ТЕМА 7.
Специфіка правового регулювання майнових прав у міжнародному приватному праві
1.Загальне уявлення про речові права.
2.Поняття та класифікація речей у міжнародному приватному праві.
Існують такі категорії речових прав:
• право власності;
• право настройки;
• право залогу;
• право оренди;
• найом (жилого приміщення);
• інші права.(володіння, користування, розпорядження)
Майже у всіх державах речове право регулюється у Цивільних кодексах (крім Великобританії). Особливістю речового права є те, що воно є абсолютним правом.
У міжнародному приватному праві абсолютність права власності розглядається як сума двох складових:
• права слідування – основується на юридичній фікції, за якою право слідує за річчю й яке є ніби прив’язаним до цієї речі, поки не доведене протилежне;
• права переваги – розгляд віндикаційного позову (позов на право власності щодо конкретної речі) у суді пересуває на другий план інші справи.
Згідно із сучасними уявленнями речі класифікують за такими обставинами:
· за об’єктом:
• річ як матеріальне благо;
• річ як продукт духовної творчості;
• річ як особисті немайнові права;
• річ як дії суб’єктів (послуги);
• річ як результати таких дій.
· за обігом:
• речі вільного обігу;
• речі обмеженого обігу (зброя, земля, ліки);
• речі, вилучені з обігу (наркотики).
· а також:
• рухомі й нерухомі речі;
• подільні й неподільні;
• головні й приналежності (квартира та сантехніка).
3.Колізійні питання права власності
4.Статутні питання права власності.
У будь-якому законодавстві існує поділ речей щодо цивільного обороту. Зміст цього обігу у цих законодавствах є різним. У більшості держав світу земля знаходиться у вільному обігу, в деяких (в Україні) – обіг є обмеженим.
З цього й випливають колізійні питання права власності:
· право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться "Lex rei sitae” (ст. 1581 ПЦК). Юридична кваліфікація майна (рухоме не рухоме, ін.) теж проводиться за правом країни перебквання;
· правило "Lex rei sitae” обумовлює і зміст права власності й його обсяг (змінюється і зміст й обсяг). Чи може річ знаходитися у праві власності? Проте це правило має деякі виключення: розподіл речей на головні й приналежні (наприклад, часи є головною річчю, а браслет до них – приналежною). Тому й виділяють принцип, за яким приналежність слідує за головною річчю. Цей принцип ніколи не порушувався. Й, наприклад, у СРСР іноземці з цього зробили бізнес – покупали дешеві часи й золотий браслет й безперешкодно вивозили золото з території СРСР;
· речове право базується на принципі прикріплення права не до суб’єкта права, а до об’єкта права. У випадку нерухомої речі об’єкт може слідувати, наприклад, світом, а суб’єкт знаходиться на території однієї держави. При продажі нерухомого майна можуть застосовуватися різні законодавства щодо цієї речі (й, наприклад, нерухома річ може знаходитись на території Франції, але до неї буде застосовуватись законодавство іншої держави). Тому прийшли до такого рішення – у всіх правових системах нерухомість підкоряється законодавству місця знаходження ("lex situs funti”). У частині 6 статті 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність”: "Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України”;
· питання моменту виникнення права власності. З цього питання виникла презумпція – якщо річ була придбана в одній державі, то моментом виникнення права власності є відповідний акт здійснення купівлі-продажу. Але з цим принципом пов’язане питання про ризик випадкової загибелі речі при перевезенні. Питання про загибель речі вирішується з урахуванням, коли виникло право власності на річ за національним законодавством. При вирішенні цього питання застосовують прив’язку закону місця знаходження речі (тобто питання вирішується за законом держави, де ця річ знаходиться).Але як застосувати цей право у відкритому морі або коли важко визначити місце перебування речі (товар, який знаходиться в дорозі)? – за угодою сторін;
· застосовуються чотири прив’язки – право держави відправлення, право держави призначення, право держави зупинки, право держави перевізника. Загальної відповіді на те, яку саме прив’язку слід застосовувати у міжнародному приватному праві не існує. В результаті застосовують подвійну колізійну прив’язку – основну й ту, яка є найбільш прив’язаною до основної;
· у випадку локалізованого майна. Це питання розуміється у двох сенсах: важкість локалізації, коли майно знаходиться за межами національного правового регулювання (концепція удаваної локалізації – щодо питань, які виникають щодо якогось твору, твір локалізується з автором, тобто за громадянином певної держави) й безтілесне майно. Щодо винаходу локалізація відбувається за правом держави, яка видала патент;
· ризик випадкової загибелі речі. Загальне правило – ризику випадкової загибелі речі переходить на покупця з моменту виникнення у нього права власності на цей товар. Виключення – у випадках прострочення передачі або прострочення прийому товару ризик несе сторона, винна у простроченні.
ТЕМА 8.
Захист обۥєктів права інтелектуальної власності у міжнародному приватному праві
1.Загальне поняття права інтелектуальної власності
Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
2.Поняття авторського права та суміжних права у міжнародному приватному праві.
