Кожен назве билині «трійцю»: Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович. Але далі чи кожен продовжить цей рахунок, розширить коло дійових осіб ще на п'ять-десять імен?
А скільки всього билинних героїв? Хоча б найголовніших? .. Такого скільки-небудь повного поіменного списку героїв російських билин немає, хоча колись він, по всій видимості, існував. Причому в самих же билинах.
Згадаймо традиційний билинний зачин: у стольному Києві-граді, у ласкава князя Володимира, на його пірованье - почесті бенкет соезжаются і збираються всі сильні, могутні богатирі і неодмінно - поляниці молодецькі. У двох випадках: при описі таких почестних бенкетів і богатирської застави у сказителя була можливість зібрати разом всіх богатирів, розгорнути повну експозицію билинних героїв. А при описі богатирської застави він міг при цьому не тільки власне ім'я, а й уявити.
У кожного з богатирів на заставі свої заняття і обов'язки: один - в атаманах, другий - у податаманьях, третій - у писарем, четвертий - у конюхах, п'ятий - у Чашниках.
Ось як описує заставу і представляє богатирів сказитель Веремій Чупров, записаний А.М. Астахової в 1929 році:
Початок форми
Ай да не близько від міста, не далеко ж не,
Не далеко від Києва за дванадцять верст,
Там і жили на застави бугатире.
Вартували, зберігали стольного Києва та град,
Не бачили НЕ кінного, не пішого,
Чи не перехожого ой ні так ле приїжджого.
Та не сірої-ет вовк не прорисківат,
Та не чорною ведмеді не прохажіват.
Е та їх було двенадцеть всіх богатирів.
Та за старшого був Ілля Муромечь,
Під ним був Самсон та Колибановічь,
Ай Добриня так був у його під писарем,
А Олеша жив у конюхах.
Якби Мишка Торопанішка чашки-ложки мила,
Чашки-ложки мила та повареночкі ...
Кінець форми
З дванадцяти всіх богатирів сказитель назвав лише п'ять: Іллю Муромця - за старшого, Самсона Колибановіча - у податаманьях, Добриню - у писарем, Альошу Поповича - у конюхах, а Мишка Торопанішку - у повареночках.
Подібних перерахувань можна зустріти в билинах чимало. А одного разу, в 1901 році, розповідачка Феодосія Омелянівна Чуркіна взялася «зібрати на заставі» всіх богатирів. Навіть точну цифру назвала - рівно тридцять. І почала перераховувати:
Початок форми
Якби тріццеть-то було богатирів з богатирем:
Отаманом-то - стар-козак Ілля Муромець,
Ілля Муромець та син Іванович,
Подутоманьем Самсон та Колибановіч,
Та Добриня-то Микитич жив у писарем,
Так Олеша-то Попович жив у кухарів,
Та й Мишка Торопанішко жив у конюхах;
Так і жив тут Василів син Буслаевич,
Так і жив тут Васінька Гнатович,
Так і жив тут Дюк та син Степанович,
Так і жив тут Пермі та син Васильович,
Так і жив Родівон та височезні,
Так і жив тут Микита та Прешірокіе,
Так і жив тут Потанюшка Хромінькой,
Потім Потик - Михайло син Іванович,
Потім жив тут Дунай та син Іванович,
Та й був тут Чурило Блад Пленковіч,
Та й був тут Скопин син Іванович,
Тут і жили два брати два рідні,
Та Лука, та Матвій діти Петровия ...
Кінець форми
Як бачимо, Ф. Є. Чуркіна теж назвала далеко не всіх. «Більше, - пояснює збирач Н. Є. Ончуков, - Феодосія Омелянівна згадати не могла, як не старалася, але сказала, що перш пам'ятала всіх».
Але й тридцять - далеко не межа. Тільки самих головних дійових осіб - понад п'ятдесят. Їх іменами, як правило, названі билини, различавшиеся самими оповідачами не за темами, як, наприклад, у казці, - про що, а по іменах, - про кого, про кого билина: про Іллю Муромця, про Добриню, про Альошу, про Чурила, про Дюка ...
Тема ж, сюжет визначалися та уточнювалися другим ім'ям, що діють у билині: Добриня і Змій, Добриня і Маринка, Добриня і Василь Казимирович, Добриня і Альоша, Ілля і Ідолище, Ілля і Чудовисько, Ілля і Соловей-розбійник, Ілля і Калин-цар , Ілля у сварці з Володимиром, Альоша Попович і Тугарин, Альоша Попович і сестра Петровичів, Вольга і Микула, Василь Гнатович і Батиг, Вавило і блазні і так далі.
Повного ж поіменного списку билинних героїв, як уже говорилося, немає. Але його цілком можна скласти, збудувавши в ряд самих головних дійових осіб російського билинного епосу.
Древніх билинах ОБРАЗИ
Святогор, Волх Всеславьевич, Михайло Потик (його дружина Марія лебідь біла), Вольга, Микула Селянинович.
ГОЛОВНІ ГЕРОЇ РОСІЙСЬКОГО ЕПОСУ
Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович.
ГЕРОЇ ГЕРОЇЧНОГО ЦИКЛУ
Василь Казимирович, Василь Гнатович, Суворі Суздалец, Сухматій (Сухман), Королевичі з кряковой (Петрою Петрович і Лука Петрович), брати Дородовічі (Михайло Дородовіч і Федір Дородовіч), Данило Гнатович (його син Іван Данилович), Єрмак-богатир, Михайло Петрович (Козарин), Каліка-богатир, Авдотья Рязаночка, Василина Микулична.
ГЕРОЇ КИЇВСЬКОГО ЦИКЛУ
Дунай, Соловей Будимирович, Дюк Степанович, Чурила Пленковіч, Іван Гостинний син, Данило Ловчанін, Ставр Годинович, Іван Годинович, Гліб Володьевіч, Хотен Блудович, Касьян, отаман Калич, княгиня Апраксия, Маринка Кайдаловна, Забава Путятічну, князь Володимир.
ГЕРОЇ новгородського циклу
Садко і цар Морський, Василь Буслаєв і дівчина-чернавушка.
Герої билин-КАЗОК, Апокрифи, БАЛАД, ЛЕГЕНД
Князь Роман (його дружина Марія Юріївна), Ванька Удовкін син, Соломан (і Василь Окуловіч), Аніка-воїн, Єгорій Хоробрий, Рахта Рагнозерскій.
ГОЛОВНІ ГЕРОЇ БИЛІНУ-скоморошин
Клацав Дудентьевіч, Кострюков, Терентій-чоловік, Агафонушка, Вавило (і його мати Неніла).
Такі головні герої. А персонажів билинних, в тому числі і таких значущих, як Подсокольнік, паробок Олексія Поповича, Єкімов Іванович, або ж Самсон Самсонович, набагато більше. Билин називали і чітко розрізняли: Полкана Полкановіча, Пересмякіна племінника, Бермяту Васильовича, Торопа, Бутмана Колибановіча, Потапа Артамоновіча, Дмитра Брянського, братів Лівіков, Аксенко, братів Братовічей, братів Збродовічей, братів Грядовічей, братів Суздальцев, братів Ваську Довгополого і Івашку Довгополого, Пересмяку-богатиря, Перерахунку-богатиря, Долка Стефановича, Елізанича, Насіння Леховітого Блада, Міхайлушку Гнатовича, Саула Леванідовіча, Микиту Заолешаніна, Гришку Боярського і багатьох, багатьох інших.
Тільки жіночих персонажів можна нарахувати кілька десятків. Це дружина Добрині Микитовича богатирки-поляница Настасья Нікулічна, дружина Івана Годиновича Настасья Мітріевна, дружина Дунаю Настасья-королевічна, дружина Іллі Муромця Латигорка (Златигорка, баба Горинінка), дружина Святогора, сестра Івана Окульевіча Настасья Окульевна (рятує Михайло Потик), мати Добрині чесна вдова Офімья Олександрівна і її матуся Крестова Ганна Іванівна, мати Дюка Степановича чесна вдова Мамельфа Тимофіївна, мати Василя Буслаєва Амельфа Тимофіївна, мати богатирів Петрою Петровича і Луки Петровича Настасья Василівна, сестра Михайла Козарина Настасья королевішна, дочка царя Морського Чернава, три дочки Солов'я-розбійника , засватана за Хотена Блудович Офімья, спокушена Олешею Поповичем сестра братів Петровичів Еленушка Петрівна, Домна Фалілеевна, цариця Панталовна, цариця Азвяковна, Василина Вахрамеевна, Василиса Прекрасна та інші. А серед чоловічих персонажів не менш важливі: паробок улюблений Іллі Муромця та батько його Іван Тимофійович, батько Добрині Микита Романович, паробок Дунаю Васілюшко-заморський, брат Данила Ловчаніна Микита Денісьевіч, батько Дюка Степан, батько Чурила Плівка Сороженін, Іван Окуловіч в билині про Михайло Потика, Мишко Півоваренін, звідник Торокашка син Заморенін, Каліка Пантелейко, Каліка Михайло Михайлович (брат Калич отамана Касьяна), скоморохи Козьма і Дем'ян, молодий полеснічек. Дуже яскраво представлена вся дружина Василя Буслаєва, особливо Костя Новоторженін і Потанюшка кривенька (Потаня виступає також у якості головного героя в деяких варіантах скоморошина про Кострюке). І це ще не всі персонажі, які мають цілком певне «своє обличчя».
Далеко не другорядними діючими особами є і віковічні вороги Русі: Калин-цар, Батиг, Вахрамей Вахрамеевіч, Волотоман Волотомановіч, Кумбал-цар, Кудреванко-цар, Гримить Манойлович, Давид Овсійович, король Чубадей, Бахмет Тавруевіч, клацав Дудентьевіч, Курбан Курбанович, жидовин , Бадан, Юдін-Мариш-Шімшаретін, Салтан Салтанович, а також їхні сини, дочки, дружини, зяті. Не кажучи вже про всякої іншої нечисті, з якою доводиться постійно боротися російським богатирям: Змія Горинича, Тугарині, Солов'я-розбійника, Ідолище, Чудовисько, Кащее ...
І все це лише видима частина айсберга. Лише те, що залишилося, що вдалося зберегти завдяки справді подвижницької діяльності російських збирачів П.В. Киреєвського, П.М. Рибникова, А.Ф. Гільфердінга, Є.В. Барсова, А.Д. Григор'єва, А.В. Маркова, Н.Є. Ончукова, братів Соколових, А.М. Астахової та інших.
При цьому треба ще враховувати, що саме відкриття російського епосу відбулося лише у минулому столітті, коли з'явилися «Збірник Кірши Данилова» (1804, 1818) і перші публікації билин із зібрань П.В. Киреєвського (1848) і П.М. Рибникова (1861). А до середини XIX століття взагалі ніхто, навіть найбільші фахівці з народної словесності, не підозрювали, що билини з «Збірника Кірши Данилова» - не далеке і безповоротно минуле, а - справжнє, що їх ще можна почути в живому виконанні не за тисячі верст, а зовсім неподалік від Петербурга - у Заонежье, на Кіж-острові, на берегах Печори і Білого моря. Недарма російська Північ стали називати «Ісландією російського епосу». З тих пір за століття (у 1861 році вийшов перший том «Пісень» П. М. Рибникова, а в 1961 - «Билини Печори і Зимового берега Білого моря. Нові записи») стало відомо більше трьох тисяч текстів билин. Але, як показали проведені в останні роки обстеження рукописних фондів і фонограм-архівів країни, це ще далеко не весь виявлений «золотий фонд» російського народного епосу.
У розробленому Пушкінським будинком проспекті повного стотомного Зводу російського фольклору билини повинні, за попередніми розрахунками, зайняти двадцять томів (по 50-60 авторських аркушів кожний) - ось реальне багатство, яким ми володіємо ...
А хто може сказати, скільки було билин за часів легендарного Бояна або літописця Нестора (обидва, до речі, сучасники), скільки їх було тисячу років тому, в ті самі часи, коли князь київський Володимир Святославович сам ще поклонявся язичницьким ідолам і в 980 році в Києві постави кумири на, пагорбу поза двором Теремного. Перуна древяна, а главу його сребрену, а вус злат. Того Перуна, якого через вісім років він сам же понизить, прив'яже до кінського хвоста і спустить з гори в Дніпро.
Вже тоді князь Володимир і його дядько, воєвода Добриня, завдяки якому він і зайняв спочатку новгородський, а потім і київський стіл, напевно чули пісні віщих боянів. Віщим вважався і найближчий предок Володимира, князь Олег, прозваний так за свою мудрість і дар передбачення. Але крім цього автор «Слова о полку Ігоревім» називає Бояна ще й Велесовим онуком, тобто онуком одного з найбільш шанованих язичницьких богів, що вважався покровителем домашніх тварин. Культ Велеса (як і античного Діонісія) був самим безпосереднім чином пов'язаний з язичницької обрядової поезією, а тому, мабуть, і Боян - його внуче.
Із «Слова о полку Ігоревім» ми можемо знайти й інші дуже цікаві відомості про песнетворцах Стародавньої Русі. Автор «Слова» далеко не випадково хоче почати свою пісню за билинами цього часу, а не за задумом Бояню. На цьому протиставленні билин замисленню Бояню і побудовано весь знамените вступ до «Слова о полку Ігоревім», де автор і славить віщого Бояна, і сперечається з ним, і вчиться у нього, уявляючи, як той почав би пісня про похід Ігорів. І при цьому особливо наголошує, що хоче свою пісня творити не так, як Боян, який растекашется мислію по древу, сірим вовком по землі, шізим орлом під облаки. У даному випадку автор «Слова» говорить про Бояне словами його ж пісень (як ми говоримо про Пушкіна чи Блоці, цитуючи їх вірші). Він наводить цілі висловлювання з Боянова віщих пісень про Вольгу, який, як ми знаємо за билинами, похотел птахом соколом літати під облок (у «Слові» - орлом під облаки), вовком нишпорити у чітих полях (у «Слові» - сірим вовком по землі).
Важливо зауважити, що автор «Слова» згадує як віщі (чарівні) пісні Бояна, створені за задумом. Він називає й інші його пісні, створені на основі цілком реальних подій віддаленого минулого.
Автор «Слова» і цим старим словесам Бояна хоче протиставити свої - нові. Для нього Боян - соловей старого часу, співати пісні старому Ярославу, а також хороброму Мстиславу, іже врізу Редедю. У даному випадку мова йде про події, віддалених від автора «Слова» на півтора з лишком століття: Ярослав Мудрий помер у 1054 році, а поєдинок тмутараканського князя Мстислава з «племен косожскіх володарем» (К. Ф. Рилєєв) косожскім (черкеським) князем Редедей докладно описаний у «Повісті временних літ» під 1022 роком (і при цьому повідомляється, що Мстислав його саме врізу).
Таким чином, нам абсолютно точно відомо зміст пісень Бояна: він славу рокотаху про Ярослава Мудрого і про поєдинок двох богатирів. Автор же «Слова» хоче співати про події цього часу, точно вказуючи тимчасові кордони: від старого Владимера (Мономаха) до теперішнього Ігоря, тобто в межах півстоліття, про всі події якого він міг судити як очевидець.
І таких пісень, створених не з замисленню, а за билинами того часу, було, мабуть, чимало. Але жодна з них не збереглася, найбільш стародавнім історичною піснею вважається «Авдотья Рязаночка», відбила події вже наступної епохи, коли Київська Русь не витримала зіткнення з язицах незнаема і з XIII століття продовжувала своє існування вже тільки в народній епічної пам'яті.
Билини в тому вигляді, в якому вони дійшли до XVIII-XIX століть, коли прийшов нарешті час їх запису, представляли собою вже дещо інший вигляд поезії, який з'єднав казку і бувальщина, реальність і фантастику, часи давно минулі - Київської Русі - і порівняно недавні - Русь Московську. Поєднання реального і фантастичного виявилося в них настільки химерним, що дослідники до цих пір розгадують ці «билинні ребуси» і до цих пір поділяються на представників двох шкіл - історичної і міфологічної.
Крім билин ретельно збиралися й вивчалися так звані духовні вірші, вперше видані в 1849 році П.В. Киреевским і є складовою частиною російського народного епосу. Герої духовних віршів - Єгорій Хоробрий, Дмитро Солунський, Аніка-воїн, Олексій людина божий у народній свідомості в якомусь сенсі стояли поруч з Іллею Муромцем і Добринею Микитовичем. Це теж богатирі, але особливі - духовні богатирі, кожен з яких уособлює собою найглибші моральні ідеї. Від билинних героїв вони відрізняються лише своїм «книжним» походженням, оскільки в основі духовних віршів лежать «книжкові» сюжети - легенди перших століть християнства, апокрифічні оповіді, євангельські та біблійні сюжети, але в народній інтерпретації вони переосмислювалися точно так само, як будь-які інші « бродячі »сюжети, що збігаються в фольклорі всіх країн і народів. Популярністю ж вони користувалися анітрохи не меншою, ніж билини і билинні герої.
Духовні вірші є як би своєрідним усним народним варіантом давньої писемної літератури. Відомі й їх творці - каліки перехожі. Ті самі, про яких Сергій Єсенін писав у вірші «Каліки» з циклу «Русь»:
Початок форми
Проходили калики селами,
Випивали під вікнами квасу,
У церков перед затворами древніми
Поклонялися пречистим Спасу.
Пробиралися мандрівники по полю,
Співали вірш про улесливо Ісусе.
Повз шкапи з поклажею тупотіли,
Підспівували горласті гуси.
Шкутильгали убогі по стаду,
Говорили Страждальна мови:
«Всі єдиному служимо ми господу,
Покладаючи вериги на плечі ».
Виймали калики поспешліво
Для корів заощаджені крихти.
І кричали пастушки насмішкувато:
«Дівки, в танець! Йдуть скоморохи! »
Кінець форми
Билинні калики теж прошают милостиню. Але при цьому всюди підкреслюється, що ні в силі, ні в видали вони не поступаються богатирям, а часто і перевершують їх.
Це каліки зцілюють і наділяють силою Іллю Муромця; Сокрут Каліка, проникає Ілля Муромець невпізнаним в Цар-від-град; з Каликою змінюється одягом і Альоша Попович, виходячи на бій з Тугарин; каліки справляються Ілля Муромець і Добриня Микитич, рятуючи Михайло Потик. Та й самі каліки постають у російській епосі далеко не другорядними персонажами. Це каліки перехожі-переброжіе, завжди перебувають у дорозі, попереджають богатирів про наближення ворога, про небезпеку, вони - традиційні вісники. Є серед билинних героїв Каліка-богатир, побивающий силушку, якої кошторису немає, і не де-небудь, а на тих полях та на Куликовим. Не менш значний образ іншого билинного калики - сильного могутнього Іванищев, з яким не вирішується вступати в єдиноборство навіть Ілля Муромець.
Каліки створений і каліки присвячений такий видатний пам'ятник народної словесності, як билина «Сорок калік з калиною», яка висунула в ряд епічних героїв свого богатиря - Калич отамана Касьяна.
Про значення поетичної творчості калік перехожих досить красномовно свідчить знаменита «Голубина книга» (мудра - глибинна). У давньоруській літературі було чимало подібних книг, в яких, як висловлювалися самі книжники, протолкуется глибина премудрості. Але глибина ця була небезпечна. Він бінния книги шанує - так говориться в рукописі XIII століття про людину, що впала в єресь. І це була одна з причин, чому апокрифічні книги (буквальний переклад слова «апокриф» - таємний, таємничий, доступний для небагатьох) найчастіше потрапляли в списки відречених, помилкових книг. І чому, в свою чергу, ці ж апокрифи виявлялися джерелами Калічою поезії. «Чорнокнижництво, - писав з цього приводу Ф.І. Буслаєв, - поширювалося між російськими грамотнікамі в книгах відречених або єретичних, чимало сприяло до утворення цього, так би мовити забобонною поезії в нашій давній писемності ».
На основі трьох таких письмових апокрифів («Сувій божественних книг», «Питання Іоанна Богослова», «Бесіда трьох святителів») народ створив свій усний апокриф - «Голубину книгу», що була на протязі багатьох століть своєрідною народної енциклопедією, мало не єдиним джерелом відомостей і уявлень про світ і світопорядку, про космос, про всесвіт, що відповідала на питання:
Початок форми
Від чого зарахував наш білої світло,
Від чого Зачавсь сонце праведно,
Від чого зарахував і світлий месец,
Від чого зачалася зоря ранкова,
Від чого зачалася й вечірня,
Від чого зачалася темна ніч,
Від чого зачалася часті зірки ...
(«Збірник Кірши Данилова»)
Кінець форми
Про популярність духовних віршів свідчить і такий факт: вони входили до репертуару багатьох казок. «Майже всі селяни і селянки, - свідчив А.Ф. Гільфердінг, - які співають билини, понад те знають і духовні вірші ». І в переважній більшості випадків записані вони були не від калік, а від знаменитих казок XIX століття Т.Г. Рябініна, А.П. Сорокіна, К.І. Романова, П.Л. Калініна, В.П. Щеголенка, А.М. Крюкової, І.А. Федосової, М.Д. Крівополеновой, імена яких в історії російської фольклористики значать анітрохи не менше, ніж імена Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Достоєвського, Толстого в історії російської літератури. Видатна розповідачка Марія Дмитрівна Крівополенова, наприклад, блискуче виконувала старовини (народна назва билин), всякого роду перегудкі (народна назва скоморошин) і з не меншим задоволенням і майстерністю - духовні вірші. «У бабусі Крівополеновой, - відзначала збирачка О.Е. Озаровская, - талант всеосяжний: з запалом, з вогнем співає вона скоморошина і з найбільшим проникненням - чудові духовні вірші ».
* * *
Всеосяжний і сам світ епічний, створений творчим генієм російського народу. Йому притаманні і величні, монументальні форми героїчних билин і в рівній мірі всі особливості «малих» епічних форм - казковість, драматизм, гумор, сатира, гротеск. Тому ми з повним правом можемо говорити про билинах-казках, билинах-новелах, билинах-баладах.
І все це - епос.
Чи не роздроблений, не розчленований на пологи і види поезії, а різний.
Билинні герої живуть у багатошаровому епічному світі, вміщати в себе і реальні події тисячолітньої історії Русі, реальні історичні особистості, і ще більш древні вірування і уявлення росів, що збереглися тільки в усних переказах. І при цьому у кожного з них, будь то центральний герой чи персонаж самий другорядний, - своє місце і своя роль. У Василя Буслаєва, не вірить ні в сон, ні в чох (у віщі передбачення), що кидає виклик самому Року; у Іллі Муромця, твердо знає, що в бою йому смерть не писана і тому постійно як би відчуває долю, її обіг; у Анікі-воїна - у його зустрічі зі Смертю; у калики Касьяна, обмовленого княгинею апраксией; в Саула Леванідовіча, мало не вбив свого «невпізнаного» сина Костянтина Сауловича; у двох братів - бідного і багатого Лазаря; в Олексія людини божого, вмираючого «невпізнаним »жебракам у будинку свого батька; у Марії Юріївни, піддалася на обман, заманенной на чужину, у Катерини, що приймає смерть від свого чоловіка Бермяти. У кожного з них свій ряд випробувань: у Дунаю, у Єгорій Хороброго, у Михайли Козарина, у Данила Ловчаніна, в Івана Гостиного сина.
В епосі немає однакових героїв і однакових доль. Билини про Чурила Пленковича і Василя Гнатовича цілком можуть починатися однаково, але самі герої абсолютно різні. Різні за характером, за типом і навіть за соціальним станом: Чурила - багач, щап, а Василь - п'яниця, голота шинкарська. І дружину Ставра Годиновича ніяк не сплутаєш з дружиною Івана Годиновича, вони і зовсім антиподи: дружина Ставра Годиновича рятує свого чоловіка, а дружина Івана Годиновича - зраджує. І ніхто з богатирів не вмирає так, як Святогор, як Дунай, як Сухман, як Данило Ловчанін або Василь Буслаєв. І жоден з богатирів не спускається на дно Ільмень-озера до самого царя Морському - це судилося тільки Садко, як тільки Михайло Потик визначено опинитися в підземному царстві.
Повторювалося лише те, що може повторюватися. Більш того, повинно повторюватися: описи битв, бенкетів, спорядження богатирів, так само як основні образи, епітети, порівняння, тобто все те, що в сучасному епосоведеніі отримало назву «загальних місць» або «формул».
Це один з основних законів поетики і билин, і казок, і пісень - народного, колективної творчості взагалі. Тільки за таких умов - стійкості основних характерів, психологічних типів, сюжетів і такий же стійкості поетичних засобів і основних «загальних місць» - билини могли зберігатися століттями. Не забудемо - при усному побутування, що передавалися з вуст у вуста. Відомо, що від Ірини Андріївни Федосової було записано тридцять тисяч віршованих рядків - ціла російська «Іліада». («Грамотою я не грамотна, зате пам'яттю я пам'ятна» - так говорила вона сама.) Трохим Григорович Рябінін знав двадцять три билини загальною складністю більше п'яти тисяч рядків. А самий «середній» розмір билин - п'ятсот - шістсот рядків, найбільший - більше тисячі (до «Михайло Потика» Никифора Прохорова - тисячу сто двадцять дев'ять віршованих рядків).
Випадки заміни, заміщення одного героя іншим вкрай рідкісні. А причини таких заміщень в більшості своїй надзвичайно серйозні.
Так, вважається, що одного з найдавніших міфічних героїв - Волха Всеславьевича, що володіє здатністю обертатися (обвертоватца) у кого завгодно - хоч в вовка, хоч у ворона, хоч у мурахи (він перевертень, а цей закон загального огортання, перетворення становить основу основ язичницького світогляду), у більш пізніх билинах «замінив» Вольга Святославговіч. І Вольга теж може птахом соколом літати під хмари, вовком нишпорити по полях - іншими словами, має таку ж надприродною силою, як і Волх Всеславьевич. А ось соху, саму звичайну селянську соху йому підняти не під силу. Всі його мудрості - ніщо в порівнянні з селянської силою Микули Селяниновича.
Або інший класичний приклад - билини про Святогора. І Святогор, як Волх, як Вольга, може все, от тільки сумочку переметна йому не підняти, звичайної тяги земної не подолати. І далеко не випадково в одному з варіантів цю сумочку переметна без праці піднімає все той же Микула Селянинович.
Селянин Микула Селянинович, як і селянський син Ілля Муромець, вважаються пізніми епічними образами (у порівнянні зі Святогором, Волхом або Михайло Потик). Це вже ніби підсумок розвитку російського народного епосу, його вищі досягнення.
Саме Іллі Муромця судилося замінити в народній свідомості найдавніший міфологічний образ Святогора, йому Святогор передає свою силу. Але Ілля надзвичайно дивний спадкоємець: він відмовляється прийняти силу Святогора (якщо і приймає, то тільки півсили), він не хоче мати такої незвичайної, явно надприродною силою. І дивна річ: вся билина про зустріч Іллі Муромця зі Святогором від початку до кінця побудована на послідовному применшенні образу Іллі Муромця, применшенні самого популярного народного героя. Цілий ряд порівнянь - і блискучих порівнянь! - Повинні переконати нас у тому, наскільки Ілля Муромець менше, слабкіше Святогора: і удари його легендарної палиці для Святогора що мухи укус, і сам-то Ілля зі своїм конем богатирським уміщається в кишені Святогора. А висновок і зовсім несподіваний для богатирського епосу: гине не слабший, а найсильніший, саме найсильніший приречений.
Звернемо увагу і на те, як він гине. Адже Святогора ніхто не перемагає, це нікому не під силу, - він сам лягає в труну. У кращому випадку, він міг би ще передати свою силу Іллі Муромця, але і від цього Ілля відмовляється.
Так мовою символів та алегорій виражено в билинах про зустрічі Микули Селяниновича та Іллі Муромця зі Святогором складне явище духовного та історичного життя народу, коли зміна героїв стає уособленням зміни цілих епох і світоглядів. Йшла до минулого епоха найдавніших язичницьких міфів і уявлень, а з нею йшли в минуле і її титанічні образи, на зміну яким приходили вже інші героїчні образи. Доводиться тільки дивуватися, наскільки несподівано і «мирно» вирішене у народному епосі цей конфлікт, результат якого цілком міг би бути й іншим: битви, загибель, прокляття - все це теж досить добре відомо в світовому епосі в подібних же ситуаціях. Настільки ж характерно і та обставина, що нові герої в порівнянні з колишніми - більш земні, реальні, нерозривно пов'язані з тягою земної (як і підкреслено у билинах). Вони майже не здійснюють надприродних чудес, хоча і вступають в боротьбу з солов'ями-розбійниками і Кащея, але навіть у цих випадках всі їхні богатирські подвиги цілком реальні, включаючи богатирські палиці в сорок пудів (в 640 кілограмів). Це не фантастика, а звичайна билинна гіпербола.
Міфологія, народна фантазія, світогляд, величезна поетична і музична культура - все це знайшло своє вираження в билинах. І реальне життя теж - звичаї, побут, звичаї Київської, Новгородської, Володимиро-Суздальській і Московської Русі.
І російська історія! Тільки в особливій, народної, її трактуванні, в особливому сприйнятті та вираженні - фольклорізірованная історія. На противагу казці, яка, як прийнято вважати, немає майже ніяких точок дотику з історією.
Саме на цій підставі билина і казка вважаються принципово різними видами народної творчості. «Казка - складка, пісня - бувальщина» - ця народна приказка ще на початку XIX століття була покладена в основу жанрового поділу казок і билин.
Подібне розділення дійсно вкрай зручно при жанрових класифікаціях фольклору. Адже добре відомо, що одним з неодмінних умов побутування билинного і взагалі епічної творчості завжди була віра в реальність того, що відбувається в билинах.
Тому є декілька більш ніж переконливих прикладів.
Д. Соколов, один з кореспондентів алтайського збирача С.І. Гуляєва, в листі до нього від 23 лютого 1860 повідомляє таку цікаву подробицю про запис двох билин про Альошу Поповича та Суханьшу Замантьева. «Посилаю Вам при цьому, - пише він, - дві побивальщіни чи казки, не знаю, як правильно назвати, списані нині зі слів старого-селянина випадково. Цей старий жебрак жив на прохання моє у мене 12 тижнів. Одного разу ввечері я, відчуваючи себе добре, почав розповідати колишнім зі мною про великого князя Дмитра Івановича, як він переміг Мамая. І лише тільки скінчив, як старий закричав, що я брешу, і став пояснювати по-своєму (як це Ви побачите з другої побивальщіни) і при цьому сказав з упевненістю, що на полі Куликові і донині кісток надуло гори, а кісток по всьому полю , як снігу білого ... »
Приблизно так само, але вже в кінці XIX століття реагував син Трохима Григоровича Рябініна Іван Рябінін, який виступав з виконанням билин в Росії і за кордоном (у фонограм-архіві Пушкінського вдома зберігається запис його виконання билин про Вольгу і Микулі, про Іллю Муромця і Солов'я- розбійника). Одного разу його запитали:
- І ти віриш, що все це правда, про що в билинах співається? Він відповів:
- Певна річ - правда, а то - кака ж потреба і співати їх? - І додав: - У ті-то часи, мабуть, FAQ не було!
А ось ще один, не менш характерний, приклад.
Коли в 1915 році «віща бабуся» (так назвав розповідачка Марію Дмитрівну Крівополенову С. Т. Коненков, який її чудовий скульптурний портрет) вперше опинилася в Москві, за якою роз'їжджали аж ніяк не билинні богатирські коні, а автомобілі і стояли аж ніяк не князівські тереми і палати, а багатоповерхові будинки, вона саме у Москві нашого, XX століття побачила не заперечення, а, навпаки, підтвердження своїм давнім билин.
Все життя на далекій Пінезі вона співала про кам'яну Москві - і ось сама переконалася, своїми очима побачила:
- Вже правда, кам'яна Москва, будинки кам'яні, землі камінь ...
Як описують сучасники, вона все «виходила і вигляділа». Побувала в Кремлі (недавно виявлена її фотографія: М. Д. Крівополенова на Соборній площі Кремля разом з збирачкою О. Е. Озаровской), побачила гробницю Івана Грозного, навіть знайшла могилу його другої дружини Марії Темрюковни, про яку співала веселу скоморошину «Кострюков» , що закінчується такими словами:
Початок форми
Та не дай бог биваті тут
У царя в кам'яній Москви
Та не дітям, не внучатам,
Та не внучатам, не павнучатам.
Кінець форми
І раптом сама тут опинилася. Кам'яний міст вона назвала Калиновим мостом (як у билині) і була твердо переконана, що, стоячи на ньому, лагідний цар Федір Іванович промовив:
Початок форми
А і багато з цього мосту було ходжено,
А і багато-то було езжено.
Того більше крові пролито.
Кінець форми
А за Москвою-рікою, перед будинком Малюти Скуратова, вона тупнула посеред вулиці ногою і проспівала билинні рядки про нього. Вона була щаслива, що все, про що вона співала, виявилося не брехня, а правдою, бувальщиною.
- Всі бувальщина, все своїми очима вигляділа, все було на століттях ... Це було її тверде переконання.
А чудовий російський письменник Борис Шергін, що виступав у той час разом з Крівополеновой як оповідача, додає, що всього більше вона була вражена, побачивши живих богатирів - на картині Васнєцова.
«Відвідала Марія Дмитрівна Третьяковську галерею. Йшла по залах втомлена - день її починався з чотирьох годин ранку. Але перед картиною Васнєцова «Три богатирі» стара пожвавилася, засяяла.
- Дивіться-ко, - звернулася вона до оточували її відвідувачам .- Жили-були преславні богатирі. Не казка-побаска, а життя бувала: Ілля-то Муромець з-під ручки ворога виглядає. На руці у нього палиця висить, свинцем налита, а йому як рукавичка.
І розповідачка заспівала билину:
Початок форми
Вздимет Ілля палицю
Вище могутніх плечей,
Жахне палицею попереду себе,
Відмахнеться, відмахнеться созаді себе,
Вправо, вліво стане настегівать,
Ворожу силу обіхажівать ...
Кінець форми
Подібних прикладів, які підтверджують реальність казкових образів, ми при всьому бажанні привести не зможемо: жоден з казкарів не опинявся в реальному тридев'ятому царстві, в обстановці, яка хоч якось нагадувала б фантастичний світ народної чарівної казки. Та й М.Д. Крівополенова не випадково підкреслює: «Жили-були преславні богатирі. Не казка-побаска, а життя бувала ». Вона, як бачимо, відрізняє казку-побаску від билин.
Тим не менше в науці був висловлений й інший погляд на казку, згідно з яким вона зовсім не є вигадкою. Так вважав видатний збирач і дослідник фольклору Олександр Миколайович Афанасьєв. Він був глибоко переконаний, що і чарівний кінь Сивко-бурка, і Жар-птиця, і чарівний килим-літак, і шапка-невидимка, і Кощій Безсмертний, і Баба Яга, і русалки, і водяні, і лісовики, і перевертні, і чорти, і жива вода - не вигадка, а реальність, але реальність особливого роду. Ідея про реальність казкової фантастики є, по суті, основною в його капітальній праці «Поетичні погляди слов'ян на природу» (т. 1-3, 1866-1869), що має в історії вітчизняної культури анітрохи не менше значення, ніж його ж знамените збори « Російських народних казок ».
«Казка не порожня складка - такий основний теза О.М. Афанасьєва, - у ній, як і взагалі у всіх творіннях цілого народу, не могло бути й справді немає ні нарочито складеної брехні, ні навмисного ухилення від дійсного світу ... Чудесне казки є чудесний могутніх сил природи ».
А. Н. Афанасьєв не проводив різкого розмежування між епосом казковим і історичним - між казками і билинами, незважаючи на те що певна умовність завжди підкреслюється в самій казці, в її традиційному визначенні місця і часу дії: у деякому царстві, у деякій державі, при царя Гороха і тому подібне. На противагу знову ж билинам, де час і місце дії визначені гранично точно і реально: у стольному Києві-граді, у ласкава Володимира-князя.
Але навіть цей, найбільш переконливий, аргумент зовсім не закреслює афанасьевской концепції реальності казкової вигадки. З одного вельми суттєвим застереженням, що мова йде не про саму дійсності, а тільки про її сприйнятті, про особливу системі міфологічного мислення давньої людини, по відношенню до якого епічне мислення билин - вже значно більше пізній етап у розвитку народної творчості. Та й у самих билинах є такі ж фантастичні, чисто казкові сюжети, які билин XIX і XX століть цілком могли сприймати як брехня.
Тому казку зовсім не обов'язково протиставляти билинам, ми набагато більше зможемо зрозуміти не в протиставленні, а в порівнянні, у виявленні загальних законів стародавнього творчого мислення як для казок, так і для билин.
На іншу особливість - незвичайну стійкість стародавніх історичних сюжетів - звернув увагу П.В. Киреевский в 1852 році при публікації «Пісні про Ваську Казимировича» і «Про Іллю Муромця» в «Московському збірнику». «Чудово, - писав він, - що перші напівміфічні часів Російської історії вціліли в народних піснях свіже, ніж наступні; між тим як пісень про ті події, які так глибоко потрясли Росії за часів татар і самозванців, - залишилося мало. Може бути, це тому, що, переходячи з уст в уста, стародавній переказ, в міру своєї віддаленості, багатшими прикрашається райдужними квітами поезії, а може бути, тому, що і народ, як окрема людина, у щасливі епохи внутрішньої тиші - але тиші , зрозуміло заснованої не на усипляння, а на зиждительной зосередженості його духовних устремлінь, - буває доступніше для вражень глибоких і міцних, ніж в епохи бурхливих святкувань або запеклої боротьби ».
П.В. Киреевский вперше торкнувся тут і спробував дати пояснення однієї з найбільш кардинальних проблем російського народного епосу, вивченню якої в подальшому буде присвячено не одне дослідження - це проблема епічного часу. Із сучасних дослідників найбільш послідовно її розробив академік Д.С. Лихачов на прикладах казок, пісень, билин та давньоруської літератури (див.: «Поетика давньоруської літератури» (1979); «Епічний час російських билин» .- В кн.: «Збірник на честь академіка Б. Д. Грекова» (1952) : «Коли б не складалася билина, - зазначає він, - і яке б реальна подія вона ні відображала, - вона переносить свою дію на своєрідне« епічне час »- в Новгород, до двору князя Володимира і так далі. Російські герої відтворюють світ соціальних відносин та історичну обстановку саме цього часу і тільки героїв київського циклу називають богатирями ». Але це зовсім не означає, що інші епохи не збереглися в пам'яті народу і не знайшли свого відображення в билинах. Билини зберегли чимало історичних сюжетів XIV-XVII століть, не кажучи вже про окремих історичних деталях і мовою, наприклад про підзорної трубі, в яку богатирі розглядають противника, та й саме слово «богатир» невідомо ні з «Повісті временних літ», ні по інших пам'ятників XI-XIII століть. Воно теж належить значно більше пізньої епосі, ніж часи князя Володимира, і увійшло в епос, замінивши давньоруські слова хоробрий, чоловік і пізніше запозичене витязь.
П.В. Киреевский не володів ще достатнім фактичним матеріалом, щоб виявити таке складне явище епічного народної творчості, як зворотна історична перспектива, проекція подій XIV-XVII століть на X століття, подібно до того як існує зворотна перспектива в давньоруської живопису, що є не формальним прийомом, а самою головною відмінною рисою світосприйняття та світогляду людини Київської Русі.
Вивчення історичних основ російського народного епосу почалося в наступні два десятиліття. Чотири томи «Пісень, зібраних П.М. Рибниковим »(1861-1867) та три томи« Онежский билин »А.Ф. Гільфердінга (1873) дали дослідникам колосальний за обсягом і значенням матеріал - понад чотириста нових текстів. До виходу ж цих зборів билини були відомі в основному з двох виданням «Збірника Кірши Данилова», в перше з яких, 1804 року, увійшло двадцять шість, а в друге, 1818 року, - шістдесят один вірш (термін «билина» з'явився значно пізніше ), які, природно, ще не могли представляти всього багатства і розмаїття форм, сюжетів і образів російського епосу.
Дев'ятнадцятого сторіччя належало осмислити значення народної творчості у всіх його проявах - і в живописі, і в музиці, і в поезії. І реакція сучасників на билини теж характерна як історичний факт. У «нерозуміння» билин, мабуть, найбільш наочно позначилася прірва, що розділяє дві культури - усної словесності та письмовій; прірву, яку в подальшому будуть намагатися подолати Пушкін і Гоголь, Некрасов і Лєсков, Достоєвський і Толстой, Горький і Блок.
«Велика частина цих пісень, - писав в 1809 році Микола Грамматін з приводу першого видання« Збірника Кірши Данилова », - прославляє князя Володимира ... При ньому якось жили ці чудо-богатирі, які суть: Дунай Іванович, від якого ніби і Дунай-річка отримала свою назву, славний Ілля Муромець, герой багатьох наших простонародних казок, Добриня Микитич, Альоша Попович, Соловей Розбійник, та інші Витязі на давню стати, які випивали одним разом за півтора відра, і меду по два з половиною, носили мідні палиці у триста пуд, або пускали стріли у сім чвертей, і яких іноді кололи по буйної голові палицями в дванадцять пуд, а вони і з місця не ворушилися. Ось з яких диваків складався двір ласкавого князя Володимира; але з них Добриня Микитич дядько його, і Ілля Муромець суть дві особи, про яких в Історії згадується. Всі інші вигадані, а якщо також історичні, то справи їх настільки спотворені, що не можна ніяк розпізнати істини: так вона змішана з байками ».
Далі він наводить кілька прикладів безглуздих вигадок, зіпсованого смаку і самого потворного уяви і робить висновок: «Такими вигадками наповнена велика частина цих казок; втім, цей готичний смак в словесності панував не в одній Росії, але у нас він пропав всіх пізніше».
Микола Грамматін був далеко не самотній у своєму погляді, більше того, він найбільш повно висловив загальну точку зору свого часу.
Іншого ставлення до билин, не відповідало всім естетичним критеріям російського та європейського Просвітництва (Н. Грамматін недарма згадав минулу епоху Готичного смаку), чекати було важко. Згадаймо, що реакція сучасників на богатирську поему «Руслан і Людмила» молодого Пушкіна була аналогічною. І порівнювали її саме з Кіршею Даниловим. «Чого чекати, коли наші поети починають пародіювати Кіршу Данилова?» - Журився в «розгромної» статті «Житель Бутирській сторони» (Вісник Європи, 1820, травень), автор якої А. Глаголєв вважався, між іншим, фахівцем у галузі народної поезії.
Були, звісно, й винятки, яким згодом судилося стати правилами. У 1817 році з'явилося видатне дослідження А.X. Востокова «Досвід про російською віршуванні», що поклала початок науковому вивченню поетики билин і відкрив - на прикладі билин - принципово нову форму російського тонального віршування. Як нове явище розглядав билини і А.С. Шишков у своєму знаменитому «Розмові про Словесності між двома особами Аз і Буки» (1810). Але повинна була з'явитися пушкінська поема «Руслан і Людмила» (і подібні відгуки на неї), повинен був з'явитися цикл пушкінських казок (і так само різкі оцінки критики), щоб народність стала, за словами В. Г. Бєлінського, альфою і омегою нового часу.
І на цьому новому етапі осягнення культури народу перша серйозна спроба осмислення билин належала, як відомо, В.Г. Бєлінському, що виступив у 1841 році з циклом статей про народну поезію. І він же дав найвищу оцінку «Збірника Кірши Данилова»: «Це книга дорогоцінна, справжня скарбниця найбільших багатств народної поезії, яка повинна бути коротко знайома кожному російському, якщо поезія не чужа душі його і якщо все родинне російському духу сильніше змушує битися його серце» .
Такі слова про найбільші багатства народної поезії прозвучали вперше.
У 60-ті роки XIX століття ці багатства стали фактом незаперечним. Провідні вчені - філологи, історики, мовознавці, славісти, збирачі та видавці - присвятили свої праці дослідженню російського епосу. З'явилися перші книжки: «Російська народна поезія» Ф.І. Буслаєва (1861), «Про билинах Владимирова циклу» Л.М. Майкова (1863), «Ілля Муромець і богатирство київське» О.Ф. Міллера (1869), що закладали основи вітчизняного биліноведенія.
Відтепер усі найважливіші теоретичні розробки в галузі російської літератури - як найдавнішої, так і новітній - стають вже немислимими без співвіднесеності з народною поезією. І приклад тому - програмна стаття Н.А. Добролюбова «Про ступінь участі народності в розвитку російської літератури», вперше опублікована в «Современнике» в 1858 році. Розробляючи принципове питання про необхідність безпосереднього зв'язку літератури з життям, Н.А. Добролюбов в якості основного доказу звертається до народного епосу, бачить у ньому найкращий приклад відображення в літературі історичних доль, думок і сподівань народних.
Чимале значення в пробудженні інтересу до народної словесності мали лекції відомого поета, історика літератури і критика С. П. Шевирьова, прочитані ним в Московському університеті в 1844-1845 роках, а потім двічі вийшли окремими виданнями - в 1846 і 1859 роках. Степан Шевирьов поставив перед собою принципово нове завдання: відтворити у своєму курсі лекцій загальну картину розвитку як давньоруської літератури, так і народної поезії. Дві лекції (з тридцяти трьох) він повністю присвятив билинам і билинним героям, що вже саме по собі було явищем незвичайним. Якщо знамениті лекції Т.М. Грановського, прочитані в ті ж роки і в тому ж самому університеті, привернули увагу сучасників оригінальною концепцією європейської та всесвітньої історії, то лекції С.П. Шевирьова, як скаже про них Н.М. Мов, відкривали російським їх власну Америку. Не випадково, що саме в суперечках навколо лекцій С.П. Шевирьова і Т.М. Грановського позначилися основні протиріччя слов'янофілів і західників. Розділяє їх рисою стала народна поезія ...
В цей же час (в 1846 році) з'явилася і відома робота Костянтина Аксакова «Ломоносов в історії російської літератури та російської мови», в якій він теж звертався до народного епосу, осмислював образ Іллі Муромця як тип національного героя. Пізніше основні тези цієї роботи будуть розвинуті ним у статті «Богатирі часів великого князя Володимира» (1852 - 1856) і в «Замітці про значення Іллі Муромця» (1860).
Так у середині 40-х років в Московському університеті (його професорами крім С. П. Шевирьова в той час були М. П. Погодін, О. М. Бодянський, а трохи пізніше Ф. І. Буслаєв) закладалися основи слов'янофільських трактувань російського епосу , що зіграли певну історичну роль, що наклали відбиток на багато дореволюційні дослідження. Але вже в цих роботах в повній мірі позначилися і всі крайності слов'янофільського биліноведенія, що викликали різку критику (теж не позбавлену своїх крайнощів) як західників, так і революціонерів-демократів.
Якщо слов'янофіли явно ідеалізували образи богатирів (а така слава була відмінною рисою всієї їхньої естетичної та філософської програми), видавали бажане за дійсне, то антіславянофільская критика часто заперечувала самі поняття народної, національної культури. Типовим прикладом такої антіславянофільской критики стала робота В.В. Стасова «Походження російських билин» (Вісник Європи, 1868, № 1-4, 6-7). «Головне завдання цього дослідження, - підкреслював сам критик, - полягає в тому, щоб довести досконалу неспроможність думки, ніби російські билини - корінне твір народної творчості і ніби вони представляють безсумнівні, найчистіші, самостійні елементи, як загалом, так і в подробицях» .
І талановитий критик доводив це з властивою йому публіцистичної пристрастю, використовуючи цілком наукові дані теорії запозичень, але тільки в якості викриває матеріалу, звинувачувального документа. Та й використовував він найперші роботи російських представників «теорії запозичень» А. Шіфнера і В. Радлова, що теж стало причиною багатьох його перебільшень і помилок.
Виступ В.В. Стасова, природно, не залишилося непоміченим. Полеміка, що розгорнулася навколо нього в 1868-1870 роки, тривала й пізніше. Російська фольклористика ще не знала таких бурхливих дебатів.
Першим, хто виступив на захист російських билин, був А.Ф. Гільфердінг, потім з'явилися статті П.А. Безсонова, О.Ф. Міллера, Ф.І. Буслаєва, В.Ф. Міллера. Заперечуючи В.В. Стасову, дослідники волею-неволею звертали увагу на виявлення саме національних рис та національних основ російського епосу.
Найбільш відчутних результатів у минулому столітті досягла історична школа, представниками якої були такі найбільші дослідники, як Л.М. Майков, В.Ф. Міллер, М. Н. Сперанський, Б.М. Соколов, А.В. Марков, С.К. Шамбінаго та багато інших.
Саме історична школа залишила багатющий матеріал порівняльного аналізу билинних сюжетів з літописними та літературними джерелами, виявила основні історико-побутові дані, зафіксовані в російській епосі.
Билини далеко не випадково називають народним підручником історії. Дійсно, протягом багатьох століть, а по суті аж до XX століття вони були саме підручником, за яким народ вивчав і осягав свою ж історію, але тільки ця історія не збігається з жодним відомим нам літературним і літописним джерелом, включаючи літописні оповіді про самих ж богатирів.
Таких сказань, історій і повістей про богатирів, що збереглися в складі літописів і давньоруських збірок, відомо кілька. Всі вони насичені фольклорними образами і всі є літературними, а не фольклорними творами. Таке «Сказання про київських богатирів» - у порівнянні з «Іллею Муромцем і Ідолище», «Повість про Сухань» - у порівнянні з билинами про Суханов, «Сказання про Олександра Поповича» - у порівнянні з відомими нам билинними сюжетами про Альошу Поповича. Тут на одному і тому ж «матеріалі», мабуть, найбільш відчутна різниця між творами фольклорними та літературними. Ці дві великі культури залишалися різними навіть у тих випадках, коли зверталися до одних і тих же сюжетів і героїв.
Зазвичай прийнято думати, що билини не точні тому, що передавалися з вуст у вуста і з часом (а час це обчислюється і п'ятьма століттями, і тисячоліттям) історичні реалії згладилися, змінилися до невпізнання або замінилися вигадкою, звичайної умовністю. Але ж і в історичних піснях, колишніх, як правило, безпосереднім відгуком на конкретні історичні події, ці реалії теж змінені до невпізнанності - фольклорізіровани. І в багатьох літературних творах Стародавньої Русі, включаючи геніальне «Слово о полку Ігоревім», ми зустрінемо не менш химерне поєднання історичної дійсності та фольклорної.
У відомій роботі «Побутові верстви російського епосу» (1871) Ф.І. Буслаєв писав з цього приводу: «Цілком справедливо можна сказати, що російський народний епос служить для народу неписане, традиційно літописом, передаються з покоління в покоління протягом століть. Це не тільки поетичне відтворення життя, але і вираз історичної самосвідомості народу ... Російський народ у своїх билинах усвідомив своє історичне значення ».
За билинам, богатир - єдиний, хто може захистити в хвилину небезпеки землю руську, стольний Київ-град. Всі князівські дружінушкі хороброї, за словами Микули Селяниновича, здатні тільки хлебоясті. А найбільше, що може сам князь київський (знову ж за билинами, а не за літописами), - це закликати для захисту Києва богатирів. І він безсилий, жалюгідний, боягузливий, коли нікого з них (найчастіше за його ж, князя, вини) в Києві не виявляється.
Нічого подібного ми не зустрінемо ні в якому іншому джерелі - літературному чи літописному, де завжди, у будь-яких обставин доля російської землі залежить все-таки від князя київського - від його хоробрості, мудрості чи слабкості. Билини як би протиставляють цієї офіційної версії історії свою народну версію, яка не залишає ніяких сумнівів у тому, хто є справжнім і єдиним захисником Русі. Ні в одній з билин князь Володимир не постає головним героєм, він, як справедливо зазначив В.Я. Пропп, в народній свідомості взагалі ніколи не був героєм, в епосі немає жодної билини, присвяченій йому, його прославляє. Він тільки дійова особа, причому далеко не завжди позитивне.
І в цьому сенсі билини виявилися більш близькими до істини і ... історично «достовірними».
Відносини самих богатирів з князем київським були, як відомо, далекі від ідилії. У класичній билині «Ілля Муромець і Калин цар» (варіант Т. Г. Рябініна) Іллі Муромця так і не вдається умовити Самсона і інших богатирів святорусской виступити проти Калина царя, підступило до Києва, врятувати стольний град, захистити князя Володимира зі тієї Опраксой королевічной . Відповідь богатирів один:
Початок форми
Та не будемо ми берегти князя Владимір,
Та ще з Опраксой королевічной.
У нього ж є багато та князів бояр,
Годує їх і напуває та й поважає,
Нічого нам немає від князя від Владимір.
Кінець форми
І все це вони говорять Іллі Муромця, у якого, як, втім, і в інших російських богатирів, більш ніж достатньо причин для особистої образи, помсти. І таке протиставлення, безумовно, входить в художню завдання билини, відповідає її ідейному задуму. Не випадково і починається билина з того, як в черговий раз князь Володимир порозгневался на старого козака Іллю Муромця, засадив його у льох у глибокий. Чому, до речі, є цілком реальна історична паралель. Під 1036 роком у «Повісті временних літ» ми читаємо: «В се же літо всадив Ярослав Судислава у поруб, брата свого». За цими лаконічними рядками стоїть одна з найтрагічніших доль Стародавньої Русі. Обмовлений князь Судислав просидів у порубі двадцять чотири роки, все князювання свого старшого брата, і був звільнений тільки після смерті Ярослава Мудрого своїм племінником Ізяславом. А з богатирів, згідно билинам, відсиджують в льохах по десять, двадцять і тридцять років Ілля Муромець, Дунай, Ставр Годинович, Сухман, Василь Казимирович. У билині «Ілля Муромець і Калин цар» досить докладно розповідається, як це відбувається, що собою являють льоху, в яких заживо похований Ілля Муромець.
Тим не менш відповідь богатирів святорусской Іллі Муромця явно не по люби. Він один відправляється воювати з силушкой татарскоей, ніби забувши про свою недавню образу на князя. А адже ми чудово знаємо, на якій бунт проти Володимира здатний Ілля Муромець, про це існує цілий цикл билин «Ілля Муромець у сварці з Володимиром». Тільки Добрині вдається приборкати розбушувався Іллю, який прямо заявляє князю, що, коли б не Добриня, я вбив би тя, князя, зі княгинею.
Так що ні про яке смирення не може бути й мови. Але, як ми знаємо, саме Ілля Муромець, що тільки що вийшов з льохів, не вимовляє ні слова докору, саме він тричі звертається до богатирям із закликом:
Початок форми
Ви постійте-ТКО за віру, за вітчизну,
Ви постійте-ТКО за славний стольний Київ-град,
Ви постійте-ТКО за церкви ти за божі.
Ви побережіть-ТКО князя Володимира
І з тієї Опраксой королевічной!
Кінець форми
З XI по XVII століття подібний заклик не раз прозвучить зі сторінок літописів і давньоруських літературних творів, він є в «Повісті временних літ» та в «Повчанні Володимира Мономаха», в «Слові о полку Ігоревім» і в «Слові про погибель Руської землі» , в «Повісті про розорення Рязані Батиєм» і в «Житії Олександра Невського», в «Словах» Серапіона Володимирського і в «Житії Дмитра Донського», у «Задонщині» і в «Сказанні Авраама Паліцина». А в епосі заклик до єдності і єднання, до захисту рідної землі послідовно проведений через усі билини героїчного циклу. Це голос народу, основна ідея всього народної творчості.
Тільки виходячи з цієї основної ідеї можна зрозуміти художні та ідеологічні принципи російських билин, особливості їх поетики і змісту. Ось чому, як справедливо зауважив Всеволод Міллер, «окремі струмки, не впадали у річку, вичерпалися в землі», пісні про місцеві князів, «які важко було ввести в цикл Володимира, знає тільки одного князя всієї Русі, який сидить у Києві», залишилися за межами народного епосу. Хоча, як уже говорилося, серед місцевих князів не бракувало яскравих особистостей, і пісні про них цілком могли зберігатися століттями в межах свого регіону, як зберігалися інші суто місцеві оповіді і легенди, як, нарешті, не вичерпалися в землі не впадали у загальну річку новгородські пісні про Василя Буслаєва та Садко.
Але саме ці два билинних сюжету і два билинних героя, що відрізняються від інших богатирів і билин повною відсутністю героїчних рис, можуть свідчити, що сам героїчний цикл складався в певних історичних умовах, які не торкнулися Пана Великого Новгорода.
А не торкнулося його одне з найтяжчих випробувань для решти всієї Русі - ординське ярмо. Полчища Батия не дійшли до Великого Новгорода, не пустили його на дим, як інші міста, ні в побоїще 1237-1240 років, ні пізніше, навіть під час перепису 1257 йому вдалося відкупитися.
Освіта Героїчного циклу билин, пов'язаних ідеєю об'єднання руських князівств навколо Києва, по всій видимості, відноситься до XIII - XIV століть, коли Русь насправді була роздерта як ззовні, так і зсередини. Цілком можливо, що й сама ідея єдиної Русі з'явилася як антитеза, як спогад про загублений ідеалі, який народ протиставляв дійсності.
Півтора століття - від битви на Калці до Куликовської битви - ось той історичний відрізок, в який був створений героїчний цикл билин, сталася циклізація раніше існуючих билинних сюжетів навколо епічного Києва.
Символом єдиної Російської держави назавжди залишився в билинах стольний Київ-град. Всі грандіозні події російської історії, всі численні війни, навали, усобиці віднесені в билинах до часів князя Володимира і відбуваються в Києві. Десятки, сотні російських князів - великих, малих, питомих, стольних, що вершили долями народу, залишилися в його пам'яті в образі одного епічного князя Володимира.
У той час як самих звичайних, простих билинних персонажів та героїв - десятки, сотні. Тих самих Торопашек, Ведмедиків, Івашек, які залишалися безіменними в будь-яких інших джерелах, крім билин.
Найбільш характерний приклад - перший опис богатирського поєдинку в «Повісті временних літ».
У 992 році, коли князь Володимир повернувся з походу на хорватів, з іншого боку Дніпра підійшли печеніги. Війська зустрілися на Трубежі, у броду. За звичаєм того часу було вирішено влаштувати поєдинок богатирів. Через чверть століття князь Мстислав Удатний точно так само битиметься з Редедей. «Навіщо ми будемо губити дружини? Зійдемося битися самі », - так порішать вони. А в 992 році умови назвав князь печенізький: якщо російський богатир переможе, то печеніги три роки не будуть робити набіги, але якщо переможе печенізький богатир, то Русь на три роки, буде віддана на розграбування печенігів.
Володимир приймає цю умову, повертається в полки і посилає гінців знайти богатиря, який зміг би протистояти печенегу. Вранці печеніги виводять свого богитиря, а Володимиру виставити нікого. «І поча тужити Володимир», - повідомляє «Повість временних літ».
Ситуація досить типова для билин. Точно так само підходять до стольного Києва-граду всі билинні Батиг, Калини царі, Кудреванкі, Тугарин і Ідолище, посилаючи до Володимира своїх гінців, вимагаючи у нього поединщика. Билинний Володимир зазвичай просить при цьому дати йому терміну на три роки, так як нема кого послати йому поединщика. І точно так само тужить, побивається билинний Володимир, коли в Києві не виявляється богатирів.
Далі літопис розповідає про те, як все-таки знайшовся поединщика. До князя підійшов старий воїн і сказав: «Княже! Зі мною вийшли чотири сини, але вдома залишився ще менший син. Його з дитинства ніхто не зміг побороти. Одного разу я вилаяв його, коли він м'яв шкіру, він розсердився і розірвав її руками ».
Князь послав за цим меншим сином, його привели. «Княже! - Сказав він .- Спочатку досліди Ти мене. Чи немає великого і сильного бика? »Бика знайшли і розлютили його, приклавши розпечене залізо. Розлючений бик спробував вирватися, але син воїна схопив його рукою за бік і вирвав шкуру з м'ясом.
Побачивши цю сцену, князь сказав: «Зможеш боротися!»
Печеніги почали гукати: «Де ваш богатир? Наш Доспел ». Володимир наказав воїнам надіти озброєння, і обидві сторони зійшлися. Печеніги вивели свого богатиря - бе бо превелике зело, а російські свого, викликав сміх печенігів - бе бо середній тілом. Тим часом між військами размерили місце для поєдинку і пустили богатирів.
Про сам поєдинок повідомляється, що російський богатир удава печенезіна в руки до смерті. І вдарив ним об землю.
Пролунав крик. Це печеніги побегоша, переслідувані російськими полками.
Так завершився цей богатирський поєдинок, який увійшов в «Повість временних літ» як одне з найбільш значних подій початковій російської історії.
Але зауважимо - імені богатиря в літописі не названо. Ми дізнаємося лише, що на честь поєдинку на броді те, де зустрілися російські полки з печенізькими, князь Володимир заклав місто, назване Переяславом - зане перея славу отрока то. Говориться також, що того хлопця, і його батька князь Володимир створи великими чоловіками. Але як звали цього хлопця, переявшего славу у печенігів, літопис не повідомляє.
Це вже в народних переказах і легендах він отримав ім'я, в народній пам'яті збереглося воно - Микита Кожум'яка. Тому що в народному епосі, в билинах, піснях, переказах, легендах безіменних героїв немає. Кожного з них народ століттями знав і пам'ятав по імені.
У відомій і програмній статті 1909 «Руйнування особистості» Олексій Максимович Горький дав, мабуть, найбільш точне визначення значення народної творчості та образів, створених генієм народу: «Тільки за умови суцільного мислення всього народу можливо створити настільки широкі узагальнення, геніальні символи, які Прометей , Сатана, Геракл, Святогор, Ілля, Микула й сотні інших гігантських узагальнень життєвого досвіду народу. Міць колективної творчості всього яскравіше доводиться тим, що протягом сотень століть індивідуальне творчість не створило нічого рівного «Іліаді» або «Калевалі» і що індивідуальний геній не дав жодного узагальнення, в корені якого не лежало б народна творчість, жодного світового типу, який не існував би раніше в народних казках і легендах ».
І далі продовжує свою думку: «Кращі твори великих поетів всіх країн почерпнуті із скарбниці колективної творчості народу, де вже здавна дані всі поетичні узагальнення, всі прославлені образи і типи».
Закінчує ж своє міркування О. М. Горький словами: «Мистецтво - у владі індивідуума, до творчості здатний лише колектив. Зевса створив народ, Фідій втілив його в мармур ».
Ця ж думка про первинність народної творчості по відношенню до всіх інших форм і видів мистецтва не менш чітко виражена у висловлюваннях багатьох інших видатних діячів літератури в мистецтва. Згадаймо визнання М.І. Глінки: «Створює музику народ, композитор її тільки аранжує»; слова Л.М. Толстого: «Запорука відродження в народності»; щоденниковий запис М.М. Пришвіна: «Улюблені мною в російській літературі речі завжди здавалися письмовій реалізацією безмежних запасів усній словесності».
Список літератури
Віктор Калугін. Світ билинного епосу