Анікін А.А.
Жанр сатиричної казки був, очевидно, близький генію М.Е.Салтикова-Щедріна спочатку і органічно. Хоча цикл казок є одним з пізніших його творів - остання казка "Ворон-чолобитники" була опублікована автором в 1889 році, - перші досліди в цьому жанрі з'явилися ще в 1860-м: у нарисі "Скрегіт зубовний" є фрагмент "Сон", створений цілком у казковому ключі.
З став класичним циклу щедрінських казок перші були створені в 1869 році: "Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував", "Пропала совість" і "Дикий поміщик". З 1880 року письменник звернувся вже до розвитку циклу, і основний масив текстів був опублікований в періодиці з 1882 по 1889 рік, частіше в журналі, який і редагував Щедрін, - в "Вітчизняних записках".
Езопова мова щедрінської сатири виявився цілком зрозумілим - і не виключаючи читачів-цензорів. Колись грибоедовский Загорецький пропонував особливо налягти цензорам на байки, так тепер неабияк налягли на близькі за езопівською манері казки. Знімалися з номерів "Вітчизняних записок" казки, не настільки вже небезпечні з політичної точки зору, - "Премудрий Піскарьов", "Самовіддана заєць", "В'ялена вобла" ... вилучалися і більш небезпечні для суспільної думки - "Ведмідь на воєводстві", "Обманщик -газетяр і легковірний читач ". Нарешті, саме закриття щедрінського журналу - урядовим розпорядженням в 1884 році - теж треба зв'язати з долею казок ...
Деякі казки випускалися підпільно через заборони цензури. Так і було використано стало афористично відомим заголовок - "Казки для дітей неабиякого віку": московське нелегальне видання 1884 року.
Відомі, що стали хрестоматійними казки "Ведмідь на воєводстві", "Орел-меценат", "В'ялена вобла" легально були опубліковані вперше тільки у 1906 році, через багато років після смерті автора. А казка "Богатир" була виявлена в рукописі ще пізніше і опублікована лише в 1922 році.
Так чи інакше, перед нами тепер склався цикл казок, що складається з 32 творів і сприймається майже як єдине ціле. Так казки та друкуються в нашому виданні, незважаючи на те, що не всі вони представлені в шкільній програмі: частіше і в попередніх виданнях "Шкільної бібліотеки" робився не завжди виправданий добір лише абсолютно хрестоматійних текстів.
Можливо, не всі казки у рівній мірі є шедеврами щедрінського пера. Іноді помітно одноманітність навіть в самій зовні настільки яскравій стилістиці, іноді авторський задум виглядає надуманим або громіздким. Так, повернення Щедріна до жанру в 1880-му році почалося з казки "Іграшкового справи людці" - твори громіздкого, розтягнутого і одноманітного, багатого повчаннями. Незабаром щедрінський стиль подолав художні труднощі, автор прийшов до лаконічної і ємною манері у створенні образів і сюжетів, в мові казок, ставши справжнім класиком жанру, розвинувши і традицію фольклорного оповідання, і багату традицію своїх літературних попередників, - від лубочної "Повісті про Ерше Ершовиче ", від байкарів І. І. Дмитрієва, І. А. Крилова до геніальних і насичених сатирою казок А. С. Пушкіна.
Разом з тим ми пропонуємо у складі шкільної бібліотеки та казки, рідко видавалися в цій рубриці. Це казки, насичені християнськими мотивами, - "Дурень", "Різдвяна казка", "Христова ніч". Це унікальне завершення циклу, що дозволяє уточнити багато чого в самому характері щедрінського творчості. Та й саме створення художнього образу з'явився знову людям Христа ("Христова ніч") - унікальний мотив в російській класиці 19-го століття: де ще ми бачимо образ Христа? У Достоєвського? У Тургенєва? І ось - у творчості письменника, який зв'язав свою працю з сатирою ...
Так, сповнені їдкої, вбивчою сатири казки виявилися більш затребуваними в насичене революційною боротьбою епоху, яка прийняла Щедріна як свого глашатая у боротьбі з суспільним устроєм царської Росії. Але ось читачі наступного рубежу століть - початку 21 століття - бачать перед собою і вічних лібералів і ведмедів на воєводстві, але бачать та все очевидніша могутність християнського духу. А слово Щедріна передає віру в торжество Христа з рідкісною для сатирика строгістю, простотою і переконливістю. Чи не стане і історія Порфирія Головльова тепер все більш ясно сприйматися як християнський сюжет - від падіння грішника до тяжкого, пізнього покаяння (див. роботи І. А. Єсаулова про соборність в російській літературі)? Навіть і в самій пізньої у Щедріна "Пошехонской старине" буде цей мотив просвітленої євангельської притчі: "Таким життєдайним променем було для мене Євангеліє".
Це рух до Христа становить по-своєму величний сюжет всередині казкового циклу.
Перші казки - про звероподобіі людини, про втрату духовного вигляду. І це правильний ключ до подальшого розуміння казок, де героями стануть нібито самі тварини, - від непомітних оку піскарів до ширяють у піднебессі орлів, від могутніх левів до незначних зайців і огидних гієн. Метафора тут цілком очевидна, і згадаємо знову грибоєдовського героя: нехай леви, а все-таки царі ... Дійсно, люди і звання цілком впізнавані. Горезвісний езопова мова ледь чи служив власне мети приховати значення і злободенність казок, скоріше, навпаки, алегорична манера тільки підсилювала ефект впізнавання, оголюючи до того ж і саму неможливість відкрито і вільно говорити про болі свого часу.
До речі, адже опублікована була відразу найвідвертіша казка - "Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував" (1869). Знайдися-ка зараз сміливець, який не те що опублікує, а хоча б у чернетці почне писати: "Жили да були два генерали ... Служили генерали в якийсь реєстратурі, нічого не розуміли, навіть слів ніяких не знали ..."? Не напише - звичайно, тому, що таких генералів зараз немає і бути не може. Але ось казку Щедріна ми прочитаємо не без деякого задоволення. А генералів таких немає тому, що немає моторошної петровської Табелі про ранги, за якою цивільне звання дійсного статського радника прирівнювалося до військового - генеральського ... Так, про конкретне генерала напишуть і зараз, особливо якщо хтось дасть газетяреві наказ, але щоб створити таке узагальнення , щоб, отже, всіх генералів ось так, по-щедрінськи - ні, не ті часи ...
У Щедріна генерали - не військові. Але - цілком войовничі, навіть до озвіріння: "Раптом обидва генерали глянули один на одного: в очах їх світився зловісний вогонь, зуби стукали, з грудей вилітало глухе гарчання. Вони почали повільно підповзати один до одного і в одну мить ока знесамовитілих. Полетіли клапті , пролунав вереск і охання ". Ось він, один крок від людського до звіриного, і він вже зроблений. Генерали вже озвіріли, коли роками дбали тільки про черево своє, коли спотворювали і втрачали свою, кожному від народження дану Божу душу.
"З нами хресна сила! - Сказали обидва разом: - адже отак ми один одного з'їмо!" Так, вже і тут у Щедріна "по-езопівською", непомітно, але очевидно повертає до людського вигляду, хоч на невеликий крок, саме Хресна Сила! Саме - Христос ...
Ось в цьому і закладений внутрішній сюжет циклу: від здичавіння - до Христа, від "Дикого поміщика" - до "Христової ночі". Сюжет напружений і трагічний - не до сміху, або - і тут, як звично у російської сатири: сміх крізь сльози, гіркий сміх з великого жалю з відкритого з народження людському ідеалу, ідеалу Христа. Тому у нас і комедія - християнська: "Лихо з розуму", "Ревізор", "Вишневий сад".
Озвіріння стане реалізованої метафорою в "Діком поміщика": "Весь він, з голови до ніг, обріс волоссям, як древній Ісав, а нігті в нього стали неначе залізні. Сякатися вже він давно перестав, ходив ж все більше рачки і навіть дивувався, як він раніше не помічав, що такий спосіб прогулянки є самий пристойний і найзручніший. Втратив навіть здатність вимовляти членороздільні звуки і засвоїв собі якийсь особливий переможний клік, середнє між свистом, шипінням і рявканьем. Але хвоста ще не придбав ". (У дужках - питання і завдання до уроку: А як вам, діти, зручніше - рачки ходити або в повний зріст? Голоси яких ваших знайомих нагадують рявканье і шипіння? Чи справді, що у людини немає хвоста?)
Так, ніжна любов до свого тіла і всьому тілесному так майже і згубила поміщика Урус-Кучум-Кільдібаева, дворянина і навіть князя, з такою чомусь чітко неслов'янської прізвищем. Щедрін бачить, що озвіріння виникає не тільки від брутальності, але взагалі від будь-якої втрати духовності. Князь всі ніжить своє тіло пухке, біле, розсипчасте, не терпить сірячинна навіть запаху з политій трудовим потом землі, а через цю зніженість і проступає потворне, неприродне звірине обличчя. А ще посприяла здичавіння любов до газет! Тільки пам'ятаючи Щедріна, ти оціниш вірні рядки Марини Іванівни Цвєтаєвої: Читачі газет, глотателі порожнеч ... Поміщик наковтався якийсь дурниці, очевидно, пропаганди до того, що все у нього пішло не в лад, всяку людську логіку втратив: ніжить своє тіло, а годувальника-мужика зненавидів, вирішив як би раскрестьяніть мужика, чисту цивілізацію побачив ... "Так адже жереш ж ти що-небудь сам-то?" - Звучить справедливе питання. Але зовсім відмовив розум поміщику: "Дурний ж ти поміщик!"
Ось так, з дурості, починається звернення людини у звіра.
А можна сказати і іншим словом: "Пропала совість" - так називається теж одна з перших казок Щедріна. Совість - найпотаємніше слово для вираження нашої душі: ведення, знання і виконання загальних, спільних, заповідей життя.
Отже, совість загублена, і "багато хто почав навіть себе почувати бадьоріше і вільніше. Легше став хід людини; спритнішим стало підставляти ближнього ногу, зручніше лестити, плазувати, обманювати, обмовляють обмовляти. Усяку болесть раптом як рукою зняло". Рука, вірно, малася на увазі прямо диявольська, тому що чим легше, тим далі ми від Христового шляху, коли Спаситель не легкості шукав, а лише наближався до межі страждань ...
І ось про Христа згадують, коли раптом несподівано знайдеться Совість: "А за мою колишню образу, друже! Пробач ти мене, Христа ради!" - Говорить скрушно колишньої вимагач, оббирали - квартальний наглядач Ловець. У відповідь чути: "Ну, Бог тобі простить!" Так що вже і в перших казках у Щедріна не тільки убивчий сміх, а й майже непримітні вказівки на майбутнє подолання звіриного.
Але немає і ніякої святенництва: ясніше ясного, що шлях до Христа тяжкий, ніяких поблажок, нагадують дива (і завжди помилкові!) Не походить від одного несподіваного спогаду про ім'я Спасителя. Як сатирично глибоко звучить: "З нами хресна сила!" - Вигукнули обидва генерали! Так-с, з ними, з ними-то вона і є неодмінно - хресна сила, де ж їй і бути, як не з генералами ... А Совість відвідує пройдисвітів і негідників - одного гаже іншого, доходить до Самуїла Давидовича Бржоцкого. І ледь не замучила до смерті вічно гнаного на Русі ділка: "І сто зе це таке! І Зацем мені ця вессь! - Заволав він, тремтячи всім тілом". Але знайшов і він, як позбутися від непотрібної напасті, і навіть заслужив схвальні слова російського генерала: "Ну, ну, ну! Христос з вами!" Ось воно - святенництво: звичайно, з ким же і бути Христу, як не з Бржоцкім. Наскільки глибоко вірує цей генерал ...
Завершується казка про зниклу, але і вічно живий совісті мотивом, болісно близьким для Щедріна: лише дитина виявляється вірним носієм совісті. Зовні це здається і банальним, але ніби передчуває Щедрін свої батьківські страждання ... Іноді те, що банально в літературі - істинно в житті.
"Відшукай ти мені маленьке російське дитя, розчинники ти переді мною його серце чисте і поховав мене в ньому! Авось, він мене, неповинний немовля, дасть притулок і вихолостити, авось, він мене в міру віку свого виготовить, та й у люди потім зі мною вийде - не погребує ", - говорить Совість.
"Росте маленьке дитя, а разом з ним росте в ньому і совість. І буде маленьке дитя великою людиною, і буде в ньому велика совість", - так закінчується казка. Точно Щедрін задовго передчуває появу серед казок - особливої "Різдвяної казки", з повним розвитком мотиву! Це можна назвати письменницької інтуїцією ...
Ось саме цю, ідеальну сторону казок ми і хочемо підкреслити зараз. Сприйняття Щедріна як безжалісного, цілком віддається жовчі сатирика в глибині своєї здається неправильним. І в творчості, і в долі у великого, справжнього сатирика як багато переплетень жорстокості і страждання, страшного обурення і - надії, жовчного заперечення, майже нігілізму і - незримо присутній, такий звичною в російській класиці любові до занепалого, втраченому людині!
А слідом за втратою совісті і йдуть у циклі казок звірі і звірі: немає совісті - немає і людини.
Чи є ще в нашій класиці такий збіг грубості і тупий злості, як у казках Щедріна? Тут не їдять, а неодмінно жеруть, тут не рот і не уста (!) - Хайло, тут в захваті не душа співає, а висовується вивернуті кишка на 1-2 дюйми із заднього проходу ("Гієна"), тут кругом паскуди та худоби , все і звірі - неодмінно сволота лісова ... І як не дивно, при всьому при цьому повне відчуття, що письменник все ж таки знає і любить все це звірина, всю цю наволоч. Чому? Парадокс: за очевидної грубості листи відчувається якесь точне знання і тваринного світу, і різноманітних загальнолюдських властивостей, здатність перевтілитися, яка не дана холодного і спустошеному спостерігачеві природи і суспільства або надихнув тільки самим байок шаблоном сатирику. Після щедрінських казок якось тепліше дивишся і на того ж піскаря в річці, і на карася в ставку. Чи так, діти? Напевно, тепліше треба подивитися і на людину - після щедрінських казок ...
А премудрий письменник Василь Васильович Розанов самого Щедріна назвав кровожерливим вовком, напівшімся російської крові ... Несправедливо.
Так в іншого великого російського сатирика Гоголя Миколи Васильовича треба було через омертвілу оболонку Плюшкіна відчути можливість майбутнього відродження, в чому не відмовлено Спасителем нікому: і в коробочці, і в Собакевич - у кожному є щось виправдовує гоголівські слова: герої мої зовсім не лиходії . Чичиков мав би духовно воскреснути в далекому третьому томі ...
Так поступово і у Щедріна можна побачити серед каліцтва та з темряви якийсь просвіт, немов у світі свинячих рил дійсно зберігає російське дитя чисту Совість: для всіх - закритих звірячої маскою чи з головою пішли в бізнес (як С. Д. Бржоцкій).
Герої-звірі насамперед тілесні у Щедріна, розум і душа задавлені найчастіше однією турботою - насититися. Інша турбота - вижити серед звірів, де кожен жерти хоче і неодмінно кого-небудь заковтнути може.
Щедрін дохідливо формулює закони цьому житті: пити-їсти все-таки потрібно. А чи потрібно що ще? Ні, у звіриному світі це головне. Адже це тільки людина живе не хлібом єдиним. І закон виростає в цілу конституцію: Їдять, бо їсти хочеться, - тільки й усього, - каже Йорж Карася-ідеалістові (свідомо пишемо імена з великої літери). Заєць здравомисленний теж виправдовує цей закон: "Хто їсть, той знає, навіщо і чому їсть". У тому ж дусі скаже і мудрий Яструб: "Що ж: ви годуватися хочете - і ми годуватися хочемо. Якби ви були сильніше - ви б нас їли, а ми сильніші - ми вас їмо" ("Ворон-чолобитники"). Ось і вся конституція.
Найгнітючіше в казках Щедріна - не сама ця мораль, а широко, переконливо створена атмосфера повної безвиході, чого немає майже у фольклорній казці, чого немає в казках Пушкіна, немає і в байках. У Щедріна немає ніякої можливості змінити простий, але вірний закон життя. Тому в казці "Сусіди" мудрець на всі крики про несправедливість вагомо відповідає: "Плант такий є. І скільки ви проміж себе ні патякати, скільки не розкидайте розумом - нічого не вигадаєте".
І якщо щедрінські герої патякав, то найчастіше в виправдання цієї мудрості. Можна навіть скласти яскравий цитатник такою собі премудрості: вуха вище лоба не ростуть; маленька рибка краще, ніж великий тарган; це так послужить нам уроком; з нами, Піскарьов, що дурніші, то вірніше, може, я тебе, ха-ха, і помилую ; веселися, чолов'яга, а ви - наші батьки, ми - ваші діти; я на це не нарікаю, бо розумію, що така Божа заяча життя ... Це все яскраві варіації тієї премудрості, яку ми чуємо з усіх боків, на кшталт: а тобі це треба, не висовуйся, наше діло маленьке; вище лоба не стрибнеш, і на тому спасибі - все це звіряча мораль.
І, природно, головним носієм цієї премудрості стане В'ялена Воблий, яку всю випатрали, висушили на сонці, так що і весь мозок вивітрився. Якщо зняти звірині маски, то, мабуть, основним об'єктом викриття у Щедріна стане ось ця міщанська мудрість, окорачівающая всі наші долі: тихіше їдеш - далі будеш; поспішиш - людей насмішиш; потихеньку так легенько; ти нікого не чіпай - і тебе ніхто не чіпатиме ; - словом, не ростуть вуха вище лоба, не ростуть! (У дужках - завдання до уроку: підібрати з повсякденного життя синоніми до премудрості вяленая вобла.)
І страшна доля чекає, на щедрінський казкам, того, хто засумнівається в мудрості. Втім, страшна доля у всіх одна - доля всіх хутрових звірів, вона в рівній мірі спіткає і змирився Здравомисленного Зайця, і щасливе недовгим щастям вдову-наречену Зайця самовіддано. Здравомисленний, правда, перед смертю ще і потішав свого вбивцю, грав з Лисицею: якщо він і не оборонявся справді, то все-таки лапками закривався, верезжал ... Ось у цьому верезжал - сама сіль щедрінського сарказму: не верезжім чи і ми перед сильним, якому тільки й хочеться, що нас зжерти?
Пробудження совісті - лише вірний шлях до страждань, від яких нічого не змінюється в лісі ... Казка про бідний вовк: того так замучила совість, так важко стало усвідомлювати себе вбивцею, так глибоко запали йому в душу слова сильного Медведя: "Невже в тебе совісті немає ? На твоєму місці я не тільки б життям не дорожив, а за благо б смерть для себе почитав! І ти над цими моїми словами подумай! " Тяжкі думи для героїв Щедріна, якщо тільки це не Вобліна премудрість. Що ж Вовкові до совісті: "Не може вовк, не позбавляючи живота, на світі прожити - от у чому біда!". І дійсно, від тяжких дум тільки один результат - смерть-ізбавітельніца: з'явилися мисливці-Лукаша і - не стало у Вовка мук ... Якщо Вовк і радий був смерті-ізбавітельніца, то ніякої радості в цьому замкнутому на жорстокості і звірство світі Щедріна немає і не буде.
Ми повернемося до казок, де герої - люди. Хоча це вже й не зовсім казки, скоріше - притчі. Повернемося тому, що, як говориться в "Гієнь", звірине початок не до кінця панує в людині: "Іноді нам здається, що" Гиєнського "готове весь світ заполонити ... Все живе в несвідомому страху падає на коліна; всі душевні відправлення застигають під гнітом однієї гнітючою думки: ізгібло добре, ізгібло людське! Все, немов непроникним пологом, назавжди заслонене ненависницькі, наклепницьким, Гиєнського! Але це величезне і злочинне оману ".
Але як же оману, якщо у світі панує порок, сила - потворна, доброта і терпимість - безглузді? У смиренні російського мужика, в неповороткість і млявості навіть Богатиря - немає ніякої розради. Ні втіхи і в релігії, церкви: згадаймо хресна сила - з ким? З генералами? А в оповіданні про сільського пожежі священик виведений сущим нелюдом: "І я теж, хіба я не молюся за вас? Ропщешь? - Говорив він з ласкавою докором: - а Іова пам'ятаєш? Ні? Так я тобі нагадаю! Він був багатий і славний ... . " І слова цього лукавого, користолюбного служителя ніяк не потішать матір, у якої загинуло дитя. Немов заговорила В'ялена Воблий ...
Ні, не завжди допоможе і навіть нелицемірній, щире слово священика з "Різдвяної казки". Там Щедрін дає яскравий зразок церковної проповіді. Йдеться і написана майстерно, видно, що це так близько самому письменнику (це наче зворотний бік його сатири), і глибоко проникає в душу саме дитини - Сергія Русланцева, не з казки чи "Пропала совість"?
Щедрін схвильовано описує прагнення хлопчика жити по правді, по совісті, - пробуджене саме проповіддю сільського батюшки. Але - немає ніякого справжнього співчуття у близьких, навіть сам священик раптом дивує лукавством: "Нічого, пані. Поговорити і забуде. На те й церква встановлена, щоб у ній про правду звіщати" - "У церкві? А жити?" - Вигукне Сергій і вже не знайде ні в кому розради. Христос - для всього життя, не тільки для обряду, - немов говорить цим сюжетом Щедрін.
Від страшних душевних мук захворює гарячкою і вмирає герой "Різдвяної казки" ... Знову безвихідь?
І ось зовсім особливу роль виконує в циклі казка "Христова ніч", їй би, з розвитку задуму, завершувати весь цикл.
Це не звичайна Великдень, що відзначається щороку, а - справжнє, несимволическими явище Христа на грішну землю. І тільки тепер торжествує Правда, повертається не тільки Совість, але цілісний, справжній сенс життя. "Воскрес Бог і наповнив собою Всесвіт ... Господь благословив землю і води, звірів і птахів ... Благословивши природу, Воскреслий звернувся до людей. Першими вийшли назустріч до нього люди плачуть, зігнуті під ярмом роботи та загублені нуждою". Надзвичайно урочистий склад цієї казки, великий масштаб створеного Щедріним образу Ісуса Христа: ось справжня сила, ось торжество високої істини, а не міщанської мудрості. Є Христос - і все набуває сенсу, гармонію, але все і пройде через суворий і милостивий Суд, як заповідано нашою релігією ...
Очікування Судного дня і стане до тих пір прихованим від читачів пафосом сатиричного творчості Щедріна.
Щедрін розкрив чи не енциклопедію вад у своїй творчості, показав глибоке падіння людини, чи не повне уподібнення тваринам. Ось тяжкості цих вражень і відповідає надзвичайна напруженість і вимогливість Щедріна. Багато гіркоти розлито і в смішних казках. Великі помилки не можуть бути виправлені словом або напругою волі. Як сильно все ж Гиєнського! Але це омана, оману, - наполягає Щедрін. Шлях до відродження - тільки не від світу цього. І ось безпосереднє та очікуване явище самого Бога, Спасителя, за Щедріним, здатне повернути людину в світ духовності, у світ великої Совісті ...
Такі у М.Е.Салтикова-Щедріна його казки. Сатиричне їх звучання стало загальноприйнятим, техніка самої сатири стала доброю школою для російських письменників, предметом вивчення для літературознавців. Духовний зміст казок засвоюється складніше, довгий час звернення до Христа взагалі тлумачилося як якась непослідовність, естетична похибка Щедріна ... Можливо, для нового прочитання казок, та й усієї творчості великого письменника настав час.