Ім'я файлу: pidmohylnyy-valerian-petrovych-misto76.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 690кб.
Дата: 22.12.2020
скачати
— Ви ж мене, мусінько, трохи любите?Розширення: pdf
Розмір: 690кб.
Дата: 22.12.2020
скачати
Порушене на тиждень життя вродливого й здібного хлопця, перейшовши черговий поріг, знову полинуло рівним міцним струменем. Що в інституті, що вдома він почував себе чудово, маючи занадто праці, академічної та громадської, щоб про щось серйозно замислюватись, зокрема про щось неприємне. І мусінька, така делікатна жінка, не отруювала йому, звичайно, прикрими спогадами втіхи собою володіти. Все заспокоїлось у принишклому домі Гнідих, що непомітно викинув з себе людину, розкладаючись,
умираючи повільною смертю, що може тривати місяці й роки, але даючи крізь двері
свіжий пагінок пророслого в його гної випадкового насіння. В цьому трухлявому гнізді
вбивалось у пір’я приблудне пташеня й уперто розгортало свої крила. І справді, після тієї знаменної події хлопець мимоволі почував себе цілковитим господарем не тільки кухні, а й тих дальших кімнат, де ніколи не заходив, простираючи над ними невидиму владу. Прозирнувши на мить у відтулину мусіньчиної душі, він негайно пустив туди корінь, обґрунтувався й розгостився там, як неминучий наслідок, вільно вбираючи живущі соки, що може дати напередодні облітання жіноче тіло. Він оповив її, живлячи у володінні нею свій розгін, і щоки її горіли гарячковим рум’янцем від полум’я, що,
спалюючи її, його огрівало й ростило, як той овоч, що, налившись, мусить відпасти свого гілля.
Зима давно мусила б стати, як запевняли бюлетені укрмету, але запізнилась з незалежних від науки причин. Боязкий сніг, випадаючи вранці, розтавав на бруку рідким болотом, нешкідливим, правда, для Степанових юхтових чобіт, але дошкульним для пацанів, цих пасербів міста, що, не маючи галош, перебирались на зимові
помешкання до водогінних люків та смітників. В цій безконечній сльоті люди здавались сірими, як і болото на вулиці. І коли одного дня сталося диво і сніг, стиснутий морозом,
не поплив струмками в приготовану йому каналізацію, місто пишно розгорнуло свої білі
артерії і гордовито піднесло своє чоло. Засипане холодними пластівцями, воно доходило апогея творчості, достигало, напружувалось, щоб навесні, скинувши вінчальну фату, починати своє зав’ядання. Це був час, коли пізно гаснуть вікна будинків і всередині коло столів, цих храмів нового поганства, сидять двоногі
зосереджені сови, виношуючи, породжуючи й плекаючи адміністративні, господарські,
мистецькі й наукові плани; був час, коли хрусткими вулицями мчать легенькі саночки,
коли голоснішає музика пивниць, більшають обороти рулетки, коли автобуси узуваються в ланцюги, жінки — в чарівні боти, а молоді студенти складають перші
звіти в інститутах і житті.
XIII
Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що з благословення комгоспу починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть,
де він може танути без шкоди для міського добробуту. Перш ніж з’являться ці предтечі
тепла, жодна брунька на деревах бульварів не насмілюється набрякнути й розпуститись. Це було б зухвале порушення тутешніх законів і варварський замах на підвалини цивілізації.
Пробудження природи не минуло без впливу на Степанову душу, що нагадувала платівку високої чутливості, придатну до моментального фотографування. Ніщо не викриває так штучності міста, як саме весна, розтоплюючи й тут сніги, але оголюючи мертвий брук замість сподіваного зела,— а хлопець ще прагнув зачути дух вогкої ріллі,
втопити очі в зелену далечінь полів, у чорні смуги пухкого ґрунту. Навкруги він бачив страшне погноблення природи, і дерева камінних вулиць та обгороджених садків,
замкнені тут у клітки, як дивовижні тварини по звіринцях, журно простягали йому своє
набрякле гілля. Леле, що важила тут зміна холоду на тепло, крім відповідної зміни одежі? Що нагадувало тут про могутнє парування степів і радість людини, що чує під ралом родючу землю? Там весна — сурма світлого бога, промениста провісниця щастя і
праці, а тут дрібний, хоч і приємний епізод, кінець господарчого кварталу й початок руху приміських потягів. Місто вивернулось на сонці великим випещеним котом,
примружуючи на світлі безліч очей, потягаючись і позіхаючи від насолоди. Воно лагодилось спочивати.
