1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Ім'я файлу: pidmohylnyy-valerian-petrovych-misto76.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 690кб.
Дата: 22.12.2020
скачати
— Виходить, що й їх треба. Бо скажіть по правді — який з дядька українець?
Степан не витерпів і енергійно втрутився в розмову.
— Ви помиляєтесь, товаришу,— сказав він до інструктора,— українізація повинна скріпити змичку міста й села. Пролетаріат мусить...
Але молодий селюк Яша, що гастролював у місті, зненацька зареготав, кинувши на
Степана й Надійку глузливий погляд. Це була його звичка — загодя радіти перед тим,
як мав виректи щось дотепне.

— Го-го-го! Так і у вас змичка?
Надійка почервоніла, а Степан, образившись за себе і за неї, похмуро замовк. Що він міг сказати цьому нахабному парубкові, що почував себе тут цілковитим паном,
розмахував руками, щипав свою Ганнусю й усім підморгував? Не битися ж з ним тут!
Дедалі більше від голоду й відрази до цього товариства Степана обіймала нудьга. Ось він, селянський актив, що мусить здобути місто! І чому Левко з ними лагідний, як завсігди? Невже й він такий? Невже вічна доля села — бути тупим, обмеженим рабом,

що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?
Може, його теж чекає цей шлях, ця трясовина, що засмокче його й перетравить,
зробивши безвільним додатком до іржавої системи життя? Він почував у ній страшні
сталеві пружини, що були осіли на вибоїні революції, а тепер випростуються знову. І,
може, все життя — тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями?
Лишається неминуче одне — чіплятись на нього, хоч який він і хоч куди веде свою одноманітну путь. І чи не символ його ті славетні вантажні вагони недавніх, хоч і
півзабутих років, що за місце в них бились торбарі, частуючи одне одного закаблуками й прокльонами, дряпаючись на дахи, повисаючи на буферах та приступках із своїми борошняними скарбами, в бруді й нужі, але з нестримною жадобою жити, з дрібними мріями про коханок, пиріжки й самогон? І якщо тоді цих пачкарів було сила, то що ж тепер, коли немає харчових застав, трибуналів і реквізицій, коли їм вільно послугуватися цілими валками для свого краму й м’якими купе для себе самих?
Поринаючи в такі невеселі думки, немов зазираючи в темний глиб безодні, Степан машинально взяв шкуринку й почав жувати її. Село відсувалось від нього, він починав бачити його в далекій перспективі, що лишає від живого тіла схематичні риски. І йому стало страшно, як людині, що під ногами в неї схитнулась земля.
Тим часом розмова, обійшовши кілька тем, звернула на ту річ, що до неї неминуче веде хоч найменше впорскування алкоголю, хоч найчеснотливішій людині. На устах розмовників з’явились жінвідділи, шлюб, кохання й аліменти. В кімнаті пролунав Яшин регіт:
— А я вам кажу — жінка всігда буде знизу!
— Що він говорить, боже ж мій! — сплеснула руками Ганнуся, якої Яшине пророцтво найбільше торкалось.
Степан відчув на собі тоскний Надійчин погляд і, підвівши голову, глянув їй у вічі.
Вона посміхнулась йому, але в тій посмішці була туга, яку веде з собою любов, що гасить дівчині очі й кладе їй на руки непереможну втому. Її серце вже розкрилось, як сім’я в пухкій землі, пускаючи блідий наросток на поверхню під діянням вічного сонця,
що розтоплює сніги й збуджує в надрах тисячі насіння, не відповідаючи за вітри, що можуть їх у його царстві спіткати.
Левко куняв, схилившись на стіл. Він був ситий, склав сьогодні чергового іспита й цілком мав право бути щасливим. Нюся оперлась ліктем на коліно інструкторові, що запалив люльку й задоволено пускав перед себе дим. Яша обнімав Ганнусю, яка погодилась на це після кількох млявих протестів.
— Мо’, заспіваємо? — запропонував він.— Заводь, Ганно.
Ганнуся відхилила голову й завела, розтягуючи слова, щоб надати їм більше жалісливості:
Повій, вітре, на Вкраїну,
де покинув я дівчину...
За мить пісня об’єднала всіх, навіть Яша споважнів, підтримуючи її своїм ліричним тенором, що незрозумілим способом жив у його прозаїчному горлі.
Природа не обдарувала Степана співучою здібністю його народу, і він знову чужий був серед цієї громади. Він почував безглуздість свого становища тут, де він був
мовчазним йолопом, що за весь вечір тільки раз розтулив рота, та й то невдало. Але піти теж не міг. Він хотів щось сказати Надійці. Вона сиділа поруч нього, і пристрасне,
нездійсненне зараз бажання торкнутись її руки, почути під неї тільки йому призначене слово тупо його кололо. Вона чекала його — він це бачив з кожного її погляду. І він її
чекав. А проте інші думки раз у раз заступали йому її образ, відхиляли від неї його мрії,
хоч він і не був свідомий цих мимовільних зрад.
Прощаючись, він сказав їй:
— Завтра прийду.
— Приходь,— відповіла вона, і її тихе "ти" сповнило його чарівним теплом.
На вулиці, попрощавшись з хлопцями, він оглянувся на невеличкий будинок.
— Я завтра прийду, Надійко,— шепотів він.— Чекай мене, Надійко.
