31. Російська філософія Х1Х ст. Вплив українських філософів на розвиток філософії в Росії.
Російська філософія починає своє існування з XIX ст. Будучи частиною світової філософської думки, вона водночас являє цілком самостійний напрям зі своєю тематикою і специфічним підходом до вирішення найістотніших філософських проблем. Про самобутність російської філософії засвідчили вперше "Філософічні листи" Петра Чаадаєва (1794 - 1856). Саме в них були поставлені проблеми, що були характерними для російської філософії того часу. Своєрідність історії Росії Чаадаєв вбачав у її культурно-географічному положенні (між Сходом і Заходом). Чаадаєв один із перших у Росії усвідомив необхідність синтезу східної і західної культур. Філософія Чаадаєва дала поштовх розколу в російській філософській думці XIX ст. і виникненню в ній у 30-40-х роках двох протилежних течій - західництва і слов 'янофільства. Між цими течіями точилася гостра суперечка про історичну долю Росії, її минуле, сучасне і майбутнє, про її призначення у світі.
Представники західництва (західники) виступили за ліберальні реформи, поступову ліквідацію кріпацтва, вважаючи за необхідний і неминучий для Росії західноєвропейський шлях розвитку. До західників належали Борис Чичерін (1828-1904), Тимофій Грановський (1813-1855), Василь Боткін (1812-1869), Іван Тургенєв (1818-1883) та ін. Теоретичними джерелами західників були філософія історії Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха, а також філософсько-соціологічні ідеї Чаадаєва. Західництво створило раціоналістичну традицію в російській філософії, спрямовану на обгрунтування наукового знання, прав особистості, громадських свобод, соціальної еволюції. Політичним ідеалом представників західництва були конституційні буржуазно-парламентарні держави Західної Європи.
До слов'янофілів належали Олексій Хомяков (1804-1860), Іван Киреєвський (1806-1856), Костянтин Аксаков (1817-1860), Юрій Самарій (1819-1876), Олександр Кошелєв (1806-1883) та ін.
Вони виступили з обгрунтування самобутнього шляху історичного розвитку Росії, що відрізнявся й у чомусь був протилежним західноєвропейському. Вони вважали, що плоди цивілізації в Європі в загальнолюдському вимірі обертаються скоріше втратами, ніж надбанням, бо вони оплачені дуже високою ціною - утратою цілісності особистості, перетворенням людини з "образу і подоби Божої" на просту статистичну одиницю буржуазного ринку.
32. Глобальні проблеми і соціальний прогрес
Глобальні проблеми - результат тривалого історичного розвитку антагоністичного суспільства; не досить раціональне і ефективне використання природних ресурсів і досягнень науки і техніки державами; суперечливість процесів взаємодії людини, суспільства і природи. Глобальні проблеми - закономірний наслідок, результат всієї сучасної глобальної ситуації, що склалася на планеті Земля в кінці XX століття. Для правильного розуміння походження, суттєвості та можливості їх вирішення необхідно бачити в них результат попереднього всесвітньо-історичного процесу, в усій його об' єктивній суперечливості. Сучасне становище світу відрізняють: убогість більшості населення, напівголодне існування значної частини людей, які живуть на планеті, гостра недостатність охорони здоров' я і масова передчасна смертність (особливо серед дітей), величезні масштаби неписьменності, взагалі, відносно низька фізична, соціально-побутова та інтелектуальна культура більшості людей; стихійна урбанізація, протиприродне скупчення гігантських мас у великих містах, з одного боку, і деградація сіл, з іншого; в обох випадках це вкрай негативні наслідки для економіки, культури, екології, соціальної психології людей; зростаючі масштаби антигромадських явищ (поведінка людей, що відхиляється від норми, включаючи наркоманію, корупцію, незаконний перерозподіл благ - тіньова економіка, злочинність та ін.).
Глобальні проблеми поділяються на три групи: перша - інтернаціональні, світові проблеми, зв'язані зі сферою міжнародних відносин, відображають притаманні їй суперечності і об'єктивні необхідні перетворення; друга - глобальні проблеми взаємовідносин особи та суспільства і треті - глобальні проблеми в сфері взаємодії людини і природи. Соціальний прогрес в розвитку дедалі більше втягується, з одного боку, в процеси загальносвітового, глобального масштабу і характеру, а з іншого, - прокладає нові соціальні маршрути, що ведуть в майбутнє в умовах глобальних загроз, і робить нові шляхи і способи їх вирішення і усунення.
