15. Проблема архе в античній філософії.
Антична філософія — філософія античності, підрозділяється на давньогрецьку та давньоримську (кінець VII ст. до н. е. — VI ст. н. е..), від раннеклассическим філософії до 529 р., коли указом імператора Юстиніана була закрита остання філософська школа в Афінах. Традиційно першим античним філософом вважається Фалес, а останнім — Боецій. Антична філософія сформувалася під впливом і впливом предфилософской грецької традиції, яку умовно можна розглядати як ранній етап самої античної філософії, а також поглядів мудреців
Перші філософські теорії виходили з тієї думки, що у всього сущого є загальна першооснова (архе), в якості єдиної першоматерії лежить в основі різноманіття речей і в якості першої причини обумовлює всі дослідно пізнавані процеси.
Першим філософом вважають Фалеса Мілетського (ок. 624-546 рр. до н. е.), для якого цієї первоматерией є вода. Все складається з води і, оскільки архе мислиться живим і саморухливим, саме є живим (так зв. гілозоїзм.) Крім того, Фалес був математиком (теорема Фалеса) і астрономом (передбачив сонячне затемнення 585 р. до н. е..). Його учень Анаксимандр (ок. 611 - 546 рр. до н. е. ) визначає першопринцип більш абстрактно-як апейрон, тобто нескінченне безмежне і невизначене. З нього полярними парами виникають усі речі і в нього ж повертаються:"Речі знищуються в ті ж самі елементи, з яких вони виникли, згідно призначенню..."
У Анаксимена (ок. 585-525 рр. до н. е.) первісно також мислиться як речове: це повітря.Коли повітря ущільнюється, виникає холодне (напр., вода, земля, камінь), коли розріджується - тепле (вогонь). Тим самим він пояснює якісну визначеність кількісними процесами. Люди теж підпорядковані цьому принципу, оскільки і душа складається з повітря
Наступний мислитель цього періоду Геракліт Ефеський (приб. 544 - 483 рр. до н.е.) у своїх міркуваннях випереджає попередніх мислителів. Він визначає буття як щось змінне, суперечливе і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі (принцип "все тече"). Першопричина буття має бути рухомою та динамічною - це вогонь. Він трактує космос, космічне життя у формі єдиного світового процесу ритмічного спалахування і згасання вічно живого вогню, в якому ніщо не залишається незмінним, а постійно виникає і зникає, переходить з одного стану в інший.
На території Південної Італії розвиваються дві філософські школи - піфагорейська і елейська. Піфагорейська школа була утворена у 533 році Піфагором (570 - приб. 500 рр. до н.е.). На питання: "Що є початком всього?", Піфагор відповідає: все є число. Число Піфагором мислиться не є чимось абстрактно-поняттєвим, а конкретним (лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури).
Емпедокл (приб. 490-430 рр до н.е.) вважав буття вічним, незнищуваним, непорушним. Однак він намагався пояснити процеси, що відбуваються в світу через взаємодію чотирьох елементів (вогню, повітря, води, землі) та двох протилежних космічних сил - Любові і Ворожнечи: Любов забезпечує єднання всього, а Ворожнеча спричиняє до роз'єднання. Взаємна дія цих сил є вічним процесом, що визначає весь космічний ритм буття
- мілетська школа – зачинатель античної філософії. Виробила різні варіанти «архе»: вода в основоположника школи, водночас філософа і математика Фалеса, апейрон (те невидиме начало, що передує чотирьом стихіям – воді, землі, повітрі і вогню – і з яких виникає все, що є у світі) у його учня Анаксімандра та повітря вже в учня цього мислителя і останнього представника школи Анаксімена;
- піфагорійська школа – зачинатель Піфагор, проголосив, що «архе» – число (власне «скільки» чогось лежить в основі якогось об’єкта, речі, предмета). Число – основа порядку, «міра» (межа, демаркаційна лінія, яку не можна переходити) можливого і неможливого, допустимого і недопустимого тощо;
- елеатська школа – зачинатель Ксенофан, відомий тим, що спочатку намагався розробити свою власну версію «архе»-землі, а потім закликав зупинити процес урізноманітнення зазначеного поняття, (оскільки це нівелює його суть), прийнявши за «архе» Бога як чистий розум (Логос), що, на відміну від олімпійських Богів, не має тілесної основи. Його послідовник Парменід проголосив остаточним варіантом «архе», що виключає його подальше урізноманітнення, – буття як те, що є, існує, на відміну від того, чого нема, не існує. Зенон, останній представник школи, закликавши, щоб філософи не просто висловлювали свою думку, але й доводили її, закріпив статус «архе»-буття спробами логічного доведення неподільності буття;
- Геракліт – теоретик вчення про «архе»-вогонь як не просто початок усього, що є у світі, але й себе самого. Вогонь має два режими роботи – спалахування і згасання. Вогонь – не просто одна з природних стихій, він космічний Логос – одвічне розумне первоначало Космосу, що забезпечує його гармонію, порядок. Тому він спалює тільки все віджиле, непотрібне, тим самим створюючи основу, матерію для виникнення нового;
- атомісти – школа, яка проголосила, що «архе» – атом – найменша неподільна частинка, вічна і незнищенна. Атоми існують не самі по собі, а рухаючись у порожнечі (отже порожнеча таке ж «архе», як і атоми). Теоретики атомізму – Левкіпп і Демокріт, а його попередники – Емпедокл і Анаксагор.