Він швидко пішов додому, поглинений чуттям, що в ньому сподівався знайти заспокоєння й певність.
VI
— Добре. Дуже добре,— промовив професор.
Степан вийшов з іспитової зали. За дверима його обступили цікаві юнаки, що чекали ще своєї черги. Ну, як? Що питали? Які дали задачі? Чи ріжуть?
Іспита складено. Завтра і його ім’я з’явиться під склом, де виставляють списки прийнятих. На три роки ці стіни стануть йому притулком. Треба клопотатись про стипендію. Треба написати про свій успіх на село товаришам. До іспитової зали впускали по п’ятеро, і Степан, дивуючись, слухав відповіді своїх чотирьох попередників. Невже і їх приймуть до інституту? У всякому разі, він був вищий від них на дві голови, знання маючи струнке й широке, без прогалявин та ополонок. Він показав себе вартим тих трьох років праці, що відбув на селі без свят і спочинків, коли бажання вчитись опанувало його. Останні пуди заробленого борошна й свої маленькі
червінці він віддав учителеві й витрачав на книжки та папір. Він зрікся всього, став диваком і відлюдьком, з якого нишком глузували товариші; просиджував ночі коло каганця і снив формулами та логаритмами. Та робота, що він проробив, була під силу тільки міцному духові, і він здолав її, бо ясно знав, чого хотів. Хотів вступити до вищої
школи. Про той день, коли це станеться, мріяв боязко й побожно. І от цей день прийшов. Не було тільки тієї радості, що мусила б бути в таку знаменну мить.
Він бадьорив себе всякими словами, навертав розум на найповажніші свої
завдання, але не міг заглушити щеміння душі й заповнити пустки, що створилась там,
коли іспит зійшов з денного порядку. Те, що він добре, блискуче склав його, навіть якось розчарувало хлопця, замість ощасливити. Конкретну мету досягнуто, і далі він бачив перед себе безкрайню путь, не позначену верствами. Три роки він працював для
інституту, три працюватиме в інституті. І далі? Добробут села, щастя людей, занадто,
зрештою, далека річ, щоб на неї можна було безпосередньо скерувати свою силу. Він був могутній, але потребував точки опори, щоб підважувати світ.
Степан вийшов з великого будинку, який кінчали перемащувати зокола в бліді сіро- білі тони, більше відповідні до колишніх інститутів шляхетних панн, ніж до вищого
економічного закладу. Дивлячись на високе риштовання й малярів, що звисали з даху на линвах, попалюючи цигарки, хлопець мимоволі здивувався на ті м’які кольори,
заступали гострі фарби революції на будинках, плакатах та обкладинках журналів, і той сивий професор, що іспитував його, так вільно вживав слова "товариш", ніби воно й не було йому ніколи символом насильства та розбою,— він уже його перетравив, обточив на ньому всі гостряки й вимовляв тепер, не ранячи собі рота.
Хлопець пішов до Надійки, силкуючись добрати причин свого невдоволення та смутку, хоч це шукання рідко коли приводить до справжнього рушія думок та чуття.
Людина дурить себе частіше, ніж має змогу сказати собі правду, бо є непомітні,— та ще на зацікавлене око! — дрібнісінькі чинники, що спричиняють аж надто важливі
процеси в душі, так само, як від невидних бацил залежить фізичний стан тіла.
— Мені смутно,— думав він,— бо я хочу бачити Надійку. Мені важко, бо я покохав
її.
І знову її ім’я, що він прошепотів, відгукнулось йому щасливою луною з темних коридорів його думок. Вона була йому сонцем, що раптом кидає промінь крізь розколину хмар; він раз у раз губив її і знаходив.
До кімнати він не схотів заходити, хоч там тільки Ганнуся цокотіла своєю машинкою. Надійка запнулась хусточкою, і вони пішли в сірій сутіні близького вечора.
Дівчина теж склала іспити до свого механічного технікуму і весело розповідала
Степанові, що мамо-мало не зрізалась на політграмоті:
— ...а він і питає тоді — кудлатий такий,— що таке Раднарком? А Раднарком і
ВУЦВИК я добре знаю. Рада Народних Комісарів, кажу й дивлюсь — а що далі
питатиме? А голова Раднаркому, питає, хто в нас? І я ж його добре знала та зопалу:
Чубатий. Так і лягли всі. А він Чубар!
Степан радісно посміхнувся.
— Надійко, як гарно, що ми вдвох! — промовив він.
Вона кинули на нього іскристий погляд, що манить і обіцяє тим більше, чим безневинніший сам. Кохання бриніло в кожній нотці її збудженого сміху. Її наука починалась через тиждень, і вона мусила з’їздити додому по решту речей та харчі.
Дізнавшись, що в нього теж тиждень гулящий, вона таємниче промовила:
— Поїдемо разом, правда? Я виходитиму до тебе під верби, що коло нашого городу.
— Не можу я, Надійко,— хмуро відповів він.— Про стипендію клопотатимусь.
Вона вмить посмутніла.
— Я не побачу тебе так довго...
Степан взяв її за руку.
— Ти ж приїдеш, Надійко.
Він полюбив її ім’я і повторював його.
