Реферат виконав Тишковської Роман, школа № 129
Москва, 1998
Творчість М.А. Булгакова - одне з найбільших явищ російської художньої літератури ХХ століття. Його талант дав літературі чудові твори, які стали відображенням не тільки сучасної письменнику епохи, а й справжньою енциклопедією людських душ.
Зрозуміло, талант художника був у Булгакова, що називається, від Бога. А вже те, яке цей талант отримував вираз, багато в чому визначалася і обставинами навколишнього життя, і тим, як складалася доля письменника.
Народився Булгаков 15 травня 1891 в Києві, в сім'ї доцента, потім професора духовної академії. Був він у Опанаса Івановича і Варвари Михайлівни Булгакових первістком. Після нього сім'я поповнилася ще двома синами і чотирма доньками.
Жили вони в тому самому будинку по Андріївському узвозу, в якому письменник поселив у свій час героїв «Білій гвардії» і «Днів Турбіних». З цим будинком можна не раз зустрінеться, читаючи ці прекрасні твори письменника.
У 1907 році в родині сталося нещастя: помер батько - Афанасій Іванович. Турбота про виховання сімох дітей цілком лягла на плечі Варвари Михайлівни. Але як не було це складно, мати «зуміла ... дати радісне дитинство ».
Громадянська війна застала Булгакова в його рідному Києві. Руйнувався старий побут, кожному треба було вибирати свій шлях на дорогах здибленої історії. Булгаков бачив «апофеоз» і кривавий захід білого руху, став свідком німецької окупації України в 1918 році, звірств петлюрівських банд. Всім складом свого виховання він належав до ліберально-демократичним верствам старої російської інтелігенції і, як багато людей його кола, вирішив розділити долю свого народу, брати участь у будівництві нової культури. Вибір цього шляху дався йому непросто. Світогляд Булгакова не відрізнялося чіткістю ідейних позицій, однак, пафос його кращих творів об'єктивно став служити піднесенню людської особистості, подолання в ній егоїзму, користі, фальші і лицемірства і тим самим стулявся з історичним завданням соціалістичного виховання нової людини.
У 1921 році Булгаков переїздить до Москви. Відтепер цей багатоликий місто стане джерелом, що його оригінальне поетичне і сатиричне творчість. Булгаков починає писати. Сам він датує початок своєї літературної діяльності дуже точно: 15 лютого 1920
Фейлетони й оповідання молодого письменника друкуються у столичних газетах і журналах, виходять окремими виданнями.
До того часу Булгаков вже відходить від своєї медичної діяльності (у 1916 році він був "затверджений у ступені лікаря з відзнакою"), і повністю віддає себе літературній творчості. Ранні повісті і розповіді. Булгакова мали успіх у читачів, але зустрічали і різку критику, яка звинувачувала письменника в "злостивості" і "новобуржуазних настроях". Це завдало йому немало бід і прикрощів.
Дні письменника були віддані газетної роботі для заробітку, вечори та ночі - для душі, де визрівала серйозна булгаковська проза. Поряд з писанням сатиричних повістей ("Записки на манжетах", "Дияволіада") він створював у 1922-1924 роках свій перший великий роман "Біла гвардія".
У ці ж роки Булгаков писав оповідання про громадянську війну. Як правило, вони представляли собою відгалуження від головного романного стовбура. Легко, наприклад, виявити такий зв'язок, порівнявши оповідання «Я вбив», зі сценами з «Білої гвардії», де описані безчинства петлюрівців "у Києві.
Михайло Булгаков мав не тільки сатиричним, але й рідкісним ліричним даром, який і був, мабуть, основним музичним тоном його прози. Роман «Біла гвардія», який малює історію київської родини Турбіних, кінець білого руху на Україну, в самому стилі своєму поєднує риси поетичного епосу і тонкого психологічного письма. Згодом цей роман перетвориться під пером Булгакова в п'єсу «Дні Турбіних» (1926), яку поставить Московський Художній театр. Вона принесе письменникові широку популярність.
Булгаков продовжує працювати над своїми літературними шедеврами. Він пише такі найвідоміші твори як "Зойчина квартира" "Біг" та ін Всі ці твори просякнуті гострою сатирою, завдяки чому вони не раз заборонялися, потім знову дозволялися і так багато разів.
Але в Булгаковських творах сатира дуже тісно переплітається з якимись надприродними силами, часто переходять навіть у фантасмагорію. Наочним тому підтвердженням є оповідання "Дияволіада". Зміст «Дияволіади» - доля маленької людини, пересічного гвинтика бюрократичної машини, який в якийсь момент випав зі свого гнізда, загубився серед її шестерень і приводів і метався серед них, намагаючись знову зачепитися за загальний хід, поки не зійшов з розуму. По суті навіть не цей маленький чиновник, хоч він і центральна фігура, а сама машина, нічого не виробляє і лише енергійно жує свою паперову жуйку, і є головна дійова особа повісті. Її кипуча утробна життя, зміст якої не піддається розгадці, немов в прискорених кадрах якогось божевільного фільму проноситься перед очима читача.
«Дияволіада» не була повною мірою оцінена ні друзями, ні недругами Булгакова. Її помітив і в загальному похвалив один з найбільших майстрів літератури Є. Замятін. Але в цілому вона здалася йому неглибокою і «дуже якийсь бездумної». Між тим є в ній щось таке, чого вже нинішній-то читач не може не оцінити за найвищим рахунком. По-перше, історія героя, «ніжного тихого блондина» Короткова дозволяє побачити і чи не фізично відчути беззахисність і безсилля звичайної людини перед могутністю самородящегося і самонастроюється-щегося бюрократичного апарату. По-друге, вона призводить до дуже важливої і безумовно вірної думки, що небезпечно для суспільства не стільки існування цього апарата скільки те, що люди звикають до системи відносин, які їм насаджуються, і починають вважати їх природними, які б фантастично потворні форми вони ні приймали.
У наші дні відношення до "Дьяволиаде" сильно змінилося. Прийнято вважати, що "Записки на манжетах" - біографічна річ. Хоча якщо придивитися, вчитатися і уважно обміркувати, то що там написано, стає ясно, що в цьому творі Булгаков дивиться на події і на свого героя як би з боку. З авто-біографії народжується повість, в художніх образах якої втілена з такою працею здобута автором істина.
І вже ніхто не шукає риси Булгакова в тихому блондина Короткова з повісті "Дияволіада". Але ж це твір продовжує тему "Записок на манжетах", у ньому застосований той же спосіб переосми-сленія і несподіваного з'єднання знайомих облич і авторських спостережень і вражень. Тут теж багато біографічних рис, і тим не менше все це створення творчої фантазії письменника, про які Є. Замятін сказав: "Фауна і флора письмового столу - значно багатшими, ніж думають, вона ще мало вивчена" [1].
У "Дьяволиаде" багато молодого захоплення літературою, самовідданої гри в фантастику, експериментів зі словом і сюжетом, проходження за гоголівськими "Записками божевільного", звідки взята сама тема божевілля маленького чиновника, зім'ятого колесами бюрократичного механізму. І тут же є неповторний стиль, точно знайдені подробиці (на кшталт слетевшей капелюхи візника, з-під якої розлітаються приховані грошові папірці), передвіщають роман "Майстер і Маргарита" фрази типу: "Чорна крилатка виткала з повітря"; з'являється чорний кіт з фосфоричними очима , у якого перетворюється Кальсонер. У "Дьяволиаде вже видно самобутній прозаїк з даром чудового оповідача-сатирика, і не випадково Булгакова помітили після цієї повісті. Звідси починається шлях письменника до роману" Біла гвардія "і повістей" Фатальні яйця "і" Собаче серце "[2].
Треба також сказати кілька слів про мову "Дияволіади".
Замятін справедливо хвалив "Дияволіада" за "швидке" кінема-тографічное розповідь і точні короткі дотепні фрази. Так, Булгаков свідомо прагнув до "швидкої" прозі і разом з тим розумів, що ритм нового оповідання на одних коротких фразах не побудуєш. Ще тоді сперечаючись в московській редакції газети "Гудок" з письменником Юрієм Олешею та іншими любителями стислості, він прочитав їм довгу фразу з "Шинелі" і пояснив:
"Гоголівська фраза в двісті слів - це теж ідеал, причому ідеал безперечний, тільки з іншого полюса" ". Тому фрази з" гоголівських привабливих фантасмагорій "ми зустрічаємо вже в" Не звичайних пригоди доктора "," Пригоди Чичикова "і" Записках на манжетах "і вже звичайно в" Дьяволиаде ". Тоді-то й формується той булгаковський мову, який ми зустрічаємо на сторінках його більш пізніх творах.
Тема вищої сили і навіть диявольською сили дуже часто зустрічається на сторінках булгаковських творів. Але свого апофеозу вона досягає в підсумковому творі Булгакова "Майстер і Маргарита".
Початок роботи над романом Булгаков датував то 1928-го, то 1929 роком. У рукопису 1931 року дати роботи над романом проставлені так: 1929-1931. У рукописі 1937-го: 1928-1937.
Задум книги складався поступово. Роман ріс повільно, проникаючи коріннями у все нові і нові ділянки розумової та образної грунту булгаковського творчості. "Заповітом майстра" назвав статтю про роман критик І. Виноградов. Сам Булгаков у листі до дружини, Олені Сергіївні Булгакової, що стала прообразом головної героїні "Майстра і Маргарити", ще в 1938 році, майже за два роки до смерті, пророче сказав про своє створення: "Останній західний роман".
На початку 1930 року рукопис роману Булгаков спалив.
28 березня писав: "... я, своїми руками, кинув в піч чернетку романа про диявола ...» І три роки потому, в 1933 році, В. В. Вересаеву: "... той свій знищений три роки тому роман ".
Може бути, це було так, як описано в романі "Майстер і Маргарита": «Я вийняв із шухляди столу важкі списки роману і чорнові зошити і почав їх палити. Це страшно важко робити, тому що списана папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, сторч вкладав їх між полінами і кочергою тріпав листи ... Знайомі слова миготіли переді мною, жовтизна нестримно піднімалася знизу вгору по сторінках, але слова все-таки проступали і на ній. Вони пропадали лише тоді, коли папір чорніла, і я кочергою люто добивав їх ».
Але деякі чорнові зошити вдалося врятувати. Із цих зошитів багато видно. Перша редакція відрізнялася істотно від відомого нам тепер роману «Майстер і Маргарита». В романі не було Майстра і не було Маргарити. Замишлявся і розгортався сатиричний «роман про диявола», в збережених чернетках називався так: «Гастроль. . . »(Чия? Половина аркуша відірвана);« Син ... »(другого слова теж немає);« Чорний маг »(ретельно закреслено). Потім з'явилася назва «Копито інженера». Це «копито» ще довго буде утримуватися в заголовках роману. У 1931 році Булгаков назве свій роман так: «Консультант з копитом». У 1932-м серед переліку назв для роману («Сатана»... «Чорний богослов»... «Він з'явився»...) Запише: «Підкова іноземця» і двічі підкреслить. І навіть в остаточній редакції роману «копито» залишить маленький слід дорогоцінну підкову, подаровану Воландом Маргариті.
Але вже в цих ранніх порваних зошитах дія роману починалося саме так, як тепер: зі сцени на Патріарших ставках, коли перед двома москвичами - Берліозом і Иванушкой - з'являється загадковий незнайомець.
У загальних рисах представлялися Булгакову вже тоді й багато сцен сатиричної дияволіади. Часом коротше, ніж вони розвернулися потім, часом більш докладно.
Був тут ресторан будинку літераторів під назвою «Курінь Грибоєдова». Але здогадається письменник приурочити початок танців у «Грибоєдова» рівно до півночі-диявольською і спокусливою аналогією до великого балу у Сатани. Але і в першій редакції в цьому пекельному баченні панував Арчибальд, «пірат», ще довго в процесі роботи над романом пов'язаний з пеклом безпосередньо ... І сеанс чорної магії видно на розірваних аркушах першого зошита, чортівня театру Вар'єте, історії з фантастичними грошима (глава називалася «Нібито гроші»). Були неймовірні похорон Берліоза, якого везли на Ново-Дівоче, та Іван, втікши з психіатричної лікарні, відбивав катафалк у процесії, а потім труну обрушувався з Кримського моста в Москву-ріку. Було й багато іншого.
Але давайте звернемося до вже існуючої версії роману.
Події в «Майстрі і Маргариті» починаються «одного разу навесні, в годину небувало спекотного заходу, в Москві, на Патріарших ставках».
У столиці з'являються Сатана і його свита. Але хто ж він цей сатана?
Про це дослідниками творчості Булгакова різних країн написано дуже багато. Серед трактували книжку критиків є й такі, хто схильний прочитувати її як зашифрований політичний трактат: у фігурі Воланда намагалися вгадати Сталіна і навіть його свиту розписували згідно конкретним політичним ролям. Звичайно, важко уявити собі що-небудь більш плоске, одномірне, далекий від природи мистецтва, якщо така трактування булгаковського роману.
Інші тлумачі роману побачили в ньому апологію диявола, милування похмурої силою, якесь особливе, чи не хвороблива пристрасть автора до темних стихіям буття. При цьому вони заздрили атеїзм автора, його нетвердість в догматах православ'я, яка дозволила йому скласти сумнівне «Євангеліє від Воланда». Інші ж, цілком атеїстично налаштовані, навпаки, дорікали письменника в «чорній романтику» поразки, капітуляції перед світом зла.
Але всі ці пояснення занадто відображають лише маленьку частину того - хто ж насправді цей Воланд.
У булгаковського Воланда як літературного героя родовід величезна. Образ сатани приваблював великих художників. Виростав до величезних філософських узагальнень у творах Мільтона, Гете, Байрона, був наповнений шаленої ліричної силою в поемі Лермонтова «Демон», став поштовхом для прекрасних творів М. Мусоргського, Ш. Гуно, А. Бойто, Г. Берліоза, Ф. Ліста, втілився в великих творіннях живопису і скульптури. Демон, диявол, сатана, Вельзевул, Люцифер, Асмодей, Мефістофель ...
Найбільше Воланд Михайла Булгакова пов'язаний з Мефістофелем з «Фауста» Гете, зрозуміло. Пов'язаний усвідомлено, підкреслено і полемічно. Зв'язок цей закріплена епіграфом до роману «Майстер і Маргарита», спочатку виписаним по-німецьки: «Ein Teil fön jener Kraft, Die stets das Böse will und stets das Gute schafft», потім переведеним на російську: «... так, хто ж ти, нарешті?-Я частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить добро »'. Джерело епіграфа Булгаков вказав: Гете, «Фауст».
Але спочатку - першим поштовхом для цього незвичайного задуму - був все-таки не Гете. Спочатку була музика, джерело простий і поетичний - опера Шарля Гуно «Фауст», написана на сюжет «Фауста» Гете і яка вбила Булгакова в дитинстві - на все життя.
Ця опера - диво мелодійності, простоти, святковості почуттів і життєствердження - була дуже популярна на початку століття. У Києві її ставили постійно. Сімейна традиція стверджує, що в дитячі і юнацькі роки Булгаков слухав цю оперу п'ятдесят разів.
Улюблені мелодії для нього були пов'язані тут з партією Валентина. (Вони особливо чутні в «Білій гвардії», але і в повісті «Таємного друга» також, там вони є герою уві сні: «На піаніно над розкритими клавішами стояв клавір« Фауста », він був розкритий на тій сторінці, де Валентин співає. - «І легке не порушено?» - «О, яке легке?» - «Ну, заспівай каватину». Він заспівав. Від парового опалення хвилями ходило тепло, виблискували електричні лампи в люстрі, і вийшла Софочко в лакованих туфлях. Я обійняв її . Потім сидів на своєму дивані і витирав заплакане обличчя. Мені захотілося побачити якогось чаклуна, який вміє тлумачити сни... »)
Але ще більше місце в уяві Булгакова займав Мефістофель. Фахівці кажуть, що головна героїня цієї опери - Маргарита, хоча опера називається «Фауст», що в деяких країнах, у Німеччині, наприклад, вона навіть йшла під назвою «Маргарита». Але для Булгакова головним героєм цієї опери був Мефістофель.
Думаю, з п'ятдесяти відвідувань Михайлом Булгаковим, гімназистом і студентом, оперних вистав «Фауста» принаймні одне, а може бути, і два чи кілька довелося на гастролі Ф. І. Шаляпіна. І слід цього в романі «Майстер і Маргарита» є.
Процитую спогади художника М. В. Нестерова:
«Шаляпін частіше і частіше став бувати в Києві ... Незабаром відбувся бенефіс артиста. Я був на ньому. Йшов «Фауст» ... Шаляпін був виключно прекрасний. Ніколи не забуду сцени, коли Мефістофель є на площі перед церквою, куди увійшла Маргарита. Це поява, істинно трагічне, проведено було таким новим, так несподівано, геніально. Мефістофель, одягнений в чорне, у чорний, дивно облягаючий гнучку фігуру плащ на помаранчевій, вогненної підкладці ...»[ 3]
У романі «Майстер і Маргарита» буфетникові з Вар'єте Воланд видно так: «Чорний маг розкинувся на якомусь неосяжному дивані ... Як здалося буфетникові, на артиста було тільки чорне білизна і чорні ж гостроносий туфлі ».
Мефістофель, «одягнений в чорне» ... Шаляпінський чорне трико, що дозволяє плащу «дивно облягати» гнучку фігуру. Шаляпінський «гостроносих», одного кольору з панчохами, туфлі. І головне - плащ Шаляпіна: «Буфетник не знав, куди подіти очі ... Уся велика і напівтемна передня була захаращена незвичайними предметами і убранням. Так, на спинку стільця накинутий був траурний плащ, підбитий вогненної матерією,. . »
Є й інші ремінісценції опери «Фауст» у романі «Майстер і Маргарита». (Ну хоча б ця: «Без страху пий, в ній отрути вже немає», - з цими словами оперний Мефістофель простягає Фаустові чашу, в яку тільки що налитий отрута. У романі «Майстер і Маргарита»:
Воланд «швидко наблизився до Маргарити», підніс їй чашу, в якій яскраво-червона кров, «і владно сказав:
- Пий!
У Маргарити закрутилася голова, її хитнули, але чаша виявилася вже у її губ, і чиїсь голоси, а чиї - вона не розібрала, шепнули в обидва вуха:
- Не бійтеся, королева ... Не бійтеся, королева, кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, вже ростуть виноградні грона ».)
Але зв'язок роману, і перш за все фігури Воланда в ньому, з трагедією Гете «Фауст» ще очевидніше. Булгаков не приховує, Булгаков підкреслює її.
Ледь не спалахує в тексті саме ім'я Мефістофель:
«Ви - німець?» - Запитує Іван Бездомний, вперше зіткнувшись із загадковим іноземцем.
«Я-то? . .- Після певних роздумів відповідає Воланд .- Та, мабуть, німець ... »
Як не згадати: «Потім, що Мефістофель був родом німець. . . »- У вірші Лермонтова« Бенкет Асмодея ».
Звернемося ж тепер до зовнішніх паралелей:
Мефістофель Гете з'являється перед Фаустом в середньовічному одязі. Спочатку-мандрівним студентом: «Ось, виходить, чим був пудель начинений! Приховувала школяра в собі собака? »Потім-чепуруном:« Дивися, як расфрантілся я строкато. З кармазину з золотою ниткою камзол в обтяжку, на плечах накидка, на капелюсі півняче перо.
А збоку шпага з вигнутим ефесом ».
Шпага - атрибут Воланда. У першій частині роману виникає мигцем (то «в місячному, завжди оманному світі», то перед очима приголомшеного буфетника: «на подзеркальном столику лежала довга шпага з поблескивающей золотим держаком»). У другій частині шпага при Воланда завжди.
Але одягнений він інакше. Сучасний сірий костюм (правда, дорогий костюм, навіть франтівський, сірий бере, рукавички, тростина) - при його появі на Патріарших. Такий самий костюм, але чорний-на наступного ранку, в квартирі директора Вар'єте Стьопи Лиходеева. «Дивного покрою» фрак і чорна напівмаска ввечері - на сцені театру Вар'єте. . . Та по-іншому і не може бути!
У Гете дія відбувається в середні століття, і Мефістофель одягнений як сучасник Фауста. Відьма, до якої він є разом з Фаустом, не пізнавши його, вигукує:
«Сліпа, вибачте за прийом! Але що ж не бачу я копита? Де ворони з вашої почту? »На що Мефістофель відповідає:« Все на світі змінив прогрес. Як бути? Змінюється і біс ... З копитом вийшов би скандал, коли б за формою сучасної я від підйому до коліна собі гамаш не замовив ».
Воланд теж одягнений «по формі сучасної». У цьому неподібності - подібність.
Саме ім'я Воланд також сходить до Геге. Воно виникає в «Фаусті» один-єдиний раз: так називає себе Мефістофель у сцені «Вальпургієва ніч», прокладаючи собі і Фаустові дорогу на Брокен серед мчащейся туди нечисті.
У перекладах «Фауста» на російську мову це ім'я зазвичай опускається, замінюється назвою. Б. Пастернак переводить це місце так: «Гей, голодранці, з дороги зверни і дайте дияволу пройти!» А. Фет: «Геть! Бачиш, сам іде ». У відомому в кінці XIX століття перекладі М. Голованова: "Дорогу, чернь! Дорогу до сатани "Н. Холодковский, чий переклад до цих пір вважається найбільш точним віршованим перекладом« Фауста », Також замінив ім'я:« Дорогу! Чорт іде! »-Но в примітці зазначив:« В оригіналі: Junker Voland kommt. Voland-одне з імен диявола. Німецькою мовою ».
І в «євангельських», і в «демонологічних» лініях роману «Майстер і Маргарита» Булгаков вважає за краще не придумувати, а підбирати імена, часом лише оновлюючи їх звучання (Ієшуа Га-Ноцрі, Азазелло). Ім'я Воланд виявилося такою удачею, що змінювати його не довелося. Майже не пов'язане в читацькому сприйнятті ні з одним з образів великої літератури і разом з тим традиційне (точніше, приховано традиційне) завдяки Гете, воно надзвичайно багате звуковими асоціаціями:
У ньому чути ім'я Вотана, і середньовічні імена диявола - Баал, Велиал, і навіть російське «диявол» ... Єдино, що зробив Булгаков, - замінив в цьому імені букву «фау» (V) - на букву «дубль-ве» (У).
У трактуванні Булгакова - у романі Булгакова - це ім'я стає єдиним ім'ям сатани, як мене літературним, а справжнім. Під цим ім'ям його знає Майстер. Саме так він називає сатану відразу. «Звичайно, Воланд може запорошити очі і людині хитріше», - каже він Іванові, вперше слухаючи про загадкове пригоді на Патріарших. «Як?-Скрикує Іван і раптом здогадується:-Розумію, розумію. У нього літера
«В» була на візитній картці. . . »
У цій низці збігів з великими зразками не можна бачити ні наслідування, ні впливу. Скоріше це гра у схожість, як завжди у Булгакова, усвідомлена і продумана. І тому в ранніх редакціях, розташованих, здавалося б, в часі ближче до «зразками», збігів менше.
Якщо порівняти в ранній чорновий зошити "роману про диявола" опис візиту буфетника до мага, можна помітити що в цьому мага набагато більше чортівні і зла (очі "незвичайно злі") і набагато менше музикальності, ніж в Воланда. У ньому також відсутні деталі "оперного" "шаляпінський реквізиту", про які я згадував раніше.
Навіщо Булгаков так ретельно працює над цією схожістю Воланда з його попередниками в мистецтві? Потім, треба думати, перш за все, щоб Воланд був читачами пізнаний - Безпосередньо й відразу. Пошлюся на спогади В. Я. Виленкина, наприклад (у кінці 30-х років Віленкін був завлітом Художнього театру), з яких видно, що Булгакова дуже хвилювало, наскільки добре впізнається цей його герой.
"Слухав булгаковські читання роману« Майстер і Маргарита »навесні 1939 року. Були присутні тоді П. А. Марков, драматург О. М. Файко з дружиною (сусіди Булгакова) і, як завжди, Олена Сергіївна. Прочитавши три розділи, Булгаков запитав: «А хто такий Воланд, як по-вашому?» Ніхто не наважився висловити свою думку вголос. Тоді, за пропозицією Олени Сергіївни, обмінялися записочками. Є. С. написала: «Диявол», я вгадав: «Сатана». У записочці файка, на жаль, значилося: «Я не знаю». Михайло Опанасович, підійшов до мене ззаду, поки я виводив свого «Сатану», і, заглянувши у записку, погладив по голові. Він був цим дуже задоволений »[4]
Справа в тому, що в романі Воланда, як правило, не впізнають сатиричні персонажі. Це одне з джерел комедійного в романі-то буфонів-комедійного, то гірко-комедійного, майже завжди-сатирично-комедійного.
Зрозуміло, Воланда не дізнається буфетник, незважаючи на весь цей нагромаджений у передній оперний реквізит. Не дізнається конферансьє Жорж Бунгальскій, не дізнається Аркадій Аполлонович Семплеяров і весь - на дві з половиною тисячі місць-захоплений зал театру Вар'єте.
Не дізнається директор театру Вар'єте-прокинувся з похмілля Стьопа Лиходеев, і насмішкувато вимовлена Воландом оперна фраза: «Ось і я!»-Не допомагає Стьопі.
("Незнайомець дружелюбно усміхнувся, вийняв великі золоті годинники з алмазним трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:
- Одинадцять! І рівно годину, як я чекаю вашого пробудження, бо ви призначили мені бути у вас у десять. Ось і я!
Стьопа намацав на стільці поруч з ліжком штани, шепнув:
- Вибачте ...- надів їх і хрипло запитав:-Скажіть, будь ласка, ваше прізвище? ..
Як? Ви і прізвище мою забули?-Тут невідомий посміхнувся ».
І в усмішці цієї, погодьтеся, є певна двозначність.
«Як? Ви і прізвище мою забули? »-Питає той, чий« низький, важкий голос »тільки що вимовив:« От і Я! ")
Воланда не дізнається найдосвідченіша Берліоз, голова МАССОЛИТа.
«І, право, я дивуюся Берліозу! ..- Скаже Майстер .- Він людина не тільки начитаний, але і дуже хитрий. Хоча на захист його я повинен сказати, що, звичайно, Воланд може запорошити очі і людині хитріше ».
Воланда в романі дізнаються тільки двоє - Майстер і Маргарита. Без пред'явлення інфернального трикутника і інших атрибутів влади, ще до того, як бачать його. Дізнаються незалежно один від одного і так відповідно один з одним - повинно бути, з того відблиск фантастики і чуда, які майорять навколо Воланда і яких так прагнуть вони обидва. («Як тільки ви почали його описувати ... я вже став здогадуватися...» - Говорить Майстер; «Але до справи, до справи, Маргарита Миколаївна, - вимовляє Коровьев .- Ви жінка дуже розумна і, звичайно, вже здогадалися про тому, хто наш господар ». Серце Маргарити стукнуло, і вона кивнула головою».) Ця їхня здатність до прийняття дива, так що протиставляє їх Берліозу, який «до незвичайним явищам не звик», те саме що їх причетності до дива-до подвигу самозречення, чуду творчості, чуду любові.
Воланда повинен дізнатися читач, союзник автора. Роман Булгакова - не алегорія і не детектив. Тут нічого не треба розгадувати і розшифровувати. Здогад вражає читача в той самий момент, коли Воланд з'являється на Патріарших, і вже до кінця першого розділу змінюється упевненістю. Коли Майстер пояснює Івану (в главі 13-й): «Вчора на Патріарших ви зустрілися з сатаною», - читач вже давно все знає. Читач в цьому романі стоїть поруч з автором, дуже близько до Майстра і Маргарити; його погляд на буденний, заземлений і бездуховна світ-світ Берліоза і Стьопи Лиходеева, Варенухи, Поплавського, Босого, Рюхіна, світ користолюбства і себелюбства, - погляд зверху. Ця вивірена точка огляду - зверху-дуже важлива в сатиричній структурі роману. Бо «Майстер і Маргарита» - насамперед сатиричний роман.
І інша особливість фігури Воланда пов'язана з цією грою - воістину грою світла і тіней, то яка проявляє, то що приховує його схожість з образами великого мистецтва. За задумом автора, фантастичний образ Воланда у романі «Майстер і Маргарита» повинен сприйматися як реальність.
Правда, в критиці висловлювалася думка, що Воланда треба розглядати все-таки як алегорію (навіть «алегорію авторської совісті та мудрості»), як символ, інакше можна «повірити в Булгакова як містика і теософа» [5]
Звичайно, Булгаков не містик і не теософ. Булгаков-художник, світлий, безстрашний, радісний, при всьому трагізмі багатьох його сторінок. Але фігура Воланда не символ і не алегорія. Читач знає: чи можна бути тисячу разів атеїстом і не вірити ні в бога, ні в чорта, але коли входиш в світ роману «Майстер і Маргарита», Воланд існує - могутній, бездонний і цілком реальний.
Образи Мефістофеля Йоганна Вольфганга Гете, Мефістофеля Шарля Гуно, Мефістофеля Шаляпіна грають у романі службову - роль: вони проступають як би ликами, в яких Воланд вже був мистецтву; миттєвостями його існування в минулому; свід-тельствами побачень з ним. Свідченнями, втім, недосконалими і, в інтерпретації Булгакова, неточними. Бо фактично ні на кого зі своїх літературних попередників булгаковський Воланд не схожий.
Звичайно, більш за все, найглибше і зухвалий всього булгаковський Воланд не схожий на Мефістофеля Гете. У Гете Мефістофель виступає то як сатана, то всього лише як один з могутніх духів темряви. У ранніх редакціях «Фауста» були зустрічі Мефістофеля з сатаною, потім Гете їх прибрав, але відчуття, що Мефістофель всього лише один з духів зла, в трагедії залишилося.
У «Пролозі на небі» Господь каже Мефистофелю: «Таким, як ти, я ніколи не ворог. З духів отрицанья ти всіх мене бував мені тягарем, шахрай і веселун ». У Булгакова Воланд-сам великий сатана, і сильнішим від нього в місячному, нічному, оборотному світі, в належному йому світі жорстокої справедливості і жорстокого відплати немає ні-кого.
Мефістофель-дух сумніву і зневіри. Його пафос-у розвінчанні всього, що представляється високим. Може бути, тому він має право сказати про себе: «Я - частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо». Він. Дух заперечення, і немає на світі нічого, що викликало б його симпатії і повагу, що здавалося б йому цінністю нетлінної: «Я дух, завжди звик заперечувати. І з основою: нічого не треба. Немає в світі речі, вартої пощади, створіння не годиться нікуди. Отже, я те, що ваша думка пов'язана з поняттям разрушенья, зла, шкоди. Ось природжена мій початок, моє середовище ».
А Воланд? Все, на що звертає свій погляд Воланд, постає лише в своєму справжньому світлі. Воланд не сіє зла, не вселяє зла. Він всього лише розкриває зло, викриваючи, знижуючи, принижуючи те, що дійсно мізерно.
Зрозумівши хто ж є Воланд давайте розберемося, нарешті, навіщо ж він з'явився, за чим опинився в Москві, навіщо Булгаков взагалі вводить Воланда у роман?
Як вже стало зрозуміло, дьяволиада, один з найулюбленіших авторських мотивів, тут, в "Майстрі і Маргариті" набуває настільки реалістичні форми, що може служити блискучим прикладом гротескно-сатиричного оголення протиріч живої дійсності, навколишнього персонажів роману.
Ворожнеча, недовіра до інакомислячих, заздрість царюють у світі, який оточує Майстра й інших персонажів роману. Не випадково там з'являється Воланд. Воланд - це художньо переосми-сленний автором образ Сатани. Сатана і його помічники оголюють сутність явищ, висвічують, посилюють, виставляють на загальний огляд всяке зло. Фокуси у вар'єте, витівки з підписує папери порожнім костюмом, таємниче перетворення радянських грошей в долари та інша чортівня - це оголення прихованих вад людини. Стає зрозумілим сенс фокусів у вар'єте. Тут відбувається випробування москвичів на жадібність і милосердя. Наприкінці вистави Воланд приходить до висновку: "Ну що ж ... вони - люди як люди. Люблять гроші, з чого б ті не були зроблені - зі шкіри чи, з паперу, чи з бронзи або золота. Ну легковажні ... ну, що ж ... і милосердя іноді стукає у їхні серця ... звичайні люди ... загалом, нагадують колишніх ... квартирне питання тільки зіпсувало їх ...."
Але Воланд і його свита здійснювали у романс образливі і часто мстиві чудеса, на зразок злих чарівників в добрій казці. Однією з головних мішеней Воланда стає самовдоволення розуму, особливо його атеїстичної, змітає зі шляху заодно з вірою в бога всю область загадкового і таємничого. З насолодою віддаючись вільної фантазії, розписуючи фокуси, жарти і перельоти Азазелло, Коровьева і кота, милуючись похмурим могутністю Воланда, автор сміється над непохитною впевненістю, що всі форми життя можна расчислить і спланувати, а процвітання і щастя людей нічого не варто влаштувати - варто тільки захотіти. М. А. Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес. Його містика оголює тріщину в раціоналізмі. Він висміює самовдоволену хизування розуму, впевненого в тому, що, звільнившись від забобонів, можна створити точний креслення майбутнього, раціональне пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини.
Розсудливі літературні сановники начебто Берліоза, давно розлучившись з вірою у Бога, не вірять навіть у те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність Випадок. Нещасний Берліоз, точно знав, що буде робити ввечері на засіданні МАССОЛИТа, всього через кілька хвилин гине під колесами трамвая.
Фантастичний поворот сюжету дозволяє письменнику розгорнути перед читачами цілу галерею персонажів вельми непривабливого вигляду. Раптова зустріч з нечистою силою здирає маски лицемірства з усіх цих Берліоза, Латунського, Майгель, Никанором Івановичем та інших. Сеанс чорної магії, який Воланд зі своїми помічниками дає в столичному вар'єте, в буквальному і переносному сенсі «оголює» деяких глядачів.
Не диявол страшний автору і його улюбленим героям. Диявола, мабуть, для М. А. Булгакова дійсно не існує, як не існує боголюдини. У його романі живе інша, глибока віра в людину і людяність, непорушні моральні закони. Для М. А. Булгакова моральний закон є частиною душі людини і не повинен залежати від релігійного жаху перед прийдешнім відплатою, прояв якого можна легко побачити в безславної загибелі начитаного, але безсовісного атеїста, який очолював МАССОЛІТ.
Взагалі, сама ідея помістити до Москви 30-х років князя тьми і його свиту, які уособлюють ті сили, які не піддаються ніяким законам логіки, була глибоко новаторською. Воланд з'являється в Москві, щоб «випробувати» героїв роману, віддати належне Майстру і Маргариті, що зберіг любов і вірність один одному, покарати хабарників, користолюбець, зрадників. Суд над ними вершиться не за законами добра, вони постануть не перед людським судом. Суддею для них буде час і совість.
У романі «Майстер і Маргарита» ніхто не робить гріхів за намовою. Свої гріхи і свої злочини, великі чи малі, - так само, як і свій подвиг, - кожен робить сам, за власним бажанням своєї душі. Звичайно, веселун Фагот запускає в театрі Вар'єте грошовий дощ. Але вже витрачати в буфет ці «нібито гроші» самі здогадливі з глядачів біжать самі. Так, Коровьев розповідає Маргариті про один із «гостей» на великому балу у сатани: «Як-то раз Азазелло відвідав його і за коньяком нашептав йому пораду, як позбутися від однієї людини, викриттів якого він надзвичайно побоювався». І рада Азазелло був виконаний без зволікання. Але, треба думати, вже дуже жадав «гість» цієї ради.
І не дуже треба вірити Никанору Івановичу, який «стверджував згодом», що «товста хрустнувшая пачка» грошей-хабар, запропонована йому «перекладачем», - сама вповзла до нього в портфель. Дуже хотів цього досвідчений хабарник Никанор, і хіба що диявольська спритність, швидкість і знання справи («свідків дійсно не було»), проявлені "перекладачем", перевершили його досвід. Коров'єв, правда, подкузьміл, «не ті» гроші підсунув.
«Брав! - Кричить на слідстві Никанор .- Брав, але брав нашими радянськими! Прописував за гроші, не сперечаюся, бувало ... Та валюти я не брав! »
І провокація з Тимофієм квасцовий, від імені якого Коровьев дзвонить у міліцію, - того ж порядку. Ну, не дзвонив Тимофій Квасцов. Не дзвонив тому, що ні слухом, ні духом не знав про підсунутий Коровьеву Никанору валюті. Але з якою радістю подзвонив би навушник і ябедник Квасцов, якщо б знав. Не своїм же, а його, Квасцова, голосом плаксиво кричав у трубку Коровьев:
«Алло! Вважаю обов'язком повідомити ... Каже мешканець зазначеного будинку з квартири номер одинадцять Тимофій Квасцов. Але заклинаю тримати в таємниці моє ім'я. Побоююся помсти вищевикладеного голови ».
«І повісив трубку, падлюка»,-зауважує автор. Хто негідник? Коровьев? Або Тимофій Квасцов? Бо навряд прийшли з міліції вилучати у Никанора крамольну валюту, Тимофій Квасцов ось він - тут як тут:
«У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на майданчику сходів припадав до замкової щілини у дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавості ... А ще через годину невідомий громадянин з'явився в квартиру номер одинадцять, як раз в той час, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від задоволення, про те, як замели голови ... »
Так що читач починає збиватися: може бути, не Коров'єв, а Тимофій Квасцов якимось дивом дзвонив в міліцію? У всякому разі, веде він себе так, як ніби ніякої не Коров'єв, а він сам, Тимофій Квасцов, і дзвонив ...
Воланд знає справжню ціну всьому: користолюбства, бездуховності і невігластву; тіням шибеників і вбивць на своєму великому весняному балу; рассудочності Берліоза, назавжди йде в небуття, і марного пристрасті натовпу до видовищ і грошам. І знаходить повне розуміння в своєю відданою свити.
До речі, якщо детальніше розглядати сцену з балом, то можна побачити і ще одну проблему, яку Булгаков хотів показати нам. Тема безсмертя і воскресіння душ.
У Булгакова головний воскреситель-Воланд. Так, він може воскресити душу, може і »навпаки, знищити її. Взагалі, Воланд у романі з'явившись перед нами, як диявол навпаки, адже хоча його покликання-губить душі, він зробив це лише з Берліозом і, може бути з Майгель. Особливо яскраво описано воскресіння душі на балу. Ці люди давним-давно вже померли, причому напевно не без сприяння самого Воланда, але кожен рік, в повний місяць, вони збираються на бал, який влаштовує Воланд воскресити їх, мабуть, тому, що вони вірили в якусь філософію, якусь теорію. Мабуть, в основі цієї теорії лежала ідея загробного життя, коли тіло вмирає, а душа залишається жити. Воланд, втім, називає їх доказами зовсім іншої теорії. За його твердженнями Берліоз все життя сповідував теорію, згідно з якою після відрізання голови життя в тілі припиняється, а душа йде в небуття (напевно, саме з цього єдиний, хто в романі по-справжньому йде у небуття, і є Берліоз). Цілком очевидно, що симпатії автора тут не на боці Берліоза, втім, не на боці Воланда теж. Тут Булгаков висуває ідею, що кожен отримує по заслугах, у що вірив - те й отримаєш, як це сталося з Берліозом.
Душі, які зібралися на цей моторошному балу, - сусіди Воланда, вони за свої гріхи перебувають у пеклі. Швидше за все, сам Воланд поволі підказував їм різні способи отруєння та інших злочинів. Кожен рік на цьому балу з'являються нові лійа Воланд не дрімає, він продовжує забивати душі. І збирає їх на балу звичайно ж не для того, щоб довести Берліозу правильність своєї теорії, в яку вірить він і його гості, а тому що потай йому приємно бачити душі, які він убив, а потім воскресив. На перший погляд непомітно, щоб ці люди терпіли якісь борошна в пеклі як годиться грішникам, але навіть якщо це й так, то тоді, можливо, Воланд хоче дати їм відпочинок від їх страждань. Принаймні, Фріда, якій щодня подають хустку, що нагадує про її злочин, напивається п'яною, і це допомагає їй забути злощасний білий з синім бережком хустку.
Майстер і Маргарита - теж свого роду люди померлі я знову воскреслі. Азазелло це заперечує, каже, що вони зовсім не мертві, але в той же час Іванушкін сусід вмирає, і Іванушка дізнається це, коли Майстер приходить до нього попрощатися. Виходить, що на світі два Майстра: один, який полетів з Воландом, а інший, який помер у сто вісімнадцятому палаті. І Маргарити теж дві, хоча в епілозі говориться, ніби зграя викрала і Майстра, і Маргариту, і її домробітницю Наташу, яка перетворилася на відьму. Саме Азазелло підготував їх до польоту за допомогою фалернським вина, того самого, яке пив прокуратор. Вже в цьому можна угледіти натяк на те, що непростий вино випивають герої М. Булгакова. Та так воно виходить насправді, адже Азазелло спочатку отруює з його допомогою Майстра і Маргариту, а потім їх же воскрешає. Очевидно, в політ з Воландом не можна відправлятися живою; треба підготуватися, приспати власну душу і забутися на час.
Але знову ж до самого Воланду. Він, на відміну від Мефістофеля і на відміну від іншого Демона («І все, що перед собою він бачив, він зневажав иль ненавидів»), якого Булгаков, як вже стало зрозуміло, знав напам'ять, Воланд визнає те рідкісне, те небагато, що по-справжньому велике, істинно і нетлінно. І в цьому його велика сила і велика перевага перед іншими.
Він знає справжню ціну творчого подвигу Майстра і каяття Пілата. Любов і гордість і воістину королівське почуття власної гідності Маргарити викликають у нього інтерес, холодну симпатію, повагу, визнання. І недоторканні для нього подвиг Ієшуа Га-Ноцрі і то не підвладне Воланду, що не відноситься до нього, не стосується його, що у романс протиставлене «пітьмі» і позначено узагальненою назвою «світло».
У романі є одне місце, яке часто викликає у читачів запитання. У самому кінці, там, де чарівні чорні коні несуть своїх вершників до їхньої мети, описано перетворення цих вершників. Саме тоді читач бачить лицаря з ніколи не усміхненим обличчям.
Як заявляє Воланд, цей лицар просто невдало пожартував.
Що мав на увазі Булгаков? Що таке «зайве» сказав колись фіолетовий лицар, за що був так жорстоко покараний? «Майстер і Маргарита» все-таки незавершений роман, його автор помер, так і не написавши останнього слова, і це місце, мабуть, відноситься до рядків, які залишилися конспективно.
Навряд чи Воланд карає свого вірного лицаря, чиє місце безпосередньо поруч з ним, за невдачу каламбуру. Темно-фіолетовий лицар явно покараний за те, що невдалий його каламбур ставився до «світла» і «пітьмі». Воланд не дозволяє жартів з приводу «світла».
Так, такого диявола в світовій літературі до Булгакова дійсно не було.
Воланд з його холодним всевідання і жорстокої справедливістю часом здається покровителем нещадної сатири, що вічно звернена до зла і вічно чинить благо. Він жорсткий, як буває жорстокою сатира, і диявольські жарти його наближених теж втілення якихось сторін цього найдивовижнішого з видів мистецтв: знущальні провокації і глузливе фіглярство Коровьева, невичерпні штуки «кращого з блазнів» - Бегемота, «розбійницька» прямота Азазелло. . .
Сатиричне скипає навколо Волапда. На три дні (всього лише на три дні укладається дія роману) Воланд зі своєю свитою з'являється у Москві - і шаленством сатири крають буденна повсякденність. І ось вже стрімко, сплітаючись, як у вихорі Дантового пекла, несуться вервечки сатиричних персонажів - літератори з МАССОЛИТа, адміністрація театру Вар'єте, мастаки з жилтоварищества, театральний діяч Аркадій Аполлонович Семплеяров, геній будинкових склок Аннушка, нудний «нижній мешканець» Микола Іванович та інші .
Сатиричне розходиться навколо Воланда колами. Виливається у фантасмагорію сеансу чорної магії. Буяє в «сні Никанора Івановича», не інакше як подарованому Никанору на прощання невгамовним Коровьеву. У пересічних пластах фантастичною сатири цього «сну», ні на йоту не реального і разом з тим реального до останньої крупиночку, насмішкувато, іронічно, оглушливо саркастично все-і саме втілення метафори «сидіння за валюту», і проникливі промови блакитноокого «артиста» про тому, що гроші, необхідні країні, повинні зберігатися у держбанку, а «аж ніяк не в Тьоткіно льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати щури»; і фігури користолюбців, ні за що не бажають розлучатися зі своїм добром, і ошалілий Никанор, на якого обрушилася вся ця фантасмагорія і в якого валюти немає (а втім, справді чи ні?).
Очисним вогнем, «з якого все почалося і яким ми всі закінчуємо», - пожежею «Грибоєдова» - довершується літературна сатира в романі з цим самим «Грибоєдовим», в якому затишно розмістився МАССОЛІТ, з його рестораном, «найкращим в Москві», з його касами, путівками та дачами в Перелигін, з членами МАССОЛИТа, від яких - не випадково, треба думати,-в уяві читача залишиться тільки перечет. дивних імен: Желдибін, Двубратскій, Бескудніков, Квант ...
Вогонь йде по п'ятах за диявольськими помічниками Воланда: горить будинок на Садовій, горить Торгсин, в якому побували Коров'єв і Бегемот, уподобаний Алоїзій Могарич будинок з підвальчик Майстра, горить Грибоєдов ...
Гетевский Мефістофель теж називає своєю стихійний вогонь - єдину стихію, що протистоїть життя. . У романі «Майстер і Маргарита» вогонь не протистоїть життя і добру. У романі Булгакова у вогні горять страждання і біль («Гори, гори, попереднє життя!» - Кричить
Майстер. «Гори, страждання!»-Вторить йому Маргарита). Горять вульгарність, користолюбство, бездуховність і брехня, розчищаючи дорогу надії на краще. Горить все, крім безцінних творінь. Не дарма ставати афоризмом репліка Воланда: "Рукописи не горять".
"Майстер і Маргарита - складний твір. Про нього ще довго будуть сперечатися, багато думати, багато писати. Книга в чомусь суперечлива, не з усіма ідеями згоден читач. Але те, що він ніколи не залишиться байдужим, можна сказати напевно. Він буде читати її плачу і сміючись, співчуваючи і проявляючи байдужість, але швидше за все книга пробудить у його душі сили, про яких він раніше і не підозрював. Ось чому після того як перевернута остання сторінка, виникає непереборне відчуття легкого смутку, яке завжди залишається після спілкування з чимось великим ...
Список літератури
Записки на манжетах. М.А. Булгаков. Москва. "Худож-вною Література", 1988
Література в школі. В.Г. Боборикін. Москва. "Просвіта" 1991
Творчий шлях М. Булгакова. Лідія Янковська. Москва "Радянський письменник" 1983
Майстер і Маргарита. М.А. Булгаков. Москва Аст "Олімп" 1996
Належить вічності (стаття з попереднього видання) Е.Л. Безносов Москва Аст "Олімп" 1996
[1] Як ми пишемо. Л., 1930 з 37
2 Сахаров В. Сатира молодого Булгакова .- В кн.: Булгаков М. Ханський вогонь.
Повісті та оповідання. М., Художня література, 1988.
[3] Нестеров М.В. Давні дні. Зустрічі і спогади М., 1959, з 252
[4] Віленкін В. Я. Незабутні читання. «Літературна Україна», 1979, 9 лютого.
[5] Петелин В.В. Рідні долі М., 1976.