Ім'я файлу: pidmohylnyy-valerian-petrovych-misto76.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 690кб.
Дата: 22.12.2020
скачати
— Я хазяйка тут,— нарешті пояснила жінка. — Молока трохи налити?Розширення: pdf
Розмір: 690кб.
Дата: 22.12.2020
скачати
Хазяйка! Сама корови доїть? А, профспілка кусається з прислугою! Звичайно, від доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродійства від хазяйки йому не треба!
— Я не хочу молока,— відповів вій.
Проте хазяйка, не чекаючи відповіді, вже наливала йому казаночок.
— Умитись у дворі можна, там кран єсть,— додала вона, забираючи відро.
Степан дивився їй услід. У неї була товста, округла спина — роздобріла на довільних харчах! Він сердито надів френча й застебнувся. Нарізавши сала та хліба,
почав снідати, міркуючи про іспити. Нема чого йому боятися! Математика — він чудово її знав. Щоб перевірити себе, згадав формули площин всіх фігур, квадратові
рівняння, відносини тригонометричних функцій. І хоч несвідомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була ясність свого знання. Про соціальні науки він навіть не думав — стільки доповідей на селі прочитано і щодня кілька газет. Плюс соціальне походження, ревстаж і професійна робота! На фронті науки він був зовсім не зле озброєний.
Оглянувши свої документи, він теж лишився вдоволений. Все було в порядку.
Купкою папірців лежало все його життя за останні п’ять років — повстанство за гетьмана, боротьба з білими бандами, культурна й професійна робота. Він навіть охоче прочитав дещо. Чого тільки не було! Був полон і втеча з-під розстрілу. Були мітинги,
агітація, резолюції, боротьба з темрявою і самогоном. І як гарно бачити все це в штампах, печатках, рівних рядках друкарської машинки й незграбних кривульках півнеписьменних рук!
Степан бадьоро підвівся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олівця й наготував паперу. Треба йти. Накривши свої харчі торбинкою, він спинився коло молока. По правді, йому дуже хотілося пити. Сало з хлібом так і просить рідкого. А
молоко однаково ж скисне в таке тепло. Він взяв казаночок, спорожнив його одним нападом і зухвало кинув посудину на верстат. З поганої вівці хоч шерсті шмат!
Вийшовши на подвір’я, він накинув на двері гачка й подався на вулицю. Перед тим,
як іти до інституту, він хотів побувати в профспілці в справах праці. Сьогодні він якось легко орієнтувався в місті й мало на нього зважав. Заклопотаний важливими справами свого влаштування, він більше дивився в самого себе, ніж навколо.
В Палаці праці Степан ледве знайшов серед сотень кімнат потрібний йому відділ робземлісу. Як він вважав своє діло за дуже пильне, то вирішив удатись безпосередньо до голови управи. Йому довелося зачекати, але він не дуже журився — передусім була ще тільки десята година, по-друге, чекав він, сидячи на лаві поруч інших одвідувачів,
як рівний з рівними. Попросивши в сусіди свіжу газету, він, не гаючи часу,
ознайомився з новинами міжнародного становища, оцінував їх, як сприятливі для
Союзу Республік, і перейшов до відділу "Життя села", його він прочитав захоплено.
Дізнавшись, що в с. Глухарях з вимоги сільради змінено непутящого агронома, Степан з жалем подумав:
— І в нас треба було б. Так у нас же люди, як пень.
Він ретельно прочитав про крадіжку в кооперативі с. Кіндратівки, про боротьбу з самогоном по Кагарлицькому районі, про зразковий злучний пункт у містечку
Радомишлі. Кожен рядок і цифру він порівнював до фактів свого села і дійшов кінець кінцем висновку, що в них загалом не гірше, ніж у людей.
"Культурних сил треба нам, от що",— міркував Степан. І йому приємно було, що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повній зброї на боротьбу і з самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністю місцевої влади.
Зрештою, дійшла йому черга до голови управи. Степан переступив поріг, трохи побоюючись, чи не побачить надто чуже обличчя в кріслі коло столу, м’які меблі й застелену килимом підлогу. Це ж як-не-як, а в Києві! Але заспокоївся з першого погляду. Обстава в кабінеті голови управи мало чим різнилась від умеблювання кімнати райбюро, що правила разом за кабінет усьому районному урядові Спілки. Хіба що канапа коло стіни — про такі розкоші в районі годі було й марити, та на неї і місця,
мабуть, гулящого не стало б.
Сам голова управи був чолов’яга без ніяких викрутасів, але він дуже здивувався,
вислухавши Степана. Хіба він, сам активний робітник Спілки в районному масштабі, не знає, куди за такими справами треба звертатись? Треба насамперед зареєструватись,
як командировочному, і взятись на облік у профспілчанській біржі праці. На все це єсть певний, усім відомий розпорядок, і не можна ж, зрештою, марно гаяти свій час і час зайнятої людини!
