Ім'я файлу: культура шпоры (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx
96) Митці незалежної України
У роки незалежності збагатилась проблемно і художньо й українська публіцистика, яка поповнилась новими іменами і творами. Значної актуальності набули найскладніші проблеми стану української мови, стосунків людей на мовному ґрунті (наприклад, публіцистичні роздуми І. Дзюби «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.). Багато літературно-критичних статей, есеїв присвячувалося і присвячується морально-етичним питанням, проблемам відродження духовності (збірка відомого дисидента-шістдесятника Є. Сверстюка «Блудні сини України» або «Право власного імені» В. Яворівського тощо). Великого резонансу набули публіцистичні виступи майстра слова О. Гончара, зібрані у книжці «Чим живемо? На шляхах до українського Відродження» (1991 р.). Коло проблем, над якими розмірковує майстер, дуже широке: мораль окремої особистості і мораль суспільства в цілому, українська мова і її захист, збереження історичної і культурної спадщини, екологічна ситуація в країні, питання війни та миру тощо. З гострим, яскравим публіцистичним словом, з глибокими роздумами до читачів звертались і Ю. Мушкетик, і П. Загребельний, і В. Шевчук, В. Дрозд, І. Чендей, Ю. Стадниченко, І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В. Базилевський, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Процюк, А. Бондар та ін.
1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого «розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж, монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети» (1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку» (1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993 р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993 р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки, «Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.), «Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія Жадана та ін.
1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія Жадана та ін.
97. Здобутки мистецтва незалежної України
У роки незалежності збагатилась проблемно і художньо й українська публіцистика, яка поповнилась новими іменами і творами. Значної актуальності набули найскладніші проблеми стану української мови, стосунків людей на мовному ґрунті (наприклад, публіцистичні роздуми І. Дзюби «Бо то не просто мова, звуки...» (1990 р.). Багато літературно-критичних статей, есеїв присвячувалося і присвячується морально-етичним питанням, проблемам відродження духовності (збірка відомого дисидента-шістдесятника Є. Сверстюка «Блудні сини України» або «Право власного імені» В. Яворівського тощо). Великого резонансу набули публіцистичні виступи майстра слова О. Гончара, зібрані у книжці «Чим живемо? На шляхах до українського Відродження» (1991 р.). Коло проблем, над якими розмірковує майстер, дуже широке: мораль окремої особистості і мораль суспільства в цілому, українська мова і її захист, збереження історичної і культурної спадщини, екологічна ситуація в країні, питання війни та миру тощо. З гострим, яскравим публіцистичним словом, з глибокими роздумами до читачів звертались і Ю. Мушкетик, і П. Загребельний, і В. Шевчук, В. Дрозд, І. Чендей, Ю. Стадниченко, І. Драч, Д. Павличко, П. Мовчан, В. Базилевський, Ю. Андрухович, О. Забужко, С. Процюк, А. Бондар та ін.
1990 – 2005 рр. відзначені бурхливим розвитком поезії нового покоління поетів. Своєю строкатістю, різноспрямованістю, сміливістю художні пошуки молодих викликають асоціації з творчістю поетів часів так званого «розстріляного Відродження». Змістовне, образне, мовно-стилістичне оновлення, відмова від поетичних кліше, залучення нових прийомів (коллаж, монтаж кадрів, фрагментування тексту тощо), орієнтація на експеримент стали ознаками літератури молодих майстрів поезії. Все це демонструють поетичні збірки, які побачили світ протягом 1991 – 2005 рр.: «Діти трепети» (1991) Василя Герасим’юка, «Екзотичні птахи і рослини» (1991 р.) Юрія Андруховича, «На вістрі двох правд» (1992 р.), «Апологетика на світанку» (1996 р.) Степана Процюка (1992 р.), «Млеко хронопів гласолалійне» (1993 р.) Юрка Гудзя, «Вірші» (1992 р.) Івана Малковича, «Літаюча голова» (1993 р.), «Alter ego» (1993 р.), «Розмова зі слугою» (1994 р.) Віктора Небораки, «Химера» (1994 р.) Юрія Покальчука, «Пепсі» (1998 р.), «Тhe very very best poems, psychodelic stories of fighting and other bullshit» (вибрані поезії 1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія Жадана та ін.
1992 – 2000 рр.)" (2000 р.), «Балади про війну і відбудову» (2001 р.) Сергія Жадана та ін.
