Збирання і вивчення
Причини, сповільниться до Великої соціалістичної революції розвиток і зростання української літератури, приводили до того, що народна словесність на Україну здавна переважала над писемністю, книжкової літературою і в галузі художнього слова «національна гордість» української дворянської та буржуазної інтелігенції XIX-XX ст. грунтувалася саме на фольклорі, з багатством, різноманітністю, художню цінність якого важко було б зіставити творчість українських поетів нового часу. Особливо славилися і за межами України українські пісні. Ряд захоплених відгуків про них йде з початку XIX ст. від представників різних національностей і різних суспільних груп. У російській літературі XIX ст. художнє вплив українських пісень, за власним визнанням, зазнав Пушкін; широко використовував їх у своїй творчості, Гоголь патетично писав, що «пісні для Малоросії - все - і поезія, і історія, і батьківська могила»; той же універсальне значення пісні для українського народу пізніше підкреслював у своїй статті про «Кобзар» Шевченка Добролюбов: «Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще надбання українського життя. Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя робиться неможливою ». Захоплення українською піснею та її вплив виразно позначилися і в польській літературі XIX ст., Особливо в епоху романтизму (Мальчевський, Гощинський, Богдан Залеський) і «козакофільства». Українська пісня здобула високу репутацію і в зх.-європ. поетів і вчених дослідників; ще в 1845 перекладач російських поетів і народних українських пісень Боденштедт знаходив, що «ні в якій іншій країні древо народної пісні не дало таких чудових плодів, ніде дух народу не висловився так жваво і світло в піснях, як в українців» . З збирання та вивчення пісень починається і нова У. л.: «Етнографізм», звернення до фольклорного матеріалу та його використання довгий час залишалися її характерною рисою. Історію української фольклористики дожовтневої пори можна розділити на три періоди.
Перший період (приблизно до 40-50-х рр.. XIX ст.) Проходить під знаком дворянській романтики, відрізняючись тими ж особливостями підходу до збирання і вивчення фольклору, як і в інших країнах. Переважна увага звернена в цей час саме на пісню. Пісенна творчість романтично налаштованими дворянськими збирачами трактувалося як «старина» - «вмираючий відгомін гармонії, колись чуті на берегах дніпровських», за словами передмови до «Досвід зборів старовинних малоросійських пісень» (1819) - першого їх збирача кн. Н. А. Цертелєва. Мрії про відкриття у себе новим «Іліади» або нового Оссіана нездійсненні: від прекрасного минулого збереглися тільки «руїни», але й вони можуть задовольнити, з одного боку, «цікавості відносно минулого», а з іншого - романтичної тязі до «природність поезії» . Збірник Цертелєва - продукт аматорства; збірки його найближчого наступника, М. Максимовича (1827, 1834, 1849), у якого дружні зв'язки з представниками російської «офіційної народності» поєднувалися з місцевим українським патріотизмом, відкривають історію української фольклористики як науки - зрозуміло, з необхідними з огляду на те часу застереженнями. За різноманітністю змісту і прагненню до точності текстів збірників Максимовича належить перше місце в ряду аналогічних видань першої половини XIX ст. (І. Срезневський, Запорожская старина, ч. I-III, 1833-1838 рр..; П. Лукашевич, Малоросійські і червонорусскіе народні думи та пісні, СПБ, 1836; А. Метлинський, Народні південноруські пісні, 1854). Само собою зрозуміло, що строго наукової критики не витримує жодна з цих зборів. У прагненні «реставрувати» старовину перші видавці не зупинялися і перед прямою фальсифікацією пісенної творчості, як це мало місце і на Заході; відомі випадки, коли професійних народних співців примушували вчити напам'ять пісні власного твору дворянських любителів фольклору (особливо багато таких підробок у Срезневського). Уявлення про природу фольклору та його історії не виходили за межі типово-романтичних фантазій про безособовий «народній творчості». Тільки в одного Максимовича були зачатки майбутнього «історичного» методу вивчення фольклору. Взагалі ж фольклор залишався поки що предметом естетичного милування, антікварского колекціонерства, романтичних зітхань про що йде «старине» - про розкладається патріархальному устрої. У російській літературі 20-30-х рр.. на український фольклор, як на необхідну для романтизму екзотику, встановлювалася міцна мода («тут ... займає всіх все малоросійське», - писав Гоголь в 1829 з Петербурга); ця мода задовольнялася між іншим фантастичними повістями, заснованими на українському фольклорі, Ор. Сомова, українськими баладами М. Маркевича («Українські мелодії», 1831) і особливо «Вечорами на хуторі біля Диканьки» Гоголя. Поряд з цим український пісенний фольклор використовувався і російськими письменниками, розробляв історичні українські сюжети (Рилєєв, Нарежний, Пушкін, Гоголь, Аладьін та ін.) Зрозуміло, що відокремити у всій цій літературі справжнє від вільних вигадок авторів іноді вельми важко.
