Велика таємниця любові у творчості Купріна

Душа, душа, яка повністю

Однією заповітної віддалася любові

І їй одне дихала і боліла ...

Чому я вибрала А. І. Купріна?

Як пояснити, чому я вибрала саме цього автора? Коли я влітку читала повісті «Олеся» і «Гранатовий браслет», я і не здогадувалася, що в цих повістях криється глибокий сенс і тонка філософія. Чесно кажучи, мене і не потягло відразу вивчати біографію автора, думати над тим, чому саме трагічну любов він бачить у цих повістях. Мене просто зачарували сюжети, описи, фабули цих повістей. Коли на уроках літератури ми почали проходити Купріна, я зрозуміла, що цікаві твори не може створити нецікава людина. Біографія Купріна дуже цікава, сам він був приголомшливим людиною, душа якого змогла винести багато хто і багато випробувань. Потай я сама хочу бути схожою на нього, відчути те, що зазнав він: злидні, приниження, неприйняття. Але я розумію, що, будучи людиною, які звикли до комфорту, тобто «жертвою» цивілізації, я не зможу цього витерпіти. А, отже, залишається тільки одне: вивчати Купріна, стежити за його філософією і захоплюватися ним.

Доля Олександра Івановича Купріна.

Олександр Іванович Купрін народився 8 вересня 1870 року в містечку Наровчате Пензенської губернії.

Містечко це стояв, за свідченням Купріна, серед курній рівнини і щороку майже наполовину вигоряв від пожеж. Місце було сумне й безводну.

Батько Купріна - зубожілий дворянин - був дрібним повітовим письмоводителем.

Раннє його дитинство пройшло в нудному Наровчате, в обстановці міщанської і мізерної, але Купрін ніколи не проклинав це місто. Навпаки, він любив його, як люблять, повинно бути, покинутого і некрасивого дитини, і, будучи вже письменником, відвідував його. Яким би він не був, цей невідомий Наровчат, але все ж це була батьківщина, своя земля. Вона перша відкрила йому свою нехитру принадність.

З самого раннього дитинства любов до рідної землі заволоділа Купріним і перетворилася в подальшому у найсильнішу жадібність до життя. Це, мабуть, було найхарактернішим властивістю Купріна як письменника і людини. Не було нічого в реальному житті своєї країни, жодної дрібниці, яка здавалася йому байдужою.

Сам він сказав про себе словами Платонова в «Ямі»:

- Я бродяга і пристрасно люблю життя. Я був токарем, складачем, сіяв і продавав тютюн, махорку-сріблянку, плавав кочегаром по Азовському морю, рибалив на Чорному - на Дубінінську промислах, вантажив кавуни та цеглу на Дніпрі, їздив з цирком, був актором - всього і не пригадаю. І ніколи мене не гнали злидні. Ні, тільки безмірна жадібність до життя і нестерпне цікавість ... я хотів би на кілька днів зробитися конем, рослиною або рибою, або побути жінкою і випробувати пологи; я б хотів пожити внутрішнім життям і подивитися на світ очима кожну людину, яку я зустрічаю.

У цих словах - людський і письменницький вигляд Купріна.

Не варто докладно розповідати тут біографію Купріна. Вся його життя в повістях і розповідях. Повніше, ніж сам Купрін, ніхто про це, звичайно, не скаже. До того ж Купрін писав, що «зайве для читача плутатися у дрібницях життя письменників, бо ця цікавість шкідливо, дріб'язково і пішла». Тому, якщо обмежитись найбільш важливими подіями його життя, то це зовсім не означатиме, що ми мало знаємо про цього письменника.

Батько помер рано. З того часу у хлопчика почалася сирітська життя з безпомічною матір'ю, життя без маленьких радощів, але з великими образами і нуждою.

Мати Купріна влаштувалася у вдови будинок у Москві на актори площі. Хлопчик спочатку жив там разом з матір'ю, потім його перевели до сирітського пансіон.

Після сирітського періоду в житті Купріна розпочався другий період - військовий. Він тягнувся дуже довго - чотирнадцять років.

Хлопчика вдалося влаштувати в кадетський корпус. У ті часи для дітей зубожілих чиновників і дворян кадетський корпус був єдиною можливістю отримати дещо яку освіту, - навчання в корпусі було вільне, і кадети жили, як говорилося, «на всьому готовому».

З корпусу Купрін перейшов у Олександрівське юнкерське училище в Москві. Звідти він був випущений підпоручиком і спрямований «для несення стройової служби» у 46й піхотний Дніпровський полк. Полк стояв у глухих містечках подільської губернії - Проскурові та Волочиську.

Слідуючи традиції описувати все що відбуваються з ним події, Купрін і цей період життя дуже лаконічно описав у своїх розповідях.

Купрін прослужив в полку всього чотири роки. Але цього часу йому цілком вистачило, щоб досконально вивчити армійське життя і написати через кілька років одне з найчудовіших і нещадних творів російської літератури - повість «Поєдинок».

Варто особливо відзначити те, як працював Купрін над цією повістю. «Роботу над закінченням повісті Купрін відкладав з тижня на тиждень. І ось, щоб спонукати Олександра Івановича можливо швидше виконати цю роботу, Марія Карлівна сказала йому, що вони повинні неодмінно роз'їхатися, доки він не закінчить свого «Розмови».

- А до того часу я для тебе не дружина!

Ці слова подіяли на нього чудотворно. Він зняв собі кімнатку десь на Казанській вулиці, біля собору, і став писати з подесятереною енергією.

Закінчивши розділ, він одразу ж поспішав на Роз'їжджаючи і що є сили смикав за ручку дзвінка. Марія Карлівна відкривала двері, але не зовсім, а ледь-ледь, на ланцюжок, він просовував її нову главу, а сам залишався на сходах. Проходило півгодини або більше. Марія Карлівна уважно перечитувала рукопис до самої останньої рядки і лише тоді відкриваю двері.

Після «Розмови» слава Купріна набула не тільки всеросійський, а й світовий характер. Але Купрін не тільки не тішився нею, але навіть обтяжувався.

Свою славу Купрін, за словами Буніна, «ніс ... так, як ніби рівно нічого не трапилося в його житті; здавалося, що він не надає їй жодного значення, ні в гріш не ставить її».

Купрін часто говорив, що письменником він став випадково і тому власна слава його дивує.

У 1894 році Купрін вийшов у відставку з армії і оселився в Києві. Спочатку він бідував, але незабаром почав працювати в Київських газетах фейлетоністом і писати, як він казав, «рассказишки».

До цього Купрін писав дуже мало. Ще юнкером в 1889 році він надрукував своє перше оповідання «Останній дебют» у московському гумористичному журналі «Російський сатиричний листок». У кадетському корпусі Купрін написав кілька віршів з революційною, але дещо піднятою і по-дитячому наївною забарвленням.

