалізації, ліквідації нерівноправного становища в міжнародній торгівлі, розширення ринків для експорту своїх товарів.
Ідеї економічної інтеграції отримали широке поширення серед аргентинської буржуазії. Однак слід відзначити наявність великих розбіжностей і протиріч серед її раз різних угруповань щодо цілей і методів здійснення інтеграції. Середня і дрібна буржуазія, виступаючи за зближення з іншими країнами Латинської Америки, намагалася домогтися економічної незалежності країни, створити єдиний блок латиноамериканських держав, що протистоїть політичної та економічної експансії США. Угруповання великої буржуазії, пов'язані з іноземним капіталом розраховували на фінансову допомогу північноамериканських монополій і збільшення своїх прибутків шляхом проникнення на ринок менш розвинених країн континенту.
Відбувається активізація зв'язків Аргентини з країнами регіону. Переслідуючи ці цілі, Аргентина уклала двосторонні угоди з Бразилією, Уругваєм, Перу.
Одночасно з цим аргентина прагнути встановити міцні взаємовигідні відносини з країнами Західної Європи. Провідником такої політики і надійним партнером цих ініціатив виступає Іспанія. Однак надії на те, що Іспанія після вступу в ЄС стане сполучною ланкою між ЄС і Латинською Америкою, виявляються неспроможними. [22]
На перехідному етапі між періодом импортзамещения і приходом до влади військових в Аргентині правил законно обраний президент. Одним з найважливіших аспектів зовнішньополітичного курсу уряду Ільіа була його латиноамериканська політика. Зміцнюючи економічні, політичні та культурні зв'язки з державами Латинської Америки, особливо з сусідніми державами, аргентинська дипломатія прагнула до підвищення престижу своєї країни в Західній півкулі. Місцева буржуазія в пошуках нових ринків збуту товарів прагнула використати ЛАСТІВ (Латиноамериканська Асоціація Вільної Торгівлі), у створенні якої вона грала одну з першорядних ролей.
Прагнення знаходитися на лідируючих позиціях у регіоні постійно підштовхувало Буенос-Айрес до конфліктів з сусідами. Однак за участю іспанської дипломатії та наявності здорового глузду з боку правителів Аргентини, більшість спірних проблем вдавалося вирішувати за столом переговорів.
Незважаючи на ряд економічних договорів з Бразилією, Аргентинська Республіка постійно мала «камінь спотикання» у контактах з цією країною через гирла Ла-Плати. Такий же спірною територією виступають і Мальдівські (Фолклендські) острови, конфлікт із-за яких привів до відкритого збройного конфлікти між Аргентиною і Великобританією.
Причинами конфлікту з'явилися територіальний спір між провідною імперіалістичною державою, членом військового блоку НАТО Великобританією, з одного боку, і розвивається капіталістичною країною, членом Організації Американських Держав Аргентиною - з іншого і небажання уряду торі відмовитися від своєї колоніальної політики.
Важливу роль у загостренні конфліктної ситуації зіграли США, які спочатку намагалися взяти на себе роль посередника у вирішенні спору і одночасно зміцнити свій вплив у цьому районі, а потім, відкрито блокуючись з партнером по НАТО, сприяли розв'язанню "малої війни". [23]
Позиція іспанкою дипломатії в даному конфлікті спрямована на мирне врегулювання - Мадрид підтримав резолюцію ООН № 502, яка закликала сторони припинити збройне протистояння. [24] Проте і Аргентина, і Велика Британія «закусили вудила». Маючи тісні історичні зв'язки з Аргентиною, Іспанія виявилася не в змозі надати будь-яку допомогу державі, що значною мірою погіршило контакт між країнами. Ще більше сприяло охолодженню агрентіно-іспанської дружби приєднання Мадрида до ембарго зброї та військового сировини, введеного Великобританією і Сполученими Штатами Америки по відношенню до Аргентини. Опинившись на роздоріжжі, перед вибором позиції, Іспанія на шкоду національному і релігійному єдності, зробила ставку на партнерство в НАТО і не надала Аргентині повноцінної допомоги, обмежившись дипломатичними нотами і закликами. Цього згодом аргентинці пробачити так і не змогли Іспанії.
