Ім'я файлу: Роб.зош.фізіологія для зоофаку.doc
Розширення: doc
Розмір: 648кб.
Дата: 04.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
10 Підгот.до практ ГРВІ.doc
Самостійна робота №1.docx
Розширення: doc
Розмір: 648кб.
Дата: 04.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
10 Підгот.до практ ГРВІ.doc
Самостійна робота №1.docx
Матеріали і обладнання. Натуральний шлунковий сік або витяжка з підшлункової залози, жовч, вода, олія, спиртовий розчин фенолфталеїну, децинормальний розчин NаОН, скляні лійки, штативи, мірні пробірки, паперові фільтри, водяна баня.
Хід роботи
а) Вплив жовчі на фільтрацію жиру.
Улійку однієї з пронумерованих пробірок ставлять фільтр, змочений жовчю, а в другу – фільтр, змочений водою. В лійки наливають по 2 мл олії, визначаючи час фільтрації.
б) Емульгування жиру.
У дві пронумеровані пробірки наливають по 0,5 мл олії. В пробірку № 1 додають 5 мл жовчі, а в пробірку №2 – 5 мл води. Добре перемішують вміст пробірок і спостерігають за стійкістю отриманої емульсії.
в) Вплив жовчі та підшлункового соку на швидкість травлення жиру. В три пронумеровані пробірки наливають олію, підшлунковий сік та жовч у кількості, яка зазначена в протоколі досліду.
Протокол досліду
| № п/п | Найменування та кількість реактивів | Кількість крапель фенолфталеїну | Результати |
| 1. | 0,5 мл олії + 2 мл натурального підшлункового соку | 2 | |
| 2. | 0,5 мл олії + 2 мл прокип'яченого підшлункового соку | 2 | |
| 3. | 0,5 мл олії + 2 мл підшлункового соку + 0,5 мл жовчі | 2 | |
Із бюретки в кожну пробірку по краплі вносять децинормальний розчин NаОН до появи червоного забарвлення. Потім пробірки ставлять у водяну баню при температурі 38–40°С і спостерігають, через скільки хвилин відбудеться знебарвлення рідини в кожній пробірці. Результати спостережень заносять в протокол досліду та пишуть висновки.
РОБОТА 6.7. МОТОРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТРАВНОГО КАНАЛУ
Моторна функція – одна з важливих функцій органів травлення, з допомогою якої забезпечується рух вмісту шлунка до кишечнику і далі. Моторна функція сприяє подрібненню, перемішуванню та кращому травленню і всмоктуванню поживних речовин корму. В шлунково-кишковому каналі розрізняють декілька типів скорочень: ритмічні, тонічні, маятникоподібні, перистальтичні та антиперистальтичні. Кожний з відділів травного каналу характеризується певними особливостями моторики. Регуляція моторики органів травлення здійснюється рефлекторно і під впливом хімічних речовин.
Контрольні питання.
1. Значення моторної діяльності шлунково-кишкового каналу.
2. Види скорочень шлунка і кишечнику.
3. Регуляція моторики шлунково-кишкового каналу.
4. Особливості моторики передшлунків у жуйних.
5. Причини скорочень ізольованого кишечнику.
6. Які хімічні речовини стимулюють моторику шлунка та кишечнику?
Мета роботи. 1) Визначити види скорочень шлунка та різних відділів кишечнику.
2) Встановити особливості впливу симпатичних та парасимпатичних нервів на моторну діяльність і автоматизм травного каналу.
3) Встановити роль механо-, термо-, хеморецепторів у здійсненні моторної діяльності шлунково-кишкового каналу.
Матеріали і обладнання. Морська свинка, жаба, фіксаційний столик, набір інструментів, вода, розчин Рінгера (для холоднокровних та теплокровних), гіпертонічний розчин NаСl, ефір, лійка, салфетки, індукційний апарат, електрична плитка.
Хід роботи
а) Дослідження моторної діяльності травного каналу у жаби.
Децеребровану жабу фіксують на столику черевцем доверху. Розрізають черевну стінку, оголюючи кишкові петлі.
1. Подразнюємо довгастий мозок індукційним струмом і спостерігаємо за скороченням шлунково-кишкового каналу.
2. В окремих відділах кишечнику наносимо механічні та хімічні подразнення.
б) Спостереження за моторикою травного каналу у морської свинки.
Морську свинку фіксують на операційному столику черевцем доверху і наркотизують ефіром. На шиї препарують блукаючий нерв. Роблять розріз черевної стінки, оголюючи шлунок та кишечник.
1. Спостерігають за моторикою шлунково-кишкового каналу в звичайних умовах.
2. Перерізають блукаючий нерв і його периферійний кінець подразнюють індукційним струмом.
3. Вирізають шлунково-кишковий канал і послідовно занурюють в розчин Рінгера (37°С, 43°С) та в гіпертонічний розчин NаСl (+37°С).
У всіх випадках спостерігають за зміною моторики шлунково-кишкового каналу і звертаютъ увагу на види скорочень шлунка та кишечнику.
РОБОТА 6.8. ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИСТІННОГО (МЕМБРАННОГО)
ТРАВЛЕННЯ В КИШЕЧНИКУ
Разом з травленням у порожнині кишечнику, розщеплення поживних речовин проходить безпосередньо на поверхні слизової оболонки кишечнику. Слизова оболонка тонкого кишечнику має безліч мікроворсинок, а це значно посилює ферментативні процеси і сприяє розщепленню поживних речовин на поверхні мікроворсинок. Цей процес був названий пристінним або мембранним травленням. Наявність пристінного травлення підтверджується, зокрема тим фактором, що в присутності шматочка стінки або слизової кишки ферментативне розщеплення поживних речовин значно посилюється.
