Основні види державного устрою, їх ознаки
Виділяють наступні форми державного устрою: унітарну державу та федерацію.
Унітарна держава - це проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.
Федерація - це складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.
Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):
єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);
єдина система вищих органів державної влади - глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;
єдине громадянство і єдина державна символіка;
єдина система законодавства і єдина судова система;
адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;
в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні - області, у Польщі - воєводства, в Англії - графства, в Італії - провінції.
Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні - це Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування.
У децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).
Унітарна держава (від франц. unitaire, від лат. unitas - єдність) - форма державного устрою, за якого територія держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, департаменти), а в деяких випадках у складі території можуть бути автономні утворення. Тобто унітарна держава - єдине централізоване утворення, до складу якого не входять інші держави. Звідси розрізняють дві форми унітарних держав - просту і складну.
У простій унітарній державі утворюються лише адміністративно-територіальні одиниці, у складній, поряд з адміністративно-територіальними одиницями, існують і певні автономні територіальні утворення (яскравий приклад – Україна).
Залежно від ступеня централізації розрізняють централізовані, децентралізовані та відносно централізовані унітарні держави.
У централізованих унітарних державах усі ланки адміністративно-територіального поділу призначаються "зверху" представниками уряду або президента, які одноособово здійснюють управління на місцях (управителі в Болгарії, воєводи у Польщі).
У децентралізованій унітарній державі управління в межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюють виборні представницькі органи або посадові особи, яких обирає населення (Велика Британія, штати США, провінції Канади та ін.). Сутність відносно децентралізованої унітарної держави полягає в тому, що у провінціях, департаментах тощо утворюються два органи: посадова особа, яка призначається урядом або президентом (префект) як представник державної влади, і орган місцевого самоврядування - рада, яку обирає населення і яка у свою чергу обирає мера (Франція).
Отже, залежно від ступеня централізації Україну можна віднести до числа відносно децентралізованих унітарних держав.
Основними рисами унітарної держави є:
територія такої держави, що являє собою єдине ціле, яке поділяється на адміністративно-територіальні одиниці;
приймається і діє одна Конституція;
існує єдине громадянство;
наявність єдиних законодавчих, виконавчих і судових органів.
Все це сприяє організаційно-правовим передумовам для посилення впливу центральної влади на всій території країни. В деяких випадках до складу унітарних держав можуть входити одна або кілька територіальних одиниць, що користуються особливим статусом державних утворень (наприклад, автономії).
Від унітарних держав слід відрізняти унію - об'єднання двох монархічних держав з загальним монархом, яка у світі вже не існує.
Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. - разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):
наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій - суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;
наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;
наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
наявність загально федеральної податкової і грошової системи;
суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.
У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта - регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.
Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:
За способом створення:
договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту - створюються, як правило, "знизу");
конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції - створюються головним чином "зверху", приклад - Індія);
договірно-конституційні (їх більшість - США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).
За способом взаємовідносин федерації та суб'єктів:
на основі союзу (США, Танзанія, ОАЕ, СРСР - у минулому);
на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела, Пакистан).
За способом розподілу і здійснення владних повноважень:
централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);
відносно централізовані (США, Австралія, ФРН).
За принципом переваги або поєднання національного і територіального підходів:
територіальний підхід (США, Індія, Мексика);
національний підхід (у колишньому СРСР, нині його в чистому вигляді немає);
поєднання національно-територіального і територіального підходів (Росія).
Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об'єднанням незалежних держав.
Конфедерація - тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація - Сенегамбія, 1981-1989 pp.):
відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;
відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;
наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;
рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);
наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.
21.Поняття та види державно-правового ( політичного) режиму.
Політичний режим являє собою сукупність способів і методів здійснення влади державою. Деякі дослідники дотримуються думки, що «політичний режим» це занадто широке поняття для даного явища і вважають за краще використовувати дещо інше - «державний (державно-правовий режим)». На відміну від понять форми правління і форми державного устрою, які відносяться до організаційної стороні форми держави, термін «державний режим» характеризує її функціональну сторону - форми і методи здійснення державної (а не інший) влади.