Але весняний спогад Степанів про село, принесений теплом і свіжими дощами, не мав тієї сили, що справді може скорити. В ньому був сум за дитячими роками й жаль за минулим, що на відстані набуває чар, незалежно від якості, і він сам надіявся, що ця тихенька скорбота розвіється, як танущий туман. А може, це просто були оденки тих невиразних хотінь та неоформлених прагнень, що роз’ятрює в серцях весна,
нашіптуючи облесні слова про майбутнє, розпалюючи спрагу, обіцяючи якісь зміни,
якесь простування, яка збуджує і бентежить душі різноманітним насінням, що, замість трояндами розквітнути, проростає частіше цупким полином. Бо життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз.
В інституті весна позначилась іспитовою лихоманкою — недугою, що обпадає
тільки студентів. Починається вона поволі, і латентний період її можна характеризувати підвищеною посидючістю, нахилом складати конспекти й підкреслювати в книжках рядки; але перший симптом одвертого нападу становить
коли голоснішає музика пивниць, більшають обороти рулетки, коли автобуси узуваються в ланцюги, жінки — в чарівні боти, а молоді студенти складають перші
звіти в інститутах і житті.
XIII
Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що з благословення комгоспу починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть,
де він може танути без шкоди для міського добробуту. Перш ніж з’являться ці предтечі
тепла, жодна брунька на деревах бульварів не насмілюється набрякнути й розпуститись. Це було б зухвале порушення тутешніх законів і варварський замах на підвалини цивілізації.
Пробудження природи не минуло без впливу на Степанову душу, що нагадувала платівку високої чутливості, придатну до моментального фотографування. Ніщо не викриває так штучності міста, як саме весна, розтоплюючи й тут сніги, але оголюючи мертвий брук замість сподіваного зела,— а хлопець ще прагнув зачути дух вогкої ріллі,
втопити очі в зелену далечінь полів, у чорні смуги пухкого ґрунту. Навкруги він бачив страшне погноблення природи, і дерева камінних вулиць та обгороджених садків,
замкнені тут у клітки, як дивовижні тварини по звіринцях, журно простягали йому своє
набрякле гілля. Леле, що важила тут зміна холоду на тепло, крім відповідної зміни одежі? Що нагадувало тут про могутнє парування степів і радість людини, що чує під ралом родючу землю? Там весна — сурма світлого бога, промениста провісниця щастя і
праці, а тут дрібний, хоч і приємний епізод, кінець господарчого кварталу й початок руху приміських потягів. Місто вивернулось на сонці великим випещеним котом,
примружуючи на світлі безліч очей, потягаючись і позіхаючи від насолоди. Воно лагодилось спочивати.
Але весняний спогад Степанів про село, принесений теплом і свіжими дощами, не мав тієї сили, що справді може скорити. В ньому був сум за дитячими роками й жаль за минулим, що на відстані набуває чар, незалежно від якості, і він сам надіявся, що ця тихенька скорбота розвіється, як танущий туман. А може, це просто були оденки тих невиразних хотінь та неоформлених прагнень, що роз’ятрює в серцях весна,
нашіптуючи облесні слова про майбутнє, розпалюючи спрагу, обіцяючи якісь зміни,
якесь простування, яка збуджує і бентежить душі різноманітним насінням, що, замість трояндами розквітнути, проростає частіше цупким полином. Бо життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз.
В інституті весна позначилась іспитовою лихоманкою — недугою, що обпадає
тільки студентів. Починається вона поволі, і латентний період її можна характеризувати підвищеною посидючістю, нахилом складати конспекти й підкреслювати в книжках рядки; але перший симптом одвертого нападу становить
професорова оповістка коло канцелярії, після чого хвороба переходить у тифоїдну стадію з піднесеною температурою, маячнею й нічницями, маючи кризу в іспитовій кімнаті, де виявляються всі ускладнення й можливості поворотності. Складаючи на добре такі поважні дисципліни, як політекономія та економгеографія, Степан згадав про обов’язковість української мови й вирішив її теж між іншим скласти. Її лекції були
єдиними, що він не одвідував, і готуватись теж не збирався, дуже підставно припускаючи, що українська мова і є та сама, якою він чудово володіє, навіть оповідання пише, а він сам якраз і є той українець, що для нього мова ця існує і яку скласти, отже, він має всі права, тим більше що в своїй повстанській кар’єрі перед тим,
як викинути червоний стяг, він тримав якийсь час прапор осінніх степів і небес. Але через рідні пороги теж можна перечепитись, і Степан знітився вже від першого вибуху важкої батареї глухих голосівок і закону ікання, а влучний обстріл із скоропальних речівникових та дієслівних гармат примусив його геть ганебно відступити з палким бажанням за всяку ціну здобути цю несподівану фортецю.