На початку 90-х рр. український театр звертається до репертуару, якому в минулі часи за ідеологічних та інших причин не було місця на сцені. Так, на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка в 1990 р. режисер Б. Варакін поставив п’єсу В. Винниченка „Гріх”, С. Пасічник і С. Бережка у 1992 р. – „Таємниця” цього ж автора. У Сумському театрі драми та музичної комедії імені М. Щепкіна 1992 року відбулася прем’єра „арештованої” у 30-ті рр. п’єси М. Куліша „Хуліо Хурина” (режисер С. Кузик). На фестивалі „Березіль – 93” на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка були продемонстровані вистави „Чорна Пантера і Білий Ведмідь” В. Винниченка в постановці А. Бабенко, „Маклена Граса” М. Куліша у постановці С. Пасічника і С. Бережка. Новаційне бачення драматургії В. Винниченка відзначили критики у виставі „Пророк” у Харківському театрі юного глядача, режисер-постановник якої Л. Садовський зробив акцент на пластичному началі. Визнання значущості творчого доробку М. Куліша у цей час відбилося у наданні Херсонському театру імені письменника.
Духовна тематика відзначає «Українську месу» композитора Ю. Захожого-Катренка. Полікультурні засади твору дозволили композиторові звернутися до культових і світських наспівів, об’єднаних темою «Божого суду», а також до моделі реквієму. Синтезуючи культурні основи твору, підкреслює і наявність у ньому народної мелодії «Спи, Ісусику, спи», використання текстів Євангелія та оригінальних віршів С. Реп’яха. Відродження жанрових моделей релігійно-духовної музики притаманне також твору І. Щербакова «Стабат Матер», який є новим варіантом прочитання канонічних текстів. Двоплановість, культурна амбівалентність (Україна – Європа), що закарбована в поєднанні католицької латини з українською мовою, є своєрідним відбиттям усвідомлення української культури як органічної складової частини культури світової. Релігійно-духовні начала втілено й у творі композитора В. Рунчака «Господи, Боже наш». Широке використання засобів поліфонії, антифонів, уведення в музичний контекст декламаційного читання євангелічних текстів виводять твір за межі концертного буття й наближають до сфери християнської обрядовості. Власне визначення сутності церковної музики запропонував В. Сильвестров у «Реквіємі» на канонічні латинські тексти та вірші Т.Г. Шевченка українською мовою для мішаного хору, солістів та оркестру (1999 р.).
98. Полілог культур як чинник розвитку української культури на межі XX – XXI ст.
Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів — або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф — більше ста років тому, комп'ютерна графіка — в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв.
Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом поліпшити життя і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених).
XVII—XVIII ст. пройшли під знаком раціоналізму, віри у всемогутність розуму людини, у XIX ст. посилюється увага до почуттів, емоцій. У XX столітті в центрі знаходиться сфера несвідомого. Надзвичайно істотну роль у виникненні нових художніх течій відіграла теорія психоаналізу Зигмунда Фрейда. Йому належить сама постановка питання про те, що підсвідомість бере участь у визначенні поведінки людини.
На початку XX ст. в сфері художньої творчості — у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві — виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм» (модерн — новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису — очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм — розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого — тон і спрямованість протесту.
Образотворче мистецтво стало сферою, де на початку століття найбільш наочно проявився розрив з традицією, художній пошук і новаторство. Набули поширення абстракціонізм, сюрреалізм.
Переворот, який відбувся в XX столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найраціональніше вирішення практичних, функціональних завдань — на перших етапах, а згодом — на подальших — від 50-их років — заперечення усього, такий собі деконструктивізм.
99. Глобалізація та українська культура
Проблемам глобалізації та її наслідкам присвячено багато праць вітчизняних і зарубіжних авторів. Безпосередньо глобалізаційні процеси детально окреслені в праці “Глобалізація та безпека розвитку” О.Г. Білоруса, Д.Г. Лук’яненка та ін. авторів, у якій науковці детально зупиняються на таких аспектах глобалізації, як глобальні трансформації та безпека розвитку політичних, економічних, соціальних систем; розглядають еволюцію міжнародних відносин, геополітичні зміни сучасного середовища, співвіднесення глобальних і національних чинників; зупиняються на проблемах глобальних трансформацій.
