Ім'я файлу: історія.rtf
Розширення: rtf
Розмір: 1016кб.
Дата: 26.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
АФО сечова.ppt
praktichne-zanyattya-pravedniki-narodv-svty-podvig-v-mya-lyudini
Грошова система Польщі.pdf
Розширення: rtf
Розмір: 1016кб.
Дата: 26.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
АФО сечова.ppt
praktichne-zanyattya-pravedniki-narodv-svty-podvig-v-mya-lyudini
Грошова система Польщі.pdf
Але «прикра випадковість», яка на кілька місяців призупинила роботу товмацької цукровні, не розчаровує молодого, але амбітного Генріха Дідушицького. «Піонер галицького цукрівництва», як називала його польськомовна преса, знову збирає місцевих будівельників і береться не тільки за відновлення свого підприємства, але і за його реконструкцію та модернізацію. За дослідженням, що його у 1981 р. зробили науковці університету імені А. Міцкевича у Познані (Польща), будівельники подовжили завод у Товмачі до «62 сажнів», водночас австрійські інженери завезли сюди та невдовзі встановили найновіше, як на той час, обладнання для виготовлення цукру із сухих буряків. Ця технологія, запропонована відомим у Європі інженером Шущенбахом, у середині XIX ст. була уже відома на цукроварнях Східної Прусії, Баварії та Англії, але до її запровадження бралися не скрізь. Бо «нова механізація» заводів потребувала чималих коштів».
Але Генріх Дідушицький «береться за творення революції у цукрівництві». На його переконання товмацьку фабрику «лихоманить». Вона більше простоює, аніж працює. Бо (за його підрахунками) «за доброї організації усіх робіт щороку могла б випускати по 50 тисяч центнерів рафінованого цукру». «Це, – переконаний Генріх Дідушицький, – помітно покращило б фінансові справи заводу. Бо навіть продавши цукор за найнижчою в окрузі ціною – по 3-5 злотих за кілограм, то каса підприємства наповнилася б більше, як 1,5 мільйонами злотих прибутку». За таких умов товмацька цукровня мала б нагоду вийти у перші ряди виробників цукру старої Європи. І така перспектива обнадіює підприємця. Впродовж двох тижнів він бере позику в банку, купує найновіше баварське обладнання і за проектом, розробленим Шутценбахом, разом із відомими німецькими та чеськими інженерами, береться за «оновлення цукровні». До осені 1840 р. у товмацьких цехах вони встановлено «дванадцять батарей по шість циліндрів», «кожна з яких впродовж 24 годин спроможна була переробляти 1200 центнерів сушених буряків», «на третину оновили обладнання», «…розширили склепи (склади) для зберігання сушених буряків». Тут, у товмацькій цукровні, як неоднозначно заявляла тодішня галицька преса, «вперше у краю запущено в дію парову машину».
Однак реконструкція заводу була лише частиною справи, за яку взявся Генріх Дідушицький. Для потужної роботи заводу треба було десятки тисяч тон цукрових буряків, вчасно їх підвозити на завод на переробку. Тому черговим кроком підприємця стала реконструкція рільничих площ. Якщо у перші роки роботи заводу цукрові буряки вирощували тільки на 60% полів, то починаючи з 1841 року – на 80%. Граф Генріх Дідушицький укладає угоди про доставку сировини і з власниками сусідських фільварків. А тому невдовзі до товмацької цукровні починають «достарчати цукрові буряки більше, як із ста галицьких сіл». Це, за підрахунками фахівців, мало б щороку на третину збільшувати збір та переробку буряків – «із 600000 корців, що раніше -…до їх мільйона».