Уже стемніло, коли вони, серед інших пар, зійшли на Володимирського горба, до пам’ятника, що зберіг у цьому закутку свій хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжі. Вдень тут водять дітей з м’ячами та обручами, дихають свіжим повітрям стомлені урядовці і студенти читають у холодку мудрі книжки. Ввечері це обітована
земля любові для покоївок, військових, юнаків та всіх тих, що не усвідомили ще переваг кімнатного кохання і його вигод. Любов не терпить свідків, а в місті їх годі позбутись навіть під гіллям садків.
Вони блукали вгору й униз по кружлястих алеях у густому мороку вечора.
Випадкові дотики тіл крізь грубу одежу проймали їх трепетом, і руки їхні сплелися кінець кінцем у міцному притисненні. Їхнє кохання сходило пізньою квіткою в п’янючих передосінніх подихах. Десь ткано вже білу сукню природі, ковано льодові цвяхи в її
труну, а останнє віяння тепла, напахчене густим духом в’ялини, розтоплювало й злютовувало їхні серця в одне серце, що захлинається в потоках нової, поєднаної крові.
Слова танули їм невимовлені на устах, і вітер з-над Дніпра торкався їм тіла пристрасним лескотом.
Спинившись коло ґраток над кручею, вони дивились, як сунули по схилу світлячки узвозу, виплазовуючи назустріч згори та з підгір’я і несподівано розминаючись у ту хвилю, коли мали зіткнутися. Велика ріка темніла внизу перед ними, позначена вздовж надбережними ліхтарями й вогнями Труханова острова. Ліворуч, в тумані й шумі,
мінливим килимом горіла низина Подолу.
— Ти любиш мене, Степанку? — раптом спитала вона.
— Надюню,— прошепотів він у нудьзі,— Надюсю, я люблю тебе...
Він оповив їй рукою стан, і вона, припавши головою до плеча, тремтіла від далекої
вільгості води й теплої вогкості очей. Він тихо гладив їй волосся, сам погноблений чуттям, що лишає по собі пустиню.
Вранці Степан вийшов до неї на пристань і довго махав кашкетом її хустині. Вона повезла з собою його привітання селу, кілька доручень і листа до одного з товаришів по роботі. Це був довгий лист, де він більше розпитував, ніж повідомляв. Про себе написав тільки, що склав іспита, надіється на стипендію і живе тим часом у знайомих. Зате під впливом спогадів, що охопили його, він докладно цікавився становищем сільбуду, тими лекціями, що програму їх ще сам склав, одвідуванням кіно, новими виставами. Він зовсім забув, що тільки тиждень минув, як покинув село. Зокрема він запитував про працю свого наступника. Бібліотека, його рідна дитина, складена з уламків поміщицьких книгозбірень, розкладок з повітполітосвіти та дрібних купівель і пожертв,
нараховувала 2178 томів, що він їх сам переписав, перенумерував і порозставляв,
розбивши на відділи. Це була найбільша сільська бібліотека в окрузі, і кожен том її мав на собі печатку його дбання.
"Нагадай, щоб забрали з повіту ленінський куток,— писав він,— сім карбованців я заплатив, лишається два з половиною. Плакати й стрічки, що повишивали дівчата,
сховані у великій шафі, ключі я віддав Петрові. Загадай дівчатам зробити ще бант —
чорний з червоним, тут, у інституті, такий висить на портреті, дуже красиво. Нікого я тут ще не знаю. Бачив двох хлопців із якогось села — несвідомі такі, аж сум мене взяв.
Важко мені буде на харчі, та вже терпітиму. Пиши мені про все, може, на Різдво приїду. Степан".
Коли пароплав зник з видноти, хлопець сів на лавочку й скрутив цигарку. Пристань
спорожніла. Хлопчаки з насінням та зельтерською водою знічев’я заводили між собою сварки. Один з них попросив у нього прикурити й співчутливо сказав:
— Баришня ваша поїхала. А без баришні скучно.
Степан посміхнувся на його слова й важливий вигляд знавця. Він теж міг би поїхати завтра, навіть розумно було б це зробити, замість тинятись півголодному по місті. Однаково, мабуть, лекції й через тиждень ще не почнуться. Та щось затримувало його, якесь чекання й прихована неохота вертатись хоч би на кілька день додому. Лист його був тільки з вигляду щирий, йому здавалось, що вже ціла вічність минула з того часу, як він покинув сільські оселі, і коли в листі він так докладно цікавився тамтешніми справами, то тільки дурив себе, хотів сам себе переконати, що минуле йому близьке, що він живе ще ним і для нього.
О першій годині побачив, як і сподівався, своє ім’я в списі прийнятих, подав до соцзабезної комісії прохання про стипендію і зайшов до Левка по книжки, бо перед ним був цілий тиждень гулящого часу. Але Левкова бібліотека була надто обмежена й випадкова — крім сільськогосподарських підручників, він мав комплект "Літературно- наукового вісника" за 1907 рік, "Хмари" Нечуя-Левицького та збірку творів Фонвізіна.
Все це Степан зав’язав мотузкою і забрав, прилучивши ще підручника сільськогосподарської економіки, що міг знадобитися йому в інституті. Крім цього,
Левко порадив йому те, чого сам ніяк не міг зібратися зробити — оглянути місто.
Витягши з шухляди старий план Києва, він доручив його хлопцеві як провідну зорю.