Взагалі Купрін писав і вірші, і статті, і розповіді дуже швидко, без будь-якої натуги - тонким, легким, стрімким почерком. Писати він міг за всяких умов, в будь-якій обстановці, примостившись до вікна вагона або до куточка трактирного столу. І часто бувало, що ті сторінки, які написані ним похапцем, виявлялися в нього найбільш насичені свіжими, повновагими, класично чіткими образами. Ця завидна легкість роботи дісталася йому нелегко: не забудемо, що перед тим, як домогтися її, він пройшов великотрудну школу газетної поденщини.

Свої оповідання автор писав легко, не замислюючись, брав талантом, але чудово розумів, що на одному таланті без великого життєвого матеріалу довго не протримаєшся.

Треба було йти в життя, і Купрін, не замислюючись, кинувся до неї. Він об'їздив всю Росію, змінюючи одну професію за одною. Він вивчив країну і знав її в усіх її якостях, любив жити одним життям із простими людьми, випитувати їх, стежити за ними, запам'ятовувати їх мову, їх говір.

Корній Чуковський описував один з таких «виходів в життя»: «І почалося особливе - купринское - кружляння по місту. Невтомний пішохід, Олександр Іванович вічно нишпорив з вулиці на вулицю в азартній гонитві за новими враженнями. У той день йому потрібно було побувати і на мітингу працівників прилавка, і на з'їзді якихось сектантів, - здається, скопців або баптистів, - і в психіатричній лікарні доктора Прусиков, щоб поговорити віч-на-віч з яким-то надзвичайно цікавим сновидою.

Коли я запитував: «А як же розповідь?» - Він тільки посміхався у відповідь, і мені доводилося покірливо крокувати вслід за ним з трьома або чотирма його супутниками, число яких неухильно зростало, так як Купрін була людина компанійська і завжди на ходу привертав до собі все нових і нових людей. На Васильєвському до нас приєднався художник Петро Троянський, добрий малий, старанно співпрацював у редагованому мною журналі. "

І так поступово, з року в рік, Купрін став таким же досвідченим людиною, як Горький, з яким він подружився, як Лєсков, - став знавцем свого народу і його описувачем. Тому він ніколи не відчував браку матеріалу. Всі займало його, і про все він розповідав жваво, зі смаком, ні на хвилину не сумніваючись у тому, що це цікаво і всім оточуючим.

Його вимоги до себе, як письменнику-реаліст, изобразителен моралі, буквально не мали меж. Тим-то і сталося, що з жокеєм він умів вести розмову, як жокей, з кухарем - як кухар, з матросом - як старий матрос. Він по-хлоп'ячому хизувався цій своїй великодосвідченого, простодушно пишався нею перед іншими письменниками, бо в тому й полягала його честолюбство: знати достеменно, не з книг, не за чутками ті речі й факти, про які він говорить у своїх книгах.

Ще будучи офіцером, Купрін їздив до Петербурга складати іспит в Академію Генерального штабу. Іспиту він не витримав, але поїздка допомогла йому встановити зв'язок з журналом «Русское багатство» та кількома письменниками.

З тих пір, незважаючи на безперервні поневіряння іноді по самим забутим і глухим кутах країни, Купрін не переривав ці зв'язки. Він познайомився з Чеховим, часто бував у нього в Ялті на Аутке і здружився там з Буніним, Горьким, Федоровим, письменником-лікарем Єлпатьєвський і з усім чеховським оточенням.

У Балаклаві Купрін написав один із самих чарівних своїх оповідань «Лістригони». Безсумнівно, всі повісті Олександра Івановича Купріна автобіографічні. І ця не є винятком. Усі мрійники і всі закохані в життя в його оповіданнях - це він сам, Купрін, цілісний і безпосередня людина, що не знає ні хизування, ні пози, ні резонерства. Тому його нестримно тягнуло до таких же простим і яскравих людей, яким він був сам.

Купрін з захопленням прийняв лютневу революцію, але по відношенню до Жовтневої революції він зайняв суперечливу позицію. Він гнівно повстав проти ворогів Жовтневої революції і разом з тим сумнівався в її успіху і в її справді народною сутності.

У цьому стані розгубленості Купрін емігрував в 1919 році до Франції.

Вчинок цей був не органічний для нього, був випадковим. За кордоном він важко сумував по Росії, майже кинув писати і, нарешті, навесні 1937 року повернувся в рідну Москву.

Він був тяжко хворий і помер 25 серпня 1938 року.

Купрін і революція.

Лютнева революція 1917 року застала Купріна в Гельсингфорсе, звідки він негайно виїхав до Петербурга. У потрясли країну перервах він побачив підтвердження своїм мріям про майбутню, вільної і сильної Росії. Із самих перших «днів свобод» Купрін стає темпераментним газетярем-публіцистом, а незабаром береться редагувати есерівську газету «Вільна Росія». У статтях Купріна, написаних у перші місяці після Жовтня, відбилася двоїстість і суперечливість його ставлення до революції. Він пише про «кришталевої чистоти» вождів більшовиків, але виступає проти конкретних кроків Радянської влади - продрозкладки, політики військового комунізму; письменника страшать насильницькі методи придушення контрреволюції.

Купрін високо цінує моральний і духовний подвиг російського народу, його героїчну історію і волелюбні традиції. Він виконаний глибокої віри в світле майбутнє Росії: «Ні, не засуджена на безславне руйнування країна, яка винесла на своїх плечах більше того, що відміряно долею всім іншим народам. Винесла татарське ярмо, московську візантійщину, пугачовщину, кріпосне безправ'я, жахи аракчеєвщини і миколаївщини, тяготи безперестанних і безцільних воєн, розпочатих за почином деспотичних шулерів або за примхою славолюбівих деспотів - винесла це непосильний тягар і все-таки під нальотом рабства зберегла живучість, завзятість і доброту душі ... Згадайте декабристів, петрашевців, народовольців, переберіть в думці весь кривавий синодик наших сучасників, борців, свідомо загиблих на наших очах за святе і солодке слово - Свобода. ... Згадайте і нашу багатостраждальну літературу, цей термометр пригнобленого суспільної самосвідомості. Вона задихалася, примушена до мовчання, надовго зовсім замовкала, часом шкода мліла, але ніколи і ніхто не міг поставити її на коліна і наказати говорити холопським мовою ... »

Але страшна розруха, що насувається на країну, жахає Купріна. Це нав'язливе слово зустрічало його всюди: він натикався на нього в газетах, маніфестах і наказах, у вагонних розмовах і в сімейному балаканині. Зловісні симптоми розрухи Купрін бачить всюди: і в нескінченних чергах за хлібом, і в розкладанні петроградського гарнізону, й поточного неухильному розвалі російської армії. Революціонер, у поданні письменника, повинен бути втіленням вищої справедливості і внутрішньої сили, інакше він не має права розпоряджатися людськими долями. Такого образу немає у творах Купріна. Але є герої, які поклоняються високого ідеалу і не прощають собі слабкість. Цей воістину купринский погляд на приголомшений революцією світ виражений в оповіданні "Ріка життя" (1906).

