(Два приклади стилістичного "пушкінолюбія" у творчості поетів ж. "Сучасник")
У цій статті ми звернемося до розгляду зразків стилізації як жанру, а також спробуємо з'ясувати, як освоювали спадщина великого лірика "революційно-демократичні" автори журналу "Современник", а саме М. О. Некрасов і Н. А. Добролюбов. Забігаючи наперед, відзначимо, що розгляд наведених нижче фактів провокує висновок про те, що, як це не парадоксально, вже характером освоєння у творі чужого матеріалу, по стилістичному якості аллюзійного твору (тобто відношенню його або до варіацій, або до стилизациям ) можна зробити пряму висновок про художній (і ширше - людському) відношенні його творця до попередника. Безсумнівно, цей висновок не можна вважати універсальним і придатним до всякого нагоди: очевидно, в кожному конкретному випадку він залежить від якості наведених прикладів.
1. Риса його особистості.
Існують поети, які, нехай і створюють витвори віршовані, найбільше бояться писати "поетично". Співвідносячи свої вірші з високими зразками лірики, вони відчувають комплекс художньої неповноцінності. Прояв їх творчої натури завжди зазначено подвійністю: вже в самих творах читач розрізняє, як лірик і "співак піднесеного", пробуджується в поета, власною рукою затискає собі рот, а найбільше, на що наважується, - висловити високі почуття скупими словами або зовсім заховати їх, намагаючись запевнити читає публіку в тому, що таку висоту визнає за почуттями іншими (обуренням, пригніченість, сарказмом). Подібні автори, як правило, вдало вживаються в таку вигадки "роль", але ... Ні-ні, та й проявиться часом образа на свою творчу долю, і тоді поет на час дає волю своїй "ганебною слабкості": починає писати "поетично" і про "поетичному", висловлювати свої "позитивні" емоції. А потім засоромиться і - або знищить свій твір, чи постарається тими засобами, що в розпорядженні будь-якого письменника, замаскувати сліди проявів такого роду почуттів.
До числа таких авторів належить Н. А. Некрасов. Його перші дійшли до нас віршовані досліди відносяться до року, наступного за роком смерті Пушкіна. По-різному могла скластися доля початківця літератора. Перед ним було кілька шляхів. Спочатку він вибрав шлях самий очевидний: у його ранньому збірнику "Мрії і звуки", якого поет згодом так соромився, занадто багато млявих наслідувань популярним поетам (Пушкіну, Бенедиктову та іншим). Ось, приміром, як неусвідомлено підходить ранній Некрасов до використання літературного матеріалу: у вірші 1839 "Бенкет відьми" (у першій і другій його частинах), з його жартівливим характером і необов'язковим сюжетом, він стилізує під серйозний пушкінське твір - "Біси" .
1
Темно у хаті, душно в хаті;
Танцюють ложки на столі.
Скаче відьма на рогач,
Їде рис на мітлі.
Світло в хаті, чисто в хаті ...
(Мчать хмари, в'ються хмари ...)
2
Вітер свище, вітер в'ється,
(Завірюха злиться, хуртовина плаче ...)
Виє бор, реве струмок;
Вдаль по повітрю несеться
Зграя лісовиків та чортів.
(Мчать біси рій за роєм ...)
Поле стогне, поле плаче,
(Завірюха злиться, хуртовина плаче ...
Завиває, ніби вовк;
(Хто їх знає? Пень иль вовк?)
По землі повзе і скаче
(Ось вже він далеко скаче ...)
Змій гримучих цілий полк.
Вповзли змії у двері хати,
Чорти з шумом з труби,
Потворні і рогаті,
(Нескінченні, потворні ...)
Повалилися, як гриби.
/.../
Пізніше Некрасов змінив літературний маршрут. По-перше, літературним "пристрастю" заімствователя стала творчість Лермонтова. По-друге, все, що запозичив Некрасов-поет, він прагнув "прозаізіровать". Майже всі доступні йому художні засоби і сам літературний матеріал, що переконливо довели Ю. Н. Тинянов (1) і Б. М. Ейхенбаум (2), він використовував виключно для "прозаизации": наприклад, тонкі ліричні вірші переробляв в сатиру, фейлетон ("У один шинок вони обидва ходили старанно ..."). Але іноді бажання зрівняти свої вірші - хоча б у стилі! - З високими зразками (отже, і себе з їх авторами?) Пересилює цей домінуючий творчий принцип. Не з подібних чи спонукань Некрасовим і Панаєвим, творцями маски Нового поета, були перекуплені права на створений Пушкіним "Сучасник"?
