25.Характеристика національно-визвольного руху в Україні в першій половині 19ст Кирило-Мифодіївське братство,декабристи, масонські ложі. Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. Культурницька діяльність української інтелігенції.У 1798 р. Іван Котляревський видав поему "Енеїда", вперше уживши українську народну мову як літературну. Це була епохальна подія: вона поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Справу І.Котляревського продовжили "Харківські романтики" - літературне об'єднання 20-40-х рр., створене студентами Харківського університету Левком Боровиковським, Амвросієм Метлинським, Олександром Корсуном та іншими. Ідейним натхненником "харківських романтиків" був народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ'яненко. Видавши у 1834 р. "Малоросійські повісті", він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор Харківського університету (пізніше його ректор) Петро Гулак-Артемовський. Наприкінці XVIII ст. - поч. XIX ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній "Історії Русі в". Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Патріотична спрямованість "Історії Русів" зумовила її широку популярність і справила значний вплив на розвиток української історичної науки. Слід відзначити і першу узагальнюючу працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.), п'ятитомну "Історію Малоросії" Миколи Маркевича (1842-1843 рр.) У другій пол. XIX ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька діяльність Михайла Грушевського. Поряд із літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. Вагомий внесок у його популяризацію зробили Микола Цертелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський. Культурницька діяльність української інтелігенції справила значний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.
Опозиційність масонських лож
На поч. XIX ст. після війни 1812 р. з Наполеоном, яка, як уже зазначалося, радикалізувала суспільство, в Україні виникають перші таємні організації - масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа "Любов до істини" (1818-1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочу-бей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі у 1821 р. утворилося таємне "Малоросійське товариство" на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України.Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.
Діяльність декабристів
У 20-ті рр. XIX ст. в Україні засновуються таємні декабристські організації:
- "Південне товариство" (182 ї-1825 рр.) з центром у Тульчині, очолюване полковником П.Пестелем.
- "Товариство об'єднаних слов'ян" у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами - братами Борисовими.
Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основні вимоги - ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності у вирішенні національного питання. "Південне товариство" виступало за "єдину і неподільну" Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення; "Товариство об'єднаних слов'ян" передбачало створення федерації слов'янських народів, однак воно не розглядало Україну об'єктом цього федеративного союзу. Після невдалого повстання в грудні 1825 р. декабристські організації були розгромлені. На поч. 40-х років XIX ст., із відкриттям університету, центром національно-визвольного руху став Київ.
Кирило-Мефодіївське товариство
У 1845-1847 рр. у Києві діяла перша суто українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Нараховувала 12 осіб, серед них - Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський. Програмні завдання організації викладено в "Законі божому" ("Книзі буття українського народу") та "Статуті...".
Основні цілі братства:
- ліквідація самодержавства і кріпосного права; - національне визволення України;
- утворення на демократичних засадах федерації слов'янських народів із центром у Києві.
Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури, залучення до своїх рядів нових членів. Поміркована програма братства викликала критичне ставлення Т.Шевченка та радикально налаштованих братчиків, які поділяли його революційно-демократичні погляди. За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув'язнення та заслання. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.
26.Національно-визвольний рух в Наддніпрянській Україні в другій половині 19 ст :громадівський рух, діяльність «Основи», польське повстання, виникнення політичних партій. Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:
• ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;
• установлення демократично-республіканської форми правління;
• здобуття державної незалежності України.
Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали й публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.
В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму. В. Антонович був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямовані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне й державне відродження.Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:
• ліквідацію царизму та кріпацтва;
• встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного співжиття росіян, українців, поляків.
Утілення в життя цих задумів вони вирішили розпочати з поширення знань серед українських селян, з піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села для просвітницької роботи, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Для декого з них ці подорожі на село завершилися арештом і слідчою справою. Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції. Наприкінці 1860 - на початку 1861 року гурток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної громади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах.Заохочені прикладом киян молоді інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Розвиваючи традиції «хлопоманів», члени українських громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, створивши справжній культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, які, на їхню думку, символізували заповітні мрії та прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства. З кожним роком громадівський рух поступово міцнів, ставав організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу увійшли такі видатні представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський. Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження XIX - початку XX ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала невелику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному напрямку. Вони відмовилися від широких, неосяжних політичних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних та першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збереження й подальший розвиток молодої української національної культури. З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 року, завдяки зусиллям В. Білозерського, вийшов український щомісячник «Основа», засновниками якого були заможні українці Василь Тарновський і Григорій Ґалаґан. Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збуджувачем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій Російській імперії. В «Основі» з'являється низка статей, присвячених першорядним ідеологічним проблемам. Тут була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури. На сторінках «Основи» відомий український філолог Павло Митецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської концепції російського академіка Михайла Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не причетні узагалі. Відстоював думку, що Київська Русь — це держава українського народу, що його культурні традиції не переривалися в усі часи, а риси української мови наявні ще в писемних джерелах ХІІ-ХШ ст. Розвиваючи традиції своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х pp. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української патріотичної інтелігенції, на відміну від кирило-мефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому громадівці цілком свідомо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб допомогти йому вийти з того тяжкого й принизливого становища, у якому він перебував. Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. Із виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України. Перші українські політичні партії з'явилися в Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами її створення стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова, вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895 р. до програми було включено положення, у яких зазначалося, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі – у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" і "Громада". Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою "Радикальна тактика" (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей в селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої підтримки. Проти неї було налаштоване духівництво, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживає кризу. У 1899 р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України. У 1899 р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішбю партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський та І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбурґам. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом перебувала "Просвіта" та інші організації й установи. Також у 1899 р. окремі представники духівництва утворили Католицько- руський союз. Але будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків. Зі зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні; Так, "Просвіта" мала в Галичині 900 відділень, аналогічна русофільська організація – лише 106. У виборах 1913 р. до Галицького сейму було обрано ЗО українофілів і лише один русофіл. Сподіваючись затримати процес свого занепаду, у 1900 р. русофіли проголосили "новий курс", що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яка отримала великі дотації від царського уряду і була підтримана польською аристократією, щоб внести розкол в український рух. ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863 –1864, Січневе повстання – національно-визвол. повстання поляків проти Російської імперії, яке охопило землі Королівства Польського, Литви і частково Білорусі та Правобережної України. Причинами повстання стало прагнення національно свідомої частини польс. сусп-ва здобути держ. незалежність і відновити Річ Посполиту. Піднесенню польс. нац. руху сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократ. сил в європ. країнах, утворення й діяльність таємних радикально-демократ. орг-цій у Росії. Польс. патріотичні орг-ції, що виникли наприкінці 1850-х рр. у середовищі студентів та офіцерів рос. армії, розпочали підготовку повстання в порозумінні з рос. змовниками. На кін. 1861 в нац. русі склалися 2 гол. політ. табори, які отримали назву "білих" і "червоних". "Білі" представляли переважно помірковані шляхетські та бурж. кола й виступали за ведення тактики "пасивної опозиції", яка б дала змогу здобути політ. автономію Королівства Польського і приєднати до нього, згідно з кордонами 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795), литов., білорус. та укр. землі. "Червоні" включали різнорідні соціально-політ. верстви (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селянство), яких об'єднувало прагнення здобути повну незалежність Польщі збройним шляхом (повстання) і відновити д-ву в кордонах 1772 (тільки частина "червоних" визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом А.Вельопольським, виступали за досягнення угоди із царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства Польського. У червні 1862 "червоні" утворили Центр. нац. к-т, в якому провідні позиції здобули Я.Домбровський, З.Падлєвський, Б.Шварце, А.Гіллер (розробив план збройного повстання). У підготовці повстання брали участь члени "Комітету російських офіцерів у Польщі", одним із засновників і керівників якого був українець А.Потебня. К-т передбачав, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальнорос. демократ. революції. Початок повстання призначили на весну 1863. Центр. нац. к-т утворив таємні к-ти в Королівстві Польському, а також у Литві, Білорусі та Правобереж. Україні, мав своїх представників в європ. країнах. Намагаючись послабити орг-ції "червоних", уряд за ініціативою А.Вельопольського оголосив позачерговий рекрутський набір (див. Рекрутська повинність) за заздалегідь підготовленими списками, до яких потрапило чимало змовників. Це послужило приводом до спалаху повстання. 22 (10) січня 1863 Центр. нац. к-т проголосив початок нац. повстання, а себе іменував Тимчасовим нац. урядом. На заклик Центр. нац. к-ту загони повстанців напали на деякі царські гарнізони в Королівстві Польському. Від імені Центр. нац. к-ту було поширено "Маніфест до польського народу" і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із наступною компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому 1863 Центр. нац. к-т звернувся до укр. селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не схвалюючи включення укр. земель до відродженої Польс. д-ви. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польс. шляхта. Найбільші із цих загонів під проводом В.Рудницького, Е.Ружицького намагались чинити опір царським військам, але вже наприкінці травня були змушені перейти австрійс. кордон. У травні 1863 Центр. нац. к-т перетворився на Нац. уряд, створив розгалужену підпільну адм. мережу (поліцію, податкові органи, пошту та ін.), яка тривалий час успішно діяла паралельно із царською адміністрацією. Від початку повстання проявилися значні розбіжності між "білими" й "червоними": перші розраховували на інтервенцію зх. д-в і протистояли радикальним соціально-політ. планам других. Спроби поставити на чолі повстання диктаторів – спочатку Л.Мєрославського від "червоних", а тоді М.Лянгевича від "білих" – не принесли бажаних наслідків. Зх. д-ви обмежилися дипломатичними демаршами. 17 жовтня 1863 "червоні", опанувавши Нац. урядом, призначили нового диктатора – генерала Р.Траугутта. Спроби останнього посилити повстання зазнали невдачі. Улітку 1863 рос. імп. Олександр II призначив генерал-губернатором Литви і Білорусі (Пн.-Зх. краю) генерала від інфантерії М.Муравйова, а намісником Королівства Польського – генерала від інфантерії Ф.Берга, які вдалися до жорстоких репресій і терору з метою придушення повстання. Одночасно на поч. березня 1864 царський уряд оголосив укази про сел. реформу (див. Селянська реформа 1861) на охоплених заворушеннями територіях, яка проводилася на більш вигідних для селян умовах, ніж в ін. землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушене, тільки окремі загони протрималися до поч. 1865. Рос. уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію, а їхнє майно конфісковане. Було скасовано залишки автономії Королівства Польського. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польс. національно-визвол. повстань 19 ст., сприяло зростанню нац. свідомості дедалі більш широких верств польського сусп-ва і тим самим формуванню модерної польс. нації.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 20