М.В. Нікіфоров.
Поширення християнства до II ст. серед всіх верств населення Римської імперії спричинило реакцію з боку язичницького світу. З юридичної т. зр. християнство виявилося в положенні «недозволеної релігії» (лат. religia illicitia), громади християн підпадали під категорію «незаконних зборів» (collegii illiciti), а відмова від участі в язичницьких культах розглядався як «злочин проти релігії». У цей період з'являються перші нападки на християн з боку освічених язичників. Головними опонентами християнства у II ст. були Фронтон (наставник імп. Марка Аврелія) і Цельс, автор спрямованого проти християн соч. «Істинне слово» (ок.178). Ці автори розглядали християнство виключно як вчення, повне забобонів і фанатизму і загрозливе античному світогляду. Крім того, про християн поширювалися наклеп і плітки, почасти викликані закритістю їхніх зібрань (див. Disciplina arcana). Завдання апологетів полягала в тому, щоб продемонструвати язичницького світу прийнятність християнства з самих різних сторін - громадянської, філософсько-богословської, релігійної, культурної і т. д. (щодо розвитку апологетичного жанру див. ст. «Апологетика»).
Перш за все, ранньохристиянські апологети намагалися спростувати возводимую на християн наклеп і дати відповідь тим, хто звинувачував Церкву в тому, що вона є загрозою державі. Підкреслюючи високі етичні якості своїх одновірців, вони запевняли, що їх віра сприяє збереженню миру і добробуту як імператора і держави, так і суспільства в цілому. По-друге, ранньохристиянські апологети розкривали абсурдність і аморальність язичництва, його міфології і божеств і стверджували, що християнство має єдино вірним вченням про Бога і в світі. Вони не просто спростовували аргументи філософів, але показували, що сама їх філософія, маючи єдиним обгрунтуванням людський розум, не може досягти істини. Відзначаючи паралелі між язичницькою філософією і християнської думкою, мн. ранньохристиянські апологети в той же час представляли філософію як попередницю християнства, а християнство - як одкровення того, що філософія лише передчувала. Крім того, ранньохристиянські апологети спростовували звинувачення в жахливих злочинах (атеїзм, канібалізм, едипове кровозмішення та ін), що зводяться на християн, доводячи їх неможливість і абсурдність. Нарешті, ранньохристиянські апологети розкривали перед язичницьким світом христ. розуміння Священного Писання, при цьому відмежовуючись від «старого Ізраїлю» - юдейства.
Діяльність ранньохристиянських апологетів почасти вже була підготовлена елліністичним іудаїзмом: Філону Олександрійському належали такі твори (не збереглися), як «Основи» і «Апологія на захист іудеїв». Йосип Флавій написав апологію «Про давність іудейського народу, проти Апіона», що зробила вплив на деяких, ранньохристиянських апологетам. Апологетична тематика присутня у Новому Заповіті (див. напр. Деян 14. 15-17, 17. 22-31; Рим 1. 18-32) і в творіннях мужів апостольських. Однак на відміну від чоловіків апостольських, які зверталися переважно до християн, А. р.. адресували свої творіння язичницької аудиторії, що наклало відбиток на коло розглянутих ними проблем.
Найбільш стародавніми з грец. ранньохристиянських апологетів вважаються Кодрат і Арістід, які звернулися з апології на захист христ. віри до імп. Адріану (117-138) (Евсевій. Церк. Іст. IV 3). Ок. 140 р. був записаний «Диспут Ясона з Папіском про Христа», автором якого вважають Арістона з Пелли. Це твір, фрагменти якого збереглися в апології Орігена «Проти Цельса», є найбільш раннім з дійшли до наст. часу творів, цілком присвячених антііудейское полеміці.
Найвідоміший з грец. ранньохристиянських апологетів II ст .- мч. Юстин Філософ († 165-166). Народившись в Палестині в язичницькій родині, він звернувся в християнство після довгих пошуків істини. Мч. Юстин, після звернення продовжував «носити плащ філософа», відкрив у Римі одну з перших приватних християнсько-філософських шкіл. Євсевій Кесарійський приписує йому 8 творів (Церк. Іст. IV 18), з яких збереглися і достовірно належать йому тільки 3: 1-а і 2-а «Апології» (бл. 150 і 161) та «Діалог з Трифоном юдеєм» ( ок. 135). 1-ю «Апологію» св. Юстин адресував імператорам Антоніна Пія (138-161) і Марка Аврелія (161-180, співправитель з 147), 2-ю - рим. сенату. Основною метою обох творів є захист християн від переслідування «за одне лише ім'я» (nomen ipsum), а також спроба представити християнство гідним більш уважного і об'єктивного погляду з боку освічених рим. самодержців. 1-а «Апологія», крім того, містить виклад христ. віровчення і перший опис таїнств Хрещення та Євхаристії в стародавній Церкві. «Діалог з Трифоном юдеєм» являє собою запис диспуту мч. Юстина з ученим рабином Трифоном. У цій першій великій апології проти іудаїзму виражені 3 основні ідеї: тимчасове значення Старого Завіту на відміну від вічного і неминущого сенсу заповідей Нового Завіту; виправдання поклоніння Христу як Богу; богообраність христ. народів, що склали Новий Ізраїль. Апологетичний характер носить також мова мч. Юстина, що збереглася в складі його Мучеництва.
У Євсевія (Церк. Іст. IV 26. 1; 27. 1) є свідоцтво про Аполлінарії Ієрапольського, яка звернулася з промовою до імп. Марка Аврелія. Йому ж належали й ін апологетичні твори: «До еллінам» у 5 кн., «Про істину» у 2 кн. і 2 кн. «До іудеям». Ритор Мільтіад також за царювання Марка Аврелія написав 2 кн. проти еллінів, 2 кн. проти іудеїв і апологію християнської філософії (Там же. V 28. 4; 17. 5). Учень мч. Юстина Татіан (бл. 120-185) до свого ухилення в єресь написав «Мова проти еллінів» (LТgoj prХj `/ Ellhnaj, після 165), в якій піддав принизливій критиці всю язичницьку культуру. Незважаючи на різкість суджень, Татіан прагнув до того, щоб домогтися терпимості і поваги до нової віри. Проблема взаємин Церкви і держави на прикладі зв'язку доль Римської імперії з християнством була розвинена св. Мелітона Сардийського в «Апології» (ін. назва - «Книжка до Антоніну», бл. 170, збереглася тільки в уривках), адресованій Марка Аврелія. Сучасником Татіана і Мелітона був Афінагор, христ. філософ з Афін. Йому належить «Прохання про християн» (бл. 177), спрямоване імператорам Коммоду і Марка Аврелія, в якому він прагнув довести, що переслідування християн нерозумно. До правління імп. Коммода (180-192) св. Аполлоній вимовив апологетичну мова, що збереглася у мученицьких актах.
Серед ранньохристиянських апологетів були й такі, які адресували свої твори приватним особам. З них перш за все слід згадати останнього з грец. апологетів II ст. св. Феофіла Антиохійського, автора 3 кн. «До Автолік» (бл. 182), написаних для освіченого і впливового язичника, що має упередження проти християнства. Анонімне «Послання до Діогнету» (бл. 200) являє собою апологію, складену у формі листа для знатного язичника, який бажає познайомитися з христ. релігією.
У III в. апології пишуть Климент Олександрійський та Оріген. На відміну від попередніх апологій, «Протрептік» («Умовляння до еллінів», поч. III ст.) Климента Олександрійського створений вже не стільки для захисту християнства від нападок і переслідувань, скільки заради залучення язичників до істинної віри. До жанру «Протрептіка» близько і збереглося на сир. яз. «Слово до Антоніну» Псевдо-Мелітона (поч. III ст.). Найзначнішим твором раннехріст. грец. апологетики є тв. Орігена «Проти Цельса» (сер. III ст.). Цельс був одним з найбільш серйозних критиків християнства з середовища язичників. Довгий час його твір проти християн не мало гідного спростування і тільки в особі Орігена, через бл. 75 років, отримало належну відповідь.
Стимулом для подальшого написання апологій була поява в 260 р. 15 кн. «Проти християн» неоплатоника Порфирія. Нині втрачене, твір містив критику Старого Завіту і Нового Завіту, життя і вчення Церкви. Першою відповіддю на нього стала праця Євсевія Кесарійського «Євангельське пріуготовленіе» в 15 кн. (312-322). Йому ж належить трактат «Проти Іерокла» (311-313), неоплатоника, який написав антихрист. соч. «Правдолюб» про Аполлонії Тіанском, в якому він доводив переваги цього мага і філософа перед Христом.
Лат. ранньохристиянські апологети з'являються набагато пізніше грец .- у кін. II ст. Їх список відкривають рим. адвокат Мінуцій Фелікс діалогом «Октавій» (Octavius) і Тертулліан (160-220) соч. «До язичникам» в 2 кн. (Ad nationes, 197). Мінуцій Фелікс багато запозичує з трактату Цицерона «Про природу богів», а Тертуліан, взявши за основу книгу Варрона «Antiquitates rerum divinarum» (Божественні давнини), в якій міститься критика рим. релігії, показує суєтність і хибність політеїзму, закликаючи увірувати в єдиного Бога. Самим значним апологетичним твором Тертуліана є його «Апологетика» (Apologeticum, бл. 197), адресований рим. намісникам в Африці. У цій апології Тертуліан крім критики язичницької релігії стверджує, що віра в єдиного Бога природна для людини, оскільки людська душа "по природі християнка» (17. 6). У висновку Тертуліан свідчить, що ніякі гоніння не можуть знищити справжню віру: «Кров мучеників є насіння християнства» (50. 13). Тему, порушену в «Апології» про душу як «християнці за своєю природою», продовжує трактат Тертулліана «Про свідоцтво душі» (De testimonio animae; 197). На відміну від грец. ранньохристиянських апологетів II ст. Тертуліан вважає непотрібним апелювати до філософії для доказу істинності христ. віри, оскільки сама душа є кращим свідком Істини. З ін апологетичних творів Тертуліана виділяються послання «До Скапуле», проконсулу Африки (Ad Scapulam; 212), а також трактат «Проти іудеїв» (Adversus Iudaeos; між 198 і 206), написаний під впливом «Розмови з Трифоном юдеєм» св. Юстина Філософа. У сірий. III ст. св. Кипріан Карфагенський написав «Книгу про суєтність ідолів» (De idolorum vanitate), в якій він доводить, що язичницькі божества - не що інше, як царі, яким після смерті почали віддавати поклоніння. У «Книзі до Деметріану» (Ad Dimetrianum, бл. 252), спрямованої проти якогось Деметріана, що звинувачував християн в тому, що вони є причиною воєн і стихійних лих, св. Кипріан стверджує, що ідолослуження і особливо гоніння проти християн викликають гнів Божий. Антііудейское полеміці св. Кипріан присвятив «Три книги свідчень» (Testimoniorum Libri III, бл. 249).
Серед пізніх лат. А. р.. слід згадати Арнобій (помер бл. 330), автора 7 кн. «Проти поган» (Adversus gentes; кін. III - поч. IV ст.), З яких перші дві апологетичні, решта - полемічні, і Лактанция (бл. 250-330), учня Арнобій, творця апології «Божественні встановлення» в 7 кн. (Divinae institutiones; 304-313). Остання, крім власне апологетичного матеріалу, містить найдавнішу на Заході систему христ. віровчення. До неї примикає соч. «Про гнів Божий" (De ira Dei; бл. 303), написане проти язичників (особливо стоїків і епікурейців). У ній Лактанций захищає можливість застосування до Бога слова «гнів». Апологетичні теми розвиваються і в ін творі Лактанция - «Про смертях переслідувачів» (De mortibus persecutorum; бл. 314).
Незважаючи на те що діяльність ранньохристиянських апологетів видимим чином мало сприяла послабленню гонінь на християн, вона, без сумніву, підготувала поступову еволюцію свідомості греко-рим. язичницького суспільства в бік прийняття христ. релігії. Ранньохристиянські апологети виступили у всеозброєнні сучас. реліг. і філософських систем, використовуючи їх понятійний апарат і деякі ідеї (напр., вчення стоїків про Логос) для обгрунтування христ. віри перед лицем своїх язичницьких сучасників. Одночасно вони зробили перші кроки у формуванні христ. богословської термінології.
Ставлення до язичницької культури серед ранньохристиянських апологетів було різним: від повного неприйняття: «Що спільного між Афінами та Єрусалимом?» (Тертулліан. спростована. Ереті. 7) - до усвідомлення себе спадкоємцями того кращого, що було коли-небудь посіяно Божественним Логосом у світі : «Все, що сказано ким-небудь гарного, належить нам, християнам» (Іустін. Апол. II 13). На тлі критики язичницької релігії та філософії складалися власне христ. уявлення про Бога, світ і людину. Політеїзму протиставлялося вчення про єдине, вічне Бога, що володіє переважно такими апофатичного властивостями, як ненародженої, безмежність, неупередженість, непізнаваність (пор. Іустин. Апол. II 6; Татіан. Йдеться. 4; Афінагор. Прохання. 10). Проти філософського вчення про співвічності Бога і матерії деякі ранньохристиянські апологети (Афінагор, Феофіл Ан-тіохійскій) стверджували ідею творення світу «ex nihilo» (з нічого). Замість подання про рок і приречення розкривалося вчення про Божий (Афінагор. Прохання. 24; Мінуцій Фелікс. Октавій. 18). А. р.. вперше почали розвивати христ. вчення про Пресв. Трійці, використовуючи філоновское і стоїчне вчення про Логос.
Христологическим питань приділялося менше уваги з причини зовнішньої орієнтації богослов'я ранньохристиянських апологетів (виняток становить лише мч. Юстин). З інших тим, уражених ранньохристиянських апологетів, можна виділити проблему образу і подоби Божої в людині (Татіан. Мова 7-11), питання про первородний гріх (Феофіл Антіохійський. До Авт. II, 17), про воскресіння, спростування античного уявлення про долю та ін
У цілому твори ранньохристиянських апологетів мали виключно важливе значення для самосвідомості христ. Церкви. Будучи у мн. питаннях першопрохідцями, ранньохристиянські апологети проклали шлях для подальшої християнізації еллінізму і формування цілісної системи христ. богослов'я (див. також Богослов'я донікейський).