Була й третя новація, запроваджена Генріхом Дідушицьким, що дала змогу оновити та здешевити виробництво. Це – його відмова від традиційного підвезення цукрових буряків волами, як це в середині XIX ст. практикували інші цукровні. Старий метод вимагав багато затрат, часу, а взимку’ призводив до того, що через заметілі буряки цілими тижнями не підвозили до цукровні. І завод простоював. Сировина втрачала свою якість. За перші роки роботи фабрики Г. Дідушицький добре засвоїв ці уроки. А току одночасно із укладанням угод із «поставцями буряків» він береться за зведення у селах спеціальних сушарень, кожна з яких мала по 8-13 печей і за добу могла підготувати до перевезення та переробки по 320-560 центнерів буряків, а також приміщень для зберігання готової продукції
На початку 50-х років XIX ст. складальні з’явилися у трьох галицьких округах: Коломийському — у Тулукові, Великій Кам’янці та Чернелиці, Чорловсько му — у Червоногороді, Кривенькому, Бучківцях та Кошелівцях; Станіславському – у Ковалівні, Озерянах та Острові.
Але основним центром поставки сировини все ж таки залишалась Товмаччина -великі графські фільварки у Озерянах, Грушці, Олеші, Долині Сюди «в округу 13 миль від Толмача» будівельники проклали більше десятка так званих «корових доріг» – спеціальних вузьких насипів та траншей, утрамбованих камінням, по яких би легко їхали вози (одна з таких доріг в селі Олеша і досі зберегла свою давню назву – «Колійова» – М.Б.), осушили довколишні мочари, відремонтували мости. Крім того, у селі Озеряни впродовж літа-осені була збудована і велика воловня, де панські наймити доглядали за більше як півтора сотнею волів, якими впродовж осені возили сушені буряки на завод. У Мельниках спеціальні бригади ще з літньої пори заготовляли та поблизу дороги складували торф, а у довколишніх лісах рубали та підвозили до сушарень деревину. Цього палива, за підрахунками А. Мисловського, «кожна із них щороку потребувала по 600, а сушарні та рафінерія у Товмачу – 6 тисяч кубометрів».
«Фабрика щороку надавала робочі місця близько 400 робітникам, ще близько 600 їх -працювало на 11 сушарнях». На чверть збільшив Генріх Дідушицький плату робітникам за доставку буряків. Щороку на це він почав «витрачати по 200 тисяч злотих».
Такі зміни в роботі фабрики невдовзі почали давати свої результати. Було відлагоджено роботу сушарень, підвізників сировини. У дві зміни запрацювала цукровня. Упродовж двох наступних років випуск цукру на заводі порівняно з 1839 р. вдалося «побільшити до 30 тонн». З Олешева до Кракова та Відня були відправлені два залізничних вагони із товмацьким цукром. Про фабрику, яка стала найбільшою у Галичині, заговорили у Європі.
Однак справжнє піднесення почалося пізніше, у 1850-ті рр., коли (по смерті Генріха Дідушицького) за продовження його справи береться віденський банкір Вертгаймштейн. Новий власник заводу купує для нього вісім котлів потужністю 500 кінських сил, встановлює новітню «парову водокачку» та млин, облаштовує три величезні резервуари для зберігання води та меляси, «модернізовує» невелику, але потужну, як на той час, «рафінерію», яка дала змогу виробляти новий вид цукру – «галками», що користувався попитом у Європі А в самому Товмачі, Грушці та німецькій колонії Троян, що біля Озерян, зводить великі гуральні.
Вдалося Вертгаймштейнові вирішити й одну з головних проблем товмацької цукровні – доставку палива. Незважаючи на багаті на торф мельницькі родовища, довколишні ліси, їх доставка на завод не була легкою. Торфу і дров завжди бракувало. Особливу взимку, коли випадали сніги. За підрахунком банкіра, обходилися вони фабриці дорого. Тому Вертгаймштейн закуповує родовища, береться за освоєння на розробку вугільних пластів у Джурові на Снятинщині, а невдовзі новим паливом забезпечує більшість заводських сушарень. Це підтримує їх безперебійну роботу впродовж зими. А товмацька цукровня, за оцінкою польського економіста Антона Мисловського, із одного мільйона 105 тисяч цукрових буряків, що їх за статистикою у середині XIX ст. збирали на полях Галичини, «переробляє дві третини».
