1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13
Ім'я файлу: культура шпоры (1).docx
Розширення: docx
Розмір: 238кб.
Дата: 31.01.2022
скачати
Пов'язані файли:
1.docx

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

65. Діячі української культури 2 пол. XVII – XVIII ст. та їх роль в європейському та російському культурних просторах.

Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. Він написав багато пісень, які широко розійшлися в народі, байок, де висміював гонитву дворян за титулами та інші людські пороки. Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою.

Розвиток літератури протягом другої половини XVII - XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався І.Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Заруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орновський, Петро Терлецький, Пилип орлик, Данило Туптало, Антоній Стаховський.

Одним з найвідоміших українських письменників другої половини XVII ст. був І.Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики (теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”, “Фундаменти”).

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу.

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв. З релігійного на світський напрям в літературі переходять Д. Туптало, К. Зінов'єв, С. Яворський та ін.

Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології. У 1846 р. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусобиці, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст.

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні — авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачить події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648 - 1654 рр., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" Самійла Величка. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації. Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648 - 1654 рр. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема, він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

66. ХІХ ст. в історії світової культури.

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити, що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалася наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювалися демократичні процеси в політичному житті. Бурхливий розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей.

Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходилися цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, "досконалого", суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму. Інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного людського покоління руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроєна політична карта Європи, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається.

 Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849).

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), "Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870).

67. Особливості художньої культури Західної Європи XIX ст.

Основні художні течії XIX— початку XX ст. Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму була творчість видатних німецьких поетів Й. В. Гете та Й. Ф. Шіллера (1759—1805), зокрема їхні твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму ("Розбійники", "Заколот Фієско", "Підступність та кохання" Шіллера; "Римські елегії", "Егмонт" Гете). В цих творах відчувається орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню гармонійної, вільної гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, властивих народному епосу, пісням, баладам.

Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалася морально-виховна функція літератури. Прикладом народної моралі та фольклорних сюжетів слугують духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було єдиним засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), "Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870).

68. Провідні художні напрями європейського мистецтва XIX ст.

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного.

Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму була творчість видатних німецьких поетів Й. В. Гете та Й. Ф. Шіллера (1759—1805), зокрема їхні твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму ("Розбійники", "Заколот Фієско", "Підступність та кохання" Шіллера; "Римські елегії", "Егмонт" Гете). В цих творах відчувається орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню гармонійної, вільної гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Відчутним внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, властивих народному епосу, пісням, баладам.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849).

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочинається ще за доби Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. реалізм поступово завойовує міцні позиції в літературі. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було єдиним засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), "Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870).

69. Західноєвропейські митці XIX ст.

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством і послідовною зміною трьох художніх напрямів — класицизму, романтизму, реалізму.

На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв величного та низького, прекрасного та потворного.

Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму була творчість видатних німецьких поетів Й. В. Гете та Й. Ф. Шіллера (1759—1805), зокрема їхні твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму ("Розбійники", "Заколот Фієско", "Підступність та кохання" Шіллера; "Римські елегії", "Егмонт" Гете). В цих творах відчувається орієнтація на високі ідеали античності, які сприяли формуванню гармонійної, вільної гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів водночас переплітається з тонким ліризмом.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810—1849).

Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є "Шагренева шкіра" видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850), "Пармський монастир" відомого французького письменника Фредеріка Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, (1783—1842) або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870).

70. Характеристика розвитку української культури ХІХ ст.

У XIX ст. територія України була поділена між Російською та Австрійською імперіями,які мали різні рівні соціально-економічного і культурного розвитку.

мперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на культурну уніфікацію та не сприяла збереженню і розвитку національних культур. У XIX ст. відбувалося подальше розшарування української культури, поглибився розрив між культурами села і міста, еліти і простих людей. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою відзначали життя міського населення, дворянства, у той час як селяни в цілому зберігали традиційні основи буття.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації, яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української інтелігенції.

Слід зазначити, що у XIX ст. українська нація не була поодинокою у своєму бажанні зберегти власну самобутність. Національно-визвольний рух у XIX ст. охопив Італію, Польщу, Грецію, слов'янські народи, що перебували під владою імперії Габсбургів.

Цей рух, який розгортався під впливом ідей романтизму, був орієнтований, зокрема, на дослідження і пізнання історії, традицій, побуту, фольклору свого народу з метою усвідомлення його специфіки, своєрідності, "самості", сутності та сенсу його існування. Саме у ХГХ ст. інтенсивно розроблялася філософія національної ідеї у працях європейських мислителів, розрізнялися поняття нації як політичної спільноти, та народу-нації, як соціально-історичної спільноти. Унікальність народу почали пов'язувати не з належністю до певного політичного утворення (держави), а зі своєрідністю менталітету, національного характеру, особливістю мови, неповторними рисами національної культури.

Важливу роль у процесі національної самоідентифікації українського народу відіграли історичні події європейського масштабу - Вітчизняна війна 1812 р. і декабристський рух та буржуазно-демократичні революції 1848-1849 рр. у деяких європейських країнах, зокрема в Австрійській імперії. Вони сприяли інтенсифікації духовного життя, критичному осмисленню суспільно-політичної ситуації, актуалізації проблеми національного відродження. Суттєве значення мало й формування нової української літературної мови на народній основі наприкінці XVIII ст. у творчості /. Котляревського. Адже саме збереження єдиної мови в умовах недержавного існування сприяло збереженню і консолідації нації. "Енеїда" І.Котляревського стала найбільш значущим аргументом на користь української мови в дискусії щодо її статусу та самостійності, які були в подальшому блискуче доведеш творчістю Т. Шевченка.

У 1830-1840 рр. розквітла літературна творчість українською мовою, що було демонстрацією самобутності і самостійності національної культури. Український національно-культурний рух, як і більшість слов'янських, забарвлений романтичним духом, підносив мову як одну з головних етноідентифікуючих ознак.

Зв'язання національних проблем в Україні взяла на себе національно свідома інтелігенція, яка розуміла загрозу асиміляції та уніфікації української культури в межах обох імперій і згубність наслідків цього. Вона вважала, що однією з необхідних умов повноцінного буття нації, її консолідації є збереження і вивчення народної культури, звернення до народних першоджерел та ідеалів. Саме в цей час розгорнулася науково-етнографічна діяльність М. Максимовича, М. Цертелева, М. Костомарова, І. Срезневського, В. Залеського та ін., спрямована на збирання, дослідження та збереження культурно-історичної спадщини українського народу.

71. Духовні пошуки в Україні ХІХ ст.

Слід зазначити, що у XIX ст. українська нація не була поодинокою у своєму бажанні зберегти власну самобутність. Національно-визвольний рух у XIX ст. охопив Італію, Польщу, Грецію, слов'янські народи, що перебували під владою імперії Габсбургів.

Цей рух, який розгортався під впливом ідей романтизму, був орієнтований, зокрема, на дослідження і пізнання історії, традицій, побуту, фольклору свого народу з метою усвідомлення його специфіки, своєрідності, "самості", сутності та сенсу його існування. Саме у ХГХ ст. інтенсивно розроблялася філософія національної ідеї у працях європейських мислителів, розрізнялися поняття нації як політичної спільноти, та народу-нації, як соціально-історичної спільноти. Унікальність народу почали пов'язувати не з належністю до певного політичного утворення (держави), а зі своєрідністю менталітету, національного характеру, особливістю мови, неповторними рисами національної культури.

Важливу роль у процесі національної самоідентифікації українського народу відіграли історичні події європейського масштабу - Вітчизняна війна 1812 р. і декабристський рух та буржуазно-демократичні революції 1848-1849 рр. у деяких європейських країнах, зокрема в Австрійській імперії. Вони сприяли інтенсифікації духовного життя, критичному осмисленню суспільно-політичної ситуації, актуалізації проблеми національного відродження. Суттєве значення мало й формування нової української літературної мови на народній основі наприкінці XVIII ст. у творчості /. Котляревського. Адже саме збереження єдиної мови в умовах недержавного існування сприяло збереженню і консолідації нації. "Енеїда" І.Котляревського стала найбільш значущим аргументом на користь української мови в дискусії щодо її статусу та самостійності, які були в подальшому блискуче доведеш творчістю Т. Шевченка.

У 1830-1840 рр. розквітла літературна творчість українською мовою, що було демонстрацією самобутності і самостійності національної культури. Український національно-культурний рух, як і більшість слов'янських, забарвлений романтичним духом, підносив мову як одну з головних етноідентифікуючих ознак.

Зв'язання національних проблем в Україні взяла на себе національно свідома інтелігенція, яка розуміла загрозу асиміляції та уніфікації української культури в межах обох імперій і згубність наслідків цього. Вона вважала, що однією з необхідних умов повноцінного буття нації, її консолідації є збереження і вивчення народної культури, звернення до народних першоджерел та ідеалів. Саме в цей час розгорнулася науково-етнографічна діяльність М. Максимовича, М. Цертелева, М. Костомарова, І. Срезневського, В. Залеського та ін., спрямована на збирання, дослідження та збереження культурно-історичної спадщини українського народу.

72. Проблема шляхів розвитку нації і національної культури в ХІХ ст.

У XIX ст. територія України була поділена між Російською та Австрійською імперіями,які мали різні рівні соціально-економічного і культурного розвитку.

мперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на культурну уніфікацію та не сприяла збереженню і розвитку національних культур. У XIX ст. відбувалося подальше розшарування української культури, поглибився розрив між культурами села і міста, еліти і простих людей. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою відзначали життя міського населення, дворянства, у той час як селяни в цілому зберігали традиційні основи буття.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту та розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації, яку впроваджували імперські уряди, стали зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно свідомих сил української інтелігенції.

Слід зазначити, що у XIX ст. українська нація не була поодинокою у своєму бажанні зберегти власну самобутність. Національно-визвольний рух у XIX ст. охопив Італію, Польщу, Грецію, слов'янські народи, що перебували під владою імперії Габсбургів.

Цей рух, який розгортався під впливом ідей романтизму, був орієнтований, зокрема, на дослідження і пізнання історії, традицій, побуту, фольклору свого народу з метою усвідомлення його специфіки, своєрідності, "самості", сутності та сенсу його існування. Саме у ХГХ ст. інтенсивно розроблялася філософія національної ідеї у працях європейських мислителів, розрізнялися поняття нації як політичної спільноти, та народу-нації, як соціально-історичної спільноти. Унікальність народу почали пов'язувати не з належністю до певного політичного утворення (держави), а зі своєрідністю менталітету, національного характеру, особливістю мови, неповторними рисами національної культури.

Важливу роль у процесі національної самоідентифікації українського народу відіграли історичні події європейського масштабу - Вітчизняна війна 1812 р. і декабристський рух та буржуазно-демократичні революції 1848-1849 рр. у деяких європейських країнах, зокрема в Австрійській імперії. Вони сприяли інтенсифікації духовного життя, критичному осмисленню суспільно-політичної ситуації, актуалізації проблеми національного відродження.

73. Діяльність української інтелігенції ХІХ ст

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

скачати

© Усі права захищені
написати до нас