Ім'я файлу: Комунікативні бар’єри..pptx
Розширення: pptx
Розмір: 97кб.
Дата: 09.03.2023
скачати
Пов'язані файли:
10 цікавих фактів про Японію.docx
Анкілозуючий спонділоартріт (1).doc
Комунікативні бар’єри. Психологічні умови запобігання виникненню комунікативних бар’єрів в організаціях
Виконав(ла): студента Захарова Олександра Тарасівна
Факультет Управління
Курс III
Група ПС20-1
Комунікативні бар’єри.

Здійснення комунікації в організаціях досить часто блокується різними

комунікативними бар’єрами, під якими розуміють різноманітні завади, що

утруднюють ефективне спілкування або навіть повністю блокують його.

Комунікативні бар’єри як вид психологічних бар’єрів можуть бути однією з

причин виникнення та розгортання внутрішньоособистісних,

міжособистісних, внутрішньогрупових та міжгрупових конфліктів, які

виникають в організації.
Комунікативні бар’єри.

Комунікативні бар’єри можуть бути зумовлені об’єктивними

(зовнішніми) та суб’єктивними (внутрішніми) факторами.

До об’єктивних (зовнішніх) факторів належать:
  • особливості соціально-політичного розвитку суспільства, які визначають загальний рівень демократичності комунікативних процесів, їхню орієнтацію на міждержавні та міжнаціональні зв’язки;
  • рівень матеріально-технічної оснащеності каналів інформації як загалом у суспільстві, так і конкретно в організації (наявність комп’ютерної,

    • елекмережі, факсів, телефонів, розмножувальної техніки тощо);
Комунікативні бар’єри.

До об’єктивних (зовнішніх) факторів належать:
  • характеристика мікроситуації, пов’язаної зі спілкуванням у

    • конкретній організації (наявність спеціальних місць для ділового спілкування
  • кабінетів, залів засідань, актових залів; відсутність впливу сторонніх осіб,

    • зручність часу для проведення різних заходів);
  • особливості проблеми, яка становить предмет комунікації (її зміст,

    • міра складності, термін вирішення) та ін.

    Негативний вплив об’єктивних факторів призводить до виникнення

    таких видів комунікативних бар’єрів: соціально-політичних, технічних,

    конкретно-ситуативних, предметно-проблемних тощо.
Комунікативні бар’єри.

Групу суб’єктивних (внутрішніх) факторів складають такі:
  • особливості спрямованості учасників комунікації (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, соціальні установи, життєві плани);
  • характеристики пізнавальної сфери суб’єктів та об’єктів комунікації (рівень інтелектуального розвитку, наявність загальних та професійних знань);
  • особливості емоційно-динамічної сфери учасників комунікації (рівень емоційної стабільності/нестабільності, емоційно фізіологічний стан у момент комунікативної взаємодії, тип темпераменту);
  • особливості, які визначають стратегію взаємодії учасників

    • комунікації (соціально-психологічний клімат у колективі, стиль спілкування учасників комунікації, рівень психологічної готовності до спілкування) та ін.
Комунікативні бар’єри.

Суб’єктивні фактори зумовлюються, як правило, національно-

культурними, соціально-професійними, віковими, статевими, індивідуально-психологічними відмінностями учасників комунікації, а тому вплив суб’єктивних факторів спричиняє виникнення таких комунікативних бар’єрів: мовно-національних, професійних, освітніх, вікових, статевих,

особистісних, власне комунікативних (вербальних чи невербальних).

Подолання комунікативних бар’єрів досягається за таких умов:
  • створення сприятливого для спілкування макро- і мікросередовища;

    • забезпечення матеріально-технічної оснащеності каналів спілкування;
  • досягнення оптимального розуміння комунікантами змісту й

    • значущості конкретної ситуації;
Комунікативні бар’єри.

Подолання комунікативних бар’єрів досягається за таких умов:
  • урахування соціально-психологічних та індивідуально-

    • психологічних особливостей партнера по спілкуванню;
  • формування психологічної готовності до спілкування;
  • становлення комунікативної компетентності;
  • дотримання зворотного зв’язку;
  • орієнтація на рівноправність, дружні стосунки у спілкуванні.

