Архангельська А. В.
Листування Івана Грозного з Андрієм Курбським стала підсумком розвитку російської публіцистики XVI ст. Так чи інакше, але в центрі уваги російської літератури виявилася і особистість, і державна діяльність першого російського царя. Не бажаючи залишатися в стороні, сам цар, який дбає про вплив на підданих не тільки силою влади, а й силою слова, вступає в цю полеміку. Найчастіше адресатами Грозного стають не друзі, а вороги, прикладом чого і є його знаменита листування з князем Андрієм Курбським, що втік до Литви в 1564 р.
Князь Андрій Курбський належав до старовинного роду ярославських князів і вважав себе нащадком Володимира Мономаха. Він був видатним воєначальником, активним учасником Казанського походу Грозного і у свій час (1560) навіть стояв на чолі всього російського війська. Проте, побоюючись опали, настільки часто наздоганяє найближчих сподвижників Грозного, Курбський втік в 1564 р. до Литви під заступництво польського короля Сигізмунда-Августа. Прагнучи обгрунтувати свій вчинок, він написав лист Івану Грозному, що містить осуд його державної політики.
Якщо листування Грозного і Курбського мала публіцистичний характер, то в чому ж полягав її полемічний сенс? Про що сперечалися цар і його опальний боярин?
Послання Курбського починається зі звернення, що містить в собі ємну й значиму опозицію. "Царю, від Бога препрославлений, паче же всіх у православ'ї пресвітлої явівшуся" - утвердження ідеалу і одночасно - варіант традиційної дипломатичної формули звернення до монарха. "Нині ж, гріх заради наших, опір сим який здобув" - антиідеал, з точки зору Курбського, що має місце в російській реальності того часу. Відповідальність за свій вчинок Андрій Курбський знімає з себе і покладає цілком на плечі царя, докоряючи йому в численних гріхах по відношенню до вірних підданих: "Побиття тобою, біля престолу Господнього стояще, отомщенія на тя просять; заточені ж і прогнані від тебе без правди від землі до Бога співаємо день і ніч! " Таким чином, в центрі суперечки відразу виявляється основна для публіцистики XVI ст. тема: відповідність (або - частіше - невідповідність) правителя ідеалу монарха.
Відповідь Грозного, як неодноразово наголошувалося дослідниками, будується за законами дипломатичного листування того часу: Іван Грозний ретельно відповідає на кожен обвинувальний тезу свого опонента, найчастіше або дослівно цитуючи, або переказуючи послання Курбського. Така побудова істотно полегшує зіставлення текстів та ідей двох перших послань обох супротивників.
Послання починається з повного перерахування Грозним свого родоводу, що дозволяє йому відразу ж поставити потрібну тональність розповіді: КурбсьКому відповідає законний самодержець всієї Русі, спадкоємець великих князів, що прославилися військовими перемогами та іншими діяннями на славу Руської землі. Цікавий перелік князів, яких поіменно називає Іван Грозний серед своїх прямих предків. У повній відповідності до староруської традиції іменування тут згадані батько і дід, два безпосередньо попередніх коліна роду (Іван III і Василь III). А перед ними - три святих правителя (Володимир Хреститель, Олександр Невський і Димитрій Донський) і Володимир Мономах, чиє ім'я часто згадувалося у зв'язку з з'являлися в XVI століттями теоріями, пов'язаними з наступністю Москви по відношенню до Риму (див., наприклад, "Сказання про князів Володимирських "). Якщо Курбський сумнівається у відповідності Грозного ідеалу монарха, гідна відповідь йому може дати тільки сам монарх. Грозний виступає з викладом своїх поглядів як державна людина, він починає свій лист пишно, урочисто, розлого. Але темпераментна натура Грозного дуже скоро дає себе знати. Поступово, у міру того як він переходить до заперечень, тон листа його пожвавлюється. Грозний різко заперечує проти думки Курбського про необхідність мати мудрих радників з бояр і в полемічному запалі називає бояр своїми рабами. А ще далі тон листа стає п'янким, Грозний з азартом знущається і висміює Курбського, відпускає такі насмішки, які вже позбавлені будь-якої офіційності.
Основний аргумент Грозного в суперечці з Курбським - дзеркальне відображення тези опонента. Якщо Курбський говорить про невідповідність Грозного ідеалу правителя, то Грозний ставить питання про те, наскільки Курбський (і - узагальнюючи - багато, подібні до нього) далекий від ідеалу підданого. Цар гіперболізує масштаби проступку Курбського: "Ти ж, тіла ради, душу занапастив єси, і слави заради мімотекущія, нетлінну славу знехтував єси, і на людину воз'ярівся, на Бога возстал єси". Він різко протиставляє зраднику вірного слугу Курбського Василя Шибанова, не злякається ніяких мук і навіть самої смерті: "Він своє благочестя дотримання, перед царем, і перед усім народом, при смертних вратех стоячи, і хресного заради цілування тобі не відрікся, і похвали всіляко умрети за тобі тщашеся ". За легендарному переказами, саме Василь Шибанов доставив до Москви і передав Грозному лист свого пана. Це переказ було використано А.К. Толстим при створенні балади "Василь Шибанов". Три фігури (Шибанов - Курбський - Грозний) виявляються пов'язаними відносинами "пан - підданий", і в результаті виявляється, що як пан Курбський набагато "гірше" Грозного, тому що прирікає свого вірного слугу на смерть, а як підданий - набагато "гірше" Шибанова, тому що йому близькі поняття вірності і обов'язку. Це протиставлення вводить важливу для Грозного тему "неправедних підданих", які самі своєю поведінкою змушують правителя на жорстокі заходи: "І се чи супротивно явися, еже вам погубити собі не дав есми?" Отже, цар може бути праведним тільки за умови виконання свого громадянського обов'язку його підданими, і в запальності Грозний згадує цілий ряд злочинів проти нього його колишніх сподвижників. І тут зрада Курбського виявляється фрагментом у ряді аналогічних зрад, через які цареві довелося пройти протягом свого життя з ранньої юності до теперішнього часу.
Чим далі, тим більш емоційним стає стиль послання Грозного. Величавість вступу змінюється запально ескапади звинувачень: "Аще цареві не коряться подовластние, і ніколи ж від міжусобних воєн престанут. Се убо зло обаче саме собі хапаті! Сам не розуміючи, що солодко і світло, що гірко і пітьма, інших повчає. Іно солодко і світло, бо від благих престаті і зла творити міжусобними браньмі і самовольством? усіма явищами суть, яко се несть світло, але пітьма, і несть солодко, але гірко ".
Ця зміна тональності приводить до появи сміхового початку. Сміх у Грозного перетворюється ще в один - і найсильніший - аргумент у суперечці зі своїм супротивником. Тому цар висміює найбільш сильні місця в посланні свого опонента, зокрема, його сподівання на прийдешній Страшний Суд, на якому облічатся всі неправедні справи нечестивого правителя. Курбський пише: "І нехай буде ти, царю, відомо до того: вже не побачиш, мню, у світі особи моево до дня преславного явища Христа мого". У цій короткій фразі сконцентровані й віра в прийдешнє відплата, і нагадування про Христа, який вище і справедливіше всіх земних царів, і гіркоту образи, й усвідомлення власної переваги. Грозний дуже точно відчув емоційну силу цієї фрази, тому саме вона стала об'єктом осміяння: "Лице ж своє показуеші драго. Хто ж убо восхощет таковаго ефоп'скаго (тут - у значенні" бісівське ". - О. А.) особи бачити? .."
Стиль послання Грозного не піддається однозначному визначенню, тому що варіюється протягом твору. Дуже ємно його визначив Курбський, назвавши одержаний лист "широкомовним і многошумящім". Крізь нього все яскравіше проступає сильна особистість самого царя, його темпераментна і непримиренна натура. Вона не вкладається ні в один з існуючих стилістичних канонів, але рішуче порушує їх усі. Від піднесеного церковнослов'янської мови до побутового просторіччя і лайки, від цитат зі Священного Писання до перефразованих народних прислів'їв і приказок - такий стилістичний діапазон цього тексту. Ця поліфонічність - свідома установка автора, навмисно прагнув стати над будь-якими існували літературними формами, використовувати всі їх можливості для досягнення своєї мети.
Ця принципова стилістична неоднорідність послання Грозного призвела до виникнення в листуванні не тільки політичного, а й суто літературного спору. У "Короткому отвещаніі князя Андрія Курбського на зело широку епістолію Великого князя Московського" виникає ще один закид: "... не тільки Царьов, так великого і під вселенній прославляємому, але й простому, убогого воїну це було не гідно" так писати, та ще й посилати це "в чюжую землю, идеже деякі человеци знаходяться, не тільки в граматичних і риторских, але і в діалектичних та філософських вченнях майстерні". Ця фраза свідчить про те, що Курбський прагнув стати вище свого опонента не тільки в моральному, а й в культурному плані і орієнтувався він при цьому на західну культуру. Для нього Грозний стає невмілим літературним варваром, цілими книгами і пареміях цитують Священне Писання, тоді як сам він звертається не тільки до авторитету Біблії і творів отців Церкви, але і до творів античних авторів.
Літературна спадщина Івана Грозного, як і спадщина Андрія Курбського, не вичерпується листуванням, що включає п'ять послань (три написані Курбським і два - Грозним). Обидва кореспонденти були вельми плідними авторами, заслуговують уваги і незалежно один від одного.
Послання - основний жанр літературної творчості Івана Грозного. Крім листування з Курбським, добре відомі його послання опричники Василю брудному, ігумену Кирило-Білозерського монастиря Козьму, грамоти правителям інших держав (Івану III Шведському, Стефана Баторія, Єлизавети Англійської та ін), бесіди з іноземними дипломатами, гимнографическом твори (канон Ангелу Грозному ), Духовна. У літописі відображений диспут Івана Грозного з протестантським пастором Яном Рокита.
Всією душею любив цар музику, церковний спів. У Переславлі Заліському в соборі Нікітського монастиря, побудованого в 1564 р., була велика плита з білого каменю, на якій читалося: "Благочестивий государ всеношну слухав і першу статтю сам співав, і божественну літургію слухав і червоним (красівим. - А. А .) співом ... сам же государ співав на заутрені і на літургії ". В Олександрівській слободі Іван Грозний завів цілу музичну школу, яка славилася співаками і распевщиками. Але государ не тільки любив церковний спів і допомагав йому - до нас дійшли його власні музичні твори. Це дві стихири, тобто піснеспіви вечірні й утрені, перші слова яких запозичуються з тексту псалмів, а в наступних, поетично пов'язаних з ними, розвиваються самостійні теми, що прославляють святих або які-небудь значимі події. Перша стихира присвячена московському митрополитові Петру і починається словами, що відбивають загальноросійське значення діяльності святителя: "Кимі похвалами вінці увяземо святителя іже плоттю в Русі Сущани і духовно усім достізающа, іже чиста того любляше, віримо предстоятеля та оборонця, іже всім скорботним потішив, благочестя річку, Землю Руську веселяшу перебігу Петра, теплого Предстателя нашого та зберігача ". Друга стихира присвячена Стрітення ікони Богоматері Володимирської, яка врятувала Москву від нашестя Тамерлана (на Русі його називали Темір-Аксаков) 23 червня 1395 Такому общерусскому, але і "нарочито московським" свята і присвячена стихира, в якій Іван IV закликає "вірних безліч злягання ":" Засурміте сурму піснею під благонарочітом дні свята нашого і пітьми руйнування, і світла пришестя паче сонця восіявша ".
У зв'язку з письменницькою діяльністю Івана Грозного частіше за все постає питання про стиль його творів. Навряд чи у давньоруську епоху існував ще один письменник, який би так мало усвідомлював себе письменником, і разом з тим кожне літературне виступ якого мало б з самого початку таким владним авторитетом. Все написане Грозним є актуальним відгуком на ті чи інші нагальні потреби сучасної йому політичної дійсності. І саме це наклало найсильніший відбиток на його твори. Грозний перш за все - політик, державна людина, і він вносить політичну запальність в кожен свій твір. Складно визначити жанрову або стилістичну домінанту його творчості, його твори знаходяться десь на межі літератури та ділової писемності, приватних листів і законодавчих актів, в них стирається межа між вираженням приватного думки і віддачею державного розпорядження. Дослідники цієї проблеми неодноразово відзначали, що листи Грозного - невід'ємна частина його поведінки і діяльності в цілому: кожне і них - його громадський вчинок.
Одна з проблем, до яких часто звертаються історики літератури, - це спроба вирішити питання, писав Іван Грозний свої твори або диктував їх. Ця проблема виникає у зв'язку з тим, що, як це часто буває у емоційних письменників, стиль Грозного включає елементи усного мислення: він пише, як говорить. Рисами, характерними для розмовної мови, є багатослівність, часті повтори думок і виразів, відступу, несподівані переходи від однієї теми до іншої, питання і вигуки, постійні звернення до читача як до слухача. Його послання гіпнотизують читача, і багатослівність їх - не стільки проста балакучість, скільки прийом, яким він зачаровує і зачаровує читача, емоційно на нього впливає, пригноблює або розслабляє. Він мучитель в житті і в своїх посланнях, він також і талановитий актор з елементами давньоруського скоморошества.
Для творів Грозного характерне чергування церковнослов'янської мови і розмовного просторіччя, іноді переходить у запально лайку. Грозний користується приказками, його мова повна вигуків, він часто звертається до читача, він перериває свою промову питаннями, зупиняє себе. Він робить сміливі зіставлення біблійних осіб і подій з сучасними йому.
Грозний міг бути урочистим тільки через силу. на час вимушений до урочистості тону, він врешті-решт переходить до повної природності. Можна підозрювати Грозного іноді в лукавстві думки, іноді навіть в підтасуванні фактів але самий тон його листів завжди щирий. Він був щирим навіть тоді, коли впадав у скомороський тон. Це було акторство азарту, а не удавання з розрахунку. Почавши зі стилістично складних оборотів, з вітійственно-барвистою мови, Грозний рано чи пізно переходив у свій тон, ставав самим собою: сміявся і глумився над своїм супротивником, жартував з друзями або гірко нарікав на свою долю.
У своїх посланнях Грозний постійно грає якусь роль. Стиль їхнього змінюється в залежності від взятої ним на себе ролі. Від цього стиль його послань дуже різноманітний. Найчастіше для Івана Грозного було характерно вдаване самоприниження, іноді пов'язане з лицедійством і переодяганням. Чи не найбільш характерною рисою стилю послань Грозного є удавано-смиренний тон і просторічні висловлювання в безпосередньому сусідстві з пишними і гордими формулюваннями, церковнославянизмами, вченими цитатами з отців Церкви.
З цієї точки зору найбільш характерна його знамените послання у Кирило-Білозерський монастир, що починається, на відміну від першого послання КурбсьКому, з гіперболізованою самопринизливі автохарактеристики: "Горе мені грішному, горе мені окаянному, ох мені поганого! Хто єсмь аз, на таку висоту дерзаті ? " Звернення до монахів, в ідеалі - богоугодною подвижникам, призводить Грозного до необхідності початково визначити і явно показати дистанцію, що пролягає між звичайним грішною людиною, хай і наділеним всю повноту державної влади, і подвижниками, яка долає йти слідом за батьком і засновником монастиря преподобним Кирилом Білозерським: "Аз брат ваш недостойний єси нарещіся ... А мені, псові смердящему, кому навчати і чому наказаті і чим просветіті? Сам повсегда в'піяньстве, в блуді, від перелюбу, в скверне, у вбивстві, в граблення, в розкраданні, в ненависті , у всякому лиходійстві ...". Взята на себе роль смиренного грішника очевидна, так само як на початку послання КурбсьКому, навпаки, була очевидна обрана роль самодержця "без страху і докору". І те, в чому Грозний не дозволяв звинуватити себе своєму колишньому підданому, а нині зраднику Андрію КурбсьКому, тепер він сам готовий визнати за собою, але тільки в тому випадку, якщо він сам і висловить ці риторичні звинувачення. Однак, і в посланні КурбсьКому, і тут Грозний не витримує до кінця спочатку прийнятої на себе ролі і чим далі тим більше стає самим собою. У результаті він різко викриває братію Кирило-Білозерського монастиря за те, що вона не може впоратися з надісланими до монастиря опальними боярами, які намагаються встановити там свій спосіб життя: "А по се над Воротиньскім церква є поставили - іно над Воротиньскім церква, а над чюдотворцом (Кирило Білозерський. - О. А.) немає, Воротиньской в церкві, а чюдотворец за церквою! А на Страшному Спасова судіщі Воротиньской та Шереметєв вище стануть: тому Воротиньской церквою, а Шереметєв законом, що їх Кирилова міцніше ". А закінчується лист вже зовсім рішучим, владним, царським: "Вперед про те не докучайте: воістину ні про що не отвечеваті".
В останньому фрагменті знову виникає їдка іронія, висміювання опонента - один з улюблених прийомів Грозного-полеміста. Диктуючи чи як би записуючи свою усну мову, Грозний завжди дуже конкретно і чітко уявляв собі свого супротивника. Звідси - прихований діалог, незмінно присутній у його посланнях: він як би повторює слідом за своїм супротивником його аргументи, а потім їх розбиває і торжествує перемогу, іронізуючи, насміхаючись або відзначаючи, що аргументація супротивника і сам супротивник гідні тільки сміху. Грозний - мабуть, першим в історії російської літератури - зрозумів, що висміяти - це значить духовно знищити противника, перемогти. Ось чому в його викриттях так часто противник спростовується тим, що його стан оголошується смішним. При цьому в своїх прихованих діалогах Грозний показує високу ступінь акторської майстерності. Він не тільки ясно передає всі заперечення супротивника (в формі питань, які Грозний як би задає від його особи), але і переселяється в його становище, враховує його характер. Зрозуміло, він спрощує і перетворює на гротеск аргументи супротивника, але при цьому залишається все ж у межах можливого, ймовірного.
Андрій Курбський прожив у Литві майже два десятиліття, вів велику переписку, займався перекладом святоотецьких текстів на російську мову і захищав православ'я в Литві від католиків і протестантів. Там же він написав свою знамениту "Історію про великого князя Московському", яка представляє собою істотно новий щабель у розвитку російської історичної літератури. Вперше з'явилася праця, мета якого полягала не в тому, щоб просто викласти події, пов'язані з тією або іншою країною, містом, монастирем, історичною особою, а розкрити причини, походження того чи іншого явища. Явищем, навколо якого Курбський зосередив увагу у своїй "Історії", були деспотизм і жорстокість Грозного, розпочату ним "люте гоніння" на підданих. Відповідь, яку дає Курбський, цілком у дусі XVI ст. - Всьому цьому винна злі радники. Курбський, як і Іван Пересвіту, вірить у силу слова, в силу розуму, в силу переконання. Тому злий чи добрий рада може змінити характер царя, направити історію по новому шляху. Почалося все з того, що Іван залишився без батька сиротою а пестун і "Ласкатели" заохочували в ньому погані нахили. Картинно описуються перші дитячі жорстокості Івана, як він метав з високих ганків тварин і, зібравши навколо себе таких же юних бешкетників, носився з ними на конях по площах і торжища, грабуючи, б'ючи і забиваючи чоловіків і дружин. Розпочаті жорстокості царя були припинені двома мудрими, хоча і юними мужами - Олексієм Адашевим і священиком Сильвестром з Новгорода. Їм вдалося на деякий час "виправити" царя розумними порадами, направити його на добрий шлях і тим доставити славні перемоги російської зброї. Тут Курбський докладно описує військові діяння Грозного і особливу увагу приділяє взяття Казані. Але незабаром з'явилися злі і егоїстичні радники, схожі на дитячих вихователів Грозного: як і ті, ці прагнули утвердити свій вплив на царя, заохочуючи його пристрасті. Так прийшов до кінця благополучний період царювання Івана IV. Самий же поганий рада був поданий царю одним старцем: "І аще хочеш самодержець бити, не тримай собі радника ні Єдиного мудрейшаго собі". Після цього в царя постійно зростала злість, що підігрівається страхом незалежних думок і порад.
Від пояснення причин гонінь Курбський переходить до докладних і картинних описів самих гонінь і безчинств Грозного, розбещення вдач, що з'явилася в результаті загального страху і розорення країни. Перед нами перший політичний памфлет в російській літературі, розгорнутий до докладної історії царювання Грозного.
Якщо "кусальних стиль" Івана Грозного традиційно зводять до традиції "іосіфлян", а в якості безпосередніх попередників називають самого Волоцького ігумена, в "Історії" Андрія Курбського позначилися не тільки традиція російської військової повісті, а й стилістика викривальних проповідей і творів Максима Грека, учнем якого князь вважав себе все життя і літературну доктрину якого (зокрема, у зв'язку з проблемами перекладу) наполегливо проводив у життя. Але при всьому тому "Історія" виділяється своєрідністю індивідуального стилю, стрункістю та енергією викладу.
Незважаючи на істотні відмінності між двома опонентами, дослідники відзначали, що, подібно до того, як твори Івана Грозного і їхній стиль висвітлюються його поведінкою, так і характер, стиль і ідейна сторона творів Курбського є частиною його біографії, його прагнення знайти свою позицію в житті. І головне в займаної ним життєвої позиції - не стільки поза правдолюбця перед своїми читачами, скільки гра перед самим собою, прагнення виправдати себе у своїх власних очах.
Андрій Курбський займає дуже важливе й істотне місце в історії перекладацької діяльності на Русі. Своїм учителем він почитав Максима Грека, а історики літератури називають його діяльність перехідним і сполучною ланкою між працями афонського ченця і гарячкової перекладацькою діяльністю, що охопила Москву в XVII столітті. Андрій Курбський не тільки перекладав східнохристиянських отців Церкви, але й сміливо звертався до західноєвропейських джерел освіти. І в той час, як у Москві ще з більшою підозрою ставилися до наук і "вільним мистецтвам", Курбський наполегливо підкреслював користь просвітництва для християнина.