Враховуючи етимологію поняття «глобалізація», умовно, у межах історичного екскурсу, можна провести паралелі з явищем культурної експансії. У минулому культурна експансія або супроводжувала експансію військову, економічну, ідеологічну, або передувала їй, підготовлювала її. Нерідко саме культурний потенціал експансії виявлявся найтривкішим і надавав їй характеру глобалізаційного процесу, маскуючи собою інші чинники. Так, варіант відносного культурного об’єднання (чи культурного співіснування) бачимо на прикладі історії Римської імперії: на опанованому нею геополітичному просторі ті народи й ті культури, яким пощастило вціліти, мали деякі можливості розширити свої контакти й обміни продуктами господарської та інтелектуальної діяльності. Відповідною паралеллю сьогодення є підхід до розгляду глобальних процесів з точки зору поширення західних цінностей та ідей свободи особи, політичної демократії, правової держави, прав людини і культурної свободи. “Захід” – сучасна самоназва цивілізації, витоками якої були Давня Греція і Давній Рим, яка нині розширилась і включає вже не тільки Західну Європу, а й Сполучені Штати, а також Канаду, і навіть Австралію і Нову Зеландію. Західноєвропейська культурна спільнота від самого початку була етнічно різнорідною і розвивалась як комплекс окремих народів і держав, але вони добре відчували свою єдність і відмінність від турків, маврів, візантійців та інших народів [4]. У дійсності нині простежуються аналогічні тенденції: багато європейців стверджують, що потрібно берегти свою цивілізацію від надто активного впливу інотрадицій, бо нині демократична Європа вже настільки наповнилась тими “іншостями”, що втрачає власне обличчя. Нинішній наплив мігрантів до Європи порівнюють з подіями майже двотисячолітньої давнини, коли Римська імперія зіштовхнулася віч-на-віч з незліченними ордами готів і вандалів. Вони селилися на землях імперії та оголошувалися “друзями римського народу”. Зрештою це підірвало Рим ізсередини. Сьогодні громади мігрантів створюють чисельну більшість в окремих регіонах Європи. Події історії ніби віддзеркалюють сучасність: з одного боку, Захід оголошує свої цінності загальнолюдськими, а з другого – намагається обмежити проникнення інших культур у свій культурний простір.
Різні форми християнського експансіонізму, починаючи від хрестових походів, включаючи місіонерство, пов’язане з конкістадорством, мали переважно характер, мотивований універсальністю ідей християнства, духом свободи й гуманізму, і супроводжувалися цілковитим винищенням багатьох самобутніх культур. У цьому контексті Великі географічні відкриття XV-XVI століть мали досить амбівалентні наслідки: вони дали потужний імпульс європейській енергії світоосвоєння і європейській світопояснювальній думці, однак більше підживлювали євроцентристську гординю, ніж сприяли уявленню про багатоманітність способів життя народів і виробленню поваги до їхньої самобутності. Нині беззаперечним є той факт, що Західна культура поширюється на весь світ, а інші культури насправді самоізолюються. Цивілізаційний тиск, культурні деформації обертаються втратою традиційних цінностей, національної ідентичності та солідарності, руйнацією звичних етичних імперативів і господарських традицій. Відповідно, підвищується вразливість незахідного суспільства щодо зовнішньої інформаційної та інтелектуальної експансії
100. Національне та інтернаціональне в сучасній культурі України.
Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та "провінційна". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси.
Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури. Все це зумовило зростання інтересу до історії та проблем української культури, який, на жаль, задовольняється недостатньо, оскільки в науковому плані особливості української культури досліджені фрагментарне.
Проблема співвідношення національного, інтернаціонального і класового в культурі - актуальна і досить складна проблема сучасності. При розгляді цього питання важливо мати чіткі критерії і об'єктивно історичний погляд на культуру, позбавлений ідеологізації та політичних пристрастей. Абсолютизація принципу класового підходу, що панувала в СРСР, веде до перекручень і нівелювання національного у розвитку культури. Протиставлення національного інтернаціональному, загальнолюдському, приводить до самоізоляції культури і в кінцевому підсумку до її деградації.
Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах - не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей.
Досліджуючи конкретний зміст цієї системи, обумовлений тим чи іншим способом матеріального виробництва, теорія культури виявляє її елементи, взаємозв'язок між ними, співвідношення загальнолюдського і конкретно-історичного, національного й інтернаціонального у кожному з цих елементів. Вона з'ясовує, якою мірою культурний рівень індивідів відповідає духовному багатству суспільства, наскільки повно втілюються духовні цінності, нагромаджені суспільством.
Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого - вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння історії світової і національної культури.
1
2
3
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13