Діставши з бібліотеки найкращих підручників, він, закинувши решту, взявся того ж вечора споглядати їх і вивчати. Досі він знав самі російські граматичні терміни і з якимсь дивним хвилюванням вимовляв їхні українські тотожники, бачачи, що його мову теж уже розкладено на розділи й параграфи, підсумовано її закони й виведено правила.
Він заглиблювався в них дедалі з більшим захопленням і насолодою; дрібні, звичайні
слова, здавались йому глибшими, змістовнішими, коли він розпізнавав їхні складові
частини й таємницю їхніх відмін. Він полюбив їх, оцінував їхню роль й перейнявся до них пошаною, мов до значних осіб, що їх, через несвідомість свою, трактував досі за простих.
Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени Курило й вистудіювавши історію мови за
Шахматовим та Кримським, він став перед очі професора в інституті, що, не пізнавши його, геть здивувався на глибінь його знання.
— От як корисно прослухати курс моїх лекцій,— сказав він,— але мушу признатись,
що дуже рідко маю втіху іспитувати українця, що знає свою мову.
— На жаль,— зауважив Степан,— більшість уважає, що досить українцем родитись.
— Так, так,— відповів професор. — Але мушу признатись, що я їх безжально ганяю.
Дуже радий, що ви цього уникнули.
Так вони розговорились, і професор розпитав Степана про його походження і
теперішній стан. Останнє хлопець змалював йому найтемнішими фарбами, бо й справді
становище це починало здаватись йому жалюгідним. Він так похмуро розповів професорові про порання корів, ніби це було небезпечне муштрування африканських левів, а свою кухню подав йому такою захламленою й задушною, як келію подвижника в гущавині страшних борів. І добрий професор, зворушившись, сказав йому:
— Ви здаєтесь мені здібним, серйозним студентом, і я спробую допомогти вам. Бо,
мушу признатись, у мене не так багато вже слухачів, що одвідують мої лекції і яких я ні
разу не прогнав з іспиту.
Після цього професор написав йому листика до голови лекторського бюро в справах
єдиними, що він не одвідував, і готуватись теж не збирався, дуже підставно припускаючи, що українська мова і є та сама, якою він чудово володіє, навіть оповідання пише, а він сам якраз і є той українець, що для нього мова ця існує і яку скласти, отже, він має всі права, тим більше що в своїй повстанській кар’єрі перед тим,
як викинути червоний стяг, він тримав якийсь час прапор осінніх степів і небес. Але через рідні пороги теж можна перечепитись, і Степан знітився вже від першого вибуху важкої батареї глухих голосівок і закону ікання, а влучний обстріл із скоропальних речівникових та дієслівних гармат примусив його геть ганебно відступити з палким бажанням за всяку ціну здобути цю несподівану фортецю.
Діставши з бібліотеки найкращих підручників, він, закинувши решту, взявся того ж вечора споглядати їх і вивчати. Досі він знав самі російські граматичні терміни і з якимсь дивним хвилюванням вимовляв їхні українські тотожники, бачачи, що його мову теж уже розкладено на розділи й параграфи, підсумовано її закони й виведено правила.
Він заглиблювався в них дедалі з більшим захопленням і насолодою; дрібні, звичайні
слова, здавались йому глибшими, змістовнішими, коли він розпізнавав їхні складові
частини й таємницю їхніх відмін. Він полюбив їх, оцінував їхню роль й перейнявся до них пошаною, мов до значних осіб, що їх, через несвідомість свою, трактував досі за простих.
Отож, за місяць засвоївши талмуд Олени Курило й вистудіювавши історію мови за
Шахматовим та Кримським, він став перед очі професора в інституті, що, не пізнавши його, геть здивувався на глибінь його знання.
