Ім'я файлу: Реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 25кб.
Дата: 02.09.2023
скачати
Пов'язані файли:
Історичний портрет Вацлава Гавела ..docx

Внесок М.П. Тиводара у вивчення традиційного скотарства в Українських Карпатах (друга половина ХІХ – середина ХХ ст.).

Перш ніж аналізувати працю М.П. Тиводара «Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.: історико-етнографічне дослідження.» ,варто звернути увагу на бібліографічну інформацію про вченого, який належить до числа визначних українських вчених-етнологів другої половини ХХ -початку ХХІ століть.

Народився 7 лютого 1936 р. у с. Бедевля Тячівського району на Закарпатті. У 1953 р. закінчив Тячівську середню школу і вступив на історичний факультет УжДУ. Після закінчення студій в університеті з 1958 по 1966 рр. працював вчителем історії Дубівської середньої школи на Тячівщині , одночасно заочно навчався в аспірантурі Інституту мистецтвознавства ,фольклору та етнографії АН України в Києві. У 1968 р. захистив дисертацію на здобуття вченого ступеню кандидата історичних наук ,а у 1994 р. – дисертацію на здобуття вченого ступеню доктора історичних наук -- обидві по спеціальності «етнографія». Докторська дисертація лягла в основу капітальної монографії М.П. Тиводара « Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.» (1994).

Грунтовний аналіз різних аспектів традиційного скотарства регіону Українських Карпат не обмежується означеним у назві книги періодом. У пошуках етнокультурних витоків та коренів традиційного скотарства дослідник зробив вдалу спробу реконструкції і періодизації основних етапів його становлення і розвитку – вперше в українській етнології . Перший епат—від часів неоліту до початків колонізації Українських Карпат на засадах т.зв. волоського права. Ключовим моментом цього періоду вчений вважає факт ,що давньоруське населення досліджуваного регіону сформувалось зі східнослов’янських племен білих хорватів і окремих груп дулібів ,тіверців та уличів .Перші інтегрувалися у складі Київської Русі і саме з цього часу тут поширюється етнонім «русин» ,»русини» і утверджується етнічна самосвідомість , а руський характер населення в ХІ ст майже повністю визначив етнічне обличчя Закарпаття. На думку дослідника ,саме у V-ХІІ ст. у місцевого давньоукраїнського населення і сформувались ознаки приселищного вигінного і полонинського відгінного скотарства , які широко побутували в скотарстві Українських Карпат , в тому числі Закарпаття , і у пізніші часи – ще і в першій половині ХХ ст.

У ХІV-XVII ст. господарство і матеріальна культура українців Карпат – продовжували давньоукраїнські традиції ,хоча внаслідок воєн відбулося руйнування системи скотарсько-землеробських і землеробсько-скотарських господарств ,що спричинило й занепад традиційного відгінного і вигінного скотарства. У наступний період (ХVIII – перша половина ХІХ ст.) у скотарстві Українських Карпат продовжували побутувати традиції попередніх історичних епох. Дослідник докладно розглянув форми і типи скотарства Українських Карпат другої половини ХІХ -- першої половини ХХ ст. Проаналізований вченим величезний польовий , архівний і літературний матеріал дозволив зробити висновки , що карпатське відгінне полонинське вівчарство склалося на основі переплетиних місцевих слов’янських старожитностей вигінного і відгінного скотарство з привнесеними традиціями балканського відгінного і номадного вівчарства ,тобто немає вже жодних підстав вважати східнороманськиий етнічний елемент найдавнішим скотарськопастівницьким елементом Українських Карпат; виникало карпатське скотарство на етиці господарське-культурних і етнічних традицій різних епох і етносів – трьох гілок слов’ян ,східних романців і угорців; у ньому також помітні ранньотюрські і турецькі ,грецькі і албанські ,латинські ,франко-дакійські, кельтські та германські елементи господарсько-культурних скотарських традицій ,які увійшли у народну культуру місцевих етносів і відіграли важливу роль у формуванні карпатської господарсько-культурної спільності.

Якби Михайло Тиводар не написав, крім цієї монографії, більше нічого, його ім’я однак було б навічно записано в історію української і європейської етнології.

Проблеми ,викладені у згаданій книжці, дослідник порушував ще до її входу, у 70 – 90-і роки, у численних статтях, друкованих різних наукових збірників, матеріалах конференцій, різних наукових республіканських виданнях.

