Ідея "Реквієму" А. Ахматової може бути виражена у формі повинності і протиріччя. Поет повинен висловити "своє особисте горе, інакше-параліч пам'яті безумство". Поет повинен висловити народне горе, стати голосом "стомільонного народу", інакше - розрив-історичної пам'яті та втрата історичного сенсу. Але єдина можлива реакція на жах того, що сталося - німота. Звідси трагічне протиріччя "Реквієму": необхідність слова в ситуації німоти. Б. Пастернак у своїй рецензії на військові вірші А. Ахматової писав про одного з них: "Її вірші про вбитого ленінградському хлопчика повні несамовитої гіркоти і написані наче під диктовку матері або старої севастопольської солдатки". Перш ніж звернутися до "Реквієму", наведемо одне з військових віршів Ахматової і придивимося до того, якими засобами створюється враження записування під диктовку вбитої горем матері:
І всі, кого серце моє не забуде,
Але кого ніде чомусь немає ...
І страшні діти, яких не буде,
Яким не буде двадцять років,
А було вісім, а дев'ять було, А було ...
- Досить, не муч себе,
І всі, кого ти й справді любила,
Живими залишаться для тебе.
Два крапки, які обривають фрази, напівбожевільний "чомусь", в якому ховається розпачливе "чому?", Ще ближче до без-умію - перерахування, передає невідступність горя ("А було вісім, а дев'ять було, / А було ... ") - це все ознаки мови на межі німоти. На рубежі тридцятих - сорокових Ахматова, якщо так можна висловитися, пише під диктовку німоти:
Останню і вищу нагороду - Моє мовчання - віддаю Великомученику Ленінграда.
Німота, неможливість говорити стає лейтмотивом "Реквієму", поемі про світ як безглуздому сні і про горе, безсловесному, невимовному: Все переплуталося навіки,. І мені не розібрати Тепер, хто звір, хто людина, І довго ль страти. Чекати. Ось як про це міркує І. Бродський: "Трагедійність" Реквієму "не в загибелі людей, а в неможливості вижив цю загибель усвідомити. Його," Реквієму ", драматизм не в тому, які жахливі події він описує, а в тому, у що ці події перетворюють твоє ... свідомість, твоє уявлення про самого себе ".
Ніхто в російській поезії не міг краще Ахматової простим і стриманим словом висловити екстремальне душевний стан. Це дивна властивість її віршів виявилася ще в 10-і роки, коли були написані такі, наприклад, рядки:
Десять років завмирань і криків,
Всі мої безсонні ночі
Я вклала в тихе слово
І сказала його - марно.
Пережите Ахматової у тюремних чергах, однак, перевищувало всі можливі "завмирання і крики" звичайного життя. Це, як і концтабори, єврейські гетто, колимські рудники та інші жахи XX століття, відчувалося як щось позамежне, підриває людський досвід і "історичні звички". Як же це висловити? Ахматова зробила, здавалося б, неможливе: висловила німоту і таким чином подолала німоту (тобто зробила те, до чого закликала інша мучениця російської поезії XX століття - М. Цвєтаєва: "- Співати не можу! Це оспівай!").
Відчуваючи жорстокі докори сумління (які намагається реконструювати І. Бродський: "... Та що ж ти за монстр такий, якщо весь цей жах і кошмар ще й з боку бачиш?"), Ахматова піддає свої ж власні страждання поетичному аналізу:
Вже божевілля крилом
Душі накрило половину,
І напуває вогненним вином
І манить у чорну долину.
І зрозуміла я, що йому
Повинна я поступитися перемогу,
Прислухаючись до свого,
Вже як би чужому бреду.
Ліричний герой Ахматової роздвоюється: з одного боку, свідомість, яка страждає і не витримує страждання, з іншого боку, свідомість, яке спостерігатиме за цим стражданням як би зі сторони:
Ні, це не я, це хтось інший страждає.
Я б так не могла, а те, що трапилося,
Нехай чорні сукна покриють
І нехай віднесуть ліхтарі ...
Ніч.
Вираз невимовного - завдання, що не має вирішення за допомогою звичного до горя простого і стриманого слова Ахматової. Ясна логіка і класичний лад її вірша переривається, розмір порушується. "Чорні сукна", ніч без ліхтарів - іносказання, що означають зупинилася, паралізовану мова. Як "особистість", як ліричне "я" Ахматова не може говорити. Завдяки чому вона все ж говорить, завдяки чому знову знаходить класичні розміри і благородну ясність? Вона отримує право на слово як обов'язок - покликання сказати від імені всього "стомільонного народу". Вона повинна свідчити: "Одного разу хтось" пізнав "мене, - пише Ахматова" замість передмови ". - Тоді що стоїть за мною жінка з блакитними губами ... прокинулася від властивого нам усім заціпеніння і запитала мене на вухо (там всі говорили пошепки):
- А це ви можете описати?
І я сказала:
- Можу ".
І Ахматова починає свідчити - з опорою на традицію, на світову культуру. "Ми весь час чуємо різні голоси, - говорить про" Реквіємі "Бродський, - то просто бабин, то раптом поетеси, то перед нами Марія". Ось "жіночий" голос, що прийшов з заплачек і сумних російських пісень:
Ця жінка хвора,
Ця жінка одна,
Чоловік в могилі, син у в'язниці,
Ідучи.
Ось-"поетеса", з безмірним видаленням озирається на загиблий, як Атлантида, срібний вік:
Показати б тобі, насмішниці
І улюблениці всіх друзів,
Царськосельській веселою грішниці,
Що станеться з життям твоєї ...
Ось, нарешті, діда-Марії "жертовні тюремні черги прирівнюють кожну мученицю-мати до Богоматері:
Магдалина билася і ридала,
Учень улюблений кам'янів,
А туди, де мовчки Мати стояла,
Так ніхто поглянути не смів.
Три древніх традиції - народно-пісенна, поетична (недарма процитовані пушкінські слова: "каторжні нори") і християнська допомагають ліричної героїні "Реквієму" вистояти в нечуваному випробуванні. "Реквієм" завершується подоланням німоти і божевілля - урочистим і героїчним віршем. Вірш перегукується зі знаменитими "Пам'ятниками" - Горація, Державіна і Пушкіна. Ахматова "дає согласье" на пам'ятник собі, але з умовою, що поставлять його
... Тут, де стояла я триста годин
І де для мене не відкрили засув.
Тобто з умовою, що це буде пам'ятник не поетові, а матері, однією з багатьох і багатьох. Завершення "Реквієму" таким "пам'ятником" означає перемогу людини над жахом і заціпенінням, перемогою пам'яті і сенсу:
Потім, що і в смерті блаженної боюся
Забути громиханіе чорних Марусь,
Забути, як нелюба хлюпала двері
І вила стара, як поранений звір.