— От як корисно прослухати курс моїх лекцій,— сказав він,— але мушу признатись,
що дуже рідко маю втіху іспитувати українця, що знає свою мову.
— На жаль,— зауважив Степан,— більшість уважає, що досить українцем родитись.
— Так, так,— відповів професор. — Але мушу признатись, що я їх безжально ганяю.
Дуже радий, що ви цього уникнули.
Так вони розговорились, і професор розпитав Степана про його походження і
теперішній стан. Останнє хлопець змалював йому найтемнішими фарбами, бо й справді
становище це починало здаватись йому жалюгідним. Він так похмуро розповів професорові про порання корів, ніби це було небезпечне муштрування африканських левів, а свою кухню подав йому такою захламленою й задушною, як келію подвижника в гущавині страшних борів. І добрий професор, зворушившись, сказав йому:
— Ви здаєтесь мені здібним, серйозним студентом, і я спробую допомогти вам. Бо,
мушу признатись, у мене не так багато вже слухачів, що одвідують мої лекції і яких я ні
разу не прогнав з іспиту.
Після цього професор написав йому листика до голови лекторського бюро в справах
українізації, пообіцяв ще й сам побалакати з цією видатною людиною й додав,
стискаючи Степанові руку:
— Сподіваюсь, що ви там із студента зробитесь лектором.
Другого дня вранці Степан уже з’явився перед українізаційний ареопаг, де його піддано під чи взято на іспит залежно від мовних переконань кожного з членів. І після того, як із зізнання підсудного точно встановлено, що ablativus autoris в українській мові ніким, ніде й ніколи не може бути вживаний, що для переведення розвантаження мови дієслівні речівники мусять бути старанно й невхильно обходжувані; після того, як він, вгорі названий і зазначений, виявив цілковите розуміння, чому людина ходить по вулицях у справах на адресу з наказу за основними правилами мови, його висвячено на лицаря українізації першого розряду з оплатою академічної години один карбованець вісімдесят копійок.
Записуючи його адресу й видаючи йому посвідку, елегантський секретар лекторського бюро приємно сказав йому:
— Сподіваюсь, товаришу, що ви за тиждень-два дістанете призначення в установу й зможете,— додав він, мило посміхаючись,— перемінити свій френч на щось відповідніше. Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються.
Степан сам цілком свідомий був слушності його слів. Справді, його сукняна одежа,
мимо того, що була стара, ще й надзвичайно незручна в тепло, і її конче годилося б змінити. Він не раз про це думав, одягаючись уранці й розбираючись увечері, коли ближче стикався з своїм хамлом і переконувався, як мало пасує це зовнішнє
впорядження до його здібностей. І, властиво, не брак грошей спиняв його — за ці сім місяців він зібрав із своєї стипендії щось близько ста карбованців,— а ніяковість перед самим собою. Хоч, зрештою, френч та чоботи стали вже для нього струхлявілою формою, проте мали над ним силу традиції. Змінити одежу здавалось хлопцеві надто сміливим, і для цього він мусив мати достатню підставу.
Обрії ширшали перед ним. Мати три півторагодинні лекції в установі тижнево,
дістаючи за це цілого червінця, тобто піднести свій місячний бюджет мало не до шести червінців,— це був для нього не жарт, а незмірна перспектива. Такі розрахунки збуджували хлопця й заколисували, а потім весняний неспокій не покидав його й на хвилинку, обертаючись з дня на день у смоктущу турботу, що застелила тінню його гарні очі. Дедалі нудніше було йому вертатись додому, і він сидів вечорами в бібліотеці,
аж поки можна було в ній лишатись, поринаючи в книжки глибше, ніж цього могла вимагати найбільша пильність. Згадуючи вранці, що йому належить вичищати гній з- під корів, підстилати їм та поїти, він почав залежуватись, схоплюючись в останню хвилину, і часом цупив зозла палицею сумирні тварини, що завжди ставились до нього прихильно. Щораз тужніше було йому уявляти, що ціле літо, коли настане перерва в
інституті, він буде прикутий до своєї кухні, бо на село він не почував жодної потреби з’являтись. Поділ, зокрема Нижній Вал, занедбана вулиця, діра, нетрі передмістя,
зовсім переставали йому подобатись, і довгий шлях до інституту, якого раніше він зовсім не помічав, почав здаватись йому надто втомним.
стискаючи Степанові руку:
— Сподіваюсь, що ви там із студента зробитесь лектором.