Не маючи серйозного фінансового впливу, мадридське уряд втратив в очах Аргентини той образ «Батьківщини-Матері», який Іспанія створювала протягом всього двадцятого століття. Після Мальдівської катастрофи і падіння військової хунти іспанська дипломатія вже не мала належного впливу в Аргентині, поступившись своїм місцем «європейського патрона» Західної Німеччини, активно подрежавшей Аргентину у вирішенні конфлікту.
Останні роки мадридська дипломатія намагається повернути престиж, що похитнувся і вплив на Аргентину та її найближчих сусідів. Найбільш значущі приготування для здійснення цього були зроблені при проведенні святкування 500-річчя відкриття Америки. Проте не дивлячись на деяке «потепління» у відносинах між країнами, колишнього рівня довіри та контактів не спостерігається. Спроби культурного співробітництва стикаються на ряд перешкод, найбільш значущими з яких є два. Перше - відсутність у Іспанії достатньої кількості вільних фінансових коштів, які необхідно вкладати в кредитування аргентинської економіки. І друге - «синдром зради», який відчувають аргентинці по відношенню до Іспанії.
3.3. Іспано-чилійські взаємини.
У системі міжнародного поділу праці Чилі - гірничопромислових країна, яка постачає на світовий ринок мідь, залізну руду, селітру, йод та імпорт всілякі промислові вироби і деякі продукти харчування. [25]
Головний експортний товар - мідь, довгий час викликала пильну увагу Сполучених Штатів. До 1960м років американські фірми вклали так багато в чилійські мідні рудники, що фактично володіли більшою їх частиною. Коли до влади в 1964 році прийшов консервативний президент Едуардо Фрей, він спробував націоналізувати мідні рудники, але безуспішно - бізнес-співтовариство зробило цього запеклий опір.
З 1964-го по 1970-й рік у Чилі продовжувалася "революція свободи" під керівництвом президента Едуардо Фрея. З 1970-го по 1974-й, президент Сальвадор Альєнде вів країну по "чилійської дорозі до соціалізму". З 1973 по 1989, генерал Аугусто Піночет і його військовий режим проводив "тиху революцію". Однак у той же самий час економіка країни вийшла на одне з перших місць серед країн Південної Америки, що дозволило Чилі вступити в такі організації, як Азіатсько-тихоокеанська організація економічного співробітництва і Північноамериканська угода щодо зони вільної торгівлі. Чилі є членом ООН і всіх спеціалізованих агентств цієї організації, Організації американських держав. Після 1990 року Чилі повернулося до демократії.
У відносинах між Іспанією і Чилі протягом усієї другої половини двадцятого століття існувала якась недомовленість, не визначеність. Не маючи достатнього обсягу фінансових коштів для успішної конкуренції з США в економіці країни іспанці були змушені задовольнятися етнокультурним співпрацею. Будь-які, навіть дуже боязкі, спроби Іспанії закріпитися в економіці Чилі, орієнтованої на видобуток корисних копалин, негайно ж стикалися з жорстким, а часом і відверто агресивним відсіччю з боку Сполучених Штатів Америки.
До правління генерала Піночета, що був ставлеником ЦРУ і колишнього «оплотом» американського впливу в регіоні, зовнішньополітичні контакти Чилі та Іспанії були вкрай не значні. Ліберальний Мадрид не міг піти на угоду з відвертим диктаторським режимом, що проводив геноцид власного народу. Навпаки, іспанські дипломата і правозахисники всіляко викривали піночетівський режим і вказували світовій спільноті на порушення прав людини в Чилі.
Ще більше неприйняття в іспано-чилійських відносинах намітилося після Фолклендського конфлікту між Аргентиною і Великобританією, в якому активну допомогу британцям надав особисто Піночет і його чилійський режим.
Після відставки Піночета іспанські дипломати стали вимагати суду над колишнім диктатором. Однак протягом десяти років ці праці не приносили видимого результату. Все змінилося коли в жовтні 1998 Піночет був арештований в Лондоні на вимогу іспанської влади, що звинувачували його в геноциді, тероризмі і вбивствах іспанських громадян, громадян Чилі і інших країн.
До вимог Іспанії приєдналися Франція, Швейцарія і Бельгія, які наполягали на тому, що генерал має відповісти за порушення прав людини. У відносинах Чилі з Великобританією та Іспанією виникла відчутна напруженість, оскільки дипломатична недоторканність чилійського громадянина була, на думку чилійської сторони, порушена.