З конвеєра підприємства щороку починає сходити по 1,8 тисячі тонн цукру – на той час найбільше у Європі. Товмач стає центром цукрової промисловості Австрійської імперії. А фабрика Вертгаймштейна 1 «основним постачальником сировини для найбільших цукерень імперії». З ними товмацьку цукровню пов’язують півтора сотні контрактів. Тут збігалися дороги й інтереси найвідоміших європейських банкірів та промисловців.
Зрештою, у 1853 р. вони навіть об’єдналися в акціонерне товариство і викупили у Вертгаймштейна товмацьку цукровню. Розрахунок австрійських, німецьких та польських підприємців був простим і зрозумілим. На той час у Галичині було лишень кілька фабрик цукру, більшість з них працювала за старими затратними технологіями. На противагу їм товмацький завод мав новітнє обладнання, величезну мережу’ збуту товару і налагоджені зв’язки доставки сировини з цілого Покуття та частини Поділля. Та й річний оборот заводу у 2,6 мільйона злотих був добрим підгрунтям для започаткувати справи.
А першим кроком на цьому шляху стала чергова «модернізація цукровні». Акціонери відмовились від традиційної практики висушування буряків, а потім їх переробки на цукор. Вона була дороговартісною, до того ж, на шляху від поля до заводу, за їхніми підрахунками, втрачалося до 30% сировини. Тим більше, що окремі заводи уже освоювали нову технологію цукроваріння. Замість старих сушарень вони обладнували спеціальні центрифуги, цукровари засипали у них свіжозвезені з поля буряки, вичавлювали сік, а відтак виварювали з нього цукор. Нова технологія була на той час «революційною». Вона давала змогу акціонерам економити кошти, а ще більше – час. І товмацькі цукровари не залишилися осторонь. Впродовж кількох місяців вони переобладнали цехи, запустили виробничі лінії. Процес виготовлення цукру на заводі було скорочено на третину. За підсумками року, на 10% знизилась і собівартість продукції. Товмацький цукор знову заполонив ринки старої Європи. Близько двадцяти років мав там чималий попит. За високу якість він мало не щороку збирав високі нагороди та відзнаки на сільськогосподарських виставках у Відні, Берліні, Парижі та Мілані.
Однак, поки у Товмачі тішилися славою, на європейський ринок вийшли нові фабрики з випуску цукру, з’явилися нові технології. Цукор із товмацької рафінерії почав поступатися їм і якістю, і ціною. Треба було оновлювати виробництво. Водночас затрачати на це кілька мільйонів злотих. Але більшість акціонерів не захотіла поступатися своїми прибутками. У 1877 р. товмацька цукровня оголошує про призупинення своєї роботи .
Чергове її відновлення розпочалося через п’ять років. Тоді за справу взявся відомий у Європі підприємець, власник цукрового заводу у Карлович Градах (Чехія) Алойн Вольтер. Його співвласником став мало кому відомий Кароль Яна, який мав у Товмачі «свою осідлість» [4]. Нові власники цукровні за кілька років реставрували старі заводські лінії, відновили роботу гуралень, сушарень у Товмачі, Озерянах, Коропці. Для надійної роботи заводу замість водозбірника, куди минулих років доводилось волами возити воду із річки Товмачнк, на потічку Березинка облаштували став і від нього підвели до заводу водогін, збудували 6,5-кілометрову вузькоколійну залізничну дорогу від цукровні до залізничної розвилки у селі Олешів. А що найважливіше – до одного злотого знизили ціну кілограма цукру. Це повертає до Товмача давніх покупців. Славна в минулому цукровня знову нарощує обсяги. її продукція відправляється в Європу.
Популяризації товмацького цукру сприяла і Краєва виставка товарів, яка у 1894 р. відбулася у Львові. На ній товмацька цукровня мала свій павільйон, де, окрім цукру, збіжжя, експонувала «добротний торф» із родовищ поблизу с. Мельники, «вироби з нього» та дерев’яні дренажні труби.
