16.Переяславська рада.Березневі статті: умови і правове значення. Основним військово-політичним союзником Української держави протягом першого та другого етапів війни було Кримське ханство, однак постійна зрада хана ставала фатальною для реалізації державної ідеї. У цій ситуації поставала проблема пошуку нового союзника з метою розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави усіх етнічних українських земель.На його думку існувало два потенційних кандидата на цю роль – турецький султан та московський цар. Більшість старшини надавала перевагу союзу з Московією, що пояснюється кількома причинами:
- приналежність московського царя до православного віросповідання;
- наявність в історичній пам’яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів Київської Русі;
- відсутність у суспільстві антимосковських настроїв;
- близькість мови і культури;
- військово-політична слабкість Московського царства у порівнянні з Туреччиною.
Останнє давало надію на збереження Україною державної самостійності.Треба зазначити, що Московія з самого початку війни надавала козацькому війську допомогу продовольством, фуражем та сукном. Однак відкрито виступити на боці України московський цар Олексій Михайлович Романов не поспішав. Зазнавши тяжких втрат у війні з Річчю Посполитою, цар вважав за необхідне почекати та подивитися, як козаки й поляки виснажать один одного. Проте у 1653 р. під загрозою укладання союзу між Україною і Туреччиною і в результаті тривалих переговорів Олексій Романов скликав Земський собор. 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорізьке (офіційна назва Української держави) під “государеву високу руку” й оголосити війну Речі Посполитій.29 жовтня московське посольство на чолі з думним боярином Василем Бутурліним виїхало в Україну з метою юридичного оформлення військово-політичного союзу з гетьманом і старшиною. Така рішучість у діях Москви була викликана побоюванням московського царя щодо зближення України з Туреччиною та небажанням зміцнення Польщі у разі її перемоги. В грудні 1653 р. московське посольство зустрілося з гетьманом, старшиною та його полковниками в Переяславі, поблизу Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький після наради зі старшиною та полковниками, скликає Загальновійськову раду, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під протекторат царя. Далі переговори ледь не зайшли у глухий кут. Це було спричинено відмовою московської делегації приймати присягу на вірність Україні. Тільки усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами зберегти державність та довести війну до переможного кінця, змусили Б. Хмельницького погодитися на однобічну присягу цареві.Протягом січня-березня 1654 р. мешканці 177 населених пунктів приймали присягу московській делегації. Однак не завжди цей процес проходив без конфліктів. За різними причинами не склали присяги козаки Уманського та Брацлавського полків, київський митрополит Косов взагалі відмовився її приймати, в деяких селищах Полтавського та Кропивнянського полків побили представників царя, Чорнобильські міщани неохоче приймали присягу. До Москви доходили також свідчення про складення присяги українцями під чужими іменами. Незважаючи на вказані випадки, більшість населення України присягала з вірою, що союз з Москвою допоможе вирішити українські проблеми. Слід відзначити, що ані на Переяславській раді, ані на переговорах з московськими послами гетьман та старшина не отримали ніяких гарантій, були тільки усні обіцянки щодо підтвердження царем українських прав та вільностей. Задля юридичного оформлення військово-політичного союзу до Москви було відправлено українську делегацію на чолі з Генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею. На жаль, на переговорах Зарудний та Тетеря замість дотримання українських інтересів виторгували привілеї для себе. Цар подарував їм маєтки в Україні та затвердив замість 23 пунктів тільки 11 статей, а також видав “Жалувану грамоту.”Зазначені 11 статей в історії відомі як “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького”. На жаль, оригінал договору не зберігся, до нас дійшли тільки копії, тому угода була предметом частих суперечок учених.Щодо змісту “Березневих статей”, то вони передбачали збереження в Україні існуючої форми правління, й устрою інституцій державної влади, території, судочинства, армії в 60 тисяч реєстрових козаків, фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Суверенітет України частково обмежувався узгодженням кандидатури в Москві, контролем за внутрішньополітичною діяльністю (гетьман через посередництво Москви мав відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною), а також податки збиралися під контролем Москви і частина їх спрямовувалася до Москви. Московське царство у свою чергу зобов’язувалося захищати Україну від поляків, турок та татар. Таким чином, за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував угоду про встановлення протекторату, але, як вважають сучасні