1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Ім'я файлу: культура шпоры (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx

Світова культура - це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. Матеріальну сферу національної культури складають лад економічного життя, традиції праці й виробництва, культура господарювання тощо.

 10. Основні чинники становлення та еволюції національної культури.

   Специфічність елементів культури зумовлено такими групами чинників:

  • - соціально-психологічними чинниками крос-культурних відмінностей - потребою в ідентифікації зі своєю групою і водночас диференціацією від представників інших груп;

  • - об'єктивними умовами навколишнього середовища, географічного положення, до яких належать ландшафт, клімат, флора і фауна. У далекому минулому природа дозволяла людині виживати та жити. Дії, які винагороджувалися, ставали звичними і складали основу для відмінностей від інших груп, систем цінностей, норм та правил поведінки. Формування такої системи збільшувало ймовірність виживання групи. У результаті члени групи переживали задоволення від належності до неї, а елементи культури приймалися та використовувалися усіма учасниками міжособистісного спілкування. Культурна система закріплювалася у свідомості, фіксувалася на камені, кераміці, на папері, передавалася наступним поколінням і регулювала поведінку кожного індивіда.

Виділяють такі чинники розвитку культури:

  • - потреба у виживанні;

  • - ресурси та їх надлишок (достаток);

  • - щільність населення;

  • - технології;

  • - клімат (за Д. Мацумото).

11. Головні чинники становлення української культури.

Позитивні чинники розвитку культури

1. Однією з тенденцій сучасного культурного життя є відхід від тоталітарного минулого й перехід на шлях національних та загальнолюдських цінностей.

2. Ліквідовано цензуру та ідеологічний тиск.

3. Почалося забезпечення виконання «Закону про мови» (1989р.).

4. Відбувається вільний розвиток художніх стилів і жанрів.

5. Відбувається вільний розвиток культури національних меншин.

6. Створюються благодійні культурні фонди.

7. Створено систему нагород України — Почесна відзнака Президента України, ордени Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, княгині Ольги, відзнака «За мужність».

8. Відбувається українізація телебачення та радіомовлення (повільно).

Негативні чинники розвитку культури

1. Фінансування культурної сфери за залишковим принципом.

2. Відбулося і продовжує відбуватися засилля комерційної масової культури.

3. Скорочується мережа культурно-освітніх закладів — бібліотек, кінотеатрів, клубів та будинків культури тощо.

12. Особливості еволюції української культури.

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

13. Мова в системі національної культури.

Суспільне явище - мова - є не тільки головним способом передавання інформації, а й способом визначення якості цієї інформації,тим, що багато в чому зумовлює життя людей. В Україні значущість мови визнавалася багатьма вченими, які бачили в ній чинник об'єднання спільноти, виявлення національної психіки.Український історик, релігійний діяч/. Огієнко наводив багато прикладів вияву національного духу в українській мові. Зокрема, він розкрив зв'язок слова "дружина" зі статусом і роллю жінки в українському суспільстві. Ним доведено, що серед слов'янських мов українська мова найбільш багата на лексику, найвиразніша на синтактику. Вона визнана однією з наймелодійніших мов світу. Багатою є і синоніміка української мови.

Мова в будь-якому суспільстві виконує такі функції: культуротворчу, етнозберігальну, комунікативну, пізнавальну, ідентифікуючу, інтегративну та дезінтегративну. Вона функціонує у вигляді рідної мови, мови національної та мови державної, а також мови міжнаціонального спілкування.

Нація, національна культура, національна мова - явища настільки взаємопов'язані, взаємозумовлені, що наслідком зміни або зникнення мови може бути не тільки трансформація культури і буття нації, а й їхнє зникнення.

Українська мова як різновид слов'янської мови (разом із ще 12 мовами) входить до складу індоєвропейської мовної системи. Учені, які визначають Київську Русь як поліетнічну державу, стверджують, що українська, білоруська, російська мови (вони належать до східнослов'янської групи мов) виникли незалежно одна від одної, є самостійними мовами. Тому ще до XI ст. населення, що мешкало на території сучасної України, мало власні специфічні мовні елементи, які згодом забезпечили самобутність української мови.

Українська мова успадкувала з праслов'янського мовного світу власний базовий лексичний фонд, розвиток якого забезпечували й іншомовні впливи. Етнокультурна консолідація у ХІУ-ХУІ ст. посилювала мовну єдність українського народу. Але мовна ситуація в Україні не була однозначною надалі. Місце і роль мови в житті народу в різні історичні часи або поширювалися, або звужувалися, що зумовлювалося мовною політикою держав, яким була підпорядкована країна, зміною етнічної структури населення України, силою впливу інших мов та мірою визнання українцями їхньої значущості тощо.

Бездержавність українського народу, його підпорядкування іншим державам, політика денаціоналізації, яку здійснювали ці держави стосовно України, спричиняли зниження статусу української мови. ХУІІ-ХХ ст. характеризує тенденція обмеження, заборони використання української мови практично в усіх галузях духовної діяльності, її функціонування охоплювало лише сферу спілкування нижчих верств населення, а також сільське середовище. Практично це був період лінгвоциду (знищення мови), коли мову забороняли, принижували її статус та престиж, переслідували її носіїв, позиціонували її як копію іншої мови.

Головною силою, яка забезпечувала збереження української мови, сприяла її розвитку, були селянство, а також частина міського населення. До речі, саме селянство вважається культурологами, визначальним осередком, де функціонували цінності традиційної національної культури, жив національний дух.

15. Українська національна ідея.

  • - українська культура належить до євразійського типу. Вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася ними і не підпорядковувала їх. На територію України приходили як європейські, так і азійські народи. Вона розташована на перетині Заходу і Сходу, через неї пролягав шлях, що поєднував Європу з Азією. В українській культурі помітні впливи античної культури, зокрема, відчувається її грецький дух. Вона була наповнена алювіями (відкладеннями, нашаруваннями) духовного світу кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів, татар та інших народів, які, як водяні потоки, залишали тут свої культурні здобутки, що нашаровувались один на одному, органічно змішувалися;

  • - українська культура є однією із складових індоєвропейського кола культур. Єдність культур, які входять до складу індоєвропейських культур, передусім пов'язують із походженням їхньої мови від єдиного генетичного предка - індоєвропейської прамови. Крім того, ці культури споріднені змістом міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт, структуру, функції та стосунки у світі богів тощо. За версією відомого історика В. Хвойки, індоєвропейці або арійські племена, предки яких жили на місці сучасного Егейського моря, розселялися в Європі в декількох напрямках. Культурна, мовна, економічна, демографічна експансія індоєвропейців протягом багатьох тисячоліть зумовлювала світовий історичний процес. У-ІУ тис. років тому споріднені народи оселилися на великому просторі між Атлантикою та Індією, між Скандинавією та Індійським океаном. Археологи та історики припускають, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низини та басейн Дінця. Перший імпульс до індоєвропеїзації Євразії, на їхню думку, пішов з лісостепів та степів України;

  • - українську культуру відносять до гонічного типу культури, який, на відміну від ургійного, пов'язаний з тим, що творить себе завдяки імпульсам, натхненню, емоціям та почуттям, а не на фундаменті прагматично-раціоналістичних планувань;

  • - для української культури характерним є домінування минулого над майбутнім, а звідси - наявність традиціоналізму та консерватизму;

  • - серед особливостей української культури необхідно визначити її поліфонічність. Постійно на території України з'являлися різні народи, що приносили сюди свої "культурні потоки", які перемішувались і залишали свої відбитки в культурі, що творилась автохтонним населенням. "Головна мелодія" в поліфонічній українській культурі створювалася слов'янами, які використовували для цього все розмаїття культур, що приносили міграційні хвилі;

  • - українська культура є сполученням протилежних, двоїстих (амбівалентних і бінарних) складових. Це, як уже зазначалося, притаманне українському менталітету; підтверджується наявністю в ньому двох начал: авантюрно-козацького (схильного до максималізму) і селянського (спрямованого на самозаглибленість і самопізнання); виявляється в наявності протилежних культурних орієнтирів (як, наприклад, прагнення демократизму й ототожнення істини та влади);

15. Українська національна ідея.

Украї́нська націона́льна іде́я — національна ідея українців, яка відображає головні національні інтереси і задає оптимальний напрям розвитку країни, як у сьогоденні, так і на майбутнє.

Унітарна політика часів Київської Русі, поступившись розпаду на удільну систему, існувала лише 120—150 років. Надалі національний характер давньоруського етносу складався у протистоянні автономістично-самодостатнього егоїзму (т. зв. «моя хата скраю») і централістичної тенденції, провідниками якої опісля смерті Богдана Хмельницького в Україні стали Польща, Московське царство, Оттоманська і Австро-Угорська імперії. Тому в ментальності українців центральна влада тривалий час розглядалася як чужа та ворожа. З національних традицій, національного характеру, умов існування недержавного етносу випливали і зміст, та характерні риси української мрії. Головним у ній була родина, матеріальне благополуччя і нейтралізація негативного впливу влади.