Ця порада зацікавила хлопця. Поснідавши салом і хлібом, він брав книжку вісника й виряджався на цілий день, систематично оглядаючи всі місця, що на плані були умовно позначені й мали збоку пояснення. За три дні він одвідав Лавру, спустився в дальні й ближні печери, де у вузькому кам’яному проході з низьким склепінням тягнуться одноманітні засклені домовини святих і свічки прочан блимають,
задихаючись, у загусклому повітрі; зайшов на Аскольдову могилу, занедбане тепер кладовище, і читав там на пам’ятниках імена людей, що жили колись і не лишили по собі нічого, крім табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду, сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії і Володимирському соборі,
осередках церковного руху, що непомітно точиться під високими банями; дивився на
Золоті Ворота, колись браму великого Києва, обійшов великі базари — Житній,
Єврейський та Бессарабку, блукав коло вокзалу, подорожував Берестейським шосе до політехніки, мандрував через Деміївку в Голосіївський ліс, спочивав у Ботанічному саду й витратився не без вагання на тридцять копійок, щоб потрапити до Історичного музею та музею Ханенка, де захоплено любувався на прадідівську зброю, старовинні
меблі, панно й фарфоровий кольоровий посуд, що найбільше спиняв на собі його очі.
Блиск, фарби й тонкі малюнки на ньому чарували його й вабили до себе його руки. Він подовгу стояв перед експонатами, пильнував у них кожної дрібнички, міцно вбираючи
їх у пам’ять, і все нове, що він бачив, легко вкладалося йому в голову рівними шарами,
зв’язуючись тисячами ниток з тим, що він читав чи про що догадувався. І все нове збуджувало йому нову жадобу. Від пам’ятників, позначених у старому плані, лишились
здебільшого самі п’єдестали. Постаті Іскри і Кочубея він, правда, бачив — вони валялись на надбережжі з побитими руками коло якоїсь кузні. Тільки Богдан скакав незайманий на баскому коні й показував на північ булавою, чи то погрожуючи нею, чи збираючись її схилити.
Найуважніше він оглянув Поділ, ту частину міста, де сам жив, наочно переконуючись, що не тільки від людей лишаються мертві написи, а й цілі доби історії
минають майже без сліду, покидаючи там і там невиразні здогади про колишню велич.
Блискучий центр середніх віків з Академією та славетними монастирями обернувся тепер у дрібне торжище, притулок крамарів і лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гільз, шкіри, оцту й гуталіну.
Надвечір Степан, вертаючись із мандрів, спускався просто до Дніпра десь на відлюддя, купався там і стомлено чвалав додому. Після вечірньої порції сала, що стало йому єдиним пожитком, він виходив на подвір’я, сідав під сараєм і курив. Дім Гнідих здавався йому мертвим. Якщо там і було життя, то зокола зовсім непримітне. Ні
гомону, ні шуму не линуло з нього, і двері його одчинялись дуже неохоче. На ніч він мовчки запалював огні. За весь час Степан тільки раз мельки бачив господаря, що вертався з крамниці; господиня двічі на день доїла корів, та молока йому вже не пропонувала. Але щовечора на ґанок виходила покурити самотня постать юнака, що першого дня почастував Степана цигаркою. Він сидів, курив, потім зникав у хаті.
Степан мимоволі почував до нього симпатію, бо юнак той здавався також самотнім, як і
він сам. Але підійти й заговорити з ним не насмілювався. Спати лягав рано, не маючи світла, і спав допізна, надолужуючи спочинком свої злиденні харчі. Всі думки про шукання житла на зиму відкладав, аж поки не одержить стипендії. Але справа раптом повернулась до нього зовсім несподівано.
Одного вечора до нього підійшов сам господар, тонконогий крамар, привітався і
навіть сів коло нього на чурака. Дивлячись убік крізь свої окуляри, він спитав хлопця:

— Ну що, знайшли собі квартиру?
Степан цілком припускав можливість цієї неприємної розмови і мав готову відповідь — через тиждень він вибереться. Дістане стипендію, це напевно, і вибереться.
Крамар мугикнув, його пропозиція була така: хай Степан лишається в них, спатиме в кухні,— там є ліжко,— матиме обід і на сніданок та вечерю щось, а зате доглядатиме корови, наноситиме до хати води — кран був тільки надворі,— та настачатиме взимку дрова. Більше нічого. На цих умовах крамар згоджувався його законно заявити як небожа. Коли дійшла Степанові черга відповідати, він трохи подумав, більше з самоповаги, бо думати, властиво, не було про що: він умить зміркував, що матиме харч і
тепле помешкання, а стипендія лишатиметься йому на одежу й книжки. Робота не важка. Щось краще годі й уявити. Хлопець поважно відповів:
— Тоді я останусь.
Гнідий підвівся.
— Так перебирайтесь,— сказав він.
Через півгодини Степан покинув свій хлів і оселився в невеличкій кухні, де під
стіною коло плитки стояло ліжко, а над ним клацав дешевий дерев’яний годинник.
Господиня назвалась Тамарою Василівною, видала йому гасову лампу, склянку молока,
хліба й шматок печені, яким він і відсвяткував свої входини. Матрац на ліжку видався йому після верстата царським пуховиком, а вранці він почав уже виконувати свої нові
обов’язки коровника, водочерпія та дроворуба.