Контрольні питання.
1. Хто вперше описав пристінне або мембранне травлення?
2. Які ферменти беруть участь в процесах пристінного травлення?
3. В яких відділах шлунково-кишкового каналу спостерігається пристінне травлення?
4. Яка роль глікокалісу?
Мета роботи. Підтвердити стимулюючий вплив шматочка кишечної стінки на гідроліз крохмалю амілазою кишкового соку.
Матеріали і обладнання. Свіжі шматочки тонкого відділу кишечнику щойно забитих тварин (птахи, кролики, щурі і т. д. ). Можна використовувати шматочки тканин від тварин, забитих на бойні, після їх промивання холодним розчином Рінгера та обробки ацетоном, 0,2%-ний розчин крохмального клейстеру, розчин Рінгера, реактиви для проби Троммера, пробірки, термостат, холодна вода, штативи.
Хід роботи
У пробірку наливаємо 12 мл розчину Рінгера. Готуємо 5 шматочків із стінки порожньої кишки площею 1 см2 і опускаємо їх в пробірку. Все це інкубуємо 10 хв в термостаті при температурі 38°С. Виймаємо пробірку, а з неї виймаємо шматочки стінки кишки.
У 10 пробірок наливають по 3 мл 0,2%-ного розчину крохмального клейстеру і по 1 мл інкубаційного розчину. В пробірки № 6–10, крім того, опускають шматочок відмитої тонкої кишки. Всі пробірки ставлять в термостат, при температурі 38°С. Виймаємо по 1 пробірці з серії (1 – 6, 2–7 і т. д. ) через кожні 3 хв після початку інкубації і ставимо в холодну воду або сніг. З вмісту пробірок роблять пробу Троммера на глюкозу (шматочки при аналізі виймають). Гідроліз крохмалю відбудеться у пробірках обох серій, але в пробірках, де був шматок кишки, позитивна реакція спостерігається раніше, тому що гідроліз субстрату йде швидше. Цьому сприяє наявність ферментів у слизовій оболонці кишки, які діють на субстрат.
РОБОТА 6.9. ДОСЛІДЖЕННЯ ІНФУЗОРІЙ РУБЦЯ
У рубці жуйних є велика кількість різноманітних бактерій, найпростіших і грибів. Найпростіші представлені класом війчастих інфузорій, який нараховує біля 100 видів. Інфузорії відіграють важливу роль в рубцевому травленні. З їх допомогою проходить механічна обробка корму, вони використовують для свого живлення важкоперетравну клітковину. Крім того, відбувається розрихлення, подрібнення корму, переварювання білків, крохмалю, цукру та частково клітковини. Вони накопичують у своєму тілі полісахариди, а також здатні синтезувати вітаміни групи В.
Контрольні питання.
1. Роль мікрофлори в передшлунках жуйних.
2. В якому віці у тварин з'являються інфузорії в передшлунках?
3. Як змінюється кількість інфузорій залежно від виду корму?
4. Оптимальні умови для розвитку інфузорій та іншої мікрофлори в рубці.
Мета роботи. 1) Ознайомитись з різновидностями рубцевих інфузорій, їх розмірами та характером руху.
2) Провести підрахунок кількості інфузорій в рідині рубця.
Матеріали і обладнання. Свіжий вміст рубця, мікроскоп, змішувач для підрахунку лейкоцитів, предметні та покривні скельця, скляні палички, камери Горяєва.
Хід роботи
а) Спостереження за життєдіяльністю інфузорій за різних температурних умов.
На предметне скло наносять скляною паличкою краплю вмісту рубця, покривають покривним склом, спостерігають під мікроскопом при малому, а потім при великому збільшенні. Препарат охолоджують, а потім підігрівають до 45°С і в кожному випадку спостерігають під мікроскопом.
б) Підрахунок інфузорій.
У змішувач для лейкоцитів набирають із пробірки вміст рубця до мітки 1,0, а до мітки 11 набирають фізіологічний розчин, підфарбований метиленовою синькою. Заповнюють камеру Горяєва і підраховують інфузорії в 100 великих квадратах. Потім за формулою для підрахунку лейкоцитів крові визначають кількість інфузорій в 1 мкл вмісту і роблять перерахунок для визначення їх в 1 мл.
VII. ФІЗІОЛОГІЯ КРОВІ
Кров – рідка сполучна тканина – складає разом з лімфою та тканинною рідиною внутрішнє середовище організму, що омиває всі клітини тіла. Підтримуючи відносну постійність свого складу, кров здійснює стабілізацію внутрішнього середовища (гомеостаз), забезпечує поряд з нервовою системою функціональну єдність систем організму, бере участь в обміні речовин, диханні, виділенні, терморегуляції, виконує захисну функцію організму. Кров і органи, в яких відбувається утворення і руйнування кров'яних клітин, об'єднують в єдину систему крові. До неї відносять: кров, кістковий мозок, печінку, селезінку і лімфатичні вузли.
