ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………..3
1. СУЧАСНА ПРОБЛЕМАТИКА ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ. ПОРІВНЯННЯ З КРАЇНАМИ ЄВРОПИ……………………………………...…4
2. ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ……………………………………………….…9
ВИСНОВКИ……………………………………...………………………………14
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………… 15
ВСТУП
Протягом останніх років в Україні тривала глобальна судова реформа, стратегія реформування якої була схвалена попереднім Президентом України на п’ять років (2015 - 2020 роки), внаслідок якої відбувся перезапуск процедури створення найвищої судової інстанції країни від закритого кулуарного голосування за майбутніх суддів до відкритого та транспарентного конкурсу, в якому могли взяти участь всі бажаючі правники, які відповідали конкурсним вимогам, було запущено процес очищення судової влади в судах нижчої інстанції шляхом проведення кваліфікаційного оцінювання, було створено Вищий антикорупційний суд.
Це лише «верхівка айзбергу» змін, які відбулись в судовій системі за останні декілька років. Супроводжувався перебіг реформи організаційними змінами в інстанційній структурі судової влади (перехід з чотирьохланкової системи до трьохланкової), масштабними змінами до усіх процесуальних кодексів, реформами прокуратури та адвокатури.
Безсумнівно наразі судову систему України не можна назвати досконалою. Є низка проблем, які на даному етапі поки що не вдалось повністю вирішити. Серед них можна виділити, зокрема, тривалий період проведення кваліфікаційного оцінювання суддів першої та апеляційної інстанції, тотальний кадровий «голод» у десятках судів України і, як наслідок, порушення строків розгляду судових справ у судах усіх інстанцій.
На даний час ці проблеми є найбільш болючими як і для самих суддів, так і для інших представників професійної юридичної спільноти, і саме на вирішення них слід привернути основну увагу.
1. СУЧАСНА ПРОБЛЕМАТИКА ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ. ПОРІВНЯННЯ З КРАЇНАМИ ЄВРОПИ
Система правосуддя в Україні перебуває в перманентному стані реформування, обумовленого, зокрема, кризою її легітимності. З огляду на те, що система правосуддя є визначальним елементом національного механізму юридичного захисту, рівень її легітимності є показником ефективності її функціонування крізь призму ст.3 Конституції України, за змістом якої – утвердження та забезпечення прав та свобод людини – є головним обов’язком держави та визначає зміст і спрямованість її діяльності, зокрема щодо забезпечення кожному права на справедливий суд. Оцінити ефективність виконання цього обов’язку можна, зокрема, спираючись на результати певних соціологічних досліджень та спостережень, як міжнародних, так і національних.
Так, у 2020 році Україна посідає 72-у позицію серед 128 країн світу у рейтингу верховенства права 2020 року. Результати рейтингу оприлюднені на сайті міжнародної неурядової організації World Justice Project. У таких сегментах рейтингу, як ефективність правосуддя у справах цивільної юрисдикції – 61 позицію, а ефективність системи кримінальної юстиції – 90 позицію зі 128 країн світу, в яких здійснювалось таке дослідження.
Водночас результати дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва» з 3 по 9 липня 2020 року щодо оцінки громадянами діяльності влади, рівня довіри до соціальних інститутів, засвідчили недовіру, висловлену у тому числі судовій системі загалом (77,5%), Прокуратурі (73%).
Привертає увагу той факт, що саме незадовільний рівень довіри до судової системи та прокуратури в Україні (за результатами дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 6 по 11 вересня 2019 року, недовіра найчастіше висловлювалась судовій системі загалом - 72%, прокуратурі - 61% ) був одним із визначальних приводів для здійснення їхнього чергового реформування, ознаменованого положеннями Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» від 16 жовтня 2019 року № 193-IX (далі – Закон № 193-IX).
Таким чином, можна констатувати зростання показнику недовіри до судової системи та прокуратури попри заходи, спрямовані на реформування цих інституцій з метою підвищення їхньої легітимності, як одним із визначальних викликів реформування системи правосуддя в Україні на сучасному етапі.
З іншого боку, в професійних колах висловлюються застереження про те, що наразі саме суддям бракує державного захисту, з огляду на те, що «… в Україні, як і всюди у світі, люблять нарікати на судову систему». На противагу такому твердженню представляють інтерес дані Стандарту Євробарометр, згідно з методикою якого здійснюється, соціологічне дослідження думки суспільства держав-членів ЄС та країн-кандидатів, зокрема, стосовно довіри до інституцій, що репрезентують правосуддя. Так, станом на листопад 2019 року найвищий рівень довіри до правосуддя та національної правової системи у цілому було зафіксовано в Королівстві Данія - 86% опитаних респондентів прагнуть довіряти вказаним інституціям. Дещо нижчий показник спостерігається у Фінляндській Республіці, Королівстві Швеція, Королівстві Нідерланди та у Великому Герцогстві Люксембург - 84%, 77%, 76% та 70% відповідно. Дослідження у Федеративній Республіці Німеччини та Республіці Австрія демонструють, що 69% респондентів у цих державах прагнуть довіряти вказаним інституціям.
Тому, цілком виправданим видається позиціонування безпосередньої залежності між рівнем ефективності системи правосуддя в Україні та релевантним рівнем довіри громадянського суспільства.
Способи досягнення високого рівня довіри суспільства до системи правосуддя в Україні різняться: від радикального «перезавантаження» до формування позиції, за якою недовіра громадянського суспільства до судів в Україні не є достатньою підставою для їхнього «перезавантаження» через кризу, в якій перебуває наразі судова влада. Слід нагадати, що ця криза спровокована, почасти, її реформою щодо удосконалення діяльності органів суддівського врядування, правове закріплення якої знайшло своє втілення в положеннях Закону № 193-IX щодо зміни кількісного складу та суб’єктів призначення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Положення цієї реформи вже отримали свою правову оцінку у Рішенні Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року№ 4-р/2020. Зокрема заслуговує на увагу позиція, за якою зміна кількісного складу та суб’єктів призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України без запровадження відповідного перехідного періоду визнана такою, що створила істотні перешкоди для функціонування ефективного судочинства та в окремих випадках унеможливила реалізацію права кожного на доступ до правосуддя як вимог принципу верховенства права.
Слід зауважити, що подібна позиція була попередньо викладена у Висновку Венеціанської комісії щодо змін до законодавчих актів України, які регулюють статус Верховного Суду та органів суддівського врядування, прийнятому на її 121-му пленарному засіданні, в якому, зокрема, акцентувалась увага також на тому, що довіра до судової влади може зростати лише в рамках стабільної системи, оскільки стійка інституційна нестабільність, коли реформи слідують за змінами політичної влади, також може бути шкідливою для довіри суспільства до судової влади як незалежної та неупередженої інституції.
Отже, наступним викликом реформування системи правосуддя в Україні на сучасному етапі є стійка інституційна нестабільність її складових, яка опосередковано впливає на рівень суспільної недовіри.
Дискусійним також видається доцільність залучення міжнародних експертів з правом вирішального голосу до процесу формування органів суддівського врядування в Україні. Так, згідно з положеннями Закону № 193 – IX оцінювати кандидатів до нової Вищої кваліфікаційної комісії суддів України мала конкурсна комісія, яка повинна була складатися із шести членів, у тому числі - трьох міжнародних експертів, запропонованих міжнародними та іноземними організаціями, з якими Україна співпрацює у сфері запобігання та протидії корупції відповідно до міжнародних договорів України, до складу Громадської ради міжнародних експертів, утвореної відповідно до Закону України «Про Вищий антикорупційний суд». Водночас жодна із міжнародних організацій не подала своїх пропозицій щодо представників у цій конкурсній комісії. Певне пояснення цього факту можна віднайти у Висновку Венеціанської комісії (CDL-AD(2019)027-e), у якому нею звертається увага на те, що участь міжнародних експертів у процедурі формування суддівського корпусу на постійній основі може порушити питання конституційного суверенітету.
З огляду на таку позицію Венеціанської комісії та з урахуванням вимог, яким має відповідати член конкурсної комісії для проведення конкурсу на зайняття посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, зокрема суспільний авторитет, логічним видається, що і суб’єкт, який його пропонує, має також користуватися суспільним авторитетом. Тому, не досить переконливим видається положення проєкту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності Верховного Суду та органів суддівського врядування»» № 3711 від 22 червня 2020 року, за яким у разі якщо суб’єкти формування конкурсної комісії у визначений строк не запропонували осіб до складу конкурсної комісії чи запропонували недостатню кількість осіб для формування повноважного складу конкурсної комісії, таких осіб протягом п’ятнадцяти днів пропонує виключно Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У цьому аспекті привертають уваги результатами нещодавніх соціологічних досліджень щодо оцінки громадянами діяльності влади, рівня довіри до соціальних інститутів, які засвідчили недовіру, висловлену Омбудсмену - 40,5%, важко відповісти на це питання було майже 30% опитаних респондентів. Водночас, з огляду на те, що члени цієї конкурсної комісії мають бути правниками із визнаним рівнем компетентності, видається доречним залучення до цього процесу також представників юридичних закладів вищої освіти та наукових установ.
Підсумовуючи, слід зауважити, що у Пояснювальній записці до п. 10 Бордоської декларації «Судді та прокурори у демократичному суспільстві» стверджується, що передумовою довіри суспільства до суддів і прокурорів та основою їхньої легітимності та повноважень є найвищий рівень професійної компетенції осіб, що обіймають такі посади. Саме тому реформа системи правосуддя в Україні повинна бути на сучасному етапі опосередкована кадровим перезавантаженням її органів, однак поступовим шляхом із застосуванням принципу індивідуальної відповідальності, із дотриманням права кожного на повагу до приватного життя. Важливе значення у цій реформі має також системна зміна спеціальної професійної підготовки осіб, які претендують на посади суддів, та подальшої професійної підготовки діючих суддів з метою досягнення високого рівня їхньої професійної компетенції, як передумови зростання рівня довіри громадянського суспільства, а також забезпечення інституційної стабільності органів системи правосуддя при збереженні конституційного суверенітету.
2. ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ
Останнім часом спостерігачі за науковим життям могли побачити значну активність як юристів – теоретиків, так і юристів – практиків в галузі застосування вимог Конвенції про захист прав і основних свобод людини в здійсненні правосуддя українськими судами.
Значною мірою така активність є виправданою з точки зору декількох аспектів. Безперечно, Конвенція, яка ратифікована Україною та набула чинності ще в 1997 році, мала б вже на сьогоднішній день, зайняти значне місце в українському праві. Враховуючи унікальний характер цього документу і постійне оновлення рішень Європейського суду з прав людини, Конвенція може виправити певні недоліки, які є в українському законодавстві.
Закономірно постає питання: коли суддя обов’язково повинен використати Конвенцію, виходячи із норм національного законодавства? По-перше, у випадку, коли в національному законодавстві не врегульовано питання щодо права, яке гарантується Конвенцією. По-друге, коли національне законодавство не в повній мірі відповідає тому «духу» Конвенції, про який йшлося вище. Наприклад, якщо взяти для аналізу статтю 6 Конвенції – найбільш ґрунтовну та складну статтю, яка має пряме відношення до процесу винесення рішення національними судами.
Прикладом першого випадку використання Конвенції може стати рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сем Меріт проти України» від 30 березня 2004 року. Коротко суть цієї справи можна викласти таким чином. Пан Меріт, громадянин Ізраїлю, займався в Україні комерційною діяльністю. У зв’язку із підозрою у вчиненні декількох посадових злочинів щодо нього було порушено кримінальну справу, його було затримано і обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Це сталось в 1998 році. Хоча після того щодо заявника було обрано інші запобіжні заходи – спочатку підписка про невиїзд, а потім зобов’язання з’являтись на виклик органів слідства, і заявник мав можливість залишити територію України, кримінальна справа щодо нього все ще продовжувалась розслідуватись. Зрозуміло, виходячи із фактів цієї справи, що тривалість розслідування кримінальної справи протягом шести років не могла бути визнана Європейським судом такою, що відповідає принципу розумності строків розгляду справи. Але визначивши, що строк був нерозумним, Європейський суд зробив ще одне зауваження Україні – в рішенні зазначено, що в українському законодавстві відсутні засіб захисту особи від порушення строків розгляду справ або можливість отримання компенсації у випадку, коли строки все ж порушені. Таким чином, якби сьогодні особа звернулась до суду із заявою про нерозумні строки розгляду її справи судом, то при винесенні рішення національний суд може застосовувати Конвенцію напряму, оскільки національне законодавство не врегульовує вказане питання.
У зв’язку із цим у випадку, коли б особа звернулась до суду зі скаргою на порушення її права на судовий розгляд протягом розумного строку, при вирішенні цього питання суд мав би керуватись нормами Конвенції про захист прав і основних свобод людини та практикою Європейського суду з прав людини.
Крім того, застосування суддями Конвенції та рішень Європейського суду можливе тільки після того, як будуть встановлені певні критерії такого застосування, що повинен зробити Верховний Суд, прийнявши постанову Пленуму Верховного Суду.
Але, тим не менше, навіть при тому, що вказані проблеми можуть стати перешкодою застосування Конвенції на сьогоднішній день є демократичним виходом із тих проблем, які ще існують в законодавстві України, а також в практиці його застосування. Тому, навіть якщо застосування норм Конвенції автоматично і не вплине на кількість звернень проти України до Європейського суду з прав людини, це буде вплив опосередкований, шляхом виправлення помилок і недоліків українського законодавства.
У своїй роботі юристи часто зіштовхуються з процесуальними рішеннями суду які містять в собі рішення Європейського суду з прав людини, але нажаль не завжди вони є доцільні. Є судді які при винесенні процесуальних рішень зловживають своїми повноваженнями. Про це не варто мовчати, адже саме ці рішення формуватимуть думку людей про судову систему.
Процесуальний документ має бути простий, щоб у читачів даного документу не виникало зайвих запитань, тобто він має бути лаконічним і зрозумілим всім учасником процесу. Адже до прикладу підсудний не завжди це людина, яка розуміється у юридичних та наукових термінах тому варто звертати, на це увагу. А саме цей процес може затягнутись, а згідно ст.28 КПК розумності строків розгляду справи і бувають випадки що особа бажає ознайомитись з будь-яким процесуальним рішенням.
На сьогоднішній час зловживання процесуальними правами сторонами судового процессу набуває великої актуальності. Адвокат може навмисно не з’являтись на судові засідання, або ж нечітко пояснювати клієнту стратегію захисту, і саме основне діставати інформацію нечесним шляхом, а це в свою чергу потягне за собою перенесення судового розгляду на іншу дату, а це може бути тривалий відрізок часу, тому варто звертати на це дуже велику увагу. Не секрет що навіть судді зловживають процесуальними правами, які в свою чергу теж руйнують судовий процес. Яскравим прикладом зловживання процесуальними правами суддями, це адміністративний суд, але не тільки адміністративний суд зловживає правами, я мав змогу підібрати деякі процесуальні рішення, Одеського, Київського, Вінницького судів, і це не весь список суддів які зловживають правами. До прикладу: Ухвала від 31.10.2018 № 910/17239/17 Господарський суд м. Києва, Ухвала від 22.07.2019 № 320/982/19 Київський окружний адміністративний суд, Ухвала від 27.09.2018 № 2-1242/10 Апеляційний суд Вінницької області, Постанова від 21.04.2020 № 360/756/20 Перший апеляційний адміністративний суд.
Після реформи 2016 року, від суддів вимагають чітких та імперативних юридичних рішень, звернімо увагу на те що не у всіх суддів нашої країни нажаль є кваліфікована юридична освіта і прочитаних матеріалів у всіх сферах життя. Низький рівень освіти, і кваліфікації нестійкий емоційний стан суддів приводить в дію механізм збою в системі яка покликана захищати. Відомо, що є певні справи по яким можна винести невеликий процесуальний документ. Для прикладу на одному з судових засідань на якому, суддя продовжував строки тримання під вартою особі. Зачитавши резолютивну частину ухвали, суддя опирався на рішення ЄСПЛ, але дана ситуація не знайшла відображення в тій даній справі. Чим більший документ тим важче сприймати його учасникам процесу, це просто показує що суддя створює вигляд роботи, і якраз це є приклад непрофесійності і недбалості суддів до роботи, а подальший розвиток подій призводить до збою в системі. Ніби дрібниці, але любі розлади починаються з малозначних діянь, а ті в свою чергу викликають розлади в системі. Також ми бачимо як нечітко складений КАСУ призводить до колосального порушення всіх прав, і як судді адміністративних судів зловживають процесуальними правами більше ніж інші учасники процесу.
