Історія міста Володимира

Найбільшою загадкою є вали ветшаніе міста, які не збереглися. Південна частина валів зникла, очевидно, в XV-XVI ст. У сучасному рельєфі можна насилу простежити їх наявність за невисокою гряді, що йде уздовж Клязьмінскому берегової тераси. На початку XVIII століття ще існували Богословський, зачатівська і Либідський вали. Питання про існування валів по краю Іванівського рову з боку ветшаніе міста залишається відкритим. Найімовірніше, його не було, а існували лише наземні «городні» з постановкою на них тинів огорожі.
У систему міського зміцнення його неодмінною складовою частиною входили рови. Вони були прориті досить економно, з використанням природних ярів. Рови існували тривалий час і були засипані тільки в XIX столітті. Останні їх залишки у нового міста засипані на початку XX століття, майже одночасно зі зритим Нікітського валу. Слідами цих ровів був Нікітський ставок і "Карлова калюжа".
Рів між Новим та Печернім містом існує і понині, з засипкою його для зручності з'їзду в 1895-1896 рр.. і ще раніше, в 1845-1846 рр.. Рів між кремлем і посадом засипаний частково в кінці XIX століття, причому міст, який з'єднував Печерній і ветшаніе місто (Іванівський), не був розібраний, а його кліті забутовани каменем і піском, а потім засипані до рівня Нижегородської (нині III Інтернаціоналу) вулиці з пристроєм прямого з'їзду до річці Клязьмі (Різдвяний спуск і вулиця клязьменская). В інших місцях роль ровів виконували укоси берегової тераси. Рови постійно вичищали і видужували. Міські відходи навіть у XVIII-XIX ст. не викидали у рови. Ровами ж проходили кільцеві дороги навколо міста, які об'єднували численні виїзди й виходи.
7
Початковий місто мав обмежене число виїздів. Виїзди і відповідні їм проїзні ворота знижували обороноздатність міста. За літописними джерелами древній Володимир мав сім воріт: Іванівський, Торговельні, Золоті, Срібні, Оринин, Мідні та Волзькі. З них збереглися, правда зі значними перебудовами, Золоті ворота.
А. І. Бунін, дослідник історичної топографії міста Володимира, видав свій план стародавнього міста XII-XIII століття з «квартальної плануванням» і з нанесенням на нього всіх воріт, валів. Основними джерелами для його складання послужили різночасові плани міста і опису укріплень.
Микола Миколайович Воронін, що присвятив все своє життя історичному та археологічного вивчення свого рідного міста, використовуючи архівні дані і дані робіт Буніна, висунув свою точку зору на історичну схему міста та історію споруд городових укріплень. Його розбіжності з Буніним стосуються в основному питань хронології споруди укріплень та місця розташування торгу. Місце Срібних воріт Вороніним було визначено слідом за Буніним на східному краю ветшаніе міста.
Срібні ворота, незважаючи на численні спроби їх пошуку, так і не виявлені до цього часу.
На підставі аналізу топографічних планів та вивчення сучасного та стародавнього рельєфів міської території нам видається дещо інше місце закладки Срібних воріт. Підставою для цього служать такі факти: у 30-х роках XIX ст., У зв'язку з прокладанням Нижегородського шосе, проводилася реконструкція, яка нас цікавить місця. Під час робіт відбулися значні зміни ландшафту. Крім того, були виконані величезні земляні роботи, для чого була спланована територія, займана раніше городами, поглиблювалася траншея під гравійно-піщані підготовки полотна дороги. Але у всіх звітах будівельної комісії не бидо зустрінуте згадки про знахідку старовинних фундаментів стін або просто блоків білого каменю. Потужність культурного шару цієї частини міста становить 75-80 см, і при будівництві залишки Срібних воріт неодмінно були б виявлені і відзначені в журналах дорожньої комісії.
Автором цих рядків проводився археологічний нагляд за будівництвом пам'ятника Михайлу Васильовичу Фрунзе і будівництвом меморіалу на честь 30-річчя Перемоги. Незважаючи на те, що глибина траншей доходила до нежитлового материкового шару, ніяких стародавніх залишків не виявлено.
Не були виявлені вони і в розкопках М. М. Машеніной. Була знайдена досить пізня бруківка XVIII-XIX ст.
Найбільш зручним для будівлі проїзних воріт можна вважати місце, простежується по всіх дорегулярним планами міста Володимира - колишній Онуфріївський узвіз (нині
8
Робочий), що йде від кінотеатру «Мир» на Вокзальну вулицю. При його обстеженні було
виявлено у зрізі валу скупчення білокам'яного щебеню з домішкою вапняної крихти. Дорога тут виходить в долину річки Клязьми. Очевидно, що тут і проходила стара дорога на Боголюбово. Суздальська дорога йшла в протилежній стороні ветшаніе міста на північний схід і проходила повз Зачатьевского монастиря через броди на річці Либеді, повз Федорівського монастиря, через річку Рпень, далі по горі через село Красне на Суходіл, Процюк, Спаське городище і Суздаль. Таким чином, ми маємо дві стратегічно важливі дороги, що виходили з міста через Срібні і Зачатьевские ворота.
Крім цих двох виїздів, посадская частина міста мала ще три виїзди: Богородицький виїзд біля східної стіни однойменного монастиря, Богословський - на південь від церкви Іоанна Богослова, і дорогу, що йде уздовж краю Іванівського рову на нинішній вулиці Осьмова (раніше Іванівської). Необхідність цих виїздів цілком обгрунтована тим, що мешканцям було необхідно поповнювати запаси води з річок, особливо під час пожеж. Тим більше, що на посаді не було облогових ставків. Ці виїзди простежуються в даний час наявністю засипаних ярів. У кремлі система проїздів зберігалася досить тривалий час, одночасно з рубаними стінами та вежами.
На прикладі кріпаків кремлівських споруд Володимира XVII століття можна припустити, що конструктивно і територіально вони мали близьку топографію більш ранніх споруд. В описі 1626 згадуються чотири проїзних вежі: Іванівська з виїздом в ветшаніе місто, Торгова в Новий, або Земляний, місто, Фролівська з виїздом до Либеді і на «дорогу коло міста ровом», Потайнішние ворота, що виходили до Волзьким воріт на спуску до річки Клязьмі. Наявність чотирьох виїздів забезпечувало в'їзд у центр міста як з Земляного, старів частин міста, так і від Мурома й Суздаля. Назви валів і веж, очевидно, мають давню історію.
Земляний місто мало свої виїзні ворота. Із заходу - парадні Золоті ворота, з півночі - Медяний і Ірініни (або Оринин). З Печернім містом він з'єднувався торговим мостом через рів і Торгову вежу. На півдні, біля самої Клязьми, при закінченні Ніколо-Галейского валу, - Волзькі ворота. Місце Волзьких воріт залишається неясним, але, ймовірно, вони могли стояти на виході колишнього П'ятницького проїзду (нині Володимирський узвіз) до валів біля річки Клязьми. У кінці XVIII століття ще стояла біля цих воріт церква Стрітення.
Більшість дослідників древнього Володимира визначають місце Медяний воріт на Ерофеевском узвозі до рову, у північного краю, в основі Земляного до Печернего міст, що є, з точки зору деяких дослідників, невірним, так як, за даними геологічних свердловин, тут відзначається сильна заболоченість.
9
Можна припустити місце на території самого Земляного міста також з півночі, але на проїзді між Монастирським і Боровецкім валами, де виходить вулиця Гагаріна на залибедскую частина міста (колишня Царицинському вулиця міста).
Ірініни ворота стояли, «очевидно, поблизу Медяний воріт, на виході Монастирській вулиці поблизу Успенського Княгинина монастиря (нині вулиця Ілліча) через Верхній Боровок. Ірініни брама була, ймовірно, невеликі, дерев'яні і служили для в'їзду в Княгинин монастир ».
Отже, розглянуті оборонні споруди стародавнього Володимира. Історія розвитку їх представляється в наступному вигляді.