РОБОТА 7.1. ОТРИМАННЯ ПЛАЗМИ, СИРОВАТКИ, ФІБРИНУ І
ДЕФІБРИНОВАНОЇ КРОВІ
Кров складається з рідкої частини – плазми і формених елементів: еритроцитів, лейкоцитів і тромбоцитів. Сироватка крові – це плазма, позбавлена фібрину. Видаляючи механічним шляхом із крові фібриноген, отримуємо дефібриновану кров.
Контрольні питання.
1. Техніка взяття крові для аналізу.
2. Плазма та сироватка крові і їх хімічний склад.
3. Декальцинована кров та їі властивості.
4. Дефібринована кров та її властивості.
5. Механізм зсідання крові та фактори, що впливають на нього.
6. Швидкість зсідання крові у різних тварин.
Мета роботи.
1) Визначити співвідношення та взаємозв'язок складових частин крові.
2) Отримати плазму, сироватку, дефібриновану кров і фібрин.
Матеріали і обладнання. Дослідна тварина, апарат Базерона, секундомір, розплавлений парафін, водяна баня, сніг чи холодна вода, пробірки хімічні та центрифужні, ін'єкційна голка, дерев'яна паличка, спирт, вата, вода, лимонно-кислий натрій.
Хід роботи
а) Отримання плазми.
У пробірку насипають 20–30 мг лимонно-кислого натрію або наливають 0,5 мл його 5%-ного розчину. Наповнюють пробірку кров'ю з яремної або вушної вени і перемішують. Пробірки з кров'ю центрифугують і відмічають пошарове розділення крові.
б) Визначення часу зсідання крові.
Для виконання роботи використовують апарат Базерона, який складається з двох камер – верхньої повітряної та нижньої водяної. В повітряній камері на зйомній металічній рамці за допомогою двох затискачів фіксується скло, яке з'єднане з вологим марлевим мішечком. У повітряну камеру наливають 15 мл теплої води для зволоження марлевого мішечка і вставляють термометр. У водяну камеру наливають 150 мл води і вставляють термометр водяної камери. Спиртівкою підігрівають водяну камеру і слідкують, щоб температура в повітряній камері була в межах 36 – 37 °С.
На ввігнуте скло, покрите парафіном, наносять дві краплі крові, включають секундомір, закривають повітряну камеру кришкою і через скло ведуть спостереження. Ввігнуте скло через кожні 30 с обережно повертають в одну сторону (на себе). Закінченням процесу зсідання крові вважають той момент, коли при повертанні ввігнутого скла на 90° кров з нього не стікає. Цей час відмічають за секундоміром.
в) Визначення швидкості зсідання крові.
Три пронумеровані пробірки наповнюють кров'ю з кровоносної судини. Першу пробірку ставлять в сніг чи холодну воду, другу залишають в штативі при кімнатній температурі, а третю поміщають у водяну баню при температурі 45°С. Слідкують за швидкістю зсідання крові. Для цього фіксують час від початку взяття крові до моменту зсідання.
г) Отримання сироватки крові.
Пробірку наповнюють кров'ю і ставлять у водяну баню при t° 38–40 °С, чекають, поки утворитъся згусток.
Утворений згусток крові відокремлюють скляною паличкою від стінок пробірки. Потім пробірку зі згустком знову поміщають у водяну баню на 1 – 1,5 год, після чого розглядаютъ вміст пробірки.
д) Отримання дефібринованої крові та фібрину.
У пробірку набирають з вени 3–5 мл крові. Протягом 5–10 хв кров перемішують дерев'яною паличкою. Паличку з осілими на ній нитками фібрину промивають у воді до знебарвлення. Перевіряють, чи не звернулась дефібринована кров, що залишилась у пробірці. Розглядаютъ осілі на паличці нитки фібрину.
РОБОТА 7.2. ПІДРАХУНОК КІЛЬКОСТІ ЕРИТРОЦИТІВ
Еритроцити – це червоні клітини крові, які містять гемоглобін. Еритроцити виконують життєво важливі функції: дихальну, трофічну, видільну, гомеостатичну та транспорт антитіл. Кров здорового організму в нормальних умовах має відносну постійність, але її склад коливається в залежності від віку, статі, фізіологічного стану, умов навколишнього середовища. Підрахунок еритроцитів проводять в 1 мкл крові за допомогою спеціальних лічильних камер, з попереднім розбавленням крові. У ветеринарній практиці підрахунок формених елементів має важливе діагностичне значення.
Контрольні питання.
1. Будова змішувача для еритроцитів і піпетки П'ятницького.
2. Будова камери Горяєва.
3. Методика підрахунку еритроцитів та визначення їх кількості в 1 мкл.
4. Функції еритроцитів, місце їх утворення в організмі, місце руйнування, строк існування еритроцитів.
5. Кількість еритроцитів у великої та дрібної рогатої худоби, свиней, коней.
Мета роботи.
1) Засвоїти методику підрахунку еритроцитів.
2) Ознайомитись з принципом будови та роботою целоскопа.
Матеріали і обладнання. Дослідна тварина, спирт, ефір, вата, ножиці, ін'єкційна голка, змішувач для еритроцитів, піпетка П'ятницького на 3,98 мл, капілярна піпетка від гемометра Салі, 3%-ний розчин NаСl, флакон з-під пеніциліну, лічильна камера Горяєва, покривні скельця, мікроскоп, целоскоп.
Прилади для розбавлення крові та підрахунку еритроцитів.
