«Вірші» - так просто назвав юний Набоков свою першу поетичну збірку 1916 року. Так буде названий і перша збірка поета Годунова-Чердинцева, чергового «альтер его» його творця з роману «Дар»: «Перед нами невеличка книжка, озаглавлена« Вірші »(проста фрачний лівреях, що стала за останні роки такий же о6язательной, як недавні галуни , - від «місячних ночей» до символічної латині )...» Цими словами відкривається уявна героєм роману рецензія на його вірші. Можливо, не слід було писати і цих рядків, і давати друге життя збірки віршів, з якого сам Набоков ніколи потім не друкував. Але може бути саме для того, щоб до кінця осягнути шлях набоковского дару, слід заглянути в його початок, перевиданий книжку, що стала бібліографічною рідкістю. Збірник був виданий за власний рахунок автора, на гроші, що дісталися йому від померлого в той рік дядечка Рукавишникова. Коли І. В. Гессен, друг сім'ї Набокових, висловив сумнів щодо необхідності цього видання, батько Набокова зауважив, що у сина свій стан. Тому ж Гессену Набоков-батько помітив, що «Володя пише вірші, і непогані». Він навіть послав книжку сина Корнія Чуковського, який надіслав ввічливий відгук, але, як би через забудькуватість, доклав рознесення чернетку.
Через десятиліття, описавши в «Інших берегах» історію створення збірки, Набоков обмовляється: «Поспішаю додати, що перша ця моя книжечка віршів була виключно погана, і ніколи б не слід її видавати. Її по заслугах негайно розірвали ті деякі рецензенти, які її помітили ». Першим з них був Володимир Васильович Гіппіус, поет, прозаїк, критик і педагог. Він викладав у Тенишевском училище, де серед його учнів виявилися Осип Мандельштам і Володимир Набоков. Сюжет з «розтерзання» так піднесено його жертвою: «В. В. Гіппіус, що писав (під псевдонімом Бестужев) вірші, мені тоді здавалися геніальними (та й тепер по спині проходить трепет від деяких запам'яталися рядків у його надзвичайній поемі про сина), приніс як-то екземпляр мого збірочки в клас і детально його розніс при загальному, або майже загальним, сміху. Був він великий хижак, цей рудобородий вогненний пан ... »Яким він був викладачем, чудово описав Мандельштам, присвятивши йому в« Шумі часу »окрему главу« У не по чину панськи шубі ». За словами його учня, «В. В. Гіппіус, вчитель словесності, викладав дітям замість літератури набагато більш цікаву науку - літературну злість», науку, засвоєну цілком двома його геніальними вихованцями.
Якщо отруйний Володимир Гіппіус за службовим наставника піддав перший досліди свого учня нехай і розгромним, але розбору, то його, за визначенням Набокова, «значно більш знаменита, але менш талановита кузина Зінаїда», зустрівшись з батьком майбутнього письменника В. Д. Набоковим, сказала йому: «Будь ласка, передайте вашому синові, що він ніколи письменником не буде». Навівши цей відгук, Набоков зауважує, що «свого пророцтва вона потім років тридцять не могла мені забути», тобто до самої своєї смерті в 1945 році. Представляється аж ніяк не випадковим збігом те, що з вуст іншого Зінаїди герой роману «Дар» поет Годунов-Чердинцев почує слова іншого пророцтва: «Я думаю, ти будеш таким письменником, якого ще не було, і Росія буде прямо знемагати за тобою, - коли занадто пізно схаменеться ... »Якщо віднести ці слова до їх автору, то вони дійсно виявилися пророчими - через шістдесят років після того, як вони були написані, Набоков-письменник тріумфально повернувся у Росію.
Увійшовши в російську літературу на вильоті срібного століття, Набоков показав себе у віршах прихильником класичної традиції, заслуживши у критиків прізвисько «поетичного старовіра». Збірка віршів 1916 весь настоєм на його першого кохання до Валентини Шульгіної, прототипу Машеньки в однойменному романі і Тамари в «Інших берегах». «Я вперше побачив Тамару - вибираю їй псевдонім, забарвлений в квіткові тону її справжнього імені, - згадує Набоков, - коли їй було п'ятнадцять, а мені шістнадцять». Це трапилося в Рождествено під Петербургом влітку 1915 року. Вдивімося уважно в риси Валентини та пригадаємо опис зовнішності Тамари: «Крізь ретельно протерті скла часу її краса все так само близько і жарко горить, як горіла бувало. Вона була невеликого зросту, з легкої схильністю до повноти, що, завдяки гнучкості стану та тонким щиколоток, не тільки не порушувало, але, навпаки, підкреслювало її жвавість і грацію. Домішкою татарської або черкеської крові пояснювався, ймовірно, особливий розтин її веселих чорних очей і рдяний смаглявість щік. Її профіль на світ був змальований тим дорогоцінним пушком, яким затягнуті плоди фруктових дерев мигдалевої групи. Її чарівна шия була завжди оголена, навіть взимку ... »Герой ж роману« Машенька »Алфьоров довірливо говорить Ганину:« Моя дружина - чеснота. Брюнетка, знаєте, очі отакі живі ... »Вірш« Весна », що відкриває першу набоковскій збірник, закінчується віршем -« Які у тебе гарні очі! »У цілому ж збірка представляє собою один любовний цикл, що складається з шістдесяти восьми віршів, яким подані два епіграф:
Un souvenir heureux est peut etre sur terre
Plus vrai que le bonheur ...
(Alfred de Musset)
Then fill the bowl! Away with gloom;
Our joys shall always last;
For hope will brighten days to come
And memory gild the past.
(Wordsworth)
Найбільший французький лірик XIX століття Мюссе був любимо Набоковим з отроцтва. Перший епіграф взято з його вірша «Спогади» (1841). Самий відбір епіграфів симптоматичний не тільки в плані їх відображення в збірнику, де мотив нерозділеного кохання, переживань ліричного героя, всіх перипетій почуттів цілком укладається в рамки любовної поезії ХІХ-го століття. Ці епіграфи як би віщують майбутнього Набокова, у якого тема пам'яті і відчуття втрати, повернення до минулого і перетворення його з'явиться провідною в усьому подальшій творчості. Н. К. Реріх колись сказав: «Людина, що вивчає водосховище, перш за все дбає дізнатися про витоки». Точно так само, бажаючи пізнати великого письменника, ми звертаємося до його витоків, в даному випадку до першої збірки віршів. У них так мало на перший погляд від майбутнього Набокова, але його пророкує, якщо вчитатися, не тільки епіграф, а й увага до деталі, заглибленість у світ природи, різновиди якої цвітуть, пурхають і співають в призначеному місці і в призначений їм час року. Можна в зв'язку з цим згадати Набокова-критика, що знущався над поетами та перекладачами, які нічого не розуміють у природі, частиною якої вони є. Квіти, птахи, дзвін - все це складові того раю, відчуття прийдешньої втрати якого вже передчувала автором. Оглядаючись у минуле, Набоков згадував пору першого кохання: «Протягом усіх тих місяців я не переставав писати вірші до неї, про неї - по дві-три« п'єски »на тиждень; в 1916 році я надрукував збірку і був вражений, коли вона мені вказала, що більшість з цих віршів - про розлуках і втрати ... »Заключні рядки вірша« Я прагну всіма силами на щастя ... »вже повною мірою виявляють майбутнього Набокова, дозволяючи в знайомих нам образах провідні мотиви його творчості:
Ти зрозумій ... Розгледіти я намагаюся
Обриси раю в імлі,
Але до заповітних квітам спрямовуюся,
Як бджола на віконному склі.
Тридцять років потому сестра Набокова Олена Володимирівна Сікорська, знайшовши в Празі цей збірник, писала йому в Америку 1 жовтня 1945: «Уяви собі: у бібліотеці я знайшла твою першу книжку віршів« Поезії »В. В. Набоков, 1916 рік. Якщо хочеш, коли-небудь тобі їх всі перепишу. Вони чарівні ». Вона починає переписувати для нього вся збірка, відчуваючи при цьому, як вона пише, що «повернулася, наче б просто увійшла в минуле». За дитячим спогадам їй особливо запам'яталося одне - «Мила, хочеш за темними галявинами ...»
Набоков відгукується на отримання своїх підліткових віршів: «Дуже було цікаво їх перечитати. Я їх зовсім забув! Недалеко я ходив за епітетами на ті дні ». Набоков пише: «Жахливо добре і зворушливо« ущелина »і« ліхтарик »». Мова йде про вірші «Осіннє», в якому «ліхтарик» грає головну роль:
Мій ліхтарик з боків
У молочному світлі липи округлює.
Дорога повільно спускається до мосту,
За ним - гора, а там над купами бузку -
Великий балкон в покинутому саду.
Ліхтар дивиться спершу на мокрі сходи,
Потім ковзає по стареньким колонам
І гасне, нарешті, виконавши свій заповіт.
Вірш це саме пріметлівое в буквальному сенсі слова, в ньому наявні реалії старого різдвяного будинку, на балконі якого зустрічалися Володимир Набоков і Валентина Шульгіна. У «Інших берегах» є опис, знайоме по віршах, хоча й оснащене прозовими подробицями: «У темряві дзюрчав дощ. Я заряджав велосипедний ліхтар магічними шматками карбіду, захищав сірник від вітру і, уклавши біле полум'я в скло, обережно заглиблювався в морок. Коло світла вибирав вологий випрасуваний край дороги між ртутним блиском калюж посередині і сивиною трав вздовж неї. Хитким примарою мій блідий промінь вспригівал на глинистий скат біля повороту і знову намацував дорогу, по якій, ледь чутно стрекоча, я з'їжджав до річки. За мостом стежка, облямована мокрим жасмином, круто йшла вгору; доводилося злазити з велосипеда і штовхати його в гору, і капало на руку. Нагорі мертвотне світло карбіду миготів по лискучим колонам, що створює портик з заднього боку дядька будинку. Там, в Приютне кутку біля зачинених віконниць вікна, під аркадою, чекала мене Тамара. Я гасив ліхтарик і навпомацки піднімався по слизьких сходах ». З цього пізнього тексту впурхнула раптом по асоціації в лист до сестри слово-образ, якого у віршах немає зовсім - «ущелина»: «З стічної труби, збоку від прихильних колон, метушливо і невтомно бігла вода, як у гірській ущелині».
Не тільки в прозі і листах відгукнуться ці перші вірші, а й у наступних віршованих збірках Набокова - «Горний шлях», «Гроно» - прозвучать відгуки на першу любов, на перший поетичний досвід. У вірші «Поет» (1918), що відкриває «Горний шлях», проголошений підкреслено програмно новий поетичний шлях: «... я чую новий звук, я бачу новий край ...» З волі Набокова і вийшов посмертно в 1979 році збірка його поетичної спадщини, хоча і не відобразив його ранньої творчості, але названий був, як би в пам'ять першої збірки, - «Вірші».
При підготовці цієї роботи були використані матеріали з сайту http://www.studentu.ru