Ці школи, зазвичай, формувалися як розмова, діалог одних учень з іншими, як широка філософська дискусія, що закладала бінарні межі філософської рефлексії – «архе» одне чи багато, воно подільне чи ні, людина може його осягнути чи не може і т. д.
16. Еволюція марксизму на Заході та в Росії
Уже в ході свого виникнення марксизм оволодів мільйонами умів у різних країнах світу. Були й ті, хто прагнув його застосувати чи розвивати. Серед них і учні К.Маркса та Ф.Енгельса - Й.Діоген, П.Лафарг, у працях яких, щоправда, допущено чимало помилок.
Багато уваги пропаганді марксизму надавав теоретик німецької соціал-демократії К. Каутський. Хоча він і погоджувався з основними положеннями марксизму, все ж виступав проти ідей революційного насильства, віддаючи перевагу мирним методам боротьби за соціалізм. Вважав, що теорію соціалізму слід поєднувати не лише з діалектичним матеріалізмом, а й іншими філософськими вченнями.
Е.Бернштейн наполягав на неможливості "позитивного" формулювання соціалістичного вчення Маркса, оскільки воно, на його думку, не є звичайною наукою. Він відносив ідею соціалізму до "регулятивних", а соціалізм не вважав реальним суспільним ладом. Сама ж ідея соціалізму виступала для нього певним морально-етичним ідеалом. Тому, пролетаріат може лише наближатися до соціалізму і ніколи не досягне його реально.
Багато уваги приділяли аналізу марксистської філософії М. Бердяєв і угорський марксист Д Лукач, найбільш зосереджуючись на його екзистенційно-гуманістичних аспектах.
Марксистська філософія привернула до себе увагу й Е.Фромма, Г.Маркузе та ін. Перший вважав, що вона зазнала найбільших спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності. В більшості праць провідною ідеєю є те, що нібито головним мотивом людської діяльності Маркс вважав прагнення людини до задоволення матеріальних вимог, що начебто Маркс не виявляв свого інтересу до індивіда і не розумів духовних потреб людини. Насправді ж, вважав Фромм, мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, звільненні її від економічної залежності, відновленні її особистісної цілісності, яка могла б перебувати в єдності з природою та іншими людьми. Загалом, вважає Фромм, філософія марксизму - це духовний екзистенціалізм.
На початку 50-х років XX ст. група хорватських філософів, що гуртувалася навколо журналу "Праксіс", проголосила філософію марксизму ненауковою. Вони не визнавали й діалектику природи, активно-творчу функцію свідомості, визначальну роль матеріального базису суспільства щодо духовних явищ. Вбачалася суперечність і між детермінізмом та свободою.
Менше уваги зарубіжні філософи надавали питанням перетворення В дійсність суспільного ідеалу - комунізму. "Позитивістські" деформації марксового гуманізму вони пов'язують не лише з іменем Енгельса, а й з іменами радянських комуністів, які, за словами Фромма, привласнили собі марксистську теорію і спробували переконати світ у тому, що лише вони у своїй теорії та практиці є послідовниками Маркса, хоча насправді все якраз навпаки1.
Першим російським марксистом є Г. В. Плеханов (1856 – 1918). («До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «До питання про роль особистості в історії», « історія російської суспільної думки»). Вважав, що у філософії марксизму соціалізм став науковою теорією. Створена Плехановим модель історичного матеріалізму істотно відрізнялася від марксистської. Схилявся до точки зору, що рушійною силою революції виступають не стільки економічні, скільки моральні відносини, що вводяться в суспільство вождями народних мас.
Теоретичні праці Плеханова з історії філософії, соціології, естетики залишили помітний слід у подальшому розвитку діалектико-матеріалістичного вчення.