Степан вийшов з його кабінету трохи спантеличений. Все те, що казав йому голова,
він і сам чудесно знав. Але це... в загальному порядкові! Хлопець весь час нишком надіявся, що для нього зроблять маленький виняток, хоч би за активну участь у революції й бездоганну працю в профспілці. Крім того, він був командирований до вищої школи і мав право на підтримку в першу чергу. А голова управи не спитав навіть його документів. Це прикро, але справедливо, треба визнати! Які можуть тут бути протекції?
Знайшовши біржу, Степан дізнався, що вона функціонує для одвідувачів тільки середами й п’ятницями. А в той день якраз був понеділок. Такий був порядок, і жодних порушень його не робилося навіть для приїжджих. Обіжники про це розіслано своєчасно по районах — так повідомила його реєстраторка. До речі, вона звернула його увагу на спис потрібних йому для реєстрації документів, і Степан з жахом побачив, що деяких йому бракує і виправити їх швидко не можна.
Як надійно він заходив до Палацу праці, так сумно покидав його покрівлю. Йому вмить стало ясно, що служби він тут не втрапить. Він — один серед сотні. Поки виправлятиме потрібні документи, інші розберуть те, що єсть. Та чи й є рація виправляти? Йому скажуть, що він приїхав учитись, що допомагати йому мусить держава, і порадять добиватись стипендії. Так воно й мусить бути. Він нікого не винуватив.
На вулиці йому спала раптова думка. Що коли зайти в яку велику установу? Може,
там якраз випадково, потрібен молодий кмітливий рахівник чи реєстратор? Просто зайти й спитати. Це ж не гріх. Скажуть немає, то й піде. А раптом пощастить? Ця думка схвилювала його. В душі йому жила міцна надія на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цілком виключне явище під сонцем і місяцем. Він звернув до
ґанку під великою вивіскою "Державне видавництво України" і швидким кроком зійшов на другий поверх. В першій кімнаті на канапці розмовляло кілька молодиків, в кутку стукотіла машинка, попід стінами височіли шафи з книжками. Степан, спинившись на хвилину, пішов далі, вдаючи неуважного, щоб його не затримали передчасно. Очима він шукав таблички з написом "завідувач" і побачив її аж у третій кімнаті. Він уже взявся руками за двері, коли чоловік, що сидів близько над рукописами, раптом сказав:
— Завідувача немає. А в чім справа, товаришу?
Степан трохи зніяковів, пробурчав невиразно "діло є" і так само неуважно пішов назад. Біля виходу він почув слова, сказані, очевидно, про нього:
— Мабуть, торбу віршів приносив.
І потім сміх. На дверях він обернувся й побачив того, хто це сказав,— один з молодиків, що сиділи на канапці, чорний, у сірій широкій сорочці з вузьким паском.
Ідучи вниз сходами, хлопець здивовано обмірковував ці слова:
"Які вірші? До чого тут вірші?"
Проте завзятість не покидала його. І хоч у другій установі йому теж не пощастило потрапити керівника, а в третій він на власні очі побачив у першій же кімнаті спис скорочених — він зайшов ще й до четвертої. Директор був у кабінеті й прийняв його.
Тут були м’які меблі й величезний, масивний годинник на стіні, але сам директор був молодий і не хоха. Доля справді посміхалась хлопцеві. Директор запросив його сідати і вислухав до кінця. Тоді, закуривши, промовив:
— Я сам це на собі пізнав. Адже я — червоний директор. Притягати робітничо- селянську молодь до праці — це наше найголовніше завдання. Тільки цим можна оздоровити наш апарат. Ми знаємо, що тільки молодим рукам під силу збудувати соціалізм. Навідайтесь так місяців через два-три…
Виходячи з цієї господарчої установи, Степан ледве стримував у собі образу.
Ласкавий прийом у директора обурив йому всю істоту. Він почував, що всі двері так само замкнуться перед ним — деякі без надії, інші — з солоденькою ввічливістю. Два- три місяці! З червінцем грошей та трьома паляницями. В хліву з ласки крамаря!
Засунувши руки в кишені френча, хлопець проштовхувався між вуличним натовпом,
уникаючи дивитись кому-небудь в обличчя. Так, ніби на кожних устах для нього вже готове було зневажливе слово — невдаха.
Годинник на окрвиконкомі спинив кишіння його невеселих думок. Була дванадцята за чверть, а о першій починався іспит. Похапцем розпитуючи дорогу до інституту,
Степан швидко пішов уперед. Виразність безпосередньої мети — іспит — враз заспокоїла його. Якщо він провалиться, до чого йому всі посади? Але в душі він був міцно певний, що іспит мине щасливо, і, уявляючи противну можливість, почував солодке задоволення, мов від приємного жарту. В такт своїм певним крокам хлопець
ґанку під великою вивіскою "Державне видавництво України" і швидким кроком зійшов на другий поверх. В першій кімнаті на канапці розмовляло кілька молодиків, в кутку стукотіла машинка, попід стінами височіли шафи з книжками. Степан, спинившись на хвилину, пішов далі, вдаючи неуважного, щоб його не затримали передчасно. Очима він шукав таблички з написом "завідувач" і побачив її аж у третій кімнаті. Він уже взявся руками за двері, коли чоловік, що сидів близько над рукописами, раптом сказав:
— Завідувача немає. А в чім справа, товаришу?