Іншими рисами відзначився другий період української фольклористики, в якому вже відчувалися буржуазні тенденції. Він починається з 40-х рр.. XIX ст. і представлений діяльністю П. Куліша («Записки о Южной Руси», т. I-II, 1856-1857), О. Бодянського, М. Костомарова (дисертація «Про історичне значення російської народної поезії», 1843), Я. Головацького ( «Народні пісні Галицької і Угорської Русі», 1863-1865), І. Рудченка («Народні південно-російські казки», 1869) та ін Романтичний наліт залишався й на фольклористиці цієї пори, але починалося і пильніше дослідження, більш ретельне збирання і видання текстів. У «Записках о Южной Руси» Куліш вже не обмежувався одним збиранням, він намагався ввести читача в саму обстановку, в якій існують і поширюються пам'ятки народної поезії, зібрати і подати відомості про її носіях, про середовище, що є її головним споживачем. Для Куліша фольклор - теж йде «старина», але те що їх, з його точки зору - явище законне; причина його - поширення «цивілізації», перехід «народу» в ряди інтелігенції (буржуазної). «Ми і народ, - писав Куліш, - одне і те ж, але тільки він, з його изустной поезією, представляє в духовному житті перший період освіти, а ми - початок нового вищого періоду». Тим не менш буржуазний прогрес Куліш мислив тільки за умови тісної єднання «верхівки» з основою, неодмінного зближення інтелігенції з народом: цієї мети можуть і повинні служити і фольклорні вивчення.
Так закладався фундамент поступово буржуазної науки про український фольклор, розквіт якої починався з 70-х рр.., Третього періоду української дожовтневої фольклористики. Характерні риси третього періоду - це, по-перше, перехід до колективно-організованій роботі в області збирання фольклору, по-друге, застосування методів західно-європ. (І російської) науки до вивчення його пам'яток - «порівняльно-історичного» та «історичного», по-третє, поглиблення і розвиток націоналістичних тенденцій, які проявлялися вже в другому періоді. Найбільш значним фактом третього періоду було видання зібрання етнографічних матеріалів: «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-російський край, спорядженої Російським Географічним товариством (південно-західний відділ): матеріали і дослідження, зібрані д. чл. П. П. Чубинським »(1872-1878, 7 тт., В цілому близько 300 друкованих аркушів). Видання, здійснене головним чином винятковою енергією самого Чубинського (1839-1884), розкрило величезні фольклорні багатства (див. відгук Ал-дра Веселовського у Звіті про присудження Уваровський премій, 1880), починаючи від забобонів, прикмет, загадок, прислів'їв і т. п . (т. I), продовжуючи казками (т. II - 296 назв), народним календарем і пов'язаної з ним обрядовою поезією (т. III), обрядовістю внекалендарной, весільної, похоронної і т. п. і відповідними піснями (т. IV ), піснями сімейними та любовними (т. V - 1209 стор), народними юридичними звичаями (т. VI) та етнографічними відомостями про національні меншини "південно-західного краю» (гл. обр. Київської, Волинської та Подільської губерній). Перед цією масою матеріалу абсолютно блідли колишні зведення, на кшталт «Побуту російського народу» А. Терещенко (1848), куди український матеріал входив лише попутно. «Праці» були, окрім усього іншого, ще роботою, пов'язаною з діяльністю київської філії - «південно-західного відділу» Географічного товариства, яка з 1873 об'єднала найвизначніших українських учених того часу: членами її були В. Антонович і М. Драгоманов, що випустили в 1874-1875 перше наукове видання українських епічних пісень, дум («Історичні пісні малоросійського народу», 2 томи - видання незакінчена), П. Житецький, Ф. Волков (Хведір Вовк), П. Чубинський, М. Лисенко та ін За короткий час кореспонденти філії зібрали величезну кількість матеріалу, з якого філія встигла видати лише збірник «Малоросійські народні перекази і оповідання» (1876), під редакцією того ж М. Драгоманова. Дещо з іншого було опубліковано в закордонних виданнях М. Драгоманова; дещо використав пізніше Б. Грінченка («Етнографічні матеріали», 3 тт., 1895-1899, «З устна роду», 1900), але більша частина після закриття київської філії в 1876 пропала безвісно. Урядові заборони випуску книг на «малоросійською мовою» перевели українську фольклористику не більше б. Російської імперії на напівлегальне становище. Її діячами в 80-90-х рр.. XIX ст. стали тут переважно представники дрібнобуржуазної демократії - дрібні земські службовці, статистики, народних учителів - епігони народництва, що проводили в життя теорію «малих справ», обережне просвіта, «каганцювання на селі». Український фольклор поруч з політичною самоосвітою став неминучим предметом занять нелегальних українських студентських гуртків - «громад». З 80-х рр.. єдиними друкованими органами, де публікувалися матеріали та дослідження про них, були на Україні журнал «Киевская старина», заснований Ф. Лебединцева (з 1882 по 1906), що друкувався російською мовою. й маєтку «архівних комісій», «статистичних комітетів» при земствах, вчених товариств при університетах (напр. харківський збірник історико-філологічного товариства, у 2-му томі якого надруковано збори казок та ін матеріалів, записаних в Харківській та Катеринославській губ. І. Манжурою (1890), в 10-му - збори пісень Лубенщини В. Милорадовича (1897), в 17-м - робота П. Іванова «Життя і повір'я селян Куп'янського повіту, Харківської губернії.» (1907) і ряд інших коштовних матеріалів). У подібних же виданнях і понад те в «Етнографічному огляді», «Російському філологічному віснику» знаходили собі місце і нечисленні порівняно дослідження фольклору - О. О. Потебні, М. Ф. Сумцова, А. В. Ветухова, П. Іванова, Х . Ящуржінського та ін Проте інтерес до фольклорних штудіях захоплював все ширші кола; ці штудії розвивалися за межами царської Росії до 1906. Зробився з 1876 політичним емігрантом спершу в Швейцарії, потім у Болгарії, М. Драгоманов, поряд з публіцистичною діяльністю і в тісному зв'язку з нею продовжував видання і вивчення фольклору: в 1881 їм надруковані в Женеві «Нові Українські пісні про Громадські справи 1764-1830» , а потім там же «Політічні (тоб історичні) пісні українського народу XVIII-XIX стіл.» (1883-1885, 2 т.). Як дослідник Драгоманов стояв на точці зору «теорії міграцій» (запозичення), відкинувши уявлення про досконалу самобутності української народної творчості, особливо в області оповідального фольклору; це не заважало йому напр. на підставі пісенного матеріалу робити суб'єктивні висновки про «державних ідеалах» української народної маси (збірка його досліджень з фольклору виданий в 4 тт. у Львові, 1899-1907). Головним осередком української фольклористики з 90-х рр.. стало львівське «Наукове товариство імені Шевченка», де в 1898 була заснована спеціальна етнографічна комісія, що взяла в свої руки видання «етнографічного збірніка» (40 тт.), а в 1899 підкріпивши його ще окремим виданням «Матеріялі до Української етнольогії (22 т. ). У виданнях «Товариства» найближчим участь брали відомий письменник і вчений Іван Франко (їм видано найбільше зібрання прислів'їв і надруковано ряд цінних робіт з дослідження пісні), Володимир Гнатюк, З. Кузеля, І. Свєнціцькій, Ф. Колесса та ін Великий внесок у зібрання матеріалів зроблений був з 70-х рр.. також польськими етнографами. У Польщі інтерес до українського фольклору, як сказано вище, йде з 20-30 рр.. XIX ст.; Цей інтерес ще в 30-х рр.. викликав появу низки збірників гол. обр. пісенного матеріалу (Вацлав Залеський, Жегота Паулі, К. Войціцькій, пізніше, в 1857, А. Новосельський-Марцинківський та ін.) З 1842 почалася плідна діяльність найбільшого з польсько-українських етнографів Оскара Кольберга (1814-1890), з робіт якого користується популярністю «Покуття» («Покуття» - побутова назва місцевості між Карпатами і Дністром в Галичині) - досвід всебічного і грунтовного етнографічного обстеження одного певного району, з багатими фольклорними матеріалами. За типом цієї роботи Кольберга український етнограф В. Шухевич пізніше представив таке ж опис побуту і творчості гуцулів («Гуцульщина» у «Матеріялах до Українсько-руської етнольогії», 5 тт., 1899, 1901, 1902, 1904 і 1908). З іншого боку, праці Кольберга (передували «Покуттю») було взято за зразок співробітниками великого, початого ще в 1877 Краківською академією наук, вид. «Збірник відомостей по крайової антропології» (Zbiór wiadomości do antropologii krajowej wydawany staraniem komisyi antropologicznej Akademii umiejetności w Krakowie, 1877-1894) - Ю. Мошинський, З. Рокоссовський, Е. Руліковскім, А. Подберезький, Ц. Нейманом і мн. ін, опублікували великий фольклорний матеріал з різних місцевостей Галичини і російської придніпровської Україні. «Праці» Чубинського, «Етнографічний збірник» львівського «Товариства» і це видання Краківської академії до цих пір залишається важливою частиною спадщини, залишеного нам буржуазним періодом української фольклористики.
Немає потреби обчислювати імена всіх окремих її представників і за кордоном, і не більше б. царської Росії, де з 1906 не надовго знову з'явилася можливість щодо легального збирання та вивчення українського фольклору, яке зовсім припинилося в роки імперіалістичної війни, вкрай згубно відбилася і на зібраних Львівським науковим товариством, але ще не опублікованих етнографічних матеріалах. Виданий у 1930 покажчик друкованих матеріалів з українського фольклору до 1917 (Олександра Андрієвського) представляє величезний том у вісімсот з гаком сторінок одного переліку книг і статей (близько 1800). Створюється враження, що слова одного з видних буржуазних фольклористів, Вол. Гнатюка, про те, що українська етнографія, в порівнянні з іншими, «не тільки не залишилася позаду, але в багатьох напрямках висунулася вперед і випередила інші народи», начебто не є перебільшенням і похвальба ... Але насправді багате на вигляд буржуазне спадщина в галузі української фольклористики страждає вадами, що змушують нас користуватися цією спадщиною з крайньою обережністю. У збиранні і вивченні фольклору відобразилися всі етапи і типи українського націоналізму, аж до новітньої фашистської його стадії. «Пам'ятки української народної словесності» з точки зору дворянської та буржуазної фольклористики повинні служити підтвердженням ідеї безкласового єдності «української нації», показувати або відсутність, або малозначимість моментів класової боротьби на Україні, ілюструвати горезвісну ідею «безбуржуазності» українського народу. Звідси - нарочитість і тенденційність підбору та висунення тих чи інших пам'яток фольклору, що доходила часом до прямої фальсифікації, звідси - особливо підкреслена увага до фольклору докапіталістичної пори, його романтизація, що приховувала під собою ідеалізацію гібнувшей феодальної культури (у дворянських фольклористів поч. XIX ст.) .
Оскільки ж сільська «патріархальність» відповідала інтересам буржуазії, остання також приділяла переважне увагу «старовинному» фольклору, відводячи йому перше місце в збірниках, поширюючись у багатьох дослідженнях про його «красу». Зокрема особливою увагою буржуазних збирачів користувалася обрядова поезія. Тим часом ще до XVIII ст. жанри української обрядової поезії завершили свій розвиток, закостенілі і побутували в українському селянське побуті лише тому, що в умовах феодально-кріпосницького, а потім і капіталістичного ладу справді культурний прогрес села був неможливий. «Краса» обрядової поезії давно стала красою мертвою. А буржуазна фольклористика продовжувала смакувати її, з презирством відкидаючи новітні зразки народної творчості. Буржуазної фольклористиці взагалі особливо любі були ті продукти усної творчості, на яких помітно лягла ознаки впливу пануючих експлуататорських класів. Яку-небудь жахливу легенду, впроваджену в народний побут церковниками, вона готова була видавати за «перл» народної творчості. Не враховувалося, зрозуміло, і те, що з плином часу класове розшарування села також знайшло собі вираз в селянське фольклорі. Але цей факт суперечив уявленню про «національне єднання», а тому старанно затушовувати буржуазної фольклористикою. Всі ці обставини вимагають суто критичного підходу до буржуазного спадщини в галузі фольклористики. Додамо до цього, що ніякого узагальнюючої праці про український фольклор ні дворянська, ні буржуазна українська фольклористика нам не залишила.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції радянська фольклористика на Україну мала витримати щодо довгу боротьбу з пережитками буржуазної науки. Лише в недавнє порівняно час ця боротьба з націоналістичній контрреволюційній фальсифікацією українського фольклору і науки про нього скінчилася повною перемогою, і можна сказати, що в даний час ми вступаємо в період розквіту як українського радянського народної творчості в галузі художнього слова, так і науки про нього. З ініціативи тов. Сталіна проведена запис зразків української народної пісні на грамофонних платівках. Записування і вивчення сучасної творчості народних мас стає справою не тільки вчених фахівців, але і широких кіл радянської громадськості УРСР.
Розпочато роботу з видання популярних збірок української народної творчості, в яких поряд зі словесним фольклором будуть представлені і народна музика, і образотворче мистецтво. У попередньому нарисі не порушена історія роботи по збиранню та виданню народної пісенної музики, т. зв. «Музична етнографія». Не можна, однак, не відзначити ролі популярних пісенників з нотами, які сприяли поширенню української пісні в самих широких колах (Ф. Колесса, Огляд Українсько-русскої народноі поезії, з нотами, 5-е вид., Львів, 1905; О. Хведорович, Збірнічок укр. пісень з нотами, Одеса, 1911, і ін.) Одна з важливих чергових завдань радянської фольклористики - зробити широко доступними масовому читачеві справжні зразки того великого мистецтва, в якому трудящі маси Україні протягом багатьох сотень років виливали свої думки, почуття, відображали своє горе, радість, гнів, боротьбу за визволення.
Список літератури
Пипін О. М., Історія російської етнографії, т. III - Етнографія малоросійська, СПБ, 1891
Сумцов М. Ф., Сучасна малоросійська етнографія (в журн. «Киевская старина», 1892-1893, 1895-1896 і окремо - 2 вип., Київ, 1893-1897)
Його ж, Малюнки з життя українського народного слова, Харків, 1910
Грінченка Б., Література українського фольклору (1777-1900), Чернігів, 1901
Андрієвський О., Бібліографія Літератури з українського фолклору, т. I, Київ (1930), вид. Всеукр. Ак. Наук періодичне видання Інституту фольклористики АН УРСР «Український фолклор» та ін