У цьому оповіданні він майстерно малює картину «опідління» людської душі. З великою майстерністю показує він і господиню мебльованих кімнат Ганну Фрідріхівна, і її коханого - відставного поручика Чіжевіча, на зношена особі якого «начебто написана вся історія поручікових явних слабкостей і таємних хвороб», і передчасно розбещених дітей господині - підлітків алички і Ромку, і зовсім маленьких, але вже отруєних навколишнє тлетворной атмосферою її молодших синів - Атьков і Етьку.

Раптово в це царство переможної, торжествуючої вульгарності вривається людська трагедія. У мебльований кімнати Анни Фрідріхівна приходить невідомий студент і, замовивши номер, сідає писати лист. Лист студента - це його сповідь, після якої він кінчає життя самогубством. Учасник революційного руху, студент на допиті у жандармського полковника смалодушнічал, злякався, видав своїх товаришів і змушений сам собі підписувати смертний вирок, бо «в теперішнє велике вогняне час ганебно і важко, і прямо неможливо» жити таким, як він.

Отже, студент гине: революційна хвиля підняла його, сколихнула, але тільки на мить, він боягузливо відступив при першому випробуванні, і все завершилося похмурим трагічним акордом.

Революція, таким чином, осмислювалася Купріним як короткочасний вулканічний вибух довго дрімали стихійних сил, а народ представлявся загадковою, таємничою, часом лякає силою.

У Купріна народжується план видання газети для селянства «Земля» у зв'язку з цим у грудні 1918 року він був прийнятий В. І. Леніним. Проте виданню не судилося здійснитися. Доля Купріна була вирішена, коли в октябре1919 року війська Юденича зайняли Гатчини. Купрін був мобілізований у білу армію і разом з відступаючими білогвардійцями покинув батьківщину. Спочатку він потрапляє в Естонії, потім - до Фінляндії, а з 1920 року з дружиною і дочкою поселяється в Парижі.

Події та люди, що вплинули на тематику і героїв оповідань А. І. Купріна.

Безсумнівно, кожна людина в своєму житті зустрічає людей, які тим чи іншим чином впливають на хід думок, на вчинки. Події, явища, що відбуваються з нами, з близькими людьми і навіть просто в країні, також надають певний вплив. І кожен з нас намагається свої почуття і переживання висловити по-своєму.

Олександр Іванович Купрін висловлював свої переживання в своїх творах. Практично всі твори автора можна назвати автобіографічними. А все тому, що з дитинства Купрін був вразливим людиною. Через кожну подію свого життя автор змушував пройти своїх героїв, переживання Купріна випробували на собі і його герої.

У 1874 році хлопчик разом з матір'ю переїхав до вдови будинок, який згодом описав у своєму оповіданні «Свята брехня» (1914). Взагалі образ матері завжди викликав у Купріна захоплені визнання. У своєму пізнішому автобіографічному романі «Юнкери» він не називає мати Александрова інакше, як «обожаемая».

У 1880 році Купрін здав вступні іспити в Другу московську військову гімназію, яка, через два роки, була перетворена в кадетський корпус. І знову форма: «Чорна суконна курточка, без пояса, з синіми погонами, вісьмома мідними гудзиками в один ряд і червоними петлицями на комірі». У повісті «У» («Кадети», 1907) Купрін докладно зобразив тупість начальства, «загальний культ кулака», який віддавав слабкого на розтерзання сильнішого. Дитячі та юнацькі роки Купріна певною мірою дають матеріал для відшукання джерел його характерних особливостей як художника. Оспівування героїчного, мужнього початку, природною і грубувато-здорового життя поєднується в творчості письменника, як ми побачимо, із загостреною чутливістю до чужого страждання, з пильною увагою до слабкого, «маленькому» людині, угнетаемому образливо чужої та ворожої йому середовищем. Ось ця плодотворнейшая стихія Купріна-художника сходить до вражень маленького Сашка, отриманими в кадетському корпусі. Потрібно було дитиною пройти крізь жахи військової бурси, пережити принизливу публічну прочуханку, щоб так болісно гостро відчути, скажімо, муки татарина Байгузина, истязуемого на батальйонному плацу («Дізнання», 1894), чи драму жалюгідного, забитого солдатика Хлєбнікова («Поєдинок», 1905).

Незважаючи на похмурість побуту в кадетському корпусі, саме там народилася справжня, глибока любов майбутнього письменника до літератури. Серед бездарних чи опустилися казенних педагогів щасливим винятком виявився літератор Цуханів (в повісті «У» - Труханів), «чудово художньо» читав вихованцям Пушкіна, Лермонтова, Гоголя і Тургенєва. До цього часу і сам Купрін починає пробувати свої сили в поезії. Вже будучи в юнкерському училище, Купрін вперше виступить у пресі. Познайомившись з поетом Л. І. Пальміна, він опублікував у журналі «Російський сатиричний листок» оповідання «Останній дебют» (1889). Солодкий отрута авторства, запах типографської фарби новенького номера журналу, нарешті, дисциплінарне стягнення за виступ у пресі - все це запам'яталося назавжди, втілилося пізніше в окремий розповідь («Первісток», 1897), стало епізодом роману «Юнкери» і темою оповідання «Друкарська фарба »(1929).

Майже чотирирічна служба вперше зіштовхнула Купріна з тяготами повсякденного життя, від якої він був досі відгороджений стінами військових навчальних закладів. Показна, ошатна сторона офіцерського буття обернулася своїм исподом: утомливо одноманітними заняттями «словесністю» і відпрацюванням рушничних прийомів з отупілими від муштри солдатами: пиятиками в клубі так вульгарними інтрижками з полковими «мессалинами». Однак саме ці роки дали можливість Купріну всебічно вивчити провінційний військовий побут, а також познайомитися з злиденним життям білоруської околиці, єврейського містечка, зі звичаями «заштатної» інтелігенції. Враження цих років з'явилися хіба що «запасом» на багато років вперед, матеріал для низки оповідань і, в першу чергу, повісті «Поєдинок» і багатьох інших творів Купрін почерпнув саме в пору своєї офіцерської служби.

Жахливі казармені будні в Дніпровському полку стають для Купріна все більш нестерпними. Так само «дорослішає» у «Поєдинку» підпоручик Ромашов, ще недавно мріяв про військову славу, але після напружених роздумів про нелюдськість армійської муштри, дикості провінційного офіцерського існування вирішальний вийти у відставку.

Подією, кілька отсрочившим міцніюче прагнення Купріна залишити військову службу, було серйозне захоплення дівчиною, характером своїм нагадувала Шурочку Ніколаєву з «Розмови». Заштатне підпоручик, з його сорока вісьмома рублями платні, ні відповідною партією. Батько дівчини давав згоду на шлюб лише в тому випадку, якщо Купрін надійде в Академію генерального штабу. І ось восени 1893 року виїжджає до Петербурга складати іспити. Столиця зустріла його неласкаво. Купрін сидів без грошей, на одному чорному хлібі, приховуючи свою люту злидні. «Іноді, - згадує М. К. Купріна - Йорданська, - не витримував спокуси і відправлявся в їстівну лавочку, ютившуюся в одному з провулків старого Невського, поблизу Миколаївського вокзалу. - Знову моя тітонька просила мене купити обрізків його кішки, - посміхаючись, звертався до лавочнице підпоручик. - Вже ви, будь ласка, виберіть шматочки краще, щоб тітонька на мене не бурчала ». Отримавши пакетик, Купрін вирушав до найближчого трактир, де, влаштувавшись в куточку, знищував котячий обід. Відлуння цієї голодної життя в Петербурзі ми знайдемо в багатьох його творах і, зокрема, в оповіданні «Блаженний» (1896).

Кожен письменник на початку своєї творчості, перебуваючи в пошуку нових форм і власних образів, часто використовує вже сформовані фрази для опису будь-якого сюжету чи пейзажу. Олександр Іванович не був винятком. Справа дійшла до того, що Купрін сам різко висміював свої власні літературні штампи («На замовлення», 1901).

В автобіографії письменника наведено воістину страхітливий список тих занять, які він перепробував, розлучившись з військовим мундиром: був репортером, керівником на будівництві вдома, розводив тютюн «махорку-сріблянку» у Волинській губернії, служив у технічній конторі, був псаломщиком, виступав на сцені, вивчав зуболікарське справу, хотів було й постригтися в ченці, служив в артілі по перенесенню меблів фірми якогось Лоскутова, працював з розвантаження кавунів і т. д. Сумбурні, гарячкові метання, зміна спеціальностей і посад, часті роз'їзди по країні, велика кількість нових зустрічей - усе це дало Купріну невичерпне багатство вражень, - потрібно було художньо узагальнити їх.

У творчості Купріна в цю пору все голосніше звучать викривальні ноти. Новий демократичний підйом в країні викликає у нього приплив творчих сил, міцніюче намір здійснити давно задуманий задум - «вистачити» по царської армії, цьому осередку тупості, невігластва, нелюдяності, дозвільно-виснажливого існування. Так напередодні першої революції складається найбільше твір письменника - повість «Поєдинок», над якою він почав працювати навесні 1902 року. У повісті «Поєдинок» Купрін показав жахливий стан безправної солдатської та занедбаної офіцерської маси. Кастові закони армійського буття, ускладнені матеріальної убогістю і провінційної духовної злиднями, формують страшний тип російського офіцера, який одержав безпосереднє втілення пізніше, в оповіданні «Весілля», в образі підпрапорщика Слезкина, який зневажав усе, що не входило в побут його вузької життю або що він не розумів.

Купрін був очевидцем Очаківського повстання. На його очах вночі 15 листопада кріпаки гармати Севастополя підпалили революційний крейсер, а карателі з пристані розстрілювали з кулеметів і кінчали багнетами матросів, які намагалися уплав врятуватися з палаючого корабля. Вражений побаченим, Купрін відгукнувся на розправу віце-адмірала Чухнина з повсталим гнівним нарисом «Події в Севастополі», опублікованими в петербурзькій газеті «Наше життя» 1 грудня 1905 року.

Незабаром після севастопольських подій в околицях Балаклави, де жив Купрін, з'явилася група вісімдесяти матросів, що добралися до берега з «Очакова». У долі цих змучених втомою і переслідуванням людей Купрін прийняв найгарячішу участь: діставав їм цивільне сукню, допоміг збити зі сліду поліцію. Частково епізод з порятунком матросів відбито в оповіданні «Гусениця» (1918), але там «заводієм» виведена проста російська жінка Ірина Платонівна, а «письменник» залишено в тіні.

Так в передреволюційну пору, в обстановці творчої кризи, завершується головний період письменницької діяльності Купріна, коли були створені найзначніші його твори. У великому літературному доробку Купріна щось оригінальне, купринское, що приніс з собою письменник, лежить на поверхні. На думку сучасників, його завжди рятує інстинкт природного здорового обдарування, органічний оптимізм, життєрадісність, любов до життя. Таку думку, безперечно, мало заснування. Через усю творчість Купріна проходить гімн природі, «натуральної» до краси і природності. Звідси його потяг до цільним, простим і сильним натурам.

Своїм героям Купрін довірив всі свої найзаповітніші помисли, вони розділили його потаємні думки, радості, страждання: інженер Бобров, наділений «ніжної, майже жіночною натурою» («Молох»), «сором'язливий ... дуже чутливий »Лапшин (« Прапорщик армійський »),« добрий », але« слабкий »Іван Тимофійович (« Олеся »),« чистий, милий », але« слабкий »і« жалюгідний »підпоручик Ромашов (« Поєдинок »).

Будучи в еміграції, Купрін переживає справжній творчу кризу. У Парижі він бачить людей, які не розуміють його, і яких не розуміє він. А, отже, у нього не виникає жодних думок від спілкування з новими людьми, нікого описувати у своїх розповідях. Найбільш «речовина поезії» Купрін здатний знайти у враження від рідної, російської дійсності. Дарма художник намагається з пам'яті відновити знайомий уклад і силою уяви всунути його в чужий світ. Побут йде, як крізь пальці пісок. Він дробиться на дрібні крупинки, на краплі. Недарма цикл своїх мініатюр у прозі, що увійшли до збірки «Елан», письменник так і називає: «Розповіді в краплях».

Військова тема, настільки широко представлена ​​у творчості дореволюційного Купріна, завершується романом про юнкерських років в Олександрівському училищі. Це лірична сповідь, в якій письменник передоручає свої спогади, зворушені емігрантській тугою, наївному юнкеру.

Поза сумнівом, не тільки події і люди в житті Купріна вплинули на характер його героїв. Автор багато розмірковував про світ, про людей. Ці міркування він переніс у свої твори і наділив ними своїх героїв. Роздуми письменника багато в чому визначили помисли героїв та їх прагнення.

Купрін відзначав, що людей одвічно підстерігає боротьба двох начал - "сили духу" і "сили тіла". Купрін вірив у подолання низинних плотських потягів піднесеними духовними устремліннями.

Таким був сенс купринских роздумів про світ. У художній творчості вони, зрозуміло, незмірно збагатилися, увібравши стрімкі і глибокі спостереження за життям. Усюди, однак, зберігалося пильну увагу до початкових диссонансам людської поведінки. Розгадка несподіваних психологічних зсувів вабила Купріна. У центрі його творів автор описував не події або ставлення героїв, а те, які зміни зазнає душа людини в конкретних ситуаціях.

Глибини душі цікавили Купріна. Не дивно, що його привабила сама невловима сфера - людську підсвідомість. У ньому бачив письменник імпульси багатьох вчинків і станів, особливо тих, які викликані потрясінням людей. З такої точки зору знайдені оригінальні повороти вічної теми життя і смерті в оповіданнях "Воробей" (1895), "Іграшка" (1895), "М'ясо" (1895), "Жах" (1896).

В оповіданні «Горобець» розповідається про якийсь Барсова, який важко переживає смерть своєї дружини. На похороні він стоїть окостенілий, лише зрідка повертаючись у реальний світ, почувши уривки фраз. Барсов вже ніяк не розуміє, навіщо ці люди на похоронах говорять про щось. Його думки постійно повертаються в минуле, він згадує якісь епізоди з життя, згадує дружину. Але це заціпеніння проходить, коли введені тишею «в обман худий, общипаний, але жвавий горобець скотився звідкись з верхівки тополі, сів на могилі ...», і «Барсою несподівано зрозумів усе, і невловима зв'язок між ним і світом миттєво повстала зі всією страхітливої ​​правдою », тоді він« з криком горя впав на свіжу землю могили, обливаючись гарячими сльозами ». У цьому оповіданні Купрін розповідає про такий властивості людини, як самозахист. Вона полягає в тому, що події, які вражають людину до глибини душі, він не сприймає, а коли нарешті стає зрозумілою неминучість якого-небудь процесу, то вже пізно що-небудь робити, боротися за щось. У більшості випадків це властивість буває позитивним. Адже що зробив би Барсов, відразу усвідомивши трагедію, яка вторглася в його життя? На мій погляд, він покінчив би життя самогубством.

Розуміння сенсу земного буття призвело Купріна до створення алегоричних і прітчеобразних форм прози: "Аль-Іасса" (1894), "столітник" (1895), "Життя" (1895), "Собаче щастя" (1896). Узагальнено й образно, з залученням легендарних сюжетів ("Аль-Іасса") або за допомогою авторської фантазії, іноді в дусі Андерсена втілені тут вічні закони життя. Мотиви оновлюваного світу, служіння справжньої краси, активної сили духу народжували оптимістичний настрій творів. Однак від помилок не були вільні і мешканці казкового царства.

Стислість і безглуздість перебування людей на землі - ось що болісно турбувало Купріна і вносило похмурі мотиви в його прозу цих років: "У цирку" (1902), "На спокої" (1902).

Людський дух ширяє в чистих висотах. Тут-то і вступає в оповідання похмурий мотив. У дні політичної реакції, погромів ті ж люди, які були "розчулення світлом прийдешнього братерства", "йшли тепер вбивати". Причина ще страшніше дії: в кожній людині живе "хитрий брудний диявол", що нашіптує про безкарне "цікавості вбивства, хтивості насильства". Непереборні руйнівні імпульси, що гніздяться десь у "низинах" людської психіки, допомагають безчинствувати реакційним владі.

Гостро болісно сприймав письменник це затьмарення розуму, знаходячи для його викриття особливі, обпалюють деталі і фарби. Але "кривавий брудний маячня", безумство насильства вважав настільки страшною загрозою самого життя, що спеціально цій темі присвятив розповіді "Вбивця" (1906), "Маячня" (1907).

Купрін завжди прагнув пізнати життя, людей. Всі події мали великий вплив на творчість письменника. І, я вважаю, що Купрін мав воістину величезним талантом, раз зміг так правдиво зобразити на папері всі свої переживання і думки.

Тема любові у творчості Купріна.

Щоб зрозуміти ставлення до любові Купріна, на мій погляд, досить зрозуміти, чи була любов щастям для героя в найбільш сильному оповіданні письменника «Гранатовий браслет». В основу цього твору, написаного в 1911 році, належить реальна подія - любов телеграфіста Жовтого П.П. до дружини важливого чиновника, члена Державної Ради - Любимова. У житті все закінчилося інакше, ніж в оповіданні Купріна, - чиновник взяв браслет і перестав писати листи, більше про нього нічого невідомо. Під пером письменника цей випадок постає як сумна і трагічна історія життя маленького чиновника, але морально великої людини, якого піднесла і погубила любов. Погубила - так, але чи була нещасною ця любов для Желткова? Я думаю, немає.

Рідкісний дар високою і нерозділене кохання став "величезним щастям", єдиним змістом, поезією життя Желткова. Помирав Жовтків без болю і розчарування, але з відчуттям того, що ця любов все-таки була в його житті, і це заспокоювало його. Радість чистим і шляхетним любові закарбувалася в його очах навічно: «Глибока важливість була в його закритих очах, і губи посміхалися блаженно і безтурботно ...». Для героя любов, хоча вона була не взаємна, була єдиним щастям. Про це він пише у своєму останньому посланні Вірі Миколаївні: «Від глибини душі дякую Вам, за те, що Ви були моєю єдиною радістю в житті, єдиною розрадою, єдиною думкою». Багато хто скаже: «Якщо ця любов принесла стільки щастя Желткову, чому він наклав на себе руки? Чому не захотів жити далі і насолоджуватися своєю любов'ю? »Все тому, що висока, шляхетна любов завжди трагічна. Самого Желткова можна назвати «благородним лицарем на маленькому посту». Адже він не став докучати Вірі Миколаївні своїми листами, не став переслідувати її, але поступився їй щастя з іншою людиною. Але цим вчинком, Жовтків пробудив зів'ялі почуття в душах подружжя Шеїн, особливо Віри Миколаївни, тому що саме її «життєвий шлях перетнула справжня, самовіддана, щира любов».

Феноменальність його переживань піднімає образ молодої людини над усіма іншими героями розповіді. Не тільки грубий, недалекий Тугановскій, легковажна кокетка Ганна, але і розумний, совісний Шеїн, що почитає любов "найбільшою таємницею" Аносов, сама прекрасна і чиста Віра Миколаївна перебувають у явно зниженою побутовому середовищі. Проте не в цьому контрасті таїться головний нерв розповіді.

З перших рядків виникає відчуття в'янення. Воно читається в осінньому пейзажі, в сумному вигляді порожніх дач з розбитими шибками, спустілих клумб, з "точно звироднілим", дрібними трояндами, в "трав'янистому, сумне запаху" предзімье. Подібно з осінньої природою одноманітне, як би дрімотний існування Віри Шеїна, де зміцнилися звичні відносини, вигідні зв'язки та навички. Прекрасне зовсім не чуже Вірі, але прагнення до нього давно притупилося. Вона "була суто проста, з усіма холодна і трохи зверхньо люб'язна, незалежна і царствено спокійна". Царське спокій і руйнує Желтков.

Купрін пише не про зародження любові Віри, а саме про пробудження її душі. Протікає воно у витонченій сфері передчуттів, гострих переживань. Зовнішнє протягом днів йде своєю чергою: з'їжджаються гості на іменини Віри, її чоловік з іронією розповідає їм про дивну шанувальника дружини, дозріває і потім здійснюється план відвідування шийним і братом Віри Тугановскім Желткова, на цій зустрічі молодій людині пропонується залишити місто, де живе Віра, а він вирішує зовсім піти з життя і йде. Всі події відгукуються наростаючим душевним напругою героїні.

Психологічна кульмінація розповіді - прощання Віри з померлим жовтковим, їх єдина "побачення" - поворотний момент в її внутрішньому стані. На обличчі покійного вона прочитала "глибоку важливість", "блаженну і безтурботну" усмішку, "те ж саме умиротворений вираз", як "на масках великих страждальців - Пушкіна і Наполеона". Велич страждань і умиротворення в почутті, їх викликала, - такого ніколи не відчувала сама Віра. "У цю мить вона зрозуміла, що та любов, про яку мріє кожна жінка, пройшла повз неї". Колишня самозаспокоєність сприймається помилкою, недугою.

Купрін наділяє свою улюблену героїню набагато більшими духовними силами, ніж ті, які викликали її розчарування в собі. У фінальній главку хвилювання Віри досягає межі. Під звуки бетховенської сонати - прослухати її заповідав Жовтків - Віра хіба що приймає в своє серце все, що виніс він. Приймає і заново, у сльозах каяття і просвітлення, переживає "життя, яка покірно і радісно прирекла себе на муки, страждання і смерть". Тепер це життя назавжди залишиться з нею і для неї.

Дивно цнотливо торкається він до витонченої людської душі і одночасно детально передає образ, поведінку інших персонажів оповідання. І все-таки з перших слів передбачаються наближення потрясінь Віри Шийної.

"Огидні погоди" приносять холод, ураганний вітер, а потім приходять чарівні сонячні дні, що радують Віру Шеїну. Ненадовго повернулося літо, яке знову відступить перед грізним ураганом. І спокійна радість Віри не менш швидкоплинна. "Нескінченність і велич морського простору", притягають погляд Віри і її сестри Ганни, відокремлені від них страшним урвищем, лякаючим обох. Так предречено "обрив" тихого сімейного благополуччя Шеїн.

Письменник докладно розповідає про іменинні клопотах Віри, подарунку Анни, приїзд гостей, передає гумористичні історійки Шєїна, якими він розважає присутніх ... Неквапливе оповідання часто переривається насторожували знаками. Віра з неприємним відчуттям переконується, що за столом сидять тринадцять чоловік - нещасливе число. У розпал карткової гри покоївка приносить лист Желткова і браслет з п'ятьма гранатами - п'ятьма "густо-червоними живими вогнями". "Точно кров", - думає Віра "з несподіваною тривогою". Поволі готує автор до головної теми розповіді, до трагедії, яку спровокувала найбільша таємниця любові.

У повісті "Суламіф" (1907-1908) любов не має меж у своєму вільному, всеосяжну розливі. Сюжет був узятий з "Пісні над піснями" біблійного царя Соломона. Багато що в цьому стародавньому джерелі підкорило Купріна: за його визначенням, "зворушливість і поетичність" переживань, східна багатоколірність їх втілення. Повість успадкувала ці якості. Проте письменник сміливо розвинув і трансформував скромний епізод з "Пісні над піснями".

Купринское твір було розцінено на рідкість несправедливо. Деякі критики знайшли в ньому тему стихійної пристрасті. Горький взагалі зарахував "Суламіф" до аморальною літературі. Купрін дійсно опоетизував і ніжну пристрасть коханих, і красу їх тілесної близькості, і розквіт жіночності героїні. Однак у цій Пісні торжествуючої любові був і більш глибокий зміст.

Двом головним героям повісті автор додав рівне значення. Соломон ще до зустрічі з Суламіф'ю перевершив всіх за багатством, подвигам, розуму, але зазнав гірке розчарування: "... у великій мудрості багато печалі, і хто примножує пізнання - примножує скорботу". Любов до Суламіфі дає цареві небувалу радість і нове знання буття, своїх особистих можливостей, відкриває раніше невідоме щастя самопожертви: "Попроси в мене моє життя - я із захопленням віддам її", - говорить він своїй коханій. А для неї наступає пора першого, справжнього розуміння всього навколишнього і людину в собі самій. Злиття люблячих душ перетворює старе існування Соломона і Суламіфі. Тому її смерть, прийнята на спасіння Соломона, так прекрасна і природна.

Купрін знайшов у "Пісні над піснями" "звільнення любові". До цього поданням походять у повісті сила самовідданості Соломона і Суламіфі, вища їх єднання, що перевершує відомі на землі спілки. На пропозицію Соломона зійти разом з ним на престол Суламіф відповідає: "Я хочу бути тільки твоєю рабою" - і стає "царицею душі Соломона".

Гімном відроджують особистість почуттів стала "Суламіф".

У любові як "першоджерелі світу і його господарі" (слова Гамсуна, виділені Купріним) письменник вбачав дієву творчу силу.

Розбіжність бажаного і існуючого було подолано самим оригінальним способом, Купрін відмовився від варіанта щасливою, досконалої любові. Але саме це почуття, абсолютизації в одній душі, зробив стимулом переродження інший.

У повісті «Олеся» Купрін зобразив саме таке переродження душі, точніше спробу до її переродження.

Все, крім головної героїні, учасники подій: "завзято нетовариські селяни", полесовщік Ярмола, Бабка Мануйлиха, та й сам оповідач Іван Тимофійович (від його особи ведеться розповідь) - пов'язані з певною соціальною середовищем, скуті її законами і дуже далекі від досконалості.

Спочатку непомітна, завуальована душевна обмеженість Івана Тимофійовича. Він ніби м'який, чуйний, щирий. Олеся, тим не менш, вірно говорить про свого коханого: "... ви хоч і добрий, але тільки слабкий. Доброта ваша не хороша, не серцева ..." Але слабкість Івана Тимофійовича полягає в тому, що у нього відсутні цілісність і глибина почуттів. Не сам відчуває, а іншим заподіює біль Іван Тимофійович.

Одна Олеся, виплекана матір'ю-природою, яка виросла далеко від фальшивих суспільних устоїв, зберігає в чистому вигляді початку притаманні людині здібності. Автор явно романтизує образ "дочки лісів". Але її поведінка, психологічно тонко мотивоване, дозволяє побачити реальні перспективи життя. Наділена небувалою силою, душа вносить гармонію в явно суперечливі відносини людей. Настільки рідкісний дар виявляється в любові дівчини до Івану Тимофійовичу. Олеся як би повертає, на жаль, ненадовго втрачену їм природність переживань. А земля і небо прикрашають зустрічі коханих: сяйво місяця "таємниче розцвічує ліс", берези вдягаються "сріблястими, прозорими покривами", "плюшевим килимом" моху встеляється шлях ...

Тільки злиття з природою дає чистоту і повноту душевного світу.

Повісті «Гранатовий браслет» і «Яма» і їх інтерпретація на екрані.

