Японія внутрішня та зовнішня політика 20-х рр

Ім'я файлу: Skh_d_Tema_2.docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 17.05.2023
скачати
Пов'язані файли:
Задачи по пульмонологии.docx
Лабораторна робота №1.docx
19375a4.doc
20.11. Практична робота 4.docx

ЯПОНІЯ

Внутрішня та зовнішня політика 20-х рр.
Військові перевороти та внутрішньополітична боротьба 30-х рр.

Внутрішня та зовнішня політика 20-х рр.

У результаті Першої світової війни зовнішньополітична ситуація складалася для Японії дуже сприятливо. Великі людські та матеріальні втрати, яких зазнали в ході війни країни Європи, поклали край старому "дикому" імперіалізму. Захід послабив свою увагу до віддалених регіонів, чим одразу ж скористалася Японія. У ході війни Японські острови не зазнали військових руйнувань, їх не лихоманили

жодні національні катаклізми. Протягом 1914—1918 рр. країна суттєво зміцнила свої політичні позиції в регіоні Південно-Східної Азії. На час закінчення війни японські війська розташовувалися на території Китаю, Маньчжурії, Кореї та російського Далекого Сходу. Військові замовлення сприяли енергійному розвитку економіки. Зайняті війною західні країни припинили поставки більшості своїх товарів до Південно-Східної Азії. Це дозволило японській економіці подвоїти за час війни обсяги виробництва промислової продукції. Країна змогла значно розширити ринки збуту своїх товарів у Китаї та майже повністю монополізувати сферу регіональних морських перевезень.

Разом з тим надзвичайне напруження економіки воєнними замовленнями призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації. Про незадоволення економічним курсом уряду свідчили "рисові бунти", що впродовж серпня 1918 р. охопили дві третини території країни. Виступи, що тривали три тижні, розпочалися З серпня 1918 р. в префектурі Тояма. Голодні дружини рибалок захопили й розграбували судно завантажене рисом, а згодом почали громити продуктові магазини та склади. Через тиждень виступи перекинулися до великих міст — Кіото, Осаки, Кобе, Нагої, Токіо та ін. Під час заворушень населення грабувало не тільки рисові склади, але й будинки багатіїв. Загалом у виступах взяло участь близько 10 млн. осіб. Мобілізувавши війська, уряд зміг придушити голодні бунти. За участь в грабунках та підбурювання до бунту було арештовано 8000 осіб, у багатьох випадках затриманих розстрілювали на місці як мародерів. Уряд заборонив публікувати в пресі будь-які повідомлення про голодні бунти.

Причиною "рисових бунтів" став дефіцит продуктів та несамовите зростання цін на рис — головний продукт споживання японців. Спекулятивне зростання цін на рис стало наслідком хибної політики уряду в аграрній сфері упродовж останніх років війни, а також того, що великі обсяги продуктів держава забирала для забезпечення армії за фіксованими цінами. Аграрну проблему так і не вдалося подолати упродовж усіх 20-х рр. Чергові японські уряди змушені були постійно вирішувати питання браку продуктів. Японії доводилося ввозити зерно із Кореї, овочі та цукор — із Тайваню.

На початку міжвоєнного періоду на японській політичній арені було представлено декілька потужних угруповань: стара родова аристократія, молода промислова буржуазія, цивільна бюрократія та військові. Ці сили формували складну комбінацію взаємопереплетених інтересів та взаємовпливів, що визначали хитку рівновагу політичних сил упродовж міжвоєнного двадцятиліття.

Змушений відреагувати на зростання соціального незадоволення, імператор у вересні 1918 р. доручив сформувати новий уряд лідерові партії "Сейюкай" Такасі Харі Кею (1856—1921). Цей кабінет започаткував у історії країни період "партійних" урядів (1918—1932), що прийшли на зміну правлінню старих лідерів олігархічного ґатунку. Протягом чотирнадцяти років при владі чергувалися представники двох головних японських партій "Сейюкай" (Партії друзів політики) та "Кенсейкай" (Конституційної партії), яку в 1927 р. було перейменовано в "Мінсейто" (Партію народної політики). Обидві партії були консервативними й спиралися на потужні монополістичні об'єднання: "Сейюкай" — на "Міцуї", а "Мінсейто" — на "Міцубісі". "Партійні" уряди викликали значну неприязнь з боку військових та екстремістськи налаштованих кіл. Троє з одинадцяти прем'єр-міністрів (Такасі Хара Кей, Хамагуті Юко та Іуйосі Інукаї), що змінювалися при владі упродовж 1918—1932 рр., були вбиті змовниками.

Однією з головних проблем внутрішньополітичного життя Японії початку 20-х рр. було питання виборчого законодавства. Згідно з існуючими на час закінчення Першої світової війни законами, виборчими правами користувалося заледве 1,5 млн. осіб з понад 55 млн. мешканців країни. Уряд Такасі Хари, понизивши планку майнового цензу, вдався до лібералізації виборчого законодавства. Реформа дещо розширила коло осіб, які мали виборчі права, проте так і не запровадила загального виборчого права. Після виборчої реформи число виборців зросло до 2,8 млн. осіб.

У зовнішній політиці уряд продовжив політичний курс попереднього кабінету. Японія далі утримувала свої війська на російському Далекому Сході та жорстоко придушила національні виступи березня — квітня 1919 р. в Кореї. На Паризькій мирній конференції Японія добилася передачі їй всіх прав і привілеїв, якими раніше користувалася в китайській провінції Шаньдун Німеччина. Крім цього Токіо отримав мандат на управління колишніми німецькими володіннями в Тихому океані: Маріанські, Маршаллові, Каролінські острови і Палау. У 1920 р. Японія вступила до Ліги націй.

Уряд Такасі Хари представляв політичну команду нового типу. Метою своєї діяльності керівник уряду оголосив створення в країні урбанізованого, промислово та економічно могутнього суспільства. Такі плани зустріли спротив з боку традиційної родової аристократії, яка економічно спиралася на велике землеволодіння, а ідеологічно була прив'язана до консервативно-патріархального способу життя, який могли зруйнувати реформи "партійного" уряду.

4 листопада 1921 р. Такасі Хара Кей був вбитий противником реформ. У країні почався період затяжної політичної та економічної кризи. Протягом 1921—1927 рр. при владі змінилося п'ять урядових кабінетів, жоден із яких не зміг вирішити складних економічних та політичних проблем країни.

Вже в 1920—1921 рр. у японській економіці почався спад, спричинений, з одного боку, світовою економічною кризою, а з іншого — постійним скороченням експорту до Китаю. У 1918 р. на Китай припадало майже 80% японського експорту, тому організований Гоміньданом бойкот привезених із Японії товарів одразу ж відбився на японській промисловості. На початку 20-х рр. обсяги японського експорту до Китаю невпинно скорочувалися: з 567 млн. ієн у 1919 р. до 34 млн. ієн у 1923 р. Крім китайського бойкоту японських товарів, значні проблеми для японців створювала посилена конкуренція з боку компаній США та Великобританії, які в середині 20-х рр. вирішили відновити свої позиції на регіональному ринку.

Японія не могла нарівні конкурувати із промислово розвиненими країнами Заходу та США. Економіка країни була порівняно слабкою. На початку 20-х рр. на Японських островах щороку виплавлялося лише 1 млн. тонн чавуну та близько 2 млн. тонн сталі. У промисловому секторі працювало заледве 1,6 млн. осіб із понад 55-мільйонного населення країни.

Тим часом сприятлива для Японії міжнародна ситуація змінилася. Вирішивши питання повоєнного устрою Європи, великі держави звернули свою увагу на Далекий Схід. Проблемам тихоокеанського врегулювання та питанням обмеження морських озброєнь було присвячено Вашингтонську конференцію, що розпочала свою роботу 12 листопада 1921 р. У результаті об'єднаних зусиль західних дипломатій, Сполученим Штатам Америки вдалося потіснити Японію в регіоні та добитися вигідних умов для економічного поширення своїх впливів. 6 лютого 1922 р. країни-учасниці конференції підписали два договори. Перший із них, Договір дев'яти держав, стосувався Китаю. Договір підтверджував запропоновану свого часу США щодо Китаю "політику відкритих дверей" й позбавляв Японію привілеїв, отриманих нею в результаті прийняття Пекіном нав'язаної йому під час світової війни програми "21 пункту". Другий договір, Договір п'яти держав, встановив обмеження загального тоннажу лінійних кораблів Великобританії, США, Японії, Італії та Франції в співвідношенні 5:5:3: 1,75 : 1,75. Крім цього договір передбачав, що американці не будуватимуть укріплень на Філіппінах, Гуамі та Алеутських островах, британці не укріплятимуть Гонконг, та острови, розташовані в районі 110° східної довготи. Японія взяла на себе зобов'язання не будувати військових укріплень на Тайвані, Курильських, Пескадорських островах, Боніні, Амамі та архіпелазі Рюкю. Вашингтонська конференція була дипломатичною невдачею японського уряду. США змусили Японію розірвати японо-англійський союз 1902 р. Токіо довелося поступитися частиною політичних позиції, завойованих в ході Першої світової війни, зокрема, повернути китайцям Шаньдун.

Підписана у Вашингтоні угода не завадила японцям таємно укріпляти острови Тихого океану. Протягом 20-х рр. Японія почала розбудовувати військові об'єкти на Каролінських, Маршаллових та Маріанських островах. Іноземців на ці острови не допускали, а коли американці вислали туди двох таємних агентів, один із них помер від невідомої хвороби, а інший повернувся з цілковито зруйнованою наркотиками психікою.

Японії вдалося подолати економічний спад початку 20-х рр. завдяки великим урядовим субсидіям збитковим підприємствам. Втім, такі заходи не вирішили проблему незбалансованості економіки, а лише відклали її на потім. "Під завісу" виходу із кризи, Японію спіткало велике стихійне лихо. 1 вересня 1923 р. у районі Токіо—Йокогами відбувся один із найсильніших землетрусів в історії людства. Загинуло понад 150 тис. осіб, мільйони залишилися без даху над головою. Загальні збитки, спричинені землетрусом, склали близько 5,5 млрд. ієн. У багатьох районах країни одразу після землетрусу почалося мародерство та грабунки. Звинувативши в цьому китайських та корейських емігрантів, а також комуністів, поліція вдалася до репресій. На початку наступного року через урядовий тиск саморозпус-тилася Комуністична партія Японії.

У кінці 1923 р. у Японії почалася стабілізація економіки. Значною мірою покращення господарського стану було пов'язане з відновлювальними роботами після землетрусу. Уряд наклав мораторій на виплату всіх боргів і почав видавати населенню компенсації за зруйноване майно. До країни залучено іноземні інвестиції. Значну допомогу Японія отримала безоплатно. Протягом 1924—1925 рр. спостерігалося певне пожвавлення експорту.

У 1925 р. було прийнято закон про загальне виборче право для чоловіків старших 25 років та закон про захист громадського спокою, що передбачав покарання не лише за антиурядову діяльність, а й за "небезпечні думки". Виборчий закон, який вступав у дію з 1928 р., одразу ж збільшив кількість виборців з 3 до 14 млн. осіб. Для збалансування бюджету уряд майже на чверть скоротив армію. Звільнених офіцерів відправили вчителями початкової військової підготовки ^?у школи, де спеціально для них різко збільшили кількість годин, відведених на цей предмет.

Друга велика криза вразила Японію в другій половині 1926 р. Через коливання світових цін на головну статтю японського експорту — шовк-сирець — майже вдвічі впали обороти головних торгових компаній країни. Намагаючись зробити

експорт дешевшим, власники підприємств вдалися до скорочень працівників та зменшення заробітної платні. Роботу втратило 500 тис. осіб, що в поєднанні з погіршенням матеріального стану працюючих, дуже посилило соціальну напругу в країні. У березні 1927 р. багато підприємств і банків збанкрутували, в результаті чого почалася фінансова паніка. Піком паніки стало банкрутство торгового дому "Судзукі", що вів операції на Тайвані та в Китаї. Кабінет Рейдзіро Вакацукі (1866— 1949), що перебував при владі з 1926 р., збільшив видаткову частину бюджету і запропонував збільшити податки. Але цього рішення не затвердила імператорська таємна рада. Рейдзіро Вакацукі довелося подати у відставку.

20 квітня 1927 р. до влади прийшов уряд колишнього військового міністра генерала Гіїті Танаки (1863—1929). Щоб не порушувати традицію призначення на посаду прем'єр-міністра партійних лідерів, за п'ять днів до призначення керівником уряду, Гіїті Танаку терміново обрали головою партії "Сейюкай". Гіїті Танака продовжив політику свого попередника, надаючи, кредити банк'ам-банкрутам. Кредит в 500 млн. ієн отримав Японський банк, а 200 млн. — Формозький. У результаті кризи й банкрутства дрібних підприємств у Японії виникло п'ять надпотужних банківських концернів, що почали встановлювати прямий контроль над промисловістю: "Ясуда", "Міцуї", "Дайїті", "Міцубісі" та "Сумімото". Ці п'ять об'єднань контролювали третину усього грошового обігу країни.

Значно агресивнішою була зовнішня політика нового уряду. У травні 1927 р. Японія увела свої війська до китайської провінції Шаньдун. У кінці червня 1927 р. за участю дипломатів та військових, відбулася конференція, що мала на меті виробити нову японську політику в Китаї. Підсумовуючи пропозиції, висловлені на цій конференції, Гіїті Танака запропонував імператору програму, яка б забезпечила домінування Японії в регіоні. На думку прем'єра, безпеку Японії могло ґарантувати лише розширення її зони впливів, а цього можна було досягнути тільки шляхом використання ресурсів завойованого Китаю.

У лютому 1928 р. відбулися перші в історії Японії загальні парламентські вибори. Деяку перевагу в парламенті отримала партія "Мінсейто", що постійно критикувала китайську політику Гіїті Танаки. На думку лідерів опозиції, прямим військовим тиском на Китай прем'єр лише спричинив посилення антияпонських настроїв у Китаї та бойкот японських товарів. Через це Японії довелося розпочати скорочення виробництва тканин, які не знаходили збуту.

Невдачі зовнішньої політики спричинили урядову кризу. У липні 1929 р. генерала Гіїті Танаку на посаді прем'єра змінив лідер конкуруючої з "Сейюкаєм" партії "Мінсейто" Хамагуті Юко (1870—1931). Головними пунктами оголошеної ним програми виходу з кризи були: дефляція, раціоналізація промисловості та стимулювання інвестицій. Уряд дозволив вивозити капітал у країни з дешевою робочою силою. Повільне покращення економічної ситуації в Японії було перерване вже в жовтні 1929 р. після біржового краху в США. Унаслідок цього різко скоротився вивіз японського шовку, який на той час складав аж 30% усього експорту країни. Крім того, почали падати світові ціни на текстиль. До 1931 р. японський експорт скоротився на 46,6% , а імпорт — на 44,2% . Почалося банкрутство дрібних компаній, що супроводжувалося зростанням безробіття та численними випадками самогубств. Траплялися випадки, коли накладали на себе руки цілі сім'ї. У 1931 р. кількість безробітних сягнула 3 млн. чоловік.
Військові перевороти та внутрішньополітична боротьба 30-х рр.

Погіршення економічної ситуації відбилося на антиурядовому опозиційному русі. Майже постійно тривали страйки кваліфікованих робітників промисловості та транспорту, у сільській місцевості траплялися напади на представників влади та землевласників. Активним був студентський рух. Промислові кола вимагали від уряду політики обмеження ввозу капіталу та керованої інфляції. У той самий час відбувалися виступи на окупованих Японією територіях Кореї та Тайваню. Збройні виступи на Тайвані в листопаді 1930 р. вдалося придушити лише за допомогою військової авіації.

Поряд із цивільними опозиційними рухами, на зламі 30-х рр. сформувався потужний підпільний ультранаціоналістичний рух у середовищі військових. Офіцерство було незадоволене скороченням армії та зменшенням заробітної платні. Особливе незадоволення військово-морського командування викликало підписання урядом 1930 р. в Лондоні угоди з обмеження морських озброєнь. Адмірали почувалися ображеними, оскільки угоду було підписано без погодження з Головним військово-морським штабом. У вересні 1930 р. група армійських офіцерів на чолі з підполковником Хасімото Кінгоро організувала таємне товариство "Сакура". Ідеологією товариства став "ніппонізм", що полягав у вивищенні японської нації, беззастережному культі імператора та претензіях на світове панування. Серед ідеологів військового руху найпомітнішим був історик та філософ Окава Сюмей. Разом із військовими активізували свою політичну діяльність створені ще на зламі XIX і XX ст. таємні патріотичні товариства "Чорний океан", "Чорний дракон" і "Товариство Амуру".