Однак довго «тримати низьку ціну» на цукор підприємство не могло. Потрібні були кошти на оновлення обладнання, освоєння вугільних пластів, плату селянам, які вирощували цукрові буряки, підвозили їх на завод. А їх бракувало. Через високу собівартість продукції цукровня недотримувала сотні тисяч злотих. Аби, як мовиться, якось зводити кінці з кінцями, маршалок повітової ради Августин Гуминський, якому Кароль Ян та Алойн Вольтер передали управління фабрикою, змушений був, як повідомляла газета «Галичанмнь», «йти на афери». Спершу корчмареві Альгейму він віддає в оренду село Одешу. За це каса цукровні щороку’ поповнювалася 10 тисячами злотих. Невдовзі, за 12 тисяч злотих А. Гуминський віддає іншому орендареві село Озеряни, продає йому місцеву воловню, близько сотні коней, довколишні ліси, корчуванки тощо. Однак навіть ті кошти, які вдавалося виторгувати за «пропаще заводське майно», не врятували цукровню від фінансової кризи.
На початок 1897 р. вексельні позички фабрики зросли до 929 тисяч злотих. Ще три тисячі злотих підприємство заборгувало «доставшім буряків» та цукроварам, які працювали на заводі. Тому у грудні того ж таки року суд у Львові оголосив товмацьку цукровню банкротом. її за 260 тисяч злотих продано віденській «банківській фірмі Дучка і компанії», а та невдовзі завод перепродала берлінській фірмі «Штергайль і компанія».
Однак ні австрійські, ні німецькі підприємці вкладати гроші у модернізацію підприємства не захотіли. Завод простоював. У січні-лютому 1898 р. «за її урухомлення» береться повітова рада Товмача. У місті вона створює акціонерне товариство «Цукровий завод у Толмачу: Гуминський, Вольтер и К». Основний статутний капітал нового підприємства, окрім уже згадуваного «великого чоловіка у повіті», керівника повітової ради Августина Гуминського, склали власник міста Кароль Ян, чеський цукровар Алойн Вольтер та власник кількох будинків у Товмачі С. Щепановський. Решту 10% акцій дісталися місцевим торгівцям, корчмарям та інженерам заводу. Разом їм вдалося зібрати статутний фонд товариства у 185 тисяч злотих.
У вересні 1898 р. цукровня відновлює свою роботу. Однак, незважаючи на зусилля Августина Гуминського налагодити увесь технологічний процес, відновити поставку буряків, а Алойна Вольтера 1 вивозити товмацький цукор і продавати його у Чехії та Німеччині, впродовж зими фабриці так і не вдається досягти колишніх показників. Старі виробничі лінії простоюють, ламаються. Завод «не переробляє на цукор і третини заготовлених буряків». Вексельні борги підприємства збільшуються ще на більше, як півмільйона злотих, а акції товариства «станули» втричі – із 185 до 64 тисяч злотих. Львівська газета «Галичанинь» поспішила повідомити про те, що «корабель галицького цукроваретва почав тонути».
На противагу морським законам першим із судна, «що опускалося на дно», почав тікати співвласник цукровні А Вольтер. Він продав свої акції «тугодуму» К Яну, «уступив йому місце директора підприємства», а сам спішно виїхав до Америки. Так само поспішили позбутися знецінених акцій і виконавчий директор цукровні Августин Гуминський та його зять Антоній Гавурка. Вони теж утридорого продали свої «цінні папери» новому повновладному директорові цукровні К. Яну. А той, зрозумівши, що колишні «компаньйони» намагаються «обкрутити його», подав позов до Львівського суду.
Розправа над А. Гуминським, А Гавуркою, бухгалтером заводу А. Сетиною тривала три місяці і завершилася, за висловом газети «Галичанинь» «товмацька Панама» тим, що «через нервове пережиття» раптово помирає власник міста Кароль Ян, а його спільники «по цукровій справі» за свої «афери» отримали по кілька років тюремного ув’язнення.
Товмацька цукровня знову опиняється на замку. На цей раз востаннє. У 1899 р. повітова рада продає завод, а нові його власники спішно вивозять обладнання та технологічні лінії до Чернівців. Саме ж приміщення фабрики у 1903 р. місцева влада вирішує розібрати. З її цегли у місті невдовзі збудовано величаву польську читальню «Сокіл», Краєву школу колісного виробництва та добудовано вежі римо-католицького костелу святої Анни.
