1   2   3   4   5   6   7
Ім'я файлу: філософія.docx
Розширення: docx
Розмір: 133кб.
Дата: 22.03.2020
скачати

М. Костомаров (1817 – 1885) – видатний історик, етнограф та громадський діяч. У своїх книгах та статтях М. Костомаров проаналізував основні риси української духовності та порівняв її з духовністю російською. Відштовхуючись від цього, він дійшов до висновку, що український народ має свої, самобутні етнопсихологічні характеристики (етнос – означає народ), які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського. В українського народу трагічна історія, але Костомаров був впевнений, що український народ неминуче відродиться як самобутній національний етнос.

П. Юркевич (1827 – 1874) – видатний український філософ, що широко відомий, перш за все, своєю „філософією серця”. За Юркевичем, в серці людини (у духовному розумінні цього слова) міститься найглибша основа людського існування та джерело її етичних переконань. Розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Індивідуальність людської особи один лише розум (без серця) не здатен відобразити, бо він формує думки через узагальнення і не знає індивідуального, неповторного. Серце, коли знання укорінюється у ньому, надає людському пізнанню шуканої цілісності. Серце рятує людське пізнання від крайнощів західного раціоналізму. Цілісність пізнання відновлюється через відкриття духовної перспективи, що у нескінченній глибині веде до Бога.

М. Драгоманов (1841 – 1895) – український історик, мислитель, громадський діяч. Відстоював ідею безупинного людського прогресу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинутих осіб. Національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії та свободи. Був впевнений, що можливості людського розуму та наукового пізнання потенційно безмежні. Істина, на його думку, лежить у раціональній площині. Як український патріот, М. Драгоманов закликав до піднесення національної самосвідомості, запорукою чого є національна освіта та розвиток культури.

І. Франко (1856 – 1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Основою світогляду І. Франка був матеріалізм. В основі всього сущого, як відзначав Франко, лежить матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. Франко писав: “В дійсності, в природі все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”. Природа створила людину з її високою організацією. Свідомість – результат поступового та складного розвитку матерії.

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали називати Могилянською. Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я.

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобом пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні.

20. Природа пізнання. Роль потреб у пізнанні.

Пізнання-процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним в теорії пізнання є питання про ставлення знання про світ до власне світу, чи здатна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Можливість пізнання укладена в такому загальному властивості матерії, як властивість відображення. Перетворюється це можливість у дійсність в результаті складного і тривалого процесу виникнення і розвитку свідомості людини, здатної адекватно відображати об'єктивний світ виявляти його закономірності.

У свідомості пізнає суб'єкта формується образ досліджуваного об'єкта. Його ідеальний характер не можна до кінця зрозуміти, залишаючись в межах розгляду тільки структури внутрішньомозкових, нейродинамічних процесів. Громадська природа практичної діяльності людини-ось той специфічний фактор, який викликає до життя ідеальне, психічне вищого» постживотного " порядку. Вченими вже давно встановлено, що чим вище істота піднялося по сходах еволюції, тим менше форми його життєдіяльності заздалегідь визначаються будовою нервових вузлів, тим більше «ступенів свободи» знаходить організм в плані індивідуально - прижиттєвої пристосувальною активності. І людина як вища щабель цієї еволюції може існувати не інакше, як тільки завдяки використанню пізнання як соціальної форми відображення; є посредствующим ланкою його громадської діяльності.

Процес відображення:

1. Відбивається первинно, а його відображення, тобто образ — вдруге. Ставлення між об'єктом пізнання і чином являє собою відношення між оригіналом і» віртуальної " копією. Наші знання є як би фотознімком з дійсності, але ідеальним, позбавленим будь-якої предметності.

2. Свідомість людини, відображаючи об'єктивний світ, здатне давати вірні уявлення про нього.

3. Образ суб'єктивний за формою, носієм, але об'єктивний за змістом. Суб'єктивність образу обумовлена тим, що він є продуктом складних фізіологічних і психічних процесів, а об'єктивність — змісту пізнаваного об'єкта. Слід, однак, мати на увазі, що в об'єктивний зміст гносеологічного образу можуть проникати суб'єктивні моменти (шукання, домислювання, фантазії тощо), що може призвести до суб'єктивізму в пізнанні.

4. Відображення - це не пасивне споглядання, а активний творчий процес формування знань на основі практичної взаємодії суб'єкта пізнання і його об'єкта. Активність суб'єкта виявляється, по-перше, у поступовому проникненні в сутність пізнаваного об'єкта і, по-друге, у так званому «випереджаючому відображенні», тобто здатності людини передбачати результати своєї діяльності, «конструювати» у своїй свідомості образи передбачуваного результату діяльності.

21. Філософія Геракліта, його стихійна діалектика

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і туж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Ось судження філософа на цей рахунок: “ворогуюче з’єднується, те, що розходиться – складає чудову гармонію, і все відбувається через боротьбу”; і далі: “все відбувається через боротьбу і за необхідністю.

Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей. “Одне і теж у нас – живе і мертве, не спляче і спляче, молоде і старе. Бо це, що змінилось, є те, і навпаки, те, що змінилось, є це”.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

22. Суспільство як система. Співвідношення суспільства і природи.

Суспільство є системою, яка сама відтворюється. Самовідтворення є об'єктивною властивістю соціальної системи — хоча вона відтворюється через взаємодії людей, але цей процес не визначається бажаннями окремих людей.

Відтворюючи себе, суспільство не тільки зберігає свою цілісність, але й змінюється. Виникають нові структурні елементи, норми і цінності. Тобто самовідтворення це не самоповторення, а підтримання самоідентифікації суспільства, збереження загальних принципів його організації, якими воно відрізняється від усіх інших соціальних систем.

У філософській та соціологічній думках виділяють три різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механічне; системно-органічне; синтетичне (поєднує риси перших двох). Кожне з цих уявлень відрізняється від інших тим, що його представники переконані в тому, що суспільству одні системо утворювальні фактори властиві, а інші — ні.

Питання про співвідношення суспільства і природи в наші дні постає одним із найбільш болючих, оскільки саме в цьому питанні перед сучасним людством досить реально окреслилася перспектива загибелі. Оцінка сучасної ситуації взаємодії суспільства і природи вимагає виявлення основних аспектів цієї взаємодії через: з'ясовувати, що є спільного між сторонами взаємодії; що є між ними відмінного; як кожна із сторін впливає на іншу та реагує на зворотні впливи.Проте між суспільством і природою існують і суттєві відмінності. ФВ цілому можна сказати, що в межах суспільства природні процеси значною мірою втрачають свої якості, можуть суттєво змінюватись, міняти як характер, так і напрями своїх дій. Інколи це полають інакше: природні процеси відбуваються стихійно, в прямому поєднанні причин та наслідків - без попереднього замислу, а суспільні процеси відбуваються в умовах наявності свободи вибору, тобто вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням.

Спільне між суспільством та природою

суспільство виникає і функціонує всередині природно-космічного процесу, а тому природні явища не можуть не узгоджуватись із загальними законами останнього; в цьому плані суспільство постає продовженням природно-космічного процесу.

-суспільство, і природа існують реально, тобто вступають у зв'язки, діють та реагують на дії.

-між суспільством і природою відбувається постійний процес обміну речовиною, енергією та інформацією, що було би неможливим при відсутності між ними спільного.

• матеріал природних та суспільних явищ за вихідними складовими є однаковим, тобто ті ж самі атоми, елементарні частинки, енергетичні носії функціонують як в природі, так і в суспільстві.

Відмінності між суспільством та природою

• дії природних законів в межах суспільства втрачають свою однозначну імперативність, можуть тут або міняти спрямування своїх проявів, або взагалі блокуватися.

суспільні процеси орієнтуються на такі цінності, смисли та мотиви, які не мають натуралізованої форми виявлення.

- темпи зміни суспільних явищ значно перевищують зміни природи.

• в розвиненому суспільному процесі можуть створюватись і принципово нові матеріали, сполуки речовин, носії матеріальних властивостей та енергії.

23. Софісти. їх розуміння істини.

Софісти — давньогрецькі мудреці 5-4 століть до н. е., які були мандрівними експертами з різних предметів, включаючи ораторське мистецтво, граматику, етику,літературу, математику, та елементарну фізику. Вони не формували якусь певну школу, але мали певні спільні інтереси. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт,Продік, Гіппій, Лікофрон.

 Софісти вважали, якщо всі думають по-різному, то й істина в кожного своя, і уявлення про прекрасне й потворне в кожного своє, і взагалі всі поняття як філософії, так і моральності відносні.

Софісти вчили, що об'єктивний світ непізнаваний, тобто вони були першими агностиками. Агностики (від древньогрецьк. «а» – заперечення і «гносіс» – знання) вчать, що світ непізнаваний, що істини немає. Однак агностицизм софістів обмежений їхнім релятивізмом. Релятивізм – учення про те, що все у світі відносне. У гносеології ж як ученні про пізнання релятивізм означає, що істина відносна, що вона залежить від умов, від місця й часу, від обставин, від людини. Софісти вчили, що істина в кожного своя. Як кому здається, так воно і є. Тому софісти заперечували не істину, а об'єктивну істину. Вони визнавали лише суб'єктивну істину, точніше кажучи, істини. Ці істини віднесені не стільки до об'єкта, скільки до суб'єкта. Тому ми й кажемо, що агностицизм софістів був обмежений їхнім релятивізмом. Гносеологічний релятивізм софістів був доповнений релятивізмом моральним. Немає об'єктивного критерію добра і зла.

24. Цінності в структурі соціуму. Релігія у житті сучасного суспільства.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значимими орієнтирами діяльності суб'єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для  регулювання поведінки членів даного соціуму.

Суспільні цінності формуються поступово, через відбір певних видів поведінки і досвіду людей.. Підсумком і метою тривалого прищеплювання ціннісних якостей е формування людської психології, ментальності, способу життя членів у потрібному, характерному для даного типу суспільства напрямі.

Суб'єкт-об'єктна природа цінностей. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням суспільних потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішання, жарти, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.

Завдяки соціальним потребам людина в своїй життєдіяльності могла керуватись образом належного, потрібного, але ще наявне не існуючого співвідношення речей. Завдяки цьому цінності формували особливий світ духовного буття, що підносив людину над реальним. З розвитком суспільства і його структуруванням, поглибленням духовності людини, ускладнювалось і ціннісне світосприйняття, охоплюючи все нові потреби. Цінності допомагали людині будувати соціальне привабливий світ можливої дійсності, підносячи їх над буденністю. Ціннісні виміри давали змогу усвідомити дві площини реальності — ідеальну і реальну, співвідносячи їх, розглядаючи ідеальний світ як взірцевий щодо реального. Отже, суспільні цінності хоч і виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували ідеалізованих рис. Цим і пояснюється їхня складна двоїста суб'єкт-об'єктна природа.

Бурхливий розвиток світових релігій і поява багатьох нових релігійних течій на початку ХХI століття викликало неоднозначну реакцію в суспільстві, так як частина людей почала вітати відродження релігії, але інша частина суспільства висловлюється рішуче проти збільшення впливу релігійних конфесій на суспільство в цілому. Якщо характеризувати ставлення сучасного суспільства до релігії, то можна помітити деякі тенденції, які застосовуються практично до всіх країн:

- більш лояльне ставлення громадян до релігій, які вважаються традиційними для їх держави, і більш вороже - до нових течій і світових релігій, "конкуруючим" з традиційним віруванням;

- збільшення зацікавленості релігійними культами, які були поширені в далекому минулому, але вже майже забулися до недавнього часу (спроби відродити віру предків);

- виникнення і розвиток релігійних течій, які являють собою симбіоз певного напряму філософії і догм з однієї або відразу декількох релігій;

- швидке збільшення мусульманської частини суспільства в країнах, де ще кілька десятиліть ця релігія була не дуже поширена;

- спроби релігійних громад лобіювати свої права і інтереси на законодавчому рівні;

- протест проти зростання впливу релігії на суспільне життя

- поява течій, які протидіють збільшенню ролі релігії в житті держави.

Можна багато сперечатися про становище релігії в сучасному суспільстві. Однак однозначно оцінити її роль, можливості і перспективи просто неможливо. Весь досвід ХХ ст. показав неспроможність однобічних прогнозів щодо подальших доль релігії: або її неминучого і близького відмирання, або прийдешнього відродження колишньої могутності. Сьогодні очевидно, що релігія відіграє помітну роль в житті суспільства і що вона зазнає глибокі і незворотні зміни. На положення релігії в сучасному суспільстві вирішальну дію надають дві головні сили сучасності - наука і політика. Їх еволюція в сучасному суспільстві ведуть до неоднозначних для релігії наслідків: руйнуючи традиційні встановлення, вони часом і відкривають для неї і нові можливості.

1   2   3   4   5   6   7

скачати

© Усі права захищені
написати до нас