Авторське право можна визначити як сукупність правових норм, що регулюють порядок використання творів літератури, науки і мистецтва. Об'єкти авторського права:
- літературні твори (включаючи комп'ютерні програми і бази даних);
- драматичні і музично-драматичні твори, сценарні твори;
- хореографічні твори і пантоміми;
- музичні твори;
- аудіовізуальні твори (кіно-, теле - та відеотвори);
- твори живопису, скульптури, графіки, дизайну, твори образотворчого мистецтва;
- твори декоративно-прикладного і сценографічне мистецтва;
- твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва;
- фотографічні твори і твори, одержані способами, аналогічними фотографії;
- географічні, геологічні та інші карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії та інших наук;
- похідні твори (переклади, обробки, анотації, реферати, резюме, огляди, інсценівки, аранжування);
- збірники (енциклопедії, антології) і інші складові твори, являють собою за добором або розташуванню матеріалів результат творчої праці.
До об'єктів авторського права належать "суміжні права" (родинні, аналогічні) - права артистів-виконавців, виробників фонограм, радіомовних організацій. Перелік об'єктів авторського права має відкритий характер.
Особливість авторських прав - їх поділом на "виняткові" і "невиключні". Виключні права мають особистий немайновий, так і майновий характер. Особливий інтерес представляють виняткові особисті немайнові авторські права:
- право визнаватися автором твори (право авторства);
- право використовувати або дозволяти використовувати твір під справжнім ім'ям автора, псевдонімом або анонімно (право на ім'я);
- право оприлюднити або дозволяти оприлюднити твір у будь-якій формі (право на оприлюднення);
- право на відкликання твору;
- право на захист твору, включаючи його назву, від усякого перекручування чи іншого посягання, здатного завдати шкоди честі та гідності автора (право на захист репутації автора).
Виняткові особисті немайнові права належать авторові незалежно від його майнових прав і зберігаються за ним у разі поступки виключних прав на використання твору.
Виключні майнові права - це права автора або дозвіл на здійснення дій по використанню твору в будь-якій формі і будь-яким способом, а саме право: на відтворення, розповсюдження, імпорт, публічний показ, публічне виконання, передача в ефір, повідомлення для загального відома по кабелю, переклад, переробку, доведення до загального відомості.
Майнові права можуть передаватися третім особам за авторським договором, предмет якого - сукупність майнових прав на твір.
Авторське право діє протягом усього життя автора і протягом визначеного національним законодавством строку після його смерті. Після закінчення цього терміну твори переходять у суспільне надбання. Право авторства, право на ім'я, право на захист репутації автора охороняються безстроково.
Суміжні права близькі авторського права і є похідними від нього. До них належать: права виконавців, права виробників фонограм; права організацій ефірного і кабельного мовлення.
Авторське право поширюється на будь-які комп'ютерні програми і бази даних, випущені і не випущені у світ, подані в об'єктивній формі, незалежно від їх матеріального носія і є результатом творчої діяльності автора. Це об'єкти авторського права, але їх охорона в основному здійснюється в рамках патентного законодавства, тобто має факторегистрационный характер.
Територіальний характер авторських прав зумовлює національність твору, яка не залежить від національності автора, а визначається місцем створення твору. За загальним правилом іноземці у сфері авторського права користуються національним режимом - якщо твір автора-іноземця було оприлюднено на території даної держави, за таким автором зазвичай визнаються всі права, що випливають із місцевого законодавства. Надання національного режиму безпосередньо пов'язано з міжнародно-правовими угодами цієї держави: "Авторські права і права на промислову власність іноземних фізичних і юридичних осіб користуються на території Румунії захистом згідно з румунським правом та міжнародними угодами, учасницею яких є Румунія" (ст. 63 Закону про МПРП в Румунії).
Панівний принцип авторського права - охорона творів незалежно від дотримання формальностей. В законодавстві переважної більшості держав закріплюється, що авторське право виникає в силу факту створення твору в об'єктивній формі. В окремих країнах для визнання твору охоронюваним необхідні його реєстрація, нотаріальне посвідчення, застереження про збереження авторського права або дотримання інших обов'язкових процедур (Іспанія, Болівія, Колумбія).
3.Міжнародно-правова охорона авторскьих права
4.Міжнародно-правова охорона суміжних прав
Територіальний характер авторського права є серйозною перешкодою для міжнародного співробітництва у галузі обміну результатами творчої діяльності. Необхідність міжнародно-правового захисту авторських прав та їх визнання на території інших держав стала очевидною більш 100 років тому. Уніфікація авторського права почалася у XIX ст. - Бернська конвенція по охороні літературних та художніх творів (1886, ред. 1971). Держави-учасники заснували Бернський союз для охорони прав авторів на їх літературні і художні твори (його адміністративні функції виконує ВОІВ). Росія приєдналася до Бернської конвенції в 1995 р. Основа Конвенції - матеріально-правові норми про охороняються твори та їх авторів. Колізійне регулювання передбачає застосування права країни, де витребовується охорона авторських прав, або закону суду.