У 1995 році побачила світ книга М. Тиводара «Закарпаття6 народознавчі роздуми». До якої ввійшли наукові, науково-популярні й публіцистичні статті, друковані автором упродовж кінця 80-х – першої половини 90-х років ХХ ст. У них порушуються актуальні питання традиційної народної культури Закарпаття, етнічної історії і національного самоусвідомлення, політичні й теоретичні аспекти етнічних процесів на Закарпатті у ХХ ст., окремі з них були спрямовані на захист від партійних функціонерів та ідеологів КПРС рідної мови, культури, народних традицій, національної символіки, національного імені – українець та ін. Чимало статей і в згаданій книжці, і в інших виданнях присвятив Михайло Тиводар визначним ученим: Юрій Венеліну -Гуці ,Олександру Духновичу, Тиводару Легоцькому, Володимиру Гнатюку, Володимиру Кубійовичу, Федору Потушняку та ін. З нагоди 90-річчя від дня народження останнього він був організатором поважної конференції у 2000 році, укладачем і науковим редактором матеріалів цієї конференції, що вийшли друком окремим збірнико у серії « Карпатика», а ще раніше – шостого випуску «Карпатика» -- «Етнічнчі та історичні традиції населення Українських Карпат кінця ХІІІ – ХХ ст.»(1990).

У 90-ті роки минулого століття з’явилися статті М.Тиводара , у тім числі і у календарі « Просвіти» на 1996 рік, присвячені дослідженню назв нашого краю: «Україна – найдавніша назва Закарпаття», «Поява і поширення назви « Підкарпатська Русь», а також «Політонім «Русь» і етнонім «русин» поширення на Закарпатті» та інші. Дослідження цієї проблеми дозволило автору зробити висновок про те, що «майже 700-річна політична ізоляцьованість Закарпаття від основного ядра не відірвало місцеве населення від української етнічної спільності та її українських національних державотворчих устремлінь; це блискуче підтверджено у 1848-1849, 1919, 1938-1939 та 1944-1945 роки, коли всі закарпатські українці, від Остурні на заході до Ясіня на сході, твердо заявляли про своє бажання жити в українській державі».

Чимала публіцистичних статей, присвячених проблемам національної свідомості, етнічної самоідентифікації закарпатських українців, висвітленню питання про корені й джерела політичного русинства тощо, були надруковані вченим у місцевій періодиці, зокрема газетах, їх значення у формуванні наукового свідогляду, поширенні знань про рідний край, утвердженні національної свідомості, історичної пам’яті справді велике.

У цьому зв’язку не можу не згадати ту важливу роль, яку відіграв Михайло Тиводар у 1989-1991 рр. – роки боротьби за незалежність України. Його глибокі знання історії і культури України, чітка українська громадянська позиція, безкомпромісність у відстоюванні національних інтересів, права українців мати свою незалежну державну дозволили йому стати справжнім лідером українського громадсько-політичного життя у часи українських національно-визвольних змагань кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст.

Варто також згадати ініціативи Михайла Тиводара щодо проведення наукових народознавчих конференцій, починаючи з 1985 року --- в рамках обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, зокрема секції етнографії та фольклору, яку він очолював. Тези і матеріали цих конференцій виходили окремими виданнями. У цьому ключі – його народознавчих досліджень – слід назвати монографії «Бойківщина» (1983), «Гуцульщина» (1987),»Лемківщина» (1999. 2002), співавторами яких він був. Він також був співавтором книги « Історія Ужгорода» (1993), путівник «Закарпатський музей народної архітектури і побуту» (1981). До слова, вчений зробив вагомий внесок також у створення Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Відомий Михайло Петрович і як педагог вищої школи. З часу своєї викладацької роботи в Ужгородському університеті ( з 1967) він дав путівку у життя сотням випускників історичного факультету, кілька десятків з них стали фаховими етнографами, захистивши з проблем народознавства Закарпаття дипломні та дисертаційні роботи. Кафедра історії стародавнього світу і середніх віків, яку з 1998 р. очолював професор Михайло Тиводар, стала кузнею кадрів істориків і етнологів нашого краю. Завідувач кафедри на високому науковому рівні читає нормативні курси «Історія первісного суспільства», «Етнологія», спеціальні курси «Етнологія слов’янських народів», «Етнокультурні процеси в Карпатах у І-ІІ тисячоліттях н. е», «Етнографія Закарпаття». У 1998 р. він перший в Україні поважний навчальний посібник для студентів історичних факультетів «Етнологія», перевиданий 2004 р.

