М. Е. Рут
У мові Пушкіна вся попередня культура російської літературної мови знайшла рішуче перетворення.
В. В. Виноградов
Наведене в епіграфі висловлювання патріарха нашої історичної русистики - одне з загальних місць історії російської літературної мови, але ювілейні дні тим і прекрасні, що дозволяють побачити в новому світлі затверженную аксіоми. Саме таку спробу і представляють справжні нотатки.
"Євгеній Онєгін" - центральний твір у творчості великого поета, а хрестоматійне визначення В. Бєлінського ("енциклопедія російського життя") зробило для нащадків цей роман у віршах і своєрідною "візитною карткою" Росії першої третини XIX століття: з восьмого класу кожен з нас саме завдяки Пушкіну знає, як виховували дворянських хлопчиків Петербурга і сільських панянок, як розорялися батьки світських левів і вростали в сільський побут московські любительки Річардсона, як закохувалися, пили, стрілялися, ворожили, що бачили і чули в театрі, що читали і що співали, які бали давали, як веселилися і хандри et cetera, et cetera. І попутно (саме попутно, оскільки головним для нас все ж таки залишається доля героїв) натикалися на жартівливі і тому здаються зовсім несерйозними лінгвістичні нотатки: то автор нарікає, що "панталони, фрак, жилет - всіх цих слів російською немає", "хоч і заглядав "він" давнину в Академічний словник "; то визнається, що," як уст рум'яних без посмішки, без граматичної помилки "він російської мови любити не може, те, фамільярно звертаючись до Шишкову, розписується у своїй нездатності перекласти російською французьке comme il faut або англійське vulgar. Жартівливість цих метамовна зауважень, з одного боку, гармонійно вписується в загальний невимушено-грайливий тон роману, з іншого - відповідає ігровий атмосфері протистояння "Бесіди любителів російського слова" і "Арзамаса", тобто шишковісти і карамзіністов, як би продовжуючи знущальні тексти типу знаменитого "хорошіліще в мокроступіщах гряде по гульбище з арени на позорище" і Арзамаського традицію своєрідного вступного внеску в суспільство - філіппік на адресу "Бесіди", а крім того - реалістично відображаючи мовну ситуацію Росії перших десятиліть , основним конфліктом яких був саме конфлікт прихильників старого і нового складу. Якщо до цього додати вказівка на необхідність для молодої людини зі світського суспільства "по-французьки, як" говорити і писати і до того ж згадати про наріканнях на те, що "російська нашу мову до поштового прозі не звик", картину можна вважати повною.
Втім, відгомони серйозно-жартівливій перепалки з шишковісти - факт, скоріше, особистої пушкінської позиції, в той час як свідчення французько-російської двомовності, або, використовуючи термін Б. Успенського, який він використовує по відношенню до певного типу церковнослов'янською-російської двомовності, Диглосія, тобто такого двомовності, при якому дві мови розподіляються, не перетинаючись, в різних функціональних сферах1, - віддзеркалення загального для освічених верств російського суспільство явища. У зв'язку з цим цікаво згадати зображає ту ж епоху "Війну і мир" Л. Толстого з її розгорнутої початковій реплікою на французькій мові Ганни Павлівни Шерер, розгорнутої ілюстрацією марної спроби Іполита розповісти анекдот російською мовою, французькими текстами листів Жюлі Карагіной і княжни Марії, замальовками марних намагань петербурзьких дам говорити по-російськи у період війни з Наполеоном, постійними вкрапленнями французьких реплік в діалоги практично всіх героїв-дворян. СР також Тургенєвську "Перше кохання", герой якої, очевидно також належить саме до пушкінської епохи, з захопленням зазначає "чистоту Зінаідіна вимови" французьких фраз і "бог знає чому" думає про неї по-французьки.