Однак після низки переговорів уряд Іспанії заявив, що не буде вимагати видачі звільненого британською владою колишнього чилійського диктатора. «Іспанія має намір поважати рішення Великої Британії, і дати можливість генералу повернутися в Чилі і не брати участь у судовому процесі», на якому наполягали уряду чотирьох європейських країн та правозахисні організації. Іспанське уряд не приховував своєї опозиції юридичним крокам проти генерала. До того ж, воно стурбоване тим, що такі кроки вже пошкодили відносин Іспанії з Чилі.
4. Підсумки співпраці в різних областях Іспанії та країн латиноамериканського регіону.
За перше десятиліття після падіння франкістської диктатури, в Іспанії відбулися помітні зрушення у відносинах між країнами Латинської Америки та їх колишньою метрополією. Демонтаж франкізму, демократичні зміни в Іспанії викликали широкий відгук у латиноамериканських країнах, відкрили сприятливі можливості для зближення Іспанії з латиноамериканськими державами. У цілому з кінця 70-х років до початку 80-х років відносини Іспанії з латиноамериканськими країнами досягли значного рівня й утворили автономний напрямок у зовнішньополітичній діяльності, як Іспанії, так і великою групою латиноамериканських країн.
Розвитку відносин багато в чому сприяли їх взаємні інтереси. Активність іспанського уряду була викликана прискоренням економічного розвитку Іспанії в 60-х - початку 70-х років, яке служило стимулом до пошуків нових ринків збуту.
Важливим спонукальним стимулом інтересу Іспанії до Латинської Америки була необхідність подолання політичної ізоляції, в якій знаходився франкістський режим. Вибір латиноамериканського напрямку як головного в третьемірской стратегії Іспанії визначався також наявністю певної бази, зокрема, культурно-історичними традиціями, спільністю релігії і мови.
Це створювало можливості для складання нових форм відносин між Іспанією і латиноамериканськими країнами, які розглядали їх як важливий канал для зміцнення свого співробітництва з Західною Європою, бачили в них один з можливих шляхів подолання однобічної залежності від США.
Значно зросла роль Іспанії в дозволі проблем країн латиноамериканського континенту й у процесах, пов'язаних з врегулюванням регіональних конфліктів у цьому районі земної кулі. В останні роки в іспанській політиці в Латинській Америці з'явився новий аспект, пов'язаний зі вступом країни в ЄС і посиленням впливу цього впливового «центру сили» на внутрішню і зовнішню політику Іспанії.
Спираючись на позаблокову позицію, використовуючи гасла єдності іспоноязичних націй, мадридське уряд став проводити в Латинській Америці політику наведення "мостів довіри», значно розширила політичний діалог з країнами регіону. Іспанії вдалося домогтися успіхів у зближенні з регіональними організаціями в Латинській Америці. Уряд Іспанії виступило з ініціативою створення Іберо-американського співтовариства націй.
Успішно розпочатий процес відновлення відносин Іспанії з латиноамериканськими країнами наприкінці 70-х років зіткнувся з певними труднощами. На тлі економічних ускладнень і загострення внутрішньополітичних суперечностей у країні, а також згортання процесів розрядки, визначився відхід правлячих кіл Іспанії від позаблоковою лінії у зовнішній політиці, намітилося явне і більш тісне зближення з західними союзниками і НАТО.
Поворот правлячих кіл Іспанії до початку 80-х років в бік атлантизму, вступ Іспанії в 1982 році в НАТО і виникла у зв'язку з цим повна підпорядкованість зовнішньої політики Іспанії стратегії НАТО викликали сторожкість у латиноамериканських країнах, внесли ускладнює елемент у відносини між іспано-мовний країнами .
У першій половині 80-х років у відносинах з латиноамериканськими країнами й іншими державами третього світу в період конфліктних ситуацій у Латинської Америки і Карибському басейні іспанські уряду слідували самостійним курсом, відмінним від політики США та інших держав у цих країнах. Серйозні протиріччя між Іспанією і США виявилися в питаннях врегулювання конфліктних ситуацій у країнах Латинської Америки і Карибського басейну. Мадрид засудив агресивні дії адміністрації США проти Нікарагуа, усіляко підтримував Контадорскій процес і гватемальської Угоди, схвалене нарадою голів п'яти Центральноамериканських держав у серпні 1987 року. З цією позицією пов'язані посередницькі зусилля Іспанії в справі залучення Західноєвропейських країн до надання економічної допомоги центральноамериканської країни.