VII
В неділю, коли мала вернутись Надійка, Степан зробив надвечір генеральний огляд своїй одежі, попришивав непевні ґудзики голкою, яку звик при собі мати за довгий час парубкування, витрусив френча й витер чоботи торбинкою. Костюм свій він носив уже третій рік, сукно на ньому злиняло від сонця, але це було міцне офіцерське сукно, що не дасть дірок ще років зо три. Потім ретельно поголився перед маленьким кривим дзеркалом, що висіло в кухні, бо останній тиждень став зовсім бородатий. Почуваючи себе свіжим, молодим і вродливим після цієї операції, хлопець бадьоро вийшов з хати,
простуючи до критого ринку.
Два дні, що він пробув на новому помешканні, заспокоїли й зміцнили його. Гаряча страва, що була знайденим скарбом після черствого лісникування, освіжила йому нутрощі й думки. Вчора він, при нагоді скористувавшись зайвиною гарячої води в казані, виправ свою білизну, висушив її на сонці й покачав. Він умів прати, прасувати,
парити страву, навіть латати чоботи. Побачивши певність своєї невеличкої посади, він виніс уранці на базар дві сухі паляниці, вже непотрібні йому, і продав їх за десять копійок, бо не любив давати на загин щось, що можна було якось спожиткувати.
Неохайності й неощадності йому ніяк тим часом не можна було закинути, і коли він на той гривеник купив два десятки легких цигарок, то таких розкошів дозволився б і
останній жебрак того дня, коли має вернутись кохана, яку ждано і жадано.
Роботи по господарству пана Гнідого — він вирахував — було не більше, як на півтори-дві години щодня. На інститут і науку йому лишалось доволі часу; ще стипендія
— і він має під собою поки що станівкий ґрунт для дальших заходів. Цю переміну на краще в своєму побуті він прийняв як належне, він ніби чекав її, не знаючи, звідки саме вона має прийти, бо попри всі сумніви й вагання, був своєї фортуни певен. Як молодий мисливець у лісі, тремтячи перед звіром, але вірячи в несхибність своєї руки, він був готовий до дальших посмішок своєї долі, хоч би часом вона й показувала йому язика.
Надійка справді приїхала, але в дівчат були ті ж самі гості,— інструктор і
молоденький Яша,— тому поговорити з нею не було жодної змоги, якщо він не хотів зрадити свого почуття перед цими глузівниками. Степан пригноблено закурив свою легку цигарку, але Надійка так палко на нього глянула, передаючи відписа від сільського товариша, що він умить просвітлів, поринаючи у м’яке літепло, і насолодно подумав, ховаючи листа до кишені:
— Люба Надійка! Кохана, єдина Надійка!
Яша, що був у курсі всіх об’яв та афіш, запропонував піти сьогодні на літературну вечірку, що відбудеться в залі Національної бібліотеки заходами культкомісії
місцевкому ВУАН. Яша не пам’ятав, яка саме літорганізація виступатиме, але
запевняв, що вхід вільний і що на кожній літвечірці можна досхочу наплескатись і
нареготатись.
— Це чудаки,— казав він,— є такі, що вже з вусами.
Надійка спробувала послатись на свою втому, щоб лишитись із Степаном, але Яша категорично заявив:
— Обридне ще цілуватись.
І всі пішли на літвечірку.
Прийшли вони на годину пізніше, ніж оповіщено початок, але мусили ще півгодини чекати. Це спізнення не було виявом недбалості публіки до літератури, а явищем загальним, одним із наслідків глибокої зневіри до громадського життя. Розпорошений і
загнаний у свої нори обиватель надто неохоче вилазить із них, і коли йому кажуть прийти о першій, він приходить о другій, ще годину посмоктавши свою лапу.
Вредний Яша власною персоною сів між Степаном і Надійкою, перетявши їм шляхи сполучення, і хлопцеві не лишалось нічого іншого, як роздивлятись на публіку й на залу.
Місця в малій залі Національної бібліотеки, де звичайно вечірки відбувались,
поділялись за класовим принципом на дві категорії — спереду стільці для обраних,
ззаду лави для плебсу, здебільшого студентського: позад лав було ще досить порожньої
підлоги, де могли стояти ті, хто й на лави не втрапив. Кволі голоси літераторів, що здебільшого не вміють ні читати, ні промовляти, долітають сюди до вух зовсім невиразним мимренням, і публіка мусить тут розважатися самим виглядом літературного дійства, постаттю письменника, що читає, його колегами, що сидять на підвищенні за столом, курять, пишуть одне одному записки, позіхають і роблять натхненні обличчя. Найбільше оплесків посилає ця гальорка не белетристам, що розкладають на кафедрі рукописа й читають довго, а поетам, що виходять серед підвищення і декламують напам’ять з жестами та почуттями, бо в них більше театру, і
вони швидко міняються. Перші два ряди стільців призначались для найобраніших —
критиків та письменників, літературних метрів і сантиметрів, що приходять з дружинами та знайомими й не можуть сидіти далі другого ряду, щоб не зганьбити гідності самої літератури, бо ж ідею можна вшанувати тільки в особі її представника. І
частина з них справді сиділа в перших рядах, бо тими представниками була, а друга вважала себе за представників, бо там сиділа.
Серед цього літературного beau-monde’у Степан постеріг того молодика, що сказав щось про вірші на його адресу, коли він промишляв за посадою в державному видавництві, і хоч спогад про це зовсім був-таки досить прикрий, він зацікавився юнаком і спитав у Яші, хто то.
