Ім'я файлу: pidmohylnyy-valerian-petrovych-misto76.pdf
Розширення: pdf
Розмір: 690кб.
Дата: 22.12.2020
скачати

запаливши для дівчини окремого сірника, він пішов поруч неї.
— Уже припалила,— зауважила вона, коли він звернув разом з нею на вулицю
Леніна.
— Я хочу подякувати вам за подарунка,— мовив Степан, трохи подумавши.
— Прошу! Ссатимете на дозвіллі.
Він глянув на неї, вражений її задерикуватим тоном. Мале на зріст — йому якраз під пахви, худеньке, в плескуватому капелюшкові. Хлопець лишився невдоволений,
примірявши її до себе, а проте обережно взяв її під руку, коли довелося переходити вулицю. Вона зиркнула спідлоба на юнака, руку свою прибрала й ішла далі своїм чітким, майже військовим кроком.
— Чого ж ви мовчите? — спитала вона, звертаючи в Гімназіальний провулок.
— А як вас звати? — нерішуче спитав Степан.
— А вам яке діло? — суворо відповіла дівчина.— Мене зовуть Зоська,— додала,
зласкавившись.
— Зосю...— почав Степан.
— Мене звуть Зоська, Зоська,— нетерпляче урвала вона, йдучи до дверей.
Хлопець теж за нею пішов, невиразно сподіваючись, що на сходах темно і він зможе там поцілувати її, хоч цим винагородити себе за прикрості в театрі й марно потрачені
гроші. Але дівчина, мов догадуючись про його бажання, промайнула бігцем кілька приступок до першого поверху й зашаруділа ключем.
— Бонжур,— сказала вона, зникаючи за дверима.
II
Нарешті, після багатьох виправок та перекреслень, на аркуші лишилось небагато слів, ніби вже цілком приймовних:
"Шановні товариші! В останньому числі Вашого журналу надруковано моє
оповідання. Напишіть, будь ласка, чи не треба Вам ще оповідань, я можу прислати.
Моя адреса — Київ, Львівська вулиця, 51, 16. Стефан Радченко".
А втім, поміркувавши краще, йому здалося, що факт надрукування його твору в журналі такий очевидний, що посилатись на нього зайво, і відповідного рядка він викреслив. Ще розваживши, визнав за образливе для власної гідності настернятись із своїми оповіданнями, і після останнього скорочення лист прибрав вигляду, що його цілком задовольнив:
"Шановні товариші! Моя адреса — Київ, Львівська вул., 51, 16. Стефан Радченко".
Переписавши ці рядки в двох примірниках, хлопець заадресував їх на журнали —
один харківський, другий київський,— і відчув глибоке, втомне полегшення.
Потім встав і ходив по кімнаті. Було коло восьмої вранці; половина другого поверху,
де його кімната була, ще тільки прокидалась. З кухні крізь кілька зачинених дверей до нього доходив шум трьох примусів, відповідно до числа родин, що збито жили в решті
чотирьох кімнатах цього помешкання. Своїх сусідів він майже не знав, посидцем сидячи весь час у своїй хаті, а то більше не здибаючись з ними в кухні, де звичайно відбуваються хатні зустрічі, знайомства й сутички. До цього головного нерва життя з

плиткою, покарбованим від сікача столом, масною шафою й низкою сковорід, каструль,
друшляків та ополоників вздовж стін він зовсім не торкався, навіть умиватися вранці
ходив до Дніпра, цим позбавляючи себе змоги зайти в стосунки з співмешканцями та їх у натуральному вигляді спізнати. До кухні ж бо звичаєвий кодекс родин дозволяє
виходити в капотах жінкам, без піджаків чоловікам і незачесаним та заспаним без різниці статі. Спільність даху зближує людей не так тим, що вони можуть одне перед одним свої високі якості проявити, як тому, що незмога їм заховати брудних сторін свого життя, що, на жаль, належать до базисних. Кожне помешкання — це невеличкий гурт змовників, що мовчки дають згоду на взаємні пільги щодо пристойності, якої
кожен з них уперто вимагає від того, хто вкупі з ним не має честі жити.
Степан слухав цю ранкову симфонію буднів тим уважніше, що ніколи ще докладно
її не чув, вранці не буваючи вдома. Невпинне хляпання дверима, крики господарів, що поспішали на посаду, бурчисті відповіді жінок, вереск виряджуваних до школи дітей,
настирливий крик немовляти — свідчили за побут між п’ятдесятьма й стома карбованцями місячної платні, побут інтелігентного пролетаріату, що звичайно зветься міщанством. Ці кількадесят кубічних метрів замкненого між стінами, стелею та підлогою повітря були безславною домовиною юнацьких поривів, краси, надій та рожевих сподіванок, що важили на світі, і хлопець, хоч почував себе проти звичайних людей незрівнянно вищим, сумовито подумав з таємним ляком: "Ну навіщо вони живуть? Сьогодні, завтра, через місяць — те саме. Божевільні".
О дев’ятій годині, коли службовці розійшлись на посади, а дружини їхні — на базари, помешкання огорнула відносна тиша, що після галасу здавалась абсолютною.
Сівши до столу під благодійним гіллям старої пальми, Степан видобув із закутка в шухляді пак паперів, писаних олівцем, і почав уважно їх розкладати. Це були чернетки складених ще минулої зими оповідань, разом три кінчених та одне почате, розміром більші проти видрукованих, але спільних із ними темою — революція і повстання. Та крім того, усім їм була притаманна ще одна риса, що позначалась цілком уже на першому творі його "Бритва" й пішла розголосом і по дальших оповіданнях Степанових,
синтезуючи його уявлення про істоту громадської війни,— величезного масового зруху,
де одиниці були непомітні часточки, зрівнені в цілому й безумовно йому підпорядковані, де люди знеособились у вищій волі, що відібрала їм особисте життя і
разом з ним усі ілюзії незалежності. Тим-то героями його оповідань зовсім природно ставали речі, що в них могутня ідея побіжно втілювалась. І справді, носіями дії в нього самі з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений маєток або здобута станція, що стояли проти людського колективу, як виразні особи. Тому ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками.
До вечора він закінчив почате оповідання, сам дивуючись на обважнілість своєї
руки. Ті сторінки, що раніш він легко писав за годину, коштували йому тепер півдоби напруженої праці з прикрими перервами, коли олівець зовсім відмовлявся йому