Другого дня вранці Степан уже з’явився перед українізаційний ареопаг, де його піддано під чи взято на іспит залежно від мовних переконань кожного з членів. І після того, як із зізнання підсудного точно встановлено, що ablativus autoris в українській мові ніким, ніде й ніколи не може бути вживаний, що для переведення розвантаження мови дієслівні речівники мусять бути старанно й невхильно обходжувані; після того, як він, вгорі названий і зазначений, виявив цілковите розуміння, чому людина ходить по вулицях у справах на адресу з наказу за основними правилами мови, його висвячено на лицаря українізації першого розряду з оплатою академічної години один карбованець вісімдесят копійок.
Записуючи його адресу й видаючи йому посвідку, елегантський секретар лекторського бюро приємно сказав йому:
— Сподіваюсь, товаришу, що ви за тиждень-два дістанете призначення в установу й зможете,— додав він, мило посміхаючись,— перемінити свій френч на щось відповідніше. Все лихо українців у тім, що вони кепсько одягаються.
Степан сам цілком свідомий був слушності його слів. Справді, його сукняна одежа,
мимо того, що була стара, ще й надзвичайно незручна в тепло, і її конче годилося б змінити. Він не раз про це думав, одягаючись уранці й розбираючись увечері, коли ближче стикався з своїм хамлом і переконувався, як мало пасує це зовнішнє
впорядження до його здібностей. І, властиво, не брак грошей спиняв його — за ці сім місяців він зібрав із своєї стипендії щось близько ста карбованців,— а ніяковість перед самим собою. Хоч, зрештою, френч та чоботи стали вже для нього струхлявілою формою, проте мали над ним силу традиції. Змінити одежу здавалось хлопцеві надто сміливим, і для цього він мусив мати достатню підставу.
Обрії ширшали перед ним. Мати три півторагодинні лекції в установі тижнево,
дістаючи за це цілого червінця, тобто піднести свій місячний бюджет мало не до шести червінців,— це був для нього не жарт, а незмірна перспектива. Такі розрахунки збуджували хлопця й заколисували, а потім весняний неспокій не покидав його й на хвилинку, обертаючись з дня на день у смоктущу турботу, що застелила тінню його гарні очі. Дедалі нудніше було йому вертатись додому, і він сидів вечорами в бібліотеці,
аж поки можна було в ній лишатись, поринаючи в книжки глибше, ніж цього могла вимагати найбільша пильність. Згадуючи вранці, що йому належить вичищати гній з- під корів, підстилати їм та поїти, він почав залежуватись, схоплюючись в останню хвилину, і часом цупив зозла палицею сумирні тварини, що завжди ставились до нього прихильно. Щораз тужніше було йому уявляти, що ціле літо, коли настане перерва в
інституті, він буде прикутий до своєї кухні, бо на село він не почував жодної потреби з’являтись. Поділ, зокрема Нижній Вал, занедбана вулиця, діра, нетрі передмістя,
зовсім переставали йому подобатись, і довгий шлях до інституту, якого раніше він зовсім не помічав, почав здаватись йому надто втомним.
Крім того, позираючи в свій майбутній добробут, він вбачав реальні можливості
стати ближче до міської культури, одвідувати театри, кіно, виставки й доповіді, а відстань його помешкання від центру відбирала б йому силу дорогого часу на зайву ходанину, заважаючи, отже, вільно причащатись до вигод цивілізації. І наслідком цих невеселих міркувань у хлопцеві купчилась невдоволеність, що отруювала йому академічні успіхи, знебарвлювала сподіванки і послаблювала енергію. Він раптом уявив собі, що перевтомився, і потай покладав якусь — коли не більшу — частину свого уявного виснаження на карб мусіньки, якої пристрасть зовсім недоцільно, як починало йому здаватись, пожирала його сили, варті вищого й ціннішого вжитку.
Лекторське бюро його не підмануло, і за півтора тижні він дістав листовну пропозицію прийняти гурток в житлоспілці від лектора т. Ланського, що заявив бажання той гурток покинути. Вночі Степан поділився своєю радістю з мусінькою, але та поставилась до неї не зовсім прихильно.
— Навіщо тобі ці лекції? — сказала вона. — Хіба тобі чогось бракує?
— Але ж майже два карбованці за сорок п’ять хвилин!
— Через них ти свої лекції закинеш,— сказала вона. — Ці два карбованці
коштуватимуть тобі інституту.