Степан трохи зніяковів, пробурчав невиразно "діло є" і так само неуважно пішов назад. Біля виходу він почув слова, сказані, очевидно, про нього:
— Мабуть, торбу віршів приносив.
І потім сміх. На дверях він обернувся й побачив того, хто це сказав,— один з молодиків, що сиділи на канапці, чорний, у сірій широкій сорочці з вузьким паском.
Ідучи вниз сходами, хлопець здивовано обмірковував ці слова:
"Які вірші? До чого тут вірші?"
Проте завзятість не покидала його. І хоч у другій установі йому теж не пощастило потрапити керівника, а в третій він на власні очі побачив у першій же кімнаті спис скорочених — він зайшов ще й до четвертої. Директор був у кабінеті й прийняв його.
Тут були м’які меблі й величезний, масивний годинник на стіні, але сам директор був молодий і не хоха. Доля справді посміхалась хлопцеві. Директор запросив його сідати і вислухав до кінця. Тоді, закуривши, промовив:
— Я сам це на собі пізнав. Адже я — червоний директор. Притягати робітничо- селянську молодь до праці — це наше найголовніше завдання. Тільки цим можна оздоровити наш апарат. Ми знаємо, що тільки молодим рукам під силу збудувати соціалізм. Навідайтесь так місяців через два-три…
Виходячи з цієї господарчої установи, Степан ледве стримував у собі образу.
Ласкавий прийом у директора обурив йому всю істоту. Він почував, що всі двері так само замкнуться перед ним — деякі без надії, інші — з солоденькою ввічливістю. Два- три місяці! З червінцем грошей та трьома паляницями. В хліву з ласки крамаря!
Засунувши руки в кишені френча, хлопець проштовхувався між вуличним натовпом,
уникаючи дивитись кому-небудь в обличчя. Так, ніби на кожних устах для нього вже готове було зневажливе слово — невдаха.
Годинник на окрвиконкомі спинив кишіння його невеселих думок. Була дванадцята за чверть, а о першій починався іспит. Похапцем розпитуючи дорогу до інституту,
Степан швидко пішов уперед. Виразність безпосередньої мети — іспит — враз заспокоїла його. Якщо він провалиться, до чого йому всі посади? Але в душі він був міцно певний, що іспит мине щасливо, і, уявляючи противну можливість, почував солодке задоволення, мов від приємного жарту. В такт своїм певним крокам хлопець
легко втишував розгойдані думки. Смішно ж було, зрештою, уявляти, що от він з’явився
і всі схиляться йому до послуг. Треба добре втямити, що він потрапив серед життя, що крутиться вже сотні років. Фей і добрих чарівників тепер немає, та й ніколи не було.
Тільки терпінням та працею можна чогось досягти. І мрії про можливість наскоком здобути місце в міській машині зараз здавались йому самому дитячими. Він тлумачив сам собі — треба скласти іспита, добути стипендію й учитись, а решта все прикладеться. Є студентські організації, артілі, їдальні. А для цього треба бути студентом. І треба пам’ятати — таких, як ти,— тисячі!
В коридорах інституту був такий тиск, що Степан мимоволі розгубився.
Потрапивши в могутній людський струмінь, він дав себе вести невідомо куди й нащо.
Коли струмінь спинився коло якоїсь аудиторії, тільки тоді він спромігся спитати, де ж саме відбуватимуться іспити. Виявилось, що це тут і робитиметься, що незабаром оце мають починати. Але не встиг Степан заспокоїтись, як сусіда спитав його:
— А ви, товаришу, вже пройшли приймальну комісію?
Приймальну комісію? Ні, такого Степан не чув. Треба пройти? Та де ж вона? Третій поверх?
Щосили розпихаючи іспитників, хлопець вибився на площинку й побіг на третій поверх. Ну що як він спізнився, як комісія вже закрилась? От і нашукав посади!
Червоний від сорому й хвилювання, він зайшов у кімнату комісії — ні, вона була ще на місці. Його записали під числом сто двадцять три.
Через чотири години Степан пройшов приймальну комісію і дістав призначення на
іспит післязавтра. Голодний і розчарований, він мляво простував додому. Він прекрасно розумів, що приймальна комісія потрібна й що за один день не можна переіспитувати всіх п’ятсот командированих до ВИШу. Але логічні міркування не збуджували в ньому найменшого співчуття. Він починав розуміти, що розпорядок гарний тільки тоді, коли його сам до себе з доброї волі прикладаєш, і що це річ дуже прикра, коли його прикладають до тебе інші. Він був притомлений. Порожній завтрашній день лякав його.
Зійшовши на Поділ, він звернув до Дніпра скупатися, як і намислив уранці.