Державно-політичний режим - це сукупність методів і засобів легітимації та здійснення влади певним типом держави. Легалізація державної влади як юридичне поняття означає встановлення, визнання, підтримку влади законом перш за все конституцією, опертям влади на закон. Легітимація же державної влади - це прийняття влади населенням країни, визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підпорядковуватися. Легітимація не може бутизагальної, оскільки в країні завжди знайдуться певні соціальні верстви, незадоволені існуючою владою. Легітимацію не можна нав'язати, оскільки вона пов'язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей, з уявленнями різних верств населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом. Легітимізація - це підтримка влади народом у вигляді виборів або референдумів. Визначити суть режиму, значить, визначити наскільки дана державна влада формується і контролюється народом.
Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно включає в себе не тільки методи державного володарювання, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, спілок).
Державно-політичний режим - це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політічекого режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди самим безпосереднім чином відбивається на їх утриманні.
Виділяють такі різновиди політичних режимів:
1. Демократичний. Він властивий насамперед країнам із соціально орієнтованою економікою, де існує сильний «середній клас». Державна влада здійснюється з урахуванням конституційних положень про розподіл влади, системи стримувань та противаг і т.д. Методи примусу строго обмежені законом, масове або соціальненасильство виключається. Державна влада застосовує різні методи прямих і зворотних зв'язків з населенням.
Можна виділити дві групи ознак, властивих даному виду політичного режиму.
Перша група це формальні ознаки: а) народ - основне джерело влади; б) юридичну рівність всіх громадян;
в) переважання більшості над меншістю при прийнятті рішень; г) виборність основних державних органів.
Друга група це реальні ознаки: а) розвинені інститути представницької і безпосередньої демократії; б) гарантування громадянам політичних прав і свобод; в) свобода інформації та незавісімостьСМІ; г) партійний і політичний плюралізм; д) поділ влади; е) незалежність профспілок; ж) місцеве самоврядування; з) сильна обмеженість політичного та правоохоронного насильства; і) визнання етнічних та інших соціальних меншин.
Демократичний державний режим існує в США, Великобританії, Франції, Японії, Канаді, Австралії, ряді країн Європи.
2. Авторитарний. При такому режимі переважають методи примусу, але при цьому зберігаються деякі риси лібералізму. Вибори в різні органи державної влади є формальними. Існує спотворений принцип поділу влади і як результат цього спотворення явне домінування виконавчої влади. Переобрання глави держави (якщо це президент) не обмежена.
3. Тоталітарний. Режим цілком грунтується на методах фізичного, психічного, ідеологічного примусу. Існують злиті партійно-державні органи. Законом встановлюються різні градації прав громадян. Місцеве самоврядування та поділ влади відсутня.
4. Перехідний. У деяких країнах існують проміжні, полудемократіческіе режими (Туреччина),в інших - режими перехідні від тоталітаризму до авторитаризму (країни Африки), від тоталітаризму і авторитаризму до демократії (постсоціалістичні держави Азії).
Розглянемо докладніше риси демократічесмкіх і антидемократичних режимів.
Демократія - (від грец. Demokratia, буквально - народовладдя) - політичний режим, при якому державна влада здійснюється правовими методами відповідно до законів, всі громадяни мають рівні права брати участь в управлінні державою, в тому числі через вільно обраних представників. Громадянам забезпечуються особисті, політичні і громадянські права і свободи.
Як історичне явище демократія має свої вельми віддалені прообрази, що існували в первіснообщинному суспільстві - переддержавного, нерозвинені, зародкові форми окремих демократичних громадських інститутів (неполітичні демократичні форми родового та племінного самоврядування). У міру еволюції древніх товариств, виникали і розвивалися держави, змінювалося їх пристрій, демократичні інститути видозмінювалися, відмирали і відроджувалися в нових формах, в залежності від конкретних історичних умов.
Першим демократичною державою, в античному розумінні демократії, був місто-держава Афіни (V століття до н.е.). Афінська демократія мала становий характер, повноправні громадяни не становили більшості мешканців. Зміст поняття демократія переглядалася і розширювалося в ході історичного розвитку держави та суспільних наук. Найбільший імпульс розвитку демократичного політичного режиму надав скликання першого англійського парламенту (1265 р.) і подальша парламентська практика в Англії, Велика французька революція (1789 р.) і народження американського конституціоналізму (1787 р.).