— А це Вигорський,— відповів той.— Поет такий. Нічого вірші пише.
Це була перша вечірка поточного літературного сезону, тому аудиторія зібралась численна і ввійти до зали було зовсім не так вільно, як написано в афіші. Традиція прилюдних літвечірок, породження тих часів, коли паперу не вистачало навіть на цигарки і мистецтву дано було гасло виходити на вулицю, тому й література мусила
стати видовиськом, а літератор — читцем-декламатором,— ця традиція вмирає перед нашими очима, і ми спокійно можемо промовити "амінь" над її труною. Література —
це зрештою, книжка, а не дикція, і виконувати її прилюдно так само чудно, як і читати без рояля музичні твори.
Коли письменники посіли свої належні місця на підвищенні за столом, голова культкомісії місцевкому ВУАН відчинив чи відтулив вечірку, сказавши кілька зворушливих слів про літературу, її сучасні завдання й висловивши відповідну надію.
Але Степан не зважив на те, що читано. Сторонні думки дедалі глибше проймали його,
заступаючи йому твори і натовп. Він думав про самих письменників, про те, що вони виходять перед інших і інші їх слухають. Вони висунулись із юрби, посіли власні місця, і
всі знають їх на прізвище. Вони пишуть книжки, ці книжки друкують, продають, беруть до бібліотек, і на книжці того Вигорського, що він тут побачив, його власною рукою поставлено печатку в далекому сільбуді. І от сам її автор. Він заздрив їм і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них, з’являючись коло кафедри, ставив йому боляче питання, чому це не він. Бо він хотів бути кожним із них,
однаково — прозаїком чи поетом.
Читання творів на літвечірці — тільки вступ до найголовнішої частини її —
обговорення чи дискусії. Публіка любить дискусії не тому, що бере в них участь.
Дискусія більше видовисько, ніж читання, масовіше й пікантніше. Але, як правило,
ніхто спочатку не хоче виступати. Адже останній має приємну змогу вилаяти всіх попередніх і здаватись самим найрозумнішим. Спеціалісти критики, що свій престиж підтримують тим, що ніколи нічим не бувають вдоволені, гордо відмовляються виголошувати свою високу думку, і їх треба припрошувати, як іменитих гостей на званому обіді. Та й взагалі всі краще воліють сміятися з інших, ніж самим їх смішити,
але коли один хтось виступить, потік промовців суне навалою. Розумність заразлива.
На першій літвечірці кожен, цілком природно, хотів себе виявити, і безневинна кафедра стала місцем запеклої словесної боротьби, де проявлено всі можливості спроби переконання — глум, дотеп, знущання, ревізія предків письменника з метою виявити серед них куркуля чи буржуя, цитати з колишніх його творів, де він казав не те, що каже тепер, і таке інше, цікаве для слухачів, але сумне для літератури. Всі промовці,
без різниці переконань, брались на ці прекрасні й чисті способи, кожен виправдуючи себе тим, що противник його до цього змушує. За півгодини на підвищенні почався справжній лицарський турнір, де Дон Кіхоти в панцирах із цитат і просто голіруч билися з невмирущими вітряками під оплески й регіт задоволених слухачів, а Санчо
Панси появляли свої розумові вартості, голублячи мрію стати губернаторами на літературному острові. Ці сутички завсігди кінчались внічию, що давало кожному вважати за переможця саме себе.
На початку дискусії Степан, завмираючи від внутрішнього хвилювання, міркував про те, що може він написати. Про що може написати. Як може написати. Він перебирав усі події свого життя, що могли б бути цікаві й іншим, радісно хапався за
деякі й розпачливо відкидав їх, почуваючи їхню блідоту. Але перший крок він, проте,
зробив, і основну вмілість письменника проявив відразу — здібність розшаруватись,
глянути на себе крізь мікроскоп, розкласти себе самого на можливі теми, трактувати власне "я" як матеріал. Тільки хлопець безпорадний був перед самим собою, почуваючи в собі то пустку, то надмір, який не міг опанувати.
Він тоскно підвів голову й глянув на чергового промовця, якого слухали уважніше,
ніж інших, і сам звернув на нього увагу. Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, підкреслюючи речення, немов вставляв їх у блискучі рамки; в міру спроможності він кидав слухачам влучне слівце, збуджував сміх, поправляв тим часом пенсне і починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всіма мовами,
літературні факти, півфакти й анекдоти, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м’яким акторським жестам. Його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу.
— Хто це? — спитав у Яші Степан, вражений цим кондитерським мистецтвом.
Яша здивувався з безодні його неуцтва. Це ж Михайло Світозаров, найголовніший критик! І Степан вперше за весь вечір приєднав свої оплески до бурі аплодисментів, що вкрили слова великого критика.
О дванадцятій годині вночі голова культкомісії місцевкому ВУАН зачинив і затулив вечірку, сказавши кілька зворушливих слів про те, що все якось обійдеться, що смертельної небезпеки немає і дай боже здоров’я літературі. На цьому вистава кінчилась, і поле бою очищено без санітарної допомоги, бо літературні трупи не втрачають здібності рухатись.
— Ну й скубуться, боже мій! — скрикнув на вулиці Яша.— Люблю дивитись. Той тому — гав! а той — гав-гав!