На рубежі XI-XII століть Володимиром Мономахом була закладена невелика фортеця, іменована пізніше Печернім містом. Вона перебувала на місці колишнього поселення племен раннього залізного віку, так званої дяківської культури. Ці племена з'явилися предками мерянських племен. Аналогічні поселення можна було бачити у Нікола-Галейской церкви, на березі річки Либіді, навпаки Княгинина монастиря.
Оточивши валами Печерній місто, Володимир Мономах дав поштовх до розвитку його, а зручне його розташування в центрі Залісся дозволило розвинутися йому протягом одного століття на найбільший центр князівства - місто Володимир, що змагався зі столицею Русі Києвом.
На південно-західній височини, в районі церков Спаса і Георгія, містилася княжа резиденція - Княжий двір. При князів Юрія Долгорукого і особливо за його сина Андрія Боголюбського місто займало провідне положення серед всіх північно-східних давньоруських міст.
Андрій Боголюбський перетворив місто на потужну фортецю з розвиненою системою оборонних споруд. Він оточує валами Посад, зміцнює проїзні ворота.
Пізніше, після вбивства Андрія Боголюбського у 1174 році, в місті настає період розрухи, боротьби за престол. При князя Всеволода Велике Гніздо був знову відбудований дитинець, для чого були зведені кам'яні стіни, відгородившись південно-західний кут Печернего міста. Ці стіни були виявлені розкопками М. М. Вороніна в 1936 році. При розкопках були знайдені фундаменти Святих воріт дитинця. Ширина стін дитинця 120-130 см. Кладка стін на вапняному розчині з домішкою вуглистих включень і цегляної цем'янки. Зовнішні сторони стіни облицьовані тесаним блоками з білого каменю. Можливо, що Святі ворота дитинця представляли своєрідну копію Золотих воріт.
10
Орієнтири цінностей.
 
Золоті ворота.
Золоті Ворота належать до числа унікальних істо-рико-архітектурних і військово-інженерних пам'яток Русі. Вони побудовані в 1164 році в якості головних воріт столиці могутнього Володимиро-Суздальського князівства. Якщо згадати, що Золотими називалися головні ворота столичних міст Стародавньої Русі - Києва, так само як і Візантії - Константинополя, то ідея їх спорудження у Володимирі стає зрозумілою. Великий володимирський князь Андрій Боголюбський говорив про призначення Володимира: «Так буде цей град велике князювання та голова всім ». Це означало, що Золоті ворота споруджуються як символ нової столиці Русі.
Призначення пам'ятника чудово виражено в його формах: величезна арка - символ гостинності і торжества, потужні і високі стіни - ознака неприступного бастіону. Біля Золотих воріт володимирці зустрічали свої славні полки, що поверталися з походів на ворога. Через них проходила бойова дружина, що брала участь у знаменитому Льодовому побоїщі в 1242 році. Біля воріт Олександр Ярославич Невський, який прийшов у 1252 році, щоб стати великим князем володимирським, цілував хрест на вірність володимирцям. Через них проходив володимирський полк, який брав участь у легендарній Куликовській битві 1380 року, а також воїни Володимирській дивізії, якою командував Суворов.
Численні облоги, особливо татаро-монголами в 1238 році, заподіяли пам'ятника серйозні пошкодження. У середині XV століття московський зодчий Василь Єрмолін провів ремонт церкви над воротами. Але на початку XVII століття вони знову постраждали вже від гарматних ядер польських інтервентів. У середині XVII століття московський зодчий Константинов склав грунтовну кошторис ремонтних робіт, проте через нестачу коштів провести їх вдалося тільки в 1687-1691 рр.. У кінці XVIII - початку XIX століть на воротах були зроблені значні ремонтно-реконструктивні роботи за проектом архітектора Чистякова. Вони виявилися забудованими притворами з південної і північної сторін, до кутів пам'ятника були підведені підпірні стінки, приховані в чотирьох круглих баштах з помилковими бійницями. Всі ці прибудови виникли на місці зритим земляних валів XII століття. При цих роботах була перебудована верхня частина Золотих воріт і надбрамна церква.
Золоті ворота мають вигляд величезного куба, прорізаного аркою і увінчаного золотоглавій церквою. В давнину арка захищалася бревенчатимі масивними створами.
11
У XII столітті вони були прикрашені листами кованої золоченої міді. Ці створи висіли на чотирьох петлях, викуваних з трьох смуг сталі. Дві верхні петлі збереглися біля арочної перемички, а нижня пара заросла землею, що закрила нижню цокольну частина воріт майже на два метри. Створи мали поширене на Русі запірний пристрій у вигляді масивного бруса, який одним кінцем засовався в поглиблену гніздо, а іншим - у жолоб. Гніздо і жолоб для запірного бруса збереглися під арочної перемичкою, обмежувала висоту створів.
У південній стіні Золотих воріт, зверненої до зберігся земляного валу, знаходяться сходи. 64 сходинки, влаштовані в шестиметрової товщі стіни, ведуть у надбрамну церкву. На висоті близько 9 метрів видно древній дверний отвір (нині вікно), що виводив на бойовий майданчик. Ліворуч біля прорізу збереглися написи XII-XIII століть. Виділяються хрест складної конфігурації і слово «Гюргічь», написані вістрям бойового ножа. Можна думати, що це знак скорботи і пам'яті про Володимира Георгійовича, молодому московському князеві, полоненому монголо-татар-ми і вбитого на очах у своїх братів перед Золотими воротами.
Близько сходової площадки можна побачити оголену кладку південної стіни. Добре проглядаються облицювальні білокам'яні блоки і внутрішня основа стіни (забутовки) з необробленого м'якого ніздрюватого вапняку і валуна (дикого каменю), скріплених міцним вапняним розчином.
В даний час у надбрамній Ризоположенський церкви розміщена військово-історична експозиція Володимиро-Суздальського музею-заповідника. Вона відображає найважливіші сторінки місцевої військової історії, показує видатних полководців і флотоводців-володимирців, розповідає про подвиги земляків Героїв Радянського Союзу.
Макет облоги Володимира монголо-татарами відновлює древній західний Нове місто і Золоті ворота під час штурму хана Батия (1238 р.).
У центрі залу експонуються бойові прапори 9-го гренадерського Сибірського і 10-го гренадерського Малоросійського полків, які були розквартировані у Володимирі. Прапори овіяні славою чудових перемог наших солдатів у російсько-турецькій війні 1877-1878 років.
На південній стіні розміщені матеріали про генерала Миколу Григоровича Столєтова, організатора болгарського народного ополчення, особисто очолював оборону легендарної Шипки у найважчі дні боїв. Тут же розміщена експозиція, присвячена російському полководцю Олександру Васильовичу Суворову. У 1780-х роках
12
він командував Володимирській дивізією і жив у своєму маєтку Ундольского в 30 кілометрах від Володимира. Особливу цінність представляють бойовий штандарт першої половини XVIII століття і портрет Олександра Васильовича в чині генерал-поручика роботи художника-кріпака.
Поруч знаходиться експозиція, що відображає участь володимирців у Вітчизняній війні 1812 року. Експонований гравірований портрет російського полководця П. І. Багратіона. Після поранення в Бородінській битві він лікувався в селі Сімі під Юр'єв-Польському, де і помер. Тут же представлено російське і трофейну зброю ХП-XIX століть, На західній стіні можна бачити матеріали про російською флотоводця Михайла Петровича Лазарєву, який народився у Володимирі.
У галереї Золотих воріт, де в давні часи захисники міста несли сторожову вахту, розміщена експозиція, яка відображає бойові подвиги Героїв Радянського Союзу - уродженців і мешканців Володимирській області, Експонуються портрети героїв, їх фронтові реліквії і зброя періоду Великої Вітчизняної війни, меморіальні речі та документи. Серед матеріалів виставлений шолом М. П. Каманіна, першого уродженця області, який отримав звання Героя Радянського Союзу за порятунок челюскінців (1934 р.). Цінною реліквією є секстант - прилад, за допомогою якого Чкаловський екіпаж визначав місце розташування літака під час знаменитого перельоту до Америки (1937 р.). Цим приладом, знятим з легендарного літака, користувався штурман перельоту А. В. Бєляков, який має міцні зв'язки з Володимирщині.