служити. Йому доводилось усе перекреслювать, спинятись з розгону на слові, що, до речі, не пасувало, але й замінити, проте, не давалось. Мовні знання обернулись йому в безпосереднього ворога. Розум його, обтяжений набутком читання, стилями майстрів і
підвищеними вимогами до фрази, раз у раз гальмував вільний лет його натхнення.
Вигострене на літературних шедеврах художнє чуття викривало йому безперестань огріхи композиції, і він двічі мусив перебудувати план, відкидаючи обмислене і
додаючи зовсім непередбачене. І, скінчивши, відчув злісне задоволення, як вершник,
об’їздивши коня, що не раз скидав його додолу.
Два дні він присвятив переписуванню та поверховій обробці їх, з хати відлучався тільки попоїсти та на лекції мови і живуще купання в Дніпрі навіть занехаяв. Ще день згодом дістав відповідь з редакції київського журналу так само коротку, як його лист:
"Просимо зайти до редакції від 11 до 2 години вдень". Слово "просимо" дуже його потішило, а зайти до редакції він не зважився — чудна суміш сорому й погорди від такого кроку його стримувала. Натомість ніщо не заважало йому прибратись і
почиститись якнайретельніше та рушити надвечір на Гімназіальний провулок до того будинку, де жила дівчина Зоська.
По правді, він не почував великого бажання її бачити, але набридла самотність і
потреба розважитись після праці з оповіданнями вели його до того місця, де він міг бодай слово живе почути, а як від дівчини, то тим приємніше. Звичайно, не самі слова його цікавили. Фізична туга по жінці не покидала його з того часу, як він покинув мусіньку, і що більше замикав він собі реальні можливості цю тугу розвіяти, то міцніше опановувала вона його уяву. Кілька хвилин перед сном, як законний спочинок після мудрих книжок, він дозволяв собі поуявляти деякі з коханням зв’язані речі, і ця уява була йому приємна попри всю безсоромність. Він засинав у невидимих обіймах, що випускали тільки вранці його бадьоре тіло, лишаючи невсипуще бажання перетворити
їх у дійсність. І сни його були глибоко аморальні, мету показували вони в безпосередній простоті, черпаючи матеріал із випадкових пригод його мандрівних днів, коли стосунки з жінкою не визначались навіть умовною пристойністю, бо ж в істоті своїй вони непристойні абсолютно. Спокусник усіх поборників духу, отой диявол, невтомно роздмухував йому в крові порский вогонь, і коли хлопець умів стримувати його в рамках фантазії, то й це вже було чималою чеснотою.
Проте на Зоську він не брав жодних намірів і міркував навіть, що через неї йому,
може, пощастить познайомитись ще з кимсь і отак розірвати вузькі пута відлюдності й уяви, що вже починали його душити. З такими думками він висякався й постукав у двері, що їх дівчина сама й відчинила.
— Вам чого? — спитала вона, з’явившись на порозі.
— Вас хотів побачити,— відповів Степан.
— Я вам цього не дозволяла,— суворо відказала вона, але за мить додала: — До мене не можна. Погуляйте, зараз вийду.
І перш ніж хлопець устиг щось промовити, замкнула двері. Степан вийшов на вулицю трохи ображений, бо почував себе всіма сторонами — розумовою та фізичною

— вартим кращої зустрічі. Отака бришка! А проте почав ходити вздовж будинків,
читаючи знічев’я на дверях таблички з титулами пожильців. Зоська справді не дала себе довго чекати й зійшла з ґанку в жакетці й капелюшкові.
— А ось що я собі купила,— сказала вона, показуючи хлопцеві маленького стека.—
Правда, гарний? Надзвичайний!
— Надзвичайно гарний,— відповів Степан, оглянувши його.

— Але як б’ється, знаєте?
— Тільки не бийтесь, будь ласка,— сказав хлопець, бо вона замахнулась.

— Це від шпіца. У нас шпіц є. А де ж соска?
— Соску я викинув.

— Мій подарунок?
Вона обурено спинилась.
— Ні, ні,— додав Степан, боячись, що вона піде. — То я жартую. Я в шухляду її
сховав.
— Принесіть її мені,— сказала Зоська.— Я до стека її прироблю.
"Доведеться купити. Та їй соска й личить",— подумав хлопець, скидаючи оком на її
дитячу постать.
За чверть години Степан урочисто купував квитки на перші місця до кіно,
сподіваючись цією витратою покласти міцні підвалини їхнього зближення. Він цілком логічно міркував, що дівчина, щось від хлопця дістаючи, щось починає бути йому винна.
Степан з лицарською ввічливістю пропустив її перед себе до фойє і ґречно там з нею походжав, роздивляючись на плакати й виставлені кадри.
— А ось дурень,— сказала Зоська, показуючи стеком на молодця, що скакав на коні
по фотографії,— в кіно треба автомобілем їздити, а він верхи, як міліціонер.
Степан зовсім пишний був, вперше за життя із справжньою дівчиною до прилюдного місця потрапивши, і тільки те прикро йому було, що товаришка його забагато стеком крутила та навколо озиралась, а на нього замало звертала уваги й поглядів. Все-таки вона мусила б глибше почувати, що сюди прийшла за його допомогою.
Але коли в залі погашено світло, а на екрані замиготіло, Степан взяв її маленьку руку й потиснув. Дівчина не відповіла, але й не відмовила, тож він хвилин за кілька поклав її руку собі на коліна й накрив долонею, з обережності вирішивши тим часом на цьому й спинитись. Після останньої частини Зоська сказала:
— Який чудовий фільм! Аполлоне, купіть квитки ще на один сеанс!
— Мене звуть Стефан,— ображено відповів Степан.— Посидьте, зараз куплю.
Він хутко вернувся з квитками, потай боячись, щоб вона не втекла.
— Ах, ви божественний,— сказала Зоська.
Та тільки-но фільм знову почався, вона стомлено промовила:
— Фу, яка гидота! Я хочу додому. Тут душно.
На розі своєї вулиці вона висловила ще одне бажання!