В XIX ст. основи для ідейного формування заклав Тарас Шевченко котрий вважається «батьком» національного відродження. Він не створив жодної програмової статті, чи брошури, як-то робили пізніші ідеологи, проте своїми творами заклав базис політичної ідеології, зокрема начерком національної ідеї вважається його «І мертвим, і живим, і ненародженим…»]. За його життя значущим осередком українського просвітництва було Кирило-Мефодіївське товариство, серед членів котрого був і Микола Костомаров, автор «Книги буття українського народу». Наступним значним, хоча й суперечливим теоретиком ідеї, вважається Михайло Драгоманов, зі спілок найбільший вплив мало Братство тарасівців, з котрого зокрема вели почин Микола Вороний та Микола Міхновський, автор «Самостійної України».

Два роки боротьби з імперіями і постімперськими утвореннями за незалежність та одночасна суперечка різних політичних сил між собою стала підґрунтям формування національної української ідеї на практично-наукових, а не лише на теоретичних засадах. Компромісним поєднанням української мрії і різних моделей української національної ідеї стали праці Михайла Грушевського, Дмитра Донцова, В'ячеслава Липинського, Миколи Сціборського, Петра Федуна, Юрія Липи та інших.

Черговий сплеск уваги до національної ідеї відбувся за часів набуття Незалежності, відколи країна мала в стислі терміни віднайти нові цілі розвитку, визначатися в європейському і світовому просторі, а громадяни України самоідентифікуватися не лише в громадянстві, але і в політичних, економічних та культурних орієнтирах. Руйнування попередніх фундаментальних цінностей і уявлень викликало докорінні зміни в ідеологічній сфері [3].

Сучасні українські культурні і політичні діячі і громадяни продовжують творити українську національну ідею сьогодні. Зокрема Інститут Історії України[4], Лесь Подерв'янський[5], Оксана Забужко[6] та інші.

16. Характеристика українського менталітету.

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, у якому проходить їхнє життя, уважаються визначальними умовами формування своєрідного характеру українського народу та його менталітету.

Більшість філософів і культурологів визначають менталітет як доведений до підсвідомого автоматизму тип мислення, виявленням якого є система цінностей, що виступають фундаментом змісту буття спільноти та окремої людини. Менталітет є дуальним за своєю природою: це водночас психічне, безсвідоме, природне, біологічне та соціальне, прищеплене вихованням і традицією. Менталітет визначає сутність і форми відносин народу, нації, окремих її членів з природним і соціальним оточенням. Отже, менталітет актуалізується у змісті будь-якої діяльності етносу (а також його окремих представників), починаючи від спілкування і закінчуючи самопізнанням. Зміни в менталітеті, зумовлені природними і соціально-історичними чинниками, відбуваються дуже повільно, непомітно.

Фундаментом менталітету є архетипи - безсвідомі колективні уявлення, які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними, впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах, символах, міфах - у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються:

  • - домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею. Українцям притаманні несталість емоцій та настрою, швидка запальність та швидке згасання емоцій. Емоційність наповнює життя як оптимізмом, так і песимізмом, сприяє перетворенню ненависті на любов, гніву - на милість тощо. Завдяки емоційності стосунки в суспільстві, родині будуються на щирості, характеризуються або приязністю, доброзичливістю, або сухістю, навіть нещирістю. Переконаність українця в будь-чому зазвичай зумовлюється емоційною наповненістю того, що йому пропонується. Отже, український народ захоплюється міфотворчістю, живе у світі міфів, живить себе міфами, легко переходить віл одного міфу до іншого;

  • - індивідуалізм. Український індивідуалізм сформувався завдяки життю в малому гурті, у родині. Він пов'язаний з обмеженістю, замкненістю, локальністю кола спілкування. Його вирізняють споглядальність, самозаглибленість, зосередженість на власних почуттях, відсутність агресивності, у ньому переважають образно-чуттєве начало, спокій і безтурботність (квієтичність). Індивідуалізм українців зумовлює усунення людини від розв'язання проблем суспільства, обмеження її зв'язків з іншими людьми. Українця цікавить тільки його найближче оточення, чужі, інші для нього далекі, їх можна використовувати, у разі потреби ними можна навіть маніпулювати. Головне для українця, щоб його не турбували. Український індивідуалізм можна визначити як стратегію виживання особи, а не спільноти. Українська людина завжди залишається з любов'ю і турботою наодинці. Індивідуалізм українського народу антидержавний, що виявляється в неприйнятті формально-інституційних відносин, передусім правових, а також у політичному інфантилізмі;

  • - інтровертність. Як відомо, інтроверт проектує власну активність на себе. Інтровертність спричиняє меншу залежність людини від зовнішнього середовища, орієнтує її на зміни власного внутрішнього світу. Інтровертність українців пов'язана з домінуванням минулого над майбутнім, байдужим ставленням до перспектив соціального розвитку. Українська інтровертність призводить до заміни істини пристрастю, бажанням, зацікавленістю, до пошуків не істини, а власної правди. Інтровертність зумовлює суперечності між містом і селом, які викликані тим, що інтровертність селянина не налаштовує його на зміну традиційних основ буття, які активно впроваджує в життя місто. У зв'язку з цим селянин відчуває до мешканця міста приховану антипатію;

  • - кордоцентризм. Ця складова українського менталітету тісно й органічно пов'язана з інтровертністю та індивідуалізмом. Кордоцентризм виявляється у прагненні жити, діяти за покликом серця, за інтуїтивним визнанням того, що є добро і зло. Це зумовлює втечу від реального життя в "життя душі", як стверджує культуролог М. Шлемкевич. Сподівання на вдачу, мінливість настрою притаманні українцям. Щирі стосунки, згідно з якими живе українець, поглиблюють, зміцнюють родинні зв'язки, приятелювання, шлюб, дружбу. Перевага серця над розумом, над раціональним розрахунком визначає всі сфери буття українського народу;

17. Архетипи українського культури.

Фундаментом менталітету є архетипи- безсвідомі колективні уявлення, які, на думку науковців, успадковуються біологічно. Найбільш глибинними, впливовими чинниками їх формування (як і взагалі ментальних відмінностей етносу) вони вважають природне і соціальне середовище, а також етнічний темперамент, пасіонарність (усвідомлене або безсвідоме непереборне внутрішнє прагнення реалізації мсти). Архетипи втілюються в образах, символах, міфах - у всіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль, забезпечують зв'язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури.

Найбільш вагамими архетипами українського народу вважаються:

- архетип Матері, який є уособленням Землі, України, Жінки. Наявність нього архетипу визначила шанобливе ставлення до жінки, визнання її провідної ролі в суспільстві і родині. Водночас цей архетип став джерелом прагнення оберігати рідну Землю, захищати Батьківщину, виявляти відданість та любов до неї. Шанування Богородиці та віра в її допомогу всім і кожному, у дива, які Вона творить, є ще одним прикладом вияву цього архетипу;

архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини, який зумовлює відсутність в Україні права майорату, пріоритету старшинства та водночас унеможливлює жорстку соціальну диференціацію, сприяє втіленню в життя демократичних засад. Українець бажає бачити у владі батька, який опікується своїми дітьми, а в державі - родину, у якій про кожного турбуються та створюють умови для реалізації творчого потенціалу. Цей архетип обумовлює зосередженість на почуттях, а не на умовах їх виникнення (так званий чуттєвий анархізм українського народу);

  • - архетип особистої свободи, що спрямовує українців на життя та діяльність за принципом "у кожного своя доля і свій шлях широкий". Він спричиняє неприйняття нав'язаного ззовні авторитету, прагнення відмежуватися від соціуму, а також утверджує сподівання на власні сили, здібності та розум, власну ініціативу, що реалізується передусім у родинному житті;

  • - архетип едукативності, який забезпечує переконаність у тому, ЩО завдяки навчанню можна змінити своє життя, дізнатися, у чому полягає власне життєве покликання, орієнтує на пошук того знання, яке допоможе реалізувати потенціал людини та досягти найвищих результатів;

  • - архетип домінування минулого над майбутнім, який пов'язаний із міфологізацією та ідеалізацією минулого. З одного боку, це сприяє розвитку історичної пам'яті народу, а з другого стримує здатність до конструктивного мислення, впровадження актуальних змін у життя;

архетип обрядовості, що пов'язаний з орієнтацією на традиційні дії, які забезпечують життєвий комфорт, не потребують творчої активності, налаштовують на збереження і відтворення звичного та сталого. Цей архетип водночас слугує основою домінування краси над повсякденністю, зумовлює наявність бажання жити, як у казці;

архетип долі, за яким вона визнається сильнішою за розум. Цей архетип обумовлює панування ірраціонально-героїчних вчинків за екстремальних умов і пасивне життя за умов повсякденності, впевненість у тому, що у світі все відбувається так, як має бути, тому життя потрібно сприймати як подарунок.

Архетипи спричиняють специфіку національного характеру, стереотипів поведінки, емоційно-чуттєвих реакцій тощо. Вони, як стверджує відомий філософ К. Г. Юнг, так укорінені у безсвідомому, що раціонально не можуть бути витлумачені.

18. Ознаки первісної культури.

Найтривалішим етапом культурного становлення людства є первісна культура, яка зародилась у кам’яний вік, близько 150 тис. рр. до н.е.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

скачати

© Усі права захищені
написати до нас