При визначенні суб'єктів охорони Бернської конвенції використовується територіальний принцип охорони - перевагу має країна походження твору (країна першого опублікування). Вирішальною ознакою є не національність (громадянство) автора, а національність твори, проте в окремих випадках враховується і національність автора. Автори з країн - членів Союзу користуються в інших країнах Союзу, крім країни походження твору) стосовно своїх творів правами, якими в цих країнах користуються її власні громадяни (тобто національним режимом), а також правами, спеціально обговореними в Конвенції. Така сама охорона надається авторам - громадянам держав, що не входять у Союз, якщо їх твори, опубліковані в одній з країн Союзу. Охорона неопублікованих творів надається тільки громадянам держав - членів Союзу. Таким чином, Конвенція встановлює різні умови охорони опублікованих і неопублікованих творів.
Максимальний термін охорони авторських прав становить увесь час життя автора і 50 років після його смерті. Можливе збільшення строків охорони у відповідності з національним законодавством. У разі виникнення спору про строки охорони застосовується право держави першої публікації твору. На перекази, фотографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені.
Конвенція передбачає дві групи авторських прав:
1) особисті майнові та немайнові права, встановлені національним законодавством держави, у якому заявляється вимога про охорону;
2) спеціальні права: виключне право автора на переклад свого твору, його відтворення і публічне виконання, передачу по телебаченню і радіо, переробку, магнітний запис і т. д. Передбачено обмеження права автора на переклад - автор втрачає виключне право на переклад, якщо він протягом 10 років не скористався цим правом.
Відмітні особливості Бернської конвенції - істотні обмеження вільного використання творів, наявність ряду формальностей щодо реєстрації творів, зворотна сила дії положень Конвенції (проте кожна держава сама визначає застосування на своїй території цього початку). Об'єкти охорони - права автора на всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, виражені будь-яким способом і в будь-якій формі. Конвенція встановлює приблизний (не вичерпний) перелік видів таких творів.
Виділення з авторського права суміжних (аналогічних, родинних) прав і встановлення їх самостійного захисту пов'язано з поширенням "інтелектуального піратства" (вторинне використання твору без згоди автора і виконавця, незаконне копіювання та реалізація фонограм). Основні форми охорони суміжних прав - право їх суб'єктів дозволяти або забороняти вторинне відтворення результатів їх творчої діяльності.
5.Міжнародно-правова охорона права промислової власності
Протягом першої половини XIX сторіччя було досить важко отримати охорону прав на винаходи та інші об'єкти промислової власності в різних країнах світу у зв'язку з відмінностями законодавства, а також необхідністю одночасної подачі заявок у патентні відомства різних країн.
Недоліки охорони іноземних винаходів стали особливо очевидні, коли уряд Австро-Угорської імперії запропонував іншим країнам взяти участь у міжнародній виставці винаходів, що відбулася в 1873 році у Відні. Участь стримувалося тим, що багато іноземних відвідувачів не хотіли виставляти свої винаходи на цій виставці, зважаючи не відсутність адекватної правової охорони. Як наслідок цього в Австрії було прийнято спеціальний закон, що надавав тимчасову охорону для іноземців, які представили свої винаходи, торговельні марки і промислові зразки. Також у 1873 році було скликано Віденський конгрес з патентної реформи. Конгрес прийняв кілька резолюцій, що встановили принципи, на яких повинна була грунтуватися ефективна і корисна патентна система, а також закликали уряди "якомога швидше привнести міжнародне розуміння необхідності патентної охорони". Підготовка першої міжнародної угоди завершилася підписанням на дипломатичній конференції у Парижі 20 березня 1883 р. Паризької конвенції про охорону промислової власності. Конвенція неодноразово доповнювалася та переглядалася. Більшість країн є стороною Акту, укладеного у Стокгольмі у 1967 р.
2. Положення Паризької конвенції можна розбити на чотири групи. Перша група - містить норми щодо національного режиму. Друга - визначає право пріоритету. Третя - визначає загальні норми матеріального права щодо встановлення прав і обов'язків фізичних і юридичних осіб, або норми, що вимагають або дозволяють країнам-членам передбачати у своєму законодавстві відповідні цим нормам положення. Четверта група включає положення про адміністративні функції Паризького союзу.
Національний режим (ст. 2,3) означає, що стосовно охорони промислової власності кожна країна-учасниця Паризької конвенції повинна надавати таку ж охорону громадянам інших країн-членів, яку вона надає своїм власним громадянам. Норма національного режиму є одним із наріжних каменів системи міжнародної охорони. Вона гарантує, що будуть охоронятися не тільки права іноземців, але також і те, що проти них не буде ніякої дискримінації. При цьому термін "громадянин" включає в себе як фізичних, так і юридичних осіб.
На 2013 р. кількість країн-членів Паризької конвенції склала 174 країни. Більшість країн ратифікувала Стокгольмський текст (1967 р.) Паризької конвенції з певними обмеженнями, наприклад, майже усі країни арабського світу, не визнають юрисдикцію Міжнародного суду ООН (International Court of Justice) у разі розбіжності тлумачень положень Конвенції або спорів між резидентом однієї країни та органами влади (суду) іншої країни-члена Конвенції.