Ми спробуємо доповнити деякими штрихами портрет "продовжувача" Некрасова, звернувшись до унікального наприклад маскування залежності його власного твору від конкретного літературного джерела. Цей приклад являє собою вірш, вперше опублікований в 1851 році в "Современнике" (# 11, с. 87-88) під заголовком "До неї" і носило підзаголовок "(З Ларрі)" в усіх прижиттєвих виданнях творів поета. У текст його Некрасов неодноразово (протягом життя) вносив зміни, а канонічний зразок, вивірений за авторською правці, з'явився в посмертному виданні "Віршів" поета в 1879 році (цитуючи його, ми виділимо курсивом цікавлять нас фрагменти):
У невідомій глушині, в селі напівдикій
Я ріс серед буйних дикунів,
І мені дала доля по милості великої
У керівники псарів.
Навколо мене кипів розпуста хвилею брудною,
Боролися пристрасті злиднів,
І на душу мою того життя потворної
Лягали грубі риси.
І перш, ніж зрозуміти розумом нерозвиненим,
Дитина, міг я що-небудь,
Проник вже порок диханням отруйним
У мою дитячу груди.
Захоплений зненацька, стрімко і шумно
Я в мутний кинувся потік
І молодість мою ганебно і шалено
В розпусті потворне спалив ...
Йшли роки. Відірвавши звичні обійми
Від обурених друзів,
Даремно посилав я пізні прокляття
Безумству ще змалку.
Чи не спалахнули в грудях розтрачені сили -
Мій ремствування їх не пробудив;
Пустельної тишею і холодом могили
Змінився юнацький запал,
І в новий шлях, з нудьгою, болісно розвиненою,
Пішов без мети я тоді
І думав, що душі, довременного убитої,
Вже не воскреснути ніколи.
Але я тебе впізнав ... Для життя і хвилювань
У грудях прокинулося серце знову:
Вплив ранніх бур і похмурих вражень
З душі згладив любов ...
У мені знову мрії, надії і бажання ...
І нехай мене не любиш ти,
Але мені надлишок сліз і пекучого страждання
Отрадней мертвої порожнечі ...
У авторський примірник "Віршів" 1873 р. (т.1, ч.1, с.51-52) Некрасов вписав, замінивши колишнє, заголовок "(Наслідування Лермонтова)" і на полях тексту зробив такі позначки: "Наслідування Лермонтову. Порівняй: Арбенін (у драмі "Маскарад"). Не бажаю, щоб цю підробку ранніх років вважали як рису моєї особистості "(курсив мій - В.С.);" Був закоханий і козирнув ".
Сучасні коментатори творів Некрасова, не рахуючи зв'язок вірші із зазначеним самим поетом джерелом очевидною, але не відхиляючись від "версії" автора, намагаються згладити це протиріччя.
Якщо і визнають зв'язок "досить віддаленою" (3), то не обгрунтовують це. Або виносять "соломонове рішення", вказуючи на конкретний (!) Фрагмент "Маскараду" (дія 1, сцена 3, вихід 2), але доповнюючи таку вказівку застереженнями: вірш "не є наслідуванням ... в точному сенсі слова "(4) або" є не наслідуванням ..., а переосмисленням лермонтовских тим "(5).
Тільки І. І. Подільська, коментатор академічного видання збірки "Стіхотворенія.1856", справедливо зауважує, що в авторських позначках на полях "Віршів" 1873 року "кидаються в очі наполегливі вказівки на наслідувальний характер вірші ...", і підкреслює" суперечливий характер ... приміток, в одному з яких Некрасов називає вірш "підробкою", а в іншому пише про закоханість ", у чому їй" видно спроби приховати автобіографічний характер вірша "(6).
Але в цьому суперечливий характер некрасівських приміток? Дослідниця увазі, що визнання Некрасова в стилізації є помилковим, маскувальним. Некрасов дійсно наполегливий: мало того, що вже новим заголовком розписався в наслідуванні, до того ж нагадує про джерело ще й на полях. Та й точна вказівка джерела "серйозного" вірші - винятковий випадок для Некрасова. Якщо бажання перекреслити опис фактів автобіографії (припустимо, що автор щирий) виникло в Некрасова, то які були причини його виникнення? Засоромився власного життя?
Очевидно, що автор приховував щось інше. Названий їм джерело, звичайно, фіктівен. Але навіщо все-таки він його вказав, якщо міг обмежитися заголовком? Швидше за все, для того, щоб направити читачів по помилковому сліду і дати їм можливість переконатися в "досить віддаленою" зв'язки з Лермонтовим. Тоді б значимість цього вірша виросла в їхніх очах, і вони б оцінили зайву скромність поета.
Що ж таким оригінальним чином намагався приховати Некрасов? Нам здається, що при виявленні їх підносили самим автором неправдивих даних слід враховувати характер уявних фактів і шукати істину перш за все в тому ряду, до якого ці факти могли б ставитися. Наприклад, в даному випадку, якщо поет вказав завідомо неправдивий джерело, варто подумати, чи не було його вказівка напівпризнання, і пошукати джерело істинний.
Некрасов дійсно відвів дослідників від справжнього об'єкта запозичення. Його потрібно було ховати, тому що вже дуже цей таємний джерело відомий. Це знамените пушкінське "Я помню чудное мгновенье ...".
Написане в 1846 році, "Наслідування Лермонтова" знаходиться в колі квазіпушкінскіх віршів Некрасова: "Коли з мороку омани ..."," Батьківщина ","-Так, служба! сам ти в тій війні ...". Особлива помітна його зв'язок з "Батьківщиною", де виявляємо аналогічне опис некрасовської молодості:
... Але, ненависть у душі ганебно притому,
Де іноді бував поміщиком і я;
Де від душі моєї, довременного розтлінної,
Так рано відлетів спокій благословенний,
І неребяческіх бажань і тривог
Вогонь томливий до терміну серце палив ...
Але ж, як відомо, "Батьківщиною", яку оцінив В. Г. Бєлінський, автор пишався. Чому ж він повинен був соромитися того і приховувати те, про що відкрито написав у "Батьківщині"? Очевидна відповідь на це питання підтверджує, що ретушування автобіографії тут ні при чому.
Тоді подивимося, в чому ж близькість некрасовського тексту пушкінського шедевру. Звернемо увагу на виділені курсивом елементи. 1-й вірш: формально-смислова ідентичність відповідного елементу в пушкінської рядку "У глухомані, у мороці заточенья ...". 8-й вірш: синтаксичне кліше з лексичним фрагментом рядка "І снилися милі риси ...". 17-й вірш: точно цитується фрагмент рядка "Йшли роки. Бур порив бунтівний ...". Вірші 27-й і 28-й: вони за контрастом співвідносяться інспірували їх віршем "Душе настав пробудження ...". Вірші з 29-го по 32-й (всі 8-е рядочки) співвідносяться із заключною строфою пушкінського вірша: в перехресній римуванню Некрасова перша пара рим на "-ень" повторює пушкінські на "-енье", а друга ("знову" - "любов") - просто запозичена (випадок запозичення ще більш явний, ніж у тютчевском "Божевілля"). Крім того, перші два рядки четверостишья Некрасова за змістом співвідносяться з трьома останніми у Пушкіна, а лексика катрена почасти обумовлена джерелом: "для життя хвилювань" співвідносяться з рядом "і життя, і сльози, і любов", а в рядку "Вплив ранніх бур і похмурих вражень ...", ймовірно, використані лексичні елементи словосполучень "бур порив бунтівний" і "в темряві ув'язнення". Нарешті, в початковому вірші останнього четверостишья "Наслідування ..." тим же поруч "і життя, і сльози, і любов" обумовлені "мрії, надії і бажання". Та й у віршованій формі простежується залежність: Некрасов зберіг римування чотиривіршів джерела ЖМЖМ, а до непарних віршам у вихідному 4-стопного ямбе (парні-то вказують на колишній метр!) Додав зайві стопи.
І ще звернемося до композиції некрасовського вірші: у ній відносно точно відтворюється автором композиція ліричного сюжету Пушкіна (період наснаги - тривалий період духовної порожнечі - момент несподіваного воскресіння душі, взаємопов'язаного з появою любовного почуття).
Як ми побачили, зв'язок "Наслідування Лермонтова" з пушкінським "Я помню чудное мгновенье ..." досить міцна. Що ж, чи є вірш Некрасова варіацією пушкінського? Анітрохи. Варіація - зразок більш високий, тому що, з одного боку, більш самостійна, а з іншого - саме запозичення чужого матеріалу мотивовано, має художню доцільність. При всій схожості елементів некрасовського і пушкінського текстів "Наслідування Лермонтова" залишається тільки на рівні стилізації - на нижчому рівні.
Для того, щоб відповісти на запитання, чому Некрасов не вийшов на рівень варіації, порівняємо характер відносин між двома планами його тексту з характером відносин між двома планами варіацій "Пророка". Варьирующее вірш - це завжди варіація "на тему". Іншими словами, обидва плани варіації мають спільний об'єкт зображення. Можна було б зіставити некрасовську стилізацію з віршем А. К. Толстого "Мене, у темряві та в пилу ..." - і побачити: Толстой, за всієї "прозорості" другого плану його твори, не відступає від провідної теми "Пророка", від зображення внутрішнього "просвітлення", сприйняття одкровення. Не те у Некрасова: по-перше, якщо пушкінський текст присвячений опису ролі його адресата в житті ліричного героя, то в "Наслідування Лермонтова" ця тема (любовна) відсунута, вона витіснена зображенням процесу духовної еволюції самого Некрасова (пушкінське ТИ витіснене егоцентричним некрасовські Я ), по-друге, "Наслідування Лермонтова", подібно "Батьківщині", пройнятий пафосом "заперечення" (нагадаємо, що останній вірш Бєлінський схвалив саме тому, що відчув цей модний дух), і якщо б це "заперечення" поширювалася і на ті явища життя, які описав Пушкін (що ми бачимо в "Пророка" лермонтовському), то це б і надавало некрасовском вірша характер варіації.
Отже, зв'язок встановлено. Залишається з'ясувати, чи усвідомлював її сам Некрасов або стилізація вийшла довільно. На користь першого свідчить той факт, що автор, який, як ми зазначили вище, протягом життя вносив до свого тексту зміни, міняв його таким чином, щоб він стилістично наближався до власного джерела. Так, наприклад, була замінена початковий рядок журнального варіанту "У суворій бідності, неосвічене-дикої ..." на рядок, що містить елемент джерела ("у ... глушині"), в авторській зошити 1855-го року. Пізніше був включений в канонічний текст і вірш з аллюзійним фрагментом "Йшли роки. Відірвавши ...".
Що ж виходить? Поет, який нібито до середини сорокових років позбувся від необхідності наслідувати кому б то не було і виробив оригінальний стиль (з чим ми, звичайно, погодимося), все-таки не уникнув незрілого бажання досягти чужий стилістичної планки. Публікуючи наведене тут вірш з підзаголовком "(З Ларрі)" в усіх прижиттєвих виданнях, до кінця життя він вирішує "викрити" себе і ... І дає своєму творінню настільки ж фіктивний заголовок "Наслідування Лермонтова", чудово усвідомлюючи, кому і якого саме твору він так цілеспрямовано наслідував. Але навіщо це ховати?
Та обставина, що Некрасов є багаторазовим поетом у стилістичному плані справді своєрідним, і дозволяє зробити висновок, що поет через усе життя проніс підозра у власній художньої неповноцінності. Якщо говорити про ставлення стилю Некрасова до стилю Пушкіна, то можна розсудити таким чином, що поет-"негативний" був поглинений суперечливим почуттям любові-ворожнечі, творчі ревнощі. Як показує розібраний вище приклад, відштовхуватися від Пушкіна Некрасов намагався, але остаточно звільнитися від цього таємного пороку "пушкінолюбія" - так і не зміг.
2. Вправні приноровление.
"Натура неглибока, але жива, легка, захоплива, і до того ж, внаслідок нестачі міцного освіти, захоплива більш зовнішністю ..."," Його генеалогічні забобони, його епікурейські нахили, початкову освіту під керівництвом французьких емігрантів кінця минулого сторіччя, сама натура його, повна художницької сприйнятливості, але чужа наполегливої діяльності думки, - все перешкоджало йому перейнятися духом російської народності ...". Таку оцінку Пушкіну, поетові і людині, дав у 1858 році у своїй відомій статті "Про ступінь участі народності в розвитку російської літератури" Н. А. Добролюбов, талановитий публіцист і бездарний поет.
Чи була закономірність у тому, що багатьом літературним критикам середини минулого століття довелося звернутися до цього роду діяльності через відсутність поетичного дару, важко судити, пам'ятаючи, приміром, про різноманітних проявах своїх здібностей Аполлоном Гри-горьевим. Але у долі Добролюбова ця закономірність встановлюється. Чи не здобував слави недорікуватих віршами, перейнятими "постромантичної" (або "предсімволістскімі"?) Мотивами самотності, томління, смерті, незрілий ще людина сховалася за маскою навченого життєвим досвідом прокурора, пред'являє звинувачення соціальним, політичним і культурним явищам сучасної російської дійсності. Це Добролюбов своєї критичної діяльністю та організаційною роботою в "Современнике" сприяв тому, щоб з лав авторів журналу бігли, цураючись політичного і культурного екстремізму "молодого крила" редакції (Чернишевського і Добролюбова), найбільш обдаровані письменники, такі, як Тургенєв. Саме Добролюбов став символічною фігурою, заклавши основи утилітарного підходу до мистецтва і очоливши рух "утилітаристів". Прихильники цього руху вимагали від дійсних художників слова, щоб вони підкорили свою творчість миттєвим про-громадським потреб (зрозуміло, яке "суспільство" малося на увазі). Їх погляд на завдання мистецтва дуже добре висловив популярний в середині минулого століття пародист і сатирик Б. Н. Алмазов (7):
Ні, ні, не повинен я ... І просто не можу,
Як у давнину, поезії високої віддаватися!
Коли зустрічаємо бруд на кожному кроці ми,
Скажіть, що тут співати і чим тут захоплюватися? /.../
("Сповідь сучасного віршотворця", 1860)
"Просто не можу" ... Як точно розкрита причина виникнення "утилітаризму"! І наскільки до місця тут пародіческое використання віршів Пушкіна! Цей переспів викриває подвійність у відношенні до Пушкіна, в цілому притаманну ідеологічному табору різночинців-"заперечувачів". З одного боку, Пушкін вже став визнаним літературним авторитетом, та ще таким, оскаржувати або не помічати роль якого марно і не розумно. Тому і консерватори, і ліберали, і демократи 50-60-х років рясно цитують Пушкіна у своїх публіцистичних статтях. З іншого боку, творчість Пушкіна стало прапором для прихильників "чистого мистецтва", в більшості своїй асоціальних, які уникають тенденційності і утилітаризму в літературі. Тому революційно-демократична критика чи прагнула знайти в багатогранному світогляді поета такі ідеї, якими Пушкін як би спростовував самого себе, чітко висловив презирство до запитів натовпу у вірші "Чернь" ("Ідіть геть - яке діло / Поетові мирному до вас!"), або, якщо переконливі контраргументи привести було важко, відмовляла визнаному їй пушкінського таланту в суспільному його значущості.
Так робив зі спадщиною поета і Добролюбов. У своїх статтях він неодноразово користувався пукшкінскімі цитатами і, подібно до багатьох, використовував творчість Пушкіна як еталон художності, який застосовувався їм у роботах, присвячених власне літературних питань. Але він же і дискредитував у вищевказаній статті значимість поета: "Мало того - він відвертався від тих проявів народності, які заходили з народу в суспільство, що оточувала Пушкіна ... Пушкін теж обтяжувався пустотою і вульгарністю життя ... Але він не бачив виходу з цієї порожнечі, його сил не вистачало на серйозне викриття її (Пушкін як художник, по Добролюбову, слабосіліе! - В.С.), тому що всередині нього не було нічого, в ім'я чого можна було зробити подібне викриття (Пушкін як людина порожній! - В.С.) ... Через те ж він і не пристав до літературного руху, яке почалося в останні роки його життя. Навпаки, він покарав цей рух ще перш, ніж воно стало панівним у літературі ...". Чи міг не вважати Добролюбов Пушкіна нехай авторитетним, але супротивником!
Як же проявилося в поезії Добролюбова це двоїсте ставлення до Пушкіна? Через рік після опублікування названої статті читачі "Современника" познайомилися з його сатиричним додатком - журналом "Свисток", дітищем Добролюбова. У першому номері журналу, в розділі "Мотиви сучасної російської поезії", сатирик під маскою поета Конрада Ліліеншвагера помістив вірш "Завжди і скрізь", назва якого повторює назву пародії К. Павлової, а підзаголовок - вказує, що вірш присвячується численним героям "викривальних" п'єс: "Посвіт. рр.. Надімову, Волкову, Фролову, Фолянскому і подібним ". Але і заголовок, і підзаголовок, крім того, що обумовлені сатиричними цілями, є засобом маскування залежності добролюбовской тексту від вірша Пушкіна "Брожу я вздовж вулиць галасливих ...", у якому Добролюбов розгледів явне вираження певної художньої та світоглядної установки Пушкіна, що дісталася у спадок поетам, близьким до ідей "чистого мистецтва". Взагалі молодий сатирик, про що ми скажемо нижче, цю установку оспорював, але в даному випадку вона йому не завадила (навпаки, навіть допомогла) стилізувати свій твір "під Пушкіна". Зіставимо фрагменти двох віршів:
Добролюбов: Пушкін:
Я бачив муху в павутині, Брожу я вздовж вулиць гучних,
Павук нещасну смоктав; Входжу ль у багатолюдний храм,
І згадав я про пана, Сиджу ль між юнаків божевільних,
Який з бідних хабара брав. Я дав моїм мріям.
/.../
Я кажу: промчать роки,
І скільки тут ні видно нас,
Ми всі зійдемо під вічні склепіння -
І чий-небудь вже наближається час.
Я бачив струмочок у долині, Дивлюсь ль на дуб відокремлений,
Віясь підступно, він дзюрчав; Я мислю: патріарх лісів
І згадав я про пана, переживе мій вік отруйних,
Який криво суд здійснював. Як пережив він століття батьків.
Я бачив діву на картині, Дитятко ль милого пещу,
Зовсім нага вона була; Вже я думаю: прости!
І згадав я про пана, Тобі я місце поступаюся:
Що оббирав позивачів до тла ./.../ Мені час тліти, тобі цвісти.
Жабу ль бачив я в трясовині, День кожен, кожну годину
У театрі ль ряд чарівних осіб, Звик я думою супроводжується,
Джмеля чи спів на жоржини, прийдешню смерть річницю
Іль офіцерів кругом дівчат, Між їх намагаючись вгадати. /.../
Скрізь, в столиці та в пустині,
І на землі, і на воді,
Я згадував про пана,
Що бере хабарі на суді! ..
Хоча метр і спосіб римування загальні, тут ми не виявляємо семантичного ореолу метра вже тому, що теми, об'єкти зображення різні. Можна було б зауважити, що і в тому і в іншому випадку у ліричного героя виникають однотипні асоціації (у кожного з героїв - свої) незалежно від того, де герой знаходиться. Але це є сутністю не теми, а побудови сюжету. При наявності хоча б мінімального формального подібності загальний композиційний принцип сигналізує про ймовірну зв'язку двох текстів. Здавалося б, точним показником прямої їхньої зв'язку має виступати щодо адекватне розташування в кожному тексті загальних лексичних елементів. Але ми можемо зробити теоретичне припущення, що можливі випадки, коли автор свідомо прагне написати твір по чужій сюжетної схемою і, щоб приховати зв'язок з тектсу джерела, "стежить за собою", не допускаючи лексичних повторень. Перед нами саме такий приклад.
Добролюбов не просто перейняв загальний принцип організації сюжету. Можна сказати, що він вивіряв розташування частин свого сюжету по композиції пушкінського. Звернемося до композиційних відповідностям: кожна з початкових строф кожного тексту повідомляє про яку-небудь однієї асоціації, що виникла у героя, а в заключних строфах автори з'єднують асоціації в єдиному узагальненні. Але пушкінський сюжет рухається далі, а добролюбовских на цьому закінчується: автору були потрібні в джерелі тільки ті його частини, що несли в собі елементи епічного (вказували на зміну місць і дій). Звернувши увагу на вибір Добролюбовим явищ, які викликають у його героя асоціації з суддею-хабарником, ми помітимо, що сатірческій текст має легкий відтінок пародійності.
Зв'язок між строфами у кожному тексті створюють анафоріческіе ряди: в Пушкіна - "Брожу ... , Я віддаюся ...", "Дивлюся ль ... , Я мислю ...", "Немовля ль милого пещу, Вже я думаю ..."; у Добролюбова -" Я бачив ... ; І згадав ...". Прийом анафоріческіх композиції загальний, але анафори, здавалося б, різні. Тим не менше, до кінця тексту Добролюбова починає проявлятися подібність і в цьому додатковому показнику: побудова передостаннього четверостишья ("Жабу ль бачив ..." - "У театрі ль ..." - "Джмеля чи спів ..." в перших трьох віршах) копіює побудова початкового четверостишья Пушкіна ("Брожу ..." - "Входжу ль ..." - "Сиджу ль ..." у відповідних віршах).
Незважаючи на відтінок пародійності, вірш Добролюбова спрямована перш за все проти помірно-викривальної поезії, творців якої регулярно атакували сатирики-демократи. А тому за своїми жанровими характеристиками текст Добролюбова потрапляє в ряд перехідних (між пародією і переспівом) явищ. Таким чином, Добролюбов і використовує текст Пушкіна в якості опори для власного, і в той же час таємно оскаржує його, тим самим виявляючи свій сальерізм.
Визнання сатирика в тому, з чим саме він не згоден, виявляємо в наступному, другому номері "Свистка". У тому ж розділі "Мотиви сучасної російської поезії" публікується цикл пародій "Чотири пори року", який Добролюбов приписує Ліліеншвагеру і називає "поемою". Цю "поему" передує вступне слово, в якому сатирик від імені редакції характеризує Ліліеншвагера і сучасну поезію: "Цей поет-мислитель чудовий особливо тим, що природа з усіма своїми фарбували для нього, власне кажучи, не існує сама по собі, а лише служить приводом до майстерним приноровление і міркувань, почерпнутих із вищого життя духу. У новітній час кращими нашими критиками визнано, що природа лише настільки цікавить нас, наскільки вона служить відображенням розумною, духовного життя. З цієї точки зору має бути визнаний величезний талант у м. Ліліеншвагере ... Поезія його повинна скласти нову епоху в нашій літературі: не можна без особливого почуття читати вірші, в яких поет при вигляді весни розмірковує про англійську судочинстві або, відморозив собі ніс, з приємністю визнається історичним спогадами про дванадцятий рік. До цих пір тільки м. Розенгейм наближався трохи до такій висоті, та ще хіба рр.. Майков і Бенедиктов в деяких віршах давали слабкі натяки на подібну громадянську поезію ".
Слава автора вказують прямо на об'єкт сатири - громадянську поезію, називаючи адреси пародій. Але примітно, що з поля зору дослідників, що вказують на Розенгейма і Майкова як на адресатів перших двох пародій циклу (8), випав адресат заключній частині "поеми". Ситуація тим цікавіше, що навряд чи можливо встановити конкретний об'єкт даної пародії, так як Добролюбов пародіював в цій частині сучасну патріотичну поезію в цілому. Та варто було б назвати той літературний джерело, який сатирик взяв за основу.
Джерелом, використаним в який нас вірші "Зима", є віршований "уривок" Пушкіна "Осінь". На відміну від пародії "Завжди і скрізь", в тексті якої композиційне відповідність проступає, але лексичного - не виявляється, у вірші "Зима", крім контуру пушкінської композиції, знаходимо використання окремих лексичних елементів зазначеного прототекстом і побудованих за контрастом з окремими віршами Пушкіна перифрастичних обертів.
Співвіднесемо текст "Зими" з проектуються в нього фрагментами "Осені" (вони поміщені в дужках безпосередньо слідом за тими частинами добролюбовской вірші, поява яких вони зумовили):
Зима холодна! Тебе в докір нам ставлять
Ті, котрі чуже все нерозумно славлять.
Але мені приємніше рідна зима,
("Осінь", строфа V:
Дні пізньої осені лають звичайно,
Але мені вона мила, читач дорогою ...
+ VII: Похмура час! очей чарівність,
Приємна мені твоя прощальна краса ...)
Чим горезвісна Італія сама.
Мимовільним чином наш холод найжорстокіший
Нагадує мені про батьківщину найдорожчої.
Йдучи по вулиці і відморозив ніс,
З приємністю завжди згадаєш той мороз,
(VIII: Здоров'ю мою корисний російський холод ...)
Що нам у дванадцятому році допоміг французів
Прогнати і перебити, як самих жалюгідних трусів.
Тоді вся кров у мені кипить по холоду;
(VIII: Легко й радісно грає в серце кров,
Бажання киплять ...)
Я сам тоді живу в дванадцятому році,
(VIII: ... я знову щасливий, молодий ...)
Не чуючи холоду, ні вітру завивань,
Повне історичних, рідних спогадів ...
(VIII: Я знову життя повн ...)
Тремтіння в тілі відчуваючи, палаю я душею
(VIII: До звичкам буття знову відчуваю любов ...)
І батьківщину люблю сильніше я взимку.
(VIII: І з кожної осені я розцвітаю знову ...
+ Х: І пробуджується поезія в мені ...)
Я гордо усвідомлюю тоді душею потужною,
Що Русь дійсно є велетень полнощний! ..
Залишивши в стороні пошуки конкретного автора з числа сучасників поета як об'єкта сатири, звернемо увагу на характер використання матеріалу джерела. "Осінь" Пушкіна виявилася зручним пародіческіе макетом для сатири. Але не зачіпає добролюбовская пародія і самого Пушкіна, патріотичні вірші якого (наприклад, "Наклепникам Росії") Добролюбов засуджував?
А про це свідчить і те, що передують "поему" слова Добролюбова про природу як "привід до майстерним приноровление" для сучасних поетів можуть бути віднесені і до "Осені" (Добролюбов, виступаючи проти поетів "чистого мистецтва" бачив в них насамперед продовжувачів цієї пушкінської традиції - елегійного медитації, хоча, зауважимо, традиція ця - допушкінская, але сприйнята вона поетами середини століття саме через поезію Пушкіна), і те, що "Чотири пори року" композиційно відповідають пушкінської "Осені" в цілому.
З чим же ми познайомилися? З пародією, за термінологією Тинянова, "переадресувати"? Пародії, як правило, актуальні, присвячені питанням сучасним, а Тинянов свого часу як приклад "переадресувати пародії" наводив "Енеїду", написану австрійцем Блюмауером (9), в якій за явною пародійним планом старого зразка ("Енеїди" Вергілія) ховалося викликане актуальними причинами пародіювання сучасників. Випадок з добролюбовской "поемою" тим і унікальний, що "переадресування" йде у зворотному напрямку, а використання набуває двоїстий характер: пушкінський уривок і пародіюється, і виступає в ролі пародіческого джерела. Таким чином, сатиричний вірш "Зима" є подвійний пародією (окремо - на політичні погляди, окремо - на художні), охоплюючи і змішуючи жанрові риси власне пародії і переспіву.
За ознайомленні з наведеним прикладом можна зробити висновок про те, що подвійність у відношенні до Пушкіна має у віршах Добролюбова виразніше виражений характер, ніж у віршах Некрасова. Але і в тому, і в іншому випадку рефлексирующие автори, що зводять самих себе до почесного рівня поетичних суперників Пушкіна, не можуть позбутися від його стилістичного впливу і тримаються за композиційний каркас джерела, майже не відступаючи від нього. Це дозволяє зробити висновок, що необумовлене самого використання старої форми новим змістом надає процитованим вище текстів характер не цілком творчих наслідувань.
PS - 2002.
Повертаючись до некрасовском тексту, треба зауважити, що в ньому відобразилася не тільки всім відомий шедевр. Поганий смак Некрасова як читача романтичної поезії позначався у тому, що він відбирав для прихованих наслідувань ті чужі тексти, які, здавалося, були насичені тривіальними метафорами, взагалі лексичними штампами. Знайшов він такий текст і в Пушкіна. Це незавершене вірш від 1834:
Я змужнів серед сумних бур,
І днів моїх потік так довго мутний,
Тепер затих дрімотою хвилинної
І відбив небесну блакить.
Чи надовго? .. а здається, пройшли
Дні похмурих бур, дні гірких спокус.
"Мутний потік" потрапив в рядок "Я на каламутний кинувся потік ...", поєднання" похмурі бурі "було розчленоване у вірші" Вплив ранніх бур і похмурих вражень ...". Але копіювання не було механічним. Ні, воно мало "творчий" характер!
Некрасов - у самому сприятливому для нього значенні цього слова - спаскудив пушкінські метафори. У Пушкіна "каламутний потік" - метафора одного етапу мінливої життя, метафора часу взагалі. Така метафора і незатерта, і мотивована мовної формулою "протягом часу". До того ж у межах строфи вона розвивається в образ ріки життя. Але Некрасов копіював не образи (мабуть, пушкінське мистецтво побудови образу його не цікавило) - а словесний матеріал. У нього "каламутний потік" став метафорою розпусти, тобто якихось обставин, в які потрапив безневинний юний герой. Це в цілому характерно для романтичної літератури в найгірших її зразках - знімати з героя відповідальність за дії та переносити акцент на обставини, що склалися.
Останній вірш у тексті Пушкіна вплинув на структуру відповідної некрасовської рядка. І тут словесний матеріал був таємного епігони близький. "Похмурі бурі" - яка прекрасна в своїй вульгарності метафора! Хто тільки з романтиків не згадував про бурю пристрастей, про бурю в грудях героя (навіть блискучий Тютчев відзначиться: "О, бур заснули не буди ...")! Ось і "ранні бурі" у Некрасова - це, звичайно, припускаються "ранні почуття". Між тим, метафорична формула "дні похмурих бур" в Пушкіна далеко не банальна. Вже в силу того що, так би мовити, наповнена біографією (і посилання, і цензурні утиски, і підозри у співчутті декабристам). Саме тут вона відображає об'єктивні життєві обставини.
Так живе пушкінське слово Некрасов омертвляли перетворенням в романтичний штамп.
Список літератури
1. Ю. Н. Тинянов. Віршові форми Некрасова. - В кн.: Ю. Н. Тинянов. Поетика. Історія літератури. Кіно. М., Наука, 1977, с. 18-27.
2. Б. М. Ейхенбаум. Некрасов. - В кн.: Б. Ейхенбаум. Про прозу. Про поезії. Л., Художня література, 1986, с. 340-373.
3. Н. А. Некрасов. Зібрання творів у 4-х тт., Т.1. М., Правда, 1979, с. 328.
4. Н. А. Некрасов. Повне зібрання віршів у 3-х тт., Т.1. Л., Радянський письменник, 1967, с. 608.
5. Н. А. Некрасов. Повне зібрання творів у 15-ти тт., Т.1. Л., Наука, 1981, с. 590.
6. Н. А. Некрасов. Вірші. 1856. М., Наука, 1987, с. 445.
7. Б. Н. Алмазов. Твори в 3-х тт., Т.2: Вірші. М., Університетська друкарня, 1892.
8. Свисток. М., Наука, 1981, с. 449.
9. Ю. Н. Тинянов. Про пародії. С. 288.
Повідомлення про невідомий факт
некрасовського наслідування Пушкіну
було опубліковано в сб.:
VII Пурішевскіе читання. МПГУ, 1995.