— Ніколи,— відповів він і, почуваючи в її словах якусь глибшу підозру, прикро додав: — Чи ж мені вік коровам хвости крутити?
— Так,— зітхнула вона. — Твоя правда.
Він мовчав, курив і зненацька промовив:
— Я стомився. Ввечері голова в мене болить.
— Болить? Оця розумненька голівка? Ні, моє купецьке щастя, це серце твоє
нудиться і тужить. Скільки йому ще битись! Але мусінька тебе не стримуватиме, коли стане непотрібна, ніколи...
— Мусінько, ви ображаєте мене! — сказав він. — Я вас ніколи не забуду.
— О, ти вже ніби прощаєшся! Це ж останні слова, що кажуть — я вас не забуду. У
тебе душа — грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане.
Він волів би краще слухати ремство, ніж теплу гіркоту її слів, що хвилювали його якраз своєю правдивістю. І, бажаючи довести їй і собі неможливість розлуки, він обійняв її в пориві силуваної пристрасті, намагаючись наприкінці відтворити пал їхніх перших побачень.
Другого дня о третій з половиною він мусив уже бути в житлоспілці. До одинадцятої він проглядав підручники й виробляв конспект свого вступного слова, бо хотів почати свій курс не без певної помпи, добре розуміючи, що в кожній справі
важить враження від першого удару. Не менше він розумів, що з’являтись в такій одежі
перед аудиторією, що він мусить зачарувати, це однаково, що грати на розладженому роялі, де й найкраща симфонія обернеться в какофонію. Він мусив перетворитись в ім’я поступу українізації — спіймав, отже, достатню підставу, що йому досі бракувала, і,
витягши свої заощадження, пішов до тієї крамниці, що півроку тому була спинила його,
навіявши своєю пишнотою стільки ревнивих думок. Тепер він влетів до неї на крилах
червінців, пурхав у ній і кружляв бистрою ластівкою, а за три чверті години вилинув звідти з чималим пакунком, де було сіре демісезонне пальто невисокої якості, такий самий костюм, пара сорочок з пристібними комірцями, краватка кавказького шовку,
шпоньки з зеленою емаллю та три барвисті хусточки з картатими окрайками.
Придбавши ще сіру кепі, гостроносі хромові черевики та галоші до них, він на самісіньку решту купив добрих цигарок і доїхав автобусом до площі Революції на
Подолі, бо мусив поспішати. Автобус мав честь його вперше возити й щастя цілком йому сподобатись.
Мусінька, що варила обід на три персони, провадячи сумовитий ménage a trois ,
дуже здивувалась, побачивши хлопця у вигляді омолодженого Діда Мороза з безліччю пакунків, але він тільки таємниче попросив дозволу перебути півгодини в її кімнаті, де було люстро. Там він довершив своє перетворення, досить легко пристосувавши себе до вимог нової одежі, бо його пильне око не раз спостерігало на інших, де що мусить бути,
і тільки краватка завдала йому клопоту, не бажаючи пов’язуватись, але він з геніальною прозірливістю добрав-таки потрібної комбінації. Оглянувши себе цілого в люстро, завмер від бентежного задоволення, ніби вперше себе побачив і спізнав.
Підупала від таємної гризоти енергія відродилась йому відразу, коли він побачив своє
смугле обличчя, відтінене білим комірцем, та могутній вигин своїх грудей, що щільно прилягали до закотів піджака. Він заворожено любувався на своє високе відкрите чоло,
вітаючи схований там розум, і поволі підніс до волосся руку, щоб погладити їх, щоб попестити себе самого й цим проявити в дії своє закохання.
Бадьорим, новим кроком вийшов він до кухні й став перед мусінькою, що не могла стримати радісного вигуку, побачивши цього вилупленого з лялечки метелика. Вона обіймала його й цілувала, забуваючи в своєму захваті, що має на це менше, ніж будь- коли, права. Потім відступила на крок, і пильніше спостереження цілком підтвердило
їй перше враження — хлопець був з біса гарний, поставний та спокусливий.
— У тебе очі сміються! — скрикнула вона.
Почасти вони сміялися і в неї. Він теж роздивлявся на мусіньку з височини свого
європейського вбрання, добачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона в ньому розквіту.
Ніколи ще так прикро не впадала йому в очі щуплість її щік, помережених дрібними зморшками, недокрівність уст та розлеглість грудей, що невблаганно розпливались.