Право пріоритету (ст. 4) означає, що на основі звичайної заявки на право промислової власності, поданої заявником в одній з країн-членів, той же заявник (або його правонаступник) може протягом певного періоду часу (6 або 12 місяців) витребувати охорону у всіх інших країнах-членах. Пізніші подані заявки будуть розглядатися як такі, що були подані в той же день, як і перша (або більш рання) заявка. Іншими словами більш пізні заявки мають статус пріоритетних по відношенню до всіх заявок, що відноситься до того ж винаходу (корисної моделі, промислового зразка, знаку) і поданих після дати подання першої заявки.
Право пріоритету надає великі практичні переваги заявнику, який прагне отримати охорону в кількох країнах. Від заявника не вимагається подавати всі заявки як вдома, так і за кордоном в один і той же час, оскільки в його розпорядженні є 6 або 12 місяців, щоб вирішити, в яких країнах здійснити патентування. Заявник може використовувати цей період, щоб ретельно продумати, які кроки слід зробити для забезпечення охорони у різних країнах, що представляють інтерес.
Право пріоритету може ґрунтуватися тільки на першій заявці на один і той же об'єкт промислової власності. Тому не є можливим вслід за першою заявкою подавати другу, поліпшену заявку, а потім використовувати цю другу заявку як основу для пріоритету. Тривалість періоду пріоритету є різною для різних об'єктів права промислової власності. Для патентів на винахід і корисні моделі пріоритетний період становить 12 місяців, для промислових зразків і знаків для товарів і послуг - шість місяців.
Цікавим є рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 23.06.2009 р. у справі за № 2-941/09 р. щодо визнання повністю недійсним свідоцтва України № 62621 на знак для товарів і послуг "Ventana" на підставі невідповідності зареєстрованої торговельної марки умовам надання правової охорони та внаслідок подання заявки на реєстрацію торговельної марки з порушенням прав інших осіб, а саме положень ст. б^"6* Паризької конвенції. Вперше в Україні судом загальної юрисдикції з цивільних справ було визнано фізичну особу - відповідача - власника свідоцтва на знак для товарів і послуг, який був предметом спору, агентом, у розумінні розповсюджувача товарів компанії-позивача.
3. Договір про патентну кооперацію. Традиційна патентна система вимагає подачі окремих патентних заявок у кожній країні окремо, за винятком регіональних патентних систем, таких, як система Африканської організації інтелектуальної власності (АОІС), система Харарського протоколу, створена в рамках Африканської регіональної організації промислової власності (АРОПС), і Європейської патентної конвенції. Пріоритет для більш ранньої заявки може бути заявлений для подальших заявок, поданих в інші країни, але такі пізніші заявки мають бути подані в межах 12 місяців з дати подання більш ранньої заявки. Це змушує заявника протягом одного року з моменту подачі першої заявки підготувати та подати патентні заявки в усі країни, в яких він бажає одержати охорону свого винаходу, що ускладнює іноземне патентування.
Для подолання недоліків системи патентування Виконавчий комітет Міжнародного (Паризького) Союзу з охорони промислової власності у вересні 1966 року звернувся до БІРШ (попереднику ВОІВ) з проханням провести дослідження, як скоротити дублювання зусиль як заявників, так і національних патентних відомств. У 1967 році БІРПІ підготувало проект міжнародного договору та у червні 1970 року у Вашингтоні Дипломатичною конференцією було прийнято Договір про патентну кооперацію (РСТ), що набув чинності у січні 1978 року.
Договір передбачає подання єдиної заявки на патентування у декілька іноземних держав через національне патентне відомство.
Заявка подається у національне патентне відомство, що здійснює формальну перевірку та встановлює дату міжнародного подання, а також пересилає один примірник міжнародної заявки до Міжнародного бюро ВОІВ ("реєстраційний примірник") й інший примірник ("копія для пошуку") до Міжнародного пошукового органу.
Міжнародна заявка має силу національної заявки від дати міжнародного подання у тих договірних державах РСТ, які вказані заявником в його заявці. Для міжнародних заявок РСТ встановлює певні стандарти. Міжнародна заявка, яка підготовлена у відповідності з цими стандартами, має бути прийнятна щодо форми та змісту для всіх договірних держав.
За підготовку і подачу міжнародної заявки передбачається єдиний перелік митних зборів, що сплачуються в одній валюті в відомство подачі заявки (відомство, що одержує). Мито включає: мито за пересилання - для покриття витрат відомства, що одержує; мито за пошук - для покриття витрат міжнародного пошукового органу; та міжнародне мито - для покриття витрат Міжнародного бюро.
Мова міжнародної заявки, залежить від вимог відомства, що її одержує. Головними мовами, на яких може бути подана міжнародна заявка, є: англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька та японська. Іншими також прийнятними на цей час мовами є: голландська, датська, норвезька, фінська і шведська.
За кожною міжнародною заявкою Міжнародним пошуковим органом здійснюється міжнародний пошук патентних документів та патентно-асоційованої літературою на мовах подачі більшості патентних заявок (англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька та японська). Міжнародними пошуковими органами є досвідчені патентні відомства, спеціально призначені Асамблеєю Союзу РСТ.