— Пишуть вони погано, от що,— поважно сказав інструктор.— Я читаю зараз
Загоскіна — отой пише.
— А я люблю Бенуа,— промовила Нюся.
Ганнуся мовчала. Література одібрала їй чотири години, і завтра вона мусила вставати вдосвіта, щоб кінчати замовлення.
Надійка, ідучи позаду з Степаном, розповідала йому сільських новин. Він похмуро мовчав. Коло ґанку вона шепнула йому:
— Приходь же завтра.
Степан вертався додому, охоплений єдиною думкою, віддаючись їй до решти, до останньої клітини свого мозку. Бажання, виникши в ньому й прищепившись, скоряло його всього, зрушувало собі на користь всі його сили, заступало весь світ, роблячи його самого подібним на тетерю, що тільки власний спів чує. Молода пружина його думки,
що допіру ще кволо ворушилась, напружилась і почала розтягатись, даючи рух сотням коліщат і підойм. Так, Степан мусив стати письменником. Нічого ні страшного, ні
незвичайного він не почував у цьому жаданні. Він зріднився з ним за кілька годин так,
ніби викохував роки, а в хвилюванні своєму вбачав ознаку хисту, прояв натхнення до творчості.
Тему собі він уже обрав — напише оповідання про свою стару, пощерблену бритву,
що немилосердно скубе його, коли він робить свій туалет. Ось її надзвичайна історія.
Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року він востаннє ховався з рушницею по лісах у повстанні проти денікінців. Їх був невеличкий загін, душ із двадцятеро, що пробивались до головного повстанського табору під Черкасами. Вночі їх оточено, але невдало — весь загін встиг вислизнути, тікаючи поодинці на ближчі села до слушного часу. Засунувши рушницю в примітну копицю на полі, Степан вільним громадянином мандрував шляхом, але був спійманий і доставлений на допит. Він так спокійно й наївно твердив,
що пан офіцер має справу з безневинним парубком он з того села, що пан офіцер завагався й призначив черкеса провести його до села та розпитати, чи справді він там живе і чи треба було йому ходити в поле, а в противному разі вчинити йому смерть коло зборні на страх і науку всьому світові.
Чорний патлач у папасі, вигукуючи найстрашніші загрози, сів на коня, оперезав хлопця для певності нагаєм і погнав перед себе, пообіцявши застрелити, як скаженого пса, за першої ж спроби тікати. Та коли за верству Степан, присягаючись усіма богами й батьками на свою мировитість, запропонував цьому суворому східникові на доказ того свою бритву, що носив за халявою, той пересвідчився в його безневинності, оперезав його ще раз по плечах і сказав забиратися під три чорти і навіть далі. Але Степан,
добре знаючи їхні веселі звички, непорушно стояв на місці, аж поки кавказець не від’їхав так завдальшки, що не міг загнати йому в спину кулю. Але найдивніше те, що через тиждень, коли повстанці, таки з’єднавшись, дали денікінцям переможний бій,
Степан побачив того кавказця вбитим серед поля і витяг у нього з кишені свою власну бритву. Цю пригоду, саму з себе теж цікаву, хлопець поглибив, надаючи їй широкої,
трохи не символічної ваги.
Бритва, в його композиції, належала спочатку фронтовому офіцерові, як втіленню царату, але на початку революції його вбито, і бритва перейшла до переможця —
прихильника Тимчасового уряду. Від нього її здобув петлюрівець, поступившись нею незабаром червоному повстанцеві, що на мить впустив її перед денікінцем, але зразу ж забрав назад, уже назавсігди, як законний власник. Долю своєї бритви він підніс до
історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади, але цю канву мав вишити блискучими нитками, прибрати в тіло й рух, щоб надати життя своїй ідеї.
Дорогою він обмислював різні епізоди й деталі, черпаючи їх із свого військового досвіду.
Дерев’яний годинник у кухні показував на чверть першу, коли Степан зайшов у хату, тихо запалив лампу, хапливо видобув папір і сів до столу писати, потопаючи у зливі образів і слів. О другій з половиною він кінчив, сховав рукописи, не читаючи, ліг,
ще кілька хвилин снував крихкі марева й заснув кам’яним сном.
VIII
Упоравши корови й виконавши геть усі господарські обов’язки за певним, уже
виробленим регламентом, Степан прочитав своє оповідання й лишився цілком задоволений. Прекрасне оповідання. Глибоке й розумне. І він його написав! Хлопець закохано гортав сторінки — речовий доказ своєї талановитості й запоруку майбутньої
слави. Виправивши дещо з огріхів і начисто переписавши свій твір, він замислився над його дальшою долею. Передусім треба його підписати, зв’язати його з собою певним
ім’ям. Йому відомо було, що дехто з письменників прибирає собі інше ім’я, так званий псевдонім чи псевдомін, мов ті ченці, що відмовляються світу й самих себе з усіма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь, але Степанові цей шлях був відразний.
Насамперед його прізвище зовсім не таке, щоб його соромитись, воно навіть сучасне,
коли хочете, а по-друге, навіщо критись? Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, що він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді
буде його книжка, і товариші, що він покинув, хай дивуються й заздрять йому!
Але, взявшись підписуватись, він завагався — коли прізвище було йому зовсім до вподоби, то саме ім’я — Степан його трохи збентежило. Надто воно було не тільки просте, а й заяложене якесь, і грубе. Хлопець довго міркував, вагаючись між бажанням зберегти себе цілком у підписі й зробити його гучним та блискучим. Він перебрав силу
імен, шукаючи гідного наступника, і раптом йому спала в голову чудова думка трохи переінакшити своє власне ім’я, надати йому потрібної урочистості, змінивши одну тільки букву та наголос. Він наважився, підписався і став із Степана — Стефаном,
діставши собі нове хрещення.
Доля кожного твору — бути, по змозі, видрукуваним, щоб потрапити до читача й зачарувати його. Оповідання Стефана Радченка, письменника, що подавав собі великі
надії, а ще більші на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторінки журналу, і то якнайшвидше. З журналів він у своїй сільбудівській практиці
знав самий "Червоний шлях", що виходив у Харкові,— туди й належало це надзвичайне оповідання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок із сторонніх уст так захопила молодого письменника, що він вирішив його сьогодні ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайлові Світозарову, критикові, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усіх і здобув такі овації, йому, йому і тільки йому! Він прекрасно знається на літературі, він мусить бути чулий до кожного нового подиху, то більше до такого свіжого, мусить підтримати новака, напутити, порадити. Це, зрештою,
його обов’язок і завдання. Критикова постать в палкій уяві юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його перші літературні жертвоприносини.
І Степан поклав до нього вдатись. Він не знав, правда, його адреси, але творча винахідливість вмить підказала йому, що її можна довідатися в адресному бюро. Як зручно жити в місті! Скільки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василівни, де саме воно міститься, те бюро, Степан перед обідом помчав туди й за гривеника довідався про свій шлях до літературних верховин.
По обіді він вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла своє місце в пущах світобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вітринами й афішами, щоб показати самому собі, що нікуди не поспішає. Проходячи
повз садки на Володимирській вулиці проти пам’ятника Хмельницькому, він зайшов і
сів на лавочці серед дітей, що скакали тут, бігали наввипередки й підкидали м’ячі. Їхні
веселощі заражали його. Затримавши м’яча, що випадково підкотився йому до ніг,
хлопець так високо підкинув його, врівень з будинками, що дітвора весело заплескала й загукала, крім власниці, що не сподівалась уже дістати свою цяцьку з лона небес. Але м’яч бомбою упав з-під хмар, викликавши новий вибух божевільних радощів. Всі
навзаводи трутили хлопцеві свої м’ячі, щоб і вони таке головокрутне літання зробили,
та він, забравши три, почав підкидати їх усі разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своїх малих прихильників.
В їхньому гурті він переживав солодкі хвилини, не затьмарені ні думками про майбутнє, ні спогадами минулого, почував у собі дивну повінь існування, що дає радість саме з себе, не потребуючи ні надій, ні планів. Він мав себе птахом, що спиняється в повітрі на розгорнутих крилах, обнімаючи маленьким оком розкішну землю, квіткою,
що розкриває вранці маківку, проливаючи запашність назустріч сонцю.
Він пішов далі, попрощавшись із дітьми, що кричали йому навздогін, і все навкруги приємно тішило йому очі — стара дзвіниця Софії, трамваї й хвиляста вулиця,
обсаджена вздовж каштанами. Близько опери він спинився ще послухати українських пісень у виконанні двох жінок і сліпого діда, представників мистецтва, що вийшло на вулицю, і потім того звернув на Нестерівську вулицю, куди вело його бажання і
вказівки адресового бюро. Що ближчав він до заповідного будинку, то більше прокидалось у ньому — не хвилювання,— неприємне почуття жінки, що мусить роздягатись перед лікарем. Він похапцем добирав слів, що мав сказати:
"Вибачте, я написав оповідання і прийшов до вас, щоб ви послухали його".
Ні, краще:
"Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповідання, що я написав".
Будинок, де жив великий критик, був теж великий і мав два флігелі в дворі.
Покладаючись на своє чуття, Степан зійшов на п’ятий поверх першого будинку, але останнє помешкання в ньому мало дванадцятий номер, замість потрібного вісімнадцятого. Тоді він, розпитавши в дворі, пішов у другий флігель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у двері, він почав чекати, і серце його кидалось багато голосніше, ніж він постукав. Він постукав ще раз, сам злякавшись своєї настирливості.
— Кого вам? — спитала жіноча постать, відчинивши.
— Вибачте, що я турбую вас...— почав Степан, не пізнаючи свого голосу. Я хочу бачити...— Він запнувся, забувши прізвище. Я хочу бачити... критика...
— Критика? — здивувалась жінка, тримаючи рукою на грудях капризний капот.
— Цебто він статті пише,— тлумачив хлопець, знемагаючи під вагою хреста...—
Михайла...
— Михайла Демидовича Світозарова? Професора? — полегшено сказала жінка,
впускаючи його. — Да, да, це тут, Сюди.
Вона повела темним коридором хлопця, що тремтів, як молодий злодій, вперше
полізши вночі грабувати помешкання.
— Міша, до тебе хтось.
Хлопець зайшов у кімнату, де коло вікна за столом серед купи книжок сидів сам великий критик і писав, не підводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на підлозі, і боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стін. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне.
Нарешті великий критик кінчив переливати свою думку на папір і запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

скачати

© Усі права захищені
написати до нас