Про роман Віри Галактіонова "5 / 4 напередодні тиші"
Кокшенева К. А.
Вона вміє починати в літературі нове. Не сумнівне нове модерністів, мигтять перед нами ось уже п'ятнадцять років у вигляді маній і деструктивності, смислового нігілізму та естетичної хтивості, перетворили літературний простір в засиджене мухами брудне місце. Але і з грунтової літературою вона пов'язана наособінку: накопичена в XX столітті смислова та етична енергія народного образу тут перетворюється. Ми любимо ось уже третє століття робити "виключення з народу": то ранні слов'янофіли в народ не пускали купецтво, то революціонери виганяли з нього священство та "білу кістку", то ліберали і гуманісти взагалі замінили його електоратом-населенням. Жива і важка новизна роману Віри Галактіонова в тому і полягає, що відкрила вона двері свого роману для "табірного" нашого народу - ув'язнених, їх обслуговують і над ними наглядають людей. Відкрила не для того, щоб знову говорити про "жахи таборів", але показати саме трагічну діалектику їх життя, і в несвободі зберігають державне чарівність Росії. Адже в таборах виявилася сильна і краща частина нації і наглядати за нею, викраденій на окраїну імперії, були поставлені теж не найгірші люди державно-репресивного механізму.
Віра Галактіонова не варто поза російської романної традиції, швидше - перед нами конфлікт з правозахисно-ліберальними тлумачами "табірної теми", так легко "розчинилися благородний метал раси у дешевих сплавах" (М. Меньшиков) - зойках про "тотальної тиранії" радянської історії. Її роман навряд чи посміємо назвати якоюсь "столичної реплікою" про людину. Цього не дозволить зробити велику, притчево-вільне дихання її прози. Вона створює свій відбиток із зразка російського роману. І вона має право, завершуючи семирічний працю, поставити на ньому своє авторське клеймо як рішучий жест вірності. Вірності старому, який став новим.
Великий роман
Ми добре пам'ятаємо низку похорону, що не припиняються в усі роки модернізацій - пам'ятаємо, як справляли тризну після закапування в могилу історії соціалістичного, "об'єктивного" реалізму. При цьому гуманісти-могильники намагалися звільнитися саме від Великого стилю, від "сільської" ідеології нашої літератури і робили все, щоб довести культурну зношеність форм великого реалізму. Але при цьому, як завжди, не обійшлося без шулерства: не всі "кісточки соцреалізму" прибрали з очей, але саме офіційні смисли, символіку Великого стилю ("зроблений я в СРСР"), радянські ідеологічні штампи вони і приватизували. Незважаючи на всілякі "виклики" радянськості і соцреалізму, саме постмодерністи виявилися законними дітьми офіційної радянської літератури. Багато творів С. Довлатова і Ф. Горенштейна, Є. Попова і Л. Петрушевської, Т. Толстої та М. Палей скоро буде потрібно коментувати для тих читачів, від кого радянська епоха буде відстояти на два-три десятиліття. Соцреалізм і став тією несучою конструкцією, яка "підпирала" смисли "іншої літератури". "Соціалістичний дискурс" цієї прози просто випирають на перший план: "коштує СРСР у чергах за ковбасою" і з ним герой "інший прози", оскільки "радянський магазин - це й історія, і економіка держави, і політика, і моральність, і суспільні відносини ", адже" споживання соціалістичного продукту "необхідно і" передовому члену суспільства ", не визнаємо" ідеологічних хитань ", поважає" партійну газетіну ", де він дізнається, що" культуру народу повинна нести влада ". Химерні і парадоксальні капризи долі: без штампів соцреалізму у нас не було б навіть "продовольчої старої" Авдотьюшкі з оповідання "З кошелочкой" і, о жах, не було б "Життя з ідіотом" і навіть "кисі"!
А ось почвеннікі, які подолали тісні рамки соцреалістичної казенної естетики вже в радянський період, знову повинні були вирішити: що мало цінність з того, що валилося? Чи можна взагалі зберегти і якось продовжити в майбутнє те, чому відмовляють у цьому? Адже по суті, вже в 1986 році почалася відкрита боротьба за минуле, яке не хотіли брати в даний, якому не давали місця в майбутньому. Одні боролися тим, що стояли як укопані при російською реалізмі і не змінили свого листа (В. Бєлов, В. Распутін, В. Лихонос, Є. Носов, Л. Бородін, П. Краснов, М. Лобанов, В. Кожинов), інші тісним кільцем оточували їх, перше, щоб естетичним повторенням звести ще вище захисну стіну фортеці російської літератури. Звичайно ж, я не хочу сказати, що російська проза сьогодні - це тільки оповідний лад Бєлова або Распутіна. Було б прикро, якби їх талант породив тільки епігонів. Але цього, на щастя, не сталося. Їх, перше, точка зору на людину була доповнена гранично-щирим поривом вгледіти ті сили, що будували і будують нинішньої людини, наділеної таким минулим, якого не знала сільська література і розташованого в такому сьогоденні, в якому "тисячі смислів часу" терзають нашого нового людини невідомими перш муками і спокусами.
Реалізм і великий роман вистояли. Вистояли в шумі днів і чвари десятиліття. І не тільки вистояли, а й змогли вслухатися в зміненого і зміненого російської людини. Впустити в роман, як Віра Галактіонова, засуджених і тих, хто осуджує, спокушених і спокушати, сільського та міського кореня, чистих і розпусних, жертв і катів - впустити їх усіх в роман на рівних історичних правах стало можна, мабуть, тільки зараз, коли замість сокровенно- мислимого Покрова Богородиці Росію намагаються накрити хвилею нового планетарного гуманізму, коли "світова, остання, чавунна клітина нащадно нависла над людством, що зруйнували свої національні рятівні обжиті клітини". (Тут і далі великі цитати з роману даються курсивом - К.К.)
