11. Позитивізм, його еволюція.
В сучасному філософському світі значення слова "позитивізм" розкривається багатозначно. Їм означають вчення фундатора позитивізму Огюста Конта, сукупність концепцій, розроблених Контом, Спенсером, Міллем і всі позитивістські концепції XIX-XX вв., а також особливий метод наукового пізнання.
Найбільш істотним в позитивізмі є те, що він, будучи різновидом емпіризму, прагне звести наукові знання тільки до безпосередніх, емпіричних знань, що почуттєво сприймаються. Не випадково виникнення позитивізму і відродження його традицій відноситься до періоду бурхливого розвитку природних наук.
Позитивізм (лати. positivus - позитивний) як головна проблема розглядає питання про взаємовідношення філософії і науки. Головна теза позитивізму складається в тому, що справжнє (позитивне) знання про дійсність може бути отримане тільки лише конкретними, спеціальними науками.
У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень, тощо.
В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.
Перший позитивізм
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Мілл, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.
Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.
Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.
Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.
Другий позитивізм, емпіріокритицизм
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третій позитивізм, неопозитивізм
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.
Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Казімеж Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);
Постпозитивізм
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.
12. Антична філософія. Загальна характеристика
Антична (від латинського слова "antuquus" - давній, старий, древній) філософія - це та філософська думка, що виникла і розвивалася в державах Середземного моря - в рамках Греції і Римської імперії - з кінця 7 сторіччя до нашої ери до 6 сторіччя нашої ери.
Антична філософія виникла і сформувалася спочатку в Древній Греції, що на зорі людської історії з'явилася ще на початку другого тисячоріччя до нашої ери - в епоху бронзового віку. За півтори тисячі років Греція пройшла величезний історичний шлях: від варварства - до цивілізації, від родоплемінних об'єднання - до державного устрою всього грецького народу, і вже в 8 сторіччі до нашої ери стала найбільш розвиненою і передовою - і в політичному, і в економічному, і в культурному відношеннях - державою того часу. І за увесь цей час як у суспільстві, так і свідомості окремих греків єдиним світоглядом був світогляд релігійний.
Існують декілька варіантів періодизації античної філософії. Згідно одному з них, виокремлюється чотири наступних періоди.
1) Докласичний (або досократичний) етап – період зародження (передфілософія) та виокремлення філософії з міфологічного світогляду (VII – V ст. до н.е.).
2) Класичний (або сократичний) етап – період зрілості античної філософії та її переорієнтації з натурфілософських на гносєологічні і антропологічні проблеми (V – IV ст. до н.е.).
3) Елліністична філософія – розповсюдження грецької філософії на Схід, приоритет етичної проблематики (ІІІ – I ст. до н.е.).
4) Римська філософія – вплив стоїцизма, неоплатонізма та виникнення християнства (І – VI ст. н.е.).
Кінцем античної філософії вважається 529 рік н.е., коли римський імператор Юстініан закриває останню платонівську Академію. Розглянемо детальніше зміст кожного з названих етапів.
Частіше за все під античною філософію розуміється сукупність філософських вчень, які розвивалися в давньогрецькому та давньримському суспільствах, починаючи з кінця VII ст. до н.е. і закінчуючи VI ст. н.е.
Наскрізною рисою античної філософії цілком слушно вважається космоцентризм, оскільки у давньгрецьких мислителів природа (космос) розумілася в якості чуттєво-матеріального абсолюту, підпорядкованій розуму доцільності, що вічно перебуває у стані постійного оновлення. При цьому людина розглядався не як щось зовнішнє і протилежне природі, а як невід’ємне і однорідне з нею. Така космосмоцентрична настанова обумовила приоритет натурфілософських міркувань, особливо на ранніх етапах античної філософії.
Важливим моментом античної філософії був також пантеїзм, який випливає з природи Космоса, що об’єктивно і чуттєво сприймається. Якщо існує абсолютний Космос, то цей Космос є бог. Античні боги – це порядок цього світу, це закони природи, які всім керують і все впорядковують.
На зміст своєрідної античної філософії значно вплинув, по-перше, унікальний полісний устрій суспільного життя стародавніх греків, який (завдяки винесення рабів за межі власне соціальної структури поліса) стимулював розвиток демократичного спілкування, ораторського мистецтва, основ психологічного та політичного знання. На відміну від Стародавнього Сходу, де тиранія обумовлювала свободу одного – тирана, в елінських містах-державах створилися більш сприятливі умови для розвитку торгівлі, ремесла, культури, мистецтва, для вільної і критичної думки.