Однак саме ця синхронізація зображення звертає увагу на непомітну, але очевидну особливість пушкінського роману - у ньому немає французьких фраз. Лист Тетяни, подібно листів толстовських героїнь написане, за твердженням самого автора, по-французьки, тим не менш дається російською мовою. Численні діалоги, про які мова ще піде, даються також російською мовою, хоча так природно уявити, що і Онєгін з Ленським, і московські кузини, і князь - чоловік Тетяни повинні були якщо не весь час говорити по-французьки, то хоча б інколи вставляти в свою мову окремі фрази на цій мові. І вже звичайно, по-французьки повинен був представляти Зарецькому і Ленскому свого секунданта Онєгін, оскільки навряд чи він був настільки погано вихований, що дозволив собі говорити при француза-камердинер про нього ж мовою, яку той або не знав, або знав погано. Чисто російська стихія "Онєгіна" виявилася настільки заразливою, що в лібрето опери Чайковського Тріке змусили співати свої куплети теж російською мовою (хоча і ламаною, причому чомусь з німецьким акцентом - "подивитися, як расцветайт вона ..."), в той час як куплети були, скоріше, все ж французькими, судячи з фрагменту belle Nina, заміненого на belle Tatiana.
Відмова від французької мови в Пушкіна ми цілком маємо право вважати демонстративним: очевидно, для нього важлива не стільки завдання реалістично точного відтворення мовної ситуації свого часу, скільки проблема створення власне російської літературної мови. У цьому відношенні зіставлення з епопеєю Толстого дуже показово: Толстой виступає як історик, і мовна поліфонія для нього - один із засобів введення художньої дійсності в певні хронологічні рамки. Для Пушкіна актуально зміну ситуації, а не зображення її, звідси прагнення до "русифікації" не тільки листи повітової панночки, але і власної мови, пор. цитований учебнікамі2 факт усунення з тексту першого розділу "непростимого галліцізми":
Початковий варіант:
Ах, довго я забуть не міг
Дві ніжки ... Сумний, охолов,
І нині іноді уві сні
Вони бентежать серце мені.
Остаточний варіант:
... Сумний охолов,
Я всі їх пам'ятаю, і уві сні
Вони тривожать серце мені.
Зазначимо, що відмова від французьких вкраплень Пушкіним зберігається і в інших його творах: так, по-французьки говорить тільки Дубровський-Дефорж, і лише у сцені з Антоном Пафнутійович, в інших ситуаціях Маша переводить його репліки, очевидно, не тільки для батька, але і для читача. Французьке Mais laissez-moi donc, monsieur; mais etes-vous fou? вимовляє Ліза Муромська, "панянка-селянка", намагаючись зберегти придуману нею маску манірної дівиці, та в "Рославлева" наводиться по-французьки текст листа m-me de Staеl Поліні. Все інше, навіть "Роман у листах", всупереч законам "поштової прози", писано тільки по-російськи. Важко розцінювати це інакше, ніж демонстрацію необхідності культивувати рідної літературну мову.
Отже, можна говорити про те, що в "Євгенії Онєгіні" ми не тільки в тексті листа Тетяни Онєгіну, але і в багатьох інших випадках зустрічаємося ніби з перекладом французької на російську, обмірковану заміну цілком реальних французьких фраз на фрази росіяни. І розгорнутий коментар до "французькому" листа Тетяни, нібито перекладеного на русскій3, заслуговує в цьому зв'язку на особливу увагу. Отже:
Іще утруднення:
Рідної землі рятуючи честь,
Я повинен буду, без сумніву,
Лист Тетяни перевести.
Вона по-російськи погано знала,
Журналів наших не читала,
І почуттів Їй бракувало
Мовою своєму рідному ...
..........................................
..... Але ось
Неповний, слабкий переклад,
З живої картини список блідий,
Або розіграний Фрейшіц
Перстами боязких учениць.
Виділені нами курсивом фрагменти прекрасно пояснюють взяті Пушкіним на себе завдання створення своєрідного еталона власне російської мови "поштової прози" милих дів і дам, а також - більш широко - завдання створення зразків мови галантного спілкування, якого, на думку Пушкіна, в Росії немає. Відомі рядки про необхідність "граматичних помилок" у мові обертаються гімном "неточного догані промов" юних красунь, який для Пушкіна безсумнівно краще мови російських журналів. Критика існуючого положення поєднується з характерним для Пушкіна обліком і гласним визнанням досвіду попередників: звідси й згадка віршів Богдановича в одному контексті з галицизмами подруг юності ("милий" серцю, але, очевидно, "неточний" зразок), і звернення до Баратинський, як до єдино здатній перекласти "на милозвучні співи ... пристрасної діви Чужинні слова". Іншими словами, поет, по-перше, заявляє, що нормативна російська мова його часу не здатна передати всі тонкощі серцевих почуттів, бо позбавлена чарівної жвавості - цьому служать мертвущий образи семінариста та академіка в дамських нарядах, по-друге, визнає таку здатність за французьким мовою, "чарівної" жвавістю обладающім4, по-третє, нагадує, що зразки вітчизняного "мови любові" вже є, нарешті, не без кокетства молодого майстра, котра усвідомлює свої сили і можливість вирішити поставлене завдання, дозволяє нам прочитати те саме листа Тетяни, яке стало для багатьох поколінь зразком пластичного втілення у мові щирого почуття. Для розуміння "мовної політики" Пушкіна цей фрагмент представляється центральним, оскільки тут вперше поет маніфестує себе як творця нового літературної мови. Характерно, що ця маніфестація збігається з однією з кульмінацій сюжету.
