Спроби лібералізації радянського суспільства в 50-е першій половині 60-х рр. Хрущовська відлига межі [ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати. скачати Красноярський державний УНІВЕРСИТЕТ Спроби лібералізації радянського суспільства в 50-і - першій половині 60-х рр.. Хрущовська "відлига": межі десталінізації. РЕФЕРАТ Студент 1 курсу юридичного факультету заочного навчання ЮЗВ-I3 групи Шишканов Д.В. Красноярськ 2002 План: Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3 1. Критика культу особи Сталіна і її наслідки ... ... ... .... .... 3 2. "Відлига" у сфері культури та її межі ... ... ... ... ... ... ... .... ... 5 3. Вибіркова амністія ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 7 4. Потепління у зовнішній політиці ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 8 5. Економічні ініціативи Хрущова та їх наслідки ... ... ... .. 10 Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 11 Список літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 13 Введення. У 1953 році, після довгих років існування тоталітарного режиму, названого істориками сталінізмом, вождь-тиран, харизматична особистість, його центральна ланка, помер. Після недовгої боротьби, до влади прийшов Микита Сергійович Хрущов. Різкий, рішучий, необережний у словах і вчинках, Хрущов пройшов усі щаблі партійної роботи, очолював великі парторганізації (Москва, Україна). Ніде й нічому серйозно не навчався, Хрущов компенсував брак освіти дивним політичним чуттям, майже завжди вірно вгадуючи головну тенденцію часу. 1 Період з середини 1950-х до середини 1960-х рр.. прийнято називати "відлигою". І дійсно, після довгих років існування монолітної авторитарної системи, в суспільстві стали прокльовується деякі паростки лібералізації. Чимала роль у цьому процесі належала особисто Хрущову. Період "відлиги" надзвичайно важливий в історії батьківщини. Це був перший удар по системі, що склалася ще в 1920-х роках. Після "хрущовського періоду" був період "застою", який можна охарактеризувати як повернення до старих традицій. Після "застою" прийшла "перебудова" - другий великий удар по системі, після якого вона так і не змогла оправитися. Звичайно, і до цих пір не знищені всі її пережитки, але все-таки, в цілому, тоталітарна комуністична система припинила своє існування. А розпочався процес її розкладання саме з середини 1950-х років. Але чи була "відлига" дійсно відлигою. Адже спроби лібералізації йшли з перервами і неминучими відкатами назад. У зв'язку з цим, цікаво пильніше поглянути на цей неспокійний період в історії батьківщини. 1. Критика культу особи Сталіна та її наслідки. За словами Хрущова, керівники партії виявилися після арешту Берії (10 липня 1953) перед обличчям такої кількості одкровень про діяльність апарату політичної поліції і фальсифікованих змов, що всі вони, в тому числі і Хрущов, прийшли до висновку про необхідність отримати більш повну інформацію. Саме Хрущову було доручено прочитати доповідь і особисто зустріти непередбачену реакцію учасників з'їзду. Тим не менш, Хрущов відіграв вирішальну роль, з'явився каталізатором викриття - вибіркового та контрольованого - злочинів Сталіна. 14 лютого 1956 в Кремлі відкрився XX з'їзд КПРС, який зібрав 1436 делегатів, здебільшого досвідчених апаратників, а також членів 55 "братніх партій". Скликаний за вісім місяців до статутного терміну у зв'язку з нагальною необхідністю підвести підсумки відбулися після смерті Сталіна змін і дискусії про вибір курсу, з'їзд завершився знаменитим «секретним доповіддю» Хрущова. 25 лютого 1956 - в останній день роботи XX з'їзду, на закритому засіданні з доповіддю "Про культ особистості і його наслідки" виступив перший секретар ЦК КПРС Н.С. Хрущов. Це стало абсолютною несподіванкою для більшості присутніх на з'їзді делегатів. У доповіді були оприлюднені і засуджені факти масових репресій, санкціонованих Сталіним, пролунала правда про загибель багатьох видатних діячів партії і держави. У результаті ліберального ставлення Хрущова до таємності тексту доповіді, протягом кілька тижнів його зміст стало відомо практично у всій країні. 2 З доповіді учасники з'їзду дізнались про "заповіт" Леніна, існування якого до тих пір заперечувалося партією. Доповідь аналізував перекручення Сталіним принципу демократичного централізму, розповідав про чистках і "незаконні методи слідства", за допомогою яких у тисяч комуністів були вирвані абсолютно неймовірні визнання. Розвінчавши міф про Сталіна як "спадкоємця" і "геніального продовжувача" справи Леніна, доповідь атакував і міф про Сталіна-"воєначальника", зруйнувавши канонічний образ генералісимуса і створивши образ нерішучого і некомпетентної людини, відповідального за нищівні поразки 1941-1942 рр.. Доповідь також показав відповідальність Сталіна за депортацію кавказьких народів, огульно звинувачених у співпраці з німцями, за конфлікт з Тіто, фабрикацію фальшивих змов в 1949 р. ("ленінградське справа"), 1951 р. ("мингрельское справа") і 1953 р. ( "справа лікарів-убивць"). Доповідь Хрущова малював новий образ Сталіна - образ тирана, день за днем ​​створював свій культ, образ некомпетентного, не бажав нікого слухати диктатора, "відірваного від народу" і відповідального за катастрофічне економічне становище країни в 1953 р. Доповідь був насичений деталями, які шокували аудиторію, але в той же час йому, безумовно, не вистачало чіткості, а що міститься в ньому інформація часто була приблизною і неповною. Доповідь приніс Хрущову хоч і невелику, але все ж перемогу у боротьбі за владу. При розподілі ролей у березні 1953 р. Хрущова явно "відсунули на другий план" і він вимушено зайняв вичікувальну позицію. Однак після активізації Берії, в якому Хрущов побачив загрозу своєму положенню, він почав діяти. Результатом цих зусиль стало усунення Берії, після чого рішення питання про одноособове лідера залишалося лише справою часу. Наступним кроком було усунення Маленкова, Молотова і їжаку з ними. Одним з етапів щодо їх усунення, якраз, і був "секретна доповідь", виголошена на з'їзді. Більшість партпрацівників, які зробили кар'єру при Сталіні, правильно розуміли, що процес десталінізації буде важко утримати в рамках викриттів, зроблених на з'їзді. Харизматичний ореол навколо Сталіна став повільно руйнуватися, а ім'я та образ В. І. Леніна набували все більш ідеальні, божественні риси. Це, звичайно, був удар по основам системи. Почався наступ консерваторів. 30 червня 1956 ЦК КПРС прийняв постанову "Про подолання культу особи і його наслідків" У ньому сяють критики проти Сталіна був знижений. Стверджувалося, що допущені ним помилки "само собою зрозуміло, не відвели його в бік від правильного шляху розвитку до комунізму". У постанові підтверджувалася правильність і непорушність лінії компартії, її право на неподільне керівництво країною. У цілому оцінка ролі І.В. Сталіна була високою, але було вказано і на окремі негативні явища. 3 Слово правди про Сталіна, вимовлене з трибуни з'їзду, стало для сучасників потрясінням - незалежно від того, чи були для них наведені факти і оцінки одкровенням або давно очікуваним відновленням справедливості. У суспільстві і на сторінках преси творилося щось неймовірне. Одна дискусія живила іншу, хвиля громадської активності ставала ширше і глибше. Не обійшлося і без крайніх виступів. До такого розмаху подій політичне керівництво виявилося не готовим. Звичайно ж, у суспільстві почалися громадські хвилювання. Спочатку Сталіна обожнювали, на нього молилися, а тепер - він став вбивцею і тираном. Шок! 5 березня 1956 в Тбілісі почалося масове виступ студентів проти рішень XX з'їзду. 9 березня в місто були введені танки. Кілька місяців по тому, невдоволення спалахнуло і всередині "соціалістичного табору". І, якщо в Польщі вдалося домовитися, то в Угорщині інакомислення втихомирювати за допомогою військ. Тбіліські, Польські та Угорські події - це, так би мовити, показник непродуманості всій антисталінської компанії. Скинувши Сталіна з його п'єдесталу, Хрущов зняв разом з тим "ореол недоторканності" з першої особи і її оточення взагалі. Система страху була зруйнована, але, здавалася непорушною віра в те, що зверху все видніше, була сильно похитнулася. Всі владні структури залишалися незмінними, але внутрішній баланс інтересів цей новий погляд на лідера, безумовно, порушував. Тепер люди мали право не лише чекати від керівництва змін на краще, а й вимагати їх. Зміна ситуації знизу створювало особливий психологічний фон нетерпіння, який, з одного боку, стимулював прагнення до рішучих дій влади, але, з іншого боку, посилював небезпека трансформації курсу на реформи в пропагандистський популізм. Як показав розвиток подальших подій, уникнути цієї небезпеки так і не вдалося. Все це стало одночасно і кризою нового курсу радянського керівництва. Після Угорських подій в ньому поступово склалася "антипартійну групу", антихрущовські опозиція. Її відкритий виступ довелося на червень 1957р. Минулий тоді ж пленум ЦК КПРС, на якому "опозиціонери" (Молотов, Маленков, Каганович та ін) зазнали поразки, поклав край періоду "колективного керівництва", Хрущов ж у ролі Першого секретаря став одноосібним лідером. У 1958 р., коли він зайняв посаду Голови Ради Міністрів СРСР, цей процес отримав своє логічне завершення. Дуже важлива деталь: вороги Хрущова не були розстріляні або посаджені, як було б при Сталіні. Маленков став директором електростанції Сибіру, ​​а Молотов був направлений послом у Монголію. З іншого боку, Жуков, який зіграв вирішальну роль в усуненні антихрущовські угруповання теж був покараний. Він був виведений з Президії і ЦК партії. Але, реально, Хрущов був не першим, хто вирішив списати помилки минулих років на Сталіна, вивівши компартію "з-під удару". Спочатку питання про культ особи зводився лише до перебудови пропаганди, пізніше - у липні 1953р, на пленумі ЦК - він плавно перейшов в осуд Берії, мовляв, це він винен у всіх гріхах. "Провина" Сталіна, перемикання на "підступи" Берії, отримала внесистемную оцінку, тобто оцінку, не пов'язану із законами функціонування державної влади. Сталіна відокремили від сталінізму, систему - від носія. Вся подальша політика, спрямована проти культу Сталіна, будувалася вже на основі цього поділу понять. Це була боротьба з ім'ям, боротьба з ідолом, але не з причинами, його породили. 4 Таким чином, доповідь Хрущова, не дивлячись на всю сумнівність такого політичного ходу і непродуманість, яка призвела до трагічних подій, став точкою відліку процесу керованої десталінізації. І межі її були закладені відразу. 2. "Відлига" у сфері культури та її межі. "Дух XX з'їзду", здавалося, виправдовував найсміливіші надії, передусім інтелігенції. У дійсності ж політика влади по відношенню до неї незабаром показала двозначний і обмежений характер лібералізації "під посиленим наглядом". 5 Найважливішим наслідком хрущовської лібералізації стало різке зростання в радянському суспільстві критичного потенціалу. Починаючи з кінця 50-х рр.. в Радянському Союзі утворюються і заявляють про себе різні ідейні течії, неформальні громадські об'єднання, оформляється і міцніє громадську думку. 6 Так, вже в 1953-1956 рр.. критик В. Померанцев у своєму есе "Про щирість у літературі", І. Еренбург романі "Відлига" та М. Дудинцев в романі "Не хлібом єдиним" поставили цілий ряд найважливіших питань: що слід сказати про минуле, в чому місія інтелігенції, які її відносини з партією, яка роль письменників чи художників в системі, в якій партія через контрольовані нею "творчі" Союзи визнавала (чи ні) та чи інша особа письменником або художником, як і чому правда всюди поступалася місце брехні. На ці питання, які раніше обійшлися б тим, хто їх поставив, щонайменше кількома роками таборів, влади, прореагували невпевнено, коливаючись між адміністративними заходами (відсторонення поета Твардовського, що опублікував есе Померанцева, від керівництва "Новим світом") та попередженнями на адресу міністерства культури. У грудні 1954 р. відбувся з'їзд Союзу письменників, на якому обговорювалося доповідь Хрущова про культ особистості. Згідно Хрущову, історія, література та інші види мистецтва повинні відображати роль Леніна, а також грандіозні досягнення комуністичної партії і радянського народу. Директиви були чіткими: інтелігенція повинна пристосуватися до "нового ідеологічного курсу" і служити йому. При цьому вся вина за колишнє була звалена на Берію і Жданова. Інтелігенція розкололася на два табори: консерваторів, на чолі з Кочетова, і лібералів, на чолі з Твардовським. Хрущов балансував між цими двома таборами, проводячи двоїсту політику. Консерватори отримали журнали "Жовтень", "Нева", "Література і життя"; ліберали - "Новий світ" і "Юність". Шостакович, Хачатурян та інші композитори, розкритиковані 1948-1949 рр.., Відновили своє становище. Такі були ліберальні кроки в галузі культури. Але "справа Пастернака" найбільш наочно показало межі лібералізму у відносинах між владою та інтелігенцією. У 1955 р. Пастернак за кордоном опублікував роман "Доктор Живаго". У 1958 р. йому дали Нобелівську премію. Влада була, звичайно, незадоволені таким поворотом справ. Щоб уникнути висилки з СРСР, Пастернаку довелося відмовитися про премію і направити в "Правду" заяву, в якій він звинувачував Захід у використанні його твори в політичних цілях. Здійснення роману для видання за кордон підривала монополію на право спілкування із зовнішнім світом, яку влада мала намір зберегти за собою. Пастернаку було висунуто кілька стандартних звинувачень, типу антирадянщини, презирства до російського народу, непростимого схиляння перед Заходом через матеріальну користі і т.д. Коли зіткнення між Пастернаком та владою змусило інтелігенцію відкрито зробити вибір, остання здалася. Більшість письменників, скликаних 27 жовтня 1958, щоб вирішити питання про виключення Пастернака зі Спілки письменників, зустріли оплесками звинувачення, висловлені проти нобелівського лауреата. "Справа Пастернака" породило серйозна криза у свідомості російської інтелігенції, яка показала себе нездатною відкрито протистояти тиску влади. Задоволений результатом "справи" Хрущов, зі свого боку, зупинив наступ на лібералів. Твардовському було повернуто керівництво "Новим світом". У травні 1959 р. на III з'їзді Спілки письменників з союзу пішов Сурков, висловлювали особливого завзяття у кампанії проти Пастернака, його місце в керівництві Союзу зайняв Федін - представник більш помірного течії. Тим не менше, ці заходи виявилися недостатніми, щоб згладити в пам'яті інтелігентів гнітюче враження, викликане "справою Пастернака". В кінці 50-х рр.. виник "самвидав" - машинописні журнали, що народилися в середовищі молодих поетів, письменників, філософів, істориків, що зустрічалися по суботах на площі Маяковського в Москві. Пізніше зборів були заборонені і "самвидав" пішов у підпілля. Звідти ж і побачив світло заснований А. Гінзбургом перший "самвидавний" журнал "Синтаксис", в якому були опубліковані, раніше заборонені твори Б. Ахмадуліної, Вс. Некрасова, Б. Окуджави, Є. Гінзбург, В. Шаламова. За це А. Гінзбург був заарештований і засуджений до двох років таборів. Але дисидентів вже не можна було зупинити, і естафету заарештованих прийняли інші. 7 Примітно, що після XXII з'їзду, коли Хрущов знову звернувся до критики культу особи Сталіна, інтелігенції була зроблена ще одна "подачка". У листопаді 1962 р. "з відома і схвалення ЦК" вийшов у світ роман А. І. Солженіцина "Один день Івана Денисовича", а місяцем раніше "Правда" опублікувала вірш Є. Євтушенка "Спадкоємці Сталіна". Але після кривавої драми у Новочеркаську і Карибського кризи в тому ж 1962 році, Хрущов, злякавшись поглиблення десталінізації, що робив цей процес трудноконтроліруемим, вирішив відвернутися від ліберальної частини інтелігенції і звернутися до консерваторів. 8 Хрущов доручив голові Ідеологічною комісії ЦК КПРС Іллічову закликати інтелігенцію до виконання її обов'язків. Різкій критиці піддалися І. Еренбург і В. Некрасов, сам Хрущов у виступі 18 березня 2963 особисто закликав інтелігенцію керуватися у своїй творчості принципом партійності. Цей заклик поклав кінець відлиги в культурі. 9 Отже, процес поступок інтелігенції поєднувався з її одергіваніе. Хрущовська лібералізація часом приводила до несподіваним результатом, які необхідно було припиняти і виводити в потрібне русло, а такий маятник у довгостроковому періоді неминуче залишається на місці, хоча, з іншого боку, сукупне прогресивний рух уперед, хоча і невелике, але все ж мало місце.

3. Вибіркова амністія.

З перших же днів після смерті Сталіна нове керівництво вжила заходів, спрямовані проти зловживань минулих років. Особистий секретаріат Сталіна був розпущений. Були скасовані "трійки" - особливі трибунали, через які проходили справи, що належали до ведення політичної поліції. У МВС відібрали управління таборами, передавши ГУЛАГ в систему міністерства юстиції. У березні 1954 р. політична поліція була перетворена в самостійну організацію - Комітет державної безпеки (КДБ).

Найважливішою частиною десталінізації стала реабілітація жертв сталінських репресій, що тривала майже 12 років. У цьому процесі можна виділити три етапи:

Перший етап: 27 березня 1953 - лютий 1956 рр.. Реабілітація проводилася вибірково і негласно, хоча кілька людей були реабілітовані публічно. Амнистия предусматривала освобождение всех заключенных, чей срок не превышал пяти лет, несовершеннолетних, матерей, имевших детей в возрасте до 10 лет, а также сех, независимо от величины срока, кто сидел за взяточничество, экономические преступления, административные и военные правонарушения.

Смерть Сталина привела ГУЛАГ в движение: докладные записки МВД информировали о "массовом неповиновении", "бунтах" и "восстаниях" в лагерях и колониях, из них наиболее значительных – летом 1953 г. в особом лагере №2 (Норильск) и особом лагере №6 (Воркута), в мае-июне 1954 г. – в особом лагере №4 (Карагандинская область, "Кенгирское восстание").

Главным результатом указа об амнистии, не коснувшегося политических заключенных, неизменно получавших сроки более пяти лет, стало освобождение большого числа уголовников - только за март-июнь 1953 г. около 900 тыс. Выйдя из тюрем, они создали в городах, и особенно в Москве, такую опасную обстановку, что потребовалось держать в состоянии повышенной готовности многочисленные подразделения МВД. ¹⁰

Второй этап : 1956 - 1961 гг. С целью ускорения процедуры реабилитации после XX съезда в лагеря были направлены специальные комиссии по пересмотру дел, получившие право решать вопросы на месте и немедленно освобождать реабилитированных. В результате было освобождено несколько миллионов человек. Хотя для реабилитации существовало много ограничений, установленных партийными органами, в ее осуществлении несколько расширилась публичность. В различных изданиях, прежде всего в справочниках, начали появляться запрещенные ранее имена. Среди них было много военных (Тухачевский, Якир, Блюхер и др.), а также второстепенных руководящих партработников, придерживавшихся сталинской линии (Эйхе, Рудзутак, Постышев, Косиор, Чубарь и др.)

Февраль 1957 г. принес реабилитацию народам, депортированным в 1944-1945 гг. В родные места было позволено вернуться чеченцам, ингушам, балкарцам, карачаевцам и калмыкам, однако ничего не было сделано для немцев Поволжья и крымских татар, так как территории, которые их вынудили покинуть, были заселены русскими и украинцами. ¹¹

Третий этап : 1961-1965 гг. Впервые в советской истории началось открытое обсуждение вопросов, связанных с репрессиями, развернулись серьезные дискуссии, однако они не выходили за рамки марксизма-ленинизма. Процесс реабилитации постепенно свертывался, шел на спад, а к 1965 г. прекратился совсем.

Как общий итог следует отметить следующее. При выборе тех, кто подлежал реабилитации, предпочтение отдавалось старым большевикам, т.е. тем, кто вступил в партию до октября 1917 г. Характерно, что реабилитация ни в какой мере не касалась партийных деятелей, причастных к внутрипартийной борьбе в 1920-е гг. (Троцкого, Бухарина), всех, кто находился в оппозиции к сталинскому режиму (Зиновьев, Каменев, Рыков). Процент реабилитации среди лидеров союзного уровня был выше, чем среди республиканских деятелей, т.к. последние, как правило, обвинялись в "буржуазном национализме".

О масштабах публичной реабилитации можно судить по следующим данным. Из 34 членов Политбюро, находившихся в его составе в 1917-1939 гг., было репрессировано 17 человек (50%), реабилитировано 8 (47% репрессированных). Из 18 председателей и заместителей председателя Совнаркома репрессировано 10 (55,5%), реабилитировано 8 (80% репрессированных). Из 71 члена ЦК репрессировано 49 (70%), реабилитировано 38 (77% репрессированных). Большинство реабилитированных составляли жертвы "большого террора" 1937-1939 гг. ¹²

4. Потепление во внешней политике.

Во внешней политике "хрущевского десятилетия" ситуация существенно изменилась по сравнению с предшествующим временем. Была оставлена догма о неизбежности мировых войн в эпоху империализма. На XX съезде КПСС было заявлено, что основой внешнеполитической деятельности становится политика мирного сосуществования государств с различным общественным строем. Было указано, что существуют силы, способные предотвратить мировые войны: мировая система социализма, рабочее движение капиталистических стран, национально-освободительное движение стран третьего мира. Во главе этих сил СССР ставил себя и борьбу за мир считал главнейшей задачей своей внешней политики.

Таким образом, произошел переход от принципа "хочешь мира – готовься к войне" к принципу "хочешь мира – готовься к миру". Однако выработанные при Сталине приоритеты и методы внешней политики отнюдь не ушли в прошлое, и их неувядаемость подтверждалась в эти годы по всем трем традиционным направлениям внешней деятельности СССР. ¹³

В предыдущие годы в отношениях с социалистическими странами для СССР был командно-приказной стиль. Он в принципе сохранился, но стал проявляться более мелочно, менее жестко и последовательно. Советское руководство перестало требовать однозначного и безоговорочного следования собственному пути строительства социализма, начало в большей мере признавать вариативность форм перехода к социализму. Разумеется, при этом по-прежнему полагалось незыблемым наличие двух основных условий – диктатуры пролетариата и руководство со стороны рабочей или коммунистической партии.

На новую ступень был поднят СЭВ, в рамках которого углублялось международное разделение труда. Для координации военной деятельности и внешней политики был создан военный блок – Организация Варшавского Договора (ОВД), которая включила в себя все социалистические страны Европы, кроме Югославии. Отношения СССР с Югославией улучшились, хотя руководство СССР по-прежнему считало путь, выбранный югославским руководством, глубоко ошибочным. Однако на межгосударственные связи это влияло уже в меньшей степени, чем ранее.

Признавая за социалистическими странами известную самостоятельность, советские руководители, тем не менее, считали, что внутренняя деятельность правительств этих стран должна ограничиваться рамками социалистического выбора, таким, каким он понимался в СССР. Отход от этого выбора рассматривался как предательство интернационального долга, предательство дела социализма. Именно, этим мотивировалась критика югославского руководства. По ряду причин, таких как огромный авторитет в Югославии ее руководителя Иосипа Броз Тито, мощные вооруженные силы Югославии и др., советское руководство даже в 40-е годы не рискнуло пойти на военное вмешательство в дела этой страны. Однако в дела других стран Европы социалистической ориентации СССР позволял себе вмешиваться. Так, например, произошло в Венгрии в 1956 году, где использовались войска. В других странах дело не доходило до столь крайних форм, однако контроль советского руководства был достаточно жестким.

Особо важными для себя Советский Союз считал отношения с Китаем, по поводу которых у нас в стране в 50-е годы царила настоящая эйфория. СССР оказывал помощь Китаю в экономической и военной сфере, нередко безвозмездно. Однако после XX съезда КПСС, отношения с Китаем стали ухудшаться; на первых порах это происходило скрыто от широкой общественности, а к началу 60-х годов приобрело характер открытой межпартийной дискуссии о путях строительства социализма, об отношении к неизбежности мировых войн и т.д. Мао Цзэдун после смерти Сталина претендовал на роль лидера в мировом коммунистическом движении и уж никак не желал подчиниться диктату КПСС в лице Хрущева.

Международный климат, основанный на "холодной войне", несколько потеплел в 50-е годы, "железный занавес" стал разрушаться. Намного увеличилась дипломатическая активность советских руководителей, которые стали чаще ездить по миру. Личные контакты руководителей укрепляли взаимное доверие. Однако временами в отношениях СССР и капиталистических стран случались очень острые моменты. Так произошло в связи с венгерскими событиями. Еще более драматические события принес 1962 год (Карибский кризис). ¹⁴

Руководители СССР, придерживаясь принципа мирного сосуществования, утверждали вместе с тем, что нет и не может быть мира в сфере идеологии, что мирное сосуществование – это форма классовой борьбы, проявляющейся на международной арене. Такая позиция не благоприятствовала ослаблению международной напряженности, делала неизбежными рецидивы "холодной войны". Хрущев нередко выступал с заявлениями, в которых, не стесняя себя в выражениях, предрекал близкое падение капиталистического строя в целом на планете, крушение существующего строя в той или иной стране и замену его коммунистическим режимом. СССР поддерживал те организации в западных странах, которые вели политику, направленную на изменение существующего строя. Правительства западных стран расценивали это как вмешательство во внутренние дела, а у населения этих стран консервировался страх перед СССР. В отношении нашей страны создавался, при помощи западных средств массовой информации, образ державы, стремящейся к мировому господству, к немедленной мировой революции.

50-60-е годы – время активной борьбы, которую вели народы Азии и Африки. Освободившиеся от колониальной зависимости страны, а также страны Латинской Америки часто назывались странами "третьего мира", т.е. не относящими себя четко и однозначно ни к капитализму, ни к социализму. Эти страны стояли перед выбором своего пути развития, и поэтому здесь острой была борьба за влияние между СССР и США. СССР старался иметь хорошие отношения со всеми странами "третьего мира", но особенно поддерживал режимы, объявившие об ориентации на социализм. Идеологические интересы стояли здесь на первом месте, хотя в Советском Союзе уже не так однозначно, как раньше, видели мир, в том числе и "третий", через черно-белые очки.

Очень теплыми были у СССР отношения с Индией и Индонезией. Руководство этих стран вырабатывало собственную модель социально-экономического развития, свою модель социализма, внимательно изучали опыт, имеющийся в этой области у социалистических государств, для возможного применения его у себя. СССР в эти годы немало помогал экономически и Индии, и Индонезии.

Активной была политика Советского Союза на Ближнем Востоке. Правительства арабских государств (Египет, Сирия, Ирак) пользовались поддержкой СССР. В этой политике СССР проявлял твердость, не считаясь с возможными обострениями отношений с европейскими державами, если эти европейские державы ущемляли интересы арабских стран. В 1956 году угрожающая нота Советского Союза заставила правительства Великобритании, Франции и Израиля отозвать свои войска от границ Египта. Немного позже аналогичные ситуации сложились вокруг Сирии, Ливана и Иордании, и опять твердая политика СССР помогла отстоять интересы этих стран на международной арене.

Политика СССР в "третьем мире" приносила позитивные плоды – союзников у нашей страны становилось все больше. Но прочность союзов в конечном счете зависела от прочности режимов, существующих в этих странах и ориентирующихся на социалистическое развитие; если же то или иное государство в результате внутренней нестабильности или по другой причине радикально меняло внутреннюю политику, то, как правило, резко менялся и ее внешнеполитический курс. Так произошло, например, в Индонезии в середине 60-х годов, что привело к полному краху отношений СССР с этой страной. Поэтому расчет руководства нашей страны в основном на "идеологически обоснованную" внешнюю политику, на общность классовых интересов приводил к нередкой шаткости позиций СССР.

Таким образом, внешняя политика СССР в эти годы, провозгласив принцип мирного сосуществования, существенно меньше, чем раньше, была ориентирована на конфронтацию. Она стала более гибкой как в отношении мира капитализма, так и в отношении "третьего мира". Но внешняя политика нашей страны была все-таки непоследовательной, ибо государственные интересы нередко подчинялись идеологическим. Внешняя политика рассматривалась как орудие классовой борьбы, т.е. проводилась с ориентацией на интересы рабочего класса в той или иной стране, интересы мирового пролетариата. ¹⁵

5. Экономические инициативы Хрущева и их последствия.

С 1953 г. начался разворот экономики к человеку. Благосостояние народа привлекает первоочередное внимание государства. У 1950-і рр.. были проведены хозяйственные реформы, которые значительно улучшили положение людей. Поскольку особенно тяжелое состояние дел наблюдалось в сельском хозяйстве, были резко повышены закупочные цены на сельхозпродукцию. Было признано, что без материального стимулирования труда крестьян колхозную экономику не поднять. Поскольку в стране очень остро стояла проблема продовольствия, прежде всего снабжения хлебом, в начале 1954 г. ударными темпами с привлечением молодых энтузиастов началось освоение так называемых целинных и залежных земель (земли кочевников, которые после перехода к оседлому образу жизни по приказу власти не использовались). К концу 1950-х гг. были освоены значительные площади целинных земель (42 млн. га), в степи возникли зерносовхозы. Однако проблема продовольствия по-прежнему оставалась острой. 1957-1959 годы были отмечены серией административных реформ и "кампаний" ("кукурузная лихорадка", "мясная кампания в Рязани", "молочные рекорды" и т.д.), призванных улучшить функционирование экономической системы.

Реформы, порожденные желанием быстро и с меньшими затратами получить существенные результаты, сопровождались сильным давлением на местных партийных работников и председателей колхозов, которые в свою очередь давили на колхозников. Замена союзных промышленных министерств на совнархозы привела к недовольству десятков тысяч министерских работников, вынужденных отправиться из Москвы в провинцию. Передача МТС в собственность колхозов привела к навязыванию немедленного выкупа парка сельхозмашин, что в свою очередь привело к тому, что бедные колхозы вообще потеряли возможность их использовать, а также к оттоку из села большинства технических специалистов. Попытка ликвидации приусадебных подсобных хозяйств как частнособственнического пережитка оказала отрицательное воздействие на все сельскохозяйственное производство.

Экономические мероприятия 1950-х гг., прежде всего освоение целины, вызвали массовые миграционные потоки. Удельный вес коренных национальностей снизился в населении всех республик: практически все регионы превратились в многонациональные. Особенно высокими темпами шла миграция из Центральной России. Это привело к тому, что во всех республиках вырос удельный вес русского населения. В 1956 г. он колебался от 3,2% в Армении до 43% в Казахстане.

Во время "оттепели" жизнь в стране заметно изменилась: строилось жилье, рос жизненный уровень, общество стало более открытым. В 1957 г. в Москве был проведен Всемирный фестиваль молодежи. В экономике была предпринята попытка перейти от принуждения к учету материальных интересов труженика, от жесткой централизации по отраслям – к территориальной организации хозяйственной жизни. Была уменьшена рабочая неделя. Для семей появились отдельные квартиры. Повысилась минимальная пенсия. Возросли доходы колхозников, они получили паспорта и тем самым были уравнены в правах с городским населением.

Особенно заметно в 1950-е – 1906-е гг. изменилась жизнь в городах. Произошла индустриализация быта: появились химчистка, стиральные машины, газовые и электрические плиты. Телевидение пришло в дома простых людей. Поскольку почти все женщины работали, расширилась сфера бытовых услуг: прачечные, кулинария, доступные ателье индивидуального пошива одежды. Росла сеть магазинов. Ставилась задача приблизить к городскому быту жизнь села. Это было особенно важно в связи с тем, что число сельских жителей все время уменьшалось. В условиях некоторой либерализации начался массовый отток из деревни молодых активных работников. Для того чтобы остановить бегство жителей села, надо было создать условия, близкие к городским. Путь решения этой проблемы был выбран чисто технократический: преобразование колхозных деревень и сел в укрупненные поселения городского типа с благоустроенными жилыми домами, с бытовыми, медицинскими и культурными учреждениями. Из-за низкой эффективности колхозов среди партгосноменклатуры утвердилось мнение, что кооперативная собственность (таковой считались колхозы) как низшая форма общенародной собственности, себя исчерпала. Развернулось преобразование колхозов в совхозы, работа которых строилась по принципу завода.

Однако благое дело – улучшение жизни сельских жителей – обернулось новыми проблемами. Принцип "все, как в городе" вел к уничтожению уникального сельского мира, к отделению человека от природы, от естественных процессов, без которых невозможно полноценное сельское хозяйство. Тысячи деревень и сел со своей историей, культурой, традициями были оставлены жителями и разрушались. Строительство на селе носило индустриальный характер. однако задача оказалась трудноразрешимой, и превратить село в индустриальные центры в полной мере не удалось. Подавляющая часть крестьянского жилья оставалась индивидуальной и не имела никаких коммунальных удобств, за исключением электричества (в электрификации сельских районов удалось продвинуться значительно).

Несмотря на все перекосы, уровень жизни населения в 1960-е гг. значительно повысился (хотя был намного ниже уровня жизни населения развитых стран). В основном это произошло за счет перераспределения за счет перераспределения национального дохода в пользу фонда потребления (ѕ национального дохода). В результате реальные доходы на душу населения выросли в 1,5 раза, а доходы колхозников удвоились. В селе, как и в городе, появились телевизоры, холодильники, стиральные и шейные машины. Улучшилось питание как селе, так и в городе. Однако разница в уровне жизни между городом и деревней была существенной. К примеру, на 100 сельских семей приходилось 29 телевизоров, 10 холодильников. Аналогичные показатели в городе: 64 и 42. Бытовое обслуживание на селе было малодоступным, быт неблагоустроенным, поэтому положение женщины в селе было несравнимо более тяжелым, чем в городе. ¹⁶

Таким образом, волюнтаристские инициативы Хрущева и непродуманные авантюрные ходы в экономике привели ко многим разрушительным последствиям, но в коллективной памяти общества период "оттепели" остался как именно потепление, относительная либерализация.

Висновок.

Попытки смягчить и улучшить систему вызвали мощное сопротивление консервативных сил, прежде всего в партийном аппарате. Непоследовательность, волюнтаризм, азиатские методы в преобразованиях Хрущева восстановили против него и значительную часть общества, которая в принципе хотела преобразований. В октябре 1964 г. произошел "мягкий" переворот. Пленум ЦК КПСС освободил Хрущева от партийных и государственных постов "в связи с преклонным возрастом и состоянием здоровья". Хрущев, вернувшись с Пленума ЦК, сказал: "Может быть, самое главное из того, что я сделал, заключается в том, что они могли меня снять простым голосованием, тогда как Сталин велел бы их всех арестовать". Власть перешла к другой группировке высшей партийно-государственной номенклатуры, символом которой стал Л. И. Брежнев. "Оттепель" уходила в прошлое.

Итак, за период "оттепели" было сделано многое. Выделим самое главное.

Во-первых, был остановлен чудовищный маховик репрессий, созданный сталинизмом и перемоловший несколько миллионов советских людей. Миллионы людей вышли из тюрем, вернулись из лагерей. Точных данных о количестве жертв сталинизма до сих пор нет.

Во-вторых, под влиянием "оттепели" советское общество существенно изменилось. Наметилась общественно-политическая дифференциация, которая способствовала оформлению нескольких направлений, хотя они не были еще четко определенными и разграниченными. Глотнув глоток свободы, общество "разродилось" "самиздатом" и диссидентством.

В-третьих, внешняя политика СССР стала менее конфронтационной, хотя некоторые агрессивные элементы все еще сохранялись, в целом был сделан шаг к мирному сосуществованию СССР и других государств.

Хотя политика властей в период "оттепели" и не была достаточно продуманной, была во многом волюнтаристской, основанной на субъективном убеждении в правильности принимаемых решений, в целом, тоталитарная система пошатнулась. С другой стороны, все преобразования, сделанные в период "оттепели" вроде и были закономерны и, вроде, не всегда инициатива принимаемых решений исходила непосредственно от Хрущева, но его роль как исторической личности не стоит принижать. Хрущев останется в истории как человек, сделавший первый шаг к слому коммунистической административно-командной системы в СССР.

Список літератури.

1. Історія Росії. XX век / А. Н. Боханов, М. М. Горинов, В. П. Дмитренко и др. – М.: ООО "Фирма "Издательство АСТ", 2000.

2. Верт Н. Історія Радянської держави. 1900-1991: Пер. з фр. 2-е вид. – М.: ИНФРА-М, Издательство "Весь Мир", 1998.

3. Семенникова Л.І. Россия в мировом сообществе цивилизаций: Учебное пособие для вузов. - Вид. 4-е. Брянск: "Курсив", 2000.

4. Балакин Ю.В., Петров А.И., Сорокин Ю.А. Очерки по отечественной истории: Учеб. посібник. 3-е изд., испр. і доп. – Омск: Омск. держ. ун-т, 1999.

5. О культе личности Сталина и его последствиях: доклад Н.С. Хрущева к XX съезду КПСС 25 февраля 1956 г. – Известия ЦК КПСС. №3, 1989.