І Галактіонова пише великий роман, переступаючи сумніву, нігілізм, розчарування сьогоднішнього дня. Вся сутність його - в долання, яке, у свою чергу, вимагає від письменника дуже виразною, активної поетики і діяльного героя. І поспішає, поспішає вона у своєму романі загладити шви розладу в нашій найближчій історії, радянським рубцем так довго розтираючого наші думки і долі в кров. Поспішає підігнати стик у стик кордони нашої історії, щоб хлинули брудні потоки нового гуманізму не розмили так безнадійно ці краї, що їм уже, як двом берегів річки, ніколи й не зійтися без знищення самої річки. Твердою рукою зв'яже письменниця "всі часи", збудувавши таку міцну романну конструкцію, що і читач відчуває майже фізично цей каркас історії як відчуваємо ми своє тіло, коли воно болить. А боляче в романі багатьом - саме час болить в людині.
Страж при людині
Вона одразу створює гранично істотну ситуацію для своїх героїв, наче пускає свою письменницьку стрілу в самий центр їх життя, окреслений простором степового Карагана - вистражданого місця несвободи, інтелектуальної будівництва соціалізму, де кращі уми створювали надпотужне знаряддя держави, де тисячі життів були стертих в пил, добуваючи чорне золото (вугілля) у підземеллі імперії.
Роман починається не з інтриги, не з привабливого сюжетного ходу - він, навпаки, дивує відкритістю і безстрашною російської відкритість перед читачем. І відразу обпікає трагедією. З першої фрази, як якщо б симфонія почалася з головної теми, письменниця буде говорити про Любові. "Любов тепер перебувала далеко - над життям". Тут одразу в тугий вузол будуть стягнуті всі стихії - Любов починає звучати усіма своїми смислами. Так, це вона, Любов, змушена перебувати сьогодні поза життям, це її старанно виганяли, геть забувши про Того, Хто дав людині дві заповіді любові. Це її ім'ям назвуть випадкові людські злучки і підлі прихильності розкішних самців і дорогих самок. Але не піде більше ця трагедія любові зі сторінок роману, наскільки б сильним не був її антагоніст - світ, захаращений ідеями і справами, пристрастями та гріхами. Не піде тому, що і вигнана, і перебуває над життям, - вона залишається тим безкорисливим і очікують вартовим при людині, готова завжди повернутися до нього.
Але Любов у Галактіонова - це ще й ім'я головної героїні, "зависла між небом і землею" у своїй передсмертній, знеболеному ліками, борошні насильницького "реанімаційного" продовження життя. Жінку звали Любов. І по суті своїй, - це ім'я будь-російської жінки. У тому, що письменниця обрала його не випадково, взагалі не може бути сумнівів (як не випадкові в романі і всі інші імена). Адже що інше є жіноча сутність, якщо не любов? Так ім'я стає великою внутрішньою темою роману. Так почнеться письменницьке дізнання про міру любові в сьогоднішньому людину Росії. Росії, яка і сама зазнала до себе додаток дуже по-різному розуміється любові. Це її, Росію, викрали в чорні степу Карагана - окраїнну частина гігантської країни, забудовану бараками ГУЛАГу. Це з любові до "світлого майбутнього" назвали її довгої і штучної абревіатурою СРСР.
А почнеться все в реанімаційному відділенні звичайній міській лікарні, де вмирає Любов, а поруч з нею сторожем біля воріт смерті буде постійно й пильно перебувати її чоловік Андрій Костянтинович Цахілганов. І так весь роман: вона вмирає, а він, який не хоче, боїться її смерті як своєю, вперше буде не діяти в житті, а мислити про самого себе. Використовуючи традиційний прийом "поділу" героя на Зовнішнього і Внутрішнього, письменниця ще раз затвердить силу "подвійного зору" - адже він потрібен їй не сам по собі, а для того, щоб дати картину складного людської свідомості, передати цю реальну нашу здатність думати й відчувати одночасно "зовні" і "внутрішньо". У том0-то й річ, що мова йде не про хворобливу "роздвоєності" особистості, не про "внутрішній монолог", не про "діалогічність" свідомості, але безпосередньо про такій якості нашого особистісного пристрою, який здатний до складної роботи всередині себе. Якби перед нами був віруюча людина, то ми могли б назвати цю внутрішню роботу підготовкою до покаятися і гранично щирої розмови з Богом, скорботним очищенням кається душі. Але Цахілганов не такий герой, і щоб зрозуміти його істотну роль у "романі усвідомлення", нам необхідно побачити, що саме в його долю "стікаються" як в океан всі річки земної історії кількох радянських поколінь (батька та його оточення, однолітків, дочки) . Всі інші людські долі героїв роману увійдуть до нього, Цахілганова-Внутрішнього, щоб і він став "новим". Але щоб взагалі став можливий такий підсумок ("оновлення себе"), має бути і якийсь початок, імпульс, зсув свідомості, збій звичного ходу життя. Повинен бути центр, що має сили і влада одне наповнити сенсом, а інше - позбавити його. Таким "центром" і стала покидає героя буквально і назавжди любов.