По-друге, джерелом античної філософії слід вважати міфологічний світогляд, який поступово розкладався на раціональну (наукову) та ірраціональну (релігійну) складові. Філософія протиставляла міфології космологічну концепцію, що відмовлялася від будь-яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обгрунтування висунутих положень. Наскрізь міфологічною була антична передфілософія, що репрезентована, насамперед, Гомером («Іліада», «Одисея») і Гесіодом («Теоронія», «Труди і дні»), але поступово філософія все більше і більше тяжіла до науки, відходячи від міфології.
По-третє, виникнення античної філософії відбувалося під впливом відповідних вчень Близького і Середнього Сходу, де математика, астрономія, медицина, механіка та інші науки сформувалися раніше за греків. Зокрема, важливою умовою гнучкості і «переливу» філософських понять був алфавіт, який греки запозичили у фінікійців.
13. Філософія марксизму. Проблема відчуження
Марксизм - одна з небагатьох спроб в історії людства дати цілісне розуміння об’єктивного світу та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв’язок матеріального і духовного світів, об’єктивного і суб’єктивного, природи і суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення.
Філософія марксизму - це діалектичний матеріалізм. Революційна теорія взяла на озброєння революційний діалектичний метод, відповідно до якого все у світі піддається зміні і розвитку. В матеріалістичній діалектиці джерелом розвитку світу є не дух, ідея (як було представлено в класичному ідеалізмі), а сам світ, реальні протиріччя, які об'єктивно існують у ньому. Саморозвиток світу є причиною розвитку пізнання, духу, а не навпаки. Таким чином, виключивши ідею творця, деміурга, а також думку про зовнішнє першоджерело розвитку світу Маркс і Енгельс відобразили об'єктивний світ (матерію) як саморухомий процес, перебороли метафізичний, механічний характер матеріалізму і створили нову історичну форму матеріалізму - діалектичний матеріалізм.
Ідея революційної зміни світу дозволила по новому представити процес пізнання. Активність суб'єкта в пізнанні розуміється не як теоретична, а, насамперед, як практична активність. Людина пізнає об'єкт, включаючи його в сферу своєї практичної життєдіяльності і у практиці доводить істинність, об'єктивність свого пізнання. Раніше пізнання і практика розглядалися як два різнопланових, протилежних роду діяльності. Об'єднавши їх, ввівши категорію "практика" у гносеологію Маркс і Енгельс представили нове діалектико-матеріалістичне трактування основних протиріч процесу пізнання (докладніше про це в темі "Гносеологічні проблеми у філософії").
К. Марксом і Ф. Енгельсом уперше було здійснене матеріалістичне пояснення історії, відповідно до якого дійсні причини історичного розвитку лежать не в сфері духу, держави, права, моралі, а в сфері реальної практичної життєдіяльності людей. Якщо у Гегеля історія представлена як процес саморозвитку і самопізнання світового духу, то в марксизмі розвиток суспільства - це природничо-історичний (тобто, той, який відбувається по об'єктивних законах) процес зміни способів виробництва або суспільно-економічних формацій. Ще в одній з ранніх своїх робіт "До критики гегелівської філософії права" К. Маркс доходить висновку; то не держава визначає громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство (тобто сукупність живих людських індивідуумів, їх практична діяльність) визначає державу, тобто економіка в остаточному підсумку визначає політику.
Суспільний прогрес, зміст і мета історії трактується в марксизмі як процес присвоєння людиною власної справжньої людської сутності в результаті приречення всіх форм відчуження1 цієї сутності. Якщо Гегель знищення відчуження трактує як духовний акт, який здійснює філософ (уособлення універсального розуму); Фейербах корінь зла бачить у релігійному відчуженні, то Маркс головним видом відчуження вважає відчуження праці. Комуністичний ідеал в марксизмі - це знищення відчуження, тобто перетворення праці в процес вільної, творчої самореалізації людини. Знищення приватної власності К. Маркс вважав за необхідною, але не достатньою умовою руху до комунізму. Із революційно-практичної позиції трактується і сутність самої філософії. Філософія, згідно Марксу, приходить у цей світ не для чистого споглядання, а для зміни, перетворення його.