Дорогою купив коробок сірників і, хоч як йому хотілось закурити, боявся, щоб не знудило. Він передусім скупається, потім перекусить, а вже потім можна буде поласувати цигаркою. Проте скупатись йому не пощастило — це можна було робити тільки на пляжі, тобто перевізшись з берега на острів. Це коштувало п’ять копійок човном звичайним і десять моторним. Дві копійки сірники плюс п’ять — сім копійок.
Такі витрати не були йому в спромозі, бо, крім сподіванок, може, нічого не вартих, він мав тільки червінець на всі злидні й пригоди, що могли його в місті спіткати. А може, й додому, на село, доведеться вертати — треба грошей на проїзд. Він тупо переконував себе, що це конче варто мати на увазі.
Спочатку йому спала думка піти далеко берегом за місто, скупатись на відлюдді й вернутись до своєї комірчини аж увечері. Але тіло йому мліло, голод нагонив на м’язи страшенну млость, і він вирішив тільки вмитись. Скинувши кашкета й розстебнувши
і всі схиляться йому до послуг. Треба добре втямити, що він потрапив серед життя, що крутиться вже сотні років. Фей і добрих чарівників тепер немає, та й ніколи не було.
Тільки терпінням та працею можна чогось досягти. І мрії про можливість наскоком здобути місце в міській машині зараз здавались йому самому дитячими. Він тлумачив сам собі — треба скласти іспита, добути стипендію й учитись, а решта все прикладеться. Є студентські організації, артілі, їдальні. А для цього треба бути студентом. І треба пам’ятати — таких, як ти,— тисячі!
В коридорах інституту був такий тиск, що Степан мимоволі розгубився.
Потрапивши в могутній людський струмінь, він дав себе вести невідомо куди й нащо.
Коли струмінь спинився коло якоїсь аудиторії, тільки тоді він спромігся спитати, де ж саме відбуватимуться іспити. Виявилось, що це тут і робитиметься, що незабаром оце мають починати. Але не встиг Степан заспокоїтись, як сусіда спитав його:
— А ви, товаришу, вже пройшли приймальну комісію?
Приймальну комісію? Ні, такого Степан не чув. Треба пройти? Та де ж вона? Третій поверх?
Щосили розпихаючи іспитників, хлопець вибився на площинку й побіг на третій поверх. Ну що як він спізнився, як комісія вже закрилась? От і нашукав посади!
Червоний від сорому й хвилювання, він зайшов у кімнату комісії — ні, вона була ще на місці. Його записали під числом сто двадцять три.
Через чотири години Степан пройшов приймальну комісію і дістав призначення на
іспит післязавтра. Голодний і розчарований, він мляво простував додому. Він прекрасно розумів, що приймальна комісія потрібна й що за один день не можна переіспитувати всіх п’ятсот командированих до ВИШу. Але логічні міркування не збуджували в ньому найменшого співчуття. Він починав розуміти, що розпорядок гарний тільки тоді, коли його сам до себе з доброї волі прикладаєш, і що це річ дуже прикра, коли його прикладають до тебе інші. Він був притомлений. Порожній завтрашній день лякав його.
Зійшовши на Поділ, він звернув до Дніпра скупатися, як і намислив уранці.
Дорогою купив коробок сірників і, хоч як йому хотілось закурити, боявся, щоб не знудило. Він передусім скупається, потім перекусить, а вже потім можна буде поласувати цигаркою. Проте скупатись йому не пощастило — це можна було робити тільки на пляжі, тобто перевізшись з берега на острів. Це коштувало п’ять копійок човном звичайним і десять моторним. Дві копійки сірники плюс п’ять — сім копійок.
Такі витрати не були йому в спромозі, бо, крім сподіванок, може, нічого не вартих, він мав тільки червінець на всі злидні й пригоди, що могли його в місті спіткати. А може, й додому, на село, доведеться вертати — треба грошей на проїзд. Він тупо переконував себе, що це конче варто мати на увазі.
Спочатку йому спала думка піти далеко берегом за місто, скупатись на відлюдді й вернутись до своєї комірчини аж увечері. Але тіло йому мліло, голод нагонив на м’язи страшенну млость, і він вирішив тільки вмитись. Скинувши кашкета й розстебнувши
комір, Степан, боязко озираючись, умочив руки в воду й здригнувся — така слизька й відразна була йому вода. Проте він присилував себе вмитися, витерся масною хусткою й поволі пішов на свій Нижній Вал.
В комірці все стояло так, як він покинув. Хлопець через силу ковтнув пару яєчок і
хапливо скрутив цигарку. Але й курити він не міг — сухість у роті й гидкі спазми примусили його кинути цигарку й розтоптати її чоботом. Геть спустошений, він скинув френча, застелив ним верстат і витягся всім тілом на дошках, звісивши ноги. Навіть, не силкуючись про щось думати, байдуже дивився на присмерки у віконці. Той самий комин вистилав димом посіріле небо.