Цахілганов і Росія
Розділивши своєї роман на 235 (!) Коротких розділів, Віра Галактіонова ніде не "зірвалася", не впала зі знайденою висоти напруженого звучання перших рядків. Чоловік і жінка - чоловік і дружина - силові осі людської всесвіту. І так рано, так "раптом" зникала, танула вона, і так пізно, дуже пізно починав він важкий, довгий, виснажливий розмова з самим собою. Собою, що зрадив любов. Йому хотілося "кинути себе зовсім", йому хотілося опинитися там, де просторо і "вільно від самого себе". Але настільки ж потужною була протидіюча сила - борошно неможливості відмовитися від себе. З першої до останньої сторінки витримає Віра цю зовні абсолютно ясну у своїй статиці ситуацію: вона вмирає, він (весь час перебуваючи в реанімаційній палаті), то зустрічаючись "з собою наче з стороннім" і "спостерігаючи за собою, як за кимось ворожим йому ", то розуміючи самого себе як" захаращену кімнату "залишається за життя. Її свідком і її учасником. Вона вже більше ніяк не пов'язана зі світом - крім чорного птаха її безпам'ятства. Птахи, що клює її печінку, і яка втілила в собі всі страхи і страждання так швидко прожитого життя. І, навпаки, через нього, чоловіка, світ входить в роман. І цей світ, раптом почав вимагати від героя "іншого, загального, термінового розуміння себе". Роз'єднаність себе і світу більше неможлива: одного без іншого зрозуміти вже не можна. Вмирала Любов - вмирала країна - і, здається, помирав уже і він. Тільки "з чим же йому вмирати? Не з грошима ж ..." І справді тільки так, на порозі смерті або поруч з нею, ми починаємо все бачити чистіше, дзвінкіше, ми хочемо "поєднати себе з собою" і з світом. Зі світом живих. А світ живих перебуває в трагічній неповноту останніх часів, коли "ковчега вже не припасено": все в ньому роздроблено і розхитано, і розтиражований самим Цахілгановим порок-розпуста сидить осколком у тисячах душах. Він раптом побачив, ясно побачив, що "розмили, зруйнували, розчинили свої душевні рятівні свої невидимі кокони-оболонки-облатки, і якщо так піде далі - то як тоді жити?"
У романі "5 / 4 напередодні тиші" розповідь про сучасну Росію (як часу абсолютної ринкової свободи) сягає своїм корінням в ту табірну пору несвободи, коли держава, що спотворили свій борг відстоювання єдності віри і єдності нації, всі "зайве" в цій нації помістило в зони табірного соціалізму. У розповіді про сучасну Росію Віра Галактіонова стає і сама "мислячим спадкоємцем разрушенья" (Баратинський). Образ нинішній Росії дано письменницею згущені-яскраво і потужно: гуляють жадібні останні часи по просторах Вітчизни. Часи, які розділили народ на тих, "хто ще не помер від убогості і тих, хто ще не помер від обжерливості". Це Росія натруджені, засмикана, погано пам'ятає себе. Це "живе тіло Держави", що розпадається на частини і вмираючий, згасаючий світ її. Це розгул свободи, одних "звільнив від житла і шапки", інших втягнув в найбільший в історії країни широкий "загул самоугожденья".
Задихаються гаром святині Москви та інших міст Росії - "новий ворог, золотий тілець, випалював Росію і таврував її плямами лисин"; виють, верещать, надриваються в Сибіру бензопили, "вгризаючись в багатовікові дерева російського життя". Розпорюється надра Росії, жадібно припадають до нафтових венах землі торжествуючі містечкові шахраї, і множаться, множаться люди-хижаки. Очманілий народ у всю широчінь користується "переізбиточності можливостями" і непідсудність дій. Але для нього чи - народу імперії, що розпалася - були приготовлені всі ці фантастичні переізбиточності, всі ці відкриті кордони, всі ці особняки "з піднебесними столичними стелями в гіпсових біло-кремових тубероза"? У цьому образі розпиляних дерев (самими нами знищуваному дереві життя), що йдуть потоками вагонів прямо за кордон крізь голодні російські міста, "крізь напівнепритомний православне простір" дано письменницею стільки скорботи, що з неминучістю виникає питання про збирання сил, що перешкоджають всілякої переізбиточності безперешкодно. Життя без розміру і правила, без норми і підвалини не може не валитися, а тому письменниця і збирає всю нашу загальну енергію самозахисту у свій роман, щоб нагадати, чим закінчуються часи несамовитої ринкової свободи, по суті вже перетворилася на свою протилежність - тиранію.
Але число тих, хто потребує правило і нормі, в якийсь неврахований соціальними проектувальниками момент, раптом починає небезпечно зростати: то Цахілганову у вуха вимовляє юна дівчинка свої вірші зневаги до вповзає "на череві в західну двері", то підігріта і облагодіяний їм "змерзлий літератор" залишає записки зі словами, що "пожив я серед зваблення. І нудно стало мені. Пішов я з Москви", то власна дочка виявляє цілковите презирство до грошей батька, як і ненависть до нього самого, вважаючи, що такі як він , повинні бути просто фізично знищені.
Взагалі у Галактіонова душа російської людини і його батьківщина схожі. І нинішня Росія (своєрідність її фізіономії) цілком співвідноситься з головним героєм Андрієм Цахілгановим, про який письменниця каже, що він "зіпсований російський". Втім, псування вже йшла від батька, який в тридцяті роки змінив своє прізвище, "щоб ніхто не запідозрив його в небезпечній російськості", що, однак, не допомогло його кар'єрі в ОГПУ (він так і не дослужився до генерала). "Обман-спритно-граючи" обкрадав і виїдають тіло Держави разом з іншими діяльними і Андрій Цахілганов, син полковника ОГПУ, заробляючи на перепродажах, приватизації, перекуповування величезні капітали, які також "обманно-спритно-граючи" перетікали в кишені коханок і повій, пройдисвітів і спритників, ділків і розбещувачів. Вся ця весела карусель обману, вся ця розкішна, жадібна життя привело Цахілганова до "прикордонному" бізнесу: він став найбільшим порноділків округи. "Містер Порно", - кличка приклеїлася намертво. Виріс в табірних степах Карагана, місці несвободи, він витрачав, розтринькував і розкидав себе на всяких Нінелек-Шанелек (№ 3, 5, 7 ...), на обділеному-злісних Горюнова (вона - його викладач і ображена ним коханка), на хижого Борвіч , акуратно і обачливо 11 років витрачають себе в обмін на шикарне життя. Він з такою нестримною силою зношує душу і тіло, що підсумком цієї втрати мужності стало його мертве насіння - його "дивна хвороба", коли здоровий організм "чомусь став виробляти лише мертві сперматозоїди". І ця, здавалося б, проста фізіологічна подробиця стає в романі символом убітості чоловічого начала, нездатного до відтворення собі подібного. Але одночасно з цією повної чоловічої убогістю, приходить до героя розуміння, що "граничний обсяг задоволень, взагалі-то, давно вичерпаний. Тобою - і світом". Його особисте "мертве насіння" немов би тривало в тому, що тепер зернами розпусти він "засівав" життєвий поле інших. Чи давно і коли почав вмирати в ньому людина - у цього магната пристрастей і усладітельних помилок, в цьому торговця шикарним розпустою? Його каяття на початку роману ще бідно, але завершується воно тотальної "чищенням" свого життя, изживание у долі Росії своїх власних "слідів" і всіх тих, що наслідили, накопитілі - переповнили російську життя страшною мерзотою отруєного буття.