Відвідувач зможе тут також познайомитися з бойовими подвигами Миколи Гастелло, Олексія Лопатіна, Євгенія Пічугіна, Миколи Молева та інших героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр..
Успенський собор.
(Вул. III Інтернаціоналу, 56)
800 років стоїть володимирський Успенський собор, один з видатних пам'яток давньоруської архітектури. Він був закладений 8 квітня 1158.
Успенський собор був свідком швидкого розквіту Владі-миро-Суздальської Русі і її жорстокого розорення полчищами монголо-татарських загарбників. Він бачив прогресивну боротьбу володимирців за об'єднання розрізнених руських земель. У ньому вісім століть тому були складені перші володимирські літопису, що стали основою всього північно-російського літописання. У його вівтаря зводилися на князювання легендарні полководці Олександр Невський і Дмитро Донський і всі інші володимирські і
13
московські князі до Івана III. У першій чверті XIV століття храм був головним собором Русі.
Успенський собор є скарбницею давньоруської культури. Він зберігає зразки мистецтва кращих художників різних часів, від безіменних ізографів середини XII століття і до геніального Андрія Рубльова і майстрів XVII-XVIII століть.
Володимирський князь Андрій Боголюбський бачив у православній церкві найактивнішого помічника в проведенні політики об'єднання розрізнених руських земель. Він розумів, що церква буде завзятим захисником його княжого аторітета, а тому не пошкодував коштів на пишне вбрання собору. Князь виділив собору кращі села і слободи, десяту частину у своїх великих стадах, хлібах, доходи від торгівлі.
Можна уявити, як красивий був собор у стародавні часи, коли вся його масивна голова (спочатку він був одноглавий), урочисті портали (входи), влаштовані з трьох сторін, а також арочки і колонки розписаного аркатурного пояси були кайдани аркушами золоченої міді, двері храму прикрашені «перлами великим» і дорогоцінним камінням, а стіни і склепіння яскравою фресковим розписом. Світло Хоросом - люстр і панікадил, які були чудовими зразками прикладного мистецтва, разом з соковитими фарбами розпису, архітектурними деталями і прикрасами відбивався в блискучих мідних плитах підлоги, як у величезному золотом дзеркалі.
Злагоджені пропорції, бездоганна техніка кладки, чудова обробка архітектурних деталей, виконаних з дивним почуттям міри, зробили пам'ятник класичним. Ось чому Успенський собор служив зразком для урочистих пам'яток раннього московського зодчества. Так було і пізніше, в кінці XV століття, коли у Володимир приїхав відомий італійський архітектор Арістотель Фиораванти, уважно вивчав Успенський храм і побудував за його зразком однойменний собор Московського Кремля.
У 1185-1189 роках собор було розширено: з трьох сторін його оточили новими стінами. Таким чином, він виявився, як у футлярі: між ним і новими стінами утворилася галерея, названа в літописі притвором. По кутах храм був завершений чотирма додатковими головами та став п'ятиглавим. Площа собору подвоїлася. Він став вміщати близько 4000 чоловік. 7 лютого 1238 монголо-татарські загарбники, яким вдалося зламати оборону міста, розграбували храм і підпалили його.
У 1411 році, коли після пожежі ще не були відновлені дерев'яні укріплення, татарський царевич Талич зі своїм загоном зайняв місто і підпалив його. Успенський собор втратив своїх дзвонів, розплавлених від сильного вогню. Награбовані цінності, які загарбники не могли відвезти, вони зрадили вогню.
14
У період польсько-шведської інтервенції Успенський собор прийшов у запустіння. З початку XVIII століття робилися спроби його відновити. У 1734 році були закінчені великі укріплювальні роботи, якими керував кріпак Нової Олександрівської слободи Яків буїв. Не маючи можливості відновити давнє покриття, майстри покрили храм чотирьохскатним покрівлею, Наприкінці XVIII століття влаштований новий іконостас з пишною золоченій різьбленням у стилі бароко. Всі його ікони були виконані володимирським іконописцем Строкін з групою помічників. У 90-ті роки XIX століття Успенський собор зазнав капітальної реставрації, в результаті якої було відновлено древнє покриття храму та його розділів, проведено інженерне укріплення стін і склепінь, розкрито стародавня фресковий розпис.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції були реставровані фрески XII і XV століть, встановлено кваліфіковане спостереження за станом пам'ятника, неодноразово проводилися укріплювальні, профілактичні та реставраційні роботи. В останні роки в соборі укріплена і промита фресковий розпис, розкрито найцінніші фрагменти фрескового розпису 1237, позолочений центральний купол.
Архітектурний вигляд пам'ятника своєрідний. Його могутні, широкі фасади розчленовані на п'ять вертикальних прясел, які на західному фасаді відповідають п'яти нефам - подовжнім частинам храму, спрямованим із заходу на схід. Три середніх поділу західного фасаду відповідають ширині храму 1158 - 1160 рр.., А два крайніх позначають ширину галерей, прибудованих у 1185-1189 рр.. Центральна частина собору разом з величезною головою височіє над галереями і чотирма кутовими главами, створюючи динамічний завершення самого високого давньоруського храму.
В оздобленні фасадів пам'ятника головне місце займає аркатурно-колончатий пояс, протягнутий майже по середині північного, західного і південного фасадів і піднятий на вівтарних напівциліндра. Всередині собору, в його центральній частині, зберігаються фрески геніального російського художника Андрія Рубльова і його старшого товариша Данила Чорного. Ці фрески написані на тему традиційного Страшного суду. Проте Андрій Рубльов відмовився від «функції залякування». Його образи позбавлені аскетизму. І це зрозуміло, якщо згадати, що Русь у ту пору була горда чудовою перемогою, яку її синам вдалося отримати над монголо-татарами і на полі Куликовому, Лаконізм і ясність композиції, віртуозний малюнок, досконалий колорит, досягнуті Андрієм Рубльовим в фресках Успенського собору, є свідченнями величезного таланту видатного художника. Великий інтерес представляє некрополь Успенського собору, розташований в галереї. Тут поховані великі володимирські князі: Андрій Боголюбський, його брат
15
Всеволод Велике Гніздо, син Всеволода Юрій та інші, а також давньоруські письменники - єпископ Симон, один з авторів «Києво-Печерського патерика», і Серапіон Володимирський, відомий своїми повчаннями, в яких він закликав російських людей до єднання.
Існуюча дзвіниця з високим позолоченим шпилем (1810 р.) стоїть на місці старої, що постраждала в 1806 р. під час грози.
Георгіївський приділ, що з'єднує собор з дзвіницею, збудований в 1862 р. за проектом губернського архітектора М. А. Артлебена.
Дмитрієвський собор.
(Вул. III Інтернаціоналу, 58)
Дмитрієвський собор увійшов до скарбниці світової архітектури як одне з найцікавіших творінь володимирських зодчих. Будівництвом собору в 1194-1197 роках володимирський князь Всеволод Велике Гніздо зазначив народження сина Дмитра. До моменту, коли було розпочато спорудження Дмитрівського собору, володимиро-суздальська архітектурна школа вже цілком склалася. Разом з зодчими виросли чудові майстри: каменотеси і різьбярі, мідники і ливарники, емальщікі і живописці.
Як і інші пам'ятники архітектури, Дмитрієвський собор неодноразово страждав від спустошливих міських пожеж та монголо-татарських нападів та пограбувань. Він не раз ремонтувався і до початку XIX століття зберігся з грубим чотирьохскатними покриттям, яке не тільки спотворювало його вигляд, а й призвело до руйнування нижньої частини голови. Це покриття у 1806 році було замінено більш близьким до форми старої свинцевою покрівлі.
Ремонтні роботи, що проводилися за вказівкою царя Миколи I (1834 рік), призвели до знищення стародавніх галерей собору і двох сходових веж. Для влаштування внутрішніх сходів був розібраний північно-західний звід хорів і загублені цінні фрески. У цей же час були влаштовані залізні зв'язку, замінено новими значну кількість колонок аркатурного пояса. Фігури «святих» грубої роботи стали на місці стародавніх рельєфів. Ця варварська «реставрація» тривала 13 років.