історики, за змістом передбачав створення конфедеративного союзу під верховенством Москви. Слід також акцентувати увагу на тому, що договір кваліфікувався як вічний, проте правова частина його була лише чинною на період гетьманування Б. Хмельницького. Кожний наступний гетьман укладав нові статті, які складалися з двох частин: перша – “Статті Богдана Хмельницького”; друга – “Нові статті” (додаткові). В історичній та юридичній літературі “Березневі статті” оцінюються по-різному. Причиною цього є, як вже зазначалося, втрата оригіналу та конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями стосовно статусу України. Деякі дослідники (переважно російські) вбачали в угоді повну чи неповну інкорпорацію України Росією або ж автономію України у складі Московського царства (В. Мякотин). Інші дослідники вважали, що угода 1654 року являє собою або реальну унію двох держав (М. Дьяконов) або персональну унію в особі московського царя Олексія Романова (В. Сергєєвич). Існує також думка, що статті є договором васалітету (М. Грушевський, І. Крип’якевич, Д. Дорошенко), згідно з яким сильніша сторона (московський цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи. Українці ж в обмін зобов’язувалися сплачувати цареві податки та надавати військову допомогу. Б. Галайчук вважає статті псевдопротекторатом, квазіпротекторатом. В. Липинський вказує на оформлення військового союзу двох держав, скріпленого протекцією московського царя. О. Оглоблин оцінює угоду як воєнно-політичний союз. Останнє тлумачення “Березневих статей” з’явилося у 1954 р. під час пишних святкувань трьохсотріччя Переяславської ради. У радянській історіографії було оголошено, що визвольна війна та підписання угоди стали кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз’єднання і саме возз’єднання цих двох народів було основною метою війни 1648-1657 рр., але це тлумачення не відповідає історичним фактам. Однак, незважаючи на невизначену оцінку угоди, Переяславська рада та “Березневі статті” були для України ані трагедією, ані гоньбою. Їх історичне значення полягало у наступному:
- статті засвідчили юридичне відокремлення й незалежності Війська Запорізького від Речі Посполитої;
- Росія юридично визнавала суверенітет України;
- перед Україною відкривалася перспектива довести війну з Польщею до переможного кінця і возз’єднати усі українські землі;
- для нащадків він був доказом суверенності України.
Водночас слід пам’ятати, що Московська держава проводила політику жорстокої централізації і мала на меті перетворити Україну в одну зі своїх провінцій. Тому відразу після підписання угоди цар почав обмежувати суверенітет України, відміняючи права і привілеї населення.
Отже, війна була обумовлена комплексом об’єктивних та суб'єктивних чинників і стала закономірним явищем в історії. Визвольна боротьба охопила усі соціальні верстви українського суспільства. Вони об’єдналися під гаслом “За православ’я”. Еволюція поглядів Б. Хмельницького щодо майбутнього статусу Війська Запорозького визначала динаміку та різновекторність зовнішньої політики.
17.Україна після смерті Б.Хмельницького.Гетьмани І.Виговський та Ю.Хмельницький. Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства – передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію. Хмельницький Юрій (бл. 1641 – після 1681) – гетьман України в 1657 р. та в 1659–1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започатковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового Переяславського договору з Росією, який істотно обмежував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем „Руського князівства” зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об’єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був позбавлений гетьманства і вбитий турками в м. Кам’янці. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. 60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як „доба Руїни”. Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації тодішньої української державності. У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Водночас Гадяцький договір передбачав повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях, відновлення кріпосницьких повинностей українського селянства. Крім того гетьманська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. А тому пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі. Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на те, що „чарівне ім’я Хмельницького” (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Ю. Хмельницький підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею”. Отже, другий період Української національної революції (вересень 1657 – червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву, наростання соціальних конфліктів та протистоянь, відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р., розмивання моральних норм у суспільному житті, тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства і розкол України на Правобережну та Лівобережну.
18.Андрусівське перемиря 1667р. «Вічний мир» та його наслідки для України. Андрусівське перемир'я – договір, укладений 30 січня 1667 р. в селищі Андрусів поблизу Смоленська між Річчю Посполитою і Московською державою про перемир’я на 13,5 року. Причини перемир'я: • Тривала війна спричинила великі людські втрати і виснажила матеріальні ресурси обох держав.• Річ Посполита і Московська держава були зацікавлені в примиренні, оскільки схилялися до союзу, спрямованого проти Османської імперії.
Зміст договору
• У складі Московської держави залишалася Лівобережна Україна, Сіверська земля за Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ.• За Річчю Посполитою закріплювалися Правобережна Україна, Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом.• Київ із прилеглими містечками на два роки залишався за Московською державою, а потім передавався Речі Посполитій.• Запорожжя передавалося під спільну владу обох держав та їх захист від татарських набігів.
Наслідки договору
• Санкціонував поділ земель між Річчю Посполитою і Московською державою виключно в їхніх інтересах.• Завдав тяжкого удару козацькій Україні, прирекаючи її на політичний занепад.• Став юридичною перешкодою на шляху до об’єднання Правобережного і Лівобережного гетьманатів.
6 травня 1686 р. був підписаний «Трактат про вічний мир» між Польщею та Московією, яким Україна — Гетьманщина розподілялася між цими двома державами. Перемови тривали упродовж семи тижнів, у них брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський (від Речі Посполитої) та начальник Посольського приказу князь Васілій Голіцин (від Московського царства). «Трактат…» складався з преамбули та 33 статей, а в його основі були домовленості Андрусівського перемир’я. Андрусівське перемир’я – договір між Московським царством і Річчю Посполитою від 30 січня 1667р., підписаний у с. Андрусове на Смоленщині, яким припинялася 13-річна польсько-московська війна і встановлювався мир на 13,5 років. Договором за Москвою залишалися Лівобережна Україна та Сіверщина; за Польщею - Правобережна Україна без Києва — його та околиці віддали московитам на 2 роки, хоча оговорювалося, що це може бути і назавжди. Запорозька Січ опинялася під владарюванням обох сторін договору. Таким чином, етнічна українська територія була розшматована між двома хижаками. Договір викликав украй негативну реакцію з боку українського козацтва. Згідно з «Трактатом про вічний мир», Московському царству мали належати Лівобережна Україна, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверщина зі Стародубом та Черніговом і Смоленськ. За відмову від претензій на Київ Річ Посполита отримала від Московщини компенсацію в сумі 146 тис. рублів. Польща дістала владу над Північною Київщиною, Волинню і Галичиною. Територія Південної Київщини, Брацлавщина (від містечка Стайки й далі річкою Тясмин, де розташовувалися Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин), дощенту спустошена нападами турків і татарів та поляків, — оголошувалася «пусткою», нейтральною смугою між Польщею та Московією. Поділля лишалося під Османською імперією до 1699 р., коли було приєднане до Речі Посполитої. Після підписання «Вічного миру» Московія скасувала угоди з Османською імперією та Кримським ханством і приєдналася до Священної ліги (створене 5 березня 1684 р. об’єднання християнських держав проти Османської імперії у Великій турецькій війні 1683—1699 рр.) Таким чином, «Вічний мир» 6 травня 1686 р. остаточно затвердив насильницький розподіл України між Польщею та Московщиною. Це створило великі перешкоди на шляху об’єднання українських земель і послабило український національно визвольний рух.