Віра Галактіонова не відмовила свого героя в головному - у можливості збирання-перетворення себе, у відновленні правильної мужності. Але щоб воно було можливо, необхідно щось дуже суттєве, щось збережене і нерозтрачені. Потрібні рятівні тверді. І такою твердю була "звичне життя" його сім'ї, в яку він, віднесені ураганом наживи, міг завжди повернутися. Там залишалася "батьківська добротна квартира в сталінському будинку", яка зберігає запахи "ванілі, мигдалю, яблучного пирога і грубуватого, міцної кави Марагоджип, скипає вранці в тісних обіймах міді, опоясаного старовинної карбуванням з летять по колу крилатими жаркими леопардами"; так чекали його дружина і дочка, "читаюча багато товсті книги". Там, в Караганов, у нього була "старомодна, надійна сім'я - з числа тих сумирних сімей, де чекають своїх мандрівників", чекають "героїв-відступників - зрадників - калік - зрадників - всіх - будь-яких" ". Чекають" світло і довірливо, зовсім не розуміючи поганого ". Його дружина Любов завжди залишалася його твердю-опорою - тільки скромні, непоказні фарби обрані прозаїком для цієї жінки, лише одну весну в своєму житті" сіявшей простенької красою ". Письменниця підкреслює цю зовнішню злидні її життя: викидаючи стану на продажних жінок, він забував про неї начисто. Але ця її боязка терплячість читається в романі як-то рятівно: він виною своєї пов'язаний з нею "міцніша, ніж вірністю".
Але там же, у степовому шахтарському місті, "зберігався запас часу", "безтурботного часу" - "воно ... завжди і вічно зберігається ... лише в тих місцях, де залишилося дитинство людини".
Батьки і діти
Запах туги вився довгим шлейфом за всіма їхніми долями - прозаїк збереже всю їх трагічну повноту, що виникає в рівній мірі від можливості чи неможливості сполучення "себе" з "цілим". А якщо цим "цілим" виступає безпосередньо тільки держава, то й долі дідів, батьків, дітей і онуків будуть розставлені в романі суворо стосовно цього цілого. Покоління дідів (зберігає в собі ядро інший, старого життя) спочатку було позбавлене будь-якої "придатності" в новому бутті: дід Андрія Цахілганова, іконописець, міг стати тільки волоцюгою, виключений шлюбом дочки, що вийшла за чекіста, з їхнього життя; дворянське коріння сім'ї друга Андрія Цахілганова - Ведмедики Барибін, будуть підсічені табором; як табором ж будуть породжені "люди без минулого". Трагічною маяти наповнена в романі постать Апраксиной (з колишніх): не зрозуміти, до кінця не зрозуміти їх, в'язнів, всім "зовнішнім людям". Повернулася в місця ув'язнення на постійне проживання, вона особисто свідчила полковнику Цахілганову: не потрібна вона нікому в тому, нелагерном світі, і тому назавжди залишається "охоронницею табірного свого минулого". Якщо в XIX сторіччі російська література говорила про "зайвому людину", то в романі "5 / 4 напередодні тиші" прозаїк говорить про "зайвому народі". І цього народу було так багато, що не могло не порушитися природне перетікання у праці видобутої правди з покоління в покоління. Відсікання дідів від роду, від дерева життя обернулося, по суті, і відторгненням дітей від батьків.
А тим часом саме "батьки", особливо крупно дані в романі через образ Костянтина Костянтиновича Цахілганова, полковника ОГПУ, і були хребтом тієї держави, яка в їх особі взяло на себе величезні права впливу на реальність і життя інших людей. У самому імені (Костянтин - твердий, постійний) звучить чарівність його сили, зрослої з міццю державного організму в якості "фахівця з вивороту життя". І "фахівцем" він був розумним, глибоко розуміє хід того життя, вартовим при якій він поставлений. А поставлений він був "при режимі", жорсткість якого - "це завжди бойовий сигнал для будь-якої гидоти, приреченої, здавалося б, на викид. Це вона - активізується в першу чергу, згуртовується і випереджає всіх чесних: ходить, кляузнічает, зраджує, інтригує . Інтригує проти безперечного, сильного конкурента: проти таланту. І ось він, безперечний талант, колір країни, її інтелектуальне багатство і гордість, виявляється оббрехав з усіх сторін, забрудненим чужий брудом ... Мета будь-яких чисток - звільнитися від гидоти. Але будь-яка чистка звільняє країну від кращих. Такий закон нашого життя, такий закон історії. І ... я втомився бути виконавцем цього вічного закону ". Своє життя полковник ОГПУ закінчить у "вільній Росії". І закінчить самогубством. Переконатися в сумної правильності "закону життя" тепер змусить його власний син - Андрій Цахілганов, "обманно-спритно-граючись" наживається на бідах і сльозах що звалилася імперії.
Потужно і глибоко дихає історія в романі, вплітаються в неї людські долі в складний візерунок пов'язаності всіх з усіма: ніби нічого не може додатися до одного покоління, щоб не вибути в іншому. Так "батьківська" твердість у служінні державі тут же обертається убуванням її в "дітей". Не випадково Цахілганов-молодший, успішний син "системи", оточений друзями, народження яких пов'язане з "зворотною стороною" все тієї ж "системи". Мишка Барибін народився від матері-в'язня з сім'ї потомствених вчених і "червоного мордаті хама", її губителя і гвалтівника. Сашка Самохвалов був народжений від шкільної прибиральниці-дворянки з засланців, збезчещеної директором школи, "висуванцем з пролетаріату". Так "порода збивалася ... по всій країні", так виростало "засмічена потомство", "брудне поколенье" дітей святотатства, засуджена до нещастя, спрагле життя, і не може ніколи їй насититися. Але висока правда роману Віри Галактіонова в тому і полягає, що вже їм, "безпородним опудал" з развінченнимі душами, доведеться долати це вроджене двоєдушність. Діяльний і успішний у своєму брудному бізнесі Андрій Цахілганов не випадково оточений друзями, які займають прикордонні, символічні місця в житті: Мишко Барибін - лікар-реаніматор - буквально стоїть біля кордону людського життя, повертаючи її людям, а Сашко Самохвалов - прозектор - в підвалі моргу складається реєстратором смерті людини. Крайні точки світу. У тій "вічнозеленої" юності вони відчайдушно і відчайдушно користувалися свободами, що давали їм вірні "системі" "батьки": фарцевалі, "балувалися" з валютою, влаштовували оргії з дівчатками, розпусту і приторговували азіатській анашой. Батьки - служили, виконували накази, діти - розпусту, непомітно і тихо обкрадаючи себе, а потім вже і своїх же дітей (борошно "незаконного потомства" продовжилася тепер і в їх дітях - Барибін виховує сина, зачатої його дружиною від Цахілганова, а Цахілганов - дочка ув'язнених, які загинули в таборі). Непомітно, зовсім непомітно зникали в "дітей" тонкі почуття - і це була розплата за "дії батьків-братовбивць", бо "не можна безкарно російським їздити такими дорогами - дорогами з російських мерців, по трасах табірного комунізму Троцького". Все, всі вони - люди табору, де б не народилися - по той чи інший бік колючого дроту. У цьому взаємне перетікання доль ув'язнених і вільних, окільцьованих потужної волею держави, Віра Галактіонова змогла побачити принципово нове: їм, і тільки їм самим, всім разом, доведеться справлятися з вірусом особистої та національної самознищення, який змінив свій репресивний вигляд на звабної-розкішний.
Винищення розкішшю і винищення убогістю коштують тепер у бар'єру в новій історії Росії як колись стояли один проти одного насильство і невільна свобода. Але це потрібно зрозуміти, треба побачити. Першим побачив Барибін, вірний своєму "лікарському боргом у світі антихриста", відмовляється за лікування брати гроші. "Якщо Бога немає, то все дозволено", - говорив класичний герой. Якщо "від безсмертя нікуди не подітися", то краще собі багато чого не дозволяти - говорить герой Віри Галактіонова. Просто лікар. Просто реаніматор. Просто російська людина. Але і Андрій Цахілганов теж починає бачити: "Ти подивися, - говорить він Барибін, - як душу глушать всі, у кого гроші є!". І чує його відповідь: "Розпад тіла - неминучий ... А розпад душі - це вже тільки наша власна дурь". І в цьому поновлення на "дітей" особистісної сили, високої моральності бачить письменниця проростання того малого, дуже малого зернятка автентичності, що було в "репресивних" і "репресованих" душах "батьків". Перед іконою "Караганской Владичиці", знайденої та викупленої Цахілгановим-старшим, пізніше буде стояти його син, пильно вдивляються в дрібну підпис діда - свого "селянського діда, не відрікся від загальної убогості", як і від Бога. Чи не тут, в цей момент, почала відбуватися зміна долі Андрія Цахілганова - повільний рух від користувача життям до відповідального розуміння її, тяжкий перетворення себе з "пана" життя в її "раба"? Адже до кінця його шляхи (з антигероїв у герої) відбудеться повільне витончення його надлишкової плотскості - ні гроші, ні пристрасті більше "не глушать душу".
Лицар із стану карателів
Ні, кати і жертви не рівні - але не рівні вони перед судом Вищим, перед неминучістю і невідмінимістю безсмертя людської душі: "святими стають жертви катів, але не кати". Про країну ж на ім'я СРСР Віра Галактіонова не бажає і не може говорити як про одну "великій зоні". По суті "вічним Гулаг" бачать Росію прихильники концепції домінуючого присутності насильства в її історії (Грозний, Петро I, Сталін вибудовуються в один ряд), - концепції, яку письменниця не поділяє. П'ятнадцять років тому "табірна тема" була, мабуть, і модною, і затребуваною - за ринкову демократію і ринкову свободу боролися прикладами: "жахи сталінських таборів" повинні були заступити жахи реальності, вислизає з-під ніг.