Проте проявилася нарешті декларативність змушує озирнутися назад і побачити в природному потоці розповіді новаторський хід реформатора рідного літературної мови. Знамените початок роману, змушує численних комментаторов5 згадувати і Крилова, і Мельмота-скитальца, у мовному плані показово тим, що з першого рядка задає головну характерну особливість нового літературної мови - його приховану діалогічність, яка і надає йому ту саму жвавість (на противагу мертвої нерухомості мови "академічного" і "семінарістского") у вираженні думки, яка стала характерною рисою класичного російської літературної мови.
Історія створення сучасної російської літературної мови в її "шкільному" вузівському варіанті виглядає звичайно в такий спосіб: Карамзін висунув тезу про необхідність зближення літературної мови і розмовної мови ("говорити, як пишуть, і писати, як кажуть"), проте, за загальновизнаного думку В . Г. Бєлінського, "знехтував ідіомами російської мови, не прислухався до мови простолюду і не вивчав взагалі рідних джерел" 6. Остання вивчали І. Крилов і О. Грибоєдов, проте змогли реалізувати своє розуміння "ідіом російської мови" лише в межах одного жанру кожен, що зробило їх попередниками Пушкіна, але не дозволило стати справжніми реформаторами. У звичну і представляющуюся в основному незаперечною схему хочеться внести все-таки деякі поправки. Перш за все, не хочеться відмовляти російським письменникам до Пушкіна в знанні рідної мови. Листи сім'ї Карамзіним демонструють чудове володіння "рідними ідіомами", а діяльність Карамзіна - історика Росії спростовує звинувачення в "невивченими рідних джерел". Звичайно, переконаність Пушкіна в необхідності "вчитися мови у московських проскури", його вміння слухати народну мову загальновідомі, проте не можна забувати, що Пушкін був Пушкіним, а не В. І. Далем: у його завдання та інтереси не входило детальне вивчення "народних ідіом ", але, з геніальною здатністю вибірково сприймати інформацію, він вловив у народній розмовній мові обов'язкову адресність і зумів втілити її у своїй мовної діяльності та художній творчості. Саме цій адресність характеризується кожен рядок "Євгенія Онєгіна". Говорячи про Карамзине, В. Бєлінський висуває дуже важливий, на наш погляд, теза, але, на жаль, не повертається до нього: "...[ до Пушкіна] гналися за словом і думки підбирали до слів тільки для сенсу ". Видається, що це - саме формула безадресність, оскільки адресність визначається не тільки і навіть не стільки тим, чи розумієш ти, хто повинен почути тебе, скільки тим, чи знаєш ти, що саме і навіщо ти хочеш сказати. Коли слова підбираються до думки, їх не доводиться довго шукати. Res intellecta, in verborum usu faciles esse debemus - це правило Цицерона добре зрозуміло Пушкіну.
Надзавдання "Онєгіна", що визначила його форму і зміст, бачиться саме в енциклопедичності, всеосяжність. Сказати про все і довести, що і про це можна говорити рідною мовою. Навіть віршами. Оскільки і вони можуть легко і вільно звучати в діалозі, в тому числі у діалозі з читачем. Втім, це вже доведено Грибоєдовим, але їм же доведений і той факт, що безадресність змертвляючого мову. Чацький говорить в порожнечу, і його монологи перетворюються на "підбір думок до слів", тверднуть, втрачають особистісне начало, і не випадково сценічні персонажі комедії в самий розпал його полум'яних промов повертаються до нього спиною.
"Євгеній Онєгін" заявляє особистісністю з першого рядка (навіть з першого слова - "Мій дядько ...") і тримає це активне" я "оповідача протягом усього роману. Маніфестувало це постійним введенням самого автора в сюжет: демонстрація спільних знайомих, причетності до дій героїв, обізнаності в їхніх вчинках, володіння їх листами і т.п.; прямі звернення до героїв, вираз співчуття, розуміння, співпереживання - все це декларація установки, без якої немає нового літературної мови. Чи йде розповідь про долю героя і його сім'ї, опис місця, куди потрапляє герой, подій, які з героями відбуваються - скрізь особисту участь оповідача лейтмотивом проходить то в кадрі, то за кадром: "давав три балу щорічно і за вітром розпустив" (курсив наш . - М. Р.); "село, де нудьгував Євгеній, була чарівний куточок ...";" перший каюсь я - від робити нічого - друзі ";" він міг би почуття виявити, а не щетина, як звір "; "що ж, якщо вашим пістолетом убитий приятель молодої"; "загинеш, мила".
Приклади - в кожній строфі. Якщо додати до цього постійне оголення творчої лабораторії: обговорення вибору імені героїні ("вперше ім'ям таким ..."), мети розповіді і необхідності її заявки (" співаю приятеля младого ..."), застосування поетичних засобів ("читач чекає вже рими "троянди", так на, візьми її мерщій ") і т.п. - Стає очевидно, що діалогічність і адресність твори важлива для поета і є одним з демонстраційних прийомів перетворення роману на своєрідний маніфест поводження з мовою в літературному творі.
Отже, охарактеризувавши мовну ситуацію сучасної йому Росії, Пушкін заявив і продемонстрував необхідність і можливість її зміни і показав, як це зробити. Природним виявляється питання про те, що, тобто які кошти, має для цього використовувати. Маніфестіруемий відповідь - все. Сформовані до цього часу пласти російської лексики, визначити правомірність та пропорції вживання яких російська літературна мова до Пушкіна не міг, - слов'янізми, культивовані Шишковим, запозичення, потужним потоком влилися в російську мову XVIII століття і вражають своєю чужорідність консерваторів, нарешті, російське просторіччя, невблаганно вторгаються в тексти творів "низького" стилю, - в романі знаходять застосування, підкоряючись все тієї ж адресної доцільності, проте кожен із пластів проходить своєрідну перевірку на загальнонародному, і перевірка ця виявляється результативною на довгі роки. Критиків лякало поєднання селянин, тріумфуючи, але сучасний школяр не тільки не помічає шокуючого поєднання позначення простолюдина c елементом високого стилю, але навіть не відразу розуміє, що тут взагалі могло шокувати; називання повітових панночок дівчатами уявлялося сучасникам Пушкіна образливим, а зараз це пропускається як абсолютно нормативне. Іноземні слова, яких, за твердженням уїдливому Пушкіна, "російською немає", увійшли до основного фонду російської літературної мови. Текст "Онєгіна" вражає сучасністю і загальнонародної свого лексичного складу, не утримуючи ні "застарілих висловів" (визначення Ломоносова), ні діалектизмів, ні "підлої" лексики. Сучасність і загальнонародної лексичного складу кидається в очі при спровокованому самим поетом (можливо, не без умислу) зіставленням з тими текстами, які стали приводом для багатьох пушкінських рядків. Порівняємо його
Як часто літньою порою,
Коли прозоро і світло
Нічне небо над Невою
І вод лежить скляне
Не відбиваючи Діани ...
з рядками Гнєдича (в пушкінських примітках: "Читачі пам'ятають чарівне опис петербурзької ночі ...")
Ось ніч, але не тьмяніють златістие смуги хмар.
Без зірок і без місяця вся освітлюється дальність.
На узмор'ї далекому сребрістие видно вітрила
Трохи видних судів, як по синьому небу пливушіх.
Сияньем бессумрачним небо нічний сяє,
І пурпур заходу зливається з златом сходу:
Як ніби денниця за вечором слідом виводить
Рум'яне ранок ...
або
З душею, повною жалю,
І спершись на граніт,
Стояв задумливо Євгеній,
Як описав себе піїт.
з рядками самого "поет" Муравйова:
Вьявь богиню прихильно
Вона бачить захоплений піїт,
Що проводить ніч безсонну,
Спершись на граніт ...
Особливо показово зіставлення, самим Пушкін не провоковане, але напрошується, тим більше що "противником" тут виступає А. Грибоєдов:
Блискуча, полувоздушна,
Змичку покірна,
Між німф,
Стоїть Істоміна вона
Однією ногою торкаючись підлоги,
Другою повільно кружляє,
І раптом стрибок, і раптом летить,
Летить, як пух з уст Еола;
То стан свій, то зів'є,
І ніжкою об ніжку б'є.
А. З Пушкін
О, хто вона? - Любов, благодійний фонд,
Іль пери, для країни іншої
Едем покинула рідне,
Найтоншим хмарою обвита?
І раптом - як вітер її політ!
Зіркою розсиплеться, миттєвої
Блисне, зникне, повітря в'є
Стопою, понад окріленной ....
Созданье пишномовної світу
Ковзає, як по зибям ефіру
Лине легкий метеор.
А. С. Грибоєдов (Телешову)
Остання зіставлення особливо наочно демонструє значущість не стільки словника, скільки його реалізації в тексті. Обидва поети для характеристики польоту балерини (можливо, в одному і тому ж балеті) вдаються до прецедентів античної культури, але Грибоєдов приваблює ще й східний образ пери, після якої "рідний" Едем виглядає дивною. Пушкін дає динамічний неметафоріческое, майже технічний опис рухів балерини, обмежуючись епітетом полувоздушна і порівнянням як пух з уст Еола, у той час як у Грибоєдова і вітер, і зірка, і метеор, і понад окріленная стопа балерини - але рух тільки задекларовано, а у Пушкіна воно зображально точно. Архаїчні вітру, брижах, окріленний грибоєдовського тексту не знаходять жодного відповідності у Пушкіна, користується тільки загальновживаної сучасної йому лексикою. У результаті Пушкін "виграє" в художньому плані і виявляється зрозумілий і нашому сучасникові.
Критики відзначали і більшу свободу сполучуваності лексем, що здається їм невиправданою і десь навіть незрозумілою, змушуючи Пушкіна кілька разів поспіль роздратовано повторювати в примітках, що все це "звичайні метафори". Однак саме ця свобода метафоричних і метонимических переносів визначає політ пушкінських рядків і несподіваний особистісний поворот у зображенні звичних речей. Тим самим досягається одна з основних завдань власне літературної мови: не просто повідомляти інформацію, але повідомляти її, Рефлексуючи з її приводу, вносячи в неї свій аспект сприйняття світу і розуміння людини. Пішовши далеко від початку XIX століття по шляху надання цієї інформації суб'єктивної модальності, читач XX століття цілком поділяє пушкінське роздратування на критиків, які не розуміють, що значить, коли "хлопчиків радісний народ ковзанами дзвінко ріже лід", і з інтересом стежить за все розширюється від строфи до строфи колом прецедентних культурних знаків, які стають приводом для виникнень нових смислів і значень: Автомедони - кучера, Клеопатра Неви - світська красуні, Геллеспонт - сільська річечка, небо Шіллера і Гете - Німеччина, Ван-Дікова Мадонна як зразок безжиттєвості і т.п . і т.д., не кажучи вже про калейдоскопі реальних імен пушкінських сучасників, за кожним з яких коштує лаконічним епітетом або динамічним описом змальований образ. За онегинским строфами стоїть величезний вантаж різноманітної інформації про час і про себе, змусила В. Бєлінського оцінити роман як енциклопедію, але весь цей обсяг інтелектуальної діяльності пушкінського мислення виливається на сторінки гнучким природним струмочком онегинской строфи, чия невибаглива варіативність дозволяє спокійно вписувати в неї майже не редаговані діалоги:
- Куди? Уже мені поети?
- Прощай, Онєгін, мені пора.
- Я не тримаю тебе, але де ти
Свої проводиш вечора?
- У Ларіним. - Ось це дивно.
Помилуй! і тобі не важко
Там кожен вечір вбивати?
- Нітрохи. - Не можу зрозуміти.
Отселе бачу, що таке:
По-перше (ну, чи правий я?),
Проста російська сім'я,
Гостей невпинне,
Частування, Розмови
Про дощ, про льон, про скотний двір ...
- Я тут біди не бачу.
- Так нудьга, от біда, мій друг.
- Я світ ваш модний зневажаю;
Серед родинного гнізда,
Де я можу ... - Знову еклога!
Та годі, любий, заради бога.
Ну що ж? Ти їдеш: дуже шкода.
Ах, слухай, Ленський, та не можна ль
Побачити мені Філліда цю,
Предмет і думок, і пера,
І сліз, і рим et cetera?
Уяви мене. - Ти жартуєш. - Нема.
- Я радий. - Коли ж? - Хоч зараз.
Вони охоче приймуть нас.
Поїдемо.
Чи не правда, цей діалог лягає на вірші, здавалося б, без жодних зусиль, хоча це не різностопний ямб грибоєдовський комедії, а строго організована поетична форма. З іншого боку, перед нами не пустопорожні балачки обивателів, а типова для літературної мови, хоч і зодягнена в розмовну діалогічну форму рефлексія, яка сусідить з атрибутами безпосереднього спілкування: неповними структурами, лаконічними питальними і оклику пропозиціями, стиком реплік, що перебиваються одна іншу. І навіть діалог няні з Тетяною забарвлений змістовної "літературністю", оскільки не просто передає побутову комунікативну ситуацію, а відображає роздуми героїнь про важливі для обох душевних події їхнього життя. (Цікавий "введення" Тетяни "Поговоримо про старовину", класичний мотив літературної мови.) При цьому і лексика цього діалогу ні в малому ступені не підробляється під "низьку" мова, хоча селянські інтонації чудово відчуваються в репліках Філіппьевни.
Всесилля мови загальнонародного - ось що демонструє нам поет у своєму романі у віршах. І чарівність цього всесилля таке велике, що навіть морфологічні вольності не відчуваються нами, як помилки або архаїзми, а здаються закономірними рухами граматичної системи на шляху втілення діяльності інтелекту. Тому здаються незаперечними права на вживання форм середнього роду на-и у множині (лиці, Окни, обручки), і природна форма порівняно недавно запозиченого слова кучера з-а замість-и, хоча Ломоносов, напевно, прийшов би від неї в жах, і на своєму місці виявляється і морфологічний славянизм "таємниці шлюбної постелі", і виявляється римою морфологічний русизм-ою в ненаголошених закінченнях прикметників чоловічого роду називного відмінка однини. Російська мова пушкінського "Онєгіна" всесильний тому, що він - живий, здавалося б змінюваний від строфи до строфи, як змінюється і сам автор, що захоплюється, за його власним зізнанням - "забовтується". Це не мова "який має мати", але мова, яким легко писати, вірніше, говорити і з одним, і з коханою, і з історією, і з миром, і з нащадками.
Список літератури
1 Див: Успенський Б.А. Мовна ситуація Київської Русі та її значення для історії російської літературної мови. М., 1983. С. 6.
2 Див, напр.: Мещерський Н.А. Історія російської літературної мови. Л., 1981. С. 200.
3 У зв'язку з цим цікавий уривок "Участь моя вирішена. Я одружуся ...", визнається дослідниками автобіографічним, але бозна чому (може бути, щоб зняти докір на автобіографічності?) З підзаголовком" З французької ".
4 Тут він, можливо, в якійсь мірі відштовхується від наведеного в "Російській граматиці" Ломоносова висловлювання Карла V про придатність кожного з мов до свого особливого виду мовленнєвої діяльності (щоправда, імператор французький відводив для бесід з друзями, а мовою кохання вважав італійський , порівн. в "Онєгіні" ж пушкінське "мова Петрарки і любові" про італійською), завершене гімном російській мові, що з'єднує в собі "пишнота ішпанского, жвавість французького, німецького фортеця, ніжність італійського ..." і т.д. Чи не тому в "Онєгіні" читаємо: "гордий (курсив наш. - М. Р.) наша мова / Поштову прозу ще не звик"?
5 Серед них перше місце, поза сумнівом, належить Ю.М. Лотманом, сконцентрувала у своєму коментарі досвід попередників - див: Лотман Ю.М. Роман А. С. Пушкіна "Євгеній Онєгін": Коментар. Л., 1983.
6Белінскій В.Г. Твори Олександра Пушкіна / / І.. зібр. соч.: В 13 т. М., 1953-1959. Т.7. С. 122.