1.2. Гімназія у Тлумачі
На зламі ХІХ – ХХ ст. у Товмацькому повіті проживало 80 023 жителі. Рідною мовою українську визнавали 58 184 особи, польську – 18 266, а німецьку – 3 541. Серед них уміли читати й писати 2 899 осіб (1 880 чоловіків і 107 жінок). Важливою ділянкою просвітницької роботи в Тлумачі та повіті в 1907 р. була діяльність у читальнях “Просвіти” І.Макуха, який разом із Мироном Терлецьким, Гнатом Луциком їздили по селах і засновували читальні. На той час 29 сіл Товмацького повіту мали власні читальні. Усупереч польській політиці стримування розвитку української освіти, місцеві громадські організації власними засобами намагалися відкривати й утримувати національні освітні заклади. На початку 1900-х рр. місцева українська інтелігенція плекала надії на створення державної рідномовної гімназії в м. Тлумач. Такі прагнення не були підтримані Крайовою освітянською радою у Львові, яка, згідно із чинним законодавством, мала право встановлювати навчальну програму, призначати шкільних інспекторів і професорів для середніх навчальних закладів, затверджувати підручники.
Члени міської громади м. Тлумач упродовж 1908–1910 рр. неодноразово зверталися до Міністерства освіти і культури у Відні з проханням відкрити українську гімназію в їхньому місті. Звернення переадресовувалися на розгляд Крайової освітянської ради. У результаті було прийнято рішення, “оскільки в Товмачі грамотних русинів небагато, відкрити в місті Тлумачі державну гімназію з польською мовою навчання”. Матеріали архівних документів підтверджують відкриття в Тлумачі гімназії з польською мовою навчання. Так, у липні 1910 р. Міністерством освіти у Відні був надісланий документ до Львівської крайової освітянської ради, у якому стверджувалося, що створення в Тлумачі державної гімназії з польською мовою викладання є доречним уже з початку 1910–1911 навчального року.
Міністерство вважало, що починати навчання слід з першого класу й поступово збільшувати кількість учнів, беручи до уваги те, що в проекті договору міська община зобов’язувалася сплатити членські внески для створення цього закладу. 18 серпня 1910 р. від Крайової освітянської ради вимагалося обов’язкове пояснення відносно сплати членських внесків для спорудження гімназії в Тлумачі.
На початку першого навчального року не було чітко визначених умов щодо вступу. Тому до гімназії вступали, у першу чергу, хлопчики – випускники народних шкіл, а також ті, хто навчалися вдома. Вступникам необхідно було скласти арифметику, польську грамоту та написати диктант. Першими гімназистами стали 38 хлопчиків, 27 з яких тільки п’ять були українцями: С.Романюк, В.Лукашевич, Ф.Гуменюк, О.Паньків та Я.Лошнів. Більшість гімназистів походили з польських та єврейських родин.
Навчатися в Тлумацькій гімназії було нелегко: серед навчальних предметів були німецька, латинська та грецька мови, історія, класична література, математика й фізика, велися уроки греко-католицької та римо-католицької релігій, щоденно навчали правил шляхетної поведінки. Шкільне приладдя, зошити, підручники були досить дорогими, тому тільки частина гімназистів могла купувати їх за власний кошт, решта – передавалася з класу в клас. Якщо гімназист отримував незадовільні оцінки, то сплачував так зване “чесне” –по 30 корон щопівріччя, незалежно від соціального стану й національності. Після закінчення кожного навчального року гімназисти отримували табелі з підсумковими оцінками. Згідно з табелем успішності учня 1-А класу Арона Камерліна за 1913–1914 навчальний рік, вивчалися такі предмети: релігія, польська, латинська, німецька та русинська мови, історія, географія, математика. Цікаво, що першокласники отримували оцінки ще з каліграфії та гімнастики. У табелі відводилася окрема графа з визначенням кількості пропущених гімназистом днів, у тому числі днів, пропущених через хворобу та без поважних причин. Окремим рядком зазначалося про звільнення учня від оплати.
1 2 3 4 5