— Мені хочеться човном поїхати.
— Будь ласка,— відповів Степан. — Вечір такий тихий. Поїдемо десь далеко.
— Тільки щоб по нашій вулиці.

— Де ж тут вода?
— То зробіть її! — тоскно скрикнула дівчина.
Терпець йому урвався, і він, озирнувшись крадькома, поцілував її.
— Яке нахабство! — скрикнула Зоська.
— Я люблю вас,— жалісно пробубонів Степан.
— Я вам цього не дозволяла,— якнайсуворіше відповіла вона, ідучи геть.
— Зосько, коли я вас побачу? — спитав навздогін.
— Ніколи,— сказала вона.
Та хлопець тільки осміхнувся на це слово й пішов додому, повний різноманітних приємних почуттів. Оте рішуче Зосьчине "ніколи" тільки його потішило, навіть подало надію на дуже швидке побачення, може, й з важливими наслідками, бо йому не важко було дорозумітися, що дівчина ця — вередлива крутійка, яка сама не тямить, чого їй треба, а це дає великий простір діянню людини із сталим бажанням. Зокрема порадувала його її звичка казати "не дозволяю", коли факт уже був доконаний. Така заборона, як відомо, зовсім не становить перешкоди.
Загалом дівчина сподобалась йому більше, ніж він кілька годин тому міг подумати.
Торкнувшись на мить до неї на вулиці, він відчув у собі хвильний переворот, наочно переконуючись, що через малий зріст жіноче тіло своїх притяжних властивостей не втрачає. Навпаки, в сухості його обрисів він зачував витончені, містом породжені чари,
бо в сільських умовах це тіло не могло б існувати. Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його,
певна річ, приймуть та вшанують.
В інституті вже, певно, розпочинались лекції, і він раз у раз обіцяв собі туди навідатись. Одного ранку, одягаючись, він уже зовсім вирішив, що це станеться саме сьогодні, але раптом спитав сам себе: "А чого я туди піду?" І не знайшов жодної
відповіді. Трохи здивувався, потім дуже зрадів, захоплюючись своєю сміливістю, і цілий день почував себе переможником. Ну навіщо йому той інститут? Степан Радченко гарний і без диплома.
Фортуна посипала його з свого старого рога, що можна бачити на вивісках у пекарнях, і за тиждень він дістав відповідь із редакції харківського журналу разом з переказом на вісімдесят сім карбованців. Листа він чекав, а грошей аж ніяк не сподівався. Отже, література, виявлялось, не тільки почесна, а й вигідна річ, тобто двічі
варта уваги. Хлопець залюбки розписався про одержання, радий би й без кінця розписуватись, коли б цього вимагала пошта, величезний здобуток людської культури,
що не тільки дає змогу далеким людям листуватись, не тільки пересилає журнали з надрукованими оповіданнями, а ще й гроші переказує.
Лист харківського журналу був дуже цікавий. В ньому коротко, але ясно відзначено