Новий етап в історії марксизму в Росії пов'язаний з ім'ям пл. Леніна (1870 – 1924).
Ленін рішуче виступав проти догматизації марксизму, обожнювання імен Маркса і Енгельса; він навіть вказував на їхні помилки.
Сфера його інтересів – теорія й практика політичної діяльності, теорія державного устрою, революція як соціальна технологія. Ленін багато в чому сприйняв «пізніше» напрямок розвитку марксизму, де основними є такі поняття, як «диктатура пролетаріату», «руйнування старого суспільства», «знищення приватної власності», «революційне насильство», «завоювання влади» і т. д. Соціальна філософія набувала відверто політизований характер, з яскраво вираженою орієнтацією на насильство як «повивальную бабку історії».
У галузі філософії Ленін істотно збагатив концепцію матеріалізму, обгрунтував теорію відображення, зробив методологічний аналіз взаємозв'язку природознавства і філософії. Його інтерес до проблем діалектики був пов'язаний з практикою, політикою. Він доводив, що практика вища за теорію і є критерієм істини.
Наступний етап - це післяжовтневий період, що тривав до 90-х років XX століття. На цьому етапі ідея партійності філософії отримала подальший розвиток. Сталася повна відмова від творчого підходу, філософія марксизму була перетворена в догму - в збірник цитат. І це незважаючи на те, що в науці відбулися великі відкриття, багато що змінилося і в житті суспільства. Гонінням (під виглядом боротьби за чистоту марксистської філософії) піддаються теорія відносності, генетика та кібернетика. Боротьба проти ідеалізму зводиться в ранг державної політики. Будь-яка спроба сказати своє слово розглядається як ревізія марксизму. По суті, філософське життя в країні завмерло. Творче вчення перетворилося на свою протилежність - в набір спрощених, примітивних міркувань, що коментують думки К. Маркса і Ф. Енгельса без урахування нових умов. Монополія на філософські вислови була віддана окремим особистостям, які виконували соціально-політичне замовлення.
17. Філософські ідеї в українській літературі XIX ст.: Т.Г.Шевченко, І.Франко, Л.Українки.
І.Я.Франко розробляє тему праці, трудової моралі у літ-рі, ставлячи в центр своєї філософії людину. Головний закон людяності у формуванні Франка: неробство – зло, праця – добро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, все-ляти в неї почуття гідності і правди. Але жити лише для праці неможливо, вважав Франко. У його творчості по-стійно виступають дві взаємозалежні сили: це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Його філ.поглядам притамана діалектико-матеріалістична оцінка.
Філ. Франка породжує досить важ-ливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і дум-ках, а тому в сфері духу панує найдо-рожча різноманітність, яка робить людей несхожими, цікавими і дає людям основу для єдності, братерства і любові.
Філ. Франка – це яскраве втілення філ. укр.духу початку ХХ ст.
Леся Українка в своїх працях розвивала діалектичний погляд на сусп., природні процеси. Поезія Л.Українки має велике світоглядне значення, а також її роздуми над долею укр. нар. Письменниця закликала укр. громадкість збудитись від інертності, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скраби людства.
Леся Українка не тільки велика письменниця і видатний громадсько-політичний діяч, але також визначний мислитель, непримиренний борець проти ідеологічної реакції, представник прогресивної філософської думки України. Філософсько-естетичні погляди Лесі Українки, як Т весь її світогляд в цілому, зазнали істотних змін і складалися в умовах зростання революційного, зокрема пролетарського визвольного руху.Характерною особливістю філософсько-естетичних поглядів Лесі Українки є те, що вони базувались на вивченні конкретної історичної дійсності, на критично переробленій філософській і естетичній думці попередніх періодів.
Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Т.Г.Шевченка - видатного українського поета, художника, мислителя, революційного демократа, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.
Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар".
18. Філософія мілетської школи
Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) — (давньогрецька) філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, одному з міст Іонії, у першій половині VI ст. до н.е. Представлена Фалесом, Анаксимандром й Анаксименом.
Натурфілософія стала першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика. Вона вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це суще вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.
У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу й розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксимена — повітря, у Анаксимандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.
Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном. Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».
19. Розвиток філософських ідей в Україні. Роль перших навчальних закладів в розвитку української культури та філософії.
Видатний український філософ Г. С. Сковорода (1722—1794) був вихованцем Києво-Могилянської академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.
Г. Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.
Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.
Філософські ідеї Тараса Шевченка
Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає! шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар) народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених.
1 2 3 4 5 6 7