Латиноамериканський курс Іспанії у своєму розвитку пройшов два головних етапи. На першому етапі (липень 1976 - жовтень 1982 років) уряду активно використовували позаблокову політику для прориву міжнародної ізоляції і розширення відносин з країнами Латинської Америки. Новим змістом наповнилася ідеологічне обгрунтування латиноамериканського курсу Іспанії. Було покладено тезу про їх об'єднання в рамках Іберо-американського співтовариства націй, захисту прав людини і мирному переході до демократії. До кінця цього етапу відбулося посилення європейського й атлантичного напрямку в зовнішній політиці Іспанії, країна вступила в НАТО.
Другий етап розпочався в 1982 році. Висувається програма боротьби за розрядку і ядерне роззброєння. Головна відмінність нового етапу - виступ на користь визнання права латиноамериканських народів на визвольну боротьбу, на свободу соціально-політичного.
Однак відносини між Іспанією та Латинською Америкою не завжди були «гладкими» у розглянутий період. Це пояснюється, перш за все, тим, що задуми і претензії іспанського керівництва нерідко перевершували наявні ресурси, які Іспанія може виділити для здійснення свого латиноамериканського курсу. У даному випадку мова йде як про економічні, так і про політичні засобах.
Незважаючи на існуючі труднощі Іспанія і латиноамериканські держави своєму розпорядженні чималі резерви для розширення взаємовигідного співробітництва.
5. БІБЛІОГРАФІЯ.
1. Анікєєва Н. Є. Іспанія в системі європейських держав у 80-90-і рр.. / / Проблеми безпеки в Європі. М., 1998.
2. Доценко В. Д. Флоти у локальних конфліктах другої половини XX століття. - М.: ACT, СПб.: Terra Fantastica, 2001.
3. Забєліна Т. Ю.., Бразильська «модель» військово-диктаторського режиму. - Політична система суспільства в Латинській Америці. М., 1982.
4. Красиков А. Іспанія і світова політика. М., 1989.
5. Мирський Г. І. Роль армії у політичному житті країн «третього світу», М., «Наука», 1989.
6. Орлов О. О. Проблема відносин Іспанії з НАТО та іншими військово-політичними інститутами Заходу. М., 1998.
7. Пожарська С. П. Таємна дипломатія Мадрида: Зовнішня політика Іспанії в роки другої світової війни. М., 1971.
8. Пряхін Д. Зовнішня політика Іспанії. М., 1968.
9. Синельщикова І. Г. Іспанія - Латинська Америка: нові тенденції у зовнішньоекономічних зв'язках. / / Латинська Америка, 2001, № 12.
10. Цуканов О., До економічної політики президента Кубичека. - Нова і новітня історія. 1967, № 2.
11. Економічна географія зарубіжних країн. Під ред. Ледовських С.І. і Семевского Б.М., М., «Просвещение», 1984.
12. Енциклопедія військового мистецтва. - Війни другої половини XX століття. - Мінськ, Література, 1998.
В кінці 1950-60-х років важливим напрямом зовнішньої політики аргентинського уряду було зміцнення економічних, політичних і культурних зв'язків з країнами регіону. Великий інтерес представляє позиція Аргентини у вирішенні такої складної та суперечливої проблеми, якою є інтеграція латиноамериканських країн, яка має не тільки економічний, але і політичний аспект.
Тенденція до інтеграції, відбивала прагнення до досягнення економічної самостійності, прискоренню індустріалізації, ліквідації нерівноправного становища в міжнародній торгівлі, розширення ринків для експорту своїх товарів.
Ідеї економічної інтеграції отримали широке поширення серед аргентинської буржуазії. Однак слід відзначити наявність великих розбіжностей і протиріч серед її раз різних угруповань щодо цілей і методів здійснення інтеграції. Середня і дрібна буржуазія, виступаючи за зближення з іншими країнами Латинської Америки, намагалася домогтися економічної незалежності країни, створити єдиний блок латиноамериканських держав, що протистоїть політичної та економічної експансії США. Угруповання великої буржуазії, пов'язані з іноземним капіталом розраховували на фінансову допомогу північноамериканських монополій і збільшення своїх прибутків шляхом проникнення на ринок менш розвинених країн континенту.
Відбувається активізація зв'язків Аргентини з країнами регіону. Переслідуючи ці цілі, Аргентина уклала двосторонні угоди з Бразилією, Уругваєм, Перу.