Роман "5 / 4 напередодні тиші" говорить про пострадянський час уже як про час завершень: свобода знеособила країну, "вільний - значить не потрібна людина"; "свобода не любить меж, а значить, здатна розвиваючись і розвиваючись, рознести вщент, на шматки все і вся: спілки сердець, шлюбні узи, родинні зв'язки, уряду, держави, континенти, планети ... сьогодення і майбутнє ... і все - всі - все ". Свобода проявила свою таємну, приховану до пори до часу здатність до насильства. І цей новий вигляд свободи дає всі підстави Вірі Галактіонова поставити на весь зріст у своєму романі потужну фігуру "безсмертного" дули Патрікеіча, - вірного сподвижника полковника Цахілганова, лицаря із стану карателів, "загартованого репресивної службою" і виучкою ОГПУ. Я розумію, що від такого пойменовані в правозахисному вусі може лопнути барабанна перетинка. Але що ж робити, коли звихнутих часу можна протистояти тільки силою, коли "непристойно-неполіткоректно-нетолерантно" говорити про неминуче народженні насильства з духу вільного, нахабно-вільного часу? Разом з "безсмертним" Дулой Патрікеічем входить в роман Галактіонова "небезпечна тема" неминучості насильства. І неминучість ця буде зростати в міру "настановами розтікання" людського спотворення в нашому світі. Свобода, яку раніше нестримно користувалися діти різних чинів ОГПУ і діти "системи", в нові часи знову опинилася осідлала ними - замість ідеалу загального щастя настала епоха щастя особистого, окремо взятого. Свобода заговорила з людиною партійними правдами, розпусними словами, перетворивши людини в якесь "воно": "суміщеного, як громадський туалет, в якому звалилася перегородка" - людини "М-Ж" ...
Прозаїк робить рішучий висновок - свобода більше не плодоносить, "свобода тільки марнує плоди несвободи. І валиться з ніг, виснажена, із'евшая саму себе, і благає, молить правителів про нову несвободі, щоб не здохнути їй, волі, з голоду назовсім ...". Сила цього письменницького висловлювання рівнозначна ступеня нинішнього ліберального насильства, що застосовується до людини. Тому й виростає Дула Патрікеіч в символічну фігуру - без часу. Він - "згорнута", загнана всередину себе, репресивна сила. Але близький і неминучий фантастично-апокалітіческій фінал роману: Дула разом з Цахілгановим-молодшим запустить систему "Ослябя", створену ув'язненими, яку він же не дозволяв зруйнувати ні Берії свого часу, ні міжнародним спостерігачам - зараз. І відбудуться світові очисні катастрофи.
"Рятівний іржавий якір", могутній Дула Патрікеіч, якому начальство забуло сказати, коли він повинен померти, - вічний охоронець, що зачаївся в товщі життя. Він береже як скарб досвід російської несвободи: адже "радянські люди мимоволі навчалися бути вільними від свободи! .. І адже ставали! ... Що ж, то була країна святих?".
З граничною художньої та громадянської сміливістю розгортає Віра Галактіонова картину трагічного спору свободи і насильства в людській історії. Не свобода нинішня і не насильство табірних днів протистоять сьогодні один одному. Пануючі тепер ідеї і цінності не є ідеї і цінності народу. Сполучається особисту моральність з законами народного життя, Андрій Цахілганов тепер знає, що "сімдесят років тут вбивали Христа, і ось все російське простір звільнено тепер для ринку зовсім ... Залишається тільки скласти реквієм .... Реквієм" Вихід росіян в небуття "... Про народ мій, народ мій ... Країна знову бреде по дорогах загальної убогості. І снують всі ті ж самі гаркавий більшовички, звично експропрііруя, раскулачівая, перекроюючи ... І спалюють нуждою і голодом все нові, нові людські долі, на цей раз - на поверхні землі, зовсім не витрачаючи на спецобслуговування: так - ще дешевше, набагато, набагато ... "
Якщо "Росія весь час затикала творчі вени свого народу страшними тромбами потреби", якщо в таборах "зберігали", як вважає Дула, "непотрібних суспільству" людей-вчених, то які перебувають сьогодні на волі злодії і зрадники - ким і для чого "зберігаються" ? Тому і залишається Дула Патрикійович беззмінним стражником щурячих підвалів одряхліле історії, але не продав її з молотка на нинішньому "бенкеті під час чуми". Він - свідок заживо розкладається "нової" життя і не прийняв її. Він - вічний антагоніст безсоромною корисності країні злодіїв і ділків. Бессилье часу він готовий перечекати: його довічний пост тут, в Раздолінке, де карцери, завдяки його придивитеся, ще в гарному стані. Він не може померти, так як саме весь цей страшний нинішній світ поза його волею постійно живить його репресивні сили: "Аж надто багато ворогів рідного народу накопичилося. Давно переізбиточності їх маса на душу населення, от що!"; "Багато роботи ... в зонах Карагана - в зонах, туга за самим жирним в історії Росії, по самим випещеним і безсоромним укладеним ... ".
Не примирити в просторі одного покоління жертв і катів, але долі нащадків жертв вже переплетуться з долями нащадків катів. Так російські князі, збільшені при татарською ярмі, одружувалися з дочками своїх поневолювачів. Так Дула із стану карателів залишиться до кінця зі своєю вірністю "Радянської Голгофі", в'язні якої "вчинили масові жертвопринесення в ім'я світлого майбутнього": "І хоч сидить без діла бідний Парікеіч, а нинішні укорочені російські життя згоряють, згоряють, згоряють у війнах - в злиднях - в холоді - на безпритульних просторах колишнього Союзу, як ніколи раніше. Але вже не обігрівають нікого на землі своєї передчасної загибеллю, бо зупиняються мартени, і ламаються конвертори, і обвалюються шахти ... ".
Насильство і свобода в рідке час знаходять примирення-рівновагу. Тільки чи надовго? "Рим ... Новий ... Знову ..." - цими словами завершиться роман. Не випадково в кінці роману знову промайне, палахкочучи криваво-червоним кольором сукні колишня розпусниця Горюнова - така собі "принижена і ображена" новими господарями життя Фані Каплан, яка (тепер при "високому чині") готова з усіма "розібратися" і всім мстити, мстити , мстити. Знову Рим ... І нам залишається тільки згадати перш сказані слова полковника Цахілганова: "Будь-яка чистка звільняє країну від найкращих ... такий закон історії".
Синкопа і наскрізна тема
Завершальне розповідь очікування, передчуття повторення - "знову .. Рим ..." - звучить ще й наскрізною темою роману, в якому реальність плавиться в "доменної печі" художницького, інтелектуального поля Віри Галактіонова, але не для того, щоб стати безформною масою. Вона перелита в романі в такі "нові хутра", що, не втративши достовірності, вся дихає, звучить і жадібно живе в її полум'яніючої прозі. Але не можна не помітити і зустрічного неспокійного руху, зазначеного в назві оповідання - "54 напередодні тиші". Який тиші? Священної і страшною, коли грозою апокаліпсису згорнеться хід історії? Або це та зосереджена тиша, що обіцяє тверде протверезіння людині, - коли все сказано, коли "попередження" стає буквально останнім? Два потужних потоку несуть і тримають товщу роману: врівноважена сила, якій охоплені як скороминущості життя, так і всі впорядковане, кристалів в людину і світ, і сила інша, Фіксуюча холодний і жадібний надлишок розміру. П'ять чвертей.
П'ять чвертей - це збився ритм життя, це насильство синкопи над російською органікою, синкопи, що породжує "музичний продукт приємною духовної дезорієнтації". Обрубування, скорочення, зміщення ритмічної опори в образній тканині роману відображено як біль втрати простого і ясного ("виробництво корисного зруйновано ... замість цього налагоджується усюди лише виробництво ... шкідливого"), як горе зникнення тверезого і радісного, як "тубільна-тваринна-розв'язна" влада "покупців людського приниження". Синкопа - це коли "життям править порушення, а не норма". І, здається, всю жах образу і його ненормальною влади вклала Віра Галактіонова в пісню людини-Циклопа (санітара моргу): "Це була пісня, болісна, але на диво дуже ритмічна, що складається з гортанного клекоту, короткого мовчання, протяжного воя, безглуздого хрипу і дикого, що розростається стогону. ... він дико співав про те, як спотворена людське життя перетікає в спотворене інобуття - санітар співав про уготованном пеклі ... І в цій звірячої деренчливий пісні не було місця слову і душі, але багато було простору для застарілого, грубого страху перед безоднею антівремені - і вічної туги, якої виходила земля, засуджена людьми до потворним спотворень, теж стоїть на межі смерті ". Філософія надлишком і випадінь торкнулася своєю крижаною рукою буквально всього в цьому оповіданні, змістивши акцент з сильною частки на слабку. Але на самому початку я казала, що Віра Галактіонова пише роман-долання і тут вважає свою головну велику мету. Її головний герой Андрій Цахілганов не лише відновлює правильний розмір і ритм в собі самому, а й готовий до того героїзму, який "усуває переізбиточності негодяйства" в Росії.
Боротьба життя і смерті, антигероя і героя, часу і анти-часу, чада синкопи і чистоти мелодії звучить в романі з містеріальним силою - як вічне сьогодення, яке нерухомо і текуче одночасно. Їй пронизана буквально кожен рядок роману, звернена до світу чи весняного або всередину людини. Звичайно ж, Віра Галактіонова писала роман про "гігантському російською напругу", що випали на нашу долю у XX столітті. І витримати його повинні були людина, народ, земля, пов'язані прозаїком воєдино. Сила землі тут читається як мученицька, розтривожені, "все хоронять - і не знаходить заспокоєння": "Суха, летюча чорний пил Карагана злітала після декількох днів весняної спеки і носилася з краю в край вже до самих осінніх дощів .... Тисячолітня дикий степ .... Вона обдерта десятками тисяч замучених селян, священиків, вчених, проклали канали ... Їхні долі дочерна згорали тут, внизу, під землею - у шахтах, під тужливо-просторій степом, в темряві ". Це є чорне братовбивче Сонце соціалізму, що горіла так гаряче, "здобуте невільниками, натомість живого викочується на-гора з глибоких шахт Карагана ... Жарко згораючи, воно палало ночами над будівництвами соціалізму ... Соціалізм опалювався і висвітлювався шляхом спалювання людських доль. І тому це тепло не пішло про запас ... У соціалістичного тепла зросла раптом Руда демократична хижа всепоглинаюча голова .. ". За цією пластичної оболонкою світу, за цим потужним композиційним ладом стоять "спалені долі", кричущі до нас, майбутнім. Але більше, після роману Галактіонова, буде вже не можна сказати, що час "підземного сонця невільників" було тільки "історичним непорозумінням" і спустошливої досвідом.
Віра Галактіонова змогла здійснити у своєму новому романі, здавалося б, майже неможливе: переступивши через хаос історичних і політичних пристрастей нинішнього дня, розгорнувши роман у просторі чотирьох поколінь, вона ще раз показала здатність сучасного російського мистецтва жити великими смисловими побудовами. А між тим, здавалося, що ця здатність вже геть загублена - втоплена в потоці всіляких літературних напрямів, розтягнули на "оригінальні", але порожні форми. Віра Галактіонова вибрала таку позицію в художньому космосі російської культури, що дозволила їй відновити епічне дихання історичного часу, в якому одцвітали одні думки, згасали різноманітні долі і пристрасті; в якому "собор ідей" ставав все більш потужним, а людина - все більш нещасним. Куди, куди пішла вітальна сила всіх "недовоплотівшіхся, не вичерпали себе, перерваних російських доль?" Автор чуйно чує всі ці скорботні мелодії, все відгомони недожітой життя - а в нас майже кожне покоління в ХХ столітті не встигало прожити своєї долі до завершеності, до логічної життеєвобудівельну вичерпаності. І все ж "історичний пейзаж" роману я не назву похмурим: ¬ в ньому є прихована урочистість, немов раптова повна ясність стала доступна кожному російській людині.
Під шаром "битого попелу" історії, під шаром вічних скорбот і реформенной холоду життя - під всією товщею історії залишається віра в схоронну і обов'язкову духовну конституцію світу: "аморальне скарбника - бути Іудою. Моральному - бути розп'ятим. ... Підвищення моральності в суспільстві всякий раз купується кров'ю невинних ... Подальша державна міць підніметься на духовності винищених! " І носиться, носиться між небом і землею російська крик, надмірний в свою тугу і в силі. Розкіш такої історії - в тягар окремій людині. Тільки розкіш такого простору здатна вмістити в себе весь драматизм долі росіян. Бути може вже останню жнива збирає історія зі своїх людських полів? Історія, що відхилилася від себе самої.
Художній світ російської літератури вибудовується завжди в напруженому співробітництва. Роман заповнений до країв надлишком розумного і точного, поглибленого слова. Важкі думкою, ніби стиглі колоски пшениці, його розкішні, зберігають красу незайманого, слова. І разом з тим - вражаюча економія у витраті слова, завжди ясне відчуття необхідності саме цього слова (так буде, коли бовтаються за спиною косу дівчинки вона порівняє з козацької батогом, або скаже, що "втома налягала на людей, немов важкий невидиме ковдру .. ").
Роман вимагає від читача напруженої уваги, вміння проникнути в глибину щільного, різко композиційного листи. Галактіонова боїться порожнечі, у неї змістовно все, як ніби в кожній точці вже присутня кульмінація, і ми, тільки почавши роман, вже знаємо, що потрібні будуть сили на "Рим ... Знову ..."; що символічна чорний птах безпам'ятства героїні обов'язково матеріалізується. Знайдена мертвою на порозі квартири героя, вона, у свою чергу, відсилає нас до нової надії - надії, що Любов не помре. Адже Андрій Цахілганов повернув свою мужність ...
Внутрішня барвистість слова, повнота його звучання вражають нас своєю колишньою нечувана і, одночасно, впізнаваністю. Все відбувається урочисто і небуденно, ніби з кожного слова знятий наліт від його незліченних називання - письменниця створює його знову, передумуючи і переживаючи в собі його справжність. Слово у Галактіонова - чесне. Між тим чуттєвість, а тим більше жіноча, абсолютно не властива їй. Вона з тих рідкісних прозаїків, яким є вища зрощеного слова і думки. І тоді блискучі і стильні формальні нововведення абсолютно не нав'язують свою новизну, але виглядають і читаються як нова органіка традиції.
Не будемо спокушатися: не побіжать нинішні мовники вульгарності і брудного дурниць розповідати читачеві про таку подію як поява в нашому літературному просторі блискучого роману Віри Галактіонова. Все унікальне і значне сьогодні проходить повз "віднесло вітром" реформ людини. Але така література і не нав'язується читачеві. Якщо він її може і хоче зрозуміти, - ¬ він повинен сам прийти до неї. Прийти, відкинувши суєту "невідкладних справ" - прийти, вмиваючись і надівши нехай старий, радянського крою, але чистий і добротний костюм. Від прози Віри Галактіонова в сучасному літературному домі стало надійніше і розумніші.
Ніколи в російській культурі не було жрецького ставлення до форми, - "тіла твори". Нинішні експериментатори це ще і ще раз довели хоча б тому, що їх формальні експерименти можна безперешкодно і нескінченно вивчати теоретично. Тут всяке раз'ятіе на частини, відділення від "кістяка" тих чи інших "кісток" абсолютно нічому не шкодить: цілісність не порушується просто тому, що її немає. Звідси й саме "вивчення" протікає необов'язково, інваріантно і приємно у всіх відношеннях. Твір може підлягати вивченню в будь-якому положенні: хоч справа, хоч зліва, а то й догори ногами. Все залежить від оригінальності погляду критика та дослідника більше, ніж від самого тексту.
Читаючи Віру Галактіонова важко не відчувати якийсь химерний радості: наші панове постмодерністи мучаться вже років двадцять, щоб досягти технологічних висот, описаних у західних модерністських теоріях літератури, а тут на одному видиху, одним потужним вольовим жестом подароване нове романна форма! І зауважимо - без жодних судом новаторства. Таке блискуче, багате ритмічно, таке багатоголосе твір може бути тільки народжене, де потаєними швами-скріпами стають безкорислива трата особистого творчої праці і етично-чистого національного дару. Витрата "за други своя" і землю свою ... Адже не рятував Росії, і сам не буде врятований.
Про автора роману
Віра Галактіонова - одна з яскравих і великих сучасних прозаїків Росії. Вона підриває звичні уявлення про жіночу прозу, як не має і ніякого відношення до всіх модним "гендерних хвилювань". Всі її творчість - затвердження особливого типу російської прози, в якій завжди серцева спостережливість була пронизана розумною споглядальністю, в якій щирість, емоційність листи спиралася на жорстку продуманість форми, в якому злободенні і вічні питання розкривалися у своїй єдності. Їй написані романи "На острові Буяні", "54 напередодні тиші" (останній з написаного), повісті "Великий хрест", "Сніжна мужик", "Ми будемо любити", "З усіма подальшими зупинками", а також розповіді. Письменниця відмінно володіє і сказовой формою: "Тріскучий трава", "планида", "Золоті нумера" - це монологи людей з народу, які пішли від нас пласти мови, збережені в пам'яті російської культури. Творчий голос Віри Галактіонова, безумовно, один з найпотужніших в сучасній прозі.
Всі ЗМІ облетіла звістка про те, що створена заохочувальна літературна премія "Велика книга" у розмірі 3 млн. рублів. І це добре - її масштаби цілком порівнянні з тими, що платило письменникам радянська держава за кращі творі. От тільки хто її буде отримувати - знову ті ж самі особи з номенклатурного списку, якщо журі очолює Е. Радзинський, а одним із засновників є М. Швидкой? Всі вони клялися, що їх цікавить тільки якість творчості, справжня художність. Віра Галактіонова - саме цей прозаїк, зазначений Богом, який написав Великі книги про російську долю і російській людині. Я закликаю читачів втрутитися в питання про присудження премії "Велика книга" та провести читацьку конференцію за творами Віри Галактіонова.