Демократичнийдержава, в сучасному його розумінні, відрізняється від держав інших типів (деспотичного, тоталітарного, авторитарного) наступними основними ознаками, принципами: визнання народу джерелом влади, носієм суверенітету (виключно йому належить установчої влади в державі; рівне право всіх громадян на участь в управлінні державою ; забезпечення державою прав і свобод людини і громадянина в обсязі, встановленому законами, визнання принципу підпорядкування меншості більшості (при прийнятті законів, вибори та інших колективних рішеннях); формування основних органів державної влади шляхом вільних виборів. Похідними від основних ознак демократії є: підконтрольність, підзвітність та відповідальність державних органів (і посадових осіб), що формуються шляхом призначення, перед представницькими органами державної влади та обраними посадовими особами; ідеологічне та політичне різноманіття, свобода діяльності громадських об'єднань; верховенство закону у всіх сферах суспільних відносин, у тому числі і в діяльності державних органів.
Розрізняють інститути представницької демократії (прийняття основних рішень повноважними виборними установами - парламентом, іншими представницькими органами) і безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, шляхом референдуму, виборів, плебісциту).
Політичний режим демократичного типу має своєї соціально-економічної передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, які є власниками економічних умов свого життя і будують відносини один з одним на основі обміну та договору. Політичними передумовами цього режиму є:
- Відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно-історичного розвитку, а інодіі політичні засоби її досягнення;
- Наявність вільно формованих поза державного політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;
- Обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони виступають з розробленою виборчою програмою, що відбиває інтереси партією соціальної групи представляється громадянського суспільства:
- Функціонування політичної системи, що передбачає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що виникаюча таким чином політична боротьба є відображенням соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства;
- Існування не визначає державну політику і тому не несе за неї відповідальність меншості, у функцію якого входить опозиційна політична діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку, позитивна критика державного керівництва, ідеологічна і кадрова підготовка його зміни;
- Наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти громадянського суспільства здійснюють свою самодіяльність у сфері політичного життя.
Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної влади. Умови демократії забезпечують у цьому процесі вирішальну роль народу. Демократичний режим уможливлює послідовно визначальну зв'язок населення з партіями, партій через періодично проводяться вибори з представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Такий порядок вважається головним достоїнством демократичного політичногорежиму, тому що забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким шляхом.
Ліберально-демократичний режим є найбільш сучасною формою демократії. Ліберально-демократичний режим існує в багатьох країнах. Деякі вчені вважають, що ліберальний режим - це власне не режим державної влади, а умова існування самої цивілізації на певному етапі її розвитку. Але з останнім твердженням важко погодитися, оскільки в даний час йде еволюція політичних режимів, у тому числі й ліберально-демократичної форми. Ліберальним називають такий демократичний режим, політичні методи і способи здійснення влади якого засновані на системі гуманістичних і демократичних принципів. Це перш за все економічна сфера взаємовідносин особистості і держави. В умовах ліберального політичного режиму людина в цій сфері має власністю, правами і свободами, економічно самостійний і на цій основі політично незалежний. У відносинах особи і держави пріоритет зберігається за особою. Ліберальний режим відстоює цінності індивідуалізму, протиставляючи його колективістський початків в організації політичного та економічного життя, які, на думку ряду вчених, ведуть в кінцевому підсумку до тоталітарних форм правління.
З основного принципу демократичної держави (визнання народу джерелом влади) випливає висновок про спрямованість діяльності держави в цілому - в інтересах більшості громадян. Однак, навіть будучи закріпленою в законодавстві, соціальна спрямованість політики держави реалізується в різних сферах життя суспільства в різній мірі в залежності від співвідношення політичнихсил. Ступінь активності участі громадян в управлінні державою і ступінь відкритості та підконтрольності громадянському суспільству діяльності держави значною мірою залежить від правового режиму діяльності засобів масової інформації. У демократичній державі ЗМІ відіграють основну роль у формуванні громадської думки, що безпосередньо позначається на діях громадян під час виборів, референдумів. Якщо законодавством держави не забезпечені гарантії множинності, плюралізму, відкритості, альтернативності, свободи і відповідальності ЗМІ, гарантії недопущення монопольного впливу на ЗМІ з боку реально володарюють фінансової і політичної еліт, то неминуче маніпулювання громадською думкою, нав'язування суспільству неадекватною картини соціального життя.
Основні риси антидемократичних режимів:
Тоталітаризм - це одна з форм панування (тоталітарна держава) характеризується його повним (тотальним) контролем над усіма сферами життя суспільства; фактичною ліквідацією конституції, прав і свобод; репресіями щодо опозиції та інакодумців. Для політичного режиму тоталітарного штибу характерно насильницьке нав'язування населенню держави суспільних порядків, чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків досягається за допомогою монопольного тоталітарного контролю над політикою, економікою, культурою і побутом. Ідеологічне і організаційна єдність забезпечується політичним пануванням партії, очолюваної вождем. Вона підпорядковує собі державу. В її руках знаходяться засоби масової інформації, друк. У методах управління переважають політичне і фізичне насильство, поліцейський і жандармський терор. Подібні властивості, здавалося, виключають можливість ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однакдосвід держав Східної Європи і СРСР показав, що тоталітарний політичний режим здатний до самовилікування, з поступовим і відносно мирним переходом посттоталітарному, а потім, мабуть, і до демократичного державно-політичного режиму.
Авторитаризм - це система влади, характерна для антидемократичних політичних режимів. Характеризується зосередженням всієї державної влади в руках однієї особи або органу, відсутністю або обмеженням основних політичних свобод (слова, друку), придушенням політичної опозиції. Зазвичай поєднується з особистою диктатурою. Залежно від поєднання методів правління може варіюватися, від помірно авторитарного режиму з формальним збереженням атрибутів демократії до класичної фашисткою диктатури.
Авторитарний політичний режим є проміжним між тоталітарним і демократичними режимами, перехідним від одного до іншого. При цьому перехід може здійснюватися як убік демократії, так і в бік тоталітаризму. Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає «розмитість», нечіткість його властивостей. У ньому спостерігаються риси і тоталітаризму, і демократії. Головна його особливість полягає в тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не досягає повного контролю над усіма сферами життя. У ньому немає єдиної державної, обов'язкової для всіх ідеології, що замінюється ідеологічними конструкціями типу теорії національного інтересу, ідеями патріотизму. Управління здійснюється не настільки жорстким, як при тоталітарному режимі способом. Масовий терор відсутній.
Авторитарні політичні режими, як правило, з'являються на сцені історії тоді, коли владамають намір приступити до корінних реформ суспільного ладу і здійснити «революцію згори».
22.Поняття та ознаки органу держави.
Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний службовець), які наділені державновладними повноваженнями та необхідними матеріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.
Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від державних підприємств, установ, а також від недержавних структур. Основними серед них є:
є структурним елементом апарату держави;
мають певну економічну і організаційну відокремленість і самостійність;
створюється державою чи обирається безпосередньо народом;
наділені нормативно закріпленими державновладними повноваженнями;
характеризуються відповідною організаційною структурою;
мають територіальні межі діяльності;
здійснюють свої функції від імені держави;
використовують символи держави у офіційному порядку;
мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'язкові нормативні та індивідуальні акти;
характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з іншими державними органами і установами;
спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та примусову силу держави;
забезпечують державновладні повноваження шляхом застосування засобів виховання, переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;
характеризуються особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.
23.Державний апарат та його ознаки.
Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.
Державний апарат покликаний виконувати основні функції держави щодо практичного здійснення державної влади і управління і є невід'ємним атрибутом як виникнення, так і існування та функціонування держави. Це система органів за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави, і наділені для цього державно-владними повноваженнями.
ознаки
-ґрунтується на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії, орієнтована на забезпечення реалізації функцій держави;
наділені відповідною компетенцією та здійснюють управління суспільством на професійній основі;
кожний з органів має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій;
диференційована, відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, система;
здійснення своєї діяльності у безпосередньо управлінських і правових формах;
наділення державно-владними повноваженнями;
формування на основі єдиних принципів організації і діяльності, що забезпечує його системний характер;
забезпечення функціонування професійно підготовленими кадрами — державними службовцями;
функціонування в певних правових формах;
можливість застосування державного примусу.[2]
24.Принципи, мета та функції юридичної відповідальності.
Під метою юридичної відповідальності розуміють ті основні результати, яких прагне досягти держава, притягуючи правопорушника до відповідальності.
Метою юридичної відповідальності є:
охорона правопорядку;
захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб від незаконних посягань;
виховання правопорушника, тобто вплив на його свідомість з метою недопущення ним повторного вчинення проступку (злочину);
профілактика правопорушень, тобто вплив на інших осіб для запобігання правопорушенням з їхнього боку.
Мета юридичної відповідальності конкретизується у її функціях.
Функції юридичної відповідальності — це основні напрями впливу як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку і виховання суб'єктів права, які вчинили чи можуть вчинити правопорушення.
Основними функціями юридичної відповідальності є:
1) каральна (штрафна, репресивна), яка полягає у негативній реакції держави на вчинене правопорушення та покаранні винної особи, спричиненні їй особистих, майнових або організаційних обтяжень, що виражаються у настанні негативних наслідків для правопорушника;
2) правовідновлювальна (компенсаційна), яка полягає в забезпеченні порушеного інтересу і поновленні порушених протиправною поведінкою суспільних відносин, стягненні заподіяного збитку з правопорушника, компенсації матеріальної та моральної шкоди;
3) попереджувальновиховна (превентивна), яка полягає у підвищенні рівня правової свідомості та правової культури громадян, вихованні у них поваги до права та потреби правомірної поведінки, перевихованні правопорушників та формуванні мотивів, що спонукають їх дотримуватися законів, поважати права і інтереси інших осіб.
Інститут юридичної відповідальності базується на загальних принципах, які відображають суть, природу та призначення цього правового інституту.
Принципи юридичної відповідальності — це законодавчо сформульовані положення та ідеї, що визначають підстави, порядок і межі юридичної відповідальності.
Принципи юридичної відповідальності можуть бути як прямо закріплені в правові норми, так і випливати з різних законодавчих положень. У них знаходять свій вираз загальні принципи права, тобто ті об'єктивно обумовлені начала, у відповідності з якими будується система права, правове регулювання в суспільстві.
Основними принципами юридичної відповідальності є такі:
1) принцип законності полягає у тому, що юридична відповідальність настає тільки за діяння, яке є протиправним, тобто прямо заборонено нормами права; до винної особи можуть застосовуватися тільки ті види відповідальності і лише у тих межах, які закріплені санкціями правових норм для даного виду правопорушення; під час притягнення до відповідальності компетентні органи держави та їх посадові особи повинні діяти відповідно до вимог процесуальних норм;
2) принцип невідворотності полягає у тому, що жодне правопорушення не повинно залишатися безкарним, тобто бути поза полем зору держави та її компетентних органів, без засудження з їхнього боку. Якщо здійснюється факт правопорушення, а відповідальність не наступає, то це завжди завдає моральної шкоди авторитету закону, підриває ідею законності та справедливості у свідомості громадян держави, а також провокує вчиненню нових правопорушень, оскільки у людини з'являються думки про уникнення юридичної відповідальності;
3) принцип своєчасності відповідальності полягає у тому, що правопорушник притягується до відповідальності протягом встановленого строку давності. Це певний строк, протягом якого здійснюється пошук правопорушника з метою його покарання. Якщо ж винну особу встановлюють після завершення цього строку, то відповідальність до нього не застосовується у зв'язку з тим, що санкції утратили свою актуальність і перестали відповідати самому правопорушенню або тим соціальним умовам, при яких воно було скоєно;
4) принцип гуманізму полягає у тому, що до особи, яка вчинила правопорушення, не можуть застосовуватися засоби впливу, що принижують людську гідність або порушують її права, а також забезпечує можливість повного чи часткового звільнення від застосування санкції у випадку щиросердного каяття, добровільного відшкодування збитків, коли правопорушник своєю поведінкою довів факт виправлення тощо;
5) принцип справедливості полягає у тому, що за вчинення правопорушення повинна відповідати лише та особа, яка його вчинила; за одне правопорушення винна особа може нести відповідальність тільки один раз; покарання повинно відповідати характеру правопорушення, при цьому не можна використовувати міру покарання чи стягнення, що принижують честь і гідність особи; не можна за проступки встановлювати кримінальне покарання; закон, що встановлює чи посилює відповідальність за правопорушення, не може мати зворотної сили;