Згідно Марксу, відчуження є станом війни людини зі своєю власною сутністю, з продуктами власної праці і з іншими індивідами. Людина за своєю природою є homo faber (людина продукує). Сутність його реалізується у праці, спільної творчої діяльності, за допомогою якої люди перетворять навколишній світ. У процесі виробництва створюються матеріальні предмети, що втілюють властиве людині творчий початок і опредмечивающих його сутність. Відчуження має місце тоді, коли в ході власного опредмечивания людина перестає впізнавати себе в своєму продукті. Останній перетворюється на чужий, "не свій", стає чимось протистояли своєму творцеві в якості незалежної сили. Опредмечивание, або об'ектівірованіе, людиною своїх задумів супроводжується відчуженням у всякому суспільстві з антагоністичними класами. Однак капіталізм з особливою силою спотворює і перекручує процес об'ектівірованія і перетворює нормальне опредмечивание людиною самої себе в своїх творіннях в особливо деструктивне відчуження.
В основі всіх форм відчуження лежить, за Марксом, відчуження праці. Ще в ранній своїй роботі К. Маркс перейматиметься питанням, у чому ж полягає відчуження праці? По-перше, в тому, що праця є для робочого чимось зовнішнім, не належить до його сутності; у своїй праці робітник не стверджує себе, а заперечує, відчуває себе не щасливим, а нещасним, що не розгортає вільно свою фізичну і духовну енергію, а виснажує свою фізичну природу і руйнує свій дух. Тому робітник тільки поза праці відчуває себе самим собою, а в процесі праці він відчуває себе відірваним від самого себе. У себе він тоді, коли не працює, а коли працює, він вже не у себе. У силу цього праця його не добровільну, а вимушений. Це - примусова праця. Він - не задоволення потреби в праці, а тільки засіб для задоволення інших потреб, ніж потреба в праці. Відчуженість праці ясно позначається в тому, що, як тільки припиняється фізичне чи інше примус до праці, від праці біжать, як від чуми. Зовнішній працю, в процесі якого людина сама себе відчужує, є принесення себе в жертву, самокатування. І нарешті, зовнішній характер праці виявляється для робочого і в тому, що ця праця належить не йому, а іншому, і сам він у процесі праці належить не собі, а іншому.
14. Філософські ідеї Ф. Бекона. Його індуктивний метод
Родоначальником нового підходу до Науки вважається видатний англійський політичний діяч і філософ Френсіс Бекон (1561-1626 рр.), який у власному трактаті «Новий Органон» різко виступав проти схоластики з її споглядальними судженнями, (органон — метод, засіб пізнання) на противагу старому органону Арістотеля, вихолощеному середньовічною схоластикою.
Бекон критикував різні вигадки, марновірства, фальшиві авторитети, які заважали розвитку науки, ним розроблені основні положення індуктивного методу дослідження, саме йому належить крилате гасло: «знання — сила», що вже на протязі трьох століть є символом науки. .Знання, наука, збільшили владу людини над природою. В суспільстві майбутнього Бекон пророкував широке використання машин та механізмів, наукоємких технологій. Наука, на думку філософа, не може служити ли'ше цілям обгрунтування буття Бога, чи бути знанням заради знання. Мета науки — винаходи й відкриття, які повинні задовольняти потреби і покращувати життя людей.
Для побудови філософської системи Ф.Бекон використував дві методики: критичну й позитивну. Критична частина філософської системи Бекона направлена на викриття причин людських помилок і відповідно на формулювання рекомендацій по їх подоланню. Це завдання вирішувалось двома напрямками: вченням про примари (ідоли) таї критикою схоластичного методу пізнання.
, Головною перепоною на шляху пізнання природи Бекон вважав засміченість свідомості людей так званими примарами — викривленими образами дійсності, хибними уявленнями і поняттями. Він конкретизував чотири види «примар», ідолів, чи завад, з якими людство повинно змагатись: 1. Примари роду; 2. Примари печери; 3. Примари ринку; 4. Примари театру.