У 1964 році вийшов на екрани фільм «Гранатовий браслет» за однойменною повістю Купріна. У фільмі були задіяні такі актори, як Аріадна Шенгелая, Ігор Озеров, Олег Басилашвілі. Поставив цей фільм режисер Абрам Роон. Звичайно, слід відзначити чудову гру акторів, бездоганну постановку, тонке чуття режисера і вміння його викласти на екрані всі найменші подробиці та нюанси повісті. Так сказав би будь-який професійний критик (з одним мені навіть довелося спілкуватися). Але для мене, як для любителя, цей фільм ніколи не стане позитивно цікавим і улюбленим. Справа в тому, що в фільмі детально показані основні сцени повісті, занадто затягнуті такі сцени, як концерт Женні Рейтер, святковий обід на дні народження Віри Шеиной. Так, повість трагічна, і режисер зумів створити напружену атмосферу, пустивши фоном гул. Але все ж таки, на мій погляд, вся трагічність і те, що вказує на наближення трагедії, більше виражено в діях героїв, але не в їх мовчання. До того ж близькість сценарію до книжкового тексту теж навіває своєрідну тугу. Такі фільми, звісно, ​​допомагають розкривати зміст твору, але в той же час, сприяють тому, що люди стануть менше думати, слабкіше уявляти собі героїв, а я вважаю, що фантазія у людини - це найвищий дар.

Але, повторюся, я оцінюю цей фільм лише як аматор. Може, цей фільм і став культовим, отримав багато нагород, але на мене сильного враження не справив.

Протилежної «гранатовому браслету» з філософської думки є повість «Яма» (1908-1914). Герой повісті захищає дорогий письменнику погляд: "Людина народжена для великої радості, для безупинного творчості, в якому він - бог, для широкої, вільної, нічим не обмеженої любові до всього: до дерева, до неба, до людини, до собаки, до милої , лагідної, прекрасній землі, ах, особливо до землі з її блаженним материнством ... " Тут, можливо, більш чітко, ніж у багатьох інших речах, зближені священні для Купріна поняття - творчості і любові. Вона тлумачиться як таємнича енергія, творча гармонію земного буття, в тому числі людських відносин. Трагедія людського існування найповніше виражена в "Ямі".

З моменту появи аж до наших днів до неї ставилися з обережністю. Лякала тема - життя повій у публічному будинку. Неприємні емоції посилювалися після знайомства з присвятою: "Знаю, що багато хто знайде цю повість аморальної й непристойною, тим не менш, від усього серця присвячую її матерям і юнацтву" (курсив автора).

Точку зору автора в більшій мірі висловлює в "Ямі" репортер Платонов. Вище було вже наведено його подання про справжнє призначення людини, народженої для радості, творчості і любові. Здійснення цього ідеалу Платонов вбачає у віддаленому майбутньому, "коли земля стане загальною і нічиєї, коли любов буде абсолютно вільна <...>, а людство зіллється в одну щасливу сім'ю ...". Образ світлого майбутнього знову виник в уяві письменника, тим посиливши, однак, неприйняття всіх реальних форм соціального буття.

Платонов - чистий, тобто не користується послугами продажних жінок, спостерігач за огидним публічним будинком. Свій інтерес до нього він пояснює тим, що тут оголюється сама суть того, хто кличе стану речей: "Немає жодної сторони людського життя, де б основна, головна правда сяяла з такою жахливою, потворної голою яскравістю, без будь-якої тіні людського лганья і самообману". Проституція, по Платонову, квінтесенція повсюдно існуючих вад - "публічна жінка - громадський посудину для стоку надлишку міської похоті". Різкіше сказати, напевно, не можна. Але і в поведінці "живого товару" усмотрена друк загального падіння. Доступне, звичне мерзенне ремесло приручає нещасних, робить їх відвертими виразниками, навіть захисниками приховуваних усіма іншими ганебних засад.

Переконання Платонова підтверджуються цілою серією подій і епізодів повісті. Жах викликає побут, розваги, хвороби мешканок будинку терпимості. Не менш страшна безвихіддю історія Любки, яку захотів врятувати студент Лихонін. Ось де реалізм письменника набрав крайню ступінь жорсткості.

І все ж ... Не можна ототожнити позиції Платонова і творця "Ями" (як це часто робилося). Повість в її цілісному звучанні доносить справді купринское ставлення до людини. Серед "гірких сестер" письменник виділяє чимало осіб, болісно, ​​болісно сприймають прокляття свого становища: одні - стихійно, несвідомо (Манька Біленька, Любка), інші - з гострим мстивим почуттям (Женя) або розважливим бажанням звільнитися з неволі (Тамара). Ні, не вмерла в них душа. Трагічний результат надій і планів цих жінок (до чого підводить і чим завершується розповідь) - відкрите, гнівне викриття злочинного світоустрою, від якого і застерігав Купрін матерів і юнацтво у своїй присвяті.

З цієї повісті був так само знятий фільм, який так і називався «Яма». Читаючи влітку такі повісті Купріна, як «Олеся» і «Гранатовий браслет» я зовсім не здогадувалася, що Купрін міг написати таку вульгарну і розпусну повість. А прочитати її мене напоумив, як це не дивно, Олег Меньшиков, який і знімався в цьому фільмі. Справа в тому, що він є моїм улюбленим актором, і я знаю напам'ять практично всі фільми з його участю. Коли цей фільм почався, я побачила такий напис у титрах: «... у фільмі за мотивами повісті А. І. Купріна« Яма »». Подивившись весь фільм, в мені зародився сумнів: чи той це Купрін? Коли я прочитала повість, то зрозуміла: це саме той Купрін, який так приваблює мене своєю філософією.

Але тепер повернемося до фільму. Про нього я можу сказати: «Ось це шедевр!» Сама повість займає в книзі три сотні сторінок, і, безсумнівно, у фільмі неможливо показати всі дослівно. Режисер, на мій погляд, зробив геніальну річ: він приписав події, що відбуваються в книзі з одними діючими особами, іншим. Це вказує на те, що не важливо, хто робить ті чи інші вчинки, а важливо, як він їх робить, і що після цього відбувається. Тим самим режисер Світлана Осадча не зробила цей фільм нудним, а привнесла в нього багато нового, що не тільки не сприяло втраті сенсу повісті, але допомогло точніше зрозуміти його. Звичайно, можна сказати, що такі режисерські ходи можуть вже зовсім розучити людину думати. Я так не вважаю. Такі режисерські ходи змушують людину замислитися. А задуматися дійсно є про що. Багато хто знає, що по сусідству живуть занепалі люди, але ставляться до них з презирством, хоча деякі з них заслуговують хоча б жалю, не кажучи вже про співчуття та допомоги. Я й сама належу до людей, які всі помічають, але нічого не хочуть змінити, але «Яма» заронила в мені тінь сумніву, зараз я міркую над тим, як ставитися правильніше до людей «з дна». Можливо, коли-небудь я буду здатна їм допомагати і подавати руку. Позитивна моя сторона прагне до цього, але негативна все-таки ще протиборствує.

Якщо порівняти фільми «Гранатовий браслет» і «Яма», то я можу сміливо сказати: «Яма» - це велике творіння режисера, заснований не великому творі Купріна.

Що привніс Купрін у російську літературу?