Для виконання функцій Міжнародних пошукових органів призначені наступні Відомства: Австралійське патентне відомство, Австрійське патентне відомство, Відомство США по патентах і товарних знаках, Європейське патентне відомство, Іспанське відомство з патентів та товарних знаків, Китайське патентне відомство, Російське патентне відомство, Шведське патентне відомство, Патентне відомство Південної Кореї і Японське патентне відомство.
Кожному Міжнародному пошуковому органу необхідно мати так званий "мінімум документації РСТ", що означає наявність документації для цілей пошуку, яка містить патентні документи провідних промислових країн, починаючи з 1920 року разом з узгодженим списком не патентної літератури. При проведенні пошуку Міжнародний пошуковий орган повинен використовувати всі свої можливості, а саме "мінімум документації РСТ" і будь-яку додаткову документацію. Зобов'язання дотримуватись "мінімуму документації РСТ" гарантує високий рівень міжнародного пошуку.
Результати міжнародного пошуку подаються у звіті про міжнародний пошук, який передається заявнику до спливу четвертого або п'ятого місяця після подання заявки. Посилання на відповідний попередній рівень техніки в звіті про міжнародний пошук дозволяють заявнику оцінити свої шанси на отримання патенту в зазначених у міжнародній заявці країнах. Через 18 місяців після дати пріоритету заявка публікується. Міжнародна публікація служить двом основним цілям: розкрити винахід публіці (тобто в загальних рисах технічне покращання, зроблене винахідником) та встановити обсяг охорони, яка може бути в кінцевому рахунку отримана.
Міжнародне бюро публікує брошуру РСТ що містить титульний лист а бібліографічними даними, представленими заявником, а також індекс Міжнародної патентної класифікації (МПК), реферат, опис, формули, креслення І звіт про міжнародний пошук. Якщо формули міжнародної заявки виправлені, то публікуються як заявлені, так і виправлені формули. Зазвичай міжнародна публікація має місце через 18 місяців від дати пріоритету міжнародної заявки. Брошура публікується на мові поданої міжнародної заявки, якщо цією мовою е англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька або японська. Якщо міжнародна заявка публікується іспанською, китайською, німецькою, російською, французькою або японською мовою, то назва винаходу, реферат і звіт про міжнародний пошук також публікуються англійською мовою. При поданні заявки на будь-якій іншій мові вона перекладається І публікується англійською мовою.
По отриманні заявником звіту про міжнародний пошук він може надати запит щодо проведення міжнародної попередньої експертизи для перевірки, чи задовольняє заявлений винахід критеріям новизни, винахідницького рівня та промислової придатності. Проведення міжнародної попередньої експертизи є необов'язковою та проводиться при зацікавленості заявника.
Як і у випадку Міжнародних пошукових органів, Міжнародні органи попередньої експертизи призначаються Асамблеєю Союзу РСТ. Результати міжнародної попередньої експертизи наводяться у висновку, який надається заявнику та обраним заявником для патентування відомствам через Міжнародне бюро, яке також відповідає за переклад висновку на англійську мову, якщо це потрібно будь-яким обраним відомством.
Зазвичай після публікації міжнародної заявки (але не пізніше кінця дев'ятнадцятого місяця, рахуючи з дати пріоритету) Міжнародне бюро розсилає міжнародну заявку відомствам країн, що обрані заявником для патентування. Пересланий примірник використовуватиметься для подальшого проходження міжнародної заявки в цих відомствах, оскільки, як пояснювалося вище, РСТ є системою тільки для подачі заявок, а не видачі патентів. Останнє залишається виключно завданням і відповідальністю обраних відомств.
Після міжнародної наступає національна фаза подання заявок у відомства обраних країн., що здійснюється через 21-31 місяць після дати пріоритету та закінчується видачею патентним відомством певної країни охоронного документу. При цьому заявником має бути організовано переклад заявки на мови, що дозволяються відповідними національними відомствами. Національне патентне відомство може видати охоронний документ на підставі звіту про проведення міжнародної попередньої експертизи або відомство самостійно здійснює експертизу заявки.
Основними перевагами системи РСТ перед прямим патентуванням є подання заявки до одного відомства та на одній мові. Після встановлення дати міжнародної подання заявка має силу правильно оформленої національної заявки у кожної з держав, де передбачається патентування. На відповідність формальним вимогам заявка перевіряється лише національним відомством, у подальшому у відомствах іноземних країн така перевірка не здійснюється. При отриманні звітів з міжнародного пошуку та міжнародної попередньої експертизи заявник має час вточнити можливість подальшого патентування. Загалом заявник має не 12 місяців з дати пріоритету, а 21-31 місяць, протягом яких він вирішує питання доцільності патентування винаходу в тій або іншій країні.
Важливе значення РСТ як джерела патентної документації. Тепер важко мати повну картину по всіх патентних документах, що публікуються в багатьох країнах й на багатьох мовах, і на їх основі щодо рівня техніки. Оскільки значна кількість винаходів є об'єктом заявок РСТ, країни з врахуванням наявності міжнародної публікації заявок, мають легкий доступ до сучасної технічної інформації. Патентні відомства Договірних держав РСТ мають право безкоштовно одержувати примірник бюлетеню РСТ, в якому публікуються всі міжнародні заявки, а також примірник будь-якої іншої публікації загального характеру, виданої Міжнародним бюро.
4. Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків (далі "Мадридська угода") було прийнято у квітні 1891 року. Угода декілька разів переглядалась, останній раз у Стокгольмі у 1967 р. Мета Угоди полягає в уникненні ускладнень з охороною торговельних марок в іноземних країнах через введення механізму міжнародної реєстрації марок.
Для подачі міжнародної заявки заявнику необхідно дотримуватися вимог Міжнародного бюро ВОІВ. Заявка подається на французькій мові, мито сплачуються один раз у Міжнародне бюро. Термін дії охорони складає двадцять років для всіх країн - учасниць. Мадридська угода встановлює національний режим для підприємств та громадян країн-членів (для країн, що приєдналися до Паризької конвенції), які мають місце проживання або дійсне не фіктивне промислове або торговельне підприємство на території країни-учасниці Мадридської угоди. До подачі міжнародної заявки на марку, вона має бути зареєстрована на національному рівні у патентному відомстві країни походження. Заявнику не надається право вибору щодо країни походження, Стаття 1 (3) Мадридської угоди визначає, що країною походження є:
- країна Мадридського союзу, де заявник має дійсне і не фіктивне промислове або торговельне підприємство;
- якщо заявник не має такого підприємства в країні Союзу - країна Союзу, де він має місце проживання;
- якщо заявник не має місця проживання в межах Союзу - країна його громадянства, якщо він є громадянином країни Союзу.
Заявка на міжнародну реєстрацію має подаватися до відомства країни походження. Перед відправкою заявки до Міжнародного бюро ВОІВ національне відомство перевіряє та засвідчує, що марка у тому вигляді, в якому вона міститься в заявці на міжнародну реєстрацію, внесена до національного реєстру торговельних марок на ім'я заявника і що товари і (або) послуги, перелічені в міжнародній заявці, присутні в національній реєстрації.
Заявник користується правом пріоритету, встановленим статтею 4 Паризької конвенції, без дотримання формальних вимог, що означає, якщо міжнародна реєстрація здійснюється не пізніше шести місяців від дати подання першої правильно оформленої національної заявки в одну з країн - учасниць Паризької конвенції, то міжнародна реєстрація має пріоритет не з дати зазначеної реєстрації, а з дати подання першої національної заявки.
Міжнародна реєстрація не має і ніколи не може діяти у країні походження. В країні походження охорона знаку здійснюється в силу національної реєстрації, яка є основою для міжнародної заявки (реєстрації).
Міжнародна реєстрація діє тільки в тих країнах, для яких охорона спеціально запитувалась заявником. Знаку, який був предметом міжнародної заявки, з дати реєстрації надається в кожній із зацікавлених країн така сама охорона, як би він був заявлений безпосередньо у цих країнах (ст. 4). Міжнародна реєстрація має термін дії у 20 років, який би термін дії реєстрації ні встановлювався в силу положень національного законодавства. Слід зазначити, що відповідно до Інструкції до міжнародної реєстрації мито можна сплатити під час реєстрації тільки за початковий десятирічний термін. У цьому випадку інша частина мита підлягає сплаті до закінчення початкового терміну. При недотриманні даного положення міжнародна реєстрація виключається з Міжнародного реєстру.
Повідомлення про відмову в наданні охорони має бути подане у Міжнародне бюро ВОІВ разом із зазначенням всіх мотивів не пізніше ніж через рік, рахуючи з дати, на яку знак був фактично внесений до Міжнародного реєстру. Особа, що здійснила міжнародну реєстрацію користується тими ж засобами правового захисту, які має особа, що подала національну заявку. Стаття 5 (1) Мадридської угоди обумовлює, що знаку, внесеному до Міжнародного реєстру, може бути відмовлено в реєстрації тільки на умовах, які відповідно до Паризької конвенції застосовуються до знака, заявленого для національної заявки. Мотиви, які можуть бути висунуті відомством зацікавленої країни на підтримку рішення про відмову в наданні знаку міжнародної реєстрації, такі ж, що застосовуються при розгляді національної заявки на торговельну марку:
- якщо марка може порушити права, набуті третіми особами в країні, де вимагається охорона (є схожа з раніше зареєстрованою або поданою на реєстрацію);
- якщо марка не має розрізняльної здатності або стала загальноприйнятою в повсякденній мові чи у добросовісних та у торговельних звичаях країни, де вимагається охорона;
- якщо марка суперечить моралі чи громадському порядку, якщо вона може ввести в оману громадськість.
5. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків ("Мадридський протокол") було прийнято у Мадриді 27 червня 1989 р.. Протокол, що набув чинності у грудні 1995 р., доповнює та змінює певні положення Мадридської угоди з метою залучення до системи нових країн, зокрема:
- дозволяється за розсудом заявника подавати заявки на міжнародні реєстрації, ґрунтуючись на національних заявках (а не тільки на чинних національних реєстраціях);
- допускається можливість сторонам використовувати термін у 18 місяців (замість одного року) для винесення рішення про відмову в наданні охорони і навіть більш тривалий термін у разі оспорювання;
допускається перетворення анульованої міжнародної реєстрації в національні (або регіональні) заявки в кожній зазначеній договірній стороні, причому такі заявки будуть мати дату подання і, за наявності такої можливості, дату пріоритету міжнародної реєстрації; - передбачається, що заявник може подати міжнародну заявку на англійській або іспанській мовах. Також, Протокол передбачає можливість стати його учасником і деяким міжурядовим організаціям.
6. Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків (Гаазька угода) була підписана б листопада 1925. Угода набула чинності у червні 1928 р. і переглядалася кілька разів: у Лондоні -1934 р., Гаазі - 1960 р. Гаазька угода була доповнена Монакським додатковим актом від 18 листопада 1961 р. та Стокгольмським додатковим актом від 14 липня 1967р.
Метою Угоди є спрощення отримання правової охорони для одного або більше промислових зразків в ряді держав за допомогою одного депонування, що здійснюється в Міжнародному бюро ВОІВ. Заявник таким чином позбавлений необхідності провадити окреме національне депонування в кожній із держав, в яких він передбачає охорону, що дозволяє уникнути ускладнень охорони зразків в іноземних країнах. Заявнику не доводиться надавати документи для реєстрації на різних мовах і стежити за своєчасністю продовження відразу декількох національних термінів охорони. Також відсутня необхідність сплати національних мит і гонорарів повірених в різній валюті.
Міжнародне депонування може бути здійснено будь-якою особою однієї з Договірних держав, що має громадянство однієї з цих держав або має місце проживання або дійсне і не фіктивне промислове або торговельне підприємство в одній з цих держав. Міжнародне депонування не вимагає ніякого попереднього національного депонування. Воно здійснюється безпосередньо в Міжнародному бюро ВОІВ депозитором або його повіреним на бланку Міжнародного бюро. Тим не менш міжнародне депонування може бути здійснено через посередництво національного відомства держави - учасниці, якщо це передбачено законодавством такої держави. Законодавство держави може також вимагати у випадках, коли ця держава є країною походження промислового зразка, щоб міжнародне депонування було здійснене через посередництво національного відомства цієї держави.
Будь-яка держава - учасниця, національне законодавство якої передбачає можливість відмови в наданні охорони, може на підставі адміністративної експертизи ex officio або заперечення третьої сторони відмовити в наданні охорони для будь-якого промислового зразка, як такого, що не відповідає вимогам національного законодавства держави. Проте відмова в наданні охорони не може поширюватися на формальні вимоги та адміністративні процедури, які повинні розглядатися кожною договірною державою як виконані на час реєстрації міжнародного депонування в Міжнародному бюро ВОІВ. Міжнародне депонування має той же статус, що і депонування, запис про який внесено до національного реєстру кожної держави, для якої запитувалася охорона. Міжнародні депонування публікуються Міжнародним бюро в щомісячнику "Бюлетень міжнародних зразків" (International Designs Bulletin"). Депонент може просити про відстрочку публікації на період за його розсудом, який, однак, не може перевищувати 12 місяців від дати міжнародного депонування або, якщо доречно, з дати заявленого пріоритету.
Особа, що здійснила міжнародне депонування користується правом пріоритету, встановленим відповідно до статті 4 Паризької конвенції, якщо вона заявляє це право і якщо міжнародне депонування здійснюється протягом шести місяців з дати першого національного, регіонального або міжнародного депонування, здійсненого в одній з країн - учасниць Паризької конвенції або має дію в одній з цих країн.
Міжнародне депонування здійснюється на початковий п'ятирічний строк, який може бути продовжений принаймні один раз на додатковий п'ятирічний період стосовно всіх або частини зразків, включених до заявки на депонування, або стосовно всіх або тільки деяких держав, у яких міжнародне депонування є чинним. У тих договірних державах, національне законодавство яких допускає для національних депонувань строк охорони, що перевищує 10 років, міжнародне депонування може продовжуватися більше одного разу, в кожному разі на додатковий п'ятирічний строк аж до спливу загального строку охорони, передбаченого внутрішнім законодавством такої держави для національних депонувань.
7. Сінгапурський договір про закони щодо товарних знаків було прийнято 27 березня 2006 року (Сінгапурський договір). Мета Договору полягає в спрощенні і гармонізації адміністративних процедур відносно національних заявок і охорони знаків. До Сінгапурського договору можуть приєднатися окремі країни, а також міжурядові організації, у яких є Відомство з реєстрації товарних знаків на території країн - членів цих організацій, такі, як Європейський союз (ЄС), Африканська організація інтелектуальної власності (ОАГП). Положення Сінгапурського договору доповнюються Інструкцією та типовими міжнародними бланками.Сінгапурський договір не застосовується до колективних знаків, сертифікаційних та гарантійних знаків, оскільки їх реєстрація зазвичай вимагає в різних країнах спеціальних умов, що надзвичайно ускладнило б гармонізацію. Особливістю Договору є можливість заявляти на реєстрацію об'ємні знаки, кольорові знаки (поєднання кольорів або використання певного кольору в якості знаку), голографічні знаки і знаки, які не сприймаються візуально, такі, як звукові і нюхові знаки. Але ця особливість Сінгапурського договору передбачає, що тільки ті з країн, які приймають до реєстрації усі зазначені вище знаки, зобов'язані поширювати дію Сінгапурського договору на такі знаки.
Інструкція до Договору містить дванадцять типових міжнародних бланків, що стосуються подання заявки, заяв про продовження строку дії реєстрації, внесення запису про зміну прізвищ тощо. Використовуючи типові міжнародні бланки, заявники та інші сторони можуть бути впевнені в тому, що жодне відомство договірної сторони не може відхилити заявку чи заяву, оформлені у відповідності з вимогами.
8. Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин була підписана у 1961 році і набула чинності 10 серпня 1968 року, в текст якої згодом у 1972,1978 і 1991 роках вносилися зміни. Актом 1978 було засновано Міжнародний союз з охорони селекційних досягнень (UPOV). Міжнародна конвенція захищає всі сорти рослин незалежно від способу розмноження або технології, використаної при їх виведенні.
Конвенція надає визначення поняттю "сорт" (ст. 1) та закріплює вимоги щодо надання правової охорони сорту, визначаючи критерії новизни, відмінності, однорідності та стабільності сорту (ст. 5-9).
Для визначення ідентичності будь-якого сорту, що підлягає правовій охороні, такий сорт має бути відмінним від інших сортів, мати деякі однакові характеристики окремих компонентів і зберігати істотні ознаки в кожному поколінні. Умови відмінності, однорідності і стабільності, необхідні для встановлення ідентичності одиниці рослинного матеріалу, а також є необхідними для з'ясування, чи становить даний рослинний матеріал окремий сорт.
До основних зобов'язань держав-учасниць Конвенція відносить охорону прав селекціонера (ст. 2). Акт 1991 р. не згадує про спосіб охорони права селекціонера. Охорона може здійснюватися у формі спеціального охоронного документу sui generis, у вигляді патенту тощо.
Договірна сторона, відповідно до Акту 1991 p., може вільно захищати селекційні досягнення не тільки за допомогою охоронного документа, але ще й додатково за допомогою інших документів, зокрема патентів. Держава-член Союзу, маючи можливість видачі патентів додатково до охоронного документу, вирішує на власний розсуд, чи повинен заявник вибирати між охоронним документом або патентом або він може подати заявку на обидва документи І отримати їх. Якщо на будь-який конкретний сорт надана така комплексна охорона, особливості двох способів охорони визначаються законодавством і судовою системою держав-членів Союзу, які видали зазначені документи.
Для запобігання втрати новизни сорту при його ранній комерціалізації до подання заявки Конвенція визначає, що сорт вважається новим, якщо на дату подання заявки розмножувальний або рослинний матеріал цього сорту не продавався або в інший спосіб не передавався третім особам селекціонером або за його згодою для використання сорту: на території країни-учасника, де було подано заявку, за рік до цієї дати або на території іншій, ніж територія країни-учасника, де було подано заявку, раніше чотирьох або в деяких випадках шести років до зазначеної дати (ст.
6).Конвенція дозволяє надати правову охорону будь-якому сорту, що має явні відмінності від відомих сортів. Внесення сорту до офіційного реєстру або якщо заявка сорту призводить до правового захисту сорту, має наслідком визнання сорту загальновідомим.В останній редакції Конвенції (ст. 12) акцент зміщений на те, що органи, які відповідають за проведення експертизи, діють "з урахуванням результатів випробувань на вирощування та інших випробувань, які вже були проведені". На практиці це означає, що заклад експертизи має право провести експертизу на відмінність, однорідність і стабільність сорту рослини будь-якого виду, включаючи рідкісні, або невідомі, або ті види, щодо яких у експертної установи недостатні або відсутні знання та досвід.Конвенція передбачає, що сорт, який є "близьким" або похідним від сорту, що охороняється, не може використовуватися без дозволу селекціонера, що вивів охоронюваний сорт.
На даний час обговорюється питання про визначення сорту похідним не закладом експертизи, а угодою самих селекціонерів або судом. Існування такого принципу мало б гарантувати, що селекціонери будуть досягати згоди до того, як ними буде виведено сорт, який є похідним до охоронюваного сорту.
Відповідно до Конвенції, будь-який сорт може бути використаний з метою виведення інших сортів і, за винятком сортів, що підпадають під категорію похідних, такі нові сорти можуть вільно використовуватися..
Конвенція (ст. 19) встановлює, що мінімальна тривалість строку дії прав селекціонера становить від 18 до 25 років для дерев та виноградників і 15-20 років для всіх інших видів.
Захист селекційних досягнень відображений також в Угоді ТРІПС, за якою, між іншим, охорона селекційних досягнень повинна забезпечуватися за допомогою патентів, або ефективної системи sui generis, або їх поєднанням.
1 2 3 4 5 6 7 8