вартості його оповідань і запропоновано прислати ще, коли можна, то кілька, щоб вони могли скласти збірку розміром від трьох до шести аркушів друку. Останній рядок спантеличив його — що то за аркуш друку і, головне, чи вийдуть його оповідання на "від трьох до шести" отих аркушів? Це конче треба було розвідати, а разом задовольнити й інші питання, що зародились у ньому щодо друкарської техніки. Що сторінку складають з окремих літер, це відомо ще з підручника всесвітньої історії в тому місці, де говориться про Гутенберга, а про те, наприклад, як у книжках роблять малюнки або портрети, історія, на жаль, мовчить. І молодий письменник вирішив купити відповідну технічну книжку, з якої довідався, що таке аркуш і скільки в ньому літер буває, що таке коректа, цицеро, шпація, рихтовка й американка, пильну увагу звернувши на портретне діло, цинкографію, автотипію, трьохколірку й офсет-машину.
Відомості про портрети він глибоко в собі затаїв, а про друкований аркуш зразу ж застосував до своїх шістьох оповідань, як практичну вправу, при чому виявив, що містять вони 207 194 літери, тобто під мірку "від трьох до шести аркушів" цілком підходить.
Тоді він склав їх акуратно і перенумерував сторінки, загорнув у чистий папір і вивів великими гарними літерами: "Стефан Радченко. Бритва. Збірка оповідань", а потім запакував, перев’язав мотузкою, як колись звіт по сільбуду, та й здав на чудовну пошту,
але жодного листа не послав, уважаючи мовчанку за найгіднішу відповідь.
III
Театр уже закінчив коло свого розвитку. В конструктивних виставах з підкресленим акторським жестом та інтонацією, як проявами єдиної, згущеної вдачі
дійової особи, з перевагою масових сцен та умовними обставинами, де афішні написи й кістяк декорації характеризують місце дії, даючи їй простір розвиватись разом у кількох планах, сучасний театр причастився на вищому щаблі свого розвитку до вихідного свого джерела, релігійних видовищ античності й середніх віків, і далі перед ним стелиться шлях самоповторення, прискореного проходження знайомих уже етапів,
з певною домішкою поновлень, але вже без могутнього ферменту поступу, що тільки й може дати мистецтву буяння. І, підлягаючи діянню всеосяжних законів розвою, єдиних
і непомильних, яких присутність у різноманітності життєвого процесу людський геній здібний викрити, а не змінити, стовбур театру пустив від прикорня бічну галузку, якої
зріст нагадує фокус індійських магів, що вирощують за хвилину перед очима глядачів із насінини гіллясте дерево.
Двадцять ще років тому, тулившись по дерев’яних ятках коло цирків та базарів,
поділяючи властивий їм сморід стайні й поторжі, зневажений від вищого суспільства,
преси і громадської думки, пуп’янок кіно був пересаджений до центральних вулиць, у розкішні приміщення з блискучою оздобою, розлогими фойє та симфонічним оркестром, і, розцвівши там повною квіткою, воно дістало враз запаморочливого визнання. Здійснюючи непоборні для театру завдання ілюзії та повноцінності
акторського руху, воно зменшило сцену на цілий вимір, а розсунуло в безкрайність і
кинуло на неї всю повінь дійсності, позбавивши її жодної реальності. Відібравши дії