Одночасно з цим аргентина прагнути встановити міцні взаємовигідні відносини з країнами Західної Європи. Провідником такої політики і надійним партнером цих ініціатив виступає Іспанія. Однак надії на те, що Іспанія після вступу в ЄС стане сполучною ланкою між ЄС і Латинською Америкою, виявляються неспроможними. [22]
На перехідному етапі між періодом импортзамещения і приходом до влади військових в Аргентині правил законно обраний президент. Одним з найважливіших аспектів зовнішньополітичного курсу уряду Ільіа була його латиноамериканська політика. Зміцнюючи економічні, політичні та культурні зв'язки з державами Латинської Америки, особливо з сусідніми державами, аргентинська дипломатія прагнула до підвищення престижу своєї країни в Західній півкулі. Місцева буржуазія в пошуках нових ринків збуту товарів прагнула використати ЛАСТІВ (Латиноамериканська Асоціація Вільної Торгівлі), у створенні якої вона грала одну з першорядних ролей.
Прагнення знаходитися на лідируючих позиціях у регіоні постійно підштовхувало Буенос-Айрес до конфліктів з сусідами. Однак за участю іспанської дипломатії та наявності здорового глузду з боку правителів Аргентини, більшість спірних проблем вдавалося вирішувати за столом переговорів.
Незважаючи на ряд економічних договорів з Бразилією, Аргентинська Республіка постійно мала «камінь спотикання» у контактах з цією країною через гирла Ла-Плати. Такий же спірною територією виступають і Мальдівські (Фолклендські) острови, конфлікт із-за яких привів до відкритого збройного конфлікти між Аргентиною і Великобританією.
Причинами конфлікту з'явилися територіальний спір між провідною імперіалістичною державою, членом військового блоку НАТО Великобританією, з одного боку, і розвивається капіталістичною країною, членом Організації Американських Держав Аргентиною - з іншого і небажання уряду торі відмовитися від своєї колоніальної політики.
Важливу роль у загостренні конфліктної ситуації зіграли США, які спочатку намагалися взяти на себе роль посередника у вирішенні спору і одночасно зміцнити свій вплив у цьому районі, а потім, відкрито блокуючись з партнером по НАТО, сприяли розв'язанню "малої війни". [23]
Позиція іспанкою дипломатії в даному конфлікті спрямована на мирне врегулювання - Мадрид підтримав резолюцію ООН № 502, яка закликала сторони припинити збройне протистояння. [24] Проте і Аргентина, і Велика Британія «закусили вудила». Маючи тісні історичні зв'язки з Аргентиною, Іспанія виявилася не в змозі надати будь-яку допомогу державі, що значною мірою погіршило контакт між країнами. Ще більше сприяло охолодженню агрентіно-іспанської дружби приєднання Мадрида до ембарго зброї та військового сировини, введеного Великобританією і Сполученими Штатами Америки по відношенню до Аргентини. Опинившись на роздоріжжі, перед вибором позиції, Іспанія на шкоду національному і релігійному єдності, зробила ставку на партнерство в НАТО і не надала Аргентині повноцінної допомоги, обмежившись дипломатичними нотами і закликами. Цього згодом аргентинці пробачити так і не змогли Іспанії.
Не маючи серйозного фінансового впливу, мадридське уряд втратив в очах Аргентини той образ «Батьківщини-Матері», який Іспанія створювала протягом всього двадцятого століття. Після Мальдівської катастрофи і падіння військової хунти іспанська дипломатія вже не мала належного впливу в Аргентині, поступившись своїм місцем «європейського патрона» Західної Німеччини, активно подрежавшей Аргентину у вирішенні конфлікту.
Останні роки мадридська дипломатія намагається повернути престиж, що похитнувся і вплив на Аргентину та її найближчих сусідів. Найбільш значущі приготування для здійснення цього були зроблені при проведенні святкування 500-річчя відкриття Америки. Проте не дивлячись на деяке «потепління» у відносинах між країнами, колишнього рівня довіри та контактів не спостерігається. Спроби культурного співробітництва стикаються на ряд перешкод, найбільш значущими з яких є два. Перше - відсутність у Іспанії достатньої кількості вільних фінансових коштів, які необхідно вкладати в кредитування аргентинської економіки. І друге - «синдром зради», який відчувають аргентинці по відношенню до Іспанії.