Перерахувати і згадати усе , зроблене Михайлом Тиводаром, у невеликій статті неможливо. Але й те, що сказано, дає підстави зробити висновок, що в його особі маємо сумлінного і поважного науковця, активного громадського діяча, пристрасного публіциста, чудового педагога і справжнього патріота України. Віримо, що своєю самовідданою працею він ще не раз порадує своїх земляків і всю українську спільноту.(Визначний український вчений-етнолог.До 70-річчя від дня народження М.Т. Павло Федака)

Українська історична наука збагатилася новою працею, автором якої є М.П Тиводар. Мова йтиме про його монографію «Традиційне скотарство Українських Карпат другої половини ХІХ – першої половини ХХст.: історико-етнологічне дослідження», видану в республіканському видавництві «Карпати» у 1994 році. Книга написана на основі величезного матеріалу та історичної літератури як вітчизняної, так і зарубіжної (930 наукових позицій). Рецензована монографія є науковим згустком докторської дисертації М.П. Тиводара, захищеної ним на засіданні вченої ради Інствтуту Етнографії і народознавства АН України у квітні 1994 р. Дослідження М.Тиводара умовно можна назвати своєрідною енциклопецією верховинського господарства Українських Карпат ХІХ-ХХ століття.

Дослідник провів узагальнююче вивчення традиційного скотарства в Українських Карпатах другої половини ХІХ ст. – першої половини ХХст,, провівши паралель з етнокультурними ,етносоціальними та етнополітичними процесами , що мали місце в цьому регіоні в І- ІІ тисячоліттях н .е. У восьми солідних розділах своєї праці М. Тиводар дав аналіз таким питанням як природно-географічні умови функціонування скотарства в регіонах Українських Карпат, стан і місце скотарства в системі сільського господарства, соціально-економічні умови функціонування традиційного скотарства, матеріальна культура карпатських скотарів, культурно-історичні та теоретичні проблеми Українських Карпат тощо. Багаторічна праця над досліджуваною проблемою дала право М,Т. зробити глобальні висновки: « Карпатське скотарство виникло на стиці господарсько-культурних і етнічних традицій різних епох і ентосів. Тут стикалися всі три вітки слов’ян з східними романцями і угорцями, помітні і ранньотюрські і турецькі, грецькі і албанські, латинські, фрако-дакійські, кельтські і германські елементи скотарських господарсько-культурних традицій. Всі вони увійшли в народну культуру місцевих етносів, відіграли важливу роль у формуванні карпатської господарсько-культурної спільності» Таким чином, « традиційне скотарство… в часи свого розвитку не лише визначило господарсько-культурні і побутові єдності русинів-українців, а й певним чином визначило господарсько-культурні спільності всіх етносів історико-географічної області Карпат».

На перший погляд праця М,Т. – виключно етнологічне дослідження, однак це далеко не так. Автор дає глибокий аналіз соціально-економічних умов, в яких функціонувало традиційне скотарство в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. Як відомо 1848 -1849 рр в Австрійській монархії відбувалася буржуазна революція, головними наслідками якої були скасування кріпосного права. Однак, земельна реформа носила половинчастий характер, і як доводить вчений, селяни не те, що збагатилися, а навпаки, «втратили значні площі земель», в той час як поміщики захопили кращі землі.

Даючи характеристику великих поміщицьких землеволодінь на Закарпатті, М.Т. справедливо пише, що їм належало близько 50% всіх земель. Лише графу Шенборну належало 100218 га земельних площ, а графу Телекі 12816 га землі. Закономірно, що проведення аграрної реформи в такому руслі, привело до активізації закарпатських селян, які «постійно боролися за землю, зокрема за луки та випаси. Особливо їх боротьба посилилася у період Чехословацької Республіки. Автор наводить цікаві факти про різноманітні форми боротьби залежних селян (часті скарги, знищення поземельних карт і межових знаків тощо). Проте, вважає дослідник, боротьба селян носила стихійний, слабо організований характер. Переконавшись, що пасивні методи боротьби не дають належних результатів, селяни вживали більш радикальні міри. Для прикладу наводяться події 1898 р. у с. Верховина (Жаб’є), коли селяни вигнали комісію, яка проводила «регулювання селянських земель». На Буковині селянський рух не досяг кульмінації під час селянського повстання під проводом Л.Кобилиці. У міжвоєнний період різко збільшилася кількість підпалів поміщицьких маєтків. За підрахунками М.Т., тільки у 1934-1937 рр. поліція лише у станіславському воєводстві зареєструвала 1095 підпалів. Надії західноукраїнських селян на те, що Червона Армія принесе визволення і справедливе вирішення земельного питання, не увінчалася успіхом. М.Т. справедливо пише: «Демагогічні обіцянки комуністів так і лишилися обіцянками. Більше того, селяни втратили всі свої землі, бо насильницькими методами були загнані у колгоспи».

Читаючи працю М,Т, студент, вчитель, науковець багато дізнається про стоїща пастухів, їх житла, посуд і начиння, їжу, одяг тощо, тобто отримує важливий науково-етнографічний матеріал, який, до речі, введений до наукового обігу вперше. Це стосується і описів різних скотарських свят, обрядів та вірувань скотарів Карпат. Цікавий матеріал поміщений у параграфі «Народна ветеринарія». М.Т. пише, що «поряд з раціональною практикою і знаннями в народній ветеринарії використовуються різні магічні прийоми і лікування травами». Дослідник відзначає, що ще в 1927 р. « в селах Закарпаття не перевелися «шептуни». «Знахарі, -- пише автор, -- лікували тварин заклинанням і магічними діями, але водночас користувалися різними відварами, напоями та рослинами, яким надавалася магічна цілюща сила».