Великою заслугою Купріна як письменника було введення в російську літературу кінця XIX - початку XX століття теми, яка до нього протягом майже двох десятиліть не привертала уваги ні одного скільки-небудь цікавого художника. Тема ця - життя армії. Купрін був єдиним з великих письменників-реалістів початку XX століття, який не тільки звернувся до цієї теми, але й створив на її основі широкі та змістовні картини життя.

Купрін створював свої твори надзвичайно оптимістичними, і в той же час вони були буквально просочені невичерпної вірою в людину.

Купрін не ставився до письменників, схильним до теоретизування, до узагальнення особистого творчого досвіду, тим не менше він в зрілі роки виробив для себе ряд незаперечних естетичних принципів, якими і керувався до кінця своєї літературної діяльності.

Це «Десять заповідей», дотримання яких Купрін вважав обов'язковим для письменника-реаліста. Ці десять заповідей були сформульовані Купріним під час зустрічі з починаючим автором незабаром після появи «Розмови», тобто в 1905 році. Ось ці «десять заповідей»:

«Перше. Якщо хочеш щось зобразити ... спочатку уяви собі це цілком зрозуміло: колір, запах, смак, положення фігури, вираз обличчя. Ніколи не пиши: «якийсь дивний колір» або «він якось ніяково скрикнув». Опиши колір зовсім точно, як ти його бачиш. Змалюй позу або голос абсолютно чітко, щоб їх точно так само чітко бачив і чув читач. Знайди образні, незатяганого слова, найкраще несподівані (у самого Купріна: «дівчина пахла молоком і кавуном». - В.А.). Дай соковите сприйняття баченого тобою, а якщо не вмієш бачити сам, відклади перо ...

Друге. В описах пам'ятай, що так звані «картини природи» у своєму оповіданні бачить дійова особа: дитина, старий, солдат, швець. Кожен з них бачить по-своєму. Не пиши: «хлопчик в страху втік, а в цей час вогонь палахкотіло з вікна і синіми струмками побіг по даху».

Хто бачив? Хлопчик бачить пожежа так, а пожежний інакше. Якщо описуєш від свого обличчя, покажи це своє обличчя, свій темперамент, настрій, обставини життя. Словом, нічого «зовнішнього», що не було б пропущено «крізь призму» твоєї індивідуальної душі або кого-небудь іншого. Ми не знаємо «природи» самій по собі, без людини.

Третє. Прожени шаблонні вирази: «З швидкістю блискавки думка промчала в його голові ...», «Він притулився чолом до холодної шибки ...», «Потиснув плечима ...», »Вулиця пряма, як стріла ...», «Мороз пробіг по спині», «перехопило подих», «Прийшов у сказ ...». Навіть не пиши: «поцілував», а изобрази самий поцілунок. Не пиши: «заплакав», а покажи ті зміни в особі, в діях, які малюють нам видовище «плаканья». Завжди живопису, а не веди поліцейського протоколу.

Четверте. Барвисті порівняння повинні бути точними. Вулиця не має в тебе «сміятися». Зображуй грім, як Чехов, - як хто пройшовся босими ногами по даху. Повна і неважка наочність. Нічого химерного.

П'яте. Передаючи чужу мову, схоплюються в ній характерне: пропуски букв, побудова фрази. Вивчай, прислухайся, як кажуть. Живопису образ промовою самого мовця. Це одна з найважливіших красот ... для вуха.

Шосте. Не бійся старих сюжетів, але підходь до них зовсім по-новому, несподівано. Показуй людям і речі по-своєму, ти - письменник. Не бійся себе справжнього, будь щирий, нічого не вигадуй, а подавай, як чуєш і бачиш.

Сьоме. Ніколи не викладай в оповіданні твоїх намірів на самому початку. Уяви справу так, щоб читач ні за що не здогадався, як розплутується подія. Заплутуй і заплутуй, забирай читача в руки: що, мовляв, попався? І з тобою буде те саме. Не давай їм відпочити ні на хвилину. Пиши так, щоб він не бачив виходу, а почнеш виводити з лабіринту, роби це сумлінно, правдиво, переконливо. Хочеш залишити в глухому куті, разрисуй глухий кут щосили, щоб горло стиснулося. І подай так, щоб він бачив, що сам винен. Коли пишеш, не будеш до ні себе, (нехай думають, що про себе пишеш), ні читача. Але не дивись на нього зверху, а дай зрозуміти, що ти і сам був чи є такий.

Восьме. Обміркуй матеріал: що показати спочатку, що після. Заздалегідь виведи потрібних надалі осіб, покажи предмети, які знадобляться у дії. Описуєш квартиру - склади її план, а то, дивись, заплутаєшся сам.

Дев'яте. Знай, що, власне, хочеш сказати, що любиш, а що ненавидиш. Винось в собі сюжет, зживаючи з ним. Тоді лише приступай до способу викладу. Пиши так, щоб було видно, що ти знаєш, свій предмет грунтовно. Пишеш про сапожнике, щоб відразу було видно, що у шевському справі ти не новачок. Ходи і дивися, вживатися, слухай, сам візьми участь. В голові ніколи не пиши.

Десяте. Працюй! Не шкодуй закреслювати, потрудися «в поті чола». Болей своїм писанням, нещадно критикуй, не читай недоробленого друзям, бійся їх похвали, не радься ні з ким. А, головне, працюй, живучи. Ти - репортер життя. Іди в похоронне бюро, ходи факельником, переживи з рибалками шторм на крижині, що відірвалася, лізь рішуче всюди, броди, побувай рибою, жінкою, роди, якщо можеш, влізь в саму гущу життя. Забудь на час себе. Кинь квартиру, якщо вона в тебе гарна, все кинь на улюблене письменницьке справа ... Скінчив переживати сюжет, берися за перо, і тут знову не давай собі спокою, поки не досягнеш, чого треба. Домагайся завзято, нещадно ... »

Викладені тут принципи близькі до висловлювань А. П. Чехова про літературу. І це не випадково. Купрін багато чому навчився у свого великого попередника, чеховські поради та вказівки використовував він у роботі над такими творами, як «У цирку», «На спокої» і інші.

Але навчаючись у Чехова, Толстого, Горького, Купрін завжди залишався самим собою - художником зі своїм баченням світу, зі своєю, тільки йому притаманною, манерою письма, і це забезпечило йому почесне і своєрідне місце в російській літературі ХХ століття.

Список використаної літератури.

1. Підручник для 11 класу загальноосвітніх установ. Частина I. Під редакцією Журавльова.

2. Потік життя (Нотатки про прозу Купріна). К. Паустовський. А. І. Купрін. Зібрання творів. Том перший. Держ. Видавництво ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Москва 1957.

3. www. slovesnik. ru / Tbooks / sm 10

4. О. Михайлов. Вступна стаття до творів у двох томах А. І. Купріна. Москва, художня література, 1981. Том перший.

5. Владислав Миколайович Афанасьєв. Олександр Іванович Купрін. Критико-біографічний нарис. Видання друге, виправлене і доповнене. Видавництво «Художня література», Москва 1972.