Перша група глобальних проблем охоплює, насамперед, проблеми збереження миру і припинення гонки озброєнь, відвернення термоядерної війни, збереження світової цивілізації. Прогрес людства безпосередньо зв' язаний з науково-технічною революцією, з якісним стрибком в продуктивних силах людства, але й з якісним стрибком у засобах руйнування, у військовій справі, що вперше в історії наділила людину реальною можливістю знищити всіх живих на Землі.
Друга група - проблеми, зв 'язані з взаємостосунками людини і суспільства (проблема зростання населення та ін.).Населення світу, за даними ООН, до 2000 року збільшилось наполовину і становило на початку XXI століття, незважаючи на зменшення темпів приросту, 6,5 млрд жителів, 90 % з них живе в країнах, що розвиваються. Практично, за чверть століття населення планети зросте на стільки ж, на скільки зросло за перші 1950 років н. е., але зростання народонаселення навряд чи зуміє розвиватися темпами, необхідними не тільки для подолання розриву між потребами і фактичним його споживанням (насамперед, в країнах, що визволились). За даними ООН, дефіцит білка, наприклад, становив до 2000 року приблизно 20 млн тонн, а на початку XXI століття недоїдання, голод обходитися людству щорічно в таку ж кількість жертв, в скільки обійшлася Друга світова війна, що тривала п' ять років (тобто 20 млн жителів).
Третя група - проблеми, зв 'язані зі взаємовідносинами людини і природи (енергетична, сировинна, продовольча, охорона навколишнього середовища та ін.). Проблеми, зв'язані з взаємодією людини і середовища проживання, суспільства і природи - загальнолюдські. В одному з документів ООН говориться, що "в історії людства виникає криза всесвітнього масштабу - криза навколишнього середовища. Стає очевидним, що при розвитку існуючих тенденцій, життя на Землі поставлене під загрозу".
Уявлення про те, що зміни у світі відбуваються в певному напрямку, виникло в глибокій старовині, і спочатку було чисто оціночним. У розвитку докапіталістичних формацій різноманіття і гострота політичних подій поєднувалися з украй повільним зміною соціально-економічних основ суспільного життя. Для більшості античних авторів історія - проста послідовність подій, за якими стоїть щось незмінне; в цілому ж вона малюється або як регресивний процес, що йде по низхідній від стародавнього "золотого століття" (Гесіод, Сенека), або як циклічний круговорот, що повторює одні й ті же стадії (Платон, Аристотель, Полібій). Християнська історіософія розглядає історію як процес, що йде в певному напрямку, як рух до якоїсь передвстановленою мети, що лежить за рамками дійсної історії. Ідея історичного прогресу народилася не з християнської есхатології, а з її заперечення. Соціальна філософія підіймається буржуазії, що відображала реальне прискорення суспільного розвитку, була овіяна оптимізмом, упевненістю в тому, що "царство розуму" лежить не в минулому, а в майбутньому. Перш за все був помічений прогрес у сфері наукового пізнання: вже Ф. Бекон і Р. Декарт вчили, що не потрібно озиратися на древніх, що наукове пізнання світу йде вперед. Потім ідея прогресу поширюється і на сферу соціальних відносин (Тюрго, Кондорсе). Сучасний матеріалізм виробив принципово інший підхід до цієї проблеми, висунув і обгрунтував об'єктивний критерій прогресу. Прогрес не є якась самостійна сутність або трансцендентна мета історичного розвитку. Поняття прогресу має сенс лише стосовно до певного історичного процесу або явища в строго певній системі відліку. Цілі, прагнення і ідеали, у світлі яких люди оцінюють історичний розвиток, самі змінюються в ході історії, тому такі оцінки часто страждають суб'єктивністю, неісторичністю. Загальна тенденція історичного розвитку - перехід від систем з переважанням природної детермінації до систем з переважанням соціально-історичної детермінації, в основі чого лежить розвиток продуктивних сил
33. Теорія пізнання Платона
Теорія пізнання. Згідно з вченням Платона процес пізнання являє собою процес пригадування/по гр. "амнезис"/ душі.Такою здатністю наділена тільки людська душа, яка до переселення в тіло існує в царстві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте. Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають, вва-жати ці тіні справжніми предметами. Тіні - це результат сприймання світу почуттями. Пізнання ж істинної дійсності - світу ідей можливе лише за допомогою розуму. Методами пізнання, з точки зору Платона, є діалектика та математика. Діалектика як здатність ставити запитання і давати відповіді на них. Математика /особливо геомет-рія/,здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
Ідеї можна пізнати лише розумом, а не чуттєвим досвідом. Але оскільки душа кожної окремої людини пов’язана зі Світовим Розумом (Логосом), ідеї не пізнають в точному смислі цього слова, а пригадують (адже пам’ять людини містить сліди цих ідей). Методом пізнання є діалектика, за допомогою якої слід допомогти людині згадати необхідну ідею. Людина яка орієнтована не на розум, а на почуття, сприймає не істинне буття, а буття тіней (заперечував мистецтво).