III
Другого дня по обіді Степан вирядився до Левка. Ще вчора йому неприємно було б здибати когось із знайомих, але сьогодні уже хотілось когось побачити, з кимсь погомоніти. Зранку хлопець, узявши трохи хліба, сала, випадкові картоплини й крупи,
помандрував берегом геть за місто. Зайшов дуже далеко, може, верстви за три від пристані, шукаючи місцини, де б, зрештою, не було людей. Кілька разів він збирався вже отаборитись, але знову несподівано натрапляв на рибалку чи перекупку, що чекала перевозу. Важко було тут розминутись із ближніми, але Степан терпляче йшов уперед, лишаючи місто за виступами колінкуватого берега.
Кінець кінцем прийшов до невеличкої затоки між кручами, де було затишно й відлюдно. Тут він розбувся, скинув френча, зрізав дві грубенькі лозини й улаштував свій казанок. Назбиравши сухої трави, розпалив огонь під казанком, перемив крупу,
почистив картоплю й накришив сала. Каша варилась. Сам Степан, забезпечивши полум’я, роздягся й ліг на березі під теплим ранковим сонцем. Здалеку щочверть години дзвонили на Лаврі куранти, і цей дзвін разом з плюскотом води нагонив на хлопця спокій і смуток.
Потім зненацька схопився й плигнув у воду, плавав, перекидався, пірнав,
скрикуючи від насолоди. Після, не вдягаючись, з дикою жадобою взявся до своєї каші.
Вона вже загусла й булькотіла. Він хапливо ловив шпичкою шматки картоплі та кришеники сала й ковтав їх, не жуючи. Потім, не маючи ложки, щиро вмочав скиби хліба в густу гречану масу й невтомно пожирав їх. В одну мить казаночок уже спорожнено й ретельно вимазано зсередини до останньої крупини. І сам їдець лежав поруч на своєму френчі, прикрившись білизною. Спека важко стуляла йому повіки. Він заснув, не встигши навіть закурити.
Прокинувся Степан так само непомітно. Нечутно над його головою вирізнилась блакить, і дріж, ніби вийшовши з води, прокотилась йому по тілі. Він лежав уже в затінку горба, за який звернуло сонце. Холодок розбудив його. Він підвівся, протер очі
й тупо почав одягатись. Недоречний сон лишив по собі каламуть у думках і
обважнілість у м’язах.
Потім хлопець сів на березі під сонцем, що звернуло вже з полудня. І тут, у ясній тиші останніх літніх днів, його огорнуло болісне почуття самотності. Він не знав ні
походження його, ні точної назви. Але кожна думка тягла йому за собою липку вагу і
В комірці все стояло так, як він покинув. Хлопець через силу ковтнув пару яєчок і
хапливо скрутив цигарку. Але й курити він не міг — сухість у роті й гидкі спазми примусили його кинути цигарку й розтоптати її чоботом. Геть спустошений, він скинув френча, застелив ним верстат і витягся всім тілом на дошках, звісивши ноги. Навіть, не силкуючись про щось думати, байдуже дивився на присмерки у віконці. Той самий комин вистилав димом посіріле небо.
III
Другого дня по обіді Степан вирядився до Левка. Ще вчора йому неприємно було б здибати когось із знайомих, але сьогодні уже хотілось когось побачити, з кимсь погомоніти. Зранку хлопець, узявши трохи хліба, сала, випадкові картоплини й крупи,
помандрував берегом геть за місто. Зайшов дуже далеко, може, верстви за три від пристані, шукаючи місцини, де б, зрештою, не було людей. Кілька разів він збирався вже отаборитись, але знову несподівано натрапляв на рибалку чи перекупку, що чекала перевозу. Важко було тут розминутись із ближніми, але Степан терпляче йшов уперед, лишаючи місто за виступами колінкуватого берега.
Кінець кінцем прийшов до невеличкої затоки між кручами, де було затишно й відлюдно. Тут він розбувся, скинув френча, зрізав дві грубенькі лозини й улаштував свій казанок. Назбиравши сухої трави, розпалив огонь під казанком, перемив крупу,
почистив картоплю й накришив сала. Каша варилась. Сам Степан, забезпечивши полум’я, роздягся й ліг на березі під теплим ранковим сонцем. Здалеку щочверть години дзвонили на Лаврі куранти, і цей дзвін разом з плюскотом води нагонив на хлопця спокій і смуток.
Потім зненацька схопився й плигнув у воду, плавав, перекидався, пірнав,
скрикуючи від насолоди. Після, не вдягаючись, з дикою жадобою взявся до своєї каші.
Вона вже загусла й булькотіла. Він хапливо ловив шпичкою шматки картоплі та кришеники сала й ковтав їх, не жуючи. Потім, не маючи ложки, щиро вмочав скиби хліба в густу гречану масу й невтомно пожирав їх. В одну мить казаночок уже спорожнено й ретельно вимазано зсередини до останньої крупини. І сам їдець лежав поруч на своєму френчі, прикрившись білизною. Спека важко стуляла йому повіки. Він заснув, не встигши навіть закурити.