Радісний дівочий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі, і він не міг побороти в собі зухвалу думку, що коли вона гідна була першокурсного студента, то ніяк не варта першорозрядного лектора.
Призначеної години він здибався в канцелярії житлоспілки з своїм попередником тов. Ланським, пильно на нього глянув і здивовано спитав:
— А хіба ви не поет Вигорський?
— Це правда,— невдоволено буркнув той,— але все-таки я Ланський з діда-прадіда.
Потім вони поговорили про діло. Виявилось, що поет лишав Степанові свою групу в досить занедбаному стані. Він не міг навіть точно означити, на чому саме слухачі його спинились.
шпоньки з зеленою емаллю та три барвисті хусточки з картатими окрайками.
Придбавши ще сіру кепі, гостроносі хромові черевики та галоші до них, він на самісіньку решту купив добрих цигарок і доїхав автобусом до площі Революції на
Подолі, бо мусив поспішати. Автобус мав честь його вперше возити й щастя цілком йому сподобатись.
Мусінька, що варила обід на три персони, провадячи сумовитий ménage a trois ,
дуже здивувалась, побачивши хлопця у вигляді омолодженого Діда Мороза з безліччю пакунків, але він тільки таємниче попросив дозволу перебути півгодини в її кімнаті, де було люстро. Там він довершив своє перетворення, досить легко пристосувавши себе до вимог нової одежі, бо його пильне око не раз спостерігало на інших, де що мусить бути,
і тільки краватка завдала йому клопоту, не бажаючи пов’язуватись, але він з геніальною прозірливістю добрав-таки потрібної комбінації. Оглянувши себе цілого в люстро, завмер від бентежного задоволення, ніби вперше себе побачив і спізнав.
Підупала від таємної гризоти енергія відродилась йому відразу, коли він побачив своє
смугле обличчя, відтінене білим комірцем, та могутній вигин своїх грудей, що щільно прилягали до закотів піджака. Він заворожено любувався на своє високе відкрите чоло,
вітаючи схований там розум, і поволі підніс до волосся руку, щоб погладити їх, щоб попестити себе самого й цим проявити в дії своє закохання.
Бадьорим, новим кроком вийшов він до кухні й став перед мусінькою, що не могла стримати радісного вигуку, побачивши цього вилупленого з лялечки метелика. Вона обіймала його й цілувала, забуваючи в своєму захваті, що має на це менше, ніж будь- коли, права. Потім відступила на крок, і пильніше спостереження цілком підтвердило
їй перше враження — хлопець був з біса гарний, поставний та спокусливий.
— У тебе очі сміються! — скрикнула вона.
Почасти вони сміялися і в неї. Він теж роздивлявся на мусіньку з височини свого
європейського вбрання, добачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона в ньому розквіту.
Ніколи ще так прикро не впадала йому в очі щуплість її щік, помережених дрібними зморшками, недокрівність уст та розлеглість грудей, що невблаганно розпливались.
Радісний дівочий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі, і він не міг побороти в собі зухвалу думку, що коли вона гідна була першокурсного студента, то ніяк не варта першорозрядного лектора.
Призначеної години він здибався в канцелярії житлоспілки з своїм попередником тов. Ланським, пильно на нього глянув і здивовано спитав:
— А хіба ви не поет Вигорський?
— Це правда,— невдоволено буркнув той,— але все-таки я Ланський з діда-прадіда.
Потім вони поговорили про діло. Виявилось, що поет лишав Степанові свою групу в досить занедбаному стані. Він не міг навіть точно означити, на чому саме слухачі його спинились.
— Взагалі я не вірю, щоб наука могла бути корисна,— закінчив він. — Особливо в моєму викладанні.
— Гаразд, повторимо,— сказав Степан.—Але скажіть мені, коли це не секрет,
навіщо ви псевдонім прибрали? Не розумію! Справжнє прізвище у вас чудове.
— Це зовсім не секрет,— відповів поет.— Бачите, спочатку я підписував свої вірші
власним прізвищем, і їх ніхто не хотів друкувати. Потім вигадав псевдонім, і вони пішли.
— Невже це може бути?
— Може. Крім того, якщо хочете, ще й інша причина була, внутрішнього порядку.
Це надто велика відповідальність — підписуватись власним ім’ям. Це немов зобов’язання жити й думати так, як пишемо.
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 20