34. Проблема буття та його характеристики
Поняття "буття" — вихідне в систематичному філософствуванні. Bono належить до числа найширших і виражає все те, що реально існує: предмети, речі, властивості, зв'язки об'єктів, численні вияви свідомості людини і суспільства, чуття, розуму. У ньому фіксується також складний і комплексний зміст самого існування, причому не лише його факт, а й сенс.
Проблема буття виникла в епоху античності як своєрідна відповідь на її нові потреби. То був історичний час, коли люди почали втрачати віру в богів Олімпу, а міфологію розглядати як вимисел. Наслідком цих змін стало поширення настроїв сумніву і навіть відчаю в суспільній свідомості з приводу стабільності та надійності світу. Виникла тупикова ситуація, вихід з якої запропонувала філософія в особі давньогрецького мислителя Парменіда. Він розглядає буття як незмінне, єдине, нерухоме, інші ж, і, насамперед Геракліт, уявляють буття таким, що безупинно постає, виникає.
Досократики розрізняють буття «по істині» і буття «на думку», ідеальну сутність і реальне існування.
Оскільки філософське розуміння буття і його співвідношення зі свідомістю визначають спосіб вирішення основного питання філософії, то цієї проблеми так чи інакше торкалися практично всі основні філософські напрямки і школи, вирішуючи її по-своєму.
Платон протиставляв почуттєве чистим ідеям, що розглядалися ним як світ істинного буття. Арістотель, долаючи протиставлення буття «істини» буттю «на думку», - оскільки, як на нього, форма є необхідна характеристика буття, - створює вчення про різні рівні буття - від почуттєвого до інтеллігибельного, тобто умосяжного.
Для середньовічної християнської філософії характерним було
протиставлення «істинного», божественного буття і «неістинного», тобто створеного Богом. Середньовічні християнські філософи розрізняють дійсне бутя (акт) і можливе буття (потенція), сутність і існування, смисл і символ.
Для епохи Відродження характерним був культ матеріального бутя природи. Буття розглядається як реальність (об'єкт), що протистоїть людині (суб'єкту), яка ним оволодіває.
У Новий час панують натуралістично-об'єктивістські концепції буття.Природа розглядалася поза відношенням до неї людини, як механізм, що діє самий по собі. У вченні про буття характерний субстанціональний підхід, коли фіксується субстанція(незнищуваний, незмінний субстрат) буття і його акциденції(властивості), похідні від субстанції. При цьому виділяються дві лінії
у вирішенні проблеми буття. Представники першої (Ф. Бекон, Т. Гоббс) розглядали буття як предметно існуюче, що протистоїть і передстоїть знанню. Духовний світ, на їхню думку, статусом буття не володіє. Представники ж другої лінії вважали, що буття визначається на шляхах гносеологічного аналізу свідомості і самосвідомості. Ця лінія подана у вихідній тезі метафізики Декарта (cogito ergo sum - мислю, отже, існую), у витлумаченні Лейбніцем буття як відбитка діяльності духовних субстанцій (монад), у суб'єктивно-ідеалістичному ототожненні існування і даності в сприйнятті (Берклі). Німецький класичний ідеалізм завершує другу лінію. І. Кант вважав, що буття є не що інше як ідеальна, апріорна категорія мислення, за допомогою якої суб'єкт організує й осмислює отримувані ним ззовні розрізнені відчуття.
Для немарксистської філософії 19-20 ст. характерна ідеалістична настанова на розуміння буття, виходячи з аналізу свідомості. У філософії життя (В. Дільтей) буття збігається з цілісністю життя, що осягається науками про дух з їх специфічними засобами (метод розуміння - на противагу методові пояснення у природничих науках).
У неокантіанстві буття розкладається на світ існуючого і світ цінностей (тобто справжнє буття).
35 Поширення філософських знань в Княжу добу. Специфіка філософської думки у ХІУ – ХУІ ст.
