Львівський торговельно-економічний університет
Кафедра цивільного права та процесу
РЕФЕРАТ
на тему:
«Вплив Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод на національне право України»
Підготував
Студент 1 курсу магістратури
Групи G20-0631-301
Кісера Іван
Львів – 2021
Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д (скорочено — Європе́йська Конве́нція з прав люди́ни (ЄКПЛ)) прийнята відповідно до Загальної декларації прав людини з метою додержання країнами-підписантами (учасниками Ради Європи) та забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини. Конвенція була відкрита для підписання 4 листопада 1950 року, набула чинності 3 вересня 1953. Вона запровадила судовий механізм захисту визнаних міжнародним правом загальних стандартів політичних, економічних, соціальних і культурних прав та свобод людини в країнах-членах Ради Європи. Витрати на роботу суду фінансуються з внесків країн-членів Ради Європи. Звернутися до Європейського суду з прав людини можна тоді, коли вичерпані всі засоби національного правового захисту прав людини. Скарга повинна подаватися мовою національного судочинства, до неї обов'язково додаються рішення всіх судових інстанцій. Термін розгляду справи — у середньому 3—5 років. Україна, ставши 9 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання дотримуватися положень названої конвенції. 23 квітня 1998 кабінет міністрів України ухвалив постанову «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції 1950 р. „Про захист прав і основних свобод людини“». В листопаді 1998 року Європейський суд з прав людини та Європейська комісія з прав людини були об'єднані в новий постійно діючий орган — Європейський суд. До його складу увійшов представник України, який бере участь у засіданнях вищої палати суду при розгляді справ за позовами українських громадян[3].
Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року. МЗС України затвердило офіційний переклад 27 січня 2006 року.
Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму. Ні в кого не викликає сумнівів юридична своєрідність Конвенції, оскільки країни, які її підписали, не розглядають її виключно як текст, що містить норми про права людини. Така дещо спрощена думка набула поширення тільки у країнах колишнього радянського табору, де протягом радянської історії насаджувався «позитивістсько-командний» погляд на право, зокрема і на права людини.
Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, який включає власне конвенційні норми, а також рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо. Усе це визнала Україна 17 липня 1997 року, прийнявши Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. У пункті першому цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Як додаткову аргументацію на користь такого положення можна навести частину четверту статті 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна»; статтю 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23.05.69 (ратифікована Україною 14.05.86 у складі СРСР): «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (рacta sunt servanda); статтю 27: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»; а також підпункти (а) та (b) пункту 3 статті 31 Конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом з текстом міжнародного договору враховується практика його застосування та тлумачення, якщо на це є згода сторін договору. 17 липня 1997 року Верховна Рада України, ратифікувавши Конвенцію, дала таку згоду.
Беручи до уваги міжнародно-релевантні положення статей 9, 18 та 151 Конституції України, можна стверджувати, що в Україні «здійснено якісний перехід від доктрини так званого «діалектичного дуалізму»‚ характерної для адміністративно-командної системи‚ до принципової відкритості щодо міжнародного права на засадах моністичної доктрини‚ характерної для більшості держав — членів Ради Європи»24.
При застосуванні міжнародного права, зокрема норм Конвенції в Україні, слід визначити його співвідношення з Конституцією України та внутрішнім законодавством. На думку професора В. Євінтова, система застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах: 1) норми міжнародних договорів, що запроваджені в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і підлягають відповідному застосуванню. Пряме застосування таких норм договорів не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальної трансформації цих норм у внутрішнє законодавство; 2) у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному застосуванню; 3) забороняється запроваджувати в право України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України. Презумується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції25.
Але у зв'язку з цим постає закономірне питання про пряме застосування практики та прецедентного права Європейського суду з прав людини, а також про використання принципів тлумачення Конвенції при винесенні рішень українськими судами стосовно прав людини, що містяться в Конвенції. Особливо це стосується діяльності Конституційного Суду України щодо прийняття рішень про відповідність певних правових актів Конституції України, щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України і надання висновків, якщо в конституційному провадженні розглядаються питання про права та свободи людини і громадянина, аналогічні тим, що закріплені в Конвенції. Тут можна зробити однозначний висновок про те, що Конвенція повинна застосовуватися не тільки як її норми, а й як комплексний правовий механізм без спеціальної на те згоди Верховної Ради України.
На тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи — міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.
Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвецію підписали уряди десяти держав — членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції сказано, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.
Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став її вступ 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.
У результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулися на Європейському континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.
Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.
Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.
З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.
Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.
Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.
Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.
Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону.
Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі – Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.
Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах.
Місцезнаходженням Європейського суду є м. Страсбург (Франція). Засідання Європейського суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, Правила процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського суду.
Європейський суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень.
Рішення Європейського суду є обов’язковими для держав - учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно із Європейським судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету Міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.
Україна зі вступом до Ради Європи 9 листопада 1995 року, ставши повноправним її членом, підписала Конвенцію. З набранням Конвенцією чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.
Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.
Згідно зі статями 34, 35 Конвенції Європейський суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення положень Конвенції країнами, що визнали юрисдикцію Європейського суду.
Додаткові протоколи № № 4, 6, 7 і 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод мають статус самостійних міжнародних документів, що доповнюють текст ЄКПЛ, але не інкорпоровані до її тексту[17].
Протокол № 4
Про забезпечення деяких інших прав та свобод крім тих, котрі вже включені до Конвенції та у Першому протоколі до неї". Прийнятий у Страсбурзі 16 вересня 1963 року та набрав чинності 2 травня 1968 р. На 1 вересня 2009 року його ратифікували 42 держави. Підписали, але не ратифікували: Туреччина, Велика Британія, Іспанія. Не підписали — Греція та Швейцарія. Україна підписала Протокол № 4 без будь-яких застережень 19 грудня 1996. На території України Протокол набув чинності 11 вересня 1997 р.
Протокол № 6
«Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари». Прийнятий у Страсбурзі 28 квітня 1983 р. та набрав чинності 1 березня 1985 р. На 1 вересня 2009 р. Протокол № 6 підписали всі держави-члени Ради Європи, а ратифікували всі окрім Російської Федерації. Україна підписала протокол 5 травня 1997 р., ратифікувала 4 квітня 2000 р. В Україні Протокол набув чинності 1 травня 2000 р.
Протокол № 7
Містить 3 статті, що закріплюють права людини, які відносяться до кримінально-правової сфери: права на оскарження у кримінальних справах (ст. 2), відшкодування у разі судової помилки (ст. 3), і право не бути притягнутим до відповідальності або покараним двічі (ст. 4).Прийнятий у Страсбурзі 22 листопада 1984 р. та набрав чинності 1 листопада 1988 р. На 1 вересня 2009 р., Протокол № 7 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 5 держав підписали, але не ратифікували. Це — Бельгія. Нідерланди, Іспанія, Німеччина. На території України протокол чинний з 1 грудня 1997 року.
Протокол № 13
Станом на 1 вересня 2009 р., Протокол № 13 підписали та ратифікували 41 держава, а ще 4 держави підписали, але не ратифікували. Це — Вірменія, Латвія, Іспанія і Польща. Дві не підписали: Азербайджан і Російська Федерація. Україна приєдналась до протоколу 3 травня 2002 р., ратифікувала — 10 жовтня 2003 р., в Україні чинний 1 липня 2004 р.
17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року (далі — Конвенція). Ця подія відкрила новий етап у розвитку української юриспруденції у питаннях юридичного захисту прав людини та основних свобод. Незважаючи на те, що зараз в Україні існує, так би мовити, «подвійний» захист цих прав та свобод — як на конституційному рівні, так і на рівні Конвенції, — проблеми їх практичного застосування залишаються ще не вирішеними.
Ці проблеми, на жаль, перешкоджають проведенню правової реформи в Україні, особливо у сфері захисту конституційних прав людини, і спричинені вони не тільки відсутністю коштів, повільним економічним розвитком, «різновекторністю» української зовнішньої політики та архаїчною політичною структурованістю суспільства. На мою думку, ці проблеми полягають у невідповідності праворозуміння, що формувалося та складалося у більшості представників української юридичної еліти в радянський період, вимогам та реаліям сьогодення.
Власне, з 17 липня 1997 року можна починати новий відлік часу — початок перенесення європейських правничих цінностей на український ґрунт. Як зазначає з цього приводу С. Головатий, «Ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні. ...перед правниками постає вимога, з одного боку, не відступати від положень Європейської конвенції з прав людини, а з іншого — спиратися у своїх рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про порушення цих прав»1. Це означає, що на рівень нагальних в Україні виходить ціла низка проблем, які, на жаль, іще не отримали необхідного задовільного теоретичного та практичного вирішення. До них можна віднести: питання про пряму дію Конституції України, про що йдеться у частині третій статті 8 Конституції України, зокрема про пряму дію тих конституційних норм, які закріплюють і гарантують конституційні права та свободи людини і громадянина; несучасні юридичні методи для визначення змісту цих норм та для забезпечення верховенства конституційних прав над державою; заперечення необхідності офіційного визнання судового прецеденту як засобу визначення змісту конституційних прав і свобод, природно-правового характеру основних прав людини; відсутність ґрунтовних наукових досліджень про межі припустимості та обов`язковості врахування практики Європейського суду з прав людини українськими судами. Гальмування у доктринальному і практичному вирішенні цих проблем призводить до того, що основні права людини, закріплені у Конвенції та Конституції України, здебільшого залишаються суто декларативними і використовуються як гасла для чергової політичної кампанії.
Наукова теорія, залишена нам у спадщину з радянських часів, розглядає юридичну природу основних прав людини виключно з позитивістських позицій. Як відомо, позитивістська теорія у праві, засновниками якої справедливо вважаються англійські науковці Д. Остін та Дж. Бентам, ґрунтується на трьох основних постулатах:
1. Відокремлення права від моралі. На думку представників цієї теорії, юриспруденція не може займатися етичним аналізом позитивного права, оскільки природне право не відповідає чітким критеріям і застосовується під впливом особистих моральних переконань судді, тобто є підміною права власними моральними оцінками2.
2. Право завжди є вираженням або втіленням людської волі — наказом суверена, що його одна особа дає іншій. Під сувереном тут розуміється особа чи державний орган, якому належить вища політична влада в суспільстві (король або народ, представлений парламентом). Причому цей наказ може мати не тільки імперативний, а й описовий та загальний (тобто стосуватися всіх) характер. Цікаво, що у зв'язку з цим відомий нацистський теоретик права К. Шмітт неодноразово зазначав, що рішення у спорах щодо компетенції державних органів мають прийматися сувереном (одноосібним лідером нації — президентом), оскільки немає жодних підстав для судового розгляду3.
3. Кожна чинна правова норма має бути промульгована «сувереном правової системи», а її авторитет має походити від авторитету суверена. Дж. Бентам доходить висновку, що будь-яка правова система має власного суверена; у демократичних країнах сувереном є народ, який представлений парламентом. Сувереном, на думку Д. Остіна, виступає особа, якій у суспільстві звикли коритися. Право, як вважають прихильники цієї теорії, може міститися лише у правових нормах, сформульованих та промульгованих сувереном. В Україні, наприклад, із таких норм складається Конституція України та чинне законодавство, під яким розуміються «закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України»4. Тому судове рішення, в якому дано офіційне тлумачення, сформульовано новий правовий принцип або судовий прецедент, не є формою права і є обов'язковим тільки для сторін у справі.
Праворозуміння більшості сучасних українських юристів ґрунтується саме на цих уявленнях про право. Як справедливо з цього приводу зауважує український науковець А. Заєць «Вузьконормативний підхід до визначення права, заснований на уявленні, що право — це норми поведінки, викладені у законах та інших нормативних актах, встановлені і забезпечувані примусовою силою державної влади, ще й досі знаходять своїх прихильників»5.
Традиційно українські науковці-позитивісти не визнають de facto прямої дії конституційних норм про права і свободи людини та громадянина у так званих важких справах, коли ці норми не можуть застосовуватися судами безпосередньо, а потребують конкретизації шляхом прийняття законів, які визначатимуть зміст цих прав та встановлюватимуть обмеження на їх реалізацію. Так, ці науковці переконані, що прийняттям Закону «Про свободу слова» мають бути конкретизовані положення частини першої статті 34 Конституції України, де закріплено право на свободу слова. Без «конкретизуючого закону» це право є суто декларативним, оскільки воно не може бути захищене безпосередньо в суді. Певна річ, за таких умов ідеться про програмну конституцію, яка ставить законодавцеві завдання на майбутнє, але не вирішує наболілих проблем сьогодення.
Слід додати, що у розвинутих демократіях до категорії важких належать справи, в яких розглядаються випадки конфлікту основних прав між собою, нечіткості правових текстів або коли окремі положення нормативно-правового акта неможливо застосувати без порушення панівної у суспільстві концепції справедливості. Тому традиційне позитивістське бачення правосуддя як застосування факту до формалізованої норми, прийнятої авторитетним суб'єктом політичної влади, зазнає суттєвого коригування, коли йдеться про визнання судового прецеденту як джерела права.
На думку одного з відомих вітчизняних прихильників позитивістської теорії, фізичні особи не можуть бути активними суб'єктами застосування конституційних норм, проте водночас саме їм адресуються державно-владні веління, що формулюються у відповідному процесі. Іншими словами, у відносинах між державою та людиною остання займає підпорядковане, «пасивне» становище і не може захистити в суді свої конституційні права лише на підставі Конституції України. Логічним наслідком такого підходу до визначення юридичної природи та змісту конституційних прав є їх практична вилученість із судового процесу саме тому, що вони не мають самостійного юридичного значення, оскільки вони лише «припасовуються» до відповідного конкретизуючого закону. Крім того, позитивістська теорія не визнає основних прав людини як засобу обмеження державної влади та державного суверенітету, і насамперед суверенітету парламенту.
В Україні починає складатися практика створення та застосування класичного прецедентного права. Так, у пункті третьому мотивувальної частини Висновку Конституційного Суду України у справі про внесення змін до статті 98 Конституції України за № 1-в/99 зазначається, що «за відсутності висновку Конституційного Суду України Верховна Рада України розглядати такі законопроекти не може (законопроекти про внесення змін до Конституції України. — С.Ш.), що було підтверджено і Рішенням Конституційного Суду України… (справа щодо внесення змін до Конституції України) від 9 червня 1998 року № 8-рп/98»53.
Висновки: 1. Конвенція є важливим і надзвичайно впливовим чинником залучення у правову систему України європейських правових цінностей, які стосуються захисту прав людини і мають високий гуманітарний потенціал.
2. Застосування Конвенції в Україні дасть можливість змінити унітарні позитивістські погляди на право і ввести в теорію та практику необхідний плюралізм, включаючи рецепцію природного права; застосувати нові та «динамічні» принципи і методи тлумачення норм про права людини; змінити стиль написання судових рішень; розвинути конституційну юриспруденцію основних прав людини.
3. Незважаючи на панування правового нігілізму в українському суспільстві, перш за все у середовищі державної бюрократії, на неповагу до законів та Конституції України, з ратифікацією Конвенції окреслюється новий масштаб завдань у питаннях побудови конституційної демократії в Україні, згідно з основними засадами якої будь-які правові акти держави мають перевірятися на предмет відповідності основним правам та свободам людини з метою виконання їхньої функції — обмеження державної влади.
4. Прецедентне право Європейського суду з прав людини може бути додатковим чинником для офіційного визнання судового прецеденту як джерела права у питаннях захисту прав людини, що сприятиме зміцненню незалежності судової влади в Україні.
5. Нові принципи та методи тлумачення Конвенції, які є прямим наслідком якісного розвитку міжнародного та конституційного права країн західних демократій, дадуть можливість змінити дещо спрощені підходи та методи тлумачення норм про права людини в Україні.
Список використаних джерел
1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
2. Коституція України. Прийнята 28.06.1996р. на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання
3. А. Ю. Мартинов. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 та Європейський суд Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
4. Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами України навчальний посібник/ М. В. Мазур: Луганськ, 2006: стр 132
5.Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України.— 1999. — № 1. — С. 5.
6.Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментар до статті 9 Конституції України) // Українське право. — 1998. — № 1. — С. 26.
7.Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23.05.69 (ратифікована Україною 14.05.86 у складі СРСР