Змішувач для еритроцитів являє собою капілярну піпетку з ампулоподібним розширенням, в середині якого знаходиться скляна кулька для перемішування рідини. На змішувач нанесені мітки 0,5, 1 і 101. Піпетка П'ятницького – це товстостінна капілярна трубка з міткою та грушоподібним розширенням. Об'єм піпетки 3,98 мл. Лічильна камера з сіткою Горяєва – це товсте скло з чотирма жолобками, між якими розміщені три прямокутні площини. Середня площина розділена навпіл поперечним жолобком. На кожній половині нанесена сітка Горяєва, середня площина на 0,1 мм нижче бокових. Коли до бокових площин притирають покривне скло, то між ним та сіткою утворюється камера з глибиною 0,1 мм. Сітка Горяєва складається з 225 великих квадратів. З них 100 квадратів розділені на прямокутники, 100 квадратів не розділені і 25 квадратів розділені – кожний на 16 малих. Сторона малого квадрата дорівнює 1/20 мм, площа 1/201/20=1/400 мм2. У лабораторних тварин кров беруть з дрібних підшкірних вен вушної раковини.
Хід роботи
Вздовж зовнішнього краю вушної раковини вистригають шерсть, шкіру протирають спиртом, знежирюють ефіром, відшукують вену і проколюють її голкою, попередньо злегка стиснувши судини біля основи вуха, щоб викликати венозну гіперемію.
а) Розбавлення крові в змішувачі.
Першу краплю витирають ваткою, другу – всмоктують в змішувач до мітки 0,5. Потім до мітки 101 набирають 3%-ний розчин NаСl, при цьому кров розводять у 200 разів. Якщо кров набирають до мітки 1, то розводять у 100 разів. Кінці змішувача затискають між великим і середнім пальцями і струшують 2 – 3 хвилини для рівномірного перемішування крові з рідиною. На змішувач надівають гумове кільце, яке закриває його вільні кінці.
б) Розбавлення крові за допомогою піпетки П'ятницького.
Піпеткою П'ятницького для еритроцитів насмоктують 3%-ний розчин NaСl до мітки 3,98 мл і виливають у сухий флакон з-під пеніциліну. Капілярною піпеткою від гемометра Салі набирають 0,02 мл крові і видувають її у флакон з 3%-ним розчином NаСl. Флакон закривають пробкою. Отримують розбавлення крові в 200 разів.
в) Заповнення лічильної камери і підрахунок еритроцитів.
До чистої сухої камери притирають покривне скло (до появи райдужних кілець). Перші 3–4 краплі із змішувача видувають на ватку, а наступну краплю наносять на середню площину камери, поряд з покривним склом. У силу капілярності рідина засмоктується під скло. Із флакона, після його струшування, розведену кров наносять піпеткою для очей. Збільшення мікроскопа: об'єктив – 40, окуляр 7х або 10х. Підраховують еритроцити у п'яти великих квадратах (80 малих), розташованих у сітці по діагоналі. В кожному малому квадраті рахують всі еритроцити, розташовані всередині нього, а також на верхній та лівій межі. Еритроцити на нижній та правій межі не враховують.
Визначення кількості еритроцитів в 1 мкл крові проводять за формулою:
,де а – кількість підрахованих еритроцитів; с – розведення; n – число квадратів, у яких підраховані еритроцити; h – глибина камери; s – площа кожного квадрату.
РОБОТА 7.3. ПІДРАХУНОК КІЛЬКОСТІ ЛЕЙКОЦИТІВ
Лейкоцити, або білі кров’яні тільця, відіграють важливу роль у захисних та відновних процесах в організмі. Вони виконують функції фагоцитозу, утворення антитіл, знешкодження та видалення токсинів. Лейкоцити за розмірами більші від еритроцитів (їх діаметр 10–20 мк). Вони мають різні форми ядер та неоднорідну протоплазму. Кількість лейкоцитів коливається у великих межах і залежить від виду та віку тварини, від годівлі, роботи, вагітності, лактації, патологічного стану організму і т. д. Збільшення числа лейкоцитів називається лейкоцитозом, а зменшення – лейкопенією. Для розведення крові при підрахунку лейкоцитів використовують розчин оцтової кислоти (руйнує еритроцити), підфарбований метиленовою синькою (фарбує оболонку лейкоцитів).
Контрольні питання.
1. Функції лейкоцитів.
2. Методика підрахунку лейкоцитів.
3. Кількість лейкоцитів у різних тварин.
4. Класифікація лейкоцитів.
Мета роботи. Оволодіти методикою підрахунку лейкоцитів.
Матеріали і обладнання. Змішувач для лейкоцитів, піпетка П'ятницького на 0,38 мл, капілярна піпетка від гемометра, флакон з-під пеніциліну, лічильна камера Горяєва, мікроскоп, 3%-ний розчин оцтової кислоти, підфарбований метиленовою синькою, вата, спирт, голка для взяття крові, дослідна тварина.
Змішувач для лейкоцитів має менший об'єм ампулоподібного розширення, ніж змішувач для еритроцитів. На капілярну частину його нанесено поділки 0,5 та 1, а вище ампулоподібного розширення – 11. При підрахунку лейкоцитів кров набирають до поділки 0,5 або 1. Потім всмоктують до мітки 11 розчинник (3%-ний розчин оцтової кислоти) і перемішують. Кров розводиться в змішувачі відповідно в 10 чи 20 разів.
Хід роботи
Розведення крові за П'ятницьким.
У піпетку П'ятницького на 0,38 мл насмоктують 3 %-ний розчин оцтової кислоти, виливають в сухий флакон і закривають пробкою. Капілярною піпеткою від гемометра, зволоженою 3%-ним розчином лимонно-кислого натрію, набирають 0,02 мл крові, переносять у флакон з розчинником. При цьому кров розводиться в 20 разів.
Заповнення камери для підрахунку лейкоцитів проводиться в тій же послідовності, що й для підрахунку еритроцитів.
Підрахунок лейкоцитів у лічильній камері з сіткою Горяєва проводять у 100 великих неподілених квадратах, зібраних у групи по 4. Кількість лейкоцитів в 1 мкл крові визначають за допомогою тієї ж формули, що і кількість еритроцитів.
РОБОТА 7.4. ВИЗНАЧЕННЯ КІЛЬКОСТІ ГЕМОГЛОБІНУ
Гемоглобін (Нв) – основна складова частина еритроцитів. За хімічною структурою він відноситься до хромопротеїдів і складається з білкової частини – глобіну і простетичної групи – гема, що містить залізо. Утворюючи з киснем нестійку і легкодисоціюючу сполуку – оксигемоглобін, гемоглобін є основним носієм кисню в тканинах. Біосинтез гемоглобіну відбувається в червоному кістковому мозку, частково в печінці та селезінці. В крові ембріонів і у молодих тварин міститься поряд з гемоглобіном дорослих і так званий фетальний гемоглобін. Кількість гемоглобіну залежить від виду, віку, статі і стану тварин. Основним методом визначення гемоглобіну є калориметричний. Кількість гемоглобіну вимірюється в г/л або одиницях Салі.
Контрольні питання.
1. Гемоглобін і його будова.
2. Сполуки гемоглобіну з газами, види та типи гемоглобіну.
3. Методи визначення гемоглобіну.
4. Кількість гемоглобіну в різних видів тварин.
Мета роботи. Ознайомитися з калориметричним і фотометричним методами визначення вмісту гемоглобіну в крові тварин.
Матеріали і обладнання. Гемометр, капілярна піпетка на 20 мкл, 0,02 мл крові, піпетка для води, скляна паличка, децинормальний розчин НСl, дистильована вода, спирт, вата, флакон з-під пеніциліну, гемолізуюча рідина (0,04%-ний розчин аміаку або децинормальний розчин НСl), яка готується розведенням 1,6 мл 25%-ного (питома вага 0,91) розчину аміаку дистильованою водою до 1000 мл, електрофотокалориметр, фотоелектричний еритрогемометр.
Хід роботи
а) Визначення кількості гемоглобіну за методом Салі.
Гемометр ГС-3 складається із штатива з трьома гніздами. Задня стінка штатива являє собою пластинку з матового скла. В бокові гнізда вставлені однакові запаяні пробірки (кольорові стандарти). В середне гніздо вставлена градуйована пробірка для досліджуваної крові. На пробірку нанесена шкала, яка показує кількість гемоглобіну.
У градуйовану пробірку наливають децинормальний розчин НСl до нижньої колової позначки (0,2 мл). В капілярну піпетку набирають 0,02 мл крові. Кров, яка ще залишилась на кінчику капіляра, видаляють ваткою. Опускають капіляр на дно градуйованої пробірки і обережно видувають із нього кров так, щоб верхній шар розчину залишався прозорим. Потім два–три рази обережно промивають капіляр, набираючи розчин із верхнього прозорого шару. Виймають капіляр із пробірки, ретельно перемішують її вміст скляною паличкою і ставлять в штатив. Через 5 хв до розчину по краплях додають дистильовану воду і перемішують скляною паличкою до отримання однакового забарвлення зі стандартом. Поділка на шкалі, до якої піднялась рідина, покаже кількість гемоглобіну в грамах на 100 або 100 мл крові.
б) Визначення кількості гемоглобіну за допомогою фотоелектрокалориметра.
Відмірюють 4 мл 0,04 %-ного розчину аміаку в пеніциліновий флакон, потім піпеткою від гемометра беруть 20 мкл крові і виливають в цей розчин. Одержану пробу досліджують за допомогою ФЕК-М при зеленому світлофільтрі в кюветі шириною 10 мм. Контролем є дистильована вода. За оптичною густиною, за допомогою спеціальної таблиці визначають кількість (г/л) гемоглобіну в досліджуваній крові.
в) Визначення кількості гемоглобіну за допомогою фотоелектричного еритрогемометра 0,65.
У пробірку або стаканчик наливають 6 мл 0,04 %-ного розчину аміаку і за допомогою капілярної піпетки вносять 0,04 мл крові (розведення 1:150). Вміст перемішують, виливають в кювету «Г» і поміщають її в прилад на місце установчого світлофільтру «У». Натискають кнопку і обертанням ручки відрахункового диску повертають відхилену стрілку мікроамперметра в нульове положення. На шкалі гемоглобінометра читають результат в г/л.
РОБОТА 7.5. ВИЗНАЧЕННЯ ГРУП КРОВІ I РЕЗУС-ФАКТОРА
В основі поділу крові на групи лежать внутрішньовидові біологічні її відмінності, що проявляється наявністю у різних особин специфічних білків – аглютиногенів на поверхні еритроцитів і аглютинінів у плазмі. Існує два види аглютиногенів (А і В) і відповідно два види аглютинінів (α і ).
В межах одної групи крові однойменні аглютиніни і аглютиногени (А і α, В і ) не зустрічаються, тому еритроцити не склеюються в грудочки. Склеювання еритроцитів в грудочки (аглютинація) настає лише при змішуванні однойменних аглютинінів і аглютиногенів, що можливо при переливанні несумісної крові.
У людей існує чотири комбінації аглютиногенів і аглютинінів системи АВО. У тварини виявлено велику кількість антигенних факторів в еритроцитах і майже повна відсутність або нерегулярна наявність природних антитіл у сироватці.
В 1940 р. К. Ландштейнер і І. Віннер встановили наявність в еритроцитах людини ще одного аглютиногена, який був знайдений в крові мавпи (макака-резус) і тому був названий резус-фактором. Реціпієнтам з резус-негативною кров'ю необхідно переливати тільки резус-негативну, а з резус-позитивною – тільки резус-позитивну кров.
Контрольні питання.
1. Резус-фактор і його значення при переливанні крові.
2. Суть методики визначення резус-фактора в еритроцитах.
3. Характеристика груп крові у людини.
4. Кількість і особливості груп крові у тварин.
Мета роботи. Ознайомитись з методикою визначення груп крові і резус-фактора у людини та визначити свою групу крові.
Матеріали і обладнання. Скарифікатори, предметне скло, восковий олівець, скляні палички, піпетки для очей, стандартні сироватки I, II, III груп, фізіологічний розчин, спирт, ефір, вата, лінзи, стандартні антирезусні сироватки всіх груп крові, чашки Петрі, водяна баня, ватні кульки.
Хід роботи
а) Визначення груп крові.
Для визначення груп крові використовують цоліклони анти-А і анти-В стандартних ізогемаглютинуючих сироваток. цоліклони анти-А і анти-В представляють собою розведену асцитну рідину мишей носіїв відповідної гібрідоми в якій міститяться специфічні імуноглобуліни класу М, які направлені проти групоспецифічних антигенів В і В людини.
Техніка визначення.
Восковим олівцем на предметному склі роблять мітки анти-А і анти-В. З протилежного боку скла наносять по одній великі краплі відповідного цоліклону.
У досліджуваного протирають подушечку пальця спиртом, потім ефіром, проколюють шкіру скарифікатором. Окремими скляними паличками наносять по краплі крові і перемішують їх сухою скляною паличкою, яку витирають при роботі з кожною краплею крові. Читають результати аглютинації і роблять висновки про групу досліджуваної крові.
б) Дослідження крові на вміст в еритроцитах резус-фактора експрес-методом Т.Г. Соловйової.
Для визначення резус-фактора використовують моноклональні антитіла анти-Д СУПЕР. Діючим початком моноклональних антитіл анти-Д СУПЕР є моноклональні людські антитіла, які продукуються гетерогібридомою внаслідок злиття лімфобластичної лінії людини з мієломною клітиною лінією мишей.
Техніка визначення. На предметне скло наносять велику краплю (біля 0,1 мл) реагенту. Поруч розташовують невелику краплю крові, що досліджується і перемішують її з реагентом. Реакція аглютинації починає розвиватися через 10 сек, чітко проявляється через 30-60 сек. результати реакції читають через 3 хвилини.
VIII. ФІЗІОЛОГІЯ СЕРЦЯ ТА СУДИН
Серце вищих тварин є порожнистим м'язовим органом, який складається з 4-х камер: двох передсердь і двох шлуночків. Для серцевого м'яза характерні такі властивості: збудливість, автоматія, здатність проводити збудження, скоротливість, рефрактерність. Скорочення м'яза серця підпорядковуються дії закону “все або нічого”. Скорочення серцевого м'яза називають систолою, а розслаблення – діастолою. Діяльність серця регулюється нервовою системою і гуморальними факторами. Центр, який регулює діяльність серця, знаходиться в довгастому мозку. По симпатичних і блукаючих нервах він посилає до серця імпульси, які посилюють або послаблюють його діяльність.
У ссавців і птахів кров безперервно рухається по кровоносних судинах, які являють собою замкнену систему трубок. Цей рух крові забезпечується роботою серця. Всю кровоносну систему розділяють на два кола кровообігу – велике і мале. Рух крові по кровоносних судинах підпорядковується дії закону руху рідини по системі трубок, тобто законам гідродинаміки. Регуляція кровообігу пов'язана зі зміною діаметра судин. Просвіт кровоносних судин регулюється нервовою системою, яка підтримує гладеньку мускулатуру стінок судин у стані невеликої тривалої напруги, при якій не розвивається втома.
РОБОТА 8.1. ВИВЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЕРЦЯ
Цикл серцевої діяльності теплокровних тварин складається з трьох взаємопов'язаних фаз: систоли передсердь, систоли шлуночків і загальної діастоли. У жаби серце складається з трьох камер (венозний синус, два передсердя і один шлуночок). Цикл починається з систоли венозного синуса, систоли передсердь, систоли шлуночка та загальної діастоли. Ці фази складають один серцевий цикл. Місцеве подразнення венозного синуса теплом призводить до збільшення, а холодом – до зменшення частоти серцевих скорочень.
Контрольні питання.
1. Методи вивчення серцевої діяльності.
2. Серцевий цикл.
3. Провідна система серця, її будова і розміщення у ссавців, амфібій.
4. Автоматія серця.
5. Теорії автоматії серця.
6. Швидкість проведення збудження в провідній системі серця.
Мета роботи.
1) Оволодіти методикою графічної реєстрації роботи серця жаби.
2) Прослідкувати за окремими фазами серцевої діяльності.
3) Вивчити вплив різних температур на роботу серця.
Матеріали та обладнання. Жаба, штатив, кімограф, пишучий важілець, серфін з ниткою та гачком, ножиці, дощечка для фіксації жаби, шпильки, чашки Петрі, фізіологічний розчин, розчин Рінгера, нитки, мікроскоп.
Хід роботи
а) Спостереження зароботою серця (серцевий цикл).
Жабу децеребрують, закріплюють на дощечці догори черевцем, оголюють серце, підрізають вуздечку, і серфіном захоплюють верхівку серця, з'єднують його з пишучим важільцем. Спостерігають за ритмом та послідовністю скорочень відділів серця. На кімографі записують міограму серцевого скорочення.
б) Вплив підвищеної температури на роботу серця.
Підраховують кількість серцевих скорочень за 1 хвилину. Потім тоненьку пробірку з теплою водою прикладають до венозного синуса і знову підраховують кількість серцевих скорочень за 1 хв. Через 3–5 хв аналізують результати.
в) Вплив пониженої температури нароботу серця.
Дослід проводять на тій же жабі. Підраховують кількість серцевих скорочень до початку дії холоду. Потім до венозного синуса прикладають пробірку з льодом або холодною водою і підраховують кількість скорочень серця за 1 хв. Через 2–3 хв аналізують результати.
г) Спостереження зароботою ізольованого серця у жаби. Серце жаби вирізають разом з венозним синусом і поміщають в чашку з розчином Рінгера. Спостерігають за його скороченнями.
д) Вивчення провідної системи серця у жаби.
Жабу зі зруйнованою центральною нервовою системою фіксують на дощечці, видаляють серце і поміщають в чашку Петрі з фізіологічним розчином. Дорсальна поверхня серця повинна бути спрямована догори, а верхівка – до експериментатора. Пінцетом фіксують серце, а ножицями розрізають шлуночок і передсердя правіше від середньої лінії. Праву половину серця відрізають, а ліву повертають розрізом догори і верхівку фіксують шпилькою. Атріовентрикулярне кільце перерізають поперек, а основу шлуночка і передсердя розтягують і закріплюють шпильками. В передсерді помітна білувата плівка з білими смужками блукаючих нервів. Стінку лівого передсердя розрізають навпіл, розтягують над отвором дощечки і приколюють шпильками. Препарат розглядають під мікроскопом.
РОБОТА 8.2. ВЛАСТИВОСТІ СЕРЦЕВОГО М'ЯЗА.АВТОМАТІЯ СЕРЦЯ
Серцевий м'яз має властивість автоматії, тобто здатність скорочуватись без зовнішніх впливів, під дією імпульсів, що виникають в ньому самому. Автоматія серця зумовлюється ритмічними збудженнями, які виникають у вузлах провідної системи серця. Ця система складається з атипової м'язової тканини і нервових клітин, і по ній збудження поширюється від однієї ділянки до іншої. Провідна система серця утворює два скупчення: синусний вузол, який має найвищий ступінь автоматії і регулює ритм серця першого порядку, вузол Ашоф-Товара, який регулює ритм серця другого порядку. Продовженням останнього є пучок Гіса, який розгалужується на ліву та праву ніжки, а ті, в свою чергу, розгалужуються на волокна Пуркіньє, що закінчуються в мускулатурі шлуночків.
Період рефрактерності (незбудливості) більш тривалий. На протязі всієї фази скорочення серце не відповідає на подразники (абсолютна рефрактерність). Подразнення, яке завдають на початку фази розслаблення, може викликати додаткове скорочення – екстрасистолу, що вказує на появу деякої збудливості (відносна рефрактерність). За екстрасистолою йде компенсаторна пауза, під час якої випадає один серцевий цикл, оскільки черговий імпульс, який зародився в синусному вузлі, надходить до шлуночка тоді, коли він знаходиться в рефрактерній фазі під час екстрасистоли. Під час компенсаторної паузи серцевий м'яз відпочиває і накопичує енергію для наступного скорочення.
Контрольні питання.
1. Фази збудливості серцевого м'яза і його відповідь на подразнення в кожну з цих фаз.
2. Екстрасистола і компенсаторна пауза. Причини їх виникнення.
3. Як відповідає серцевий м'яз на подразнення різної сили?
4. Електричні явища в серцевому м'язі, електрокардіограма та її складові частини.
Мета роботи.
1) Накладаючи лігатури на різні відділи серця, встановити локалізацію центрів автоматії і послідовність розповсюдження збудження по провідній системі серця.
2) Викликати і зареєструвати екстрасистолу та компенсаторну паузу при подразненні індукційними ударами працюючого серця жаби.
3) З'ясувати фізіологічні особливості роботи серцевого м'яза та особливості роботи скелетних поперечносмугастих м'язів.
Матеріали і обладнання. Жаба, ножиці, пінцет, зонт, дощечка, шпильки, нитки, серфін, пишучий важілець, який закріплений в штативі, кімограф, акумулятор, індукційний апарат.
Хід роботи
а) Зміна збудливості серця. Екстрасистола та компенсаторна пауза.
У жаби руйнують спинний і головний мозок, приколюють її до дощечки черевцем догори. Оголюють серце і серфіном з'єднують його з пишучим важільцем. До серця підводять електроди. На кімографі записують міограму серцевого скорочення. Потім окремими ударами індукційного струму порогової сили подразнюють серце в період систоли, діастоли, паузи. На кардіограмі відмічають відповідну реакцію серця в різні періоди його діяльності.
б) Дослід Станіуса.
На межі між венозним синусом і передсердям накладають першу лігатуру Станіуса. Після цього відмічають зміни в серцевій діяльності жаби. Через декілька хвилин накладають другу лігатуру на межі між передсердям і шлуночком і знову відмічають зміни в серцевій діяльності. Підраховують кількість скорочень окремих частин серця за хвилину.
в) Впливрізної сили подразнення на скорочення серцевого м'яза.
Зупиняють роботу серця накладанням першої лігатури Станіуса (між синусом і передсердям). Для подразнення серця встановлюють порогову силу індукційного струму. Потім силу струму поступово збільшують. У кожному випадку скорочення серця записують на ввімкненому кімографі і визначають їх амплітуду в міліметрах.
РОБОТА 8.3. ЕЛЕКТРОКАРДІОГРАФІЯ
Електрокардіографія – це реєстрація біоелектричних явищ, які виникають в серці під час його роботи. Електрокардіограма (ЕКГ) – крива запису біострумів, яка відображає процес утворення та швидкість поширення збудження по провідній системі, мускулатурі серця. При утворенні різниці потенціалів між збудженими і незбудженими ділянками серця електричні силові лінії розповсюджуються по всьому тілу, що дозволяє реєструвати криві коливань потенціалів шляхом накладання електродів на певні ділянки тіла.
При записі ЕКГ у сільськогосподарських тварин майже завжди користуються методом стандартних відведень, тобто накладають електроди на три ділянки тіла (обидва п'ястки грудних кінцівок і плесно лівої тазової кінцівки). Реєструють різницю потенціалів у трьох відведеннях між правим і лівим п'ястком (перше відведення), лівим п'ястком і лівим плесном (друге відведення), правим п'ястком і лівим плесном (трете відведення). Переключення відведень, підсилення відведених біострумів та їх реєстрація проводиться за допомогою електрокардіографа.
Контрольні питання.
1. Що таке електрокардіограма (ЕКГ)?
2. Які фази серцевого циклу записують зубці електрокардіограми?
3. Теоретичне і практичне значення електрокардіографії.
Мета роботи.
а) Ознайомитись з будовою і роботою кардіографа.
б) Записати електрокардіограму у людини.
Матеріали і обладнання. Електрокардіограф, паперова стрічка для запису електро-кардіограми, чорнило, 5–10 %-ний розчин кухонної солі.
Електрокардіограф складається з: вихідного пристрою (перемикач розгалужень, кабель пацієнта та електроди), підсилюючого блоку, блоку живлення та реєструючого пристрою з перовим електромагнітним гальванометром і стрічкопротяжним механізмом.
Підготовка до роботи. Встановлюють ручку керування:
а) тумблер вмикання пристрою – в положення “Викл.”,
б) перемикач розгалужень – в положення “0”,
в) перемикач підсилювача – в положення 1:1,
г) ручку підсилювача – в положення “0”,
д) ручку зміщення пера – в середнє положення,
е) важіль стрічкопротяжного механізму – в положення “3”.
Хід роботи.
Знімають передню стінку пристрою, заправляють паперову стрічку, встановлюють ручку стрічкопротяжного механізму в положення “К”, просовують один кінець між притискним роликом та стрічкоподібним валиком і виводять стрічку з вікна на 5–10 см.
Заземлюють пристрій, вмикають його в мережу за допомогою тумблера. При цьому повинна засвітитись індикаторна лампочка.
Після нагрівання пристрою (10 хв) ручкою встановлюють перо на середину паперової стрічки. Далі за калібровочним сигналом встановлюють чутливість пристрою 10 мм/мв. Для цього важіль стрічкопротяжного механізму переводять у положення «Р» і поступово повертають ручку підсилення за годинниковою стрілкою, одночасно натискуючи і опускаючи кнопку калібратора до отримання 10-міліметрового відхилення без урахування викиду. Після цього вимикають стрічкопротяжний механізм, встановлюють його ручку у положення «К».
Пацієнт, у якого записують ЕКГ, повинен лежати або сидіти в зручному положенні, без напруги. На вентральну поверхню п'ястків та плесна накладають клаптики марлі, попередньо зволожені 5–10 %-ним розчином хлористого натрію, а на них накладають електроди, які закріплюють за допомогою гумової стрічки.
Для запису електрокардіограми встановлюють перемикач розгалужень в положення «I» – перше відведення. Натискують кнопку заспокоєння і контролюють роботу пристрою за коливанням пера. Для цього ручкою зміщення встановлюють перо так, щоб при відхиленнях у крайнє положення воно не виходило за межі ширини міліметрової сітки на паперовій стрічці. Відпускають кнопку заспокоєння. Важелем вмикають стрічкопротяжний механізм. Записують електрокардіограму і калібровочний імпульс. Вмикають стрічкопротяжний механізм.
Контроль за записом різних відведень проходить у тій же послідовності. По закінченні запису ЕКГ перемикач відведень встановлюють у положення «0», знімають електроди з пацієнта, встановлюють ручки керування пристрою в початкове положення, тумблером вимикають пристрій, виймають шнур із мережі, вимикають заземлюючий провід. Після закінчення роботи електроди та гумові стрічки добре промивають і насухо протирають.
1 2 3 4 5 6 7 8 9