Вірш О. С. Пушкіна «До моря» (сприйняття, тлумачення, оцінка)
Багато поетів зверталися до образу моря в своїх творах. Вперше море оспівали античні автори. Віршований розмір гекзаметр, що прийшов із Стародавньої Греції, асоціюється з шумом набігаючих хвиль. З розвитком літератури змінювався і розвивався образ моря у поезії. Особливо важливе значення він придбав у поетів-романтиків: образ моря символізував ідеал романтичної свободи. Тема моря важлива для романтичної поезії Пушкіна.
Вірш «До моря» написано в 1824 р. Це був переломний період для Пушкіна - період переходу від романтизму до реалізму. Воно завершує романтичний період пушкінської творчості
У вірші «До моря» поет прощається не тільки з «вільної стихією», а й романтичним світовідчуттям. Поетичне зображення моря поєднується тут з філософськими роздумами поета про свою особисту долю, про долю «володарів дум» сучасників Пушкіна - Наполеона і Байрона.
Починається вірш елегійно-величаво, урочисто, роздумливо:
Прощавай, вільна стихія!
В останній раз переді мною
Ти котиш хвилі голубі
І блищиш гордою красою.
Це початок відразу викликає в пам'яті поетичні і разом з тим зорові асоціації. Представляється самотня, задумлива постать поета на тлі безмежної морської стихії.
Море для Пушкіна - завжди символ абсолютної свободи, мощі стихійних сил природи, що не залежить від волі людини. Воно викликає в душі поета думки про втечу в невідомі країни, романтичний порив до інших небес, до інших, вільним стихіям.
У вірші «До моря» мотив втечі звучить не відразу. Йому передує пейзажна замальовка безкрайнього моря. Воно вільно і безупинно котить свої «хвилі голубі», ніхто не в силах приборкати його «норовливі пориви». Людина безсилий перед цією величною, потужною і свавільної стихією:
Смиренний вітрило Рибар
Твоєю примхою що зберігається
Ковзає відважно серед зибей:
Але ти затріпотала, нездоланний,
І зграя тоне кораблів.
Споглядання моря, його безкрайніх просторів призводить Пушкіна до роздумів про свою долю, про тих надіях і мріях, які володіли поетом у період південного заслання. Це були мрії про «поетичному втечу» в інші краї, інші країни, марні надії «навіки залишити ... нудний, нерухомий брег». Але цьому не судилося статися: поет залишився «у берегів» окутий, зачарований «могутній пристрастю».
У вірші з'являється нове ставлення до Наполеона. Пушкін говорить про нього як про романтичний герой, як про людину, який залишив помітний слід в історії, в долях людей. Загублена посеред моря скеля - останній притулок Наполеона, його «гробниця слави» - символ краху честолюбних сподівань цієї суперечливої історичної особистості:
Одна скеля, гробниця слави ...
Там занурювалася в хладний сон
Спогади величаві:
Там згасав Наполеон.
У вірші Пушкін говорить про трагічність долі Наполеона: «Там він спочив серед мук».
Образ Наполеона по асоціації в пам'яті викликає образ «іншого генія», іншого «володаря дум» - Байрона. Непересічна особистість Байрона, його волелюбний творчість, його героїчна смерть у бореться за свободу Греції не могли не хвилювати уяви Пушкіна.
Строфи про Байрона - співака свободи людини, співака моря - знаходяться в безпосередній внутрішнього зв'язку з темою вірша, присвяченого моря, «вільної стихії». Враження від споглядання моря допомагають Пушкіну розкрити образ бунтівного поета, який був ніби створений «духом моря», був, як океан, «могутньої, глибокий і похмурий» і також «нічим не приборкати», як неприборкані море і океан.
У вірші звучить мотив самотності поета у світі, з якого пішли геніальні «володарі дум: один" занурився "" в хладний сон "," згас ", інший" помчав "," як бурі шум ":
Світ спорожнів ... Тепер куди ж
Мене б ти виніс, океан?
Доля землі усюди та ж:
Де крапля блага, там на сторожі
Вже просвещенье иль тиран.
В останніх двох лірично-схвильованих строфах поет знову, тепер уже назавжди, прощається з морем, в останній раз оглядає його неозорі і безкраї простори, в останній раз милується його «урочистої красою». Вільний і величавий гул моря ще довго буде чути поетові «в глушині, в темряві ув'язнення» михайлівській посилання:
Прощавай же, море! Не забуду
Твоєї урочистій краси
І довго, довго чути буду
Твій гул у вечірні години.
У ліси, в пустелі мовчазні
Перенесу, тобою полн,
Твої скелі, твої затоки,
І блиск, і тінь, і гомін хвиль.