«ПРИКЛАДОМ СВОЇХ ПРЕДКІВ…».
Станові суспільства європейських держав пізнього Середньовіччя та ранньомодерної доби подарували своєрідну модель репрезентації, яку історики назвали парламентаризмом. Народження й розвиток шляхетського стану, разом із домаганням своїх прав, демонструють той тип чи, краще сказати, феномен суспільного розвитку, що стає наріжним каменем європейської історії XIII–XVIII ст. Важко віднайти у європейській історії державу, де б не було представницького зібрання стану чи станів і яке не намагалося б з більшим або меншим успіхом впливати на ухвалення рішень. І що важливо, приклади діяльності предків і досі впливають на суспільні практики. Вісім століть тому, 15 червня 1215 року, англійські барони домоглись у короля Джона I гарантії своїх прав та свобод, що були закріплені у привілеї під назвою «Велика хартія вольностей» (Magna Сarta Libertatum, The Great Charter of the Liberties). В англійській історії цей акт став вирішальним у початку спільного – для короля і станів – управління країною. До повної перемоги останніх було ще дуже далеко, але самфакт, що король, суверенний та Богом обраний володар (за Середньовічними уявленнями про владу) погодився розглянути та задовольнити прохання станів, став поштовхом до того явища, яке ми називаємо парламентаризмом. У нашій частині Європи подібні явища з’являються майже в той самий час: у 1222 році угорські можновладці змусили свого короля Андраша II видати їм «Золоту буллу», що в подальшій історії Центрально-Східної Європи стала важливим елементом формування політичної культури спілкування підданих-шляхти зі своїми володарями. Парламентаризму на українських землях не пощастило: традиції Києво-Руської держави X–XII ст. не знайшли свого продовження в подальшу добу. Літописні тексти, що описують історії українських земель у цей час, вкрай мало згадують про інститут віча – нашого аналога зібрання вільних людей. Так само мало згадок про князівські з’їзди – снеми, що слугували своєрідною формою комунікації між представниками династії Рюриковичів протягом XI–XIII ст. Чи можна шукати певних проявів парламентаризму в середовищі галицького боярства в першій половині XIII ст.? Імовірно, так. Адже на сторінках Галицько-Волинського літопису тогочасні бояри дуже часто самі вирішують або безпосередньо впливають на вибір того, хто має бути володарем Галича. Парламентські практики, що сформувались як самостійне явище в XIV ст., не встигли викристалізовуватись у Руському королівстві в постійно діючу інституцію. Подальша історія українських земель пов’язана з історією країн, що успадкували володіння нащадків Романа Мстиславовича та Данила Романовича. Приклад Угорського королівства, а радше угорської шляхти, був швидко запозичений у Польському королівстві. Шляхта з українських воєводств, включившись у XV ст. у парламентське життя Польського королівства, дуже швидко засвоїла правила колективного спілкування з володарем. Коронні з’їзди та сейми стали місцем зустрічі з монархом, на яких колективніта індивідуальні справи вирішували шляхом діалогу. Сеймові ухвали, що від початку XVI ст. стали називатися конституціями, містять чимало партикулярних справ Руського, Подільського та Белзького воєводств. А сенатори й посли від цих територій стають агентами, що представляють та лобіюють інтереси регіональних шляхетських спільнот у короля на сеймах. У такий спосіб вони були втягнуті до інтриг між політичними угрупованнями, що змагалася за ласку короля або ж прагнули цілковито підпорядкувати його власній волі.
Важливою відмінністю сейму Польського королівства та Речі Посполитої була його станова обмеженість. На відміну від більшості подібних інституцій у європейських країнах, на сейм не було допущено міщанства, хоча б як обмеженого представництва найбільших міст. Досвід парламентарного спілкування поволі випрацював у шляхти українських воєводств стійке усвідомлення себе як одного з елементів політичного життя країни. Незгода шляхти Руського та Подільського воєводств у питанні екзекуції маєтків – а йшлося про повернення новозаставлених королівщин – призвела до колективного протесту та тиску на короля Сиґізмунда II Авґуста на варшавському сеймі 1563–1564 рр. Приєднання до них у 1569 р. братів-шляхти з Волинського, Київського та Брацлавського воєводств призвело до того, що на сеймах до третини послів і сенаторів представляли українські воєводства. І тут можна було б, взоруючись на представників Великого князівства Литовського, організуватися в окреме угруповання, котре б відстоювало інтереси українських воєводств як окремої частини РечіПосполитої. На жаль, це виявилося нездійсненним проектом, з огляду на відсутність у другій половині XVI ст. уявлення про спільне минуле й майбутнє. А коли в першій половині XVII ст. шляхта українських воєводств поволі почала дозрівати до цього кроку, то було вже запізно шукати місце для третього елемента в Речі Посполитій. Подальша історія, де яскравим прикладом може слугувати ідея Великого князівства Руського, запропонована та узгоджена на перемовинах у Гадячі 1658 р., виразно показала, що було вже запізно... Ця книжка далеко не вичерпує тематики парламентаризму на українських землях у пізньому Середньовіччі та ранньомодерному часі. І тут варто сказати про ще одну проблему: брак досліджень з історії парламентаризму. Скептичне ставлення Михайла Грушевського до шляхти й інституцій шляхетського самоврядування – сейму та сеймиків – призвели до того, що при огляді політичного та суспільного устрою XV – XVI ст. він схарактеризував цю тему досить побіжно. Втім, це не завадило йому написати дуже детальний огляд сеймів за 1550–1560-ті роки, де найбільшу увагу він приділив унійному сейму в Любліні 1569 р. До сьогодні це найповніше опрацювання тих подій. В українській історичній науці, попри окремі спроби, давно на часі є дослідження сеймів, сеймових конституцій, сеймових послів, сеймиків у контексті українського гранд-наративу. Звісно, це складне завдання вимагає належної компетенціїта чималих зусиль. Але його постання та бодай часткова реалізація дозволять цілком по-іншому подивитися на нашу історію в європейському контексті. Адже старі правові звичаї давньоруської держави, трансформовані та поєднані з традиціями тих державних утворень, до складу яких входили українські землі, стали основою суспільного життя на цій території в XIV–XVIII ст. Без подібних досліджень ми надто спрощено й неповно уявляємо та конструюємо нашу історію. Обмежившись хронологією та вибором тем розділів, автори цієї праці прагнули показати основні елементи парламентарного життя українських земель у зазначений час. Сподіваємось, що ця книжка стане корисною в подальшій роботі над історією парламентаризму та над студіями в періоді до 1648 р. Адже чого варті події сейму 1569 р. у Люблінізінкорпорацією Волині, Київщини та Брацлавщини, чи прогабсбурзькі переконання князів Острозьких під час великих безкоролів’їв останньої чверті XVI ст., або ж популістська й удавано демократична позиція князів покоління Яреми Вишневецького на сеймах у 1640-х роках! Не кажучи вже про те, що своїх дослідників ще чекають події української історії після 1648 р. Тоді маємо позірно дивну акцію на сеймах 1673 та 1676 рр., коли група козацької старшини отримала нобілітацію, а серед нобілітованих опинився Євстафій Гоголь, записаний гетьманом Війська Запорозького. Принагідно слід зазначити, що перед українськими істориками постає одна з найбільших «чорних дір» – історія річпосполитської Правобережної України в XVIII ст., яка настільки добре забезпечена різноманітними джерелами, що ті дослідники, котрі займаються більш ранніми періодами, можуть лише щиро позаздрити тим, хто вивчає це століття. На окрему згадку заслуговує історія сеймів Великого князівства Литовського, яка з об’єктивних причин не представлена в цій книжці. Належність частини українських земель від середини XIVст. і до 1569 р. до складу патрімонії Ґедиміновичів–Яґеллонів зробила волинську та київську еліти чільноюполітичноюверствоюв цій державі. Входження частини князівського прошарку до панів-ради та участь у сеймах Великого князівства Литовського стали хоч і скромною, проте необхідною школою стосунків між володарем і шляхтою. Усе швидко змінилося після інкорпорації Волинського, Київського та Брацлавського воєводств у 1569 р. до КорониПольської, де більшдосвідчені в парламентських баталіях брати-шляхта, насамперед із Руського воєводства, стали для них прикладом у призвичаєнні до парламентських практик. Пропонована книжка складається з чотирьох розділів, кожен з яких має свого автора. Передує цьому коротка хронологія основних дат історії парламентаризму на українських землях у 1386–1648 рр. Перший розділ про сейм Польського королівства та Речі Посполитої авторства Віталія Михайловського представляє ґенезу середньовічного та ранньомодерного парламентаризму на українських землях. Шляхта українських воєводств досить пізно, порівняно з європейськими монархіями, познайомилася та долучилася до нових для себе практик. Лише з поширенням коронного права у 1434 р. та утворенням Руського й Подільського воєводств вона остаточно стала повноправним учасником політичного життя в Польському королівстві, де їхні брати-шляхта з коронних воєводств ще за століття до цього почали свій діалог із монархом. Випрацювання процедури спілкування з королем та організації регіональних зібрань – сеймиків – у першій половині XV ст. стали основоюдляформування станового представницького органу – сейму, що прийшов на зміну короннимз’їздамшляхти. Першимсеймом, на який приїхали представники воєводств із повноваженнями від регіональних зібрань, був сейм 1468 р. А починаючи від 1493 р. сейми не тільки відбуваються регулярно, а й залишають по собі доробок – статути, а згодом сеймові конституції.