Люди звинувачують у всьому систему, але вони не можуть зрозуміти, що цю саму систему будують такі ж самі люди як і ми. І якраз некомпетентність, низький рівень освіти, високий рівень корупції в системі освіти, недбалість призводять до того що до механізмів потрапляють абсолютно некваліфіковані люди, а то в свою чергу призводить до розладу всіх механізмів. Варто лише глянути на те як кожен день люди звільняються з державних робіт лише тому, що вони розчаровуються в системі, і вони йдуть працювати до приватних підприємців, мотивуючи це тим «мене там почули, мене там побачили». І ця ситуація дуже сильно бентежить не тільки як державного службовця, а й як звичайного громадянина України, який просто хоче прогресу і розвитку своїй державі.
Тому з вище сказаного, можна зазначити одне. Треба створити спеціальну платформу, де судді кожного місяця зможуть вдосконалювати свій рівень знань. Зобов’язати кожного суддю слідкувати за подіями в світі і за найменшої зміни в законодавстві вивчити і скласти залік з даних змін. Ввести в роботу суду правильне застосування української мови. Ввести в аппарат суду управління забезпечення, тобто забезпечення судів психологічним забезпеченням, що дозволе суддям досконаліше керуватись своїми внутрішніми переконаннями. Також ввести в апарат суду наукових співробітників які будуть забезпечувати суд необхідними матеріалами і літературою, і проводитимуть суддям лекції, щодо певних аспектів суспільного життя. Мова йде про те, щоб створити умови роботи і навчання для судів, яка покращить роботу суддів, і створе те зване нове обличчя суду. А з високим рівнем підготовки і витримки можна змінити хоча б частинку чогось великого.
ВИСНОВКИ
Судова реформа, що розпочалась у 2016 році, стала найбільш масштабною в історії незалежної України. Вона включала в себе внесення змін до Конституції та утворення кількох нових інституцій. Реформу загалом було спрямовано на забезпечення незалежності, підвищення рівня довіри та публічної підзвітності судової влади.
На жаль, цю реформу не можна визнати успішною. Новоутворений Верховний Суд в більшості складається зі старих суддів, з яких 44 судді – недоброчесні. До того ж, кваліфікаційне оцінювання переатестацію решти суддів провалено. Такі проблеми в більшості спричинені небажанням політичних еліт, зменшувати свій контроль над судовою владою.
Важливу роль зіграв також опір судовій реформі з боку «суддівської корпорації». Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада правосуддя залишили на своїх посадах більшість корумпованих суддів. Як наслідок, довіра до судочинства після реформи залишилась на тому ж рівні, що і до Революції Гідності.
Хорошим контрприкладом є формування Вищого антикорупційного суду, що був створений за пропозицією громадянського суспільства і за підтримки міжнарожних партнерів. До процесу залучили незалежних міжнародних експертів, які утворили Громадську раду міжнародних експертів (ГРМЕ). ГРМЕ мала право вето на призначення одіозних кандидатів до суду. Це зробило конкурс значно більш об’єктивним та чесним. В результат, вдалося сформувати незалежний Вищий антикорупційний суд, який почав свою роботу у вересні 2019 року.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України від 28 червня 1996 року (редакція від 01.01.2020 р.), режим доступу: www.rada.gov.ua.
2. Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод», режим доступу: www.rada.gov.ua
3. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13 квітня 2012 року (редакція від 14.01.2021), режим доступу: www.rada.gov.ua.
4. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 р. (редакція від 10.12.2020 р.), режим доступу: www.rada.gov.ua.
5. Закон України «Про Вищий антикорупційний суд» від 07 червня 2018 р. (редакція від 30.07.2020 р.), режим доступу: www.rada.gov.ua.
6. Рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (заява N 66561/01) Страсбург, 30 березня 2004 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_110#Text
7. Рівень довіри до суспільних інститутів та електоральні орієнтації громадян України. URL: http://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/rivendoviry-do-suspilnykh-instytutiv-ta-elektoralni-oriientatsii-gromadian-ukrainy (дата звернення: 08.10.2020).