Прокинувся Степан так само непомітно. Нечутно над його головою вирізнилась блакить, і дріж, ніби вийшовши з води, прокотилась йому по тілі. Він лежав уже в затінку горба, за який звернуло сонце. Холодок розбудив його. Він підвівся, протер очі
й тупо почав одягатись. Недоречний сон лишив по собі каламуть у думках і
обважнілість у м’язах.
Потім хлопець сів на березі під сонцем, що звернуло вже з полудня. І тут, у ясній тиші останніх літніх днів, його огорнуло болісне почуття самотності. Він не знав ні
походження його, ні точної назви. Але кожна думка тягла йому за собою липку вагу і
спинялась, зрештою, подолана й порожня. Таке смоктуще зневілля він переживав уперше, і воно війнуло йому в душу темним передчуттям загину. Його очі стелились за водою туди, де він ріс, боровся й бажав. Піскуваті береги, що тяглися перед ним,
безлюддя і теплі вітри, нагадуючи спокій села, додавали йому туги. Бо за горбом він почував місто і себе — одне з безлічі непомітних тілець серед каменю й розпорядку. На порозі жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рідній землі весну й квітучі
поля.
Відразу він згадав про Надійку. Так, ніби спогад про неї затаївся був у ньому і
раптом розцвів у пристрасних поривах його самотини. Вона, ніби жартуючи, сховалась від нього і тепер вийшла з похоронку, запашна й сміюча. Колишній дотик її руки живущим огнем проймав йому кров. Він згадував їхню зустріч на пароплаві, її слова і
шукав у них бажаної запоруки. Кожен погляд і усміх її осявав тепер йому душу,
торуючи в ній плутані стежки кохання.
— Ви такий знаючий! Ви одержите стипендію!
Так, так! Він здібний і міцний. Він уміє бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точитиме її шашелем. Дні, місяці й роки! Хай тільки вона схилиться до нього — вони вдвох переможцями ввійдуть у браму міста!
— Надійка,— шепотів він.
Саме ім’я її було надією, і він повторював його, як символ перемоги.
Хлопець швидко вертав додому, обнятий єдиною думкою про свою раптову коханку.
Вона стерла йому всі турбот, як справжня чарівниця, бо стала найважливішим, що треба здобути. Бажання побачити її було таке пристрасне, що він збирався до неї зразу ж піти.
Вдома, коли трусив свого френча й начищав попльованою торбинкою чоботи, його почало обіймати вагання. Тому правда, що Надійка була люба з ним на пароплаві й запрошувала приходити. Але ж вона була дуже весела — чи не знак це того, що в неї
вже єсть коханий? Він швидко спростував цю страшну думку — адже ж Надійка, як і
він, вперше в цьому місті. А може, за ці два вечори, побувши тут, вона здибала когось і
покохала? Що кохання повстає вмить, він сам був тому дізнавець. Зрештою, може, він і
подобався їй, але тепер, безпритульний, чим він міг її чуття зміцнити? Ось прийде він до неї, жалюгідний селюк серед галасливого міста... І що скаже, що він принесе? Він хоче опертися на неї, а жінки самі прагнуть опори.
Степан довго розважав, сидячи на лаві, і вирішив піти тільки по тому, як складе
іспита. Він прийде до коханої студентом, а не сільським хлопчаком, і скаже: ось що я зміг і я вартий! Він заспокоївся, але вдома вже сидіти не міг,— тому зібрався навідати
Левка.
На щастя, застав його вдома. Перше, що вразило хлопця,— це абсолютний порядок в убогій студентовій хаті. Обстава її зовсім не була пишна — невеличка мальована скриня, простий стіл, розкладне ліжко, два стільці й саморобна етажерка на стіні. Але стіл був накритий сірим чистим папером, книжки лежали на ньому рівними купками,
скриня застелена червоно-чорною картатою плахтою, вікно вквітчане мережевим
безлюддя і теплі вітри, нагадуючи спокій села, додавали йому туги. Бо за горбом він почував місто і себе — одне з безлічі непомітних тілець серед каменю й розпорядку. На порозі жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рідній землі весну й квітучі
поля.
Відразу він згадав про Надійку. Так, ніби спогад про неї затаївся був у ньому і
раптом розцвів у пристрасних поривах його самотини. Вона, ніби жартуючи, сховалась від нього і тепер вийшла з похоронку, запашна й сміюча. Колишній дотик її руки живущим огнем проймав йому кров. Він згадував їхню зустріч на пароплаві, її слова і
шукав у них бажаної запоруки. Кожен погляд і усміх її осявав тепер йому душу,
торуючи в ній плутані стежки кохання.
— Ви такий знаючий! Ви одержите стипендію!
Так, так! Він здібний і міцний. Він уміє бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точитиме її шашелем. Дні, місяці й роки! Хай тільки вона схилиться до нього — вони вдвох переможцями ввійдуть у браму міста!
— Надійка,— шепотів він.
Саме ім’я її було надією, і він повторював його, як символ перемоги.
Хлопець швидко вертав додому, обнятий єдиною думкою про свою раптову коханку.
Вона стерла йому всі турбот, як справжня чарівниця, бо стала найважливішим, що треба здобути. Бажання побачити її було таке пристрасне, що він збирався до неї зразу ж піти.
Вдома, коли трусив свого френча й начищав попльованою торбинкою чоботи, його почало обіймати вагання. Тому правда, що Надійка була люба з ним на пароплаві й запрошувала приходити. Але ж вона була дуже весела — чи не знак це того, що в неї
вже єсть коханий? Він швидко спростував цю страшну думку — адже ж Надійка, як і
він, вперше в цьому місті. А може, за ці два вечори, побувши тут, вона здибала когось і
покохала? Що кохання повстає вмить, він сам був тому дізнавець. Зрештою, може, він і
подобався їй, але тепер, безпритульний, чим він міг її чуття зміцнити? Ось прийде він до неї, жалюгідний селюк серед галасливого міста... І що скаже, що він принесе? Він хоче опертися на неї, а жінки самі прагнуть опори.
Степан довго розважав, сидячи на лаві, і вирішив піти тільки по тому, як складе
іспита. Він прийде до коханої студентом, а не сільським хлопчаком, і скаже: ось що я зміг і я вартий! Він заспокоївся, але вдома вже сидіти не міг,— тому зібрався навідати
Левка.
На щастя, застав його вдома. Перше, що вразило хлопця,— це абсолютний порядок в убогій студентовій хаті. Обстава її зовсім не була пишна — невеличка мальована скриня, простий стіл, розкладне ліжко, два стільці й саморобна етажерка на стіні. Але стіл був накритий сірим чистим папером, книжки лежали на ньому рівними купками,
скриня застелена червоно-чорною картатою плахтою, вікно вквітчане мережевим
рушником, і постеля до ладу прибрана. Над нею висіла найбільша і найцінніша прикраса, гордість господарева — дубельтівка й шкіряна набійниця. Дбайлива рука,
затишок і спокій почувались у стрункій лінії портретів на стіні, теж уквітчаних рушниками — Шевченко, Франко і Ленін. Заздрість і турбота огорнули хлопця, коли він побачив це охайне житло.
Сам господар у натільній сорочці працював коло столу над книжкою, але гостя привітав щиро, посадив його на стільця й почав розпитувати, як той улаштувався на нових місцях. І Степан не міг побороти свого сорому. Він коротко відповів, що тим часом влаштувався добре, живе у гулящій влітку кімнаті, де восени має оселитися якийсь хазяйський родич; що жалітися йому зараз нема на що, а ось він дістане стипендію й перебереться, мабуть, у будинок КУБУЧу, коли зробиться справжнім студентом. Іспит завтра, і він його зовсім не боїться. Крім того, має певний революційний стаж.
— А ви ж як? Хата у вас добра...— несміливо спитав Степан, перейнявшись глибокою пошаною до Левка, навіть на "ви" його величаючи.
Левко посміхнувся. Вистраждана ця хата! Півтора року тому він дістав її за ордером, і хазяї зустріли його, як того звіра. Не давали води, вбиральню замикали.
Двоє тут стареньких — з учителів. Він латинську викладав колись по гімназіях, а тепер
її скоротили, в архіві служить за три червінці. А потім помалу обзнайомились, і тепер —
друзяки. Чай разом п’ють, і коли зварити треба що, теж можна. Хороші люди, хоч і
старосвітські.
— Та зараз побачиш їх,— сказав він.— Ось чай будемо пити.
Степан почав одмовлятися — він же не голодний! — та студент не слухав його,
поволі надів сорочку і, не підперезуючись, виплив із кімнати.
Ну от! Якраз чай єсть... Ходімо,— вдоволено проголосив він.
І потяг за руку зніяковілого Степана, хоч той тільки зовні вдавав проханого, сам глибоко жадаючи подивитись на міських людей і спізнатися з ними. Левко не міг заступати їх перед хлопцем, бо, як і він сам, мусив зрештою вернутися на село,
побувши в місті, хоч і не випадковим, але тимчасовим подорожником. І трохи соромлячись за себе, наперед збираючись більше придивлятись, ніж говорити, хлопець уступив до помешкання справжньої міської людини, ще й колишнього гімназіального вчителя.
Кімната його являла дивний збіг найрізноманітніших речей, що, ніби рушивши з різних покоїв, зсунулись сюди від жаху й тут закам’яніли. А як їм абсолютно бракувало місця, то стояли вони чудною юрбою попід стінами й просто серед хати. Широке двоспальне ліжко визирало краєм з-під куцої ширми, впираючись головами в шафу на книжки, де замість колишнього скла сумно темнів брунатний кордон. Поруч шафи,
одбираючи їй змогу вільно відчинятись, стояв великий горорізьблений буфет,
прихилившись верхівкою до стіни, що без неї він втратив би рівновагу. Далі під вікном праворуч тулилась повна нот етажерка, хоч піано в хаті не було. Косяком до вікна,
трохи заслоняючи його своїм краєм, пишалась струнка дзеркальна шафа на одежу —
затишок і спокій почувались у стрункій лінії портретів на стіні, теж уквітчаних рушниками — Шевченко, Франко і Ленін. Заздрість і турбота огорнули хлопця, коли він побачив це охайне житло.
Сам господар у натільній сорочці працював коло столу над книжкою, але гостя привітав щиро, посадив його на стільця й почав розпитувати, як той улаштувався на нових місцях. І Степан не міг побороти свого сорому. Він коротко відповів, що тим часом влаштувався добре, живе у гулящій влітку кімнаті, де восени має оселитися якийсь хазяйський родич; що жалітися йому зараз нема на що, а ось він дістане стипендію й перебереться, мабуть, у будинок КУБУЧу, коли зробиться справжнім студентом. Іспит завтра, і він його зовсім не боїться. Крім того, має певний революційний стаж.
— А ви ж як? Хата у вас добра...— несміливо спитав Степан, перейнявшись глибокою пошаною до Левка, навіть на "ви" його величаючи.
Левко посміхнувся. Вистраждана ця хата! Півтора року тому він дістав її за ордером, і хазяї зустріли його, як того звіра. Не давали води, вбиральню замикали.
Двоє тут стареньких — з учителів. Він латинську викладав колись по гімназіях, а тепер
її скоротили, в архіві служить за три червінці. А потім помалу обзнайомились, і тепер —
друзяки. Чай разом п’ють, і коли зварити треба що, теж можна. Хороші люди, хоч і
старосвітські.
— Та зараз побачиш їх,— сказав він.— Ось чай будемо пити.
Степан почав одмовлятися — він же не голодний! — та студент не слухав його,
поволі надів сорочку і, не підперезуючись, виплив із кімнати.
Ну от! Якраз чай єсть... Ходімо,— вдоволено проголосив він.
І потяг за руку зніяковілого Степана, хоч той тільки зовні вдавав проханого, сам глибоко жадаючи подивитись на міських людей і спізнатися з ними. Левко не міг заступати їх перед хлопцем, бо, як і він сам, мусив зрештою вернутися на село,
побувши в місті, хоч і не випадковим, але тимчасовим подорожником. І трохи соромлячись за себе, наперед збираючись більше придивлятись, ніж говорити, хлопець уступив до помешкання справжньої міської людини, ще й колишнього гімназіального вчителя.
Кімната його являла дивний збіг найрізноманітніших речей, що, ніби рушивши з різних покоїв, зсунулись сюди від жаху й тут закам’яніли. А як їм абсолютно бракувало місця, то стояли вони чудною юрбою попід стінами й просто серед хати. Широке двоспальне ліжко визирало краєм з-під куцої ширми, впираючись головами в шафу на книжки, де замість колишнього скла сумно темнів брунатний кордон. Поруч шафи,
одбираючи їй змогу вільно відчинятись, стояв великий горорізьблений буфет,
прихилившись верхівкою до стіни, що без неї він втратив би рівновагу. Далі під вікном праворуч тулилась повна нот етажерка, хоч піано в хаті не було. Косяком до вікна,
трохи заслоняючи його своїм краєм, пишалась струнка дзеркальна шафа на одежу —
єдина річ, що зберегла свою незайманість і чистоту. Симетрично до грандіозного ліжка навпроти височів потертий турецький диван, а на його широкій спинці, що кінчалась угорі довгастою дерев’яною площинкою, самотньо підносив до стелі свій рупор грамофон, оточений з боків рівними купками платівок.
Коло самих дверей у кутку чорніла буржуйка — бляшана пічка, що мала завданням огрівати взимку кімнату, а влітку на ній варено страву. Широка, підчеплена до стелі
труба тяглася від неї просто до півкімнати, далі круто звертала й зникала в стіні над книжковою шафою. Кімната була велика, але звужена навалою речей, що давали посередині тільки місцину на маленький ломберний столик, який правив тепер за
їдальний і здавався крихітним проти своїх велетенських сусідів. На ньому й був сервований чай — синій кіптявий чайник, чотири чашки, цукор у мисочці й кілька шматків хліба на тарілці.
Левко познайомив його з господарями. Андрій Венедович був бадьорий дідок, геть оброслий на обличчі сивиною. В його рухах і поклонах була врочистість і самоповага. А
дружині його бракувало зубів, тому привітальних слів її Степан не розчув. Ця згорблена жінка з висохлим обличчям та тремтячими руками запросила своєю незрозумілою мовою сідати й почала обережно розливати чай.
Андрій Венедович похвалив Степана за його намір учитись, але висловив незадоволення з теперішньої навчальної системи і з того, що від освітніх справ усунено старих, досвідчених педагогів. Потім раптом спитав хлопця:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20