1. Примари роду мають підстави у власній природі людини, в племені, або у самому роді людському. Ці примари невід'ємно присутні людському пізнанню, якому властиво «домішувати до природи речейвласну природу», через що речі постають «у викривленому й спотвореному вигляді», тобто відбувається антропоморфізація речей,
2. Примири печери (вертепу), це помилки окремої людини, або групи людей, поєднаних «малим світом», «печерою» індивіда або групи. Примарами печери Бекон вважав викривлені уяви про дійсність, пов'язані з суб'єктивністю сприйняття оточуючого світу. У кожної людини є своя печера, свій суб'єктивний внутрішній світ, що має відбиток на всіх судженнях про речі, процеси дійсності. Нездатність людини вийти за межі власного суб'єктивізму є причиною даного виду помилок.
3. Примари ринку, або майдану, характеризуються Беконом наявністю хибних уяв, що виникають в наслідок невідповідного використання слів, тобто вони виходять з взаємного спілкування людей. Використовування одних й тих же слів в різних значеннях відволікає від адекватного розуміння і пізнання природи. Примарами майданів Бекон Іменує їх ще й тому, що в середньовічних містах схоластичні дебати з приводу таких об'єктів, як, наприклад, скільки чортів може розміститись на кінчику голки — відбувались у людних місцях, на базарі, на майданах.
4. Примари театру поселенці душ людських з різних догматів філософії, а також з хибних доказів. До цієї категорії Бекон відносить викривлені уяви про світ, некритично залучені з різних філософських систем. Кожна філософська система це розіграна перед людьми драма, або комедія, що відтворювала штучні ситуації, які не варто використовувати в якості посібників для життя.
Головним кроком в реформі науки, що пропонується Беконом, повинне бути вдосконалення методів узагальнення, створення нової концепції індукції. Дослідно-індуктивний метод Бекона перебував в поступовому утворенні нових понять шляхом тлумачення фактів і явищ природи. Тільки за допомогою такого методу, на думку Бекона, можливо відкрити нові істини, а не топтатися на місці. Не відкидаючи дедукцію, Бекон так визначав відмінність і особливості цих двох методів пізнання: «Два шляхи існують і можуть існувати для відкриття істини. Один здіймається від відчуттів і частковості до найбільш загальних аксіом, і, йдучи від цих основ і їх непохитної істинності, обговорює і відкриває середні аксіоми. Цим шляхом і користуються нині. Інший же шлях виводить аксіоми з відчуттів і частковості, підіймаючись безперервно і поступово, поки нарешті не приходить до найбільш загальних аксіом. Це шлях істинний, але не перевірений».
Хоч проблема індукції і раніше ставилася філософами, що передували, тільки у Бекона вона придбаває очолююче значення і виступає першорядним засобом пізнання природи. У противагу індукції через простий перелік, поширеної в той час, він висуває на передній план істинну, з його слів, індукцію, що дає нові висновки, що отримуються на основі не стільки внаслідок спостереження підтверджуючих фактів, скільки внаслідок вивчення явищ, що суперечать доводжуваному положенню. Один-єдиний випадок здатний спростувати необдумане узагальнення. Зневага до так званих негативних інстанцій, по Бекону, - головна причина помилок, забобонів, забобонів.
У індуктивний метод Бекона необхідними етапами входить збирання фактів, їх систематизація. Бекон висунув ідею складання трьох таблиць дослідження - таблиці присутності, відсутності і проміжних рівнів. Якщо, використовуючи любимий Беконом приклад, хтось хоче знайти форму тепла, то він збирає в першій таблиці різні випадки тепла, прагнучи відсіяти все те, що не має загального, т. е. те, що є, коли тепло присутнє. У другій таблиці він збирає разом випадки, які подібні випадкам в першій, але які не володіють теплом.
Наприклад, в першій таблиці можуть бути перераховані промені сонця, які створюють тепло, у другу - включатися такі речі, як промені, вихідні від місяця або зірок, які не створюють тепла. На цій основі можна відсіяти всі ті речі, які наличествуют, коли тепло присутнє.
Нарешті, в третій таблиці збирають випадки, в яких тепло присутнє в різній мірі. Використовуючи ці три таблиці разом, ми можемо, згідно Бекону, з'ясувати причину, яка лежить в основі тепла, а саме - по думці Бекона - рух. У цьому виявляється принцип дослідження загальних властивостей явищ, їх аналіз.
1 2 3 4 5 6 7