До речі, М.Т. зібрав великий фольклорний матеріал, який значно збагатив його наукове дослідження.

Автор дав вичерпуючий аналіз свят скотарів, поділивши їх на весняні, літньо-осінні та зимові. Вчений довів, що «всі вони вплелися в систему таких християнських свят», як Стрітення, Благовіщення, Вербна неділя, Вознесіння, Зелені свята, Івана Купала, св. Петра і Павла, св. Іллі, св. Андрія тощо. Неможливо не погодитися з М.Т. ,що всі скотарські свята і обряди повинні були забезпечити врожайність полів, здоров’я і приплод худоби. Саме томк в одному і тому ж заклинанні чи ритуальному дійстві зустрічаються «побажання врожайності полів і садів ,доброго приплоду і здоров’я худоби, здоров’я і успіху членам сім’ї».

У зв’язку з тим, що «корені господарської культури йдуть у глибоку давнину», необхідна реконструкція основних етапів її становлення та розвитку. М,Т. створив власну періодизацію, що теж свідчить про наукову новизну його дослідження.

Перший етап включає в себе період від найдавніших часів (неоліт) до початку колонізації Українських Карпат на засадах «волоського права». Вчений довів, що «давньоруське населення Українських Карпат сформувалося з східно-слов’янських племен білих хорватів та окремих груп дулібів, тіверців та уличів». Після 992р. в письмових джерелах вже згадувалися хорвати. «Це означає, що вони інтегрувалися у складі Київської Русі». На думку М.Т., «очевидно саме з цього часу населення Українських Карпат, починає приймати етнонім «русини» і політонім «Русь», починає поширюватися етнонім «русини» як самоназва та утверджуватись руська етнічна самосвідомість». Важливим є висновок автора про те, що « східнослов’янський (руський) характер населення в ХІ ст. майже повністю визначив етнічне обличчя Закарпаття». Саме в ці часи «у місцевого ранньоукраїнського населення практично сформувались всі ті основні ознаки приселищного вигінного та полонинського відгінного скотарства», які широко побутували у традиційному скотарстві Українських Карпат аж до першої половини ХХ ст.

Другий етап включає в себе час ХІV –XVII ст., хоча, відзначає М.Т. , «загалом господарство і матеріальна культура населення Українських Карпат ХІV –XVII ст., опиралась на традиції стародавніх часів». Однак, згодом, як зауважує автор «система скотарсько-землеробського господарства високогір’я, середньогір’я Українських Карпат, що склалося впродовж віків, незабаром була зруйнована соціально- економічними та політичними катаклізмами».

Третій етап – XVIIІ – перша половина ХІХ ст. У цей час відбуваються певні зміни, зокрема відбулися поголовні структурні зміни в поголів’ї, постійно наростало значення ВРХ, хоча і в цей період «продовжували побутувати більшість традицій карпатського скотарства попередніх історичних епох». До речі, М.Т. вперше в історичній науці проводить так званий зональний поділ сільського господарства Закарпаття. Автор наголошує, що «наприкінці XVIIІ – на початку ХІХ ст. селяни повністю були прив’язані до землі… все це разом підняло рівень демографічного тиску на ресурси життєзабезпечення, інтенсифікації землеробства та скотарства».

Четвертий етап включає в себе другу половину ХІХ – перше половину – ХХ ст., де вчений вперше проводить типологізацію традиційного скотарства Українських Карпат, аналізує динаміку господарського та етноісторичного розвитку полонинського карпатського скотарства. Дослідник дійшов слушних висновків, що карпатське скотарство виникло і розвивалось на основі різних культурних епох та етносів.

Недоліком дослідження є те, що підбір і аналіз матеріалу суміжний із Закарпаттям цілостей носить непропорційний ,епізодичний ,безсистемний характер. Маємо на увазі характеристику і побут гуцулів і бойків Івано-Франківщини та Львівщини. Інколи трапляються повторення. Але це аж ніяк не понижує наукової вартості монографії, яка оснащена багатьма схемами, картами, таблицями із статистичним матеріалом, безперечно посяде вагоме місце в українській історіографії, а також буде в пригоді всім, хто цікавиться історією та культурою рідного краю.(Фундаментальне дослідження. В.Є Задорожний ,доктор іст.наук,професор,зав.каф. іст.Укр.; М.М.Вегеш ,кандидат іст. Наук, доцент каф. Іст.УКр)
скачати

© Усі права захищені
написати до нас