36. Атомізм Демокріта
Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (бл 460-370 pp. до н. е.), який прагнув до створення чіткого, ясного і логічно обґрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і порожнечі, все існуюче перебуває в нескінченній багатоманітності першо- початкових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплюючись, то розчіплюючись одна з одною».Життя Демокріта повчальне його відданістю науці. Він заявляв, що за розкриття однієї причини відмовився б від володіння перським престолом. Його називали «філософом, який сміється». Крізь його сміх просвічувалась мудрість, бо він вважав несерйозними всі справи, якими займались люди. Головне у філософії Демокріта — це вчення про атом, простий, вічний, незмінний, неподільний, що виникає і не знищується.
Демокріт приймає ідею про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого або цілісно-незмінного Космосу. Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй "людяності", але різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова "атом" — "індивід".
Атомізм Демокріта (і він сам це визнавав) носить умоглядний характер, оскільки в чуттєвому сприйнятті ми ніколи не знаходимо атомів. Але, як зазначив один з найвидатніших фізиків XX ст. Е. Шредінгер, сучасне «атомістичне вчення - всього лише повторення теорії Демокріта. З неї все вийшло і є її плоть від плоті».Демокріт намагається застосувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів.
37. Ірраціоналізм Ф.Ніцше. Його “філософія життя”.
38. Проблема пізнання у філософії. Сутність і структура пізнання.
39. Філософія елеатів. Апорії Зенона
Елейський філософська школа ( елеати) існувала в кінці VI - першій половині V століття до н.е.., родоначальниками її вважаються Ксенофан і Парменід, вчитель Зенона. Школа розробила своєрідне вченні про буття. Елеати відстоювали єдність буття, вважаючи, що уявлення про множинність речей у Всесвіті є штучне розділення . Буття еліатів повно, реально і пізнаванності, однак разом з тим воно нероздільно, незмінно і вічно, у нього немає ні минулого, ні майбутнього, ні народження, ні смерті. Пізнання цього цілісного світу можливе лише шляхом розумних міркувань, а чуттєва картина світу, включаючи спостережувані руху, оманлива і суперечлива При цьому геометричний (і взагалі математичний) метод пізнання, характерний для піфагорійців, елеати також вважали поступкою чуттєвої очевидності, надаючи перевагу чисто логічний підхід. З цих же позицій вони вперше в науці поставили питання про допустимість наукових понять, пов'язаних з нескінченністю Як зазначають В. Ф. Асмус і ряд інших істориків, елеати заперечували не самі, видимі нами, рух і множинність світу, а їх мислимості , тобто, сучасною мовою, відповідність буття і його наукових моделей, які, на думку еліатів, неможливі без протиріч - в той час як раціонально-логічний підхід дозволяє цих протиріч уникнути. Відстоюючи свою ідеологію у філософських суперечках, Зенон і інші елеати використовували витончену логічну аргументацію, і важливою її частиною були апорії Зенона, що доводять нелогічність і суперечливість поглядів опонентів.
Зенон Елейський відомий своїми апоріями (парадоксами; він сформулював 45 апорій, до нас дійшло 9), якими намагався довести неістинність видимої, чуттєво даної множинності речей та їхнього руху, вважаючи, що істинна картина світу осягається мисленням. Не заперечуючи множинність і рух речей як чуттєву вірогідність, Зенон Елейський заперечував їхню істинність на тій підставі, що спроби відобразити їх у мисленні призводять до нерозв'язних суперечностей, утруднень, які не можуть бути властиві «істинному буттю». Об'єктивно філософія Зенона Елейського відіграла прогресивну роль у розвитку античної діалектики, оскільки він стихійно підійшов до питання про суперечливість явищ природи та вираження цієї суперечливості в поняттях. Зенон — син Телевтагора, улюблений учень Парменіда, підтверджував його вчення про єдність і нерухомість буття діалектичними аргументами, показуючи, що протилежні йому звичайні уявлення про множинність і рух розпадаються у внутрішніх протиріччях. Арістотель називав його винахідником діалектики. Особливо відомі апорії Зенона – парадоксальні твердження, які, однак, можна довести логічним шляхом. Вони ілюструють тезу Парменіда про неможливість руху. Найбільш відомими є дві апорії. Перша – дихотомія (ділення навпіл) – говорить про те, що якщо ми вийдемо з пункту А і схочемо за певний проміжок часу прийти до пункту В, то не зможемо цього зробити. Дійсно, спочатку нам необхідно буде пройти половину цього шляху, потім – половину тієї половини, що залишилась, і так далі до нескінченності. Кожен раз ми будемо все ближче, але ніколи не досягнемо мети. Друга апорія – Ахіллес і черепаха – стверджує, що якщо Ахіллес (це герой поеми Гомера) схоче коли-небудь наздогнати черепаху, то зробити цього він не зможе. Припустимо, що Ахіллес, який знаходиться в пункті А, вирішив наздогнати черепаху, яка знаходиться в даний момент в пункті В. Коли він досягне пункту В, черепаха встигне відповзти до пункту С, а коли він прибіжить туди, вона вже буде в пункті D, і так далі до нескінченності – Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.
40. Екзистенціалізм. Розуміння свободи в філософії екзистенціалізму
41. Філософія Арістотеля, його критика теорії ідей Платона.
Арістотель зробив звід всіх відомих вчень про буття, фізику, етику, політику, є засновником логіки. В філософії (він її називає теологією) Арістотель розрізняє теоретичну частину (вчення про буття, його причини, основні частини та початки), практичну частину - про людську діяльність, поетичну частину - вчення про творчість.
Арістотель чітко розрізняє філософію та сфери науки, фізику та метафізику. Предметом науки є загальне, що осягається розумом. Умова пізнання - індуктивне узагальнення на основі чуттєвого сприйняття. Остання ціль науки - визначення предмету, а умова - поєднання дедукції з індукцією. Вважає, що немає такого поняття, яке могло би бути предикатом всіх інших понять, тобто різні поняття не можуть бути об об'єднані в одному, тому об єднав поняття в вищі роди понять - категорії(сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, причина, стан, дійсність). Логіка А. – наука про закони і правила людського мислення.
Філософське вчення Арістотеля значною мірою склалося на грунті його критики теоріїї ідей Платона. Нагадаю, що Платон, сприаючись на Сократа, вважав, що пізнання спрямовано на незмінну сутність речей і оскільки основні властивості речей – це властивості, що розкриваються у поняттях про предмети, то він робив висновок, що начебто поняття – це не тільки наші думки про буття, але й самі є ніщо інше ніж буття і притому буття справжнє. Поняття – це не тільки гносеологічні та логічні образи речей, а буттєві сутності. Вони не залежать від змінного чуттєвого існування речей. Отже поняття існують самі по собі, самобутно і безумовно. Вони є вічними і незмінними.
Арістотель погоджується з Платоном, що поняття є засобами пізнання сутності речей, але категоричне не погоджується, що вони безумовно не залежать від речей. Арістотель доводить неспроможність теоріїх ідей Платона виходячи з таких міркувань:
1. Перший аргумент – ідеї нічого не можуть дати ні для пояснення Пізнання речей. Тобто, “ідеї” Платона – просто копії речей і не відрізняються від них за своїм змістом, отже нічого не можуть додатково дати для пізнання речей. “Вид” чи “ідея” людини не відрізняється від загальних ознак людини, які характеризують кожну окрему чуттєву людину.
2. Ідеї нічого не дають для пояснення буття речей. Оскільки Платон повністю відділив світ ідей від світу речей, то вони нічого не дають для пояснення існування речей. Неможливо пояснити як виникає зв’язок між ідеями і речами.
3. Третє зауваження стосується платонівського вчення про відношення чуттєвих речей до ідей по буттю. Це логічні відношення між самими ідеями а також між ідеями і речами. Логічні відношення між ідеями є відношення загальних ідей до ідей частних. При чому загальне – це сутність частного. Але одна та сама ідея може бути сутністю речі і бути часткою більш загальної ідеї. І тоді ця більш загальна ідея буде для нею сутністю. Отже одна ідеї може бути сутністю і не бути сутністю. Тут виникає логічна суперечність – ідеї є субстанціональними (як сутність) і не є такими (як відношення). Платон повністю відокремлює світ ідей і світ речей. але між ідеєю і реччю має бути щось схоже, загальне для них. Для його позначення слід ввести нову ідею чи поняття. Ці другі ідеї тоді утворять другий світ речей. Треба бути встановити щось загальне між другим світом ідей, першим світом ідей і світом речей. Тоді виникне третій світ ідей і так до безмежності. Цей аргумент має назву “третя людина”. Тобто за Платоном крім чуттєвої людини (перша людина) є ідея людини (друга людина) і має бути поняття, яке об’’єднувало б преше і другу людину – третя людина.
4. Теоряі ідей не може пояснити важливу властивість речей чуттєвого світу – їх рух і становлення, виникнення і загибель.
Арістотель також вказував на те, що всі ідеї і поняття не можна звести, як це вважав Платон до єдиної, вищої ідеї Блага.
1 2 3 4 5 6 7