6) принцип відповідальності правопорушення та покарання полягає у диференціації та узгодженості покарань за різноманітні за ступенем небезпеки правопорушення, тобто заходи відповідальності повинні відповідати тяжкості вчиненого правопорушення з урахуванням індивідуалізації відповідальності залежно від особи правопорушника. Застосування компетентними органами держави, наділених владними повноваженнями, занадто м'яких санкцій до правопорушників можуть призвести до безкарності та зростання злочинності, а занадто тяжкі — до суспільного протесту;
7) принцип обгрунтованості відповідальності полягає в об'єктивному дослідженні усіх обставин справи, збиранні і всебічної оцінки доказів та їх письмового закріплення відповідно до вимог процесуальних норм; доведенні наявності факту правопорушення і ступені вини конкретної особи; визначенні можливості застосування санкції норми права з врахуванням конкретних обставин справи і особистості правопорушника;
8) принцип доцільності відповідальності полягає у відповідності міри впливу, яка застосовується до правопорушника, цілям юридичної відповідальності. Тобто міра відповідальності повинна бути такою, щоб вона сприяла виправленню та перевихованню правопорушника. Якщо ж мета юридичної відповідальності досягнута, то доцільність припускає пом'якшення відповідальності або навіть звільнення від неї у випадках малозначності правопорушення, відсутності шкідливих наслідків тощо.
25.Поняття, види та склад правовідносин.
У будьякому суспільстві існують зв'язки між людьми, які встановлюються у процесі їх спільної діяльності. Ці зв'язки певною мірою упорядковані і організовані за допомогою моральних, релігійних та інших соціальних норм. Але значна частина суспільних відносин будується на підставі правових норм і тому їх називають правовими відносинами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного і передбаченого характеру. Правовідносини є особливим видом суспільних відносин, вони визрівають у глибині суспільних відносин, обумовлюються політичними, економічними та іншими соціальними потребами, що сприяє необхідності їх визначення і захисту з боку держави.
У той же час держава не може змінювати основоположний характер тих чи інших відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Вона може за допомогою прийнятих нормативноправових актів тільки прискорювати розвиток прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати або витискати з життя суспільства негативні зв'язки і процеси.
Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більше суб'єктів суспільних відносин, між якими виникає правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та обов'язків з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів.
Отже, метою правових відносин є врегулювання та впорядкування певних суспільних відносин, які існують між людьми і їхніми організаціями.
Правові відносини — це врегульовані нормами права суспільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.
З цього визначення можна виділити основні ознаки правовідносин:
1) це особливий різновид суспільних відносин, які виникають між людьми чи об'єднаннями людей з приводу соціального блага або забезпечення якихнебудь інтересів. Наприклад, власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у стосунках з іншими людьми, тобто він може продати, знищити або подарувати своє майно будь-якій особі, а також вимагати додержання свого права власності від інших людей та організацій. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами, рослинами або предметами;
2) є результатом свідомої вольової діяльності людини, тобто перш ніж скластися, правовідносини проходять через свідомість і волю людей, в якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети;
3) вони виникають, змінюються чи припиняються відповідно до норм права, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Тобто у нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Єдиний виняток з цього правила — виникнення правовідносин у випадку вирішення юридичної справи на основі аналогії права;
4) учасниками правовідносин є конкретні суб'єкти права, які пов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, які закріплені у правових нормах. Тобто у правовідносинах завжди є дві сторони — одна сторона має точно визначені суб'єктивні права (уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона). Не може бути правовідносин, заснованих лише на правах або лише на обов'язках. Правам однієї сторони відповідають обов'язки іншої. Наприклад, одна сторона (кредитор) має право на одержання боргу, а інша сторона (боржник) має обов'язок повернути борг. У більшості правовідносин кожна сторона одночасно має права і несе обов'язки;
5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві, забезпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості випадків реалізація суб'єктивного права або юридичного обов'язку здійснюється свідомо і добровільно з боку їх учасників, без застосування заходів державного примусу. У разі необхідності зацікавлена сторона може звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за відновленням порушеного суб'єктивного права або виконання юридичного обов'язку.
Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:
1) за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) — конституційні (відносини громадянства), цивільні (відносини купівліпродажу цінних паперів), трудові (відносини щодо прийому на роботу і звільнення з роботи працівника власником підприємства або уповноваженим ним органом), адміністративні (відносини, пов'язані зі сплатою штрафу за порушення правил дорожнього руху), кримінальні (відносини щодо призначення покарання) тощо. Тобто правовідносини відповідають тим галузям права, норми яких вони реалізують;
2) за функціональним призначенням, тобто залежно від елементу норми права (диспозиції чи санкції), на основі якого виникають правовідносини — регулятивні, в яких поведінка суб'єкта повністю відповідає диспозиції норми права, тобто є правомірною та охоронні, які виникають з факту неправомірної поведінки суб'єкта як реакція держави на таку поведінку, тобто відновлення порушеного права;
3) за субординацією в правовому регулюванні — матеріальні, які виникають на основі матеріальних відносин і реалізуються нормами матеріального права (наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров'я, на особисту безпеку тощо) та процесуальні, які виникають на основі організаційних відносин і реалізуються нормами процесуального права. Вони похідні від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов'язків суб'єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільнопроцесуальні, адміністративнопроцесуальні, кримінальнопроцесуальні, господарськопроцесуальні та інші процесуальні відносини (наприклад, процедура подання до суду позову, процедура обшуку, процедура участі в конкурсних іспитах при вступі до вищого навчального закладу тощо);
4) за волевиявленням сторін (методом правового регулювання) — договірні, які виникають за згодою як уповноваженої так і зобов'язаної сторони (наприклад, укладання договору підряду) та управлінські, які виникають за бажанням лише уповноваженої сторони (наприклад, притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності);
5) за ступенем визначеності суб'єктів — відносні, в яких точно визначені права і обов'язки всіх учасників правовідносин (наприклад, відносини між продавцем і покупцем) та абсолютні, в яких визначена лише одна сторона — уповноважена — а всі інші зобов'язані утримуватися від порушення її законних прав та інтересів (наприклад, відносини авторського права);
6) за характером дій зобов'язаного суб'єкта — активні, в яких зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії на користь іншої сторони та пасивні, в яких він повинен утриматися від небажаних для іншої сторони дій;
7) за кількістю суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах — прості, які виникають лише між двома суб'єктами та складні, які виникають між трьома і більше суб'єктів;
8) за розподілом прав і обов'язків між суб'єктами — односторонні, в яких кожна із сторін має або суб'єктивні права, або юридичні обов'язки (наприклад, договір дарування) та двосторонні, в яких кожна із сторін має як суб'єктивні права, так і юридичні обов'язки (наприклад, договір купівліпродажу);
9) за часом дії — короткострокові, які тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками своїх прав та обов'язків (наприклад, після сплати державного мита) та довгострокові, які існують впродовж певного, відносно тривалого проміжку часу (наприклад, правовідносини між вищим навчальним закладом і студентом до отримання останнім диплому про вищу освіту).
Правовідносини мають складну будову (структуру). Під структурою правовідносин розуміють сукупність її внутрішніх елементів і спосіб зв'язку між ними на підставі розподілу між учасниками даних відносин суб'єктивних прав, обов'язків і відповідальності з приводу певного соціального блага або забезпечення законних інтересів.
Отже, термін "структура" містить елементний склад правовідносин і правовий зв'язок між ними.
До складу правовідносин входять такі елементи:
1) суб'єкти;
2) об'єкти;
3) зміст.
26.Основні сімї правових систем сучасності.
Правова сім'я — сукупність правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури права, його джерел, провідних галузей та інститутів, правозастосування, правосвідомості, поняттєвого апарату юридичної науки. Одне з основних понять порівняльного правознавства. Це поняття підкреслює однорідність явищ, які виникли і функціонують унаслідок впливу тих самих причин
1 2 3 4 5 6 7