голос, воно зробило її зрозумілою для всіх племен і народів і отак, обертаючи колосальні противенства, як довершений діалектик, зміцніло й привернуло до себе людські погляди та серця.
Рябизна постатей, країн і часів, зведених на екран жезлом німого чарівника,
збуджувала в молодого письменника Степана Радченка ту лоскотну суміш радості й погноблення, що опановує людину десь серед безконечного степу, коли ніч бринить неспійманими шепотами й розгортає перед очі омани. Коли в залі гасла електрика,
разом з першими акордами оркестру хлопця обнімав такий настрій споглядання, і він пошепки проказував назву фільму, немов передчував у ній його зміст. Потім заглиблювався в екран із смаком дослідника, совав ногами, коли прочитаний напис довше затримувався, і часом, захоплюючись влучною чи трагічною сценою, стискував свою руку, що мала постійне перебування на колінах дівчини Зоськи, його неодмінної і
незмінної супутниці. Вона тоскно шепотіла йому:
— Мені боляче, божественний!
Але в ту мить він справді, як Бог, був далекий від неї, з’єднавшись із рухомими світляними фігурками, що захоплювали його палку уяву в свої мандри, переживання й пригоди, де він чув пахощі бачених садів і постріли задимлених рушниць. Іноді, додому вернувшись, не запалював світла й у темному блискові шибки відтворював принесені з собою образи прекрасних акторок, одягаючи тілом їхні принадні тіні.
Та багато частіше й сумніше, перед тим вікном стоячи, міркував він про дівчину
Зоську, що називала його "божественним", немов глузуючи з безсилості його заходів.
За три тижні, відколи вони познайомились, їхні відносини установились на певному ступені, немов заклякли, так хороше почавшись, і юнак почував цілковиту неспроможність їх на дальший поступ зрушити. Веселкові плани його розбила природа.
Несподівана осінь розгорнула над містом сірий мокрий покров, повиваючи дні вогкими туманами, дощами і гидкою мрякою. Гострі вітри, знімаючись раптом і вщухаючи,
гнули гілля каштанів й зривали з них ще зелений лист. Брук і дахи лопотіли холодними слізьми, що потім невпинними струмками стікали з ринв і лились вздовж вулиць при пішоходах, де у вибоїнах асфальту стояли несохнучі калюжі, тремтячи поверхнею від крапель. Візники ховались під напнуті будки своїх колясок, що чорна нитка їх на розі
здавалась забутою разом із похнюпленими кіньми. Вуличні продавці цигарок безпорадно тулились під ґанками вкупі з газетярами, крамничники з штучними мінеральними водами, квасом та ситром знімали свої мальовничі вивіски, і вщухало веселе гукання перекупок про яблука ранет та груші бери. Вогкість і нудьга проймали повітря й людей.
Така люта негода урвала раптом запашний сезон садів та прогулянок річкою на далеке лоно природи, де кохання в затишкові відлюдних кущів може дійти свого природного здійснення. Природа замкнула свої вигідні притулки, але жоден дощ не спроможний був залити жаги, що бере людське серце не тільки від віку, а й від часу незалежно, противно серцям інших тварин, яким визначено пору любовного настрою.
Після кількох марних спроб пройти до Зосьчиної кімнати й кількох даремних

запрошень до своєї Степан мусив визнати кіно за єдине місце своїх побачень із дівчиною, побачень безнадійних, бо захоплення мистецтвом аж ніяк не могло покрити незадоволеності його бажань. А це незадоволення їх тільки підсилювало, обертаючись для нього в тяжкий іспит. Звечора він почав довго не спати, турботно ворочався,
заплющивши очі, а вранці прокидався виснажений від важких снів, де, здавалось йому,
щока його починала незмірно пухнути або рука болісно здовжуватись, а часом і
кошмари його мучили у вигляді мерців, що раптом заклякали в суцільну масу й гойдались перед ним у повітрі, як шибеники. Занедбавши всю свою роботу й книжки,
як спокуту відбуваючи лекції по установах, він схвильовано чекав щодня вечора, жадав його, готувався, прокидався ввечері жити, а вечір щоразу кінчався йому довгим пильнуванням та нісенітними снами.
Були, правда, й здобутки. Вона погодилась говорити з ним на "ти", але жодних висновків з цього не зробила. Крім того, вона палила й стрижена була, але й ці
незаперечні, на його думку, ознаки не послужили йому ні до чого. Вона владно тримала його на віддалі і часом тільки, коли він пхинькати починав, дозволяла себе поцілувати, ніколи сама не відповідаючи.
— Я люблю тебе,— не так щиро, як пристрасно шепотів він, проводячи її звиклим шляхом з кіно до Гімназіального провулка.
— Ах,— зітхала Зоська,— ніякої любові немає. Все це люди повигадували.
Він пробував вплинути на неї логікою:


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

скачати