У березні 1931 р. товариство "Сакура" почало готувати державний переворот, але через суперечки самих організаторів не довело його до кінця. Переворот було призначено на 18 жовтня 1931 р. Змовники планували вбити прем'єра та кількох міністрів, спровокувати заворушення в Токіо й під приводом захисту влади зайняти урядові будівлі. Після цього члени "Сакури" хотіли зажадати зміни державного курсу. Змова, в організації якої активну участь брали офіцери генштабу та Хасімото Кінгоро, була викрита в останній момент. Заколотники планували встановити режим військової диктатури, запросивши на пост керівника держави генерала Аракі Садао. Оскільки змову було розкрито ще на стадії підготовки, уряд обмежився досить м'якими покараннями винних.

Хоча путч не вдався, уряд Хамагуті Юко все ж пішов у відставку, а невдовзі колишнього прем'єра вбили. 12 грудня 1931 лідер "Сейюкай" Іуйосі Інукаї (1855— 1932) сформував новий уряд. Аракі Садао отримав у ньому портфель військового міністра. Новий уряд "відпустив" інфляцію, заборонив вивіз з країни золота й почав посилену пропаганду колонізації Маньчжурії та Кореї. Однак, незважаючи на сприяння колоністам, упродовж 1932—1937 рр. лише 2617 японських переселенців осіло у Маньчжурії.

Поворотним пунктом у новітній історії Японії став 1931 р. Початок військової експансії в Маньчжурії в кінцевому підсумку зруйнував всю попередню структуру внутрішньої та зовнішньої політики країни. Починаючи з 1931 р., в японському суспільстві швидко почав зростати вплив військових, поширювалися націоналістичні та мілітаристські настрої. Країна почала відходити від запроваджених раніше демократичних моделей розвитку. Унаслідок цих процесів у кінці 30-х рр. в Японії було встановлено авторитарний політичний режим, що обрав у зовнішній політиці шлях військової експансії та агресії.

У лютому 1932 р. буддистський монах Ібаракі Іноуе Хімесі створив таємний "Кровний союз". Союз, до якого входило близько ЗО осіб, поставив собі за мету фізичне знищення лідерів політичних партій, аристократів та підприємців, які на думку членів таємної організації, діяли на шкоду національним інтересам країни. Давши клятву вірності ідеалам Великої Японії, члени союзу здійснили низку терористичних актів, вбивши, зокрема, колишнього міністра фінансів та головного керуючого справами концерну "Міцуї", яких уважали винними у фінансовому занепаді країни. Суди над убивцями перетворилися на публічне проголошення програми "Кровного союзу".

Чергова спроба військового перевороту відбулася 15 травня 1932 р. Група з трьох морських і чотирьох армійських офіцерів, удершись у будинок уряду, вбила 75-річного прем'єра Іуйосі Інукаї. Інша група змовників закидала гранатами штаб-квартиру партії "Сейюкай", Японський банк та банк "Міцуї", управління поліції. За містом загони заколотників напали на електростанцію. Змовники очікували, що їх виступ підтривтє населення та частини столичного гарнізону, але цього не трапилося. Виступ було придушено. Вбивці отримали пожиттєве ув'язнення, але до 1940 р. всі вони вже були на волі.

17 травня 1932 р. сформовано уряд, очолений адміралом у відставці Сайто Мінору (1858—1936). Аракі Садао залишився військовим міністром. До кабінету, який оголосив себе урядом "національної єдності", увійшли представники обох конкуруючих партій. Період "партійних" урядів закінчився. Задекларувавши політику наведення порядку, уряд удався до обмежених репресій, які були скеровані переважно проти лівих. Посилення політичного контролю уряду над внутрішнім життям країни виявилося, зокрема, в створенні Ради з питань внутрішньої безпеки, метою якої, за словами Аракі Садао, була "координація сил армії і тилу щодо забезпечення оборони країни в широкому розумінні цього слова".

У липні 1934 р. через скандал з приводу виявленої в міністерстві фінансів корупції Сайто Мінору подав у відставку. Новий уряд очолив морський міністр попереднього кабінету Окада Кайсуке (1868—1952). В уряді залишилося лише по одному представникові від "Мінсейто" та "Сейюкаю".

На початку 1935 р. в Японії розпочалася широка громадська дискусія навколо офіційної доктрини держави, запропонованої 1914 р. професором Міно-бе Тацукіті. Доктрина Тацукіті твердила, що "суверенітет належить державі, а імператор є вищим органом держави". Обурення націоналістичних кіл викликало "приниження" ролі імператора. Уряд змушений був оприлюднити "Роз'яснення щодо державного ладу", в якому спростував доктрину Мінобе, оголосивши імператора живим втіленням божества.

Тим часом у середовищі військових відбувся поділ стосовно планів подальшого державного розвитку країни. Частина офіцерства, очолювана генералом Аракі Садао, об'єдналася в групу під назвою "кодоха" ("імператорський шлях"). їх противники, якими керував генерал Нагата Тецудзан, створили "тосейху" ("групу контролю"). "Кодоху" підтримувала стара родова аристократія, а "тосейху" — представники фінансово-промислових кіл. Прихильники "імператорського шляху" вважали, що головною передумовою майбутнього зростання японської нації є розвиток патріотичних почувань, гартування духу, формування національного міфу. Більш прагматичні члени "групи контролю" схилялися до впровадження конкретних планів розвитку військової промисловості та розбудови армії та флоту, налагодження контактів із промисловцями та бюрократичним апаратом. "Тосейха" концентрувала свою увагу на планах реконструкції національної промисловості. Обидві групи почали

конфліктувати, а в листопаді 1935 р. прихильник "імператорського шляху" підполковник Аїдзава вбив генерал-лейтенанта Нагату Тецудзана безпосередньо в будинку військового міністерства.

Група радикально налаштованих військових 26 лютого 1936 р. вчинила чергову спробу військового перевороту. Близько 1,5 тис. змовників захопили урядові будинки в Токіо й убили кількох керівників уряду, однак сам прем'єр уцілів: путчисти помилково вбили його брата, дуже схожого на голову уряду. Також було вбито лорда-хоронителя державної печатки Макото Сайто. Кілька днів у країні тривав дивний стан, коли формально продовжував існувати попередній уряд, але частину столиці контролювали змовники, які, втім, не вчиняли ніяких активних дій. Прем'єр-міністр переховувався в комірчині свого будинку, який захопили заколотники. 29 лютого 1936 р. на заклик імператора заколотники здалися. На судовому процесі, який відбувся над змовниками, було винесено 15 смертних вироків. Безпосередні виконавці заколоту були розстріляні, але його високопоставлених організаторів покарали лише символічно, перевівши з дійсної служби в резерв. Після заколоту уряд Окади Кайсуке пішов у відставку.

У березні 1936 р. новий кабінет сформував колишній посол у Москві Кокі Хірота (1878—1948), відомий як запеклий ворог СРСР. Уряд запропонував дві програми: "Оновлення всієї політики" та "Оборону держави в широкому розумінні". Новопризначений військовий міністр розпочав чистку в армії. Переорієнтовуючись на підготовку воєнної експансії, новий уряд взявся за переведення економіки на військові рейки. 11 серпня 1936 р. кабінет запропонував концепцію основних принципів зовнішньої політики, яка, зокрема, включала пункти про те, що "Японія обирає шлях великої держави, провадить воєнні приготування, створює політичний союз разом з Китаєм і Маньчжоу-Го, здійснює економічне проникнення в регіон південних морів". 25 листопада 1936 р. Японія підписала із Німеччиною "Антикомінтернівський пакт". Метою цієї угоди було проголошено протидію поширенню комуністичних впливів у світі.

Наелектризоване очікування наступного перевороту було розряджене лише в 1937 р. після початку широкомасштабної війни в Китаї. Найбільш войовниче офіцерство отримало змогу виплеснути свою енергію на справжній війні.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас