Громадянська війна в Сполучених Штатах Америки 1861-1865 років

Зміст

Введення

Глава 1. Передумови та причини війни

§ 1. Аналіз соціально-економічного розвитку південних штатів

§ 2. Рабство і ставлення до нього на Півночі і на Півдні. Рух аболиционистов

§ 3. Наростання політичних протиріч між Північчю і Півднем

Глава 2. Громадянська війна

§ 1. Етапи війни. Військові дії та їх учасники

§ 2. Підсумки війни

Висновок

Список використаної літератури

Додаток

Введення

Проблема громадянської війни актуальна у всі часи. З усіх видів війн ця війна найстрашніша, так як воюють між собою мешканці однієї країни, часто - родичі. Громадянська війна - одна з найнебезпечніших кризово-конфліктних ситуацій, з якими судилося стикатися людському суспільству. І, подібно до інших конфліктів, громадянські війни багато в чому закономірні. Їх загроза сигналізує про серйозне неблагополуччя в рішенні суспільством і державою назрілих проблем звичайними законними засобами ^1. Вивчення причин громадянських воєн та їх наслідків може допомогти попередити їх виникнення у майбутньому.

Об'єкт даного дослідження - зародження і становлення демократії в США.

Предмет дослідження - Громадянська війна 1861-1865 рр..

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з середини 30-х рр.. XX ст. до 1865: верхня межа пов'язана з моментом освіти радикальних аболиционистских товариств, що зробили істотний вплив на хід війни та її підсумки; нижня межа позначає кінець війни.

Територіальні рамки дослідження - території Союзу (23 штату, серед яких рабовласницькі Делавер, Кентуккі, Міссурі і Меріленд) і Конфедерації (11 штатів, серед них - Віргінія, Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана, Техас, Південна Кароліна), населення яких брало участь у військових діях.

Мета роботи - оцінка значення Громадянської війни в становленні демократії в США, складання цілісної картини Громадянської війни. Сформульована мета передбачає вирішення таких завдань:

Дати характеристику соціального стану в США в період, що передує війні;

Визначити роль громадських і суспільно-політичних товариств і рухів у виникненні і нагнітанні кризової ситуації;

Простежити і проаналізувати хід військових дій;

Виділити та обгрунтувати позитивний і негативний вплив війни на розвиток США.

Історія США унікальна: це єдина держава в світі, яке будувало капіталізм і демократію на основі експлуатації рабської праці. Причому його демократія, конституція і економіка служать прикладом для величезної кількості країн. Історія США надзвичайно цікава для вивчення - як у плані становлення права, так і в плані розвитку суспільних відносин. Найяскравіший момент в останньому - Громадянська війна між Північчю і Півднем. Дана тема дуже добре вивчена: у Росії її вивченням займалися такі вчені, як Заславський Д.О., Єфімов О.В., Іванов Р.Ф., Дементьєв І.П., Захарова М.Н. та інші. Основоположною та методологічною є робота Єфімова О.В. «До історії капіталізму в США» (1934). Відомі також такі роботи цього ж автора, як «Нариси історії США» (1958), «США. Шляхи розвитку капіталізму (доімперіалістіческая епоха) »(1969). Велике значення мають роботи Іванова Р.Ф., такі як «Громадянська війна в США (1861-65 рр..)» (1960), «Авраам Лінкольн і Громадянська війна в США» (1964), «Конфедеративні штати Америки (1861-1865 рр..) »у 2-х частинах (2002). Основні проблеми американської історіографії громадянської війни в США проаналізовано у фундаментальній монографічному дослідженні І. П. Дементьєва «Американська історіографія Громадянської війни в США (1861-1865)». В даний час в США публікується чимало робіт, автори яких прагнуть довести, що Громадянська війна була не більше, як трагічний і даремний епізод американської історії ^1.

Дана робота може успішно використовувати при вивченні Громадянської війни в США. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, двох розділів, висновків, а також списку використаної літератури та додатку.

Глава 1. Передумови та причини війни

1.1 Аналіз соціально-економічного розвитку південних штатів

Особливістю розвитку США до Громадянської війни 1861-1865 рр.. була наявність в межах однієї держави двох різних соціальних систем, які були чітко розмежовані географічно:

Північні штати йшли по шляху капіталістичного розвитку ^1: розірвавши пута колоніальної залежності від Англії під час англо-американської війни 1812-1815 рр.., США досить швидко рушили вперед шляхом промислового прогресу (почався прискорений розвиток бавовняної, вовняної, металургійної промисловості, яке супроводжувалося промислової революцією ^2).

На Півдні панувала система плантаційного господарства, що спеціалізувалося на виробництві бавовни ^3.

Плантационная економіка Півдня трималася на найжорстокішої експлуатації негрів-рабів, які в силу крайньої жалюгідній ринку найманої праці були єдиною робочою силою ^4.

У ході Війни за незалежність 1776-1783 рр.. рабство тихо і спокійно померли в північних штатах. Кончина ця не викликала ніяких важких ускладнень, тому що для розвитку рабства на Півночі не було серйозних економічних і соціальних причин ^5.

Зовсім інша ситуація склалася в південних штатах. Як вже було сказано вище, вся економіка цього регіону грунтувалася на експлуатації чорних рабів. І плантатори-рабовласники ще в роки Війни за незалежність пред'явили буржуазії Півночі жорсткий ультиматум: рабовласництво на Півдні недоторканно! Тільки за цієї умови південні штати підтримають боротьбу за звільнення колоній від британської залежності, тільки за умови збереження рабства штати Півдня увійдуть до складу першого незалежної держави, що народжувалася на Американському континенті ^1.

Жителі півдня-ідеологи рабовласництва старанно вишукували аргументи, в тому числі і історичного характеру, для виправдання існування рабства. Один з найбільш послідовних захисників рабовласництва Джордж Фіцхаг в 1854 р. у своїй книзі «Соціологія Півдня», виданої в Річмонді, заявляв, що «рабовласницькі відносини в Єгипті розвивалися протягом чотирьох тисяч років, і це доводить можливість і необхідність існування рабів на Півдні США ^»2.

Ідейна боротьба навколо рабства не припинялася з початку Війни за незалежність і до моменту його знищення. Півдню потрібні були аргументи в цій боротьбі. І показово, що як один з найбільш переконливих свідчень своєї правоти апологети рабовласництва використовували Декларацію незалежності. Суть їх аргументації зводилася до того, що, якщо найважливіший документ американської революції зберіг рабство на Півдні в недоторканності, значить, цей інститут морально виправданий, більше того - він необхідний ^3.

Використання рабської праці поступово деформувало світогляд плантаторів, в якому химерно і той же час закономірно з'єдналися буржуазні і рабовласницькі риси. ⁴ За 80 років, які пройшли після війни за незалежність 1776-1783 рр.., Рабство теж зазнало серйозних змін. Заборона в 1803 р. работоргівлі різко обмежив ввезення нових рабів з Африки. Це викликало появу нової, найганебнішою форми рабства - розведення рабів на продаж, на чому спеціалізувалися багато штатів - Віргінія, Міссурі, Меріленд, Кентуккі, Делавер. Рабство за ці роки зміцніло економічно. Цьому сприяв промисловий переворот і викликаний ним величезний зростання виробництва бавовни, пов'язаний з винаходом у 1793 р. хлопкоочистительной машини. За період з 1793 по 1853 рр.. виробництво бавовни збільшилося більш ніж у 700 разів ^1.

На відміну від системи рабства в давнину, плантационная система господарства Півдня була тісно пов'язана з капіталістичним способом виробництва, так як товари реалізовувалися на міжнародному капіталістичному ринку, а так само в Північних штатах, чия текстильна промисловість базувалася на вирощуваних рабами бавовні ^2.

Рабовласництво в США грунтувалося на хижацької обробці землі. Раби не були економічно зацікавлені в результаті своєї праці, і їм можна було довірити тільки самі примітивні знаряддя; все це вело до швидкого виснаження грунту, зайнятої під головною сільськогосподарською культурою Півдня - бавовною. Рабство нагадувало велосипедиста, який, для того щоб не впасти, повинен весь час рухатися вперед. Рабовласництво не могло існувати без постійного поширення на нові, не виснажені землі ^3.

Населення

Переважна більшість негритянського населення Півдня становили раби, але напередодні Громадянської війни серед негрів була невелика, але досить впливова група вільних негрів. За переписом 1860 р., в одинадцяти бунтівних штатах було 3521110 рабів і 132760 вільних негрів. Вільне негритянське населення складалося з дрібних фермерів, осіб вільних професій, служителів культу. Багато вільних негри займалися ремеслом. Серед вільних негрів було деяке число багатих і освічених людей, особливо в Луїзіані. У цьому штаті з 18647 вільних негрів деякі займалися торгівлею, володіли великими земельними ділянками і рабами. Вільні негри в окремих випадках навіть посилали своїх дітей з університетів Європи. Будучи інший раз досить багатими людьми, вільні негри, тим не менш, не мали ніяких громадянських і політичних прав. Ця частина негритянського населення чинила на рабів значний вплив і зіграла важливу роль у керівництві визвольним рухом в роки війни і особливо в період Реконструкції ^1.

Південь представляв собою типову олігархію, для якої була характерна сильна диференціація: так, із 300 тис. рабовласників 77 тис. мали тільки по одному рабу, більше 200 тис. мали не більше 10 рабів кожен, і тільки 2300 плантаторів мали більше 100 рабів кожен ² .

Основним центром плантаційного господарства Півдня був так званий «Чорний пояс», який починався в південно-східній Вірджинії, проходив вузькою смугою по Північній Кароліні, захоплював майже всю Південну Кароліну, перетинав по діагоналі центр Джорджії, розсікаючи штат на північну і південну частини, смугою проходив по південній частині Алабами і розширювався, займаючи широку смугу вздовж річки Міссісіпі, ідучи в східну частину Техасу. Більшість населення в «Чорному поясі» становили негри-раби. У роки війни це був основний економічний центр Конфедерації, одночасно й найважливіший центр негритянського визвольного руху ^3.

Типовим штатом плантаційного господарства була Південна Кароліна. У 1860 р. кольорове населення штату становило 412408 чоловік, в т.ч. близько 10 тис. вільних негрів, білих налічувалося 291300 чоловік. Переважна більшість негрів-рабів Південної Кароліни були зайняті на бавовняних плантаціях. Серед вільних негрів були дрібні фермери, орендарі, дрібні торговці. У містах штату була невеликий прошарок торгової та промислової буржуазії.

У силу особливостей соціально-економічного розвитку Півдня буржуазія тут була нечисленна і слабка. Ще задовго до Громадянської війни в південних штатах з'явилася дрібна буржуазія, що грала роль посередника при реалізації продуктів рабовласницького плантаційного господарства. Але ця дрібна буржуазія, породжена плантационной системою, була слабка в економічному відношенні і не робила серйозного впливу на внутрішньополітичне становище в південних штатах. В основному буржуазія Південної Кароліни в період Громадянської війни підтримувала плантаторів-рабовласників ^1. А плантатори Південної Кароліни були ініціаторами заколоту, і саме цей штат очолив сецессіоністское рух, першим вийшовши з Союзу ^2.

Іншим великим центром рабської плантаційного господарства був штат Міссісіпі. У 1860 р. негритянське населення штату становило 437404 особи, з них всього близько тисячі вільних. Білих налічувалося 353901 чоловік ^3.

Великим центром плантаційного господарства був також штат Луїзіана. У 1860 р. кольорове населення штату становило 350546 чоловік, біле - 357456 осіб. Економічні та соціальні контрасти в цьому штаті були більш яскравими, ніж у Південній Кароліні і Міссісіпі. У Луїзіані була значна прошарок впливової торговельної буржуазії, яка збувала свій товар не тільки текстильним фабрикантам Півночі, але й часто була пов'язана безпосередньо з торговельними фірмами Великобританії. Володіючи великими капіталами, торгова буржуазія Луїзіани справляла значний вплив на внутрішньополітичне становище штату. У роки війни великі капіталісти і торговці бавовною підтримували бунтівників, з їх середовища вийшли багато лідерів Конфедерації ^4.

Для всіх цих трьох штатів - Південна Кароліна, Міссісіпі і Луїзіана - був характерний високий відсоток негритянського населення. Ті графства цих штатів, в яких негри не становили більшості населення, були в основному заселені дрібними білими фермерами ^1. Їх господарство мало значною мірою натуральний характер, і вони не грали в економіці штатів будь-якої серйозної ролі. Взагалі, дрібні білі фермери становили найбільшу групу нерабовладельческого населення Півдня. На другому місці за чисельністю йшли білі бідняки, яких плантатори презирливо називали «кракери», «пожирачі землі» і т.п. Вони проживали на околицях плантацій і на неродючих землях, часто маючи кілька акрів землі, яку вони не обробляли. Існували білі бідняки в основному за рахунок плантационной системи. З середовища цього своєрідного люмпен-пролетаріату рекрутувалася армія наглядачів, погоничів і охоронців рабів. З них же формувався широко розгалужений каральний апарат - система насильства, на якій трималося плантаційне рабство негрів ^2.

Плантатори Півдня будували своє благополуччя на експлуатації чорних рабів. І в силу цього вони зневажали всі різновиди праці, які лежали в основі соціального благополуччя жителів півночі - промислове виробництво, торгівлю, фінансову діяльність, фермерське господарство. І справа не тільки в плантатора. Жебрак білий бідняк, у якого не було палиці, щоб вигнати собаку з-під столу, пишався тим, що за своїм соціальним становищем він вище негра-раба. А якщо йому вдавалося стати наглядачем або погоничем рабів, його соціальна гордість отримувала повне задоволення. І він з не меншим, ніж плантатор-рабовласник, презирством ставився до будь-якого янкі, Северянин, який заробляв свій шматок хліба на фабриці, заводі, в шахті, на фермі, в бізнесі ^3.

Таким чином, напередодні Громадянської війни Південь представляв собою типовий аграрний район, вся повнота влади в якому знаходилася в руках рабовласників (вони ж займали панівні позиції в органах державної влади). І, хоча рабовласницьке господарство Півдня відігравало важливу роль в економіці країни, все ж, воно було своєрідним «придатком» промисловості Півночі.

1.2 Рабство і ставлення до нього на Півдні і на Півночі. Рух аболиционистов

Рабство в США зародилося в XVII ст.: У 1619 р., коли у Вірджинії виникло представницьке управління, в неї були ввезені перші чорні раби ^1. До кінця XVII ст. кількість рабів залишалося відносно невеликим, але потім стало стрімко зростати. Переважна кількість рабів зосередилося в південних колоніях, а майже половина їх перебувала у Вірджинії.

Ще до того як 4 липня 1776 північноамериканські колонії Англії, проголосивши незалежність, стали самостійною державою, на цих землях склалася соціальна ієрархія з двома різновидами - північної і південної. На Півдні на чолі її знаходився заможний клас плантаторів (часто - нащадків аристократичних англійських родин), діловим придатком якого були торговці, які здійснювали масу операцій, занадто складних для білоручок-аристократів і «недостойних» їх. Неосяжні плантації Півдня - насамперед тютюнові (з кінця XVIII ст. - Бавовняні), а також цукрові, рисові і всякі інші - обробляли негри-раби, позбавлені будь-яких прав.

Історія негрів у Північній Америці склалася так, що, будучи формально вільними (на Півночі), вони були, з точки зору всіх білих американців у XVII - XVIII ст., Істотами нижчої категорії, а для жителів півдня - просто предметом домашнього ужитку, безсловесними тваринами, відрізнялися від корів чи коней тільки функціональним застосуванням. «Добропорядні» ж жителі півночі, в середовищі яких торговці, а потім і промисловці відігравали провідну роль, нітрохи не дбали про те, що відбувалося з «цими чорними» на теренах південних плантацій. Втім, на самому Півночі рабства не існувало. У частини негрів там навіть були крихітні ферми, часом - крамнички та майстерні, які, щоправда, відвідували лише негри. Білі ж поблажливо дивилися на це, щиро радіючи своєму «демократизму» ^1.

Таке становище складалося аж до початку 20-х рр.. XIX ст., Коли в США з'явилися не окремі противники рабства (це було і раніше), а групи людей, все рішучіше висловлювались проти цього інституту, несумісного з бурхливим розвитком капіталізму в країні і буржуазно -демократичної етикою. В основному це був трудовий люд Півночі і - в меншій мірі - Півдня: фермери, ремісники, пізніше - також промислові робітники, краща частина інтелігенції. Справа захисту прав негрів на все те, чим користувалися білі громадяни сполучених штатів, в 50-і рр.. перестало бути монополією одинаків і невеликих груп, що отримали назву аболиционистов ^2, об'єктивно ставши органічною частиною інтересів буржуазії північних штатів, бо процвітало на Півдні рабство і велике землеволодіння сковували розвиток країни по капіталістичному шляху. Однак плантаторская олігархія Півдня не має наміру була поступатися. Більш того, вона жадала поширити рабство і на території інших штатів, тим більше що криза рабовласницького плантаційного господарства до того часу заглибився, і в отриманні нових земель плантатори бачили своє спасіння ^3.

Взагалі, рух проти рабства було найбільшим рухом протягом всієї історії США за кількістю учасників і масштабам розгорнутої пропаганди, революційним рухом, який виконав велике історичне завдання знищення рабства негрів, повалення політичної влади рабовласницької олігархії. Воно виникло в народі, черпав в ньому підтримку і сили, і було пов'язане з ним тисячею ниток. Рух складалося з ряду течій і груп. Тих, хто стояв за негайне і безумовне звільнення рабів, називали аболиционистами ^1.

Найяскравішим проявом руху аболиционистов в кінці 20-х рр.. став памфлет, написаний Девідом Уолкером і опублікований в «Фрідомс Джорнел». Памфлет містив радикальну програму звільнення, і називався «Заклик Уолкера в чотирьох параграфах, разом з преамбулою, до кольорових громадянам світу, але особливо і саме тим з них, які знаходяться в США». Даний памфлет закликав негрів до збройної війні проти своїх господарів ^2.

Зачинателем організованого аболіціоністского руху був Вільям Ллойд Гаррісон. Спочатку він сповідував християнську доктрину про непротивлення злу насильством. Але незабаром його погляди змінилися ^3: він виступав з войовничої програмою про негайне звільнення рабів (хоча до кінця був противником революційних дій).

З січня 1831 Гаррісон став випускати щотижневу газету «Либерейтор» («Визволитель»), яка незабаром була заборонена на Півдні ^4. Саме навколо газети Гаррісона стали групуватися противники рабства.

З часом аболіціоністи розділилися на радикалів, які підтримували ідею негайної відміни рабства, і поміркованих, що віддавали перевагу поетапні політичні заходи з обмеження рабовласництва ⁵

4 грудня 1833 у Філадельфії відкрився з'їзд антирабовласницьки організацій, що стояли на платформі негайного звільнення рабів. З'їзд оголосив про заснування Американського антирабовладельческой суспільства та про прийняття статуту (конституції) і програми (Декларації принципів) даного суспільства ^6. Товариство об'єднало всі найважливіші організації аболиционистов і поклало початок організованому етапу в аболиционистском русі ^1.

Помірні аболіціоністи, що опинилися в більшості, організували в 1840 р. партію Свободи, яка, дебютуючи в тому ж році на президентських виборах, зібрала лише 7 тисяч голосів. На виборах 1844 партію підтримали 63 тис. чоловік. У 1848 р. партію Свободи змінила партія Фрі сойл («вільна земля»), яка вимагала заборони поширення рабства на нові території - і цим і обмежувалася. Але й фрисойлеров не змогли оскаржити позиції двох провідних партій - вігів і демократів ^2.

Економічний потенціал класу, його економічні позиції зазвичай знаходять відповідне відображення у його політичних позиціях, в тому обсязі державної влади, яким він володіє. Своєрідність історії США в період між революціями полягає в тому, що, маючи в своєму розпорядженні найсильнішими економічними позиціями, буржуазія Півночі не мала відповідних позицій у федеральних органах влади. Аж до 1856 р. 11 з 16 президентів були жителями півдня, більшість інших теж були знаряддям в руках рабовласників. Видатний керівник негритянського визвольного руху Фредерік Дуглас заявляв: «Господарі рабів були господарями республіки, їх влада була майже незаперечна, їх сила нездоланна ^3».

Велике місце в діяльності аболиционистов займала підпільна організація допомоги збіглим рабам, що носила назву «Підпільна залізниця» ^4.

«Дорога» не була ні «підземної», ні «залізною»; за словами негритянської письменниці Генрієтти Бакмастер, вона була втіленням в дії антирабовласницьки переконань. До 1831 р. дана організація називалася «підземною системою», а своє повне найменування отримала, віддаючи данину «чуду століття» - появи залізниці. В організації було близько 3211 постійних агентів, яких називали «операторами» і «кондукторами». Два головних «маршруту» «дороги» проходили на заході через Огайо і Індіану в напрямку Чикаго і району Великих Озер, на сході - через Пенсільванію на Буффало, штат Нью-Йорк і штати Нової Англії. Закінченням обох часто була Канада ^1.

Організація складалася з ланцюга явок, що називалися «станціями», «поїздами» називали групи білих і негрів, що супроводжували втікачів ночами. «Маршрути» починалися на південних плантаціях. Серед діячів організації найвідомішими були: сім'я священика Джона Ренкіна; квакер Леві Коффин; виходець з рабовласницької сім'ї Джон Фейерфілд; мулат Роберт Первіс; колишні раби Джон Мейзон, Джоса Хенсон, Вільям Стіл, Гаррієт Табмен (її ще називали «Мойсеєм» негритянського народу) і багато інших ^2. Силами даної організації було звільнено близько 100 тис. негрів.

Незадовго до початку військових дію аболіціоністи отримали свого першого мученика - людини, якого повісили 2 грудня 1859 за підготовку та здійснення збройного заколоту в Харперс-Феррі. Цією людиною був Джон Браун, фанатично ненавидів рабство. Він і ще дев'ятнадцять осіб 16 жовтня захопили федеральний арсенал в Харперс-Феррі. Браун розраховував на те, що захоплення арсеналу стане сигналом до повстання рабів. Після дводенної перестрілки Браун і ті з його людей, хто залишився в живих, були взяття в полон морськими піхотинцями під командою полковника Роберта Е. Лі ^3.

Повстання в Харперс-Феррі справила на рабовласників всіх південних штатів приголомшуюче дію: вони зрозуміли, що противники рабства здатні не тільки розмовляти, але й діяти, і що вони не зупиняться і перед збройним повстанням.

1.3 Наростання політичних протиріч між Північчю і Півднем

Територіальну політику США за кілька десятиліть до Громадянської війни характеризують кілька прийнятих компромісних угод. Так, в 1820 р. був підписаний так званий Миссурийский компроміс між Північчю і Півднем. Він полягав у тому, що на кожен прийнятий до Спілки штат приймався один рабовласницький. У тому ж році були прийняті рабовласницький Міссурі і вільний Мен ^1, а по лінії 36 ° 30 'пн.ш. була проведена умовна демаркаційна лінія, вище якої могли утворюватися лише вільні штати.

У 30-ті роки питання про рабство встав по-новому в зв'язку з появою радикальних аболиционистских товариств у північно-східних штатах, які вимагали негайного скасування рабства. У відповідь на це в 1836 р. Конгрес США схвалив «правило кляпу», за яким усі антирабовласницьки петиції, що подаються в федеральні законодавчі органи, реєструвалися і без обговорення клалися «під сукно». Заборона на обговорення рабства проіснував до 1844 р ^2.

З 1844 р. проблема рабства знайшла гостроти у зв'язку з експансіоністськими планами США, спрямованими на завоювання Техасу, Нью-Мехіко, Каліфорнії, що належали тоді Мексиці. Після війни з Мексикою (1846-1848), в результаті якої Сполучені Штати приєднали до себе Техасу, Нью-Мехіко і Каліфорнію, питання про розповсюдження рабства на приєднані території став головним у політичних баталіях. Варіант, запропонований вигский інтелектуалом Клеєм і схвалений в 1850 р., включав серію компромісів: так, рабство допускалося в Нью-Мехіко, але заборонялося в Каліфорнії, в окрузі Колумбія скасовувалася работоргівля, але одночасно зберігався і посилювався закон про швидких рабів ^1.

Компроміс 1850 р. став останнім у низці численних угод Півночі і Півдня, відсували проблему рабства на задвірки національної політики. Вже незабаром після його укладення виявилося, що можливості взаємних поступок вичерпані ^2.

До 1860 р. в країні діяв закон, за яким на кожен новий вільний штат, що увійшов до складу Союзу, в США приймався (або створювався) новий рабовласницький штат. Таким чином, у масштабах країни створювався своєрідний баланс сил між вільними і рабовласницькими штатами ^3.