3.3. Іспано-чилійські взаємини.
У системі міжнародного поділу праці Чилі - гірничопромислових країна, яка постачає на світовий ринок мідь, залізну руду, селітру, йод та імпорт всілякі промислові вироби і деякі продукти харчування. [25]
Головний експортний товар - мідь, довгий час викликала пильну увагу Сполучених Штатів. До 1960м років американські фірми вклали так багато в чилійські мідні рудники, що фактично володіли більшою їх частиною. Коли до влади в 1964 році прийшов консервативний президент Едуардо Фрей, він спробував націоналізувати мідні рудники, але безуспішно - бізнес-співтовариство зробило цього запеклий опір.
З 1964-го по 1970-й рік у Чилі продовжувалася "революція свободи" під керівництвом президента Едуардо Фрея. З 1970-го по 1974-й, президент Сальвадор Альєнде вів країну по "чилійської дорозі до соціалізму". З 1973 по 1989, генерал Аугусто Піночет і його військовий режим проводив "тиху революцію". Однак у той же самий час економіка країни вийшла на одне з перших місць серед країн Південної Америки, що дозволило Чилі вступити в такі організації, як Азіатсько-тихоокеанська організація економічного співробітництва і Північноамериканська угода щодо зони вільної торгівлі. Чилі є членом ООН і всіх спеціалізованих агентств цієї організації, Організації американських держав. Після 1990 року Чилі повернулося до демократії.
У відносинах між Іспанією і Чилі протягом усієї другої половини двадцятого століття існувала якась недомовленість, не визначеність. Не маючи достатнього обсягу фінансових коштів для успішної конкуренції з США в економіці країни іспанці були змушені задовольнятися етнокультурним співпрацею. Будь-які, навіть дуже боязкі, спроби Іспанії закріпитися в економіці Чилі, орієнтованої на видобуток корисних копалин, негайно ж стикалися з жорстким, а часом і відверто агресивним відсіччю з боку Сполучених Штатів Америки.
До правління генерала Піночета, що був ставлеником ЦРУ і колишнього «оплотом» американського впливу в регіоні, зовнішньополітичні контакти Чилі та Іспанії були вкрай не значні. Ліберальний Мадрид не міг піти на угоду з відвертим диктаторським режимом, що проводив геноцид власного народу. Навпаки, іспанські дипломата і правозахисники всіляко викривали піночетівський режим і вказували світовій спільноті на порушення прав людини в Чилі.
Ще більше неприйняття в іспано-чилійських відносинах намітилося після Фолклендського конфлікту між Аргентиною і Великобританією, в якому активну допомогу британцям надав особисто Піночет і його чилійський режим.
Після відставки Піночета іспанські дипломати стали вимагати суду над колишнім диктатором. Однак протягом десяти років ці праці не приносили видимого результату. Все змінилося коли в жовтні 1998 Піночет був арештований в Лондоні на вимогу іспанської влади, що звинувачували його в геноциді, тероризмі і вбивствах іспанських громадян, громадян Чилі і інших країн.
До вимог Іспанії приєдналися Франція, Швейцарія і Бельгія, які наполягали на тому, що генерал має відповісти за порушення прав людини. У відносинах Чилі з Великобританією та Іспанією виникла відчутна напруженість, оскільки дипломатична недоторканність чилійського громадянина була, на думку чилійської сторони, порушена.
Однак після низки переговорів уряд Іспанії заявив, що не буде вимагати видачі звільненого британською владою колишнього чилійського диктатора. «Іспанія має намір поважати рішення Великої Британії, і дати можливість генералу повернутися в Чилі і не брати участь у судовому процесі», на якому наполягали уряду чотирьох європейських країн та правозахисні організації. Іспанське уряд не приховував своєї опозиції юридичним крокам проти генерала. До того ж, воно стурбоване тим, що такі кроки вже пошкодили відносин Іспанії з Чилі.
4. Підсумки співпраці в різних областях Іспанії та країн латиноамериканського регіону.
За перше десятиліття після падіння франкістської диктатури, в Іспанії відбулися помітні зрушення у відносинах між країнами Латинської Америки та їх колишньою метрополією. Демонтаж франкізму, демократичні зміни в Іспанії викликали широкий відгук у латиноамериканських країнах, відкрили сприятливі можливості для зближення Іспанії з латиноамериканськими державами. У цілому з кінця 70-х років до початку 80-х років відносини Іспанії з латиноамериканськими країнами досягли значного рівня й утворили автономний напрямок у зовнішньополітичній діяльності, як Іспанії, так і великою групою латиноамериканських країн.
Розвитку відносин багато в чому сприяли їх взаємні інтереси. Активність іспанського уряду була викликана прискоренням економічного розвитку Іспанії в 60-х - початку 70-х років, яке служило стимулом до пошуків нових ринків збуту.
Важливим спонукальним стимулом інтересу Іспанії до Латинської Америки була необхідність подолання політичної ізоляції, в якій знаходився франкістський режим. Вибір латиноамериканського напрямку як головного в третьемірской стратегії Іспанії визначався також наявністю певної бази, зокрема, культурно-історичними традиціями, спільністю релігії і мови.
Це створювало можливості для складання нових форм відносин між Іспанією і латиноамериканськими країнами, які розглядали їх як важливий канал для зміцнення свого співробітництва з Західною Європою, бачили в них один з можливих шляхів подолання однобічної залежності від США.
Значно зросла роль Іспанії в дозволі проблем країн латиноамериканського континенту й у процесах, пов'язаних з врегулюванням регіональних конфліктів у цьому районі земної кулі. В останні роки в іспанській політиці в Латинській Америці з'явився новий аспект, пов'язаний зі вступом країни в ЄС і посиленням впливу цього впливового «центру сили» на внутрішню і зовнішню політику Іспанії.
Спираючись на позаблокову позицію, використовуючи гасла єдності іспоноязичних націй, мадридське уряд став проводити в Латинській Америці політику наведення "мостів довіри», значно розширила політичний діалог з країнами регіону. Іспанії вдалося домогтися успіхів у зближенні з регіональними організаціями в Латинській Америці. Уряд Іспанії виступило з ініціативою створення Іберо-американського співтовариства націй.
Успішно розпочатий процес відновлення відносин Іспанії з латиноамериканськими країнами наприкінці 70-х років зіткнувся з певними труднощами. На тлі економічних ускладнень і загострення внутрішньополітичних суперечностей у країні, а також згортання процесів розрядки, визначився відхід правлячих кіл Іспанії від позаблоковою лінії у зовнішній політиці, намітилося явне і більш тісне зближення з західними союзниками і НАТО.
Поворот правлячих кіл Іспанії до початку 80-х років в бік атлантизму, вступ Іспанії в 1982 році в НАТО і виникла у зв'язку з цим повна підпорядкованість зовнішньої політики Іспанії стратегії НАТО викликали сторожкість у латиноамериканських країнах, внесли ускладнює елемент у відносини між іспано-мовний країнами .
У першій половині 80-х років у відносинах з латиноамериканськими країнами й іншими державами третього світу в період конфліктних ситуацій у Латинської Америки і Карибському басейні іспанські уряду слідували самостійним курсом, відмінним від політики США та інших держав у цих країнах. Серйозні протиріччя між Іспанією і США виявилися в питаннях врегулювання конфліктних ситуацій у країнах Латинської Америки і Карибського басейну. Мадрид засудив агресивні дії адміністрації США проти Нікарагуа, усіляко підтримував Контадорскій процес і гватемальської Угоди, схвалене нарадою голів п'яти Центральноамериканських держав у серпні 1987 року. З цією позицією пов'язані посередницькі зусилля Іспанії в справі залучення Західноєвропейських країн до надання економічної допомоги центральноамериканської країни.
Латиноамериканський курс Іспанії у своєму розвитку пройшов два головних етапи. На першому етапі (липень 1976 - жовтень 1982 років) уряду активно використовували позаблокову політику для прориву міжнародної ізоляції і розширення відносин з країнами Латинської Америки. Новим змістом наповнилася ідеологічне обгрунтування латиноамериканського курсу Іспанії. Було покладено тезу про їх об'єднання в рамках Іберо-американського співтовариства націй, захисту прав людини і мирному переході до демократії. До кінця цього етапу відбулося посилення європейського й атлантичного напрямку в зовнішній політиці Іспанії, країна вступила в НАТО.
Другий етап розпочався в 1982 році. Висувається програма боротьби за розрядку і ядерне роззброєння. Головна відмінність нового етапу - виступ на користь визнання права латиноамериканських народів на визвольну боротьбу, на свободу соціально-політичного.
Однак відносини між Іспанією та Латинською Америкою не завжди були «гладкими» у розглянутий період. Це пояснюється, перш за все, тим, що задуми і претензії іспанського керівництва нерідко перевершували наявні ресурси, які Іспанія може виділити для здійснення свого латиноамериканського курсу. У даному випадку мова йде як про економічні, так і про політичні засобах.
Незважаючи на існуючі труднощі Іспанія і латиноамериканські держави своєму розпорядженні чималі резерви для розширення взаємовигідного співробітництва.
5. БІБЛІОГРАФІЯ.
1. Анікєєва Н. Є. Іспанія в системі європейських держав у 80-90-і рр.. / / Проблеми безпеки в Європі. М., 1998.
2. Доценко В. Д. Флоти у локальних конфліктах другої половини XX століття. - М.: ACT, СПб.: Terra Fantastica, 2001.
3. Забєліна Т. Ю.., Бразильська «модель» військово-диктаторського режиму. - Політична система суспільства в Латинській Америці. М., 1982.
4. Красиков А. Іспанія і світова політика. М., 1989.
5. Мирський Г. І. Роль армії у політичному житті країн «третього світу», М., «Наука», 1989.
6. Орлов О. О. Проблема відносин Іспанії з НАТО та іншими військово-політичними інститутами Заходу. М., 1998.
7. Пожарська С. П. Таємна дипломатія Мадрида: Зовнішня політика Іспанії в роки другої світової війни. М., 1971.
8. Пряхін Д. Зовнішня політика Іспанії. М., 1968.
9. Синельщикова І. Г. Іспанія - Латинська Америка: нові тенденції у зовнішньоекономічних зв'язках. / / Латинська Америка, 2001, № 12.
10. Цуканов О., До економічної політики президента Кубичека. - Нова і новітня історія. 1967, № 2.
11. Економічна географія зарубіжних країн. Під ред. Ледовських С.І. і Семевского Б.М., М., «Просвещение», 1984.
12. Енциклопедія військового мистецтва. - Війни другої половини XX століття. - Мінськ, Література, 1998.
[1] Пожарська С. П. Таємна дипломатія Мадрида: Зовнішня політика Іспанії в роки другої світової війни. М., 1971, С.162.
[2] Красиков А. Іспанія і світова політика. М., 1989, С. 72.
[3] Пряхін Д. Зовнішня політика Іспанії. М., 1968, С.78.
[4] Красиков А., С.95.
[5] Анікєєва Н. Є. Іспанія в системі європейських держав у 80-90-і рр.. / / Проблеми безпеки в Європі. М., 1998, С.41.
[6] Орлов А. А. Проблема відносин Іспанії з НАТО та іншими військово-політичними інститутами Заходу. М., 1998, С. 49.
[7] Красиков А., С.24.
[8] Пряхін Д., С.113.
[9] Економічна географія зарубіжних країн. Під ред. Ледовських С.І. і Семевского Б.М., М., «Просвещение», 1984, Ч. I., с.285.
[10] Економічна географія зарубіжних країн, с.289.
[11] Мирський Г.І. Роль армії у політичному житті країн «третього світу», М., «Наука», 1989., С.93.
[12] Мирський Г.І., С.94.
[13] Цуканов О., До економічної політики президента Кубичека. - Нова і новітня історія. 1967, № 2, С. 123-124.
[14] Економічна географія зарубіжних країн, С.292.
[15] Мирський Г.І., С.106.
[16] Забєліна Т. Ю.., Бразильська «модель» військово-диктаторського режиму. - Політична система суспільства в Латинській Америці. М., 1982, с.333.
[17] Мирський Г.І., С.107.
[18] Економічна географія зарубіжних країн, С.293-294.
[19] Синельщикова І. Г. Іспанія - Латинська Америка: нові тенденції у зовнішньоекономічних зв'язках. / / Латинська Америка, 2001, № 12, С. 62-87.
[20] Економічна географія зарубіжних країн, С.298-299.
[21] Мирський Г.І., С.123.
[22] Економічна географія зарубіжних країн, с.299-300.
[23] Доценко В. Д. Флоти у локальних конфліктах другої половини XX століття. - М.: ACT, СПб.: Terra Fantastica, 2001, С.243.
[24] Енциклопедія військового мистецтва. - Війни другої половини XX століття. - Мінськ, Література, 1998, с.492-496.
[25] Економічна географія зарубіжних країн, с.314.