Величезна увага реставрації Дмитрівського собору приділяється після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Значними були інженерно-укріплювальні та реставраційні роботи, розпочаті в 1939 і завершені в 1952 році Володимирській спеціальної науково-реставраційної майстерні за проектом і під керівництвом архітектора А. В. Столєтова. Ці роботи забезпечили відновлення первісних форм пам'ятника, усунули серйозні деформації склепінь, вітрил,
16
світлового барабана і південно-західного подкупольного стовпа. Старі дубові зотлілі зв'язку були замінені залізобетонними.
Пам'ятник підкорює своїми величними пропорціями і чудовою обробкою білокам'яних плит, покладених у рівні горизонтальні рядки. Найбільш характерною його особливістю є чудовий різьблений убір, що зайняв майже дві третини площі фасадів. Мотиви різьблення різноманітні, але провідними є зображення рослин, птахів, звірів, тварин, мисливські сцени. Композицій релігійного змісту небагато. На південному фасаді, вгорі, виділяється зображення двох міфічних грифонів з тулубом лева, головою і крилами орла.
Прив'язані хвостами до прямокутному короба, в якому сидить Олександр Великий з двома ягнятами в піднятих руках, грифони прагнуть дістати ягнят і як би підносять Олександра Македонського на небо. Цей східний міф широко відомий в середньовіччі. У XII столітті він був улюбленим сюжетом не тільки різьбярів і поетів, але навіть ткачів, що прикрашали подібними зображеннями дорогоцінні тканини.
Дмитрієвський собор займає особливе місце у володимиро-суздальської архітектури. Саме цей пам'ятник, що створив закінчений образ величної білокам'яної споруди, послужив прообразом шедеврів давньоруського зодчества - Різдвяного собору у Суздалі і Георгієвського - в Юр'єв-Польському.
Успенський собор Княгинина монастиря.
(Сел. Воровського)
Успенський собор розташований у північно-західній частині Володимира. Він закладений 15 липня 1200 і закінчено у вересні 1202. Собор був споруджений як головний храм монастиря, будівництво якого літописи пов'язують з ім'ям першої дружини володимирського князя Всеволода III - Марії, дочки чеського князя Шварна. Марія Шварновна була матір'ю восьми синів і чотирьох дочок Всеволода. Важко захворівши, вона вирішила постригтися в новому монастирі. З тих пір монастир отримав ім'я Княгинина.
На відміну від білокам'яних будівель, цей пам'ятник був складний з тонкого пліткообразного цегли - плінфи. Іншим його відмінністю стало значне розширення центральної (підкупольної) частини і звуження бічних. Можна думати, що ця обставина і недостатнє заглиблення фундаментів послужили причиною руйнування собору. На початку XVI століття на укріпленому старому фундаменті був складний новий собор. Мабуть, розуміючи причини руйнування стародавнього храму, майстри кілька
17
розсунули стіни нового собору і зміцнили всі чотири кути подвійними склепіннями. Верх собору був складний у нових московських традиціях, у вигляді двох ярусів кілевідних кокошників, що піднімаються над закомарами, які вінчають стіни. Як і древній храм, собор початку XVI століття був оточений вузькими галереями.
Успенський собор неодноразово реставрували. У 1924 - 25 рр.. під керівництвом архітектора П. Д. Барановського відновлена ​​голова, звільнена від пізніх надбудов. Потім пам'ятник реставрувався в 1949 році, і, нарешті, в 1959-60 рр.. були проведені значні реставраційні роботи, які повернули йому початкові форми завершення. Роботи проведено під керівництвом і за проектом архітектора І. А. Столєтова.
Три розписаних перспективних порталу ведуть у всередину собору, де зберігся фресковий розпис 1647-1648 рр.. роботи московських художників з Марком Матвєєвим на чолі. Фрески написані за канонічним сюжетів і відрізняються цікавими багатофігурними композиціями, декоративністю, красивим колоритом. На західній стіні розміщено композицію Страшного суду. Зазвичай в цьому сюжеті художник зображує дві протилежні групи - праведників і грішників. У групі праведників - вона прямує в рай - разом зі святителями, пророками, мучениками зображуються князі і царі. Для представників простого народу «бракує місця». Зате в числі грішників завжди зображуються простолюдини. У фресках Успенського собору всі грішники представлені іноземцями. Фрески XVII століття були записані в 1867-69 рр.. майстрами Мазурін і Кузнєцовим. Розчищення від записів фресок була зроблена після закінчення Великої Вітчизняної війни і тривала протягом 1945 - 46 рр.. Її здійснювали реставратори Є. А. Домбровська, І. В. Овчинников та інші.
Успенський собор був місцем поховання володимирських княгинь і княжен. У XIII столітті тут були поховані обидві дружини Всеволода III - Марія Шварновна і Ганна Василівна, дружина Олександра Ярославовича Невського - Олександра Брячеславовна - і їхня дочка смоленська княгиня Євдокія.
Княгинин монастир належав в XVI-XVII ст. до числа великих феодалів. Його володіння славилися багатством, а експлуатація жорстокістю.
Різдвяний монастир.
(Вул. III Інтернаціоналу, 70)
На схід від Дмитрівського собору височіє могутня цегляна стіна з бійницями (1729 р.) - Різдвяний монастир, створений в 90-х роках XII століття і вважався
18
монастиря ставилися місцеві єпископи. Звідси сів на володимирську єпископію Симон - один з авторів відомого пам'ятника давньоруської літератури початку XIII століття «Києво-Печерського патерика». Різдвяному монастирю належала найдавніша рукописна літопис, відома під назвою Лаврентіївському.
23 листопада 1263 у головному монастирському храмі (він перебудований у середині XIX століття) був похований видатний полководець Олександр Ярославич Невський. Протягом останніх одинадцяти років життя він був Великим володимирським князем. При ньому в 1262 році у Володимирі, Суздалі та інших містах спалахнули народні повстання. Городяни побили і вигнали татарських чісленцев і баскаків, які збирали данину і нещадно грабували народ. Треба було чекати від монголо-татар жорстокої розправи. Щоб запобігти новому розорення Володимира, Олександр Ярославич відправився в Золоту Орду на уклін до хана. Мета була досягнута, але сам Олександр Ярославич на дорозі у Володимир захворів і помер у Городці на Волзі.
Вважають, що саме при Різдвяному монастирі була створена перша у Володимирі цифирной школа, відкрита в лютому 1722 року. Єдиним учителем у ній був Олексій Мамет, присланий у Володимир з Морської академії, а учнями - сім хлопчиків.
У 1744 році з установою Володимирської єпархії Різдвяний монастир був скасований і перетворений на архієрейський будинок.
АРХІТЕКТУРНИЙ ПАМ'ЯТНИК XVIII СТОЛІТТЯ
Будинок колишніх губернських присутствених місць
(Вул. III Інтернаціоналу, 58)
За сквером Липки височить триповерховий кам'яний будинок - пам'ятка архітектури XVIII століття - колишні присутні місця. Це витягнутий в плані споруда, фасад якого прикрашений в центрі і по флангах портиками пілястр. Своєрідні його інтер'єри. Всі три поверхи мають довгі коридори, перекриті склепіннями.
Присутні місця були побудовані в 1783-1785 рр.. після установи губернії і перетворення міста на її адміністративний центр. У будівлі зосереджувався губернський управлінський апарат.
19
У 1886 році тут проходив суд над учасниками знаменитої Морозівського страйку, що спалахнула в Покровському повіті. Страйк вперше в історії російського робітничого руху закінчилася перемогою текстильників: царський уряд змушений був прийняти «закон про штрафи», що обмежував свавілля фабрикантів. В даний час в будівлі перебувають відділи та управління виконкому обласної Ради.
АРХІТЕКТУРНИЙ ПАМ'ЯТНИК ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ Будівля колишнього дворянського зібрання
(Вул. III Інтернаціоналу, 33)
Будівля колишнього дворянського зібрання перебуває на площі Свободи. Воно побудоване в класичному стилі в 1826 році і відрізняється гарними пропорціями, струнким портиком з класичних парних колон іонічного стилю, завершених легким фронтоном. Розкішний вестибюль з колонадою і розбіжними маршами сходів ведуть на другий поверх будівлі.
У жовтні 1905 року в цій будівлі на мітингу виступав соціал-демократ, відомий потім публіцист П. І. Лебедєв-Полянський. 25 червня 1927 в будівлі колишнього дворянського зібрання виступав В. Маяковський.
В даний час будівля віддано під Будинок офіцерів.
БУДІВЛЯ ШКОЛИ № 23 Колишня чоловіча гімназія
До колишнього дворянського зібрання примикає, продовжуючи його, будівля колишньої чоловічої гімназії з шестиколонним портиком, побудоване в 1841 році. Тут навчалися видатний учений-фізик А. Г. Столєтов, його брат генерал Н. Г. Столєтов, комуніст, комісар Чапаєвської дивізії П. С. Батурин, академіки Ф. П. Саваренський і А. А. Благонравов. Зараз в будівлі розміщена середня школа № 23.
 
 
20
Здобутки і втрати
Похмурі події
Найстрашніша сторінка історії міста пов'язана з похмурими часами татарського нашестя. Володимир не витримав облоги і впав.
Взяття Володимира татарами уповільнило його розвиток, населення міста скоротилося, прийшли в непридатність його оборонні споруди. Ще одне постійне лихо - це пожежі, страшний бич давньоруських міст. Ось короткий перелік пожеж:
1185 - згорів майже все місто і 32 церкви;
1192 - згоріла половина міста і 14 церков;
1199 р. - згоріла половина міста і 16 церков;
1213 - згоріло 200 дворів у місті та 4 церкви (Івана Предтечі, Іоанна Богослова, Іллінська, Евпатьевская);
1227 р. - згоріло 14 церков, двір і церква Костянтина;
1491 - згоріло 22 церкви (9 в місті і 13 у посаді).
Не менш, ніж від пожеж, місто страждало від нашестя ворогів:
1238 р. - розграбований і спалений татарами все місто;
1285 - князь Андрій Олександрович з татарами спалили місто;
1293 - взяття Володимира Дедюней - місто розграбований і спалений;
1382 - чергове нашестя татар - місто розграбований і спалений;
1411 - взяття Володимира царевичами Таличем спільно з нижегородським князем Данилом Борисовичем і боярином Семеном Карамишева - був спалений місто і багато церков.
Наведена хронологія спустошливих набігів і пожеж дає наочне уявлення про тих неймовірних труднощах, які зустрів місто в своєму розвитку, і як міг змінюватися його вигляд на нетривалому відрізку часу. Не дивно, що в XVII столітті ще можна було бачити руїни будинків, церков і оборонних споруд Володимира. Ось як описав мандрівник Олеарій (Адам Ельшлегер) місто Володимир того часу, проїжджаючи з Ревеля (Талліна) до Москви: «... 29 грудня прибутку в древній Володимер, який майже на 200 верст, або 40 льє, відстоїть від низу і на 150 верст, або 30 льє, від Москви. Руїни стін, веж, будинків, видимі в різних місцях, суть безсумнівні й достовірні ознаки старовини і величі цього міста »{1, c.40-41}. Тільки в XVII столітті за царя Олексія Михайловича була розпочата робота по влаштуванню рубленого города в кремлівській частини Володимира, для чого були викликані майстра міського справи. Після цього ремонту кріпосні споруди вже не
21
відновлювалися і поступово прийшли в повну ветхість. Щоправда, за царювання Петра I була зроблена спроба привести в порядок фортечні вежі, вали та рови, для чого видано інструкцію воєводам: «належить дивитися, щоб в місті і по валу і близько всякого міста і острогу і ровів ні які люди не ходили і осипи і рву не оббивали і гній і всякого сміття в місті та в острозі біля стін і біля воріт в рові в тайниках ніхто не заважав ^»19. Але конкретних заходів, то вже не робилося, і поступово вали та рови руйнувалися.
 
Розширення міста.
Генплан 1781 року.
У кінці XVIII століття за указом імператриці для російських міст були розроблені нові генеральні плани. У цілому вони носили прогресивний характер. Колишньої безладності забудови вулиць була протиставлена ​​раціональна система розбивки міської території на чітку сітку геометрично правильних кварталів, утворених взаємно-перпендикулярних перетином вулиць і постановкою будинків на єдиній червоної лінії.
У 1781 році регулярний план був затверджений і для Володимира. Його автори були талановитими містобудівниками. Вони максимально врахували особливості стародавнього планування міста і зробили все, щоб зберегти її основні елементи: тричастинне розподіл в межах валів, направляючу вісь центральної вулиці, огляд з усіх прилеглих до нього сусідніх пагорбів, домінуючу роль Кремля. Щоправда, за планом намічалося поставити в Кремлі, на площі перед Дмітрієвським і Успенським соборами, присутні місця і торгові ряди. Це було б великою помилкою, так як видатні пам'ятки білокам'яного зодчества виявлялися ізольованими від центральної вулиці. Тому губернський архітектор Микола фон Берк вміло вніс до проекту зміни: будівля присутствених місць (1785) було віднесено до півдня й поставлена ​​(хоча і не зовсім вдало) між Дмітрієвським і Успенським соборами, будинок губернатора (1808) відсунутий на схід, ближче до Різдвяного монастиря , а торговельні ряди виведені в Нове місто і поставлені на місці колишніх торгових лавок (1787-1792). Тим самим було збережено традиційний поділ частин міста на основні функції: адміністративну - в Кремлі, торгову - у Новому місті, ремісничо-житлову - у ветшаніе.
Згідно напрямку Великий вулиці і топографії давніх валів вся територія міста була розбита на прямокутні квартали з проведенням коротких поперечних вулиць, що виходять під прямим кутом на центральну. Це не було великим порушенням старої системи, вулиці лише випрямляти, але не втрачали своєї орієнтації на центральну магістраль. Особливість нових кварталів - їх невеликий розмір, сомасштабне окремим
22
частинах міста, внаслідок чого вони не тільки добре вписалися в межі валів, а й чітко прочитувалися в планувальній структурі.
У кінці XVIII століття разом із введенням регулярних планів російські міста стали забудовуватися за так званим «зразковим» проектами. У Володимирі перший купив землю і звів будинок по «зразковому» проекту «поблизу самого торгового мосту» на Великій вулиці (навпроти східної лінії нинішніх торговельних рядів, не зберігся) багатющий володимирський купець Семен Лазарєв. За ним пішли інші заможні власники. У 1783 році починає забудовуватися протилежний ділянку Великої вулиці поблизу Золотих воріт. Праворуч його займає керуючий маєтком генерал-губернатора графа Р. Л. Воронцова Г. Т. Мещерягін, який зводить тут «за випробуваним у цьому місті, планом по першому номеру" кутовий двоповерховий кам'яний будинок з мезоніном (вул. Московська, 2). З лівого ж боку від Золотих воріт будуються два будинки віце-губернатора Дюнанта (вул. Б. Московська, 1 і 3).
До кінця XVIII століття майже вся Велика вулиця була оновлена ​​за «зразковим» проектами. Тільки в Новому місті, на ділянці від Золотих воріт до Торгового мосту, було поставлено 35 нових великих кам'яних особняків. Тут оселилися переважно заможні купці. Ця частина міста стала називатися навіть «Китай-городом» за зразком московського. Крім того, на Великій вулиці за новим планом були зведені всі основні громадські споруди: торгові ряди, дворянські збори, чоловіча гімназія, духовна семінарія. Жителям бідніші доводилося продавати свої ділянки на Великій вулиці. Вони будувалися подалі.
За планом 1781 територія міста традиційно була розділена на три частини. Першу частину становив Нове місто (від Золотих воріт до Торгового мосту), другу - Кремль і ветшаніе місто (від Торгового мосту до Срібних воріт), третю - район, розташований за річкою Либіддю. До кінця XVIII століття ця територія за валами була вже щільно забудована слободами. Планом 1781 вона була також розбита на прямокутні квартали.
Генплан 1845 року.
До 1845 року, коли з'явився новий генплан міста, планування і забудова старого Володимира представляли собою вулиці і будівлі, майже повністю прокладені і зведені за регулярним планом 1781 року. Новий містобудівний документ лише ще раз закріпив його основні положення та особливо подбав про стародавні валах. У поясненні до цього плану було навіть вказано, що «будинку, що існують у проритих самовільно земляних валах ... призначаються до знищення. У місцях, ними займаних, робити насипу для приведення валу в первісний вигляд ».
23
Але цьому, на жаль, не судилося збутися. Вали середньовічної фортеці виявилися першою перешкодою у розвитку регулярного міста. Ще в кінці XVIII століття для зручності сполучення були зірвати вали, що прилягали до Золотих воріт. До того дорога проходила через самі ворота. Через зовнішні міські вали прокладалися нові дороги і за Либідь. Там слободи все більше розросталися, і місто починав зливатися з ними.
Повсюдно зникали і внутрішні вали з ровами, поступово поєднуючи три історичні частини міста в єдину територію. У 1830-і роки був розібраний Торговий, а пізніше і Іванівський міст і засипані рови, що відокремлювали Кремль з заходу і сходу від Нового і ветшаніе міста. На їх місці побудували будинки в єдину червону лінію з Великою вулицею.
Вали знищували і для розбивки на їх місці міських бульварів. Ще в 1815 році губернська влада наказали зірвати найдавніший Мономахов вал у Торгового моста для влаштування тут майданчики для прогулянок городян (нинішній парк Пушкіна). Пізніше під бульвари були пристосовані також і інші вали.
Серйозною перешкодою вали опинилися і при будівництві великих громадських будівель. Ще в 1884 році на Козлова валу біля Золотих воріт з півдня звели водонапірну вежу. З протилежного боку від Золотих воріт встало будівлю реального училища (1908), для чого зрили Театральний вал.
Великої шкоди валам завдали і в Кремлі. На західній його кромці біля Торгового мосту на місці зірвати валу була побудована міська дума (1907). А на північ від того ж моста у зв'язку з будівництвом будівель банку (1896), дитячого садка (1910) та міського училища (1911) зрили значну частину Троїцького валу.
Вирівнювали вали і для будівництва житлових будинків. Особливо постраждали вони в північній частині міста, що виходила до Либеді. Тут виросла ціла вулиця (Троїцько-Нагорна, нині - вул. Воровського) з садами і городами. Останні ж не тільки переходили на схили валів, але часто спускалися і в колишні рови, створюючи мальовниче і по-домашньому затишне обрамлення старому місту.
Тому щиро віриш тому враженню, яке передавав своїм читачам у 1896 році В. Георгієвський - автор першого цікавого путівника по Володимиру: «Зовнішній вигляд його дуже приємний. Горбисте становище, великі сади, велика кількість церков, древні вали, хоча і перерізані в багатьох місцях, але в значній кількості збереглися, - додають місту картинний вигляд. Загальний вид на місто особливо хороший з північної сторони через Юр'ївської застави і з північно-західної сторони зі Студеній гори: місто розкидається у всій довжині, стародавні собори і церкви рельєфно виступають серед зелені садів і білокам'яних будівель Кремля. Гарний вид на місто і з східної сторони від Доброго села, звідки всі будівлі міста, витягнутого в одну лінію, стушевиваются, численні церкви
24
скупчуються близько древніх соборів, і місто набуває вигляду чогось східного. Краса древніх соборів виступає особливо рельєфно через Клязьми, з боку заплави і пісків ».
Таким постав Володимир під кінець XIX століття, через сто років після затвердження Катериною II регулярного плану. Середньовіччя, зазнавши відчутних втрати, увійшло в орбіту нового часу і злилося з ним, залишивши по собі довгу пам'ять.
Післяреволюційні плани.
Микола Миколайович Воронін, наш сучасник, уродженець Володимира і найбільший його знавець, оцінив єкатерининський план міста таким чином: «Проект нової регулярного планування проникнуть повагою до пам'ятників. У ньому збережені древні вали Володимира, крізь геометричну сітку кварталів ясно просвічує древнє тричленна будова російської столиці XII століття і стародавня вісь міського планування - Велика вулиця ». Як історик архітектури, він вловив найважливіше - єдність старого з новим. Образ міста продовжував зберігати глибину своєї історичної пам'яті.
Перший післяреволюційний план Володимира, розроблений в 1926-1927 роках, розділив місто на дві частини - історичну і сучасну. Нове промислове і житлове будівництво передбачалося головним чином за межею давніх валів в північно-східному і східному напрямках на площі понад 300 га. Зберігалися всі особливості планування і навіть функціональний розподіл окремих частин старого міста. Більше того, в долинах річок Либеді та Клязьми намічалося прокласти основні автотранспортні магістралі. Вони кільцем пройшли б по підошві древніх пагорбів. Таке сміливе і раціональне рішення зберігало цілісність давнього ядра міста й дозволяло одвічно важку проблему з дорогами. Це було повернення до добре забутого старого. Подібна ідея була закладена і здійснена ще в XII столітті. Тоді у зовнішніх ровах пролягали дороги навколо міста. Вони об'єднували собою всі виїзди з нього. Через них легко потрапляли в будь-яке місце.
Генеральні плани Володимира 1947 і 1967 років, розраховані відповідно на 160 і 300 тисяч жителів, намітили подальший розвиток східного і південно-західного районів міста і визначили формування нового загальноміського центру на північ-захід від історичної частини, за річкою Либіддю (нині Жовтневий проспект).
У 1981 році московським інститутом «Гипрогор» для Володимира був розроблений новий генеральний план розвитку міста із збільшенням його чисельності до 400 тисяч жителів. Ним передбачається розширення міської території в межах північної об'їзної дороги Москва - Нижній Новгород і освоєння в цілому ще близько 1400 га сельбищних територій. З 2647 га житлова територія міста збільшується до 3990 га. Знову (вже вкотре!) Намічається створення великих транспортних магістралей у заплаві річок Либеді та Клязьми. Це, звичайно,
25
виключить інтенсивний рух в старому місті. Є величезне бажання зробити його зоною активного пішохідного туризму.
Зроблені спроби і більш детально вирішити проблеми центру. Володимирські реставратори розробили спеціальний «Проект реконструкції історичного ядра міста Володимира» (1982). В основу його закладений метод комплексного збереження і відновлення всього архітектурної та містобудівної спадщини старого міста. Засобами ж досягнення цієї мети стало в основному бюджетне фінансування. Реконструкція кварталів передбачалася силами великих промислових підприємств і будівельних організацій. Старий же житловий фонд планувалося замінити на нові впорядковані житлові будинки, побудовані за індивідуальними проектами з урахуванням історичної своєрідності володимирській архітектури.
Але романтичний максималізм, яким овіяний проект, на жаль, не витримує випробування суворого часу. Розрахований на жорстку централізацію зусиль адміністративної влади та будівельного комплексу, він, звичайно, став нездійсненною утопією в умовах децентралізації економіки і приходу ринкової свободи. До того ж на новому щаблі соціального життя міста багато проектні рішення втрачали свою актуальність. Дійсність диктувала нові вимоги. Цим було покладено початок процесу «вимивання» з проекту основних його положень. А разом з цим він перестав виконувати роль містобудівного документа. Старе місто опинився між нездійсненною мрією про святість кожного його каменю і сьогоднішньою дійсністю, тверезо оцінює ситуацію. А між тим і іншим - широка палітра різноманітних дій. Сьогоднішня реальність - на його вулицях.
Щоб краще побачити старе місто, охопити його поглядом відразу, помилуватися його пагорбами, треба спуститися вниз до набережної річки і пройти по мосту через Клязьму на іншу сторону. І звідси перейнятися красою древнього Володимира.
Він лежить як на долоні. У центрі здіймається Кремль. Підйом рельєфу дуже крутий. Тому так енергійний зліт білокам'яних храмів, блискучих золотом глав і шпилів. Ліворуч, на сусідньому пагорбі, трохи нижче, де розташований так званий Новий місто, ще цілу низку церков, затишно розмістилися на краю западини, амфітеатром що опускається до річки. А навколо - суцільні сади. Особливо дивовижні вони навесні, коли буйно покриваються ніжним кольором. Праворуч від Кремля - ​​ветшаніе місто. Тут рельєф пагорба більш спокійний, він плавно знижується на схід. А далі, вже за межами давніх валів, піднімається нова гряда пагорбів, що йде до стародавнього Боголюбову.
Правда, у XX столітті силует міста став відчутно бідніше. З вулиць «скинулися» цілу низку церков - Ніколо-Златовратського, П'ятницьку, Борисоглібську, Сергиевскую,
26
Різдвяну, Іллінську, Богословську. І казкове многоглавие панорами, про яку так захоплено писав В. Георгієвський, відразу зблякнуло. На місці храмів з'явилися масивні житлові будинки. Їх похмурі горизонталі ще більш придавили і вирівняли силует. А фасади, як завіса, закрили огляд пагорбів. Особливо постраждав вид південно-східній частині міста.
Але зате через Клязьми ще й сьогодні чітко промальовується сітка старих вулиць з двох-триповерховими будинками. Ці будинки становлять більшу частину історичної забудови і є хорошим фоном для пам'ятників архітектури. Маючи невелику висоту, вони не заважають їх сприйняття. У цьому ви не раз переконаєтесь, коли будете всередині міста.
Такий вид на старий Володимир з півдня. Навпаки, з півночі панорама його проглядається лише фрагментарно. І немає вже того захоплення, що тільки що випробували. Лівобережні схили Либеді, звернені до центру, інтенсивно забудовуються. Новобудови відсікають останні видові точки з вулиць Миру і Луначарського, створюючи суцільну завісу.
Та й всередині міста багато нового. Ті ж північні схили його, забудовані колись невеликими «зразковими» будинками, майже вже не проглядаються. З'явилися тут ще в 1970-1980-і роки безликі новобудови зримо переростали своїх попередників на дві-три голови.
Під кінець XX століття це було підхоплено і житловим будівництвом. Теперішні масивні куби будинків-особняків, що мають з двору до п'яти поверхів, тіснять і хоронять під собою тендітні прозорі квартали з їх просторими внутрішніми дворами. Вони буквально придушують своєю масою поруч розташовані будинки, принципово змінюючи пропорції, масштаби і структуру квартальної забудови.
Це має вже свої наслідки. Невеликий меморіальний будинок-музей братів М. Г. та А. Г. Столєтова придавлений до землі огрядним масивом що будується поруч житлового будинку, що має зі двору цілих п'ять поверхів (вул. Столєтова). Рішуче «переступили» висотну відмітку довколишніх будинків і новобудови на вулицях Подбельского, Кремлівської, Златовратського, Воровського. Приклад заразливий. Полукаменний житловий будинок «зразковою» будівлі на перетині вулиць 1-а Микольська та Нікітська зовсім по-московськи помітно «розбухнув» прибудовами і «підріс» надбудовами до чотирьох поверхів і вже «підпирає» стоять поруч Золоті ворота XII століття. Так будувати, звичайно, економічніше. Будинки дуже місткі. Але це явний дисонанс того, що збереглося.
За сучасними мірками старий Володимир, розташований у межах валів, невеликий. Його територія складає 122 га, тобто всього 2% сучасної міської площі. Вона розбита на 34 невеликих кварталу і має 41 вулицю з провулками і проїздами. Довжина всіх вулиць - всього близько 15 км. У цій частині знаходиться 725 будівель. Одні з них є пам'ятками
27
різних епох, інші цікаві своїм виглядом, треті мало чим примітні, але «тримають» периметр кварталу. А в цілому вони дивним чином скріплюють планувальну тканину міста, вибудовуючи неповторну картину його багатовікового розвитку. Вони створюють середовище, що і надає йому повноцінне історичне звучання. Тут сомасштабне фону з пам'ятником, пропорційність окремої будівлі з усім кварталом, одного кварталу з іншим і так далі виведені в одну містобудівну ланцюг. Житлова регулярна забудова, що прийшла в кінці XVIII століття на зміну середньовічній, була близька останньої. Зберігалися невеликі розміри будинків, їх типи (кам'яні, полукаменние, дерев'яні), їхній масштаб і пропорції, спокійний силует двох-чотирьохскатні покрівель, колод або обшиті фасади, колишні будівельні матеріали (дерево, цегла) і знайомі архітектурні елементи і форми (будинкові труби, водостоки, козирки, огорожі), вільні внутрішньоквартальні простору, займані госп. будівлями і городами.
Звичайно, в сьогоднішній рядовій забудові багато старого, що вимагає заміни. Та й сама ця забудова часом настільки нецікава, що викликає природне бажання її відновити.
У порівнянні з сусідніми губернськими центрами, Володимир довгий час залишався тихим міщанським містом.
І якщо, наприклад, Ярославль відбудовувався у XVIII-XIX століттях з широким купецьким розмахом, а на вулицях Костроми зводилися розкішні дворянські особняки в стилі класицизму, то історична забудова Володимира набагато біднішими і в масі своїй не претендує на лідируюче місце. Природно, що і поводження з нею сьогодні більш вільне. Підраховано, що до пам'ятників і до основної опорної забудові, складовою кістяк міста, віднесено всього 295 будівель, решта 430 - зберігаються тимчасово чи підлягають знесенню.
Тому питання про характер нового будівництва в старому центрі самий, мабуть, гострий.
І це при тому, що кожна архітектурна епоха, прожите містом, теж вирішувала цю проблему і залишила на його вулицях свої прикмети. Давня Русь, бароко, класицизм, російський стиль, модерн - всі ці стилі м'яко «входили» один в іншій, зберігаючи цілісність середовища. Так було до початку XX століття, до революції. А у XX сторіччі - епоха стилізацій «під старовину».
Спочатку кілька десятиліть сталінського класицизму. Помпезне будівлю Управління внутрішніх справ з потужною колонадою античного портика на вулиці Московської - наочний тому приклад. І зовсім не випадково, що коштує воно зовсім поряд, на тій же стороні вулиці, що й найкрасивіші у Володимирі споруди миколаївського ампіру - будинок дворянського зібрання та чоловіча гімназія (1830-1840-ті роки). Тут явне бажання підлаштуватися під класицизм і перевершити його.
Послідувала хрущовська «відлига» дозволила ненадовго повернути володимирську
28
архітектуру в лоно місцевої традиції. Змішання елементів класицизму з різного роду башточками, арками, напівколонками з різьбленими капітелями, з декоративними вставками, білим кольором в обробці деталей - все повинно було, хоч і натяком, нагадати про великий білокамінному зодчестві (готель «Володимир», житлові будинки - центральна вулиця Б . Московська; Б. Нижегородська). Але й тут усвідомлення власної переваги призвело до придушення історичного оточення. Будинки встали масивною стіною на гребені горбів. Вони вперше серйозно спотворили силует міста і ввели в його межі абсолютно нову точку відліку об'ємних і висотних показників будівництва.

Епоха брежнєвського космополітизму, поховавши стилізацію, рішуче перевела архітектуру в розряд уніфікованого залізобетонного будівництва. Оці вже не було за що зачепитися - все гладко і рівно. Практицизм повністю переміг. У старому місті у нього свої «пам'ятники». Архітектурне безродство мало хворобливу слабкість займати самі видні «родові» місця. Такими виявилися вали. Наче й не було повчальних уроків минулого. На Іванівському валу вознісся ресторан «Нерль»; трохи нижче, на місці поганого валу - будівля облспоживспілки та кооперативного технікуму; трохи далі на північний схід, на місці Зачатьевского валу - загальноосвітня та спортивна школи.
Безстильє, як це завжди і буває, породило на кінець XX століття нову хвилю архітектурних стилізацій. Склалося тверде переконання, особливо в середовищі реставраторів, що в старому місті будувати треба з неодмінною оглядкою на минуле. А оскільки сьогодні йдеться про знесення старої забудови, яка народилася в епоху «зразкового» класицизму, то будинок з мезоніном, як найяскравіший показник цього стилю, став своєрідним еталоном нового будівництва.
Вже побудовані і знову споруджувані зразки «компенсаційних» будинків (вул. Воровського, Подбельского, Осьмова, Златовратського) - у руслі цього ретроспектівізма. Тільки чомусь «будинок з мезоніном» далекий від свого прототипу з того людському масштабу і затишку, які й стали запорукою його довголіття. Щоправда, перші новоділи на вулиці Воровського були скромніші - всього лише два поверхи по обличчю і мезонін зверху. Але вже тоді дворова частина підростала на один-два поверхи. Сьогодні ці будинки на один-два поверхи підростають вже з вулиці, не кажучи про дворових фасадах. Треба було якось здешевити будівництво і утримати сам тип будинку.
Щоправда, коли є можливість, будують і по-іншому - в дусі неомодерна, прямо протилежному класиці, хоча і не цурається останньої. Такий будинок на розі вулиць Комсомольської та Воровського. Це теж узагальнена імітація. Тут є все, крім зібраності і чистоти архітектурного образу. І такту. Навряд чи автори будинку додали теплоти
29
у вигляд тихій вулички, зробивши гаражні ворота, як символ технократичного благополуччя, основним елементом фасадної композиції. Хотілося б думати, що це пошук. Як і той тип місткого «кубоватого» будинку-особняка, підступило до самого центру (вул. Столєтова). У ньому менше ремінісценцій стилістики, але очевидні риси московського прибуткового будинку рубежу XIX-XX століть. Відверта ж орієнтація на будівництво з розмахом насторожує. Не можна допустити, щоб квадратні метри корисної площі підмінили собою містобудівну та архітектурну цінність будівель. У старого міста свої будівельні орієнтири. Кінцева мета їх - досконалість і гармонія зв'язків з історичним середовищем.
 
30
Європеїзація міста.
Історичний дух міста невловимий, бути може, в цілому, але конкретний в деталях. І розумієш: не збережемо частковостей, втратимо ціле. Тому ті пристрасті, які горять сьогодні з приводу того, яким бути історичним центром, дуже принципові. Або ми збережемо його неповторність, або він потоне в безликому «євроремонт». Видається, що тут прийнятний реставраційний метод, як, наприклад, у Венеції. Там місто законсервований. Заново нічого не будується. Це категорично заборонено. Зате постійно йде підтримуючий ремонт та реставрація. Тому там все - справжнє.
Ставши майном і предметом різного роду угод, пам'ятники у Володимирі позбулися дієвого захисту з боку держави. Їх нинішні власники в основному тимчасові. Вони орендують будівлі. Мета їх - швидко пристосувати приміщення і отримати максимальний прибуток з кожного квадратного метра. Більше ж капітальні справи, якими є реставрація та реконструкція, їх зовсім не цікавлять. Тому бурхлива ініціатива підприємців прийняла певну спрямованість: заманює вид зовні й видимість вишуканості всередині. З вулиці все обмежується входом і вітринами вікнами, а в діловій частині - маскуванням старих обшарпаних стін ультрасучасними облицювальними матеріалами.
Будинок, раздраенний на частини різними користувачами, не можна реконструювати. Його не можна навіть відремонтувати в цілому. Тому один фасад може фарбуватися в різні кольори, далекі від історичної правди. Старі фігурні карнизи і наличники дверей і вікон збиваються. У стінах пробиваються нові отвори. Прямо з тротуару тягнуться на верхні поверхи нові металеві сходи (власники нижніх не дозволяють прохід «через себе»). У вікна вставляються дзеркальні скла. І все це освітлюється пишною рекламної ілюмінацією. Наглухо закладені «торговими точками» всі прохідні арки будинків. Через них споконвіку мешканці проходили до себе у двір, а жителі могли милуватися прекрасними заміськими пейзажами і дихати чистим повітрям заклязьменскім, не залишаючи центральну вулицю.
Сьогодні це вже проблематично. А завтра буде складно побачити і саму заміську панораму з її дивовижним ландшафтом. Архітектори вже розробили проект грандіозного гідропарку, який пропонують розмістити на Клязьмі, навпаки кремлівського пагорба і білокам'яних храмів XII століття. Чергова авантюра комусь вигідна. І вона вже захоплює відповідальних працівників.
«Євростиль» - воістину всемогутній стиль часу. Йому підвладними виявилися навіть архітектурні пам'ятники, які були відреставровані ще до перебудови і зберігали
31
старий володимирський затишок. Цілком невпізнанні ресторан «Біля Золотих воріт», «Чайна», «Кав'ярня», будинок купця Васильєва по вулиці Великій Московській.
Дух «європеїзації» охопив буквально всіх учасників цієї дії. Замовникам євроремонт вигідний, і вони вкладають у нього кошти, чиновники його дозволяють - скарбниці теж потрібна швидка прибуток, а архітектори проектують, виконуючи пряме бажання замовника. І коло замикається. Ну а різні поради - архітектурні, містобудівні? Їх багато. Але всі вони відомчі. І дійові особи там ті ж.
Опитування, проведене нещодавно володимирським телебаченням, показав, що чверть опитаних жителів міста вже не вважають себе його патріотами. На нетрях і «євроремонт» виросло ціле покоління молоді.
І все-таки надія побачити світло залишається. Поруч, на тій же вулиці ведуться роботи з реставрації та пристосування цілого комплексу пам'яток архітектури XVIII-XIX століть під заклади культури і мистецтва. Ще раніше тут, на невеликій Георгіївської вулиці, було відновлено будинок першої в місті аптеки. Поруч, у колишньому Георгіївському храмі, розмістився Центр хорової музики, а в поруч стоїть житловому будинку - музична школа. Зовсім недавно з руїн відновили будинок колишньої гауптвахти, де помістився Обласний центр народної творчості. Закінчується реставрація колишнього Будинку губернатора на Б. Московської. Тут влаштувався Обласний центр образотворчого мистецтва. А поруч, в колишньому будинку купця Куликова, розміститься скоро концертний зал губернаторського симфонічного оркестру. Вагома частина цілого кварталу стала блискучим зразком відродження реставраційних традицій у місті.
Спонтанно, з почуття патріотизму історична пам'ять починає все-таки прокидатися. У недоторканності збережений вигляд двох колишніх житлових будинків XIX століття - кам'яного з ліпниною та дерев'яного із різьбленням по вулиці Б. Нижегородської. У них розташувалося представництво західнонімецького міста Ерлангена, з яким у Володимира тісні дружні зв'язки. На вулиці Гагаріна, прилеглої до центральної, відновлений старий полукаменний будинок, в якому до революції проживав відомий російський письменник Іван Шмельов. Зовнішній вигляд його збережено повністю. З двору ж прибудований непомітний флігель. Він дозволив збільшити площу і пристосувати руйнує будівлі під Обласний будинок природи.
На іншій вулиці, Нікітській, що йде від Золотих воріт вниз, самодіяльні художники міста отхлопоталі зовсім, здавалося б, непоказний рядовий будинок, але зробили його справжнім пам'ятником історії, зберігши всі сліди його довгого життя. Біля ж самих Золотих воріт акціонерне товариство «Владенергосвязь», запросивши реставраторів, провело повну реконструкцію пам'ятника архітектури по Б. Московської. Відновлено не тільки зовнішній
32
вигляд особняка XVIII століття, але збережені і всі справжні фрагменти його інтер'єру.
Є й інші приклади, і, як невеликі джерела, живлять вони сьогодні повноводну річку неповторної самобутності Володимира. Та й жителі його стають все наполегливіше у своїх вимогах, щоб будь-який проект, який стосується інтересів старого міста, виносилося на широке випереджаюче громадське обговорення. Історія, відображена в камені, є надбання суспільства. І долю міста треба вирішувати всім світом. Так на Русі було завжди.
33
Література.
 
1. Колектив авторів. Про краї рідному. Ярославль: гору.-Волж. кн. вид-во, 1978. - 279 с.
2. Тихонравов К. М. Земляні вали і городові