Новий розворот американської історії був зумовлений кількома конкретними драматичними подіями, що відбулися в 1854-1856 рр.. Першим і головним серед цих подій стало прийняття в 1854 р. Конгресом США закону «Канзас - Небраска». Він був запропонований Стівеном Дугласом, одним з лідерів Демократичної партії, у зв'язку з обговоренням питання про прийняття до Сполучених Штатів двох нових територій. Обидві ці території, Канзас і Небраска, лежали на північ від 36 ° 30 'пн.ш. і згідно Міссурійській компромісу могли бути включені в США тільки в якості вільних штатів. Дуглас ж пропонував надати населенню даних штатів право за допомогою демократичного референдуму вирішити питання про дозвіл або заборону рабства на їх територіях ^4. Головним у законі «Канзас - Небраска» було те, що він створював можливість проникнення та легалізації рабства на територіях вільних штатів і змінював склався політичний порядок на користь рабовласницького Півдня. І вже під час обговорення та голосування закону «Канзас - Небраска» американські політики розділилися головним образів за географічною, а не за партійною ознакою. Це нове, секційно-географічне розділення американських політиків завдало нищівного удару по колишній двопартійної системи. І в середині 1854 більшість вігів і демократів з вільних штатів, об'єднавшись з фрисойлеров, оголосили про створення Республіканської партії, яка вимагала недопущення рабства на нових територіях. У результаті цих перипетій з політичної арени зникли віги. Демократична партія була ослаблена в меншій мірі, але, по суті, вона переродилася, присвятивши себе відтепер захисту рабства. З 1854 р. двома головними політичними партіями були вже республіканці і демократи, а поділяв їхнє питання про рабство. З цього ж року республіканці стали уособлювати ліберально-демократичні ідеали, а демократи перетворилися на консервативну силу ^1.

У 1854 р., відразу після прийняття конгресом США закону про право нових територій самим визначати ставлення до рабства, населення Канзасу розділилося на дві частини. Одна частина проголосувала за антирабовласницьки порядок, а інша - за рабовласницький. Незабаром протиріччя переросли у малу громадянську війну (1854-1856 рр..) ^2.

Республіканську партію можна визначити як антирабовласницьки тільки з серйозними застереженнями. З рішучою критикою рабства, засудженням його як абсолютного зла, як і з вимогою рівняння чорних в правах з білими, виступала фракція меншості, названого радикалами. Фракція більшості, лідер якого, Авраам Лінкольн, був визнаний і вождем Республіканської партії в цілому, засуджувала рабство як головна перешкода для прогресивного розвитку білої Америки, а інтереси чорних американців сприймала як другорядні, а то й взагалі ігнорувала їх ^3.

Платформа Республіканської партії:

Освіта в країні системи вільної праці, що дозволяє трудівнику виключно з власної волі розпоряджатися самим собою - «Вільна праця!»

Допомога держави в реалізації «американської мрії» про прилучення до незалежних власникам: закон про гомстедах - «Вільна земля!»

Боротьба проти поширення рабства - «Вільні люди»

Республіканська партія не висувала відкрито вимоги скасування рабства в південних штатах, хоча не приховували антипатії до нього ^1, але рабовласники, вникнувши в її програму, не сумнівалися, що прихід Лінкольна і його прихильників до влади створить смертельну загрозу для їх існування ^2.

Тому до початку Громадянської війни стало очевидно, що настав час вирішувати надзвичайно тяжкий питання: яка з економічних систем повинна загинути? Це питання було поставлено в настільки різкій формі у зв'язку з важливим політичним подією: на виборах 1860 президентом країни був обраний кандидат від республіканської партії Авраам Лінкольн, який виступав з програмою обмеження рабства займаної їм територією ^3.

Висновок до розділу

Головною причиною Громадянської війни в США зазвичай справедливо вважають протиріччя між буржуазією і плантаторами. Але не можна забувати і про глибоку конфлікті між периферією та метрополією країни:

перші півстоліття існування Штатів Південь був їх метрополією ^4;

Південь довго постачав країні дуже велику частку політико-адміністративних, військових та інтелектуальних кадрів

Втрата Півднем колишнього переважання у федерації стало однією з причин, що збільшили політичну напруженість у країні.

Іншим поштовхом до війни стала зросла нетерпимість аболиционистов, які напередодні війни об'єдналися в Республіканську партію, що спиралася на широкі верстви населення.

Важливою причиною було також те, що «ватажки» південців «переглянули» світові процеси промислового перевороту, появи робітничого класу і його посилення, і зміни ринку, все так само роблячи упор на неефективну в нових умовах експлуатацію рабів.

Глава 2. Громадянська війна

2.1 Етапи війни. Військові дії та їх учасники

п. 1. Сецесія

У 1860 році Б'юкенен програв президентські вибори Аврааму Лінкольну. Ті місяці, які залишалися до вступу Лінкольна на президентський пост (з листопада 1860 до березня 1861 р.), прихильник рабовласників Б'юкенен використовував для допомоги жителям півдня. Він і його міністри перекинули на Південь військові частини, перевезли знаряддя і снаряди, перевели великі грошові суми і в той же час зрадницьки розбудовували справи на Півночі ^1. Коли в останні місяці перебування п'ятнадцятого президента США на своїй посаді південні штати почали один за одним оголошувати про вихід з Союзу, він, засудивши заколотників, віддав наказ гарнізонах федеральних фортів на Півдні чинити їм опір. Після чого Б'юкенен публічно визнав, що не бачить способу зупинити розпад країни.

На обрання А. Лінкольна в листопаді 1860 рабовласницькі штати Півдня відповіли сецесією - виходом зі складу Союзу.

Далі події пішли по наростаючій - першим вийшов з Союзу в кінці грудня 1860 штат Південна Кароліна, за ним у січні 1861 року пішли штати - Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана і Техас. 4 лютого 1861, за місяць до вступу Лінкольна в президентську посаду, бунтівні штати проголосили утворення власної держави і оприлюднили його конституцію. Президентом новоявлених Конфедеративних Штатів Америки був обраний Джефферсон Девіс, колишній сенатор від штату Міссісіпі (в 1853 - 1857 рр.. В уряді чотирнадцятий президента США Франкліна Пірса він був військовим міністром), а віце-президентом - Олександр Стівенс. 18 лютого (тобто раніше Лінкольна) вони були приведені до присяги ^1. А після вступу в березні 1861 року на посаду шістнадцятого президента США А. Лінкольна, в квітні-травні 1861-го, до перерахованих вище бунтівним штатам приєдналися - Віргінія, Арканзас, Теннессі та Північна Кароліна. Столицею Конфедерації стало віргінський місто Річмонд.

Конфедерація становила 40% всієї території США з населенням 9,1 млн. чоловік, включаючи понад 3,6 млн. негрів-рабів. У складі Союзу залишилося 23 штати, включаючи рабовласницькі Делавер, Кентуккі, Міссурі і Меріленд, які не без внутрішньої боротьби зволіли зберегти лояльність федеральному уряду.

Жителі ряду західних графств Віргінії відмовилися підкоритися рішенню штату вийти з Союзу, утворили власні органи влади і в червні 1863 року були прийняті до складу США як новий штату Західна Віргінія.

Залишається додати, що у сіверян був ряд дуже важливих переваг: населення Союзу перевищувало 22 млн. чоловік, на його території розташовувалася практично вся промисловість країни, 70% залізних доріг, 81% банківських депозитів і т.п. ²

п. 2. Перший період війни (1861-1863)

Війна невідворотно насувалася, і події, які стали її початком, вже розгорталися поблизу Чарльстона ³ - столиці Південної Кароліни.

12-13 квітня 1861 бунтівники-південці після бомбардування захопили форт Самтер (цей форт охороняв бухту Чарльстона). Майже повсюдно на Півдні військові порти і арсенали без бою перейшли в руки жителів півдня ^4. Взагалі, на початку війни, внаслідок нерішучості, млявості і коливань буржуазії, Північ терпів одну поразку за іншою ^5.

Вступивши на президентський пост, Лінкольн продовжував переговори з жителями півдня. Тільки 15 квітня, через 3 дні після початку бомбардування форту Самтер, уряд Лінкольна оголосило південні штати бунтівними і закликало 75 тис. добровольців. На заклик відгукнулися 300 тис. чоловік ^1.

Поведінка президента Лінкольна на початку військового конфлікту відповідало нерішучою позиції буржуазії ^2, а також було пов'язано з тим, що увага всієї країни була прикута до так званих прикордонних (рабовласницьким) штатам. Від позиції цих штатів залежало багато чого: у них було значно менше рабів і більше білого нерабовладельческого населення, ніж у тих, хто відокремився бунтівних штатах ^3.

Перше ж серйозне бій сіверян і південців, що сталася біля залізничної станції Манассас (Вірджинія) 21 липня 1861 року, закінчилося «конфуз» погано навчених військ сіверян.

До осені на східному театрі воєнних дій Північ своєму розпорядженні добре озброєною армією під керівництвом генерала Дж. Б. Макклеллана, що став 1 листопада 1861 головнокомандуючим всіма арміями. Але Макклеллан виявився бездарним полководцем, часто уникав активних дій. 21 жовтня його частини були розбиті в Боллс-Блафф недалеко від столиці Союзу.

Набагато успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації. Одним з її наслідків було захоплення в листопаді 1861 року британського пароплава «Трент», на борту якого перебували емісари жителів півдня, що поставило США на грань війни з Великобританією.

У 1862 року найбільших успіхів сіверяни досягли на західному театрі воєнних дій, де війська під командуванням генерала У. С. Гранта в лютому-квітні витіснили противника з Кентуккі, а після тяжкого бою при Шайло, очистили від жителів півдня штат Теннесі. До літа вони звільнили штат Міссурі, і війська Гранта ввійшли в північні райони Міссісіпі й Алабами.

Велике значення мала десантна операція флоту і доданих йому військ, які захопили в кінці квітня 1862 Новий Орлеан, важливий торговий і стратегічний центр.

На сході Мак Клеллан, прозваний Лінкольном «повільний», був зміщений з поста головнокомандувача (його замінив аболіціоніст Гукер) і на чолі однієї з армій був посланий для захоплення столиці жителів півдня Річмонда. Але «повільний» провалив і цю операцію, і навіть дозволив генералу жителів півдня Р. Лі вступити в Меріленд і мало не перерізати комунікації федеральної армії (друге бій при Манассасе на р.. Бал-Ран 30 серпня 1862) ^1.

Не менш ганебним було захоплення конфедератами федерального арсеналу в Харперс-Феррі з величезними запасами зброї і спорядження.

І навіть маючи майже дворазову перевагу, війська, ведені Мак Клелланом, не змогли розбити в середині вересня 1862 армію генерала Лі, який був змушений відступити з поля бою. «Повільний» міг переслідувати противника, але не зробив цього, чим врятував жителів півдня від явного поразки.

Між тим, провалилася ще одна надія бунтівників-південців - Англія і Франція, які готувалися визнати Конфедерацію і вступити у війну на її боці, відмовилися від цього наміру.

Уряд президента Лінкольна зробило деякі кроки невійськового характеру, які дозволяли прискорити досягнення перемоги над бунтівниками-рабовласниками:

У травні 1862 року був прийнятий госмтед-акт, за яким кожна американська сім'я могла отримати з держрезерву західних земель земельний наділ 160 акрів (64 га).

30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення» рабів з 1 січня 1863 року ^2. Ця «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни - мова тепер йшла про знищення рабства.

1862 був відзначений і першим в історії боєм броненосних кораблів, що стався 9 березня біля берегів Віргінії.

Кінець 1862 року й перша половина 1863 ознаменувалися важкими ураженнями військ Півночі від військ Конфедерації: навесні 1863 р. велика небезпека нависла над столицею Союзу. Головнокомандуючий армією південців генерал Лі наказав окремої армії під командуванням Джексона вдарити по розташованій у Чансерлорвілля армії сіверян з флангу і з тилу. Битва тривала кілька днів. Командувач армією жителів півночі Гукер був поранений.

Генерал Лі рушив швидким маршем на північ, на Меріленд і Пенсільванія. Армія Гукера за наказом Лінкольна настільки ж швидко рушила на північ, щоб перебувати між армією Лі і Вашингтоном. Незабаром пораненого Гукера змінив генерал Мід ^1.

У військовій ситуації, що склалася в середині 1863 року, величезне значення зіграв програш південцями триденного найбільш кровопролитного бою за всю історію Громадянської війни - при Геттисберге. Армія генерала Лі втратила всі плоди своїх попередніх перемог і була змушена залишити захоплені землі на території Союзу.

Між тим, на західному театрі воєнних дій війська генералів Гранта і Бенкса встановили повний контроль над долиною річки Міссісіпі, розчленувавши територію Конфедерації на дві частини. З цього моменту жителі півдня почали відступати.

1863 завершився програшем жителів півдня у Чаттануги, що була своєрідними воротами на Схід. У ході війни стався стратегічний перелом.

п. 3. Другий період війни (1863-1865)

План кампанії на 1864 рік був розроблений генералом Грантом, який очолив збройні сили Союзу. Дві армії, очолювані особисто Грантом на півночі, і генералом Шерманом на півдні, почали стискати кільце навколо столиці Конфедерації Річмонда.

Шерман до результату 1864 захопив штат Джорджія, перерізавши транспортні комунікації жителів півдня. 14 листопада 1864 Шерман з армією в 60 тис. волонтерів почав свій марш від столиці Джорджії - Атланти - до моря. 21 грудня він вже телеграфував Лінкольну з Савани про те, що він досяг моря ^1.

На півночі війська Гранта, втративши в кровопролитних битвах десятки тисяч людей, змусили найбільш боєздатні частини Конфедерації під командуванням генерала Лі перейти до стратегічної оборони.

Військові успіхи не забарилися позначитися на президентських виборах 1864 року. Лінкольн, який виступав за укладення миру на умовах відновлення Союзу та заборони рабства, був тріумфально переобраний на другий термін.

На початку лютого 1865 армія Шермана почала рух на північ на з'єднання з основними силами Гранта. У середині березня 1865 вони з'єдналися в Північній Кароліні.

Оточені з усіх боків війська Лі продовжували безнадійна шалений опір аж до початку квітня 1865 року, але, врешті-решт, 3 квітня здали свою столицю Річмонд. А 9 квітня 1865 генерал Лі із залишками своєї армії при Аппотомаксе капітулював перед частинами сіверян, очолюваних генералом Грантом.

Капітуляція залишилися частин армії південців тривала аж до кінця травня 1865 року. Після арешту президента Девіса та членів його уряду Конфедерація припинила своє існування.

14 квітня 1865 Лінкольн разом з дружиною і гостювала у них молодий подружжям відправився в театр Форда на виставу. Там, в президентській ложі, на нього було скоєно замах. Вбивцею, смертельно ранівшім Лінкольна, був актор Джон Уїлкс Бут. Йому вдалося вистрибнути з ложі, добігти до сцени і сховатися. Через кілька днів його вистежили і вбили в перестрілці ^1. Президент помер наступного дня, 15 квітня, не доживши до капітуляції рабовласницьких штатів всього 11 днів (вони капітулювали 26 квітня) ^2.

Громадянська війна між Північчю і Півднем завершилася перемогою сіверян, що забезпечило заборона рабства на всій території США, підкріплене тринадцятий поправкою до Конституції США, яка набрала чинності в кінці 1865 ^3.

2.2 Підсумки війни

У результаті Громадянської війни у Сполучених Штатах перемогла своєрідна буржуазно-демократична революція, спрямована не проти феодалізму або його пережитків, а проти рабства. Суттєвою ознакою перемоги революції є перехід влади від одного класу до іншого - від рабовласників до великої промислової буржуазії Півночі ^4. Закінчення Громадянської війна означала настання другої фази буржуазно-демократичної революції, що увійшла в історію як Реконструкція Півдня (1865-1877 рр..) ⁵

У ході війни відбулася близько 2 тис. битв. Загальне число втрат склало з обох сторін 364,5 тис. убитими і 281,9 тис. пораненими - більше, ніж у будь-який інший війні, в якій брали участь США ^6.

Громадянська війна 1861 - 1865 рр.. залишилася самою кровопролитною в історії США. Загальні втрати Півночі і Півдня тільки вбитими склали більше 600000 чоловік, не рахуючи досить численних втрат серед цивільного населення. Тільки військові витрати уряду США досягли трьох мільярдів доларів (приблизно 250 мільярдів сучасних американських доларів).

Ця війна продемонструвала нові можливості військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва.

Велике значення після війни мало залучення в політичне життя країни широких мас негритянського населення ^1. Але для того, щоб перешкодити неграм використовувати свої права, колишні рабовласники створили на Півдні ряд терористичних організацій: в 1865 р. виникла «чорна кавалерія» - попередник ку-клукс-клану, а в 1866 р. виник і існуючий понині ку-клукс- клан. ²

Висновок

Одна з важливих особливостей США полягає в тому, що це єдина в світі країна, створена на основі масової імміграції. У знаменитому американському «плавильному котлі» постійно підтримувалася висока демографічна температура - безперервно йшов процес переплавлення в єдину американську націю тих, хто прибув в країну з-за океану. Проте, в силу цілого ряду причин, поза цим процесом виявився великий масив населення країни - чорні американці, і в першу чергу ті з них, хто проживав на території рабовласницького Півдня. Пояснювалося це тим, що американське товариство з моменту свого виникнення було уражено метастазами расизму ^1. Чорних і білих американців розділяла справжня економічна, соціальна, моральна і психологічна прірва ^2. Роль же негрів в історії США величезна: без чорних рабів не було б процесу первісного нагромадження капіталу; чорношкірі раби виявилися єдиною робочою силою на плантаціях Півдня, які у свою чергу зіграли роль у становленні капіталізму США ^3. Тому Громадянська війна, крім свого важливого економічного і політичного значення, зіграла важливу роль у морально-психологічному плані, відновивши (нехай навіть спочатку тільки частково) загальнолюдські права для представників самої пригнобленої раси на планеті - негрів: право на особисту свободу і вільну працю.

Майже півтора століття відділяє нас від того моменту, коли 14 квітня 1865 над фортом Самтер, змінивши зоряний андріївський хрест конфедератів, замайорів прапор північноамериканського Союзу - в самій запеклій і кривавій війні за всю історію США була поставлена ​​остання символічна крапка. Конфедерація назавжди сходила з історичної сцени, стаючи надбанням міфології «програної справи» і ховаючи під своїми руїнами мрію про незалежність Півдня, а разом з нею і «наріжний камінь» бунтівної республіки - рабство ^1. Парадокс історії: незважаючи на підписання 4 липня 1776 Декларації Незалежності, текст якої, складений Томасом Джефферсоном, свідчив, що «... всі люди створені рівними, і всі вони наділені Творцем певними невідчужуваними правами ...», потрібна була жорстока, кровопролитна Громадянська війна, щоб знищити рабство!

Узаконивши рабовласництво в південних штатах, американці заклали під своє національне благополуччя міну уповільненої дії страшної руйнівної соціальної сили. Ця міна вибухнула в 1861 р., через 85 років після створення США, і породила нову революцію величезної руйнівної і водночас потужної творчої сили ^2.

Руйнівний ефект Громадянської війни проявився в революційному знищення рабства, на якому трималася вся економічна і політична структура величезного регіону Півдня США. Творчі наслідки цієї революції призвели до виникнення, по суті, нової держави з однорідною для Півночі і Півдня соціально-економічної та суспільно-політичною структурою ^3.

Революційні наслідки Громадянської війни були колосальні і знайшли свій прояв у найкоротші історичні терміни: не пройшло і 30 років після закінчення Громадянської війни і в 1894 р. США вже зайняли перше місце в світі за обсягом промислового виробництва,, а в 1898 р. Сполучені Штати здійснили першу пробу сил у боротьбі за переділ світу, розв'язавши війну проти Іспанії.

Ось уже понад сто років США нікому не поступаються місцем самої потужної індустріальної держави світу, незважаючи ні на яке західнонімецьке і японське «економічне диво», інтеграційні процеси в Західній Європі та інших регіонах світу. І вже друге десятиліття Сполучені Штати Америки є єдиною в світі наддержавою.

Основи цього стрімкого злету до вершин світового панування були закладені переможним для промислового Півночі завершенням Громадянської війни.

Список літератури

1. Бурін С.М. На полях битв Громадянської війни в США. - М.: Наука, 1988. - 172 с.

2. Данилов С.Ю. Громадянська війна і загальнонаціональне примирення: США - Росія - Іспанія. - М., 2004. -

3. Дементьєв І.П. Американська історіографія Громадянської війни в США (1861-1865). - М.: Изд-во Московського Університету, 1963. - 350 с.

4. Джорджадзе О.М. Церква і рабство на півдні США в 30 - 50-ті роки XIX ст.: Апологія і морально-етична критика / / Вісн. Моск. ун-ту. Сер. 8. Історія. - 1998. - № 1. - С. 87-103.

5. Громадянська війна в США [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: / / ru. Wikipedia. Org

6. Єфімов О.В. Нариси історії США: від відкриття Америки до закінчення Громадянської війни (1492-1870 рр.).. - 2-е вид. - М.: Учпедіз, 1958. - 439 с.

7. Захарова М.Н. Народний рух в США проти рабства 1831-1860 рр.. - М.: Видавництво «Наука», 1965. - 451 с.

8. Іванов Р.Ф. Громадянська війна в США (1861-65 рр.).. - М.: Изд-во Акад. Наук СРСР, 1960. - 179 с.

9. Іванов Р.Ф. Конфедеративні штати Америки (1861-1865 рр.). / Частина 1. - М.: ИВИ РАН, 2002. - 276 с.

10. Історія США, т.1 1607-1877. - М.: Видавництво «Наука», 1983. - 687 с.

11. Історія США: хрестоматія / сост. Е.Я. Іванян. - М.: Дрофа, 2005. - 399с.

12. Коротка історія США / пров. з англ. - М.: Олімп ППП, 1993. - 240 с.

13. Основні проблеми історії США в американській історіографії 1861-1918 рр.. - М.: «Наука», 1974. - 360 с.

14. Полюх А. 2013 рік. Спогади про майбутнє [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: / / www. Ap 7. Ru / iskusstvo _ znat _ budushchee / _ god. _ Vospominanija _ o _ budushchem / index. Html

15. Согрин В.В. Історія США. - Уч. посібник. - СПб.: Пітер, 2003. - 192 с.

Додаток 1

Прокламація про звільнення негрів

«... Що в перший день січня в рік від Різдва Христового тисяча вісімсот шістьдесят третя за всім особи, які тримаються як раби на території будь-якого штату або певної частини штату, населення якого знаходиться в стані заколоту проти Сполучених Штатів, відтепер і навіки оголошуються вільними. Виконавча влада Сполучених Штатів, включаючи її військові і військово-морські органи, буде визнавати і сприяти свободі цих осіб і не буде робити ніяких дій, спрямованих на придушення цих осіб або будь-якого з них у разі вчинення ними спроби знайти істинну свободу.

Що в зазначений день першого січня виконавчі влади визначать спеціальної прокламацією штати і, при наявності таких, частини штатів, населення яких знаходиться в стані заколоту проти Сполучених Штатів. І у разі відсутності здаються переконливими свідчень того, що конкретний штат і його населення не знаходяться в даний момент в стані заколоту проти Сполучених Штатів, всі штати або їх населення будуть у цей же день належним чином представлені в Конгресі Сполучених Штатів депутатами, обраними до цього органу на виборах, в яких повинно буде взяти участь більшість мають право голосу виборців даного штату. »

У силу зазначеного вище я, Авраам Лінкольн, Президент Сполучених Штатів, на підставі наданих мені повноважень головнокомандувача Армією і Військово-морським флотом Сполучених Штатів, під час фактичного збройного повстання проти влади та Уряду Сполучених Штатів як відповідає вимогам і необхідної військової заходів для придушення зазначеного вище повстання, в цей день першого січня року від Різдва Христового тисяча вісімсот шістьдесят третього і відповідно до моєї рішучістю вчинити таким чином, публічно проголосив на повний термін у сто днів, починаючи з зазначеного вище першого дня, порядок і назви штатів і частин штатів , населення яких є відповідно в стані заколоту проти Сполучених Штатів. ˂ ... ˃

І на підставі наданих мені повноважень і в силу зазначених вище причин я наказую і відтепер оголошую вільними всіх осіб, які утримуються як раби в зазначених штатах і їх частинах, і заявляю, що виконавча влада Сполучених Штатів, включаючи її військові і військово-морські органи, будуть визнавати свободу зазначених осіб і сприяти їй.

І я закликаю згаданих осіб утримуватися від будь-якого насильства, не викликається необхідністю самооборони, і рекомендую в усіх дозволених їм випадки чесно трудитися, отримуючи за це прийнятну заробітну плату. І далі я заявляю і повідомляю, що вказані особи, що знаходяться в хорошій фізичній формі, будуть прийматися на військову службу Сполучених Штатів для поповнення гарнізонів фортів, військових позицій, постів і інших пунктів та екіпажів військових судів усіх категорій, що належать до вказаної вище службі.

Приймаючи це рішення, щиро розглядається як справедливе і передбачене Конституцією в разі військової потреби, я кличу до прихильного суду людства і великодушному розташуванню Всемогутнього Господа Бога.

На підтвердження чого я доклав до цього свою руку і наказав докласти гербову печатку Сполучених Штатів.

Вчинено у місті Вашингтоні на рік тисяча вісімсот шістьдесят третій від Різдва Христового і вісімдесят сьомий рік незалежності Сполучених Штатів.

Президент Авраам Лінкольн

Державний секретар Вільям Г. Сьюард ¹

Додаток 2

Поправка XIII до Конституції США (1865 р.)

Розділ 1. У Сполучених Штатах або в будь-якому місці, підпорядкованому їх юрисдикції. Не повинно існувати ні рабство, ні підневільна служіння, крім тих випадків, коли це є покаранням за злочин, за яке особу було належним образів засуджена.

Розділ 2. Конгрес має право виконувати цю статтю шляхом прийняття відповідного законодавства. ¹