    • Урахування змісту комунікативних бар’єрів, специфіки їх виникнення та подолання є однією з умов запобігання та вирішення конфліктів, які виникають в організаціях.

Прогнозування конфліктів – це обґрунтоване припущення щодо

можливості їх виникнення й розвитку. Воно базується на дослідженнях конфліктів і на практичній діяльності з діагностики соціальних

суперечностей.

Прогноз – це вказівка з визначеною імовірністю місця й часу

виникнення майбутнього конфлікту, що базується на психологічній характеристиці всіх компонентів і змісту конфлікту.

Для підвищення точності прогнозів виникнення конфліктів і їх

розвитку необхідно:
  • розробити описові моделі конфліктів, що припускає визначення

    • їхньої сутності, класифікаційних ознак; опис структури, функцій, еволюції, динаміки;
  • сформувати пояснювальні моделі для виявлення причин і рушійних

    • сил конфліктів.

Прогнозування ґрунтується на аналізі структурних кодо яких належать:
  • конфліктна ситуація, тобто стан можливого конфлікту, стосунки між сторонами, напрями розвитку (збільшення чи зменшення кількості суперечностей);
  • сигнали, частота їх виникнення та ймовірність стимулювання ними
  • виникнення конфлікту;
  • інциденти (частота, регулярність, характеристика прояву реакції
  • учасників);
  • склад потенційних учасників, їхні особистісні особливості, готовність до конфліктних дій, ціннісні орієнтири та мотиви поведінки.

    • Прогнозування, як, утім, і профілактика та попередження – це ті види керівних впливів, що є доцільними на ранніх етапах виникнення соціальних суперечностей. Чим раніше виявлено проблемну ситуацію соціальної взаємодії, тим менше зусиль необхідно докласти для її ефективного вирішення.

Технологія запобігання конфліктам – це сукупність знань про способи,засоби, прийоми впливу на передконфліктну ситуацію, а також послідовність дій опонентів і третіх осіб, у результаті яких усуваються наявні суперечності.

Впливати на передконфліктну ситуацію можна двома шляхами: впливати на власну поведінку та змінити своє ставлення до проблеми; впливати на поведінку опонента.

Психологічна саморегуляція є інтегративною властивістю особистості, яка об’єднує в собі інтелектуальні, мотиваційні, вольові, емоційні сфери.

Саморегуляція – це єдність соціальних та психологічних проявів

свідомості та самосвідомості особистості.

Система саморегуляції формується і розвивається лише в процесах спілкування, яке забезпечує певні форми

активності й розвитку особистості.

У функціональному аспекті в саморегуляції у конфліктній ситуації

можна виокремити часові межі або часові фактори, які визначають її дваосновних типи:

1) тактичний тип має чіткі часові межі здійснення: передбачає

управління поведінкою протягом короткого проміжку часу в конкретних ситуаціях діяльності або спілкування і обумовлена конкретним поведінковим актом, дією або вербальними проявами;

2) стратегічний тип – це саморегуляція поведінки протягом

довготривалого часу; вона пов’язана з плануванням особистістю

ціленаправлених змін в самій собі.

Ця форма базується на досвіді самопізнанмеханізмів оволодіння своїми внутрішніми резервами, які направлені на реалізацію себе, забезпечує підпорядкування мотивів протягом всього життя, побудову ієрархії мотивів і вирішення конфліктів між індивідними і соціальними мотивами та мотивами духовними, індивідуальними на користь останніх.

При конфлікті дуже важливо зняти внутрішнє, емоційне напруження, яке шкодить здоров’ю, негативно позначається на поведінці людей.

Існує декілька способів його зняття:

1. Не стримувати зовнішні прояви почуттів, емоцій, виплескувати свою злість. Та цей спосіб є неприйнятним у суспільстві, грубим, асоціальним.

2. Реагувати на емоціогенні чинники в прийнятній для суспільства формі: долучитися до активної фізичної діяльності (корисна і потрібна робота, гімнастичні вправи, вправи для дихання, рух).

3. Не допустити спалаху злості.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас