ТЕМА 11.
Кредитні та розрахункові відносини у міжнародному приватному праві
1.Загальні зауваження про кредитні та розрахункові відносини у міжнародному приватному праві.
Kредитно-розрахункові відносини є предметом регулювання міжнародного приватного права тоді, коли вони випливають із зобов’язань боржників й боргові зобов’язання будуть предметом регулювання тоді, коли вони є безготівковими.
З предмета регулювання випливає особливість даної сфери – ризики, які пов’язані із кредитно-розрахунковими відносинами. Основний зміст правового регулювання – зменшення ризиків, пов’язаних із розрахунками.
Основою міжнародних розрахунків є договори доручення у різновиді вчинення однією особою від імені й за рахунок іншої особи певних юридичних дій. Формою договору є звичайна агентська угода (особливість – угода укладається між фізичними й юридичними особами, а також юридичні особи (банки) можуть взаємодіяти з іншими банками).
Уніфікацій у даній сфері майже не існує, тому вона регулюється на національному рівні із застосуванням колізійного регулювання.
Франчайзинг - це така організація бізнесу, за якою компанія (франчайзер) передає певній людині чи компанії (франчайзі) право на продаж продукту і послуг цієї компанії. Франчайзі зобов'язується продавати цей продукт чи послуги по заздалегідь визначених законах і правилах ведення бізнесу, що встановлює франчайзер. В обмін на здійснення всіх цих правил франчайзі одержує дозвіл використовувати ім'я компанії, її репутацію (гудвіл), продукт та послуги, маркетингові технології, експертизу, і механізми підтримки.
Лізинг — це комплекс майнових та економічних відносин, що виникають у зв’язку з придбанням у власність майна і наступного передання його у тимчасове користування і володіння за певну плату.
Міжнародний лізинг — це договір лізингу, що укладається суб’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.
Міжнародний лізинг буває:
прямий експортний;
прямий імпортний;
транзитний (непрямий).
Прямий міжнародний лізинг являє собою угоду, де всі операції здійснюються між комерційними організаціями з правом юридичної особи з двох різних країн. Привабливість цього виду лізингу полягає в такому:
лізингодавець має можливість одержати експортний кредит у своїй країні і тим самим розширити ринок збуту власних товарів і послуг;
орендатор забезпечує повне фінансування використання сучасних машин, устаткування і прискорене технічне переоснащення виробництва.
Експортна лізингова операція — міжнародна операція, в якій лізингодавець купує предмет оренди в національної фірми і надає в найм іноземному лізингоодержувачу
Імпортна лізингова операція — лізингова операція, в якій лізингодавець купує предмет оренди в іноземної фірми і надає його вітчизняному лізингоодержувачу
Транзитний (непрямий) міжнародний лізинг — лізингова операція, в якій лізингодавець однієї країни бере кредит чи купує необхідне устаткування в іншій країні і постачає його орендатору, котрий перебуває в третій країні (рис. 5.4).
За агентським договором одна сторона (агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (принципалу) в укладанні угод чи сприяти їх укладанню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта та за його рахунок (ч. 1 ст. 297 ГКУ).
Отже, агентський договір належить до посередницьких договорів на надання послуг. Суть агентського договору полягає в тому, що діяльність, яку здійснює агент за дорученням і в інтересах принципала, породжує майнові наслідки для принципала, а не агента.
2.Міжнародний кредитний переказ.
Це договір, за яким банк переказника (банк А) здійснює від імені, за дорученням й за рахунок особи, яка має рахунок в банку, переказ грошових коштів в інший банк (банк бенефіціара, банк "В”) на користь особи ("В”), яка зазначена у цьому дорученні.
Уніфікація відсутня. 14 травня 1992 року прийнято Типовий закон UNCITRAL щодо міжнародних кредитних переказів. В 1990 році прийнято Керівництво міжнародної торгової палати щодо міжнародних міжбанківських переказів коштів й переказів. У 1987 – Правове керівництво UNCITRAL про електронний переказ коштів. Але всі ці акти є рекомендаціями.
Договір міжнародного кредитного переказу складається із 3 самостійних етапів (договорів):
· доручення переказникові своєму банкові (агентський договір);
· доручення одного банку (банк А) іншому (банк В);
· умови сплати суми, яка переказується бенефіціару (В).
Главная » Статьи » Международное частное право
№ 21 Кредитні й розрахункові відносини
Кредитні й розрахункові стосунки: загальні зауваження
Кредитно-розрахункові відносини є предметом регулювання міжнародного приватного права тоді, коли вони випливають із зобов’язань боржників й боргові зобов’язання будуть предметом регулювання тоді, коли вони є безготівковими.
З предмета регулювання випливає особливість даної сфери – ризики, які пов’язані із кредитно-розрахунковими відносинами. Основний зміст правового регулювання – зменшення ризиків, пов’язаних із розрахунками.
Основою міжнародних розрахунків є договори доручення у різновиді вчинення однією особою від імені й за рахунок іншої особи певних юридичних дій. Формою договору є звичайна агентська угода (особливість – угода укладається між фізичними й юридичними особами, а також юридичні особи (банки) можуть взаємодіяти з іншими банками).
Уніфікацій у даній сфері майже не існує, тому вона регулюється на національному рівні із застосуванням колізійного регулювання.
Міжнародний кредитний переказ
Це договір, за яким банк переказника (банк А) здійснює від імені, за дорученням й за рахунок особи, яка має рахунок в банку, переказ грошових коштів в інший банк (банк бенефіціара, банк "В”) на користь особи ("В”), яка зазначена у цьому дорученні.
Уніфікація відсутня. 14 травня 1992 року прийнято Типовий закон UNCITRAL щодо міжнародних кредитних переказів. В 1990 році прийнято Керівництво міжнародної торгової палати щодо міжнародних міжбанківських переказів коштів й переказів. У 1987 – Правове керівництво UNCITRAL про електронний переказ коштів. Але всі ці акти є рекомендаціями.
Договір міжнародного кредитного переказу складається із 3 самостійних етапів (договорів):
· доручення переказникові своєму банкові (агентський договір);
· доручення одного банку (банк А) іншому (банк В);
· умови сплати суми, яка переказується бенефіціару (В).
Причому у таких переказах наявність другого банку необов’язкова за умови, якщо бенефіціар (В) має рахунок у банку переказника (банку А).
Однак ця форма розрахунків недосконала й має свої ризики:
· ризик неплатежу покупця – виникає у разі неплатоспроможності покупця або відмови покупця від сплати коштів;
· ризик держави-покупця – коли держава-покупця вводить обмеження на розрахунки. Засобами подолання цих двох ризиків є: одержання повної інформації про клієнта; здійснення попередньої оплати; постачати товар партіями; страхування на випадок неплатежу;
· транзитний ризик – засоби подолання: використання експедиційних контор й страхування вантажу. Експедиторами виступають юридичні особи, які мають засоби й можливості відправляти вантажі;
· валютні ризики й одним із цих ризиків є:
· курсовий ризик – під час поставлення товару курси валют можуть змінитися. Подолання: обрання більш стійкої валюти (розрахунки здійснюються за курсом на якийсь певний момент).
3.Міжнародні розрахунки у формі акредитиву.
Договір міжнародного акредитива – договір, за яким банк (емітент, банк А) за дорученням особи, яка має рахунок у цьому банку або від свого власного імені зобов’язується при наданні особою, на користь якої здійснюється платіж (бенефіціар, В) документів або виконання інших, визначених цим договором, умов або здійснити платіж на користь бенефіціару або надати доручення іншому банку (авізуючий) здійснити такий платіж.
Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів (видані міжнародної торгівельною палатою №500 в 1933 році, ред. 1993), де встановлюється ряд видів акредитивів:
· відзивний й безвідзивний. Відзивний акредитив може бути відкликаний або змінений банком (емітентом, банком А) за дорученням особи, яка має рахунок у цьому банку без попереднього повідомлення бенефіціара (В). Якщо в договорі не вказується, який це акредитив – то це є безвідзивний акредитив;
· підтверджений й непідтверджений. Якщо авізуючий банк (банк В) надає гарантію виконання безвідзивного акредитиву, то такий акредитив стає підтвердженим;
· покриті й непокриті. Покритий – банк емітент (банк А) зобов’язується відкрити в авізуючому банку (банку В) рахунок й переказати туди певну суму грошей на час дії акредитива;
· подільні й неподільні. Подільні – бенефіціар (В) має можливість одержувати частину суми акредитиву пропорційно фактично виконаній частині зобов’язання;
· перевідні й не перевідні. Перевідні – бенефіціар (В) доручає авізуючому банку (банк В) здійснити переказ суми акредитиву на користь третьої особи, але це він може зробити лише раз на термін дії акредитиву;
· револьверний й не поновлювальний. Револьверний акредитив дає можливість наказодавцю акредитиву (В) поновлювати розмір акредитиву протягом певного часу після його повного або часткового виконання (акредитив поновлюється протягом певного часу або певну кількість разів);
· кумулятивні й не кумулятивні. Кумулятивні – невикористана сума поточного акредитиву може бути зарахована до нового акредитиву;
· резервний акредитив – вид банківської гарантії в США.
Акредитив виконується шляхом оплати платежу проти наданих документів. Бенефіціар подає документи, які зазначені у договорі про відкриття акредитиву.
Ризики:
· ризик неплатежу банку емітенту (банку А) – виникає у разі неплатоспроможності покупця або відмови покупця від сплати коштів;
· ризик держави-покупця – коли держава-покупця вводить обмеження на розрахунки. Засобами подолання цих двох ризиків є: одержання повної інформації про клієнта; здійснення попередньої оплати; постачати товар партіями; страхування на випадок неплатежу;
· транзитний ризик – засоби подолання: використання експедиційних контор й страхування вантажу. Експедиторами виступають юридичні особи, які мають засоби й можливості відправляти вантажі;
· валютні ризики й одним із цих ризиків є:
· курсовий ризик – під час поставлення товару курси валют можуть змінитися. Подолання: обрання більш стійкої валюти (розрахунки здійснюються за курсом на якийсь певний момент);
· ризик відзиву акредитиву;
· ризик невідповідності документів (вказано дві тонни, а відправлено одну). Встановлюється межа відповідальності банків за прийняття невідповідних документів.
Курсовий ризик збільшується, тому національні банки кожної держави здійснюють операції лише однією валютою.
4.Інкасо у міжнародному приватному праві.
Інкасо – договір, за яким особа (довіритель, В), що має право вимагати здійснення платежу доручає банку, в якому вона має рахунок (емітент, банк А) надати особі, яка зобов’язана здійснити платіж через банк платника, за умови одержання платежу. Ініціатива зі сторони В.
"В” подає документи в банк емітент (банк А) для гарантування сплати грошей особою (А).
В 1995 році видано Інкасо №522 – діє тоді, коли сторони зазначають в договорі, що вони підпорядковуються цій уніфікації.
Пряме інкасо – довіритель (В) може послати в інший банк (банк А) повідомлення про сплату грошей.
Різновиди непрямого інкасо:
· чистий договір інкасо – сплата відбувається після сплати виконаного зобов’язання;
· документарний – розрахунки йдуть на підставі документів.
При застосуванні інкасо усувається ризик неплатежу або непостачання товару. Ризики: товар може надійти раніше надання розпорядчих документів. Подолання:
· страхування вантажу чи товару;
· товар надається банку емітенту (банку А).
Ризик загибелі або псування товару, коли він надійшов раніше документів (подолання шляхом страхування).
5.Чеки і векселі у міжнародному приватному праві.
Вексель – договір, за яким одна особа (векселедавець) зобов’язується здійснити платіж на суму, зазначену у векселі, будь-якій особі, що цей вексель пред’явить до сплати. Інакше кажучи, це торгові гроші, які виникають внаслідок кредиту певного покупця. Вексельне зобов’язання – зобов’язання особи розрахуватися.
Вексель має чотири ознаки:
· це торгові гроші, які виникають як наслідок кредиту продавця;
· обіцянка сплатити кредит дається векселедавцем будь-якій особі, у якої цей вексель знаходиться на законних підставах (одностороннє зобов’язання);
· так званий "акцепт векселя” – щоб отримати гроші треба мати форму перевідного векселя. Це ще називається переуступкою векселя (Петров передав вексель Сидорову, а той – Іванову, це називається банківським індосаментом). Засіб здійснення: особа, яка передає вексель іншій особі, надає гарантії цій особі, що він сплатить суму, згідно за векселем. Індосамент банку виникає тоді, коли весіль стає грошима й банк зобов’язується виплатити вказану у векселі суму особі, яка пред’явить вексель.
Особа, у якій знаходиться вексель є законним володарем цього векселю, поки не доведене зворотне.
Види векселів:
· звичайний вексель – при ньому неможливо розрізнити боргову розписку й сам вексель (не застосовується);
· перевідний (тратний) вексель – фігури: векселедавець, векселеотримувач, красат (особа, на користь якої здійснюється платіж за векселем).
6 липня 1999 року було прийнято ряд законів про ратифікацію наступних міжнародних документів:
· Женевська конвенція з простих й переказних векселів (1930) – уніфікував закон про переказні й прості векселя;
· Конвенція про регулювання деяких колізій законів про переказні та прості векселя (1930);
· Конвенція про гербовий збір щодо переказів переказних та простих векселів.
ТЕМА 12.
Зобов’язання із заподіяння шкоди у міжнародному приватному праві
1.Колізійні питання деліктних зобов’язань.
3.Міжнародно-правове регулювання питань, пов’язаних з деліктною відповідальністю.
Для даної галузі міжнародного приватного права основним або принаймні вельми стійким колізійним принципом є прив'язка до права місця заподіяння шкоди, тобто до закону тієї держави, де було вчинено дію, що стала підставою для пред'явлення вимоги. Іншими словами, мова йде про закон місця скоєння делікту - lex loci delicti commissii. Разом з тим в процесі здійснення міжнародних зв'язків у великому числі випадків практикується страхування всіляких ризиків, яке покликане забезпечувати захист інтересів як користувачів відповідними благами, в тому числі виробленими джерелами підвищеної небезпеки, так і їх власників, і, крім того, будь-яких третіх осіб. Внаслідок цього зазначений принцип на теперішньому етапі вже не може розглядатися як єдино можливий або прийнятний для всіх ситуацій заподіяння шкоди і цілком охоплює розглянуту частина міжнародних приватно-правових відносин.
У 50-х рр.. американські юристи запропонували іншу систему визначення застосовуваного до деліктних відносин права, засновану на оцінці інтересу того чи іншої держави в застосуванні свого або чужого правопорядку при прикордонних або транскордонних випадках заподіяння шкоди, зумовлених технічним прогресом і змінами в соціальній сфері. Висунуті американської правової наукою правила як би «зважують» інтереси держав при використанні права, враховуючи значення і сферу дії внутрішніх норм, що відносяться до деліктам, а також виходять з розгляду гіпотези про те, який правопорядок в найбільшій мірі був би підірваний незастосуванням того чи іншого правопорядку . Інакше кажучи, мова йде про відшукання «власного права делікту».
Англійська доктрина (М. Прайлес) використовує інший підхід-так званий принцип подвійного підсудності, або подвійний позовної сили (double actionability).
Система, запропонована американською школою МПП, не змогла замінити собою використання на континенті старого колізійного принципу прикріплення відношення до закону місця заподіяння шкоди. Проте відоме вплив на формулювання все більших винятків з нього в країнах Європи та деяких інших вона проте справила. Одні винятку зв'язувалися з особливим характером дій (наприклад, безпідставне збагачення або дифамація - поширення неправдивих відомостей), інші обумовлювалися тим, що принцип lex loci delicti не вказує на найбільш тісно пов'язане з даним відношенням право. В останніх випадках особистий закон учасників відносини або право, що регулює договірне ставлення по суті, якщо делікт пов'язаний з яким-небудь контрактом, виступають як більш доцільною альтернативи.
У Франції колізійної нормою, що визначає застосовне до делікту право, є lex loci delicti commissii - закон місця вчинення дії і заподіяння шкоди. Суди прагнуть тут застосувати французьке право не тільки в тих випадках, коли дія по заподіянню шкоди скоєно на французькій території, але і якщо в цій країні мають місце тільки наслідки такої дії. У судовій практиці Франції не міститься рішень з питання про те, що сторона може здійснити вибір застосовного до делікту права.
Інакше йдуть справи в ФРН. Свого часу Л. Раапе підкреслював: «Принцип місця скоєння делікту примусовий; в деліктному праві не існує автономії волі сторін». * Однак з плином часу деякі підходи змінилися. Основна колізійна норма ФРН, використовувана в деліктних відносинах, міститься в ст. 38 Закону про новий регулюванні з міжнародного приватного права (нового Вступного закону до ГГУ). Вона наказує, що застосовним до відношення правом буде закон місця вчинення дії (делікту). Поряд з цим праву Німеччини відомо розрізнення таких понять, як: «Handlungsort» і «Erfolgsort» («місце дії» і «місце результату»). Якщо місце дії і місце результату знаходяться в різних державах, то німецький суд (суддя) за своєю ініціативою застосує той правопорядок, який найбільшою мірою сприятливий для захисту потерпілої сторони. Потерпіла сторона може також і сама здійснити вибір того чи іншого з двох законів. Lex loci delicti commissii відходить убік також і у випадках, коли і делінквентами, і потерпіла особа мають звичайне місце проживання в одній і тій же країні в момент заподіяння шкоди. У подібного роду ситуаціях застосовується право цієї держави. Для вирішення питання про застосовне право, якщо стосовно беруть участь юридичні особи, ключове значення відповідно буде мати місцезнаходження центру залученого в делікт юридичної особи або її відділення. Якщо ж сторонами в деліктному відношенні, скоєному за кордоном, виступають громадяни одного і того ж держави, то здебільшого буде застосовуватися закон громадянства цих осіб (Італія, Греція, Бельгія, Німеччина, Росія, Алжир, Монголія, В'єтнам, Польща та ін.). Аналогічний підхід закріплений і в Мінській конвенції 1993 країн СНД: «Якщо заподіювач шкоди і потерпілий є громадянами однієї Договірної сторони, застосовується законодавство цієї Договірної сторони» (п. 2 ст. 42).
Угорська Закон про міжнародне приватне право досить докладно регламентує відносини деліктної відповідальності. Так, згідно з його положеннями у випадках, коли і заподіювач шкоди, і потерпіла сторона доміцилювати в одному і тому ж державі, буде застосовуватися право цієї держави (п. 3 ст. 32). Іншими словами, основним критерієм в подібного роду ситуаціях виступає не громадянство осіб, а місце їх постійного проживання (доміциль). Загальним же колізійним принципом, закріпленим в угорському праві, служить прив'язка до закону, чинного в місці вчинення дії або бездіяльності в момент заподіяння шкоди. У якості його спеціального вилучення існує норма п. 2 ст. 32, що встановлює можливість підпорядкування регулювання законом країни, де виник шкоду. Якщо ж відповідно до права країни, в якій відбулося дія або бездіяльність, яка завдала шкоди, вирішення питання про відповідальність поставлено в залежність від вини делінквент, деликтоспособность заподіювача шкоди може обговорюватися як з особистого закону делінквент, так і за законом місця вчинення дії (п. 4 ст. 32).
Питання про те, чи є відповідна поведінка, яка завдала шкоду, протиправним з точки зору правил дорожнього руху чи інших норм безпеки, має вирішуватися за правом країни, в якій мала місце така поведінка (п. 1 ст . 33). Якщо дія або бездіяльність мали місце на зареєстрованому транспортному засобі або повітряному судні, заподіяння шкоди і його наслідки поза національної юрисдикції підпорядковуються праву держави, прапор якого носить даний транспортний засіб у момент заподіяння шкоди. Як і багато інших держав, Угорщина не встановлює відповідальності за поведінку та дії, які по угорському законом не є протиправними, а також за такими підставами виникнення відповідальності, які не відомі угорському правопорядку (ст. 34).
У 1993 р. в Німеччині був опублікований проект регулювання, що відноситься до зобов'язань з заподіяння шкоди. Метою знов розробляються норм у цій галузі є уточнення існуючого положення і вироблення деяких спеціальних норм для специфічних видів правопорушень. Lex loci delicti commissii раніше залишається основним колізійним правилом, проте сторони мають право вибрати застосовне до делікту право, яке разом з тим не повинно завдавати шкоди для прав третіх осіб, що, як видно, є новелою в порівнянні з раніше викладеним підходом, закріпленим в новому Вступне законі ГГУ. У пропонованому проекті містяться також і виключення з дії загального принципу lex loci. Так, якщо який-небудь інший правопорядок має більш тісний зв'язок з правопорушенням, саме він і буде застосовуватися. Подібного роду чинниками, які зумовлюють більш тісний зв'язок, виступає наявність договірних відносин між делінквент та потерпілим або місце проживання обох сторін в одному і тому ж державі. У першому із зазначених випадків правопорядок, регулюючий договірні відносини, кваліфікуватиметься як підлягає застосуванню права і в частині деліктного відносини замість закону місця заподіяння шкоди. В іншій ситуації обставиною, провідним до виключення закону місця заподіяння шкоди, є закон тієї держави, в якому проживають обидві сторони деліктного відносини. Якщо «місце дії» і «місце результату» знаходяться в різних країнах, потерпілій стороні надається можливість вибору того правопорядку, відповідно до якого буде пред'являтися вимога про відшкодування шкоди.
2.Колізійні питання деліктних зобов’язань у законодавстві України.
У законодавстві України, зокрема у ст. 49 Закону України про МПрП, втілено підхід, відповідно до якого основною колізійною прив'язкою у сфері недоговірних зобов'язань є право держави, де мала місце дія або обставина, що спричинила настання шкоди. Проте, якщо сторони зобов'язання мають місце проживання або місце знаходження в одній державі, то застосовується право такої держави спільного місця проживання або перебування таких осіб. При цьому, право іноземної держави не застосовується в Україні, якщо дія, що призвела до вимоги про відшкодування шкоди за законодавством України не є протиправною. Крім того, сторони зобов'язання, що виникло внаслідок завдання шкоди, в будь-який час після його виникнення можуть обрати право держави суду.
Таким чином, в законодавстві України закріплено досить прогресивний підхід, відповідно до якого основною прив'язкою є lex loci delicti commissi, застосування якої обмежене застосуванням права спільного місця проживання сторін зобов'язання та відхід від якої можливий за двосторонньої автономії волі сторін, проте виключно в бік права суду.
Що ж до спеціальних колізійних прив'язок, які застосовуються в окремих групах деліктних зобов'язань, Закон містить спеціальні правила прикріплення лише для відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) - на вибір потерпілого може бути застосоване право місця проживання (місця знаходження) або основної діяльності потерпілого; право держави, де знаходиться виробник неякісного товару (послуги), або право держави, де було придбано товар або в якій надано послугу (ст. 50).
1 2 3 4 5 6 7 8