19.Гетьманування П.Дорошенка. Причини поразки укр національо-визвольної війни 1648-1676р. та її історичне значення. Гетьманами Правобережжя у добу так званої Великої Руїни (1663-1686 рр.) були П. Тетеря (1663-1665 рр.) П. Дорошенко(1665-1676 рр.), Ю. Хмельницький (1687-1691 рр) Тільки Петро Дорошенко поставив за мету об'єднати Україну і повернути незалежність. На жаль, здійснити цю мету без підтримки ззовні не вдалося, тому змушений був Дорошенко спиратися на допомогу Туреччини. Як наслідок розпочався конфлікт між гетьманом і запорожцями на чолі з І. Сірком, а також розгорнулася братовбивча громадянська війна. Ситуація ускладнювалася війною з Польщею. Все це приводить до розчарування народу, Правобережжя фактично перетворюється на пустелю (його грабують і поляки, і татари, і московські служилі люди, і турки). А Петро Дорошенко був змушений скласти булаву.
Основні причини поразки революції:
—відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї; гострі суперечності між окремими угрупованнями, що продовжували жорстку міжусобну боротьбу;
—переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними;
— зрада національних інтересів більшістю панівного стану передреволюційного українського суспільства, яка воювала проти власного народу за польські імперіалістичні інтереси;
—несформованість на початку революції національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва в 1648 p., призвело до залишення ворогові Західного регіону, а відтак породило проблему соборності Української держави;
—розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що стало на заваді об'єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;
—розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне й Правобережне) та Запорожжя, що істотно послабило національно-патріотичні сили і призвело до жорсткої міжусобної боротьби;
— ліквідація встановленої Б. Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади, запеклу боротьбу за булаву, всевладдя старшин на місцях;
—прорахунки (після смерті Б. Хмельницького) .урядів у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу і тим самим руйнували підвалини молодої держави;
—різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища козацької України;
— постійна агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, спрямована на ліквідацію самостійної Української держави.
Наслідки Національно-визвольної війни були трагічними:1)поділ українських земель між Російською імперією, Річчю Посполитою та Туреччиною; 2)величезні матеріальні та людські втрати. Руїна. Війна, яка почалася у 1648 р., мала яскраво виражений національно-визвольний характер, але її особливістю було переплетіння національно-визвольної боротьби з соціальною боротьбою, тобто це була боротьба не тільки за національне, але й за соціальне визволення. Починалося все як велике козацьке повстання, але не як звичайне. Лідером була видатна особистість, до того ж слід враховувати міжнародний резонанс повстання, яке вийшло за межі внутрішніх справ Речі Посполитої (союз з Кримським ханством та відносини з іншими державами). Влітку 1648 р розгортається широкомасштабна війна українського народу за національне і соціальне визволення під політичним проводом козацтва. Війна призвела до досить глибоких змін в розвитку українських земель: утворилася Українська держава і встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Це досить серйозні зміни, тому частина сучасних українських істориків, виходячи з того, що до корінних змін призводять революції, вважають події середини XVII ст. в Україні національною революцією. Окрім цього глибокі зміни відбулися в соціально-економічній сфері, де встановлювалася нова модель соціально-економічних відносин. Так, було ліквідоване магнатсько-шляхетське землеволодіння, особливо велике та середнє. Знищені фільварково-панщинна система господарювання і кріпацтво. Більшість земель перейшла у власність держави – Війська Запорізького. Затверджується козацька земельна власність, за природою - фермерського типу. Селяни, становище яких різко покращилося, дістають (обмежені) права власності на землю. Разом з тим збереглася база для відродження феодальних відносин.Зростало землеволодіння православних монастирів та церкви, частково збереглося землеволодіння шляхти, починає складатися гетьманське та старшинське землеволодіння.Також відбулися зміни і в соціальній структурі населення. Клас феодалів (світських землевласників – магнатів та шляхти) в Україні фактично було ліквідовано, дрібна шляхта залишилася, але її кількість різко зменшилася. Провідна роль у суспільстві перейшла до козацтва, особливо до козацької старшини, з якої формується нова політична еліта, новий панівний стан. Становище селян істотно поліпшилося, вони стали особисто вільними, дістали право вступу до козацького стану, а також право власності на землю. Зміцнився статус православного духовенства. В містах провідна роль перейшла до українського міщанства.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 20