Ім'я файлу: культура шпоры (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx
Українська інтелігенція — творці інтелектуальних, духовних цінностей українського народу Термінологічна калька від російської інтелігенції (рос. интеллигенция). Сформувалася в XIX ст. на ґрунті певних соціальних традицій, що віками розвивалися на українських теренах.
Переломним етапом у соціально-історичній генезі інтелігенції стало XIX століття. Головними рисами її розвитку були:
по-перше, стрімке кількісне зростання;
по-друге, поступова зміна соціальних джерел формування, демократизація її складу (феномен різночинної інтелігенції; див. Різночинці);
по-третє, колосальне зростання впливу в суспільно-політичному житті;
по-четверте, її оформлення в специфічну, окрему верству;
по-п'яте, і це було найістотнішим, почала інституціоналізуватися традиція духовної опозиційності до держави.
Першим ідейно-організаційним оформленням новочасної української інтелігенції стало Кирило-Мефодіївське товариство. Захоплення козацьким минулим зв'язувало кирило-мефодіївців з духовною спадщиною старшинської верстви. Однак швидко виявилися й розбіжності: старшинська ідеологія була консервативною й спрямовувалася на захист колишніх привілеїв, а новий напрям звертав увагу насамперед на духовну творчість народу, його потяг до рівності, в тому числі у взаєминах між народами.
Інтелігентське покоління 1860–70-х рр. знайшло свої духовно-організаційні форми в громадах. У громадівській ідеології народ і надалі залишився основним поняттям, але ставлення до історії змінилося. Місце романтизму зайняв раціоналістичний позитивізм, запроваджувався навіть суворий інтелігентський освітянський ценз: членом громади могла бути лише особа з вищою освітою.
Реакція часів імператора Олександра III ослабила громади, обмеживши провідну роль інтелігенції винятково культурницькими справами. Наслідком цього стала поява нових ідейно-організаційних тенденцій у середовищі молодої інтелігенції. Саме тоді в українському суспільно-політичному лексиконі з'явилося поняття "національно свідома людина", яке стало загальновживаним і стосувалося переважно інтелігенції. Нова генерація інтелігентів на зламі XIX–XX ст. дала нові, вже суто політичні, партійні формування.
74. Роль суспільних об’єднань у розвитку української культури ХІХ ст.
У другій половині ХІХ ст. активізується процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому звідси й починається український П'ємонт (рух за об'єднання нації - політичне, духовне, державне)2.
Вінцем об'єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х рр. ХІХ ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з'їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком.
Після Емського акту (травень 1876) знову посилилась цензура в східноукраїнських землях; епіцентром культурного відродження, об'єднання інтелектуального потенціалу всієї України став Львів. Тут у 1873 р. було засновано Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ ім. Т. Г. Шевченка), яке понад 15 років очолював М. Грушевський. Воно об'єднувало майже всіх провідних східно- та західноукраїнських учених, а також науковців з європейських країн. Поруч з М. Грушевським працювали мовознавці А. Кримський, Б. Грінченко, літератори та публіцисти В. Гнатюк, І. Франко, М. Павлик, історики Ф. Вовк, В. Антонович, композитор Ф. Колесса та багато інших. Після реорганізації (1892) НТШ ім. Т. Г. Шевченка виконувало функції академії наук. Протягом 90-х років ХІХ - початку ХХ ст. вийшли його збірники: “Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка”, “Збірник математично-природничої та лікарської секції”, “Етнографічний збірник”, “Пам'ятки українсько-руської мови та літератури”, “Літературно-науковий вісник”, “Українська видавнича спілка” та ін.
Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Тут, у Галичині, засновувались україномовні школи, незважаючи на спротив польських чиновників та уряду. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати другий, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.
75. Розвиток науки й освіти в Україні ХІХ ст.
Особливістю культурного життя в Україні XIX ст. був інтенсивний розвиток освіти і науки. Найсприятливіші умови для наукової творчості створювалися у вищих навчальних закладах, там же існувала можливість апробувати нові ідеї. Саме з освітою пов'язана праця видатних вітчизняних, російських та іноземних науковців. Це сприяло виникненню наукових шкіл, підготовки нових кадрів науковців і викладачів.
Значні успіхи було досягнуто в історії, історіографії, етнографії, філології, філософії, природничих та технічних науках, розвиток яких був пов'язаний із соціальними та економічними змінами.
Розвиток історичної науки у XIX ст. був підготовлений посиленням ще наприкінці XVIII ст. зацікавленості дворян-інтелігентів Лівобережжя національною історією.
1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян. Українська знать почала збирати історичні документи, писати статті про славетні діяння своїх предків, що збільшило зацікавленість історією. Завдяки цьому виникла потреба у ґрунтовних і докладних історичних розвідках. Першою працею, яка задовольняла цю потребу, була чотиритомна "История Малой России" (1822 р.)Д Бантиша-Каменського. Українському дворянству імпонували авторська ідеологічна інтерпретація української історії, його твердження, що українці є "відгалуженням" російського народу, та піднесення ним значущості Переяславської угоди.
Водночас в анонімній "Історії Русів" прославлялася та романтизувалася козацька минувшина, наголошувалося на окремішності українців від росіян. У цьому творі містився заклик до самоврядування, підносилися постаті Б. Хмельницького, П. Полуботка, доводилося, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі.
У 1842-1843 рр. була видана "Історія Малоросії" М. Маркевича, яка містила величезний документальний матеріал щодо історії та побуту сходу України. З 1845 р. почалося видання збірки "Пам'ятники" Київської археографічної комісії, керівником якої був М. Максимович. Ці збірки містили дуже цінні та різноманітні відомості про соціальну і культурну історію Західної України. Ще більш змістовними виявилися праці Й. Бодянського, у яких містилася величезна кількість історіографічних відомостей щодо українського суспільства від давніх часів до тогочасної сучасності. За його сприяння було надруковано "Літопис Самовидця", "Хроника Густинского монастыря", документи, мемуари, архіви тощо.
У середині XIX ст. з'явилися історичні розвідки М. Костомарова, В.Антоновича, П. Куліша, О. Лазаревського, у другій половині XIX ст. - праці М. Драгоманова, М. Гру шевського, Д. Яворницького, Д. Багалія та ін.
XIX ст. можна вважати часом виникнення української історичної науки. Цьому сприяла всебічна зацікавленість історією дворянства та інтелектуальної еліти, а також широких верств населення. За умов національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних верств Польщі вихід у світ історичних творів сприяв активізації національно-визвольного руху на українських землях, а отже, неабияким чином впливав на подальші історичні події.
В Україні активізація етнографічних досліджень наприкінці XVIII - на початку XIX ст. значною мірою була пов'язана з посиленням національно-визвольної боротьби слов'янських народів, протидією загальній агресивній централізаторській та асиміляторській політиці європейських держав щодо народів, які не мали власної державності. Розгортання народознавчої роботи стало істотним чинником і показником національно-культурного відродження в Україні.
Українська етнографічна наука була започаткована працями Г. Калиновського ("Описание свадебных украинских простонародных обрядов", яка вийшла у Петербурзі 1777 р.) та Я. Маркевича (перший том енциклопедії українознавства "Записки о Малороссии, ее жителях и производстве", 1798 р.). Розквіт активності щодо збирання скарбів народної культури припав на початок ХІХ ст. І з цього часу збирання і вивчення етнографічного матеріалу стали однією з домінуючих сфер діяльності української інтелігенції.
76. Харківський, Київський і Львівський університети як осередки духовної культури ХІХ ст.
Осередками духовного єднання української інтелігенції в першій половині XIX ст. стали Харківський і Київський університети. Питання про відкриття університету в Україні на початку XIX ст. постало дуже гостро. Києво-Могилянську академію було перетворено на звичайну духовну академію, колегіуми в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали пересічними духовними семінаріями, Львівський університет було тимчасово закрито. Завдяки наполегливим зусиллям вченого і громадського діяча В. Каразіна 1804р. У Харкові було засновано університет. 1834 р. було відкрито університет у Києві. Ці вищі навчальні заклади стали центрами культури, у яких не втрачали актуальності ідеї Просвітництва, пропагувалися романтичні ідеї, зокрема, вивчення народної культури, звернення до історичних, духовних джерел свого народу.
Унаслідок заборони навчання українською мовою основною мовою викладання в університетах була російська, іноземні професори читали лекції рідними мовами, українською тривалий час викладали лише курс риторики. Незважаючи на це, університети були культурно-освітніми і науковими центрами, у яких викладали відомі вчені, склалися самобутні наукові школи, діяли численні громадські та наукові організації, друкувалися наукові і популярні видання, орієнтовані на українське життя, потреби українського суспільства.
У Харківському університеті було сформовано нове покоління української інтелігенції, яке з кінця 1820-х років відігравало велику роль у піднесенні української національної свідомості. Саме в діяльності харківської університетської спільноти масштабно втілено актуальну для української культури ідею збирання, дослідження та систематизації історико-культурної спадщини українського народу. Заради цього було організовано етнографічні експедиції, видавалася науково-популярна література, діяли наукові гуртки.
За сприянням першого ректора Київського університету М. Максимовича також розгорнулася наукова, просвітницька, організаційна діяльність, спрямована на збереження "українського", "народного": друкувалися науково-популярні видання, поширювалися ідеї слов'янської єдності і відродження України в родині слов'янських народів.
77. Соціальне призначення мистецтва в Україні ХІХ ст.
У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.
Характерною рисою цього періоду була дедалі глибша демократизація культури. Серед діячів культури ставало все більше різночинців, які розгортали рішучу боротьбу проти самодержавно-релігійної ідеології, зокрема теорії "офіційної народності", і в своїй творчості відображали життя, настрої й думи народних мас. Крім того, поступово до культури прилучалися дедалі ширші верстви населення.
У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови. Призначенням мистецтва було розв’язання даних проблем, обєднання інтелігенції у єдиний рух, який допоміг би українській нації зберегти свою самобутність.
78. Романтизм і реалізм в українському мистецтві XIX ст.
В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.
Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-ки-кріпачки.
Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.
Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.
У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).
Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.
Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.
Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.
79. Митці України ХІХ ст.
В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.
Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-ки-кріпачки.
Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.
Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.
У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).
Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.
Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.
80. Здобутки українського мистецтва ХІХ ст.
В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.
Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з'являється її соціальна повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жін-ки-кріпачки.
Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федькович а ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту.
Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федь-кович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями герої оповідань "Максим Тримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.
У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).
Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 р., коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.
Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.
81. Характер духовних пошуків в Україні межі ХІХ – ХХ ст.
У XIX ст. територія України була поділена між Російською та Австрійською імперіями,які мали різні рівні соціально-економічного і культурного розвитку.
У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови.Відповіддю на політику уніфікації, яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української інтелігенції.
У другій половині ХІХ ст. активізується процес консолідації інтелектуальної еліти східно- і західноукраїнських земель, що входили до різних імперій. Саме в 60-ті роки, коли на Лівобережній Україні посилились утиски царату щодо української культури, в західноукраїнських землях інтелігенція відчувала, хоч і досить обмежено, деякі політичні права та свободи, намагаючись втілити їх у справу національного та духовного визволення. Тому звідси й починається український П'ємонт (рух за об'єднання нації - політичне, духовне, державне)3.
Вінцем об'єднання національної духовної еліти стала спільна робота інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини в 70-х рр. ХІХ ст. Спочатку ця робота проходила під егідою Північно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873-1875), що згуртував навколо себе провідні культурні сили України: етнографів, істориків, мовознавців, літераторів, композиторів, драматургів. У його рамках проводилися археологічні з'їзди, видавалися наукові праці з історії, етнографії, мовознавства, поширювались українські літературні твори. Товариство стало першим науковим українознавчим осередком.
В 50—60-ті роки